Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010
Кокін-вака-сю («Збірка старих і нових японських пісень») 905-913 рр.
Поетичні антології
Якщо антологія «Ман-йо-сю», яка була укладена відомим японським поетом і вченим Отомо-но Якамоті (717/?/-785), стала поетичним пам’ятником історичної доби Нара (710-794), то антологія «Ко-кін-сю» (повна назва: «Кокін-вака-сю» - «Збірка старих і нових японських пісень»), що була створена в 905-913 рр. за наказом імператора Дайґо (897-930) групою відомих поетів того часу: Кі-но Томонорі (/?/-905/?/), Мібу-но Тадаміне (друга пол. IX - поч. X ст.), Осікоті-но Міцуне (кінець IX - перша пол. X ст.) на чолі з Кі-но Цураюкі (868-946), була покликана стати і дійсно стала поетичним монументом епохи Хейан (794-1185 рр.).
Саме антологія «Кокін-сю» була першою офіційною антологією, що відкрила цілу низку так званих «імператорських», тобто укладених за наказом того чи іншого японського імператора, поетичних антологій IX-XV ст. (яп.: «тьокусенсю»). Загалом японські літературознавці налічують 21 офіційну поетичну антологію, що об’єднуються під загальною назвою «Ні-дзю-іті дай-сю» («Зібрання двадцяти одного покоління»). Із них вісім: «Кокін-вака-сю», «Сінсен-вака-сю», «Ґосен-сю», «Сюі-сю», «Ґосюі-сю», «Кін-йо-сю», «Сіка-сю», «Сендзай-сю» були укладені в епоху Хейан. Ще кілька антологій, включаючи такий поетичний шедевр, як збірка «Сін-кокін-сю» (повна назва: «Сін-кокін-вака-сю» - «Нова збірка старих і нових японських пісень» /1205), з’явилися в епоху Камакура (1185-1333). Інші - пізніше. Остання з них, а саме «Сін-сьоку-кокін-вака-сю», датується 1438 р. При цьому фахівцями не враховуються приватні поетичні антології, до яких належить, наприклад, така відома збірка, як «Хяку-нін іс-сю» («По одному віршу ста поетів»), що була, як і антологія «Сін-кокін-сю», укладена філологом-літературознавцем і талановитим поетом Фудзіварою Тейка (Фудзівара Садаіе, 1162-1241) близько 1237 р., а також численні антології, які містять вірші, написані японськими поетами китайською мовою («кансі »).
Оригінал рукопису «Кокін-сю», зроблений рукою самого Кі-но Цураюкі, який власноруч декілька разів переписував цю поетичну антологію, не зберігся. Існує лише невеликий фрагмент «Кокін-сю», так званий, «список Такано», який, на думку дослідників, дійсно належить пензлю її головного укладача. Найдавнішими, також далеко не повними, списками вважаються рукописи цієї антології, що належать перу відомого поета і каліграфа епохи Хейан Оно-но Тофу (Мітікадзе, 896-966) - «список Хонамі», а також список, зроблений філологом і відомим каліграфом епохи Хейан Фудзіварою Юкінарі (972-1027). А найдавніший повний список «Кокін-сю», що дійшов до наших днів, датується 24-м днем 7-го місяця 3-го року доби Ґен-ей, тобто 20 серпня 1120 р. (Докл. про це див.: Горегляд В.Н. Японская литература VIII-XVI вв.- СПб., 2001.- С.137).
Про те, що антологія «Кокін-сю» була покликана стати своєрідною спадкоємницею «Ман-йо-сю», як і кращих національних поетичних традицій взагалі, свідчить не лише її первісна назва «Сьоку Ман-йо-сю» (досл. з яп.: «Продовження Ман-йо-сю»), але й структурна композиція цієї збірки, яка теж складалася з 20 книг (сувоїв) і містила 1100 (у деяких пізніших списках - 1111) віршів. Ці вірші об’єднувалися у відповідних розділах антології за сезонно-тематичним принципом, який також частково був запозичений укладачами «Кокін-сю» з першої поетичної антології «Ман-йо-сю»:
I-II розділи - «Весняні пісні»,
IV-V розділи - «Осінні пісні»,
VI розділ - «Зимові пісні»,
VII розділ - «Пісні-вітання»,
VIII розділ - «Пісні розлуки»,
IX розділ - «Подорожні пісні»,
X розділ - «Назви»,
XI-XV розділи - «Пісні кохання»,
XVI розділ - «Пісні скорботи»,
XVII-XVIII розділи - «Різні пісні»,
XIX розділ - «Пісні різних форм»,
XX розділ - «Пісні Пісенної палати».
Завершувалася антологія «Кокін-сю» своєрідним додатком - розділом під назвою «Додаткові пісні, включені до основного списку з сімейних зібрань».
Серед віршів, що увійшли до складу «Кокін-сю», лише декілька були написані у жанрах «тьока» («довгі пісні») і «седока» («пісні човнярів»), решта - у жанрі «танка» («короткі пісні»). У ті часи ця строфічна форма називалася «вака» - «японська пісня», що знайшло своє віддзеркалення у повній назві цієї поетичної антології: «Кокін-вака-сю» («Збірка старих і нових японських пісень»).
Автори віршів «Кокін-сю», активно застосовували у своїй поезії добре відомі ще з часів «Ман-йо-сю» різноманітні художньо-стилістичні прийоми та засоби, запозичені у своїх славетних попередників і значно удосконалені протягом півтора століть, що розділяли ці два найвідоміші в історії японської поезії поетичні зібрання, а саме:
а) макура-котоба (досл. з яп.: «слово-узголів’я») - традиційні епітети, які кочували з одного вірша в інший, і вважаються дослідниками своєрідними реліктовими слідами синтоїстської міфології та прадавнього японського фольклору, наприклад:
- «асіхікі-но яма» (досл.: «слабконогі гори») - простягнуті, розпластані; тобто давні, старі, одвічні гори;
- «куса-макура» (досл.: «трава-подушка») - трава в узголів’ї; тобто нічліг просто неба;
- «нубатама-но» (досл.: «чорний, мов ягода шовковиці») - чорний, як смола (смоль); смоляний, вороний;
- «сіротае-но соде» - «білоткані, білосніжні рукави»;
- «хісаката-но ама» - «передвічні, споконвічні небеса»;
б) ута-макура (досл.: «узголів’я /подушка/ пісні /вірша/») - традиційні топоніми-зачини (назви місцевості, гір, рік, долин тощо), використання яких викликало у читача певні сформовані багатовіковою пісенно-поетичною традицією уявлення, емоції, асоціації, наприклад:
- «Аусака-но секі /яма/» - «застава /гора/ Зустрічей»: зустріч чи розлука з коханою, друзями, родиною тощо;
- »Ісонокамі» - назва місцевості поблизу міста Нара, де розташований один із найдавніших синтоїстських храмів країни Фуру/- но/ Ісонокамі дзінґу: могутність і велич богів, старість;
- «Йосіно-яма» - гори Йосіно: весна, вишневий цвіт і та ін.;
- «Тацута-ґава /яма/» - ріка /гора/ Тацута: осінь, багряне листя кленів тощо;
в) дзьо (або ще: дзьо-котоба; досл.: «передмова», «вступ»; «вставні слова») - розгорнуті (іноді - до цілого речення) традиційні епітети, порівняння чи метафори, своєрідні «риторичні прикраси», що трапляються як на початку, так і в середині вірша, наприклад:
- «ямадорі-но о-но сідарі о-но» - «/довгий/, як хвіст фазана, що звисає /з дерева/»;
- «асі-но не-но хіто-йо» - «/короткий/, як одне колінце очеретинки»;
- «таратіне-но хаха» - «мати, що вигогодовувала /мене/ грудьми», «рідна ненька»;
г) енґо (досл.: «споріднені слова») - асоціативні слова-образи, лексика одного асоціативного ряду - стилістичний прийом (поетична традиція), коли використання у вірші певного слова (як правило, іменника) вимагало від автора обов’язкового вживання на основі асоціативного зв’язку іншого лексичного відповідника (прикметника, дієслова тощо), наприклад:
- «соде» («рукав») - «нуреру» («/на/мокнути /від сліз/»); «наміда» («сльоза», «сльози»);
- «цую» («роса») - «сіроі», «сіра-цую» («білий», «біла /срібляста/ роса»); «кіеру» («щезати», «зникати»);
- «кумо» («хмара») - «сора» («небо»);
- «вакаре» («розлука»), «вакареру» («розлучатися») - «аібікі» («таємна зустріч», «побачення /закоханих/»); «ау» («зустрічатися», «зустріч»);
- «юкі» («сніг») - «токеру» («розтавати», «танути»); «цумору» («нагромаджуватися», «накопичуватися»);
- «намі» («хвиля») - «сіроі», «сіра-намі» («білий», «білі /білопінні/ хвилі); «тацу» («вставати», «здійматися»; «стояти»);
д) хонкадорі (досл.: «услід головній пісні /віршу/») - ремінісценція, алюзія на відомий вірш іншого автора, часто з використанням прямої або дещо видозміненої цитати з цього твору;
е) каке-котоба (або ще «кен-йо-ґен», «сяре», «дзіґуті»; досл.: «подвійні слова», «каламбур») - гра слів, що ґрунтувалася на засадах дуже поширеної в японській мові омонімії та полісемії. Допускаючи різні прочитання і тлумачення одного й того ж вірша, гра слів дозволяла надати йому подвійний чи додатковий зміст. Цей оригінальний стилістичний прийом був запозичений японськими поетами зі старо- китайських пісень «юефу» і набув у особливо широкого розповсюдження в поезії X-XII ст. Ось кілька типових прикладів омонімічних японських слів, що часто використовувалися поетами доби Хейан як каке-котоба:
- «акі» («осінь») - «акі» («збайдужіння»; «пересичення»);
- «Асіта/-но хара/» (назва долини) - «асіта» (/поет./ «ранок»);
- «Асука/-ґава/» - (назва ріки) - «асу-ка» («завтра?», «чи не завтра?»);
- «іро» («колір») - «іро» («любовні стосунки»; «роман»; «закоханість»);
- «йо» («колінце /бамбука, очеретини/») - 1. «йо» («світ»; «життя»); . «йо» («вечір»; «ніч»);
- «мацу» («сосна») - «мацу» («чекати»);
- «наґаме» («спостерігати», «дивитися») - «наґаме» («тривалий дощ»);
- «наку» («співати») - «наку» («плакати»);
- «не» («звук») - «не»(«корінь»);
- «тіґіру» (1. «рвати», «розривати /на шматки/»; 2. «зривати», «збирати» /квіти, ягоди і та ін./ ) - «тіґіру» («присягатися /в коханні/»);
- «фуру» («лити», «падати», «іти» /про дощ, сніг тощо/) - «фу/ке/- ру» («старішати», «старіти»);
- «хару» («весна») - «хару» (1. «набрякати», «набухати»; 2. «напинати», «натягувати»; «розтягувати»);
- «хіґурасі» («сутінки», «захід сонця») - «хіґурасі» («цикада»).
Антологія «Кокін-сю» містить також цілий розділ віршів-шарад, у яких поети, використовуючи зазначений стилістичний прийом какекотоба, обігравали назви різних предметів (Див.: розділ X «Назви»).
Окрім зазначених художньо-стилістичних прийомів, японські поети активно використовували й інші поетичні та художні засоби, добре відомі як європейській поетиці в цілому, так і українській зокрема: алегорії, антитези, гіперболи, метафори, паралелізми, порівняння тощо.
За підрахунками японських фахівців, кількість авторів, поетичні твори яких були включені до складу «Кокін-вака-сю», сягає цифри 580. Серед них імена 127 поетів (включаючи вісьмох членів імператорської родини, які були авторами 15 віршів) - відомі, решта - позначені в антології як «невідомий автор». Більшість із зазначених імен належить представникам класу середньої та вищої родової аристократії доби Хей-ан. Значна частина віршів, що містяться в «Кокін-сю», свого часу були визнані переможцями численних поетичних конкурсів (яп.: «ута-авасе»), надзвичайно популярних серед столичних аристократів цієї історичної епохи.
І.П. Бондаренко
ПЕРЕДМОВА КІ-НО ЦУРАЮКІ1
Пісні Ямато! Насінням, з якого проростають тисячі й тисячі цих пісень-листків, є людське серце. Люди, що живуть на цьому світі, неначе густими заростями, оплетені безліччю справ і турбот. І те, що в них на серці, те, що вони бачать і чують, висловлюють вони у своїх піснях. Соловей, який співає серед квітів, жаба, що живе у воді, - коли ми чуємо їхні голоси, то розуміємо: немає жодної живої істоти, яка б не співала власної пісні. Без будь-яких зусиль рухає вона небом і землею, породжує співчуття у невидимих злих духів, вносить злагоду у взаємини чоловіка та жінки, заспокоює серця лютих ратників. І все це - пісня!
Пісні виникли ще в ті часи, коли тільки-но з’явились небо і земля. Саме тоді народилася пісня про те, як під плавучим небесним мостом з’єдналися два божества - чоловік та жінка2.
Але як свідчать стародавні легенди, що дійшли до наших часів, пісням, складеним на одвічних небесах, передували пісні Богині Сітатеру Хіме.
Сітатеру-хіме була дружиною Амевака-хіко. У її пісні, що славила божественного старшого брата, співалося про те, як сяйво його краси, відбиваючись, осяває і гори, і долини. Але то були ще, мабуть, пісні ебісу3, оскільки вони не мали ні сталої кількості складів, ні справжньої форми віршів.
1 У тексті «Передмови» Кі-но Цураюкі трапляються вставки, зроблені вже після смерті головного укладача «Кокін-сю». Деякі з них приписуються Фудзіварі Кінто (966-1041), інші - Фудзіварі Юкінарі (972-1027) або Фудзіварі Садаіе /Тейка/ (1162-1241). Оскільки оригінал «Кокін-сю» не зберігся, фахівці й досі сперечаються з цього приводу, намагаючись остаточно з’ясувати це складне питання. Перекладаючи текст «Передмови», ми користувалися виданням: [Кокін-вака-сю // Сінніхон котен бунґаку тайкей]. — Т. 5. — Токіо: Іванамі-сьотен. — 1989, яке було надруковане за списком Фудзівари Садаіе /Тейка/ від 1223 р.
2 Мова йде про синтоїстські божества Ідзанамі-но Мікото та Ідзанаґі-но Мікото.
3 Ебісу— «варвари», «дикуни», а також (заст., зневажл.) — «селюки».
А на землі пісні пішли від Бога Сусано О-но Мікото. У вік Богів, які руйнували скелі, число складів (знаків) у вірші ще не установилось. Пісні були занадто простими, оспівували довкілля, і зрозуміти душу слова було важко. Лише тоді, коли настав вік людей1, разом з появою Сусано О-но Мікото з’явилась і пісня з тридцяти одного складу. Сусано О-но Мікото був братом Богині Аматерасу Омікамі. Коли він будував палац у Ідзумо2, щоб поселитися в ньому зі своєю дружиною, то побачив, як підіймаються рядами хмари восьми різних кольорів, і склав таку пісню:
Над Ідзумо нависли вісім хмар,
І вісім мурів височать.
Ці вісім мурів
Я зводжу, щоб дружину захищать.
Ці вісім мурів!
Таким чином, милуючись квітами чи заздрячи пташкам, відчуваючи таємничу чарівність весняного серпанку або ж сумуючи за росою, що зникає, поступово стали виливати люди свою душу в численних і різноманітних піснях.
Як далека мандрівка, що триває місяці чи роки, розпочинається з першого кроку, як висока гора, що сягає аж за хмари у небі, починається з крихітних пилинок та крупинок землі на підніжжі - так розвивалась і поезія.
Пісня про затоку Наніва3 була піснею, яка сповістила про початок доби правління Мікадо4. Коли Осасаґі-но Мікото, будучи ще принцем, перебував у Наніва, то вони разом із своїм молодшим братом навперемінно протягом трьох років поступалися один одному титулом принца-наступника, ніяк не погоджуючись вступити на престол. Тоді чоловік, якого звали Вані, стривожений цим, склав і підніс Володареві пісню. Оспівані в цій пісні квіти були квітами сливи.
1 За синтоїстською міфологією, вік людей починається з появою Богині Аматерасу.
2 Ідзумо («країна Богів») — історична назва місцевості на узбережжі Японського моря (східна частина сучасної преф. Сімане, о. Хонсю), нині — один із головних центрів синтоїзму в Японії.
3 Наніва — давня назва морської затоки в м.Осака.
4 Мікадо — імператор; мова йде про імператора Нінтоку (313-399 рр.).
Була також жартівлива пісня про гору Асака, яку склала дівчина-служниця. Коли Кадзуракі-но Окімі послали на північний схід країни у край Мітіноку2, він залишився незадоволений бенкетом, улаштованим на його честь тамтешнім намісником. І хоч той облаштував як слід місце та приготував усе необхідне, він перебував у поганому настрої. Тоді одна діва, що прислуговувала на бенкеті, взяла наповнений вином келих і піднесла йому разом з піснею. І серце принца відразу пом’якшало.
Ці дві пісні вважаються «матір’ю» та «батьком» японських пісень і наводяться на початку всіх існуючих навчальних посібників з письма (каліграфії).
Спочатку налічувалося шість видів пісень - так само, як у китайській поезії. Перший серед них - сое-ута2. Саме такою була пісня, яку піднесли імператору Осасаґі-но Мікото:
Розквітли квіти
В бухті Наніва!
Прийшла весна,
Змінивши довгу зиму,
І на деревах квіти розцвіли!
Другий - кадзое-ута3:
Вишневий цвіт
Бентежить нам серця!
Мабуть, тому,
Що він також не знає
Ні долі власної, ні власного кінця!
У цих піснях оспівується все так, як є, простими словами, без будь-яких порівнянь чи інших подібних засобів. Що можна сказати про ці пісні? Їх душа незбагненна. Саме тому такі пісні можна віднести також до п’ятого виду пісень - тадаґото-ута.
1 Мітіноку — давня назва місцевості (преф. Міяґі).
2 Сое-ута — пісня-натяк, вірш алегоричного змісту.
3 Кадзое-ута — пісня-переказ, вірш описового характеру.
Третій вид - надзурае-ута4:
Покриє землю іній на світанні,
4 Надзурае-ута — пісня-уподібнення.
І ти мене покинеш,
Любий мій!
Як іній,
Я розтану від кохання.
Такі пісні, оспівуючи щось, уподібнюють одне іншому, шукаючи певну схожість. Якщо ж наведена пісня не дуже вдало віддзеркалює таке визначення, тоді краще навести таку:
Немов личинку в коконі,
Плекають мене батьки -
Невже на самоті
Без любої
Я вікувати буду?1
Четвертий вид - татое-ута2:
Моя любов незмірна,
Мов піщинки
На узбережжі моря Арісо3,
Які також
Не можна полічити!
1 Вірш невідомого автора з антології «Ман-йо-сю» (XII, 2991).
2 Татое-ута — пісня-порівняння, у якій образ створюється через алюзію.
3 Арісо(-умі) — «Бурхливе море», давня поетична назва затоки Тояма в Японському морі.
У цих піснях почуття душі висловлюються через образи різних трав, дерев, птахів та звірів. Вони не мають жодного прихованого змісту. Але засоби вираження в даному випадку дещо відрізняються від тих, що застосовуються в піснях першого виду, тобто в сое-ута. Наведемо ще один відповідний приклад таких пісень:
Кудись поніс
Раптовий подих вітру
Струмочки диму з огнищ солярів,
Що сіль випарюють
На узбережжі Сума1.2
П’ятий вид - тадагото-ута3:
Якби неправди в світі не було,
З якою радістю
Ми слухали б, напевно,
Слова промов палких
Із вуст людських!4
У цій пісні оспівується справедливий та чесний світ, яким би він мав бути. Але дух цієї пісні все ж таки не повністю відповідає її визначенню, тому краще було б назвати її томе-ута5. Ось інший приклад:
Гірськими вишнями
Милуюсь досхочуІ
На щастя, вітер ще не встиг зірвати
Та рознести по світу
Сніг-парчу!
Шостий вид - іваг-ута6. Наприклад:
Воістину розкішний цей палац!
Чотирилисником,
Трилисником-травою7
Від нього галереї
Простяглись!
1 Сума — назва затоки та місцевості на узбережжі Внутрішнього Японського моря (о. Хонсю), де в минулому в солярнях випарювали з водоростей сіль.
2 Вірш невідомого автора з антології «Кокін-сю» (XIV, 708).
3 Тадаґотоута — пісня про звичайні речі.
4 Вірш невідомого автора з антології «Кокін-сю» (XIV? 712).
5 Томе-ута — пісня-бажання.
6 Іваїута — пісня-вітання (славослів’я).
7 В оригіналі: «сакі-куса» сучасна назва: «яма-юрі — гірська золотиста лілія.
У таких піснях прославляється цей світ, звеличуються Боги. Але й ця пісня не зовсім відповідає своєму визначенню. Тому краще наведемо інший приклад:
На полі в Касуґа
Я першу зелень1
Для тебе рвав:
Хай знають всі Боги -
Тисячоліття я тобі бажаю!2
Та чи можна взагалі всі пісні розділити на шість видів?
У наш час, коли люди почали все більше піклуватися про зовнішню красу, а їхні серця приваблюють лише блиск та марнославство, з’явилося безліч пустих і легковажних пісень, які складаються з тієї чи іншої нагоди. Пісня знайшла собі притулок у оселях любострасників, де вона марніє в безвісності, загниваючи, неначе впале дерево. Хіба що в окремих місцях, де її ревно оберігають, прозирне вона, як волоть очеретини.
Якщо ж пригадати, як починалася пісня, то розумієш, що зовсім іншою мала б бути її доля.
Колись, ще в давні часи, весняним ранком, коли розквітали вишні, чи осінньої ночі, коли світив місяць, Володарі наші - Мікадо скликали до себе придворних і повелівали їм складати відповідні пісні. Іноді, щоб оспівати вишневий цвіт, деякі з них заради цього вирушали в далекі краї, інші, щоб висловити свої почуття під час милування місяцем, прямували крізь морок ночі в гірські нетрі. А потім Володарі, слухаючи їхні пісні, оцінювали - які з них майстерні та мудрі, а які легковажні.
Складали пісні й про інше. Прославляючи Володарів, згадували поети і «маленький камінець»3, і гору Цукубу4, щоб висловити свої почуття, коли вони були в захваті, а їхні серця переповнювала радість; оспівуючи кохання, порівнювали його з димом, що в’ється над
1 На початку року в Японії збирають та їдять молоду зелень, яка, за легендою, додає людям життєздатності, сприяє довголіттю.
2 Вірш з антології «Кокін-сю» (VII, 357), який приписується Сосей-хосі.
3 Див. вірш з антології «Кокін-сю» (VII, 343).
4 Цукуба — гора в північній частині о. Хонсю на схід від м. Токіо.
горою Фудзі1; слухаючи голоси маленьких коників поміж соснами, сумували за друзями й усвідомлювали, що вони теж старіють разом з тими двома соснами, що в Такасаґо2 та Суміное3; дивлячись на гору Отоко4, зі смутком згадували далеку юність, як згадували її також, помітивши квітку омінаєсі5, - і лише в піснях знаходили відраду.
А ще, коли весняним ранком бачили вони, як обсипаються квіти; коли осінньої ночі чули шерех листя, що падає з дерев; коли, дивлячись у дзеркало, помічали, як з літами додається снігу на голові та хвиль-зморшок на обличчі; коли бачили росу на траві або ж піну на воді, - то з подивом і жахом усвідомлювали вони і власну тлінність.
Траплялося, що заможні та гордовиті ще вчора, вони раптом втрачали все на світі, стаючи жебраками, і навіть найкращі друзі цуралися їх. І тоді деякі з них «здіймали хвилю вище вершини Мацу- ями»6, деякі «черпали воду з джерел Нонака»7, інші подовгу милувались осіннім листям хаґі8 чи рахували на світанні «удари крил бекаса» по воді, деякі скаржилися на прикрощі долі, порівнюючи її мінливість з кільцями бамбука, або ж, використовуючи образ річки Йосіно, нарікали на швидкоплинність життя в цьому світі. І коли дізнавалися раптом, що дим більш не піднімається над вершиною Фудзі, або чули про те, що стародавній міст Наґара9 оновлено, - лише в пісні знаходили вони спокій і розраду.
1 Фудзі (Фудзі-сан, Фудзіяма) — гора вулканічного походження в центральній частині о. Хонсю.
2 Такасаґо — назва місцевості на узбережжі Внутрішнього Японського моря.
3 Суміное — морська затока поблизу м. Осака. Див. вірші з антотології «Кокін-сю» (XVII, 905; XVII, 906).
4 Гора Отоко (Отоко-яма, досл. з яп.: «Чоловіча» /"Парубоча»/ гора) — невисока гора (143 м.) неподалік від м. Кіото.
5 Омінаєсі (досл. з яп.: «дівоча квітка») — висока рослина з дрібними квітами жовтого кольору (лат.: Patrinia scabiosaefolia).
6 Мацуяма (Суе-но Мацу-яма) — гора поблизу м. Таґадзьо в північній частині о. Хонсю (преф. Міяґі).
7 Нонака (досл. з яп.: «посеред поля /полів/») — давня назва однієї з долин у провінції Ямато.
8 Хагі — довголітня кущовидна рослина родини бобових з квітами рожевого та білого кольору (лат.: Lespedeza).
9 Наґара — міст через ріку Йодо в м. Осака.
Такими були наші пісні ще з прадавніх часів, але тільки в епоху Нара1 набули вони широкого росповсюдження. У ті часи Володарі наші добре розуміли душу пісні, і не випадково, що саме тоді з’явився чародійник пісні - Какіномото-но Хітомаро, який був міністром третього рангу. Можна сказати, що в той час саме поезія єднала правителів і їх підданих. Багряне листя, що пливло осіннім вечором по річці Тацута2, здавалось імператорові золотою парчею, а квітучі вишні в горах Йосіно ввижалися серцю Хітомаро білосніжними хмаринками.
І був іще чоловік на ймення Яма(-но)бе-но Акахіто. Як ніхто інший, був він майстром у складанні пісень. Важко поставити Хітомаро вище за Акахіто, так само, як і Акахіто поставити нижче за Хітомаро.
Ось пісня, яку склав імператор Нари3:
Багряне листя річкою Тацута
Пливе в безладді.
Спробуй перейти -
Парча розкішна
Розірветься навпіл!
Хітомаро:
Сливовий цвіт!
Хіба ж його помітиш,
Коли з небес одвічних
Сипле сніг,
І все змішалось у густім тумані?
Ледь-ледь видніється
В ранковому тумані
За островом в затоці Акасі
Той човен,
Що забрав мої надії!
1 Епоха Нара — історичний період (710-794 рр.), коли столицею країни було м. Нара.
2 Тацута(ґава) — ріка в преф. Нара.
3 Імператор Хейдзей (774-824); роки правління: 806-809.
4 Вірш з антології «Кокін-сю» (IX, 409).
Акахіто:
Прийшов на поле весняне
Фіалки рвати
І зачарований красою
На всю ніч
Залишився у полі ночувати!1
Затоплює косу
В затоці Вака2
Морський приплив -
І з криком журавлі
Летять у прибережні очерети.3
Окрім цих поетів, було багато інших майстрів пісні, які протягом поколінь змінювали один одного, як колінця бамбука. Складені ними та їх попередниками пісні були зібрані в окрему збірку, яку назвали «Ман-йо-сю».
З того часу можна згадати хіба що одного чи двох поетів, які б розуміли душу пісні та знали її минуле. У них також були як досягнення, так і невдачі. Час минав. Пройшло понад сто років. Змінилося десять поколінь Володарів. Але протягом цього часу небагато було тих, хто б знав діяння минулих літ, розбирався в піснях і вмів би їх складати.
Нині, говорячи про це, не стану я згадувати імена людей високого звання, оскільки не мені судити про них поспіхом.
Що ж стосується інших відомих поетів, то наведу лише імена з недалекого минулого, а саме4:
1 Вірш з антології «Ман-йо-сю» (VIII, 1424).
2 Затока Вака — мальовнича морська затока поблизу сучасного м. Вакаяма (преф. Вакаяма).
3 Вірш з антології «Ман-йо-сю» (VI, 919).
4 Автор має на увазі й далі стисло характеризує творчість, так званих, «шістьох безсмертних (поетів)» (яп.: «роккасен", до когорти яких належали: Содзьо Хендзьо (816-890), Арівара-но Наріхіра (825-880), Фун’я-но Ясу-хіде (/?/ — кін. IX ст.), Кісен-хосі (перша пол. IX ст.), Оно-но Коматі (834/?/- 900/?/), Отомо-но Куронусі (824/?/ - поч. X ст.).
Содзьо Хендзьо. Його пісні - чудові за формою, але їм бракує щирості. Вони схожі на красуню, намальовану на картині, дивлячись на яку, лише марно тривожиш серце:
На гілочках смарагдових Верби -
Нанизані на нитки намистинки:
Сріблясті крапельки
Весняної роси.
Листочки лотоса!
Не здатне і багно,
Заплямувати вашу чисту душу!
Не треба й перлами
Росинки називать!
Упавши з коня в полі Саґа1, він склав:
Ім’ям спокушений,
Зірвав-таки тебе,
Дівоча квітко!
Та прошу - нікому
Ти про моє падіння не кажи!
Арівара-но Наріхіра. Серце його переповнювали почуття, але слів йому бракувало. Тому й пісні його немов зів’ялі квіти, які хоч і поблякли, та все ще зберігають аромат:
І місяць не такий,
І не така
Весна тепер приходить, як бувало!
Лиш я один
Такий же, як тоді!2
Багато хто
1 Саґа — назва місцевості в північно-західній частині м. Кіото.
2 Вірш з антології «Кокін-сю» (XV, 747).
І місяця не любить:
Чим довше ми милуємося ним,
Тим швидше старіємо ми
На цьому світі!
Тієї ночі швидкоплинний сон!
Коли, дрімаючи,
Я знову його бачу
Ще ефемернішим
Здається він мені!
Фун’я-но Ясухіде. У слові він був майстерним, але форма його пісень не відповідала змісту. Тому й пісні його схожі на купця, вирядженого в розкішне вбрання:
Тугі пориви хилять до землі
Дерева й трави
На полях рівнини.
Як влучно «вітром в горах» нарекли
Осінню «бурю»1!
Складено в день роковин смерті імператора
Фукакуса2:
Сьогодні теж
Прощальний відблиск сонця
Погас в долині у густій траві,
Як і тоді,
Серпанком оповитій.3
1 Гра слів: ієрогліф [арасі], який означає «буря» («буревій»), складається з двох частин — верхньої |і| [яма] («гора») та нижньої [кадзе] («вітер»). Див. також цей вірш у збірці «Хяку-нін іс-сю» (№ 22), де він наводиться в дещо видозміненому варіанті.
2 Гра слів: ім’я імператора Фукакуса (Німмьо-тенно /810-850/; роки правління: 833-850) перекладається з японської як «густа трава».
3 Вірш з антології «Кокін-сю» (XVI, 846).
Чернець Кісен з гори Удзі. Слова його пісень туманні й невиразні, а їх початок не завжди сходиться з кінцем - немов любуєшся осіннім місяцем, прикритим завісою світанкових хмар:
Живу собі в оленячім краю
У горах Удзі,
На південнім сході.
Чому ж в столиці люди нарекли
Цей дивний край країною печалі?1
Складених ним пісень мало і знаємо ми їх погано, щоб порівнювати та судити про них.
Оно-но Коматі наслідувала Сотоорі Хіме2, яка жила ще в давні часи. У її піснях є чарівність, але їм бракує сили. Вони схожі на красуню, змарнілу від туги. Проте від жіночих пісень, мабуть, і не варто чекати сили:
Того, про кого мріяла завжди,
Сьогодні уві сні своїм зустріла.
Якби я знала,
Що то тільки сон,
Мабуть, не прокидалася б ніколи!3
Як непомітно
В’яне квіт кохання
В серцях людей
На грішній цій землі!
Як неминуче в’яне квіт кохання!4
Немов трава-плавушник5,
Я також,
Коріння відірвавши, течією
Услід за долею сумною Попливу!
1 Див. вірш №8 із збірки «Хяку-нін іс-сю»
2 Сотоорі Хіме (Сотохосі-но Ірацуме) — відома поетеса, коханка імператора Інґьо (412-453). Див. її вірші з історичної хроніки «Ніхон-сьокі» (XIII, 65; XIII, 68).
3 Вірш з антології «Кокін-сю» (XII, 552).
4 Вірш з антології «Сінсен-вака-сю» (V, 292).
5 Трава-плавушник — річні трав’янисті плавучі водорості (лат.: Hotto)
А ось пісня Сотоорі Хіме:
Мабуть,
Мій любий прийде уночі:
Маленький павучок -
Прикмета вірна -
Сьогодні в сутінках до мене завітав!1
Отомо-но Куронусі. За формою його пісні відразливі. Вони нагадують мешканця гірського села, який з оберемком дров на плечах присів відпочити в затінку квітучої вишні:
Свою кохану згадую,
Коли
У небі плачуть гуси перелітні.
Невже вона
Не відає про це?
Ну, що ж!
На гору Дзеркало2 зійду -
На себе подивлюся,
Щоб дізнатись,
Наскільки я зістарівся уже?
Окрім цих поетів, були також інші імена, що множилися подібно до того, як розростається плющ у полі, рясніли, немов густе листя на деревах у лісі. Але хіба що їм самим пісні їхні здавалися піснями, бо інших, справжніх пісень, вони не знали.
І ось чотири пори року змінилися дев’ять разів з того часу, як на трон під небесами зійшов наш нинішній Володар3. Повсюди широко котяться хвилі імператорської любові, виходячи за межі Восьми островів4, а з покровом його ласки та благовоління не здатна зрівнятися навіть гора Цукуба. За численними державними обов’язками у хвилини відпочинку не забуває Володар і про інші справи.
1 Вірш з історичної хроніки «Ніхон-сьокі» (XIII, 65).
2 Гора Дзеркало — досл. переклад з яп. назви гори Каґамі, що в преф. Сіґа.
3 Йдеться про імператора Дайґо (885- 930); роки правління: 897-930.
4 Вісім островів (яп.: — Ясіма) — міфологічна назва Японії.
Натхненний діяннями минулих часів, вирішив він нині відродити їх і передати спадщину прийдешнім поколінням. Вісімнадцятого числа четвертого місяця п’ятого року епохи Енґо1 повелів Володар старшому секретареві відомства наказів Кі-но Томонорі, головному архіваріусу Книжкової палати Кі-но Цураюкі, колишньому молодшому чиновникові управління провінції Каї Осікоті-но Міцуне та офіцеру правого крила палацевої гвардії Мібу-но Тадаміне скласти й подати йому збірку пісень - давніх, що не увійшли до складу «Ман-йо-сю»2, і сучасних, включаючи їхні власні пісні3.
Серед відібраних і піднесених нашому Володарю пісень були різні: починаючи з тих, де йдеться про те, як прикрашають себе квітом сливи, слухають голос зозулі, ламають багряну гілочку клена, і закінчуючи тими, де оспівується любування снігом. А також пісні, у яких величають Володарів, бажаючи їм довголіття журавля та черепахи; сумують за любою дружиною, милуючись осіннім квітом хаґі чи літніми травами; моляться, склавши руки, перед горою Зустрічей4; і багато інших пісень, що не відносяться ні до весни, ні до літа, ні до осені, ні до зими.
Усі ці пісні, загальна кількість яких склала тисячу, були зібрані в двадцятьох сувоях. І назвали це зібрання «Кокін-вака-сю» (»Збірка старих і нових пісень»).
Зібрані таким чином пісні нагадують потік, який безупинно струмує під горою. А оскільки їх безліч, як піщинок на березі моря - цих пісень, зібраних тут, то не почуємо ми нині нарікань на те, що поезія міліє, як річка Асука5. І до того часу, «поки маленький камінець не стане скелею»6, будуть дарувати ці пісні тільки радість.
1 25 травня 905 р.
2 Попри це в «Кокін-сю» зустрічається 7 віршів із «Ман-йо-сю».
3 До складу «Кокін-сю» увійшли 95 віршів Кі-но Цураюкі, 55 — Осікоті-но Міцуне, 45 — Кі-но Томонорі, 30 — Мібу-но Тадаміне.
4 Гора Зустрічей (або ще: застава Зустрічей: яп.: «Аусакано сек») — стародавня гірська застава на схід від м. Кіото.
5 Асука(-ґава) — ріка в історичній провінції Ямато (нині - преф. Нара).
6 Див. вірш з антології «Кокін-сю» (VII, 343).
І нехай майстерності нашій усе ще бракує аромату квітучих вишень, слава - то марна річ, навіть якщо вона буде такою ж тривалою, як «нескінченна осіння ніч»1. Бентежить нас лише те, як сприймуть нашу працю, а соромно нам - хіба що перед душею пісні. Що б там не було: залишимося ми чи зникнемо, як хмаринки в небі, ще послухаємо плач оленя вранці та ввечері чи ні, але і я, Цураюкі, і сподвижники мої безмірно раді тому, що поталанило нам народитися й жити саме тоді, коли здійснилося це!
Немає вже Хітомаро, але життя пісні триває! Спливає час, сьогоднішні справи стають минулим, радість і сум по черзі змінюють одне одного, але ніколи не зітруться слова цих пісень. Як не рвуться молоді гілки верби і не обсипається зелена глиця на соснах, як в’ється безустанно дикий плющ і одвічно тягнуться вздовж піщаного узбережжя сліди пташиних лапок - так і пісня! І можливо, той, хто пізнає суть оспіваних у піснях речей, зрозуміє душу поезії, із захопленням подивиться колись на старі пісні й залюбується піснями новими, подібно до того, як любуються місяцем у безкрайньому небі.
Переклад І.П. Бондаренка
1 Натяк на відомий вірш Какіномото-но Хітомаро, який пізніше увійшов до складу поетичної антології «Хяку-нін іс-сю» (№ 3).
Кокін-вака-сю («Збірка старих і нових японських пісень»)
Весняні пісні
Сувій I
(I-1)
(Складено в перший день весни старого року1.)
Рік не закінчився,
А вже прийшла весна!
Не знаю навіть,
Як і називати тепер цей рік:
«Минулим» чи «новим»?
(Арівара-но Мотоката)
(I-4)
(Складено імператрицею Нідзьо2 на початку весни.)
Повсюди сніг,
Але весна прийшла!
Можливо, хоч тепер
Замерзлі сльози
Розтануть в оченятах солов’я.
(Імператриця Нідзьо)
(I-14)
Хто б здогадався,
Що прийшла весна? -
Якби не щебетання соловейка,
Що з дальньої долини
Долина.
1 Перед віршами часто трапляються стислі коментарі стосовно часу, місця чи приводу їх написання («хасіґані» або «котобаґакі»). Відсутність такого коментаря позначалася словами «Заголовок невідомий» («дай сіра-дзу»), які ми опускаємо.
2 Імператриця Нідзьо (/?/-898) — дружина імператора Сейва (850-880; роки правл.: 858-876).
(Ое-но Тісато)
(1-27)
(Складено про білу вербу
поблизу Великого Західного храму1.)
На гілочках смарагдових
Верби
Нанизані на нитки намистинки -
Сріблясті крапельки
Весняної роси.
(Содзьо Хендзьо)
(1-35)
Під сливами
Постояв тільки мить
І весь пропахнув
Пахощами квітів -
Кохана буде з ревнощів корить!
(Невідомий автор)
Сувій II
(II-80)
(Склав, коли тяжко занедужав і, сховавшись від вітру, лежав на самоті вдома за бамбуковою завісою, дивлячись, як в’яне вишневий цвіт у глечику.)
Через завісу навіть не помітив,
Куди вона поділася,
Весна!
Змарніли пелюстки
Вишневих квітів.
(Фудзівара-но Йорука)
1 Буддійський храм Саідай-дзі, зведений у місті Хей-ан (Кіото) наприкінці VIII ст.
(II-84)
(Склав про вишневий цвіт, що облітає.)
Весняний день!
Як безтурботно ллється
З небес одвічних сяйво!
Тільки цвіт,
Що скоро опаде, бентежить серце.
(Кі-но Томонорі)
(II-93)
Весняним барвам байдуже,
Мабуть,
В яке село потрапити,
А вишні
Чомусь лише подекуди цвітуть.
(Невідомий автор)
(II-97)
Цвітуть щороку вишні навесні.
І попри це
Усе життя тривожусь -
Побачу я цвітіння їх Чи ні?
(Невідомий автор)
(ІІ-101)
(Пісня з поетичного турніру,
що відбувся за доби Кампьо в покоях імператриці.)
Вишневий цвіт!
Нехай даремні трати
Барв, кольорів -
Хто може із людей
Весні за марнотратство дорікати?
(Фудзівара-но Окікадзе)
Літні пісні
Сувій III
(Ш-139)
Чекаю травня,
Щоб вдихнути знову
Квітучих мандаринів аромат,
Якими любої колись
Рукава пахли.
(Невідомий автор)
(III, 145)
Якби зозуля, що кує у горах,
Ще й душу мала,
Голосом своїм
Мені думок сумних
Не навівала б!
(Невідомий автор)
(III, 157)
Ледь-ледь стемніло,
Як уже світає!
Оплакує коротку літню ніч
Гірська зозуля
Співом безутішним.
(Мібу-но Тадаміне)
(III, 166)
(Складено на світанку тієї ночі, коли місяць був надзвичайно гарним.)
Ця літня ніч!
Недавно сутеніло -
А вже світає!
До якої з хмар
У гості завітає красень-місяць?
(Кійохара-но Фукаябу)
(III, 168)
(Складено останнього дня місяця мінадзукі.1)
Сьогодні вперше
Вітер холодком
Повіяв з неба,
Де спрадавна літо
Звільняє чемно осені шляхи.
(Осікоті-но Міцуне)
Осінні пісні Сувій IV
(IV, 169)
(Складено першого дня осені.)
Підкралась осінь якось непомітно:
Хоч жодних змін
Не видно навкруги,
Але який зловісний
Вітру голос!
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(IV, 170)
(Склав першого осіннього дня, супроводжуючи шляхетних друзів під час їхньої прогулянки долиною річки Камо2.)
Холодний вітер
Віє вздовж ріки.
І осінь разом з хвилями на берег,
Здається, насувається
Також!
(Кі-но Цураюкі)
(IV, 171)
1 Мінадзукі («безводний місяць») — шостий місяць року, останній літній місяць за місячним календарем.
2 Камо(-ґава) — ріка, що протікає через м. Кіото.
Осінній перший вітер
Пелену
Вбрання мого коханого хлопчини
Так несподівано й принадно
Підгорнув!
(Невідомий автор)
(IV, 172)
Садили рис, здається, тільки вчора!
Час промайнув -
І листям шелестить
На рисових полях
Осінній вітер.
(Невідомий автор)
(IV, 173)
Відтоді, як подув
Осінній вітер,
Щодня стою,
Чекаючи тебе,
На тому боці
Зоряної річки.
(Невідомий автор)
(IV, 176)
Кохання ніч!
Ніч Зустрічі зірок!
Небесну річку застели,
Тумане,
Щоб ранку вже ніколи не було!
(Невідомий автор)
Осінні пісні
Сувій V
(V,250)
Змінили колір трави і дерева.
Не знає осені
Лиш білопінний квіт
На гребні хвиль
У неосяжнім морі.
(Фун’я-но Ясухіде)
(V, 257)
(Пісня з поетичного турніру, що відбувся в маєтку принца Коресада1)
Одна лиш біла барва у роси!
Яким же чином
Листя на деревах
Вона фарбує
В різні кольори?
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(V, 262)
(Склав під час подорожі до храму, помітивши жовте осіннє листя в його огорожі)
Повзучий плющ2 на огорожі храму
Богів могутніх
Також пожовтів -
Противитися осені
Не в змозі.
(Кі-но Цураюкі)
(V, 271)
(Пісня з поетичного турніру,
що відбувся за доби Кампьо в покоях імператриці)
Як посадив,
Усе чекав - коли?
Коли розквітнеш, квітко хризантеми?
Лиш восени
Зустрітися змогли!
(Ое-но Тісато)
1 Йдеться про поетичний турнір, що відбувся 893 р. у маєтку принца Коресада — сина імператора Коко (830-887; роки правління: 884-887).
2 В оригіналі: «кудзу" — «пуерарія», різновид японських трав’янистих ліан (лат.: Pueraria hirsuta).
(V, 282)
(Склав, живучи самітником у гірському селі, куди поїхав із палацу Їх Величності)
Проміння сонячного
Так і не пізнавши,
Кленове золото в ущелинах гірських
Між скелями,
Здається, вже опало!
(Фудзівара-но Секіо)
(V, 294)
І в час Богів
Не чули про таке!
Там, де ріка Тацута
Струмувала,
Мереживо багряне мерехтить.
(Арівара-но Наріхіра)
Зимові пісні
Сувій VI
(VI, 314)
Із прямовисних ниточок дощу
Безбожний місяць
Для ріки Тацута
Плете розкішну
Золоту парчу.
(Невідомий автор)
(VI, 315)
(Складено як осінню пісню.)
Трава пожовкла, жодної душі...
Згадаю -
Ще нестерпнішою стане
Зимова самота
В гірськім селі.
(Мінамото-но Мунеюкі)
(VI, 316)
Таке прозоре місячне проміння
З небес холодних ллється,
Що й вода,
В якій відбився місяць,
Замерзає!
(Невідомий автор)
(VI, 317)
Напевно, в горах Йосіно
Вже випав сніг!
Надворі вечоріє, і рукава
Мого вбрання
Холодними стають.
(Невідомий автор)
(VI, 318)
Нехай віднині падає невпинно
Цей білий сніг,
Що хилить очерет
Аж до землі
Біля моєї хатки!
(Невідомий автор)
(VI, 319)
Заклекотали раптом голосніше
Річок пороги в горах.
Мабуть, сніг
Почав нарешті
Танути поволі.
(Невідомий автор)
Пісні-вітання
Сувій VII
(VII, 343)
І тисячу, і вісім тисяч літ
Нехай живе Володар наш!
Аж поки
Не стане скелею маленький камінець,
І мохом не покриється та скеля!1
(Невідомий автор)
(VII, 344)
Нехай твій вік
Дорівнює числу
Тих міріад піщинок, що вкривають
Морів безкраїх
Довгі береги!
(Невідомий автор)
(VII, 345)
Численне птаство
На горі Сіо2,
Що в Сасіде3,
Тобі також щебече:
«Володарюй всі вісім тисяч літ!»
(Невідомий автор)
(VII, 346)
Свій вік нікчемний
Без жалю додав би
До восьми тисяч літ твого життя!
Можливо, ти мене
Колись згадав би?
(Невідомий автор)
1 Цими рядками в дещо видозміненому вигляді починається сучасний державний гімн Японії.
2 Гора Сіо («Сіо-яма», досл.: «Соляна гора") — місцезнаходження не з’ясоване.
3 Сасіде — назва місцевості або річки /?/, у тексті оригіналу: «скелястий берег Сасіде».
(VII, 347)
(Складено за доби Нінна з нагоди сімдесятиріччя архієпископа Хендзьо.)
Хоч що б там не було —
Так і живи!
Щоб в день твого восьмитисячоліття
Ми знову всі
Зустрітися могли!
(Невідомий автор)
Пісні розлуки
Сувій VIII
(VIII, 365)
Якщо в розлуц
і На горі Інаба1
Крізь сосен шум
Почую: «Жду тебе!»2, -
Тієї ж миті повернуся знову!
(Арівара-но Юкіхіра)
(VIII, 366)
Того, хто вранці
Рушив у поля,
Де над хаґі осінніми лиш оси3,
Кружляючи, гудуть, -
Чекаю я!
(Невідомий автор)
(VIII, 367)
І розлучившись,
Я її залишу
В своєму серці -
Там, де небеса
За обрії безкраї простяглися!
(Невідомий автор)
1 Інаба(яма) — гора в преф. Хьоґо.
2 Гра слів: яп. слово «мацу", записане графемами хіраґани, можна прочитати як «чекати» і «сосна»
3 В оригіналі: (заст.) «суґару" — «оси-піщанки» (суч. яп.: «дзіґабаті").
(VIII, 368)
(Складено матір’ю Оно-но Тіфуру, коли його призначили на посаду управителя, і він відправився до краю Мітіноку1.)
Не зачиняйте браму на заставі,
Щоб серце матері
Пішло за ним,
Як тінь,
Його оберігаючи в дорозі!
(мати Оно-но Тіфуру)
(VIII, 369)
(Складено в ніч прощального бенкету в оселі принца Садатокі з нагоди від ’їзду Фудзівара-но Кійоу, призначеного на посаду управителя краю Омі.)
Сьогодні розлучаємось,
Проте
В краю Омі2
Зустрінемося завтра!
Темніє ніч. Роса на рукаві...3
(Кі-но Тосісада)
(VIII, 370)
(Склав і відправив приятелю, що вирушив до краю Косі4)
Колись я чув, що є у тім краю
Гора Повернення5,
Тому нехай зринають,
Нас розділяючи, серпанки весняні, -
З любов’ю я чекатиму на тебе!
(Кі-но Тосісада)
1 Мітіноку — давня назва місцевості в північно-східній частині о. Хонсю (нині преф. Міяґі).
2 Омі — іст. назва провінції (нині преф. Сіґа).
3 У вірші гра слів: слово «омі («аумі», «афумі»), записане графемами хіраґани, можна прочитати, як «Омі» (назва провінції) і «ті, хто зустрічається /зустрінуться/».
4 Косі — іст. назва місцевості на півночі країни, до складу якої входили провінції Каґа, Етю, Етіґо, Ното та ін.
5 Гора Повернення («Каеру-яма») — гора в преф. Фукуї.
Подорожні пісні
Сувій IX
(IX, 407)
(Склав, піднявшись на корабель, на якому мав плисти в край Окі1 у вигнання, і відправив друзям до столиці.)
Рибальський човне!
Людям передай, що стрів мене,
Коли безкраїм морем
Я у вигнання
В Ясосіму2 плив.
(Оно-но Такамура)
(IX, 408)
Прощай, столице!
Нині перед нами
Рівнина Міка3, річка Ідзумі4...
«Вбрання позичте!»5 -
Вітер з гір нам радить.
(Невідомий автор)
(IX, 409)
Ледь-ледь видніється
В ранковому тумані
1 Край Окі — острів поблизу західного узбережжя Тихого океану (преф. Сімане), що був місцем заслання для вельможних чиновників доби Хей-ан
2 Ясосіма — давня назва о. Окі.
3 Міка(но хара) — назва рівнини поблизу м. Кіото.
4 Ідзумі(ґава) — ріка в преф. Кіото.
5 Гра слів: назву гори Касе(-яма), що в преф. Кіото, можна прочитати, як «Позич-гора».
За островом в затоці Акасі
Той човен,
Що забрав мої надії!
(Невідомий автор1)
(IX, 412)
Ґелґочучи,
Летять на північ гуси.
Але не всім судилося,
Мабуть,
З цих мандрів повернутися додому!
(Невідомий автор2)
(IX, 413)
Склав у дорозі,
повертаючись до столиці з краю Адзума
Як я ненавиджу
Серпанок весняний,
Що гори закриває
І столицю
Мені побачити так довго не дає!
(Ото)
(IX, 416)
Склав у дорозі, під час подорожі до провінції Каї
Як часто я,
Мандруючи по світу,
Собі під голову жмуток трави стелив
І іній струшував
Холодними ночами!
(Осікоті-но Міцуне)
1 Дехто вважає, що ця пісня належить Какіномото-но Хітомаро.
2 Кажуть, що ця пісня була написана дружиною одного чоловіка, з яким вона вирушила в інший край, де той раптом помер. Повертаючись до столиці одна і почувши на шляху крик перелітних гусей, склала вона цього вірша.
3 Каї — іст. назва провінції в центральній частині о. Хонсю (нині преф. Яманасі).
Назви
(Пісні-шаради1)
Сувій X
(X, 422)
Соловейко2
Сердечна пристрасть -
Вишень білоцвіт!
Чому ж так сумно плаче соловейко? -
Не просихає, мабуть,
Від роси.
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(X, 423)
Зозуля3
Мабуть, тому,
Що довго так чекали,
Сумуючи, повернення її,
Чарує будь-кого
Зозулі голос!
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(X, 424)
Цикада4
Зібрати хочу -
1 Вірші цього розділу антології «Кокін-вака-сю» є своєрідними шарадами на їх заголовки, побудованими на засадах омонімії, а тому адекватний переклад таких віршів будь-якою іноземною мовою неможливий. Для того, щоб знайти розгадку цих шарад в оригіналах, слід обов’язково враховувати тогочасні правила орфографії, зокрема, відсутність спеціальних позначок для дзвінких приголосних («ніґорітен», а також деякі інші особливості (див. коментар до вірша № 2).
2 Соловейко (яп.: «уґуісу») = «уку» (жалібно, сумно) + «хідзу» (не просихати, не висихати).
3 Зозуля (яп.: «хототоґісу') = «ходо» (так, настільки) + «токі» (час; коли) + «су...» («суґу» — відразу, /як/ ...).
4 Цикада (яп.: «уцусемі») = «уцу» (бити; битися /про хвилі/) + «се» (мілина, брід) + «мі/реба/» (якщо глянути; дивлячись).
Та зникають вмить,
Як спів цикад,
Перлинки на рукавах...
А хвилі б’ють, бурлять на мілині.
(Арівара-но Сіґехару)
(X, 425)
(Вірш-відповідь)
Побачимо,
Як будеш ти збирать
Коштовні перли!
Надто вже далеко
І глибоко вони від рукавів!
(Мібу-но Тадаміне)
(X, 427)
Вишня з рожевими пелюстками
Пірнаю в хвилі,
Щоб дістати перли,
Але даремно -
Вітер кожен раз
Чи то занурить їх, чи то підійме!
(Кі-но Цураюкі)
Пісні кохання
(Частина перша)
Сувій XI
(XI, 470)
Живу чутками...
Мабуть, не зустріну.
Лиш спогади лишає по собі
Нічна роса
Удень на хризантемах.
(Сосей-хосі)
(XI, 480)
Послання -
Ще не свідчення кохання!
Незвично те, що за листами вслід
Душа моя також
До неї лине!
(Арівара-но Мотоката)
(XI, 485)
Заплутався у безладі думок -
Як у траві...
І нікому коханій
Розповісти,
Як палко я люблю!
(Невідомий автор)
(XI, 491)
Як водяний потік,
Що з гір одвічних
Зривається униз,
Мені також
У серці почуття не вгамувати!
(Невідомий автор)
(XI, 501)
Під струменем
Священної води
Даремно я благав
Богів могутніх
Позбавити кохання назавжди.
(Невідомий автор)
(XI, 511)
Навіщо
Я шукала джерело,
З якого річка сліз
Бере початок? -
Воно в душі закоханій було!
(Невідомий автор)
(XI, 527)
Давно уже не бачу справжніх снів.
Якщо ж на мить
Забудусь у дрімоті -
Тече від узголів’я
Річка сліз!
(Невідомий автор)
(XI, 539)
На голос мій
Закличний і сумний
Луною навіть гори відгукнулись -
Усі до одної...
Та тільки не вона!
(Невідомий автор)
(XI, 541)
Кохаючи,
Не бачити його - Яка це мука!
Ниткою зв’язала б,
Аби не розлучалися, серця!
(Невідомий автор)
(XI, 550)
Потроху нагромаджуючись, сні
(Такий легенький!)
Може все зламати...
Таке й зі мною Скоїла любов!
(Невідомий автор)
Пісні кохання
(Частина друга)
Сувій XII
(XII, 559)
Як хвиля,
Що в затоці Суміное
До берега крадеться уночі,
Очей страхаючись,
У снах приходь до мене!
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(XII, 562)
Як вогники
Вечірніх світлячків,
Я також пломенію від кохання...
Вона ж цього
Не хоче помічать!
(Кі-но Томонорі)
(XII, 565)
Ніхто не знає,
Як на бистрині
Тріпає річка водоростей коси...
Така любов
Дісталась і мені!
(Кі-но Томонорі)
(XII, 568)
Готовий вмерти,
Я ожив би знов,
Якби вона мені пообіцяла
Хоча б коротку зустріч
І любов!
(Фудзівара-но Окікадзе)
(XII, 575)
Якщо лише омана - сновидіння,
В яких кохану бачу,
То чому Таким сумним
Щоранку прокидаюсь?
(Сосей-хосі)
(XII, 580)
У серці
Ні бажань, ні почуттів...
Немов туман
Осінній безпросвітний
Все небо пеленою застелив.
(Осікоті-но Міцуне)
(XII, 585)
Мов гуси перелітні,
Що до неба
З плачем сумним
Зриваються з землі,
Душа моя лише до неї лине!
(Кійохара-но Фукаябу)
(XII, 592)
Немов плавучі трави,
Без вагання,
Коріння не пускаючи,
Пливе
За течією і моє кохання!
(Мібу-но Тадаміне)
(XII, 602)
Якби перетворитися я міг
На сяйво місяця,
Тоді вона,
Байдужа,
І з мене теж не зводила б очей!
(Мібу-но Тадаміне)
(XII, 606)
Про смуток мій,
Про те, як я страждаю,
Лише мені відомо одному,
Але не тій,
Яку я так кохаю!
(Кі-но Цураюкі)
(XII, 615)
Людське життя - така ж нікчемна річ,
Як і роса...
На зустріч проміняв би
З тобою,
Не вагавшись навіть мить!
(Кі-но Томонорі)
Пісні кохання
(Частина третя)
Сувій XIII
(XIII, 617)
(Склав і передав тій, що чекала в оселі Наріхіри)
Не від дощу,
Що ллється без упину, -
Від річки сліз
Намокли рукави...
Невже тебе я більше не зустріну?
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(XIII, 619)
Нам не зустрітися -
Ти нині так далеко!
Тіла розлучені,
Але моя душа
Твоєю тінню стала, мій коханий!
(Невідомий автор)
(XIII, 630)
Скажу лише:
Ні зараз, ні раніше
Про неї я не відав і не чув!
То ж від пліток
Стає іще сумніше!
(Арівара-но Мотоката)
(XIII, 632)
(Таємно відвідуючи одну жінку, що мешкала в П’ятому східному кварталі столиці, і не маючи змоги проходити через ворота, Наріхіра зазвичай пробирався до неї через зруйновану огорожу. А оскільки його візити стали занадто частими, хазяїн садиби наказав сторожі вночі охороняти стежку. Прийшовши до оселі коханої і не зустрівшись із нею, Наріхіра повернувся додому, де склав цю пісню і надіслав жінці.)
Якби вночі сторожа засинала,
Таємною стежинкою
Щоніч
Приходив би до тебе я,
Кохана!
(Арівара-но Наріхіра)
(XIII, 640)
Розлуки неминучої печаль
Моїм плачем прорвалась
На світанні,
Коли ще й перший півень
Не кричав!
(Уцуку)
(XIII, 644)
Я задрімав,
Жадаючи побачить
Тієї ночі швидкоплинний сон,
Але тепер
Він був іще коротший!
(Арівара-но Наріхіра)
(XIII, 656)
Нехай би вдень,
Але ж і уві сні
Людей допитливих
Я погляди стрічаю.
Якби ти знав, як тяжко це мені!
(Оно-но Коматі)
Пісні кохання
(Частина четверта)
Сувій XIV
(XIV, 681)
Щоранку в дзеркало,
Соромлячись, дивлюсь -
Що ця любов накоїла зі мною!
Тепер і в снах
До тебе не з’явлюсь!
(Ісе)
(XIV, 685)
Я знав, що серце -
Необачна річ.
Мабуть тому,
Що бачимось частіше,
Закохуюсь щоразу все сильніш.
(Кійохара-но Фукаябу)
(XIV, 692)
А що, як вістку любому послати
В цю місячну,
Таку казкову, ніч?
Мовляв, приходь!
Не можу більш чекати!
(Невідомий автор)
(XIV, 700)
Передбачав
Страждання від кохання.
Проте у серці коїться таке,
Що перевершило
Усякі міркування!
(Невідомий автор)
(XIV, 715)
Почувши знов
Цикад дзвінке цвірчання,
Зі смутком думаю,
Що і твоя любов
Така ж крихка, як літнє їх убрання.
(Кі-но Томонорі)
(XIV, 722)
Гірська ріка
Ніколи не вирує
В глибоких заводях.
Лише на мілині,
Здіймаючись, клекочуть пінні хвилі.
(Сосей-хосі)
(XIV, 728)
Я стала тінню у похмурий день.
Її не видно,
Та з тобою поруч
Вона повсюди,
Любий мій, іде.
(Сімоцуке-но Омуне)
(XIV, 734)
В минуле знову лине без вагання
Моя душа!
Забути не дає
Про себе юності далекої
Кохання!
(Кі-но Цураюкі)
(XIV, 743)
Невже на згадку
Цих небес блакить
Залишила мені моя кохана?
Очей не зводжу з них Ані на мить!
(Сакаї-но Хітодзане)
Пісні кохання
(Частина п’ята)
Сувій XV
(XV, 747)
(Наріхіра таємно навідувався до однієї особи, що мешкала в західній частині палацу імператриці, розміщеному в П’ятому кварталі столиці. Але після десятого числа першого місяця ця жінка кудись переїхала. Кого тільки не розпитував він, де вона мешкає, ніхто не міг цього сказати. Кохаючи її, як і раніше, навесні наступного року, коли зацвіла слива, однієї дивної місячної ночі він пробрався до західної частини палацу і, лежачи на дощаній підлозі, доки не зайшов місяць, склав цю пісню)
І місяць не такий,
І не така
Весна тепер приходить, як бувало!
Лиш я один -
Такий, як і тоді!
(Арівара-но Наріхіра)
(XV, 751)
Я не живу на небесах одвічних,
Чому ж тоді,
Кохаючи мене,
Він здалеку
Лише зітхає звично?
(Арівара-но Мотоката)
(XV, 765)
Якби, зустрівши, знала,
Що спасіння
Від цих страждань,
Таких тяжких, нема,
Дістала би забудь-трави насіння!
(Невідомий автор)
(XV, 111)
Чи прийде,
Чи не прийде мій коханий?
Усе стою, чекаючи його,
Під плач цикад
У сутінках осінніх!
(Невідомий автор)
(XV, 184)
(Наріхірі, одруженому з дочкою Кі-но Аріцуне, не подобалося жити в оселі тестя. Він приходив лише вдень, а потім повертався до себе. Одного вечора, коли він повернувся, дружина склала й надіслала йому цей вірш.)
Хоч він далеко,
Як у небі хмари,
Та й миті не було, щоб не стояв
Перед очима в мене
Мій коханий!
(Дочка Кі-но Аріцуне)
(XV, 806)
З душею,
Помарнілою від дум,
Вже ледь живий
Бреду цим грішним світом,
Жадаючи покинути його.
(Невідомий автор)
(XV, 810)
Журилася, страждала б,
Та проте,
Якби ще до пліток ми розлучились,
Могла б тепер сказати:
«То пусте!»
(Ісе)
(XV, 810)
Марніє листя кленів
Під дощем,
Та осінь в серці милого здається
Мені, сумній,
Сумнішою іще.
(Невідомий автор)
Пісні скорботи
Сувій XVI
(XVI, 829)
(Складено з приводу смерті молодшої сестри.)
Нехай дощем
Проллються сльози в річку,
Щоб переповнилась водою Ватарі1.
Може, тоді
Повернеться сестричка?
(Оно-но Такамура)
(XVI, 830)
(Складено в ніч поховання регента Фудзівара-но Тадафуса поблизу Білої річки2.)
Криваві сльози
Ллються у ріку,
Що Білою назвали,
Бо цю назву
Давали люди за твого життя!
(Сосей-хосі)
(XVI, 834)
(Складено з приводу смерті коханої.)
Не слід цей світ реальністю вважати,
Як все, що в ньому -
Суще і живе...
1 Ватарі(-ґава) — /буд./ міфічна ріка, що розділяє світ живих і мертвих. Переправившись через цю річку, душа покійного потрапляє в потойбічний світ.
2 Ріка Біла (яп.: «Сіра-кава») — невелика ріка поблизу м. Кіото.
Його примарним
Треба називати!
(Кі-но Цураюкі)
(XVI, 838)
(Складено з приводу смерті Кі-но Томонорі.)
Що буде з нами завтра,
Я не знаю...
Та поки житиму,
Тужитиму за тим,
Хто нас уже сьогодні покидає!
(Кі-но Цураюкі)
(XVI, 854)
(Склав і надіслав принцу Коретака разом із переписаними віршами покійного батька, які той складав за його велінням.)
Тому, що сталось,
Вже не дати ради!
То, може, краще зникли б ці слова?
Дивлюсь на них -
І сльози водоспадом...
(Кі-но Томонорі)
Різні пісні
(Частина перша)
Сувій XVII
(XVII, 868)
(Склав і передав разом із верхнім убранням у подарунок чоловікові молодшої сестри своєї дружини) Як тільки
Горобейник розцвітає,
Крім кольору яскравого його,
Всіх інших барв
Ніхто не помічає!
(Арівара-но Наріхіра)
(XVII, 875)
(Склав, коли молоді панночки, дивлячись на мене, раптом почали сміятися.)
Можливо, зовні
Я і спорохнявів,
Як дерево старе у нетрях гір,
Та в серці вишень цвіт
Іще буяє!
(Кенґей-хосі)
(XVII, 879)
Дивлюсь
На ясний місяць із журбою:
Чим ми частіше бачимо його,
Тим швидше ми
Старіємо з тобою.
(Арівара-но Наріхіра)
(XVII, 893)
Хіба ж їх перелічиш, ці роки?!
Летять, як кажуть люди,
Без упину...
Та в цьому році
Постарів-таки.
(Невідомий автор)
(XVII, 900)
(Коли мати Наріхіри мешкала в Наґаока, заклопотаний справами при дворі, він не мав часу навіть зрідка навідуватися до неї. Якось останнього місяця року йому принесли листа від матері. Відкривши його, він побачив не звичайні слова, а пісню.)
Постаріла!
І, кажуть, скоро треба
З тобою розлучатись назавжди...
О, як я хочу
Глянути на тебе!
(мати Наріхіри)
(XVII, 901)
(Вірш-відповідь)
Безсмертя зичимо,
Згадавши їх тепло...
Як би хотілось дітям,
Щоб на світі
Розлук з батьками зовсім не було!
(Арівара-но Наріхіра)
(XVII, 930)
(Складено за доби правління імператора Тамури, коли Їх Величність під час відвідування жіночих покоїв висловив своє захоплення намальованим на ширмі водоспадом і наказав присутнім складати про це вірші.)
Цей водоспад
З душі сумної ллється,
Тому і видно лиш води потік,
А гуркоту почути
Не вдається.
(Сандзьо-но Маті)
Різні пісні
(Частина друга)
Сувій XVIII
(XVIII, 939)
Якби не таємничий смуток слів,
Який мене тримає
На цім світі -
Давно б уже
Покинула його!
(Оно-но Коматі)
(XVIII, 942)
Життя - це сон чи дійсність?
Я не знаю...
І не дізнаюсь,
Бо реальний світ
Від світу снів ніщо не відрізняє!
(Невідомий автор)
(XVIII, 946)
Пізнавши все,
Сумуєш все одно,
Почувши рокіт хвиль і голос вітру
На цьому світі,
Що обрид давно!
(Фуру-но Імаміті)
(XVIII, 953)
Безглуздий світ -
Як і життя людини!
Піду в одвічні гори навпростець
І зачаюсь у хащах
До кончини.
(Невідомий автор)
(XVIII, 958)
Старіємо,
Немов бамбука лист,
І тужимо,
Мов на колінце кожне
Журливий соловейко примостивсь.
(Невідомий автор)
(XVIII, 963)
(Склав і надіслав у відповідь на лист співчуття, отриманий від дружини, коли був звільнений з посади молодшого воєначальника гвардії Лівого крила.)
Відлунням згасну у небесній млі.
Вже не прийду,
І вістки не почуєш...
Я став таким, як всі,
На цій землі.
(Оно-но Харукадзе)
Пісні різних форм1
Сувій XIX
Танка2
(XIX, 1001)
Ми зустрічатись майже перестали!
Відтоді серце радісне моє
На небо в чорних хмарах схоже стало.
Кохаючи,
Не дорікаю! Ні!
Як той вогонь у лоні Фудзіями,
Моя любов палахкотить в мені.
Зустрітись справді важко в океані,
Широкім і глибокім,
Як моє
Безмежне і незміряне кохання!
Можливо,
Що страждаю я даремно,
Але любов
Мов той гірський потік,
Що вниз згори
Струмує безперервно.
Змішались почуття, переплелись -
Якщо судилось жити в тліннім світі,
Як тане сніг,
Я зникну теж колись...
До тебе линуть всі мої думки,
Як з гір одвічних
а) наґаута (або ще: тьока — «довгі пісні») (№ 1001-1006);
б) седока — «пісні човнярів» (№ 1007-1010);
в) хайкай-но ута (або ще: хайкай-ка) — «жартівливі пісні» (№ 1011-1068).
1 Цей розділ «Кокін-вака-сю» містить три групи віршів, написаних різними строфічними формами:
2 Попри те, що цей підрозділ сувою № XIX «Кокін-вака-сю» має назву «Танка» (досл: «короткі пісні»), він містить вірші, написані у формі «довгих пісень» (наґаута).
З-під дерев сочиться,
Тече вода,
Вливаючись в струмки.
Вирують в серці почуття й бажання,
А розказати нікому -
Боюсь,
Щоб не дізнались люди про кохання.
На землю чорний вечір наповзає,
А я лише зітхаю в самоті,
І знову смуток серце огортає.
Коли печаль
Накотиться, мов хвиля, -
Виходжу в сад
Утішитись на мить,
І завмираю...
На рукава білі Роса спадає,
Скочується вниз,
Зникаючи...
Отак і я колись!
І знов зітхання,
І одне бажання -
Хоч здалеку побачити тебе,
Як весняний серпанок на світанні!
(Невідомий автор)
(XIX, 1002)
(Поетичний опис, виконаний у формі «довгої пісні», тематики давніх пісень, піднесених Їх Величності1)
З доби Богів могутніх промайнули
Тисячоліття.
Сотні поколінь,
Немов бамбука кільця,
У минуле Вже відійшли,
Залишивши пісні,
1 Йдеться про антологію «Кокін-вака-сю».
Які неслись відлунням в піднебесся,
Немов туман
Зі схилів Отова...
У цих піснях
Гірська зозуля плаче,
Прокинувшись від грому і дощу,
Що хлинув раптом з неба серед ночі.
Парчею кленів на горі Тацута,
Яку «безбожний» місяць промочив
Дощем осіннім наскрізь,
У піснях
Зі смутком милувались...
Час спливав І танув, наче сніг,
Яким щороку
В саду зимовім у зимову ніч
Себе втішали ті,
Хто швидкоплинність
Оплакуючи власного життя,
Тобі, Володарю,
Тисячоліття зичив...
Людських бажань
І почуттів ненасить
Палає в цих піснях,
Як в Суруґа
У лоні Фудзі
Полум’я незгасне...
Серця єднаючи,
Вбрання темно-лілове
Зі сліз розлуки ткалося...
І ось,
Покірний Їх Величності наказу,
Мов різнотрав’я в полі,
Я зібрав
Ретельно листя слів,
І в ці сувої Їх записав, як міг...
Але ж ніхто
На нитку не наниже
Всі перлини,
Що з мушель океанських у Ісе
Збирають у затоці в час відпливу...
Так і мені
Ні розумом, ні серцем
Не осягнути, не зібрати все!
Рік промайнув.
На черзі - рік новий.
І днюю, і ночую у палаці,
Володарю слугуючи, -
Забув,
Коли востаннє власний дім я бачив.
Від злив весняних,
Мабуть, сум-трава
Там проросла
Крізь щілини в підлозі,
Дах протікає -
Як течуть слова...
(Кі-но Цураюкі)
(XIX, 1003)
(«Довга пісня », яка була піднесена Їх Величності разом із давніми піснями1.)
Якби не ці пісні,
Яким би чином
Дізнались ми про справжні почуття
Тих, хто давно
Цей грішний світ покинув?
Вервечкою бамбукових кілець
Пішли б у безвість цілі покоління,
Як ті, хто в Ікахо2 знайшов кінець.
На радість нам незнатний Хітомаро
Творив у давнину.
1 Йдеться про антологію «Кокін-вака-сю».
2 Ікахо(но нума) — болота Ікахо; назва місцевості в іст. пров. Кодзуке в центральній частині о. Хонсю, відомої своїми болотами.
Його пісень
Безсмертна слава линула за хмари...
І ось тепер нікчемному мені
Доручено пройти величним шляхом,
Покритим пилом,
І зібрать пісні...
Себе я диким звіром відчуваю1,
Який на хмари виє в небесах,
Як тільки шлях цей довгий уявляю.
Проте не стану скаржитись на долю -
У серці гордовитому зберу
В єдине ціле і снагу, і волю...
Це попри те, що, охоронець гідний
Їх Світлості,
Позбавлений я був
Посади через наклеп чийсь огидний2.
Не думав, вирушаючи в дорогу
В той бік, де осінь мешкає,3
Що я
Пробуду тут так неймовірно довго.
Що вартувати буду біля брами
Далеко від покоїв, де я жив
В палаці, критім дев’ятьма дахами,
Де буревію голосу не знають...
А зараз гори навесні мене
Серпанками щоранку огортають.
Улітку плач цикад посеред ночі
Заснути не дає,
А восени
Обридлий дощ мої рукава мочить.
1 До пізніших списків «Кокін-сю» після цих слів були долучені ще два рядки: «який у давнину споганив себе дурманом» (тобто наївся дур-зілля).
2 Натяк на реальну подію в біографії автора вірша Мібу-но Тадаміне, свого часу звільненого через інтриги заздрісників з посади начальника імператорської гвардії Правого крила і відправленого охороняти браму на в’їзді до Кіото.
3 Метафоричне позначення заходу. За народним повір’ям, осінь просувається саме з заходу на схід.
Холодний іній взимку допікає.
Так і живу в печалі та журбі!
Літа рахуючи,
Лиш долі дорікаю.
Вони ж летять -
Вже п’ять разів по шість
Я налічив,
Додавши їх до віку,
Який до цього теж устиг прожить...
Душа з літами грубне від страждань
Що тягнуться,
Мов через річку Йодо
Міст Наґара.
Поменшало бажань,
Лиш зморшок на обличчі додалося,
Неначе хвиль в затоці Наніва...
Посивіло уже моє волосся,
Як в краї Косі Сіра-ями пік,
А жити хочеться,
Що б там не довелося
Ще пережить...
Тому і ліки відшукати хочу
Від старості та смерті,
Про які
Гори Отова водоспад шепоче...
Володарю!
Так довго прагну жить я,
Аби тебе побачить молодим
І в день твого восьмитисячоліття!
(Мібу-но Тадаміне)
(XIX, 1004)
(Зворотня пісня1)
В твою добу
1 «Зворотня пісня» (яп. «ханка» або ще: «каесі-уга») — вірш у формі танка, який за традицією, започаткованою ще авторами антології «Ман-йо-сю» (сер. VIII ст.), додавався до «довгих пісень».
І джерелом на схилах
Гори Побачень
В затінку дерев
Я був би, мій Володарю, щасливим!
(Мібу-но Тадаміне)
(XIX, 1005)
(«Довга пісня » про зиму)
«Безбожний» місяць золото зриває
З осінніх кленів,
І холодний дощ
Уперше зранку землю поливає.
Холодні і жорстокі буревії,
З гір Йосіно зриваючись щодня,
На край мій рідний відтепер повіють.
Розірваним намистом градопад
Розсипле перли, з інеєм змішавши,
І в кригу одягне зимовий сад.
Із хмар похмурих піде сніг лапатий
І на пучках засохлої трави
Вбранням коштовним буде осідати...
Нагадують літа мого життя
Ці камінці коштовні -
Прокотились
І канули назавжди в небуття!
(Осікоті-но Міцуне)
(XIX, 1006)
(Складено з приводу смерті Володарки Сьомого округу.)
Я стільки літ жила,
Не знавши горя,
В її палаці,
Що тепер човном
Себе відчула у бурхливім морі.
І човен цей,
Мов рибаків з Ісе
Суденце без вітрил і без кормила,
Буремна хвиля в океан несе.
Немов осіннє листя під дощем,
Криваві сльози туги від розлуки
Струмують безупинно із очей...
Ті, про кого
Ти щиросердо дбала,
Притулок втративши,
По світу розбрелись,
Як тільки їх добродійки не стало.
Мов сироти, очеретинок віхті
Подекуди видніються в саду,
А в небі плачуть гуси перелітні. (Ісе)
Седока1
(XIX, 1007)
Як звуть ці квіти,
Що, неначе сніг,
Поля встелили? -
Ту, що так далеко,
Спитав би я,
Якби спитати міг...
(Невідомий автор)
(XIX, 1008)
(Вірш-відповідь)
Коли весна приходить на поля,
Найпершими
Ці квіти розцвітають.
Відтоді очі спокою не знають,
І всі шепочуть Тільки їх ім’я.
(Невідомий автор)
1 Класичною строфічною формою седока є 38-складова строфа (відповідно: 5-7-7-5-7-7 складів у рядку), проте це правило іноді порушувалося, як у цьому й наступному віршах (відповідно: 5-7-5-7-7-7; 5-7-6-7-7-7).
(XIX, 1009)
Над річищем старої Хацусе1
Розсохи-криптомерії
Недарма
Два стовбури в один переплелись.
Тут з любим ми кохалися недавно
І, може, ще зустрінемось колись!
(Невідомий автор)
(XIX, 1010)
Не варто парасоллю прикривати
Мікаса-гору2!
«Місяць без Богів»
Спромігся вже
І вимити дощем осіннє листя,
І пофарбувати.
(Кі-но Цураюкі)
Жартівливі пісні
(XIX, 1011)
На сливи цвіт
Прийшов помилуватись,
А соловей вже тьохкає своє:
«Людина йде! Людина!
Всім ховатись!»3
(Невідомий автор)
(XIX, 1012)
Чиє вбрання
На ямабукі квіт
1 Хацусв(-ґава) — ріка в іст. провінції Ямато (преф. Нара).
2 Гра слів: назву гори Мікаса (яп. «Мкаса-яма»), написану хіраґаною, можна прочитати також як «парасолька» з відповідним префіксом ввічливості «мі...».
3 Японське звуконаслідування солов’їного співу: «хітоку-хітоку» (укр.: «тьох-тьох») можна прочитати як скорочене «хіто ку/ру/» — «людина йде /наближається/».
Так схоже своїм кольором? -
Питаю...
У відповідь «безрога»1лиш мовчить.
(Сосей-хосі)
(XIX, 1013)
«Мої поля оріть, оріть2!» -
Щоранку
Зозуля закликає орачів.
Та скільки ж можна? -
Надірвеш горлянку!
(Фудзівара-но Тосіюкі)
(XIX, 1014)
(Складено шостого дня сьомого місяця з нагоди свята Танабата)
Поділ піднявши,
З нетерпінням в серці
Чекав він край
Небесної ріки...
І ось сьогодні -
Вбрід перебереться!
(Фудзівара-но Канесуке)
(XIX, 1016)
Яка чарівність!
В самоті стоїть
«Дівоча квітка» у осіннім полі.
Але й її любов -
Коротка мить.
(Содзьо Хендзьо)
(XIX, 1022)
В Ісонокамі,
1 «Безрота» — гра слів: назву чагарникової вічнозеленої рослини гарденії з дрібними рожево-ліловими квітками (яп. «нутінасі, лат. Gardenia jasminoides), написану хіраґаною, можна прочитати як «безрота» (тобто: та, що «не має рота»).
2 Гра слів: у оригіналі звуконаслідування співу зозулі передається словами «сіде-но таоса» (яп. «хазяйка потойбічних /загробних/полів»).
Мов прокляття боже,
В уяві постає стара любов,
І я заснути
Аніяк не можу!
(Невідомий автор)
(XIX, 1027)
Обридло все:
Освідчення, признання...
Опудало на полі серед гір
І те мені шепоче
Про кохання!
(Невідомий автор)
(XIX, 1031)
(Пісня з поетичного турніру,
що відбувся за доби Кампьо в покоях імператриці.)
Якби я був
Травинкою в долині,
Де стелиться
Серпанок весняний,
Можливо, вже й зірвала би донині!
(Фудзівара-но Окікадзе)
(XIX, 1041)
Ту, що мене любила,
Не любив.
Тепер розплачуюсь:
Мене також не любить
Та дівчина, яку я полюбив!
(Невідомий автор)
(XIX, 1060)
Що б не зробив -
Виходить все не так.
Що б не сказав -
Усе не те, що треба...
І зустріч - мука, і розлука - жах!
(Невідомий автор)
Пісні Пісенної палати1
Сувій XX
(XIX, 1070)
(Давня танцювальна пісня з краю Ямато.)
На схилах Кадзуракі2 хмиз збираю,
А всі думки - про милого,
Мов сніг,
Що сипле й сипле
Без кінця і краю!
(Невідомий автор)
(XX, 1071)
Пісня з Омі
Світало,
Як прокинувшись,
Я рушив
Із краю Омі на поля Уне3...
Журавки плач мій супокій порушив!
(Невідомий автор)
(XX, 1072)
(Пісня з Трав’яного пагорба4)
Під ранок іній стіни покриває
1 У цьому розділі «Кокін-вака-сю» містяться вірші з архіву Пісенної палати («Ооута-докоро» або «Дайкасьо’» — спеціальної установи, що збирала надіслані з різних куточків країни поетичні вітання з нагоди тих чи інших свят, церемоній, ювілеїв тощо, а також «пісні на втіху Богам» — релігійні ритуальні пісні («торімононо ута», які виконувалися під час різних синтоїстських обрядів (див. № 1074-1079).
2 Кадзуракі(-яма) — гора в іст. провінції Ямато (нині преф. Нара).
3 Уне — назва місцевості в іст. провінції Омі.
4 В оригіналі: «Мдзукукі-но ока» (досл.: «Пагорб водяних стеблів») — назва місцевості /?/.
В будиночку
На пагорбі,
Де я
З коханою своєю спочиваю.
(Невідомий автор)
(XX, 1073)
(Пісня з гори Сіхацу)
На гору Сіхацу
Один піднявся
І все дивився,
Доки човник твій
За острів Касаюї2 не сховався...
(Невідомий автор)
Пісні на розвагу богів3
Пісні-Торімоно4
(XX, 1074)
Святого храму Оточивши мури,
Буяє пишно листя сакакі5
З Богами поруч
На горі Мімуро6.
(Невідомий автор)
1 Сіхацу (-яма) — назва гори, місцезнаходження якої не встановлено.
2 Касаюї (-но сіма) — назва острова, місцезнаходження якого не встановлено.
3 Синтоїстські обрядові пісні.
4 Пісні про обрядові речі, що використовувалися під час релігійних церемоній (див. №1074-1079).
5 Сакакі («клеєра японська») — синтоїстське священне чагарникове дерево (лат. Cleyera ochnacea).
6 Мімуро (-яма) (або ще: Мівано яма) — священна синтоїстська гора в преф. Нара.
(XX, 1077)
Здається, гори
Град пошматував -
Зелений плющ
В ущелинах далеких
Свій колір на багряний поміняв!
(Невідомий автор)
(XX, 1079)
Травою поросла моя криниця
Біля воріт
З водою, мов сльоза:
Село далеко -
Нікому напиться!
(Невідомий автор)
(XX, 1083)
Хай славиться в віках
Наймення Сара1 -
Гори в Куме2,
В краю Мімасака3,
Але й вона - Володарю не пара!
(Невідомий автор)
(XX, 1086)
(Це пісня з краю Омі на честь свята вступу на престол нинішнього імператора)
В краю Омі,
Де Дзеркало-гора,
Тисячоліття буде відбиватись
Твого правління
Радісна пора!
(Невідомий автор)
1 Сара(-яма) — гора в преф. Окаяма.
2 Куме — іст. назва повіту в пров. Мімасака.
3 Мімасака — іст. назва однієї з провінцій країни.
Пісні з краю Адзума
(XX, 1088)
(Пісня з Мітіноку2)
Край Мітіноку!
Простір і печаль...
В човні на веслах
З бухти Сіоґама
У невідому відпливаю даль.
(Невідомий автор)
(XX, 1090)
(Пісня з Мітіноку)
Які ж вони гарненькі й милолиці
Три острівки
Край мису Оґуро3!
Були б людьми -
Позвав би до столиці!
(Невідомий автор)
(XX, 1092)
(Пісня з Мітіноку)
Піднімуться,
Щоб з рисом вниз спуститись,
Рікою Моґамі4 мої човни,
Тож і мене
Не буде тільки місяць!
(Невідомий автор)
1 Край Адзума (Східний край) — іст. назва місцевості, до складу якої входили провінції Ідзу, Кодзуке, Саґамі, Сімоцуке, Сінану, Суруґа, Тотомі, Хітаті та інші.
2 Мітіноку — давня назва місцевості в північно-східній частині о. Хонсю (нині преф. Міяґі).
3 Оґуро(-сакі) — місцева назва морського мису.
4 Моґамі(ґава) — ріка в північно-західній частині о. Хонсю (преф. Яма-ґата).
(XX, 1093)
(Пісня з Мітіноку)
Суе-но-мацу-гору1 перекриє
Висока хвиля швидше,
Ніж тебе
Моє серденько
Розлюбить зуміє!
(Невідомий автор)
(XX, 1096)
(Пісня з Хітаті2)
Мов ті,
Кого я знаю і не знаю...
Цукубу покриваючи ущерть,
З осінніх кленів
Листя опадає.
(Невідомий автор)
(XX, 1098)
(Пісня з Каї3)
Я вісником своїм
Зробив би вітер,
Що з краю Каї дме,
Якби він був
Людиною і вмів би говорити.
(Невідомий автор)
(XX, 1099)
(Пісня з Ісе4)
У бухті Офу5
1 Суено-мацу(-яма) — гора поблизу м. Таґадзьо в північно-східній частині о. Хонсю (преф. Міяґі).
2 Хітаті — іст. назва однієї з провінцій (нині преф. Ібаракі).
3 Каї — іст. назва провінції в центральній частині о. Хонсю (нині преф. Яманасі).
4 Ісе — іст. назва провінції (нині преф. Міе) і мальовничої океанської затоки.
5 Офу(но ура) — місцева назва однієї з численних бухт у затоці Ісе.
Груші на гіллі...
Лягай зі мною! Будемо гадати:
Чи вже достигли,
Чи, можливо, ні?
(Невідомий автор)
Додаткові пісні,
включені до основного списку з сімейних зібрань1
Назви
Цикада2
(Розміщується між піснями «Зозуля» та «Цикада»3)
Пиляють дерево для храму лісоруби?
Чи то цикади плачуть? -
Серед гір
Закличним співом
Котиться відлуння!
(Кі-но Цураюкі)
Вічнозелене дерево4
(Розміщується після пісні Томонорі)5
Душа у піднебесся відлітає,
Коли вогонь
З’їдає нашу плоть,
І вороття
Ніколи не буває!
(Сьосін)
1 У цій додатковій частині антології містяться вірші (№ 1101-1111), що входять до складу деяких приватних списків «Кокін-сю», але не увійшли до її канонічного списку:
а) Сувій X «Назви»: № 1101-1105;
б) Сувій XI «Пісні кохання»: № 1106, № 1107;
в) Сувій XIII «Пісні кохання»: № 1108, № 1109;
г) Сувій XIV «Пісні кохання»: № 1110, № 1111.
2 Цикада (яп.: «хіґурасі’) = «хіку» (пиляти) + «расі/і/» (схоже, здається; ма-буть).
3 Йдеться про вірші № 423 і № 424.
4 Вічнозелене дерево («оґатама -но ні») — етимологія і значення до кінця не з’ясовані; можл.: магнолія (яп. «мокурен»; лат. Magnolia liliflora).
5 Йдеться про вірш № 431.
Копрій1
(Розміщується після пісні «Трава печалі » Тосісади)2
Кохала, як приходив,
Палко й вірно...
Але тепер
Хіба що образ твій
З’являється у сутінках вечірніх.
(Кі-но Цураюкі)
Окіної, Міякосіма3
(Розміщується після пісні «Китайське кото» Кійоюкі)4
Мов опік, сум,
Пронизливий і гострий,
Від дум про даль,
Що роз’єднала нас:
Твою столицю й мій маленький острів.
(Оно-но Коматі)
Сомедоно, Авата5
(Ця пісня була складена з нагоди переїзду імп. Мідзуноо6 із Сомедоно до Авати, міститься після пісні «Палац Кацура»)7
В краю Авата,
На узгір’ї тому,
Де піняться хмарки,
Я поселюсь,
Покинувши обридлий Сомедоно.
(Аямоті)
1 Копрій (яп. «куреноомо’І або ще: «уікьо») — ефіроолійна рослина, що застовується в медицині й харчовій промисловості (лат. Foeniculum vulgare).
2 Йдеться про вірш № 446.
3 Окіної — назва місцевості; Міякосіма (суч. назва: «Міякодзіма»; досл.: «столиця острів») — назва острова.
4 Йдеться про вірш № 456.
5 Сомедоно — палац роду Фудзівара, побудований канцлером Фудзіваою Йосіфусою (804-872) (див. коментар до вірша № 52); Авата — назва одного з районів м. Кіото.
6 Мідзуноо — імператор Сейва (850-880; роки правл.: 858-876).
7 Йдеться про вірш № 463.
Сувій XI
Ці пісні розміщуються після вірша «Невже, як сніг, що навіть в нетрях гір...»1
(Додаток, 1106)
Вирують нині в серці почуття
До милої моєї
Ще сильніше,
Ніж в річці Оі2
Люта круговерть!
(Невідомий автор)
(Додаток, 1107)
Своїй коханій
Душу не відкрию -
Не викидає волоть очерет3,
Що на Заставі Зустрічей4
Рясніє5
(Невідомий автор)
1 Йдеться про вірш № 551.
2 Оі(-ґава) — ріка, що протікає через м. Кіото.
3 В оригіналі: «сусукі" — багаторічна трав’яниста рослина родини злакових з довгим тонким стеблом і густою волоттю, схожа на очерет (лат. Miskanthus).
4 Застава Зустрічей (Аусакано сет") — давня гірська застава на схід від м. Хей-ан (Кіото).
5 Вірш із поетичної антології «Ман-йо-сю» (№ 2283).
Сувій XIII
Ці пісні розміщуються після вірша «В душі своїй приховуй почуття, коли кохаєш...»6
(Додаток, 1108)
Мого ім’я не видавай,
Благаю,
6 Йдеться про вірш № 652.
Пліткарко-річко
Поблизу гори Токоно-яма1
В краї Інуґамі2!
(Невідомий автор)3
(Додаток, 1109)
(Вірш-відповідь)
Як гуркіт водоспаду Отова,
Що в Ямасіна,
Пересуди линуть:
Кого кохаю -
Знатимуть усі!
(Унеме /служниця/)
Сувій XIV
Ця пісня розміщується після вірша «Міняє розмаїття кольорів початок осені...»4
(Нудьгуючи на самоті, Соторі-хіме з любов’ю піднесла її імператорові5)
(Додаток, 1110)
Мабуть,
Під вечір милий завітає:
Заздалегідь
Маленький павучок6
Для нього пастку з павутин сплітає.7
(Соторі-хіме)
1 Токоно-яма — давня назва гори Сьоходзі в преф. Сіґа.
2 Інуґамі — назва місцевості в преф. Сіґа.
3 Дехто вважає, що ця пісня була надіслана Володарем служниці з Омі
4 Йдеться про вірш № 688.
5 Імператор Інґьо (роки правл.: 412-453)
6 За народним повір’ям, павук є провісником побачення з коханим, бажаної зустрічі тощо.
7 Цей вірш у дещо видозміненому варіанті міститься також в «Ніхонсьокі» («Ніхон-ґі» /сувій № 13/).
Ця пісня розміщується після вірша Фукаябу «Кому на думку спало величати цей біль «коханням?»1
(Додаток, 1111)
Якби я знав
Дорогу в Суміное,
Пішов би і нарвав
Забудь-трави,
Аби також забути про кохання!
(Кі-но Цураюкі)
Переклад І.П. Бондаренка
1 Йдеться про вірш № 698.