Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010


Японські народні казки

У спеціальній науковій літературі казка визначається як один із головних жанрів народної усно-поетичної творчості. За своєю літературно-художньою формою казка є епічним, повістуальним художнім твором усного походження з вигаданою фабулою і сюжетом фантастичного, авантюрного чи побутового характеру.

Функціональна палітра казок досить різноманітна. Вони покликані виконувати цілу низку надзвичайно важливих функцій: пізнавальну, морально-етичну, естетично-культурну, соціально-виховну, розважальну тощо.

В українському літературознавстві традиційно виділяються три головні типи казок: казки про тварин, фантастичні або чарівні казки, побутові казки. Що стосується японських народних казок (мукасі-банасі, досл.: «стародавні розповіді»), то насамперед ці казки поділяються на дві групи:

1. Так звані, «великі» казки, тобто казки загальнонаціональні, відомі всім японцям ще з раннього дитинства.

2. Регіональні казки, тобто казки, характерні для того чи іншого регіону країни, а тому відомі лише вихідцям із цих регіонів та фахівцям у галузі фольклору. Саме фахівцями виділяються також типові художні і мовно-стилістичні особливості деяких японських регіональних казок:

Кіото - давня столиця країни, місце проживання імператорської родини, японських аристократів, а тому й казки цього регіону витончено-романтичні, шляхетні.

Осака - місто купців, лихварів, майстрів. Через це й казки тут, як правило, веселі, лукаві, насичені гумором.

Для Окінави, оточеної з усіх боків морями, характерні казки про море, риб, морських страхіть тощо. Суттєвий вплив на місцеву культуру мав Китай, а тому серед тварин, які населяють окінавські казки, часто трапляються тигри, слони, тобто тварини, які водяться на материку.

На Хоккайдо з його суворим кліматом, частими морозами взимку, снігами та завірюхами, переважають казки-напучення, казки-застереження тощо.

Саме японські казки найчастіше з усієї японської літератури перекладалися іноземними мовами, а тому досить добре знані у світі. Так, наприклад, такі казки, як «Момотаро», «Горобець з утятим язиком», «Дід Ханасака», «Каґуя-хіме - діва місячного сяйва» та інші часто входять до складу різних збірок казок та видань типу «Казки народів світу». Українською мовою японські казки перекладали такі відомі вітчизняні фахівці, як І.П. Дзюб, О.І. Бондар, Є.П. Литвиненко та ін.

За жанровими особливостями (насамперед - змістом, характером героїв, ідейною спрямованістю та іншими чинниками) японські фахівці виділяють такі жанрові різновиди національних казок:

1. Вараі-банасі (відяп.: «варау» - «сміятися», тобто «смішні казки») - гумористичні, потішні, веселі казки про дурнів (бака, ахо), недоумків, хитрунів, брехунів та ін..

2. Обаке-банасі (від яп.: «обаке» - «перевертень») - страхітливі казки про привидів, таємне зникнення людей, нічні пригоди на гірській стежині, покинутий і забутий храм тощо.

3. Фусаґі-банасі (від яп.: «фусаґу» - «закривати», «перегороджувати»; «заповнювати» (час, дозвілля, місце, вакансію тощо), тобто цікаві казки про різні дива, незвичні речі, події тощо. Досить часто це оригінальні емоційні казки-застереження, що зближує їх із жанром сецува - буддійськими легендами-притчами. Іноді цей розновид японських казок ще називається отоґі-банасі - розважальні казки (від яп.: - «отоґі-суру» - «забавляти», «розважати»).

4. Тіе-но ару ханасі (досл.: «розповді про розумне», «розповіді про розумні речі», від яп.: «тіе» - «розум», «кмітливість», «тямучість»; «тіе-но ару» - «розумний», «кмітливий», «винахідливий»), тобто дидактичні казки виховного спрямування.

5. Хіко-іті банасі (досл.: «кращий /славний/ хлопець», молодець», від яп: «хіко-іті» - «перший серед хлопців» або ще: «ерай хіто-но о-ханасі » - «казки про великих /славетних/ людей) - казки про героїв та їхні героїчні вчинки, варті наслідування.

6. Добуцу-но ханасі (від яп.: «добуцу» - «звір», «звірі»), тобто казки про звірів, знову ж таки - переважно дидактичного спрямування з урахуванням тих чи інших як позитивних, так і негативних рис окремих звірів, їх вад тощо. Причому загальні характеристики японських звірів не завжди співпадають із типовими рисами, які приписуються різним звірам слов’янами чи західними європейцями в цілому.

Окрім зазначених шести головних жанрових різновидів японських казок, японські фахівці виділяють також декілька їхніх специфічних «піджанрів», зокрема:

1. Тонарі-но дзісан-но ханасі («розповіді про сусідів», досл.: «принесені сусідами розповіді», від яп.: «дзісан-суру» - «приносити з собою, «захоплювати з собою», «передавати через когось») - побутові казки з різними сюжетами соціальної спрямованості, що зближує їх із жанром «народних сказань» («мін- дзоку-денсецу »).

2. Кейсікі-банасі (досл.: «казки /лише/ за формою», від яп.: «кейсікі» - «форма», «зовнішній вигляд») - своєрідні казки- жарти, зачини без кінця, еліпси, відмовки тощо. Наприклад:

а) Наґай-ханасі («довгі казки»):

«Колись у давнину ріс у глибокій гірській ущелині великий старий каштан. Прийшла осінь, і з численних гілок цього дерева почали падати каштани. Ось упав перший каштан, потім другий, після цього третій, четвертий...»

«У старому ставку плигають у воду жабенята: перше, друге, третє, четверте...». І так до того часу, поки розповідача не попросять замовкнути, або поки дитина не засне.

б) Мідзкай-ханасі («короткі казки»):

«Колись у давнину це було. А-аі! На озері плавало безліч качок. А-аі! Тут прийшов мисливець. А-аі! Приціливсі з рушниці. А-аі! Далі розповідати чи ні?

- Розповідати!

- Пон! Вистрілив він, і всі качки полетіли! Ось і казці кінець!» Український фольклор, до речі, також досить багатий на подібні

казки-жарти. Згадаймо:

«Був собі Будько,

Мав халабудку,

І ставок,

І млинок,

І капусти шматок,

І штані портяні,

Що дерлися по стіні.

Гарна моя байка чи ні?»

«Жив дід та баба. Була в них курочка ряба... ».

«У попа була собака, він її любив...».

«Хочеш, я розповім тобі казочку про білого бичка? - Хочу! Ти кажеш хочу, і я кажу хочу. Хочеш, я розповім тобі казочку про білого бичка?».

До цього ж типу казок фахівці відносять японські казки-загадки - своєрідні логічні забави, які пояснюють значення або походження того чи іншого прислів’я, приказки, афоризму тощо. Наприклад:

«Коли здіймається сильний вітер, бондар радіє, тому що вітер здійме пилюку, а пилюка запорошить очі, люди почнуть сліпнути, а сліпці, зазвичай, стають мандрівними музикантами (дзато), які виконують оповіді під акомпанемент сямісена, а на виготовлення сямісена йде котяча шкіра, і всіх кішок переловлять, а тоді розплодяться миші і погризуть усі діжки, значить, буде багато замовлень» (докл. про це див.: Мазурик В. Передмова // Японські прислів’я та приказки. - К., 1989. - С. 15).

Художніми особливостями японських казок є:

1. Поетичність, ліризм.

Досить часто до тексту казки включаються численні вірші, народні пісні тощо. Герої казок, які мають поетичний талант, завжди позитивні й обов’язково перемагають своїх супротивників:

а) Дівчина, яка здатна скласти гарного вірша випереджає у змаганні за коханого своїх суперниць.

б) Борсук краде з будинку не їжу, а сувої з віршами і декламує їх уголос на поляні, залитій місячним сяйвом.

в) Розбійник за кличкою Червоний восьминіг перед стратою дарує людям вірша, заслуговуючи тим самим їхню шану і вибачення.

2. Почуття єдності з природою.

Душу в японських казках мають не лише живі істоти, але й рослини (квіти, трави, дерева), гори, скелі, струмки, водограї тощо. Не виключено, що це був вплив на японський фольклор анімізму, характерного для національної релігії сінто, як вважає більшість дослідників. А можливо, навпаки - японський давній фольклор свого часу вплинув на міфологію сінто. Як на нашу думку, питання онтогенезу японської міфології, тісно пов’язаної з синтоїзмом, і давнього японського фольклору та їхнього взаємозв’язку і досі залишається відкритим.

3. Тісний зв’язок із національними обрядами, святами, господарською діяльністю людини.

У японських казках постійно згадуються й описуються різноманітні національні свята та обряди: Танабата, Мідзуторі, Коромоґае, Ханамі, Цукімі тощо, а героями виступають не лише аристократи, але й селяни, рибаки, вуглярі, мисливці, збирачі хмизу та ін.

4. Жорстокість окремих вчинків героїв.

Так, у казці «Каті-каті яма» («Трісь-трісь гора») борсук не лише замордовує бідолашну бабусю, але й готує з неї суп, яким частує дідуся.

У казці «Помста краба» мавпа жорстоко вбиває батька-краба, а син краба в помсту за батька розчереплює голову мавпи.

У казці «Обасуте-яма» («Гора покинутих батьків») описується давня традиція в неврожайний рік прирікати на голодну смерть тих, хто дав тобі життя. Однак усе це - жорстока реальність життя в давні часи без будь-яких прикрас і сусальності. Адже й наша вітчизняна історія знає подібні і навіть гірші випадки.

5. Жіноча активність.

У японських казках, на відміну від переважної більшості європейських казок, жінки майже завжди виступають у ролі не пасивних, а активних героїв. Відомий японський фольклорист Каваі Хаяо з цього приводу зазначає: «У європейських казках герой приборкує потвору і рятує захоплену нею дівчину - це головний їхній зміст. У японських казках такого не трапляється. У Європі утвердження власної особистості чоловіка відбувається поза зв’язком із іншими особистостями (йдеться про жінок, у яких навіть не запитують, чи хоче вона одружитися з переможцем чи ні.- І.Б.)... Проте у японців з самого початку наявний потяг до «жіночої свідомості» (Цит. за вид.: «25 кращих японських казок» / Укладачі, пер. з яп. мови, передмова і примітки O.І. Бондаря, С. Уємури. - Одеса, 2003. - С. 6.). Жінки в японських казках не лише завжди активні й ініціативні, але досить часто виявляються набагато розумнішими від чоловіків (Див., наприклад, казку: «Багатій-вугляр» /яп.: «Суміякі-тьодзя»/).

Серед відомих японських учених-фольклористів, які віддали належне жанру казки, насамперед слід згадати ім’я Садзанамі Івая (1870-1933) - талановитого письменника-новеліста, члена літературного гуртка «Кен-юся», який друкував свої твори під різними псевдонімами (Сьоха, Ое Сьоха, Ое Садзанамі, Садзанамі Сандзін та ін.). Японські народні казки в його літературно-художній обробці «Ніхон мукасі банасі», що вперше вийшли друком в 1894-1896 рр., як і інші його збірки казок для дітей: «Коґанемару», «Отоґі-банасі» ("Розповіді доглядальниці /няньки/», 1891) стали настільними книгами для багатьох поколінь японських дітей. 24 його казки, що входили до збірки «Ніхон мукасі банасі» були вперше перекладені В.М. Мендріним російською мовою ще 1908 р. і вийшли друком в С-Петербурзі у видавництві А.Ф. Девріена під назвою «Сказания древней Японии». У передмові до своєї збірки перекладів В.М. Мендрін наводить таку класифікацію цих казок:

а) Міфічні казки:

«Восьмиголовий змій»,

«Заєць та крокодили»,

«Таманоі».

б) Легендарно-історичні казки:

«Момотаро »,

«Ое-яма »,

«Іссумбосі»,

«Кінтаро»,

«Расьомон»,

«Тавара Тода»,

«Усівакамару».

в) Релігійно-етичні казки:

«Помста краба»,

«Каті-каті яма»,

«Дзеркало Мацу-яма»,

«Хібарі-яма»,

«Дідусь Ханасака»,

«Горобець з утятим язиком»,

«Весілля щура»,

«Адатіґахара»,

«Коти та щури»,

«Мавпа й медуза»,

«Моноґуса Таро»

г) Побутові казки:

«Кобуторі»,

«Щасливий чайник»,

«Урасіма Таро» (Садзанамі Сандзін. Сказания древней Японии / Пер. с яп. и примеч. В.М. Мендрина. - М.-СП6., 2000. - С. 7-16).

Говорячи про художні особливості японських казок, слід згадати також ім’я сучасного відомого японського славіста, перекладача, професора університету Хітоцубасі (Токіо) Накамури Йосікадзу. Окрім чудових перекладів японською мовою російських казок (еротично-соромітних «Русских заветных сказок», «Народных русских сказок» А. Афанасьева) та билин («Русский героический епос. Былины»), він присвятив порівняльній поетиці японських і слов’янських казок кілька наукових статей, що містять цілу низку цікавих спостережень щодо труднощів перекладу цього жанру японською мовою. Зокрема, таких сталих словосполучень-зачинів, як «жил-был» (укр.: «жив-був»); «за тридевять земель, в тридесятом царстве» (укр.: «за тридев’ять земель, у тридесятому царстві»); «долго ли, коротко ли» (укр.: «чи довго, чи коротко»); «пойди туда - не знаю куда, принеси то, не знаю что» (укр.: «піди туди - не знаю куди, принеси те, не знаю що») які, за словами Накамури Йосікадзу, «змушують японських перекладачів плакати».

Як підкреслює Й.Накамура, у японських казках для позначення довгого часу чи значної відстані використовуються словосполучення на кшталт: «далеко звідси», «до далекої країни», «перейшов (через) одну гору, перейшов (через) другу», «пройшов ліси, гори, поля та ріки», «зі східної країни (краю) до західної (-ого)» і навіть «із Каґосіми до Осаки» (тобто близько 1000 км) тощо. З цього приводу дослідник зазначає, що «японці в казках віддають перевагу конкретному і точному перед абстрактним і невизначеним, а росіяни, навпаки, захоплюються невизначеним, безмежним як у просторі, так і в часі». Що, на думку вченого, пояснюється відмінностями національної психології двох народів, особливостями душі росіян, «вихованих віками їх безмежною природою» Докл. про це див.: Г.Г. Свиридов. Энциклопедист Ёсикадзу Накамура // Япония 1994-1995. Ежегодник. - М., 1995. - С. 181-195).

Однак, попри всю самобутність японських народних казок, вони були і є універсальними, адже в іншому випадку ми не відносили б їх до жанру казок, і водночас вони залишаються суто національними, інакше ми не називали б їх японськими.

І.П. Бондаренко

Журавка

Жив собі був колись один бідний, але порядний парубок. Одного погожого літнього дня, він працював на своїй невеликій ділянці, намагаючись одержати хоч яке-небудь збіжжя рису на харчування. Як раптом із неба стрімко спустилася неподалік біла, як сніг, журавка. Широко розставивши свої гарні крила, вона накульгуючи простувала до парубка. Ледве дошкандибавши, птаха безсило повалилася просто йому під ноги.

«Е-е, сердешна, та з тобою щось негаразд» - подумав він, а далі обережно розгорнув крила і побачив, як під одним крилом стриміло древко стріли.

— Он воно що! Жаль, жаль тебе, сердешну. З цією стрілою під крилом далеко не полетиш, - забідкався молодий чоловік. Він обережно витягнув стрілу і промив рану чистою джерельною водою.

Видно було, що журавці зробилося легше, вона вся ніби збадьорилася, стала підстрибувати і махати крилами.

— Ну що? Тепер з тобою все гаразд? Та щоб не було такого лиха, не потрапляй більше мисливцям на очі, - сказав парубок і відпустив журавку.

А птаха, ніби дякуючи йому за доброту, піднялася в повітря, зробила три кола над своїм рятівником і тричі вдячно прокричавши «кру! кру! кру!», зникла високо у небі.

— Як гарно робити добро, як радісно після цього на душі, яка легка тепер стала мотика!

Цілий день молодий чоловік порався на рисовому полі. А коли настав вечір і небо замерехтіло зорями, він вирушив додому. Він ще не знав, що вдома на нього чекала приємна несподіванка. Підійшовши до свого будиночка, парубок побачив, що біля воріт стоїть якась гарна дівчина. Вона люб’язно зустріла його, і він геть розгубився, на хвилю навіть подумав був, що помилився садибою.Та вона шанобливо сказала:

— Дякую за нелегку працю на полі. Це ваш будинок, а я - ваша дружина.

— Та ви жартуєте зі мною! Я бідний парубок і заробляю занадто мало, так що зі мною ніхто не бажає одружуватися, не те, що така красуня, як ви. Та й справді, якщо я візьму дружину, то рису на обох не вистачить, - понуро сказав молодий чоловік.

— Про це не турбуйтеся, рис у мене є, - сказала дівчина і, набравши з торбини за спиною миску рису, стала промивати його водою під навісом. - Зачекайте трішки, зараз я зготую вечерю.

— Ну що ж, хай буде по-вашому.

«Що за дивна дівчина? Сама набивається бути жінкою такого незаможного господаря, як я», - спантеличено подумав він.

Так дівчина стала його дружиною, і зажили вони собі тихо та мирно. На дивину, у торбині, що її принесла дівчина, рис ніколи не закінчувався, тож вони завжди мали що поїсти.

Сплинуло чимало часу. Одного прекрасного дня дружина звернулася до чоловіка з проханням:

— Маю до вас прохання. Прошу вас, збудуйте мені приміщення для ткання.

— А й справді, якщо в господарстві нема приміщення для ткання і ткацького верстата, то жінка почуває себе не дуже затишно.

Він метнувся, негайно роздобув потрібні кошти і прибудував до хатини ще одне приміщення, для ткання. Зраділа дружина, відразу сіла за ткацький верстат, але йому сказала:

— Будь ласка, не заходьте сюди і не підглядайте протягом семи днів.

І з цього часу протягом семи днів зранку до вечора з приміщення долинали звуки ткацького верстата. Чоловік чув їх, але, як і обіцяв, жодного разу не заглядав туди. Ось минуло сім днів, і дружина, трохи змарніла від безперервної роботи, вийшла із приміщення, тримаючи в руках прекрасну тканину, яку йому ще жодного разу не доводилося бачити.

— Мій коханий! Ось я виткала тканину поки що тільки один тан завдовжки. Ця тканина називається «парча». Прошу, віднесіть до міста на торг і продайте її. Гадаю, що вона коштуватиме 100 рьо1.

— Невже аж 100 рьо?!

Він був просто приголомшений такою великою вартістю, та наступного ж дня поніс сувій до міста, де його відразу купили за 100 рьо, так як і казала дружина. «Неймовірно!» - тільки й розвів руками чоловік.

1 Рьо — старовинна крупна японська грошова одиниця.

Повертається він додому, і вже здалеку чує знайомий стукіт ткацького верстата: знову дружина тче парчу.

«Цікаво, як же можна ткати таку прегарну тканину, яка називається «парча», адже жодних ниток немає?» - зачудовано розмірковував чоловік. І закортіло йому тишком-нишком піддивитися, як же це вона робить. Піднявся він сходами, тихенько відчинив двері та й зазирнув до того приміщення. Вигук крайнього здивування вирвався в нього: у приміщенні не було його вродливої дружини, натомість за ткацьким верстатом стояла біла журавка і, вискубуючи дзьобом ніжний пух із своїх крил, пір’їну за пір’їною, ткала.

— Ах, коханий мій, - сказала вона засмучено, - навіщо ви не послухали мене і зайшли сюди? Тепер, коли ви побачили мене у моїй справжній подобі, я більше не можу тут залишатися. Так, я та журавка, яку ви порятували. Я набула людської подоби, щоб віддячити вам за вашу доброту. Це тканина, яку я розпочала ткати, хай вона залишиться у вас на згадку про мене. Прощайте назавжди!

Так вона сказала сумно, махнула крилами і полетіла. Вискочив чоловік на двір, і довго дивився на небо, аж поки біла журавка не зникла в імлистій далині.

Цю казку записано у місті Кітакамі префектури Івате.

Портрет дружини-красуні

Жила-була колись в одному селі під горою неподалік столиці дуже гарна дівчина. А на горі жив один парубок-лісоруб. Побачив він цю дівчину й відразу закохався в неї. Довго він ходив і милувався нею, а потім насмілився і запропонував їй свою руку і серце. Невдовзі вони й одружилися.

Молодий чоловік так сильно кохав свою дружину, що не міг бути без неї ані хвилини. Тільки вирушить на гору ліс рубати, пройде трохи та й повертається назад, щоб знову й знову милуватися своєю дружиною. Так минув тиждень, другий. Робота стояла, а чоловік не міг відвести очей від обличчя дружини. Вона вже занепокоїлася:

— Чоловіче любий, ми потрапимо у велику скруту, коли ти тільки дивитимешся на мене. Ось завтра нам вже не буде чого й поїсти. А знаєш що? Я намалюю свій портрет, і ти, працюючи, зможеш дивитися на нього.

Дружина-красуня досить швидко намалювала свій портрет, і він вийшов чудовим. Це була просто її жива копія, так і здавалося, що от-от обізветься з портрета. Чоловік залюбки взяв його і, віднісши на гору, повішав на дереві поруч, аби будь-якої миті можна було поглянути на приголомшливу вроду дружини. Він рубав грубі стовбури височенних сосон, час від часу позираючи на портрет.

Одного разу здійнявся великий вітер. Пориви його з шумом шарпали гілля дерев, ганяли сухе листя по усьому лісі. Одним із різких поривів вітру портрет підняло в повітря, підхопило іншим, ще міцнішим поривом і понесло високо в небо. Лісоруб був просто у розпачі. Мало не плачучи, він прибіг додому і розповів дружині про біду.

— Не турбуйся, коханий, я можу легко намалювати ще один такий же портрет.

Та чоловік подумав: «Ні, тут річ не тільки в цьому. Адже хтось із можновладців, гляди, тепер дізнається про таку гарну жінку, прийде до мене додому і викраде її. Ні, не буду я тепер спокійний, треба переховати її у якесь затишніше місце для обачності. Зараз же візьму її та й перенесу!» - вирішив він.

Взяв дружину на плечі і вийшов з нею з дому в гори. Так дійшли вони до лісу Сендабаясі, де росло багато каштанів. Опалі каштанові горішки товстим шаром покривали землю. «Жаль, жаль таке добро втрачати, треба їх позбирати, - подумав лісоруб, опустив дружину на землю та й заходився збирати каштани. Так збирав він їх, збирав, відходячи все далі й далі.

Тим часом, портрет дружини-красуні довго крутило в повітрі, аж поки не занесло вітром у сад до знатного вельможі - управителя провінції. Подивився він на портрет, який знайшли і принесли його слуги, побачив вражаючу вроду жінки і притьмом захотілося йому мати таку дружину. Покликавши своїх самураїв1, він наказав:

— Якщо є портрет, то повинна бути десь і красуня, зображена на ньому. Ви повинні негайно вирушити, будь-що розшукати її і привести сюди. Я візьму її за жінку.

1 Самурай — воїн у феодальній Японії, який служив можновладцям, мешкав у них у палаці, одержував певну кількість рису як плату.

Отож, його кераї1 негайно вирушили на пошуки, взявши портрет. Багато чи мало часу збігло, вони переходили від одного села до іншого і так дійшли, нарешті, до лісу Сендабаясі і, звичайно, побачили, що там сидить та сама красуня, яку вони шукають.

— Ба! Це ж та сама жінка, яку ми шукаємо! Але ж які красуні є на світі!

Вони сказали їй:

— Управитель провінції дав нам наказ негайно доставити вас до нього в палац.

І без зайвих розмов, посадивши її на коня, вони швидко поскакали з нею до палацу.

Чоловік же, врешті, зауважив, що заглибився вже занадто далеко в ліс, залишивши кохану дружину саму. Він повернув назад, та його дружини ніде не було. «Ой леле! Де ж вона!? Який же я телепень! Погнався за каштанами і втратив кохану! - захвилювався чоловік. - А все ж вона десь має бути, треба тільки відшукати її». І почав він її шукати по всіх-усюдах. Тільки через деякий час поголос доніс йому, що вона в палаці управителя у столиці Кіото2.

Минув майже рік. Чоловік від розпачу ніяк не міг придумати, що ж йому робити? Як потрапити до палацу знатного вельможі? Та коли людина вельми палко бажає, вона здатна подолати всі труднощі.

Ото вирішив він стати вуличним торговцем і так рухатися до столиці. Накупив він на всі кошти, які мав, глиняних кип’ятильників і став їх продавати дорогою до Кіото. Так він добувся до столиці, так через недовгий час розшукав і палац управителя. З трудом йому вдалося переконати варту пропустити його з крамом за браму.

— А ось глиняні кип’ятильники! Кому прекрасні глиняні кип’ятильники! - закликав він дзвінким голосом так, як вправлявся про цей випадок на горі.

Дружина, що сиділа в цей час у покоях вельможного управителя, почула знайомий голос і, впізнавши в ньому свого чоловіка, посміхнулася. За весь час перебування в палаці це сталося вперше. Побачив управитель, що жінка посміхається на закликання торговця, та й каже:

1 Керай — васал великого японського князя або мікадо, у ширшому розумінні — слуга взагалі.

2 Кіото — стародавня столиця Японії, зараз центр префектури.

— Якщо тобі так до вподоби торговці глиняними кип’ятильниками, я теж можу переодягнутися для твоєї великої втіхи.

Підкликав вельможа до себе торговця і, помінявшись із ним одягом та навантажившись сяким-таким крамом, став ходити по двору й кричати:

— Ось глиняні кип’ятильники! Продаю глиняні кип’ятильники! Купуйте глиняні кип’ятильники!

Коли жінка побачила таку чудасію, вона справді дзвінко розсміялася. Це ще більше під’юдило нерозважливого вельможу. Кричав він, кричав, аж поки сторожі це не набридло, і вона не випхнула його в спину на вулицю:

— Ото клятий брудний торговець глиняних кип’ятильників! Скільки шуму та гаму наробив!

Вельможа, звісно, дуже здивувався і почав був протестувати:

— Я ваш хазяїн! Я господар цього маєтку!

Та з маєтку вийшли слуги з кийками, і вельмозі довелося рятуватися втечею.

Так знатний вельможа став торговцем глиняних кип’ятильників, а чоловік, що раніше був лісорубом, став вельмишановним управителем. У розкішному палаці, в оточенні вірних слуг вони разом із коханою дружиною-красунею довго-довго прожили в достатку та злагоді.

Ось і вся казка.

Цю казку записано в повіті Хіно префектури Тотторі

Момотаро

Жили-були собі дід та баба. Дід рубав на горі ліс та продавав на дрова, а бабуся займалася домашнім господарством. Ось і цього разу дід пішов на гору рубати, а бабуся прала на річці білизну. От пере вона, пере, як раптом бачить, вниз рікою пливе великий гарний персик. Бабуся й каже:

— Персику, персику, приплинь до мене!

Персик хлюп-хлюп та й підплив. Бабуся підібрала його, покуштувала. Ой який смачний він був! Забаглося старенькій і дідуся почастувати, вона й каже:

— Хай ще один персик припливе, почастую ним дідуся. Хай ще один персик припливе, почастую ним дідуся.

Щойно кілька разів так проказала, як бачить, справді, пливе ще один персик. Зраділа бабуся, спритно дістала його, принесла додому та й поклала до шафи. На дідуся чекає.

На обід з гори приходить дідусь. А бабуся відразу йому:

— Сьогодні я принесла великий персик. Давай-но поласуємо разом.

Дістає вона його з шафи і тільки намірилася розрізати, як він сам собою трісь! - і розпався на дві половинки, а з нього голосно плачучи вийшов хлопчина.

— От тобі й раз! Я думала, що це персик, а з нього, чудасія якась, вийшов хлопчик...

— Та це ж дуже добре, дбайливо доглядатимемо його й виховуватимемо.

— Так, звичайно, адже в нас не було дітей, і ми дуже раді такому несподіваному дарункові. А назовемо ми його Момотаро. Адже він вийшов з персика.

— Момотаро, Момотаро - а що, файне ім’я! Ну-бо дай мені його потримати.

Так навпереміну тримаючи його на руках, дід та баба все пестили його та приказували. Стали кормити вони його рисом та рибою. Це була поживна їжа, бо Момотаро швидко ріс і набирав вагу. Через кілька місяців він мав вигляд доладно збитого, міцного та ставного юнака, якому саме впору попрацювати. Одного погожого дня до діда та баби зайшов сусіда, побачив міцного юнака та й каже:

— Момотаро-сан! Момотаро-сан! Ходімте разом на гору працювати.

— Ні, сьогодні я не можу, сьогодні мені треба сплести наплічники, - каже Момотаро. І довелося сусідові одному йти. Наступного дня сусід знову заходить до нього й каже:

— Момотаро-сан! Ходім же но на гору, працювати треба.

— Ні, і сьогодні не можу. Мені треба сплести солом’яні сандалі, - знову відмовляється Момотаро.

І втретє приходить сусід та й знову звертається до Момотаро:

— Ходімо, врешті, на гору!

— А сьогодні я точу серп, - відказав знічев’я Момотаро і ані руш.

«Е-е, хлопче, та ти добре ледащо» - стали думати про нього сусіди. Та на четвертий день, нарешті, Момотаро, заходився збиратися і таки пішов на гору. Піти то він пішов, але до праці не квапився: як влігся, то майже цілий день і проспав. Прокинувся вже під вечір, зголоднівши.

— Ну що, розпочнемо працювати? - запитує Момотаро.

— Е-е, хлопче, вже час додому рушати, - з посмішкою відказав сусіда.

Тоді Момотаро позіхнув на всю губу, потягнувся по-богатирськи і раптом схопив величезне дерево, напружився та й висмикнув його з корінням!

Приходить ввечері додому з тією деревиною на плечі:

— Бабусю! Я вже повернувся!

Почула баба голос Момотаро, вийшла на двір, дивиться - нема Момотаро, натомість величезна деревина біля воріт стоїть.

— Де його покласти, бабусю? Може там скраю в саду?

Зупиняє баба Момотаро, бо якщо покласти це дерево скраю в саду, то воно потрощить усі вишні, що якраз там ростуть!

— Тоді, може, покласти його край даху?

Та знову баба не дозволяє, бо ця деревиняка розверне весь край даху.

Крутив-крутив Момотаро цю деревину в руках, а далі як шпурне її на гірську річку, що у всій окрузі аж земля затряслася.

— Але ж і величезна деревина! Але ж і моцак Момотаро! - Дід, баба, сусіди були просто вражені.

Через деякий час до цього села прибув посланець від управителя провінції:

— Повелінням його ясновельможності я прибув сюди дізнатися, що тут трапилося, що це за гул та землетрус тут були?

Коли ж від свого посланця управитель дізнався, що цей гул і землетрус спричинив хлопець-силач Момотаро, висмикнувши величезне дерево і пожбуривши його на гірську річку, він негайно наказав Момотаро йти приборкувати анциболотів1, що вже давно чинили наругу у цьому краю.

Дід та баба збентежилися, і баба вирішила для такого випадку приготувати найкращі в Японії коржики з пшона. Розтовкла пшоно в ступі, замісила тісто і спекла три великі коржі. Момотаро взяв їх, примоцював ліаною до паска і вирушив на ратну справу.

1 Анциболот — велетенська казкова потвора з вибалушеними червонавими очима, рогами та іклами.

Іде він, іде, як назустріч собака:

— Момотаро-сан! Момотаро-сан! Куди ваш шлях проліг?

— Та йду на острів анциболотів, аби їх приборкати.

— А що це у вас біля паска висить? - став принюхуватися собака.

— Та що ти, не бачиш? Це найкращі у всій Японії коржі з пшона.

— Ну так почастуйте мене одним коржем, тоді я піду з вами.

— Один корж - це забагато, ось тобі половина.

І собака отримав половину коржа із пшона.

Йдуть вони вдвох. А назустріч мавпа.

— Момотаро-сан! Момотаро-сан! А куди ваш шлях із собакою проліг?

— Ідемо на острів анциболотів, аби їх приборкати.

— А що це за речі у вас до паска примоцьовані?

— Це найкращі у всій Японії коржі з пшона.

— Ну так почастуйте мене одним коржем, тоді я теж піду з вами.

— Один корж забагато, ось тобі половина.

Одержала мавпа половину коржа, і ось ідуть вони вже втрьох. Ідуть, ідуть, як назустріч фазан.

— Момотаро-сан! Момотаро-сан! Куди це ви прошкуєте з собакою та мавпою?

— Йдемо на острів анциболотів, щоб приборкати їх.

— А що це у вас біля паска теліпається?

— Це найкращі у всій Японії коржі з пшона.

— Почастуйте ж і мене одним коржем, тоді я піду разом із вами.

— Один корж забагато, ось тобі половина.

Таким чином, ще одну половину коржа віддав Момотаро фазанові.

Ідуть вони вже вчотирьох, йдуть навпростець і вигукують бойові кличі.

Аж ось і острів Анциболотів. Грізно здіймаються звідусіль фортечні мури. Надійні брами замкнені. Як же увійти? Задумався Момотаро. Та тут фазан злетів, перелетів через браму і, відчинивши її зсередини, гукнув:

— Давайте, заходьте!

Усі троє не зволікаючи зайшли до фортеці. Анциболоти, побачивши хлопця з тваринами, тільки реготали, вважаючи, що така дрібнота просто хизується і не здатна нічого серйозного їм вчинити. Звідки їм знати, що усі четверо з’їли найкращі у Японії коржі з пшона, тож сили їм додалося в тисячу разів більше.

Розвернулися наші герої - і ну трощити нечисть погану! Фазан дзьобав анциболотів у вічі, мавпа шкрябала їм черево, а собака гриз ноги. Недовго анциболоти чинили опір. Незабаром головний анциболот зі слізьми на очах уклінно став прохати вибачення:

— Даруйте нам життя, а за це ми віддамо вам всі наші скарби. Навантажив Момотаро з друзями на воза чимало скарбів, і всі вони, разом із собакою, мавпою та фазаном, штовхаючи перед себе великого вщерть наповненого воза, після славної перемоги щасливо повернулися додому.

Ось і закінчена казка.

Цю казку записано в повітах Кавакамі та Атецу префектури Окаяма.

Каті-каті яма - гора трісь-трісь

Жили собі, були собі колись дід та баба. Жили вони бідно, зате у злагоді й пошані. Однієї погожої днини, наводячи лад у садку, баба випадком знайшла три крупних бобових зерна.

- Дідусю, а що скажеш? - показала вона дідові зерна в жмені. - Давай-но змелемо з них борошно, спечемо смачненькі коржики та й поласуємо.

- Та нібито й жаль усі ці боби пускати на борошно. Краще-бо половину бобів розмелемо на борошно та з’їмо, а половину залишимо на насіння, - запропонував дід.

Розрізала вона один біб на дві частинки. Одну половину бобового зерна підсмажила і ну товкти у ступці. Товче баба половинку бобового зерна, товче, а кількість бобової маси все збільшується, збільшується, аж поки маса не заповнила собою всю ступку, а це, між іншим, цілий один сьо1! Зраділи дід та баба і, не зволікаючи, тут усе й з’їли.

Решту зерен вони пішли сіяти на полі. Баба сіє та приказує:

- Хай половина боба стане цілим зерном боба.

Дід сіє та приказує:

- Хай одне бобове зерно стане тисячею бобових зерен.

1 Сьо — старовинна японська міра об’єму = 1,8 л.

Сіють вони та приказують, сіють та все приказують. А тут якраз підходить до них борсук Танукі1. Підійшов і присів на пеньок неподалік. Слухав, слухав, а потім, відбиваючи такт хвостом, почав теж уїдливо приказувати наперекір старим:

- Хай половина боба згниє!

- Хай одна бобина залишиться однією бобиною!

Обурився дід, як поженеться за Танукі:

- Ах ти, триклятий собацюго! Зараз я тобі покажу, де раки зимують!

Та осоружний псяюха прудко втік на гору, став там, і вимахуючи хвостом, показав дідові велику дулю.

- Тьху, капосний! - спересердя сплюнув дід.

Захотілося старому за будь-яку ціну зловити нахабу. Роздобув він у мисливця на птахів клею і добре вимастив ним той пеньок, на який сідав Танукі.

А що бобів вже не було, то дід тільки робив вигляд, що сіє, а сам краєчком ока поглядав на пеньок:

- Хай із однієї зернини виросте 1000 зерен, хай дві посіяні зернини дадуть дві тисячі зерен!

Танукі не довелося довго чекати. Він знову нахабно усівся на пеньку і став, відбиваючи такт хвостом, брати на кпини:

- Хай із однієї посіяної зернини виросте одна зернина, хай дві посіяні зернини дадуть дві зернини.

Дід чимдуж метнувся до нахабного борсука. Танукі смикнувся було навтіки - та ба! Клей для ловлі птахів міцно тримав його. Він скавчав і вперто намагався звільнитися - марна річ!

- Ах ти, триклятий собацюго, нарешті, я тебе запопав! - кричав дід, зв’язуючи Танукі мотузком.

Приніс його до хати і сказав бабі:

- Зготуємо суп із цього негідника, раз він такий. З’їмо все, до останнього цурпалка.

І підвісивши Танукі в хаті на бантині, пішов до міста зробити потрібні закупи.

1 Танукі — букв.: «єнотовидний собака» (загальна назва). Ця тварина поширена в Японії. Частий, переважно негативний герой японських народних казок, що своєю поведінкою нагадує лисицю і вовка в українських народних казках, але, на відміну від них, танукі приписують здатність набирати будь-якої подоби, у тому числі й людської. Традиційно перекладається як борсук.

А баба тим часом подумала: «Поки дідусь повернеться, я зготую чумизний1 коржик, що так йому подобається». Стала баба в діжі тісто місити. А Танукі висить, згори спостерігає. Дивився, дивився, а потім каже:

- Бабусю, бабусю, ви вже старенька, важко вам місити тісто на коржик, давайте я допоможу вам, розв’яжіть мене.

- Е ні, - відказує стара, - якщо дідусь повернеться і побачить, що я тебе відв’язала, він дуже розгнівається.

- Та що ви, бабусю! Я швидко вам вимісю тісто, і ви мене знову назад прив’яжете, дідусь і не здогадається.

«А що, - міркує стара, - і справді важко мені тісто місити, хай-но допоможе». Спустила баба Танукі та й розв’язала. Взяв Танукі качалку для розкачування тіста та щосили лусь бабу по голові! Повалилася стара, тут її і скін настав. Злочинний же Танукі швиденько зодягнув бабине вбрання, приготував із баби суп і став чекати на діда. А тут якраз і дід нагодився.

- Бррр! Яка холоднеча!

- Дідусю, а я гаряченький супчик із м’ясцем приготувала.

- А нумо куштувати! Бабусю, а що в тебе з голосом?

- Та простудилася я трішки.

Став дід їсти суп, ніяк не може розжувати м’ясо:

- Щось м’ясо це занадто жорстке.

- Та той борсук, мабуть, старуватий був, - сказав Танукі ухильно.

Поїли Танукі з дідом та й спати полягали. А коли настав ранок, Танукі прокинувся першим та й каже дідові:

- Але ж і смачний був вчора суп із твоєю бабою! У мене ще он досі в кутніх зубах позастрягали шматочки з її смачного м’ясця!

- Казна-що верзеш! - ніяк не збагне спросоння дід.

- Он піди подивися, в кутку саду лежить її одяг, а кістки - під кухонною раковиною.

Так ще покепкував над неборакою злий Танукі та й побіг собі.

Зблід дід із переляку, хутко метнувся до раковини - так і є, купа бабиних кісток. Мерщій побіг у куток саду - так і є! Одяг баби валяється. Став дід голосно ридати з такого горя та кривди.

1 Чумизний — роблений з чумизи (волосянки, або італійського проса) — трав’янистої злакової рослини, найпоширенішої на Далекому Сході, що вживають для приготування каші і для годівлі худоби.

Почув дідів лемент заєць і прискакав з гори.

- Дідусю! Чому ви так плачете? Що трапилося? - запитав він співчутливо.

- Борсук Танукі забив мою бабусю, та ще й до всього накормив мене супом із її м’яса. Просто розпач мене бере! - відповів дідусь.

- Дідусю, не плачте, не побивайтесь, я неодмінно відомщу за таку злу наругу, - намагався заспокоїти і підбадьорити діда заєць.

«Ну, борсучисько, ну поганцю, я тобі влаштую, начувайся» - подумав заєць і повернувся додому на гору. Потім він узяв косу, пішов на гору Кая-яма і став косити міскант1. Саме в цей час перевальцем, не поспішаючи, підійшов Танукі.

- Куме зайцю, навіщо ти міскант косиш?

- Та, кажуть, що ця зима дуже холодна буде, то я зібрався покрити дах сіном із місканту, аби тепліше зимувати було.

- Он воно що... А давай я допоможу тобі косити міскант, тільки цур, тоді пустиш мене до хати перезимувати.

- А чого ж, я згоден.

І вдвох вони по черзі накосили багато сіна. Потім завдали один одному снопи місканту на спину і рушили назад. Борсук іде попереду, заєць ззаду. Ось спускаються вони вузькою гірською стежиною. Заєць тихенько висік кресалом вогонь та й підпалив сіно, яке ніс на спині борсук. А Танукі почув та й питає:

- Що воно за звуки такі «клац-клац»?

- Та на цій горі мешкає такий птах, ото він так співає. - відповів заєць, а сам почав роздмухувати полум’я, щоб добре розгорілося: «фу-фу»!

Почув Танукі та й знову запитує:

- Куме зайцю, а що воно за звуки такі «фу-фу»?

- А-а, та на цій горі мешкає ще й інший птах, ото він так кричить.

Тим часом міскант розгорівся і став палати потріскуючи «трісь-трісь».

1 Міскант — япон.: «кая», звідки й назва гори Кая-яма (гора, де росте міскант); ця назва вживається в Японії і на позначення конкретної рослини, і як загальна назва трав’янистих рослин, вживаних для покриття даху.

- Куме зайцю, а це що за звуки «трісь-трісь»?

- Та на цій горі мешкає ще й третій птах, то він так співає «трісь-трісь».

А вогонь все розгорався, вже й до живого дістав, так що й шерсть на борсучій спині зайнялася.

- Ой-ой-ой, куме зайцю, горю! Горю! Погаси вогонь!

Та заєць втік, залишивши Танукі напризволяще.

Наступного дня заєць пішов уже на іншу гору, Таде-яму1, де росла гірчична трава. Нарвав він листя гірчичної трави і заходився його розтирати. А борсук вже тут як тут. Побачив зайця і люто накинувся на нього:

- А зайцю, чорти б тебе побрали! Ти, що, вчора надумав на горі Кая-яма познущатися наді мною!?

- Гм... З якого приводу шановний Танукі так лається? Знати нічого не знаю, відати не відаю, адже то був заєць з гори Кая-яма, а я заєць з гори Таде-яма, - схитрував заєць.

Борсук подумав: «А й справді, то був інший заєць. Вони всі такі схожі один на одного» - і вже лагідніше запитує:

- А навіщо ж це ти, куме зайцю з гори Таде-яма, розтираєш гірчичне листя?

- Та це я ліки від опіків роблю.

- О! В самий раз! Чи не намастиш мені бодай трохи цими ліками спину?

- З превеликим задоволенням, шановний Танукі.

І заєць щедро пошмарував попечену в міхурах і кривавих виразках спину Танукі їдким гострим соком гірчиці.

- Ай-ай-ай! Зайцю, що ти зробив! Ой болить, болить!

Поки барсук скиглив з болю, качаючись по землі, зайця й слід простиг.

Наступного дня той самий заєць з’явився вже на іншій горі, Мацу-ямі2, де був густий сосновий бір. Заходився він там рубати сосну. Розлючений борсук, стогнучи, усе ходив, шукав зайця, аж поки не застав його на горі Мацу-яма.

- Ну зайцю, чорти б тебе побрали, ну зайцю, зараз я, нарешті, з тобою поквитаюся за таку наругу на горі Таде-яма! - люто загарчав Танукі і схопив зайця за хвіст.

1 Таде-яма — гора, де росте гірчична трава, від япон.: «таде" — «гірчиця» (споріднена з гречкою) і «яма" — «гора».

2 Мацу-яма — власна назва гори, де ростуть сосни, від япон.: «мацу" — «сосна» і «яма" — «гора».

Заєць зробив вигляд, ніби нічого не сталося, і спокійно відказав, не перестаючи рубати:

- Не збагну, про що це ви торочите, шановний Танукі. Знати нічого не знаю, відати не відаю, адже то був заєць з гори Таде-яма, а я - заєць з гори Мацу-яма.

«А й справді!» - подумав Танукі, трохи поостигши, вже лагідніше запитує:

- А навіщо ж це ти, куме зайцю з гори Мацу-яма, рубаєш сосну?

- Та кажуть, що цієї зими буде багато снігу, і гірської поживи не вистачатиме, то й збираюся я зробити човна і ловити рибку в морі.

«Ти диви! - подумав Танукі, - а й справді заєць діло каже». І вирішив він попрохати зайця:

- А зроби лишень і мені човна!

- Ну, гаразд, гаразд. Я зроблю собі дерев’яного човна, а тобі - глиняного. Тільки принеси мені ґлею.

Приніс борсук ґлею, і заєць, змішавши його з сосновою живицею, зробив човна.

Ось вони вирішили випробувати свої човни. Човен зайця відплив від берега, і заєць став наспівувати:

Хай дерев’яний човник швидко плине,

Ха, еняра, корасано-е1.

Хай човник із ґлею розколеться навпіл,

Ха, еняра, корасано-е.

Човен із ґлею теж відчалив від берега. От запливли вони вже на велику глибину, далеко від берега.

- Дерев’яний човник йде вперед,

Човник із ґлею йде вперед.

Так відбиваючи такт, заєць бив веслом по борту.

- Куме зайцю! Навіщо ти б’єш веслом по борту - запитує Танукі.

1 Ха, еняра, корасано-е — вигук, яким японці супроводжують дію, що виконується у швидкому темпі, ритмі.

Заєць відповів:

- Коли так бити, то багато риби принадиш.

«Ти диви! - подумав Танукі. - Усе цей заєць знає». І почав Танукі щосили бити веслом по борту свого човна, щоб побільше риби принадити. Та для човна з ґлею це було занадто - розколовся він навпіл!

- Зайцю, рятуй, рятуй! - заволав Танукі.

- Оце тобі, негіднику, кара за те, що замордував бабусю і позбиткувався над старим! - тільки й сказав заєць.

Борсався, борсався борсук та й пішов на дно! Тільки бульки схопилися...

Ось і казці щасливий кінець.

Цю казку записано у повіті Мотойосі в префектурі Міяґі

Каґуя-хіме - діва місячного сяйва

Давним-давно, в глушині бамбукового лісу жили-були собі дід та баба. Незважаючи на захоплюючу красу місцини, де стояла їхня хатинка, життя для стареньких здавалося смутним і нецікавим. Не було в них ані грошей, ані дітей. Тому почували вони себе самотніми й нікому не потрібними.

Дід цілими днями невтомно рубав бамбук, з якого потім робив кошики, капелюхи, всіляке начиння та інший корисний у домашньому господарстві крам. Продавав його на міському торзі - з цього й жили. Зараз уже й не пригадаєш, яке було справжнє ім’я діда, бо в ті давні часи його звали просто «різальник бамбука». Ось яка дивовижна історія трапилася з ним та його жінкою.

Одного разу дід продирався крізь темні густі хащі в пошуках товстого прямого бамбука, як раптом зауважив, що в темряві щось світиться. Сріблясте сяйво йшло від стрункого товстого стовбура бамбука, що ріс окремо. Дід стояв і зачудовано дивився: за все його життя, що він різав бамбук, з такою дивиною ще не доводилося стикатися. Нарешті, він вирішив зрізати бамбучину та й поглянути, чого ж вона так світиться. Витягнув сокиру, замахнувся - цюк! - і зітнув одним ударом. Та вгадайте, що він знайшов усередині?! Ніколи не вгадаєте. Всередині трубчатої порожнечі бамбукового стебла була маленька дівчинка! Була вона не більше від дідової долоні, зате така гарнюсінька, така гарнюсінька, що дідові ще ніколи не доводилося бачити. Обережно взявши мацюпусіньке дівчатко в жменю, старий мерщій подибав додому.

- Ти поглянь лишень, стара, що нам милостивий Господь послав, - щойно відчинивши двері, вигукнув дід.

- О Боже! - сплеснула руками баба. - Яка ж вона гарнесенька!

- Це наша донечка.

Дід пояснив жінці, як він знайшов це немовля, а потім обоє вирішили назвати її Каґуя-хіме, що значить «Осяйна принцеса».

Але це ще не кінець чудесам. Майже щодня ходив дід різати бамбук і майже щодня натикався на бамбучини, що променилися срібним сяйвом. Він стинав їх, проте всередині ніяких дівчаток більше не було. Натомість у кожному стеблі він знаходив великі срібні монети! Невдовзі старе подружжя зробилося справді дуже багатим, і це дозволило їм ростити Каґую-хіме за таких умов, як і належить справжній принцесі.

Каґуя-хіме зростала навдивовиж швидко, ледве не по одному суну в день. І з кожним днем вона ставала все чарівнішою і життєрадіснішою. Цілими днями вона жваво забавлялася: її можна було бачити то як вона ганяє з вітрячком у руці, то як полює на бабок, що перелітають з квітки на квітку... Старі не могли навтішатися нею. Вони готові були на все заради неї.

Звичайно, недовго довелося їй захоплюватися дитячими забавами. Вже за три місяці Каґуя-хіме перетворилася на прекрасну діву, таку прекрасну, що люди просто німіли перед її неземною красою. Кожен юнак, якому довелося бачити її, відразу безнадійно закохувався.

Слава про красу доньки різальника бамбука вмить поширилася по всій країні, і незабаром черга багатих і знатних женихів добре втоптала стежку до дверей її хатини. Та Каґуя-хіме усім відмовляла.

- Я ніколи не одружуся, - казала вона дідові й бабі, - і ніколи самохіть вас не покину.

Старого, звісна річ, такі слова вельми втішали, бо любив він Каґую-хіме, як, мабуть, жоден батько у світі не любив свою дитину. Він навіть саму думку відганяв, що може її втратити. Проте п’ять найбагатших і найзначніших юнаків уперто наполягали на тому, щоб прекрасна діва все-таки зробила з-поміж них вибір. Вони днювали й ночували біля воріт садиби, аби лишень улучити мить і ще раз поглянути на Каґую-хіме.

Старий відчував себе незручно, бачачи все це, але оскільки час спливав, а шляхетні юнаки все затялися на своєму, йому стало навіть жаль їх. Нарешті, він вирішив, що його донька має все-таки когось вибрати з-поміж них, і сказав Каґуї-хіме:

- Доню, кожна дівчина рано чи пізно, а мусить-таки одружитися. Чи варто зволікати далі? Вибери гарного для себе нареченого з-поміж цих шляхетних юнаків.

Та прекрасна діва відповіла:

- Серце моє мовчить.

- Ну що ж, тоді давай-но зробимо так. Хай кожен із них отримає по одному химерному завданню. Той, хто, мовляв, найкраще виконає його, той і стане твоїм обранцем. Хай перший принесе тобі золоту гілку з кетягом живого бурштину, другий - хутро з чистого золота, третій...

Кожна з наступних вимог старого була все неймовірнішою: віяло, яке б сяяло, немов сонце, намисто з очей дракона, папір, що сам би світився у темряві.

Повідомив старий від імені Каґуї-хіме про це рішення п’ятьом залицяльникам - і п’ять шляхетних юнаків негайно кинулися виконувати свої завдання, присягнувшись повернутися з загаданим ніби Каґуєю-хіме дарунком. «Легко сказати - важко зробити» - подумав старий. Він був переконаний, що такі неймовірні вимоги змусять їх усіх відмовитися від шлюбного задуму.

Уявіть лишень собі його здивування, коли через місяць всі п’ятеро виконали вимоги і повернулися з химерними скарбами! Тут були і бурштинові плоди, і золоте хутро, і сяюче віяло, і намисто з драконових очей, і світлоносний папір. Від дивовижної краси цих коштовностей не в силі було відвести очей. Та коли всі дари принесли Каґуї-хіме, вона заявила, оглянувши їх, що вони нічого не варті. І дійсно, її власна природна краса так променилася, так струменіла сяйвом, що всі залицяльники змушені були визнати: їхні скарби - це прості підробки. Пригнічені й понурі всі п’ятеро вийшли з будинку, помилувавшись прекрасною принцесою востаннє.

Старий полегшено зітхнув від того, що справа врешті-решт вирішилася і що його прекрасна донька залишиться з ними. Проте нетривалим було його щастя. На восьмий місяць року з Каґуєю-хіме стало відбуватися щось незрозуміле. Щоночі вона сідала біля вікна і не зводила очей з місяця, диск якого ставав усе більшим і яскравішим. Ніч у ніч зростала туга й задума в очах Каґуї-хіме.

Бачачи таке, старі почали турбуватися:

- Каґуя-хіме, Каґуя-хіме, чому ти така сумна? - запитали вони нарешті, не в змозі далі дивитися на страждання своєї доні. Каґуя-хіме залилася слізьми, увіткнувшись обличчям у поділ старої.

- Ох, якби я могла, я б завжди залишалася з вами, - схлипувала вона, - та незабаром я маю повернутися.

- Повернутися?? - схопився зі стільця старий. - Куди повернутися?

- До місячної країни, де я народилася.

- До місячної країни?

- Так, тепер, коли я виросла, вони прибудуть за мною.

- Що? Хто? Коли?

- Місячні мешканці. П’ятнадцятої ночі цього місяця, коли буде повня.

- Але ж це завтра!! Ні! Не бажаю цього чути! - кричав старий, - ти наша доня, і ніхто не забере тебе від нас!

Старий і його дружина обхопили діву руками, і всі троє гірко заплакали.

- Ми ніколи не відпустимо тебе, Каґуя-хіме, - ридав старий, - ніколи!

Наступного дня він найняв тисячу найміцніших самураїв для захисту від місячних мешканців. Ставши пліч-о-пліч, воїни оточили будинок, навіть на даху вишикувалися воїни з луками. І от, коли звечоріло, і місяць став підійматися з-за гір, усі вони напнули свої луки, спрямувавши стріли в небо. А старий та жінка, тим часом, сиділи з Каґуєю-хіме у внутрішньому покої будинку.

Ось величезне кружало місяця в повні цілком показалося з-за гір. Раптом від нього відділилося велике осяйне сріблясте коло і стало стрімко наближатися до безпристрасних самураїв. Тоді самураї випустили свої стріли, але вони, не влучивши, зникли в нічній пітьмі. Біля самої землі осяйно-сріблясте коло випустило безліч срібних променів-стріл, які пронизали лати воїнів, знерухомівши їх. Кожен із них застиг без руху, там, де стояв.

Тоді в осяйно-сріблястому колі на срібній кареті, запряженій крилатим конем, показалися дві місячні діви і стали спускатися над будинком. Водночас двері-переділка до внутрішнього покою сама собою поступово відсунулася вбік. Каґуя-хіме мимоволі підвелася і рушила до виходу, ніби її тягнула якась невидима сила. Старий і стара зрозуміли, що тепер вони нічого не спроможні вдіяти.

- Каґуя-хіме! - голосили вони, шкандибаючи за нею. - Якщо ти таки мусиш іти, візьми нас із собою.

- Якби я тільки могла... Ви не уявляєте, як я багато втрачаю разом із вами. Будь ласка, візьміть це як знак глибокої вдячності за ту любов до мене, яку я від вас відчувала.

У Каґуї-хіме випала з рук торбиночка.

- Там ліки, еліксир молодості, - промовила вона, - вживаючи його, ви не будете далі старіти. Будьте завжди здоровими і щасливими. Прощавайте!

Каґуя-хіме ступила до срібної карети, і крилатий кінь, потрясши своєю гривою, шугнув угору.

Старий різальник бамбука і його дружина розпачливо дивилися, як крилатий кінь, карета і небесні діви, здіймалися все вище, вище, як вони зникли в промінні місяця, і сльози струменіли по їхньому обличчі.

Довго тієї ночі старе подружжя стояло біля багаття, розпаленого у дворі. Старий тримав чарівну торбинку, яку залишила їм на прощання Каґуя-хіме.

- Отож, із цим зіллям ми зможемо жити вічно, - зітхнув він, пильно вдивляючись у яскравий повний диск місяця, - але без тебе, Каґуя-хіме, хіба зможемо ми коли-небудь знову стати щасливими. А що толку у вічному житті без щастя?

І з цими словами він кинув торбинку до багаття.

Сніговиця

Зимова пора в Японії по-своєму приваблива. Недаремно ж її, як і весну, оспівують поети, змальовують на полотні художники. Та й хіба не захоплююче спостерігати, як тихо падають з неба білі і ніжні, як лебединий пух, снігові пластівці, вкриваючи вигадливо оздоблені дахи буддійських храмів, ажурні аркові мости, тендітні гілки плакучих верб, гарні яскраво розфарбовані ліхтарі, яких так багато в японських садах! Певно що тільки в Японії можна побачити таку ідилічну зимову картину.

Та вишукана форма приховує далеко не привабливу і не прихильну до людини суть.

Мосаку та його підмайстрові Мінокіті якось довелося мандрувати від свого села до сусіднього села взимку через ліс. Стояла морозна ніч, коли вони пройшли вже більшу частину шляху і підійшли до річки. Вони збиралися перепливти через річку на човні, але перевізник вже пішов додому, залишивши човна на другому березі. Долати крижану воду вплав за такої морозної погоди не випадало, тому вони раді були знайти притулок на ніч у невеликій будці перевізника по цей бік річки.

Мосаку повалився на підлогу й заснув, щойно зайшов до скромної, але затишної хатинки. А Мінокіті щось ніяк не спалося: тривалий час він лежав і слухав завивання вітру і шурхіт снігу, що бив у двері, заліплював шибку. Та ось втома далася взнаки, і Мінокіті вже засинав, як раптом знову проснувся від різкого подмуху крижаного вітру і снігової заметілі. Підвівши голову, він побачив, що двері відчинені навстіж, а посеред кімнати стоїть чарівна жінка у сліпучо-білому вбранні. Якусь мить вона стояла без руху, тоді підійшла і нахилилася над Мосаку. З її вуст, як білий морозний дим, струменів видих. Так подихавши на Мосаку протягом хвилини чи двох, вона повернулася до Мінокіті і дмухнула на нього. Він силкувався закричати, бо дихання цієї жінки було подібним до подмуху крижаного вітру, та голос десь застряг у горлі. Жінка впірила свій холодний погляд просто у вічі Мінокіті, а потім промовила тихо, але чітко:

- Я збиралася зробити з тобою те саме, що з цим старим, але зважаючи на твою юність і вроду, не стану цього робити. Від одного застерігаю: якщо тільки комусь розповіси про те, що тут чув і бачив - загинеш.

Після цього вона зненацька розтанула в повітрі.

Якусь хвилю Мінокіті приходив до тями, а тоді кинувся кликати свого улюбленого хазяїна:

- Пане Мосаку, пане Мосаку, просинайтеся! Трапилося щось надзвичайно жахливе!

Та відповіді не було. Він намацав потемки руку хазяїна - вона була холодна як шматок криги. Мосаку був мертвий!

Минув рік. Знову настала зима. Знову довелося якось Мінокіті повертатися додому через засніжений ліс. Несподівано посеред стежини він зустрів вродливу дівчину.

- Хто ти дівчино, як тебе звати? - запитав Мінокіті.

- Я Юкі.

- Куди прямуєш?

- Я йду до Едо1 найматися на роботу.

Краса дівчини приворожила Мінокіті, і він зважився запитати, чи не заручена вона. Почувши заперечну відповідь, Мінокіті запропонував їй піти з ним до нього додому. Красуня згодилася, а через деякий час вони й побралися.

Збіг час. Юкі подарувала своєму чоловікові десятьох гарненьких і розумненьких дітей. Щоправда, з якимсь блідішим кольором шкіри, ніж звичайно. Юкі була вірною і дбайливою дружиною. Коли ненька Мінокіті помирала, останніми словами її були слова похвали Юкі. Про зразковість і добропорядність Юкі говорили по всіх довколишніх селах.

Одного вечора, коли Юкі щось саме шила, схилившись над паперовим ліхтарем, Мінокіті ненароком подивився на її обличчя. Воно було якось так освітлене ліхтарем, що ні з того ні з сього йому раптом згадалася та жахлива ніч у хатинці перевізника.

- Юкі, - звернувся він до дружини, - зараз ти так нагадуєш мені прекрасну білу жінку, яку я бачив, коли мені було вісімнадцять років. Вона погубила мого хазяїна своїм крижаним диханням. Я переконаний, що вона була якимось злим духом, а ось цього вечора мені здалося, що ти дуже схожа на неї.

Юкі мить була нерухома, далі відклала своє шиття. Страшна посмішка з’явилася на її обличчі, вона нахилилася поближче до чоловіка і... пронизливо заволала:

1 Едо — давня назва Токіо, сучасної столиці Японії.

2 Юкі-Онна — Снігова діва, від япон.: «юкі’’ — «сніг’ і «онна" — «жінка», на відміну від Снігуроньки з українських казок, часто виступає як зла сила. Казки про Юкі-Онну поширені на о. Хоккайдо і в північній частині о. Хонсю, де зима досить холодна.

- Це була я, Юкі-Онна2 , це я приходила тоді й тихо замордувала твого хазяїна! О нещасний, ти зламав свою присягу, ти обіцяв нікому не розповідати про це. Тепер нашому щасливому подружньому життю прийшов кінець. І якби не наші діти, я б зараз негайно розправилася з тобою. Закарбуй собі, якщо тільки я почую, що вони нарікатимуть на тебе, скаржитимуться, то зимової снігової ночі я прийду, і ти розпрощаєшся-таки з життям!

Тоді Юкі-Онна, що значить Сніговиця, стала поступово розчинятися в білій імлі, шиплячи і здригаючись усім тілом, і зникла у димоході, щоб більше ніколи не повернутися.

Переклад О.І. Бондаря, Уємури Сусуму







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.