Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010

Отікубо моногатарі («Повість про Отікубо»)
Цукурі моноґатарі

Слово «отікубо» в давньояпонській мові означало: «приміщення на землі» (з земляною підлогою), «комора», «комірчина», тобто допоміжне приміщення господарського призначення, розташоване на подвір’ї оселі заможнього мешканця столиці Хей-ан, де могли зберігатися непотрібні речі, запас харчів тощо. Саме це слово стало власним ім’ям головної героїні повісті - доньки імператорського радника другого (середнього) рангу Мінамото-но Тадайорі, яку після смерті рідної матері зненавиділа її мачуха - перша дружина батька на ім’я Кітано-ката («Господиня північних покоїв»). Поселивши її в такій комірчині, вона постійно знущалася над бідною дівчиною, доручаючи їй непосильну за обсягом роботу (переважно - шиття одягу для членів родини і власних доньок), з якою та змушена була справлятися, щоб не накликати на себе черговий гнів злої мачухи.

Тобто перед нами добре відомий світовій літературі художній образ Попелюшки з відповідним сюжетом - обов’язковим щасливим кінцем і неминучим покаранням зла. Що, до речі, гармонійно перекликалося з релігійним вченням популярної в тогочасній Японії буддійської школи Сінґон, засновником якої був Кукай (Кобо Дайсі, 774835), зокрема з тезою про те, що просвітління (тобто справжнього щастя) можна досягнути ще за цього життя.

Серед японських та зарубіжних фахівців і досі тривають дискусії щодо дати написання й авторства цього художнього твору, оскільки найдавніший список «Повісті про Отікубо», який дійшов до нашого часу, датується кінцем доби Муроматі (1333-1568). Більшість фахівців вважає, що повість була написана в 990-998 рр., а її автором є Мінамото-но Сітаґо. Проте відомо, що він помер 983 р. Саме цей факт породив ще одну версію, відповідно до якої Мінамото-но Сітаго (911-983) написав лише початок цієї повісті, яку згодом завершила Сей-сьонаґон - відома письменниця доби Хей-ан, автор першого в японській літературі твору жанру дзуйхіцу «Макура-но сосі» («Записки край узголів’я»). Ще за однією версією, якої дотримується сучасний американський японіст Дональд Кін, «Повість про Отікубо» була написана вже після доби Хей-ан. Однак про те, що цей твір був відомий японським читачам ще до початку XI ст. свідчить та обставина, що про нього згадується в романі «Ґендзі моногатарі», написаному Мурасакі Сікібу на межі X-XI ст., правда, без згадки назви самої повісті. Зокрема, у главі «Світлячки» читаємо: «У багатьох стародавніх повістях розповідається про злих мачух». А в главі «Священне дерево сакакі» згадується про тяжке життя дівчини з мачухою на ім’я Кітано-ката.

Головними художньо-стилістичними особливостями «Повісті про Отікубо» можна вважати:

По-перше, поляризацію добра і зла, а також позитивних і негативних рис її головних героїв, що зближує «Отікубо моноґатарі» з казковою повістю «Такеторі моноґатарі», як і з жанром казки взагалі, про що вже йшлося у відповідному вступі до згаданого твору.

По-друге, за словами відомої російської перекладачки японської класичної літератури В.Н. Маркової, яка переклала «Отікубо моноґатарі» російською мовою, автор цієї повісті застосовує нову для тогочасних художніх творів техніку оповідання: «Він розгортає фабулу за допомогою діалогів, листів, віршів, скоротивши власне описову частину до мінімуму. Це надає його оповіді більшої жвавості» (Две старинные японские повести. Пер. со старояпонского В. Марковой. - М., 1976. - С. 334). Така техніка авторського стилю дійсно була новаторською для літератури доби Хей-ан.

По-третє, повість насичена гумором, сарказмом, комічністю багатьох сцен, що значною мірою відрізняє її від стилю історичних літописів, а також дидактичних буддійських легенд сецува. Щоправда, гумор цей має досить специфічний суто японський характер. Слід зазначити, також, що і сарказм, і комічні сцени стосуються виключно негативних персонажів повісті або ж простолюддя (слуги, служниці). Позитивні герої малюються виключно в епічному чи нейтральному стилі.

По-четверте, наявність численних авторських моралізувань, вкладених у вуста тих чи інших героїв, що, навпаки, зближує «Повість про Отікубо» з жанром сецува і навіть дозволяє провести певні паралелі між «Отікубо-моноґатарі» та жанром моралізаторських повістей або повчальних алегоричних драм («мораліте»), характерних для середньовічної Європи. Типовими прикладами таких моралізувань можуть бути слова рідних синів Кітано-ката - Каґедзумі та Сабуро, сказані ними на адресу своєї жорстокої матері:

«Згадайте, скільки зла ви їй спричинили в минулому! ...Скільки гір-коти повинно було накопичитися в серці бідолашної, коли ви її так жорстоко пригноблювали! І чим вона віддячила вам? Лише добром. А ви не відчуваєте до неї навіть крихти вдячності, більш того, ви ще й проклинаєте її привселюдно. Хіба ж можна поводитися так божевільно?»

«Шляхетна людина і в бідності зберігає красу своєї душі... Коли сестричка (Отікубо.- І.Б.) жила в нашому домі, хіба чув хто-небудь від неї навіть одне слово скарги? Ви, матінко, стільки разів несправедливо дорікали сестричці, але вона завжди слухала вас. Усі казали про неї: «Яка покірлива!»Хіба ви, ненько, не казали те ж саме?»

«Сварлива у нас мати й лиха... Як це прикро! Слід молити богів та будд, щоб вони пом’якшили її серце! А нам ці молитви зарахуються на небесах».

«Ось бачите, у наш час навіть рідні діти не дуже дбають про власних батьків. А ваш зять тільки й думає про те, як вам допомогти. Ви мусили б бути щасливою».

Або оцінка служницею Акоґі шляхетності й вірності чоловіка Оті-кубо, якого звали Мітійорі:

«У палаці безліч гарних дам, а він ніколи не пожартує з ними, не кине на них жодного погляду. Усі ночі він ночує вдома... Як тільки звільниться від справ, відразу ж поспішає до своєї дружини. Ось зразок вірного подружнього кохання!»

По-п’яте, наявність в «Повісті про Отікубо» елементів психологічного аналізу, який набуде подальшого розвитку в першому японському романі «Ґендзі моноґатарі» Мурасакі Сікібу і в «Записках край узголів’я» Сей-сьонаґон. До речі, можливо, саме ця спільна риса двох видатних літературних пам’яток доби Хей-ан - «Отікубо- моно-ґатарі» та «Макура-но сосі» і наштовхнула окремих дослідників на думку про те, що саме Сей-сьонаґон була одним із співавторів «Повісті про Отікубо».

Наведемо лише два приклади психологічного аналізу душевного стану героїв із цього твору:

а) Висновок мачухи, яка підгледіла, як Мітійорі вночі допомагає Отікубо шити замовлений одяг, натягуючи для нею тканину:

«А цей, відразу видно, не з простих людей. Більш того, він настільки до неї прив’язаний, що допомагає їй у суто жіночій, принизливій для чоловіка роботі! Ні, це не швидкоплинна закоханість, а справжнє кохання. Який жах!»

б) Поведінка Отікубо в одній із критичних для неї ситуацій:

«Отікубо вирішила, що Мітійорі підкорився суворому наказу своєї матері. «Він не міг не послухати своїх батьків», - думала потай від усіх Отікубо, але, хоч як важко було в неї на серці, вона жодним чином не проявила свого смутку, а з показним спокоєм почала чекати, щоб Мітійорі сам відкрив їй усю правду». Тобто, перед нами - завершена психологічна картина душевного стану головної героїні з мотивацією її поведінки та вчинків.

Однією з характерних особливостей стилю «Повісті про Отікубо» є також значна кількість поетичних вставок, що, в свою чергу, зближує цю повість з жанром ута моноґатарі («пісенна повість»). За нашими підрахунками, «Повість про Отікубо» містить 85 віршів. Переважно це танка. Але вже тут ми можемо зустріти й пізніші жанри японської класичної поезії, вірніше, їх першопочатки, наприклад:

а) рент («зчеплені рядки», «з’єднані строфи»), коли один вірш-танка писався двома авторами:

«Мітійорі був зворушений і склав таку початкову строфу:

Про те, що сумувала ти,

Без зайвих слів Розповіли рукава.

Отікубо завершила танку, сказавши йому у відповідь:

Це, мабуть, дощ сумує,

Про мою дізнавшсь долю».

б) хайку (хокку), коли цитатування вірша якогось автора чи народної пісні обмежувалося лише трьома першими рядками:

«Усе змінилося,

Лише зозулі голос

Мені минуле раптом нагадав... »

Або ще:

«Якщо я вже зараз так сумую в очікуванні розлуки з тобою, то,

як співається в одній пісні:

Що станеться зі мною,

Як хмаринка

Підніметься аж до гірських вершин?»

Тобто покохає когось іншого, вищого за соціальним станом, чином чи посадою.

Надзвичайно цікавий поетичний цикл містить третя частина «Оті-кубо моноґатарі», де описується новозбудований палац Мітійорі і наводится короткий опис картин на розсувних перебірках сьодзі, якими розділяються кімнати, а також тексти віршів, що супроводжують ці картини. Нагадаємо в цьому зв’язку, що перший варіант поетичної антології «Хяку-нін іс-сю» («По одному віршу ста поетів», 1235 р.), укладеної відомим поетом Фудзіварою Тейка (Садаіе) для тестя свого сина, теж був записаний саме таким чином і створювався з тією ж метою - прикрасити сьодзі новозведеного палацу малюнками на теми відомих віршів.

Автор повісті після лаконічного опису картин на ширмах, що прикрашали бенкетну залу палацу, наводить також тексти віршів, якими супроводжувалися ці картини:

«Ширми бенкетної зали були прикрашені численними картинами. Для того, щоб читач мав про них уявлення, наведемо вірші, які були написані на стулках цих ширм:

Пробудження весни.

Ледь-ледь лише

Замайорів світанок...

Напевно, стежкою

Вночі прийшла весна, -

І гори Йосіно встелив серпанок.

Другий місяць року. Облітає вишневий цвіт.

Якби забув

На вишнях цьогорічних

Змарніти і опасти білоцвіт,

Щоб вітепер

Цвісти уже довічно!»

І таким чином описуються всі дванадцять місяців року.

Закінчується повість, знову ж таки, як і починалась - у казковому стилі:

- добро перемагає зло;

- головні герої повісті досягають сімейного щастя й матеріального благополуччя;

- їхні діти, родичі і друзі отримують високі чини та посади;

- вірні слуги нагороджуються щедрими подарунками, які детально перераховує й описує автор повісті.

Таким чином «Повість про Отікубо» стала одним із літературних шедеврів епохи Хей-ан, який створювався як популярний розважальний жанр художньої літератури для широкого кола читачів, що є яскравим свідченням високого рівня грамотності та освіченості тогочасного населення Японії, розквіту в цей історичний період японської культури в цілому.

І.П. Бондаренко

Глава перша

У давні часи жив один тюнаґон1 на ім’я Мінамото-но Дадайорі та мав він багато вродливих дочок. Двох старших вигідно видали заміж і оселили в розкішних покоях батьківського палацу: одну в західній частині, іншу - в східній. Двох молодших оточили найніжнішими турботами, готуючись найближчим часом урочисто відсвяткувати обряд їх повноліття, коли на дівчину вперше вдягають вбрання з довгим складчастим шлейфом мо. Та була в тюнаґона ще одна донька. Колись він іноді навідувався до її матері, яка походила зі збіднілої гілки імператорського роду, але його кохана рано залишила цей світ.

У законної дружини тюнаґона Кітано-ката, тобто Пані північних покоїв2, було жорстоке серце. Не злюбила вона свою пасербицю і ставилася до неї гірше, ніж до останньої служниці, та оселила її подалі від головних покоїв палацу, в маленькому будиночку поруч із воротами. Називали цей будиночок просто "отікубо" - "комірчиною", тому що підлога в ньому була майже врівень із землею3.

Зрозуміло, що до пасербиці не дозволено було звертатися, як до інших дочок, ані високошляхетною пані, ані будь-яким іншим шанобливим ім’ям. Пані північних покоїв намагалась дати їй таке прізвисько, яке б підходило тільки для служниці, але побоювалася, що чоловікові це може не сподобатись, і наказала: "Живе вона в отікубо - комірчині, так нехай і кличуть її "Отікубо"4. Так це ім'я за нею й залишилося.

1 Тюнаґон — посада при імператорському дворі, другий радник міністра.

2 Стародавній японський будинок був суворо орієнтований по частинах світу: головний вхід розташовувався з південної сторони, далекі (жіночі) покої — на північній. Традиційно в середньовічній Японії законну дружину називали "Пані північних покоїв".

3 Палац знатної людини являв собою ансамбль будівель, об'єднаних галереями і переходами. Підлога була піднята над землею за допомогою опорних стовпів, а будиночки службового чи господарчого призначення були традиційно з низькою підлогою.

4 Дівчат у знатних родинах називали або відповідно до черговості їх народження порядковими номерами — перша, друга і т.д., або згідно з будинками, в яких вони проживали (наприклад "Павільйон гліциній", "Яшмовий палац" тощо). Прізвисько "Отікубо" носило знущально-зневажливий характер.

Та й сам тюнаґон не надто дошкуляв своїй доньці батьківською ніжністю: від самого її дитинства він був до неї нечуйним, і тому потрапила вона під владу мачухи й раз-у-раз почувалася самотньою й беззахисною.

У всьому світі не мала вона ані рідних, ані близьких, ані навіть годувальниці, нікого, хто міг би подбати про неї в цьому житті, окрім однієї молоденької служниці. Служниця ця, жвавого розуму дівиця на прізвисько Усіромі, ходила за нею ще за життя її матері. Обидві дівчини від усієї душі піклувалися одна про одну й не розлучалися ані на мить.

Красою Отікубо ані трохи не поступалася своїм плеканим і розпещеним сестрам, але на людях вона не показувалася, і тому при дворі про неї нічого не знали. Чим дорослішою ставала Отікубо, чим більше розумнішала, тим сильніше страждала від того, що життя до неї таке немилосердне і що на її долю випадають одні тільки неприємності. Вона нарікала на свою долю у піснях-віршах, завжди таких безрадісних. Ось один з них:

Кожен новий ранок новою бідою загрожує, новою образою вражає.

Що мені чекати від цього світу? Чим я утішуся?

Дівчина завжди була сумною. Її засмучений вигляд без слів промовляв про те, як глибоко її вражала людська несправедливість. Проте, від народження Отікубо була обдарована ясним розумом і багатьма талантами. Вона б могла чарівно грати на семиструнному кото1, але хто став би навчати її? Тільки в ранньому дитинстві, коли їй було років шість-сім, вона вчилася у своєї матінки грати на кото з тринадцятьома струнами, і досконало опанувала це мистецтво.

Коли її молодшому братові Сабуро, синові законної дружини тюнаґона, виповнилося десять років, він дуже полюбив гру на кото.

- Навчи його, - наказала мачуха, й Отікубо зрідка показувала хлопчикові, як треба грати.

Від нудьги у вільний час вона займалася шиттям і скоро навчилася відмінно вправлятися з голкою.

1 Дівчат зі знатних родин навчали грі на тринадцятиструнному кото, але іноді вони грали на семиструнному.

- От це схвально! - зраділа мачуха. - Дівки нічим не примітної зовнішності мають старанно навчатися хоча б якій-небудь корисній справі!

І посадила пасербицю за шиття, не даючи бідолашній ані хвилини відпочинку. Отікубо довелося одній займатися всіма вбраннями для обох чоловіків своїх старших сестер. Іноді вона ночами очей не стуляла. Ледве спізниться, мачуха почне дошкуляти докорами:

- Попросиш цю неробу зробити якусь дрібничку, а вона починає корчити невдоволене обличчя. Що ж вона вважає за пристойну для себе роботу, скажіть мені на милість?

Дівчина нишком лила сльози й зітхала:

- Якби скоріше вмерти!

Тим часом урочисто відсвяткували повноліття третьої дочки, Сан-но-кімі1, і незабаром видали її заміж за одного парубка, який мав посаду куродо-но сьосьо2. Отікубо стало ще важче: довелося шити для зятя нові вбрання.

У будинку не бракувало молодих і гарних служниць, але хто з них погодився б братися за таку нікчемну працю як робота голкою! Служниці часто зле поводилися з Отікубо, і вона, проливаючи сльози над шиттям, жалілася в своїх піснях:

Даремно шлях шукаю, щоб назавжди покинути цей жорстокий світ.

Несу важкий тягар: сумне моє життя.

Усіромі могла посперечатися з ким завгодно гарною зовнішністю й довгим прекрасним волоссям3, а тому її призначили служницею до молодої пані. Мимоволі довелося підкоритися. Прикро й гірко було Усіромі, але що могла вона зробити?

1 Санно-німі — жіноче ім’я, дослівно означає "третя панна"; німі (як інваріант іімі) — ввічлива назва дочок зі знатних аристократичних родин.

2 Куродоно сьосьо — посада молодший воєначальник (сьосьо) при Імператорському архіві (нуродо-доноро). Назначалися, як правило, з осіб п’ятого рангу та входили до складу Особистої імператорської охорони.

3 Знатні жінки зачісували волосся на прямий проділ і залишали їх вільно спадати на спину й плечі. Довге волосся вважалося однією з головних ознак жіночої вроди.

- Більше за все в цьому житті я бажаю ніколи не розлучатися з вами. Навіть коли моя рідна тітонька послала за мною, я навіть тоді відмовилася залишити вас. За що ж на мене доля наслала таке покарання? Чому повинна я служити не вам, моїй улюбленій пані, а чужій жінці?

- Годі тобі, яка різниця? Адже ми як і раніше будемо жити в одному будинку. Я навіть тішуся з того, адже ти ходиш у жалюгідних лахах, а відтепер тебе обдарують новим вбранням...

Усіромі була сповнена вдячності своїй юній пані за її ласку і любов. Серце її стискав біль, коли бачила, як Отікубо нудьгує на самоті, та, страждаючи за неї душею, кожну вільну хвилину прибігала до неї. Як же ж сильно діставалося за це Усіромі!

- Отікубо, як і раніше, раз у раз смикає цю служницю! - гнівалася пані Кітано-ката.

Не часто тепер дівчата мали нагоду поговорити відверто. Навіть кликати Усіромі стали тепер по новому: мачуха вирішила, якщо вона прислужує за новою пані, то й колишнє ім’я їй вже не личить, і дала їй нове - Акоґі.

У свиті нового зятя, чоловіка Сан-но-кімі, був один мечоносець, дуже тямущий юнак на ім’я Коренарі. Йому припала до серця Акоґі. Довгий час вони посилали один одному любовні листи й, нарешті, побралися. Подружжя відверто повіряло один одному свої думки. Акоґі частенько розповідала чоловікові про свою улюблену пані, про те, яке добре серце має Отікубо, яка вона вродлива та скільки їй доводиться зносити несправедливих пригноблень і образ від безсердечної мачухи. Заливаючись сльозами, Акоґі благала:

- Нумо, допоможи мені влаштувати її долю! Як було би добре, аби мою славну панянку потайки викрав з будинку який-небудь пристойний чоловік і одружився б з нею!

Акоґі з мечоносцем увесь час говорили між собою про сумну долю Отікубо й від душі жаліли її, намагаючись вигадати спосіб, як допомогти їй.

Мати цього мечоносця була годувальницею одного знатного юнака на ім’я Мітійорі, який був сином головного начальника Лівої гвардії й сам мав звання сакон-но сьосьо, тобто молодшого начальника Лівої гвардії. Юнак був ще не одружений і тому розпитував усіх про те, які дочки зі шляхетних родин є на виданні.

Одного разу мечоносець почав при ньому розмову про лиху долю Отікубо, і ця оповідь запала юнакові в серце. Якось Мітійорі дочекався хвилини, коли залишився з мечоносцем наодинці, та став його докладно розпитувати про Отікубо.

- От, бідолашна! Напевно, в неї так важко на душі! - вигукнув він.

- Але ж ти говориш, вона походить зі шляхетнішого роду... Влаштуй мені з нею таємне побачення!

- Отак відразу!? А якщо вона й думок таких не має?.. Я повинен спочатку повідомити їй про ваші наміри й дізнатися її думку.

- Влаштуй так, аби я потрапив до неї в покої, неодмінно! Адже вона живе окремо від родини, близько самісінької брами.

Мечоносець про все розповів Акоґі.

- Та моя пані зараз нічого подібного й в думках не має! Чула я, до речі, що юнак цей - чималий джиґун, - спробувала заперечити Акоґі.

- Як же я стану вмовляти її довіритися славнозвісному вітрогону?

Але, побачивши, що чоловік її розлютивсь через відмову, вона поволі піддалася.

- Добре, при нагоді я поговорю з моєю пані.

Акоґі оселили в тісному закуточку поруч із кімнатою Отікубо, але вона вважала, що їй, як служниці, не надто пристойно стелити свою постіль в один рівень із панським ліжком, і йшла спати в клітинку, підлога якої була ще нижче за покої молодої пані.

Був перший день восьмого місяця року. Отікубо самотньо лежала на ліжку. Не в силах заснути, вона послала тихе моління до своєї покійної матері:

- Матінко, заберіть мене до себе, мені так важко.

Якщо маєш до мене хоч краплину жалю, повернися, забери із собою.

Не лишай мене на здобич печалям сумної землі.

Так шукала вона розради в марних ремствуваннях.

Наступного ранку Акоґі спробувала завести з нею розмову про любовні шукання молодого вельможі:

- Чоловік мій розказав мені про такі-то справи. А що ви про це думаєте? Адже ви не можете до кінця днів залишатися самотньою.

Коли дівчина нічого не відповіла, Акоґі зніяковіла й не знала, як продовжувати, але саме в цей час її покликали: "Подай пані Сан-но-кімі воду для умивання!" Так і довелося їй піти ні з чим.

У глибині душі Отікубо вирішила, що в цьому житті їй однаково немає чого чекати хорошого. Бідолашна сирота, вона ще в ранньому дитинстві втратила мати, і тепер тільки й мріяла про смерть. Навіть якби вона постриглася в черниці, то їй однаково не вдалося б залишити батьківський будинок, де до неї так безжалісно ставляться. Ні, краще вже померти!

А тим часом мечоносець прямував до палацу батька Мітійорі.

- Ну, що чутно щодо тієї справи? - нетерпляче запитав юнак.

- Я мав розмову з моєю дружиною, а вона у відповідь: "Так відразу тут нічого не доб’єшся!" Звичайно, коли дівчина має батьків, то можна як-небудь сватання поквапити, але батько молодої пані настільки підвладний своїй дружини, що навряд чи з ним можна домовитися.

- Я ж тобі говорив від самого початку: влаштуй нам таємну зустріч! У таке сімейство не надто приємно входити на правах законного зятя. Якщо вона мені приглянеться, то заберу її до себе в будинок. А якщо вона мені не полюбиться, то стосунки можна припинити під тим приводом, що світом пішли різні пересуди.

- Я дізнаюся про її рішення й відразу повідомлю вас, - сказав мечоносець.

- Та зачекай! Спочатку я маю подивитися на цю дівчину, а вже потім вирішувати остаточно. Як я можу дати обіцянку, не побачивши її? Ти скажи, що я, мовляв, людина надійна та не залишу її відразу.

- Не покинете відразу? І це, на вашу думку, сповнене почуттів зізнання у коханні? - насупився мечоносець.

- Я хотів сказати "ніколи", але обмовився. - І Мітійорі, сміючись, вручив мечоносцеві любовне послання. - Ось, бери та передай.

Той з неохотою прийняв лист і віддав його Акоґі.

- Це послання для твоєї пані.

- Яка небачена підступність! Ні, позбав мене! Я не прагну підбивати свою панянку на різні дурощі.

- А ти спробуй вмовити її написати відповідь. Нічого в цьому ганебного немає.

Акоґі віднесла лист до Отікубо.

- Це лист того юнака, про якого я вам нещодавно розповідала.

- Чому ти так вчиняєш зі мною? Якщо про це довідається матінка, то вона мене не похвалить! - вжахнулася Отікубо.

- За весь час ваша мачуха не сказала вам жодного ласкавого слова! І ви ще турбуєтеся, що вона скаже?

Отікубо у відповідь промовчала.

Акоґі запалила свічку й прочитала листа, в якому був тільки один єдиний вірш:

Як дізнавсь, що ти є в цьому світі, серце лине до тебе.

Чисте джерело на горі Цукуба,

Незримий мандрівнику, скажи, де ключ до мого незримого кохання?

- Який витончений почерк! - тихенько ойкнула від захвату Акоґі, але, побачивши, що Отікубо залишилася незворушною, склала лист, сховала його в скриньку та вийшла з кімнати.

- Ну як, прочитала твоя пані листа? - поцікавивсь мечоносець.

- Не глянула навіть... Так я його непрочитаним і сховала.

- Не розумію. Усе краще, аніж жити так, як вона зараз живе. Та й нам обом ці любовні стосунки були б вигідні.

Зранку тюнаґон заглянув дорогою з будинку до кімнатки своєї дочки й побачив її в жалюгідному вбранні й тільки її довге чорне волосся, що красиво розсипалося по плечах, трохи скрадало вбогість цього вбрання. Батько засумував над дівчиною.

- Як ти погано одягнена! Жаль мені тебе, ти зовсім геть забута, але спочатку я маю подбати про законних дочок. Якщо навернеться тобі нагода влаштувати своє життя, будь ласка, вчиняй, як сама знаєш. Бідненька, скрутно тобі живеться!

Отікубо від зніяковілості не могла вимовити ані слова.

Під враженням цієї зустрічі тюнаґон сказав своїй дружині:

- Зараз я зазирнув до Отікубо. На ній тільки одна вбога тонка сукня з нефарбованої тканини. Чи немає в наших дочок якого-небудь зайвого старого плаття? Нині ночі такі холодні.

- Я весь час дарувала їй вбрання. І куди тільки вона їх поділа, недбале дівчисько?

- Що тут вдіяти?! Отікубо рано залишилась без материнської турботи й до того ж, мабуть, вона неохайна за вдачею, - з прикрістю вигукнув тюнаґон.

Пані Кітано-ката наказала пасербиці зшити парадні хакама1 для молодшого зятя: "Доклади зусиль, зший якнайкраще! За працю я подарую тобі гарну сукню". Захопленню дівчини не було меж. Вона зшила хакама швидко й так красиво, що мачуха залишилася задоволена й подарувала їй зі свого плеча прикрашене тканими візерунками старе шовкове плаття на ваті.

Стояла осіння пора, коли крижаний вітер протинає до кісток і не знаєш, куди подітися від холоднечі. Отікубо так мерзнула, що зраділа й цьому жалюгідному дарунку. Вочевидь, життя, сповнене турбот і печалі, вже надломило її гордий дух.

У молодшого зятя, куродо, була гаряча вдача: він галасливо обурювавсь усім дурним речам, проте й до небес звеличував усе, що припадало йому до душі. От і тепер він не скупився на похвали:

- Чудова річ! Відмінно зроблена!

Служниці переказали його слова мачусі.

- Тихіше, не так голосно! - прикрикнула вона на них. - Ще чого доброго, Отікубо почує. Вона й без того зазнається! Таких треба тримати суворіше. На щастя, вона прислуговується іншим, а то була б про себе невідомо якої думки...

Жінки тихенько шепотілися поміж собою:

- Як тільки пані не совісно так безжалісно говорити про таку люб’язну й скромну дівчину!

А тим часом Мітійорі, вирішивши не відступати від свого, послав Отікубо другий любовний лист, прив’язавши до нього жмуток польового місканту.

Уже сколосилися паростки кохання в моєму серці.

Прекрасна польова квітко!

Прошелести ледь чутно, голову тихо схили у відповідь.

Відповіді не було.

Одного дня, коли лив осінній дощ, він знову надіслав їй листа:

"Я чув, що у вас ніжна душа, а тим часом ви такі безжалісні.

Просвіту немає у хмарах, ллє нескінченний дощ...

Немов осінній день, туманиться від суму серце,

що кохає тебе».

І знову ніякої відповіді.

Але Мітійорі, наполягаючи, написав знову:

Хиткий міст хмар понад Небесною рікою...

Ти на тому березі.

1 Хакама — штани різних фасонів, предмет як чоловічого, так і жіночого одягу. За добу Хейан хакама мали вигляд широких шаровар або складчастих штанів, що ззовні нагадують спідницю.

Зберігаю надію в дорозі, що блисне мені промінь у відповідь.

Так він писав їй майже щодня, але Отікубо все не відповідала. Нарешті Мітійорі сказав мечоносцеві:

- Дівчина ця, мабуть, дуже сором’язлива. Вона ніколи ще не отримувала любовних листів і, напевно, навіть не знає, як відповідати на них. Але ти казав, що вона має добре серце, відкрите для співчуття, так чому ж вона не надішле мені хоча б коротеньку відповідь?

- Не знаю чому. Може, боїться? Мачуха в неї - справжня відьма. Молода панянка живе у постійному побоюванні, тільки й думає, як би не прогнівати Пані північних покоїв якою-небудь дрібничкою. Того й дивися, з будинку її виженуть.

- Я ж тобі увесь час кажу, проведи мене без зайвих слів до покоїв дівчини, - наполегливо жадав Мітійорі. І той не насміливсь ослухатися, залишалося тільки дочекатися сприятливої нагоди.

Десять днів від закоханого не було звісток. Нарешті він написав:

"Час мені схаменутись... Навіщо писати даремно?

Твоя холодність росте,

як на озері Масута гусне трава водяна.

Скільки я не намагався притупити свої почуття, але даремно! Вкрай виснажений стражданнями, я знову пишу до вас, хоча й розумію, що порушую цим світські пристойності... Мечоносець сказав Акоґі:

- Цього разу неодмінно потрібно дати відповідь. Ти вже як-небудь умов свою панянку, а то молодий пан сварить мене за брак сумлінності з мого боку...

- Пані моя сказала, що не вміє писати любовних листів, - відговорювалася Акоґі. - Ти б бачив, як вона зніяковіла...

Вона показала лист Отікубо, але саме в цей час чоловік другої дочки збирався у від’їзд у терміновій справі. Отікубо спішно шила для нього урочистий одяг і знову не відповіла на лист.

Мітійорі подумав, що вона й насправді, як говорить Акоґі, не вміє писати любовних листів, але він багато чув про те, яке добре, чуйне серце в Отікубо, і тому не втрачав надії. Йому була до душі така сором’язлива дівчина.

- Чого ти тягнеш! - квапив він мечоносця.

Однак на панському подвір’ї завжди маячіло багато народу і сприятливої нагоди усе не випадало. Мітійорі знемагав від любовної туги. Але тут стало відомо, що тюнаґон відправляється до храму Ісіяма1 виконати одну зі своїх давніх обітниць. Усі домочадці осаджали тюнаґона проханнями, щоб той взяв їх із собою. Навіть старих жінок і тих посоромилися залишити в будинку, одну тільки Отікубо покинули в її комірці.

Нака-но-кімі2, середня дочка, спробувала було заступитися за сестру:

- Візьмемо з собою також і Отікубо! Прикро залишити її, бідненьку, в будинку на самоті.

Але Пані північних покоїв навіть слухати не стала.

- Що за новина! Вона ніколи порогу будинку не переступала. Та й як вона буде шити в дорозі? Ні до чого привчати її до непотрібних розваг, нехай-но краще сидить вдома.

Акоґі, як служницю третьої дочки Сан-но-кімі, збиралися було красиво вирядити та взяти із собою, але та не захотіла залишати свою колишню пані на самоті й відмовилася під приводом, що в неї раптово настало місячне очищення й у храмі їй з’являтися ніяк не можна.

- От ще вигадки! - розсердилася Кітано-ката. - Ти навмисно так говориш, бо не хочеш залишати на самоті Отікубо!

1 Храм Ісіяма — буддійський храм, який знаходився у провінції Омі. За доби Хейан був популярним місцем для паломництва, але свята в храмі носили не тільки релігійний, але й розважальний характер.

2 Нака-но-кімі — дослівно означає "середня панна".

- Та ні, навпаки, мені дуже прикро, що так сталося. Але ж строк очищення доходить кінця. Якщо накажете, я з радістю поїду. Хто ж з доброї волі відмовиться від такої цікавої подорожі? Літні жінки й ті просяться... - говорила Акоґі так переконливо, що Пані північних покоїв нарешті повірила й наказала нарядити що красивіше та взяти замість неї в дорогу просту дівчину для чорної роботи, а їй дозволила залишитися.

У будинку почалися гучні збори, піднялася дорожня метушня, але нарешті всі виїхали, і Акоґі в тиші, що настала, почала сердечну бесіду зі своєю юною пані, аби розвіяти її журбу. У цей час принесли записку від мечоносця: "Я чув, що ти не поїхала до храму разом із іншими. Якщо це правда, я відразу ж прийду".

Акоґі написала йому у відповідь:

"Пані моя нездужає, і вона залишилася в будинку. Як я могла залишити її? Нам вельми нудно. Приходь відвідати нас і принеси із собою ті картини, які ти одного разу пообіцяв нам показати".

Варто сказати, що в молодшої сестри Мітійорі, що мала високе звання молодшої імператриці, було багато сувоїв із гарними картинами. Мечоносець якось говорив Акоґі, що якщо молодий пан почне відвідувати Отікубо, то він неодмінно покаже їм ці сувої.

Мечоносець показав Мітійорі записку, отриману ним від Акоґі.

- То це лист від твоєї дружини, Коренарі? Дуже красиво пише. Ось нагода, на яку ми чекали. Йди-но туди та влаштуй усе!

- Дайте мені на деякий час один сувій з картинами.

- Ні, я сам покажу їй, як ти мені раніше радив. Коли буду в неї.

- Здається, зараз і насправді видалася сприятлива нагода, - погодився мечоносець.

Мітійорі, сміючись, пройшов до своїх покоїв і намалював на білому папері незадоволену фізіономію чоловіка: палець у роті, губи поморщені. Внизу він написав:

"Ви прагли помилуватися картинами, будь ласка, надсилаю вам одну з них.

Стиснуті сумно вуста, втомлено дивляться очі.

Чи може бути інакше?

Мало в житті насолод у тих, до кого так жорстокі.

Втім, цей лист - хлоп’яцтво з мого боку".

Збираючись віднести послання пана, мечоносець сказав своїй матері, яка колись була годувальницею Мітійорі:

- Приготуй яких-небудь смачних ласощів і вклади їх у кошик. Я скоро за ними надішлю.

Він попрямував до будинку тюнаґона й викликав Акоґі.

- А де ж картини? - поцікавилася вона.

- Отут. Віддай-но цього листа панянці, тоді все довідаєтеся.

- Знову яка-небудь омана, - насупилася Акоґі, але все одно віднесла листа до своєї юної пані.

Отікубо нудилася й тому пробіглася по ньому очима.

- Що таке? Ти просила сувої з картинами? - вигукнула вона.

- Так, я писала про них мечоносцеві, а пан сакон-но сьосьо, напевно, побачив мого листа.

- О, як це неприємно! У мене таке відчуття, неначе зазирнули у глиб мого серця. Для такої самітниці, як я, краще залишатися байдужою до всього в світі, - сказала з незадоволеним видом Отікубо.

Мечоносець покликав Акоґі, та вийшла до нього.

- А хто залишився стерегти будинок? - запитав він начебто ненароком. - Як у вас стало порожньо й сумно! Я зараз пошлю до своєї старої за ласощами. - І він відправив посильного до своєї матері з наказом надіслати все смачне, що тільки знайдеться в будинку.

Та якнайкраще уклала різні ласощі у два кошики. Більшу з них вона наповнила до країв різноманітним рисовим печивом, білим і червоним упереміж, не забула навіть покласти згорток із підсмаженими зернами рису. І надіслала супровідного листа: "Такі страви їдять неохоче навіть у бідних будинках. Боюся, що особам, що живуть у палаці, вони будуть не до смаку. Цей смажений рис прошу передати служниці на ім’я, здається, Цую".

Стара знала, як гірко живеться покинутій усіма Отікубо, та всіляко намагалася засвідчити, що рада прислужитися їй хоч як-небудь.

Побачивши кошик із ласощами, Акоґі вигукнула:

- Це дивно! Для чого ще цей смажений рис і солодощі? Що ти надумав?

Мечоносець засміявся:

- Знати нічого не знаю. Навіщо б я став дарувати такі дрібниці? Це моя стара домудрувалася. Агов, Цую! Прибери, прибери це куди-небудь.

І Акоґі з мечоносцем стали, як завжди, розмовляти про своїх панів. Вирішили, що молодий пан навряд чи навідується у таку дощову ніч, і спокійно лягли спати.

Отікубо теж прилягла й одна в нічній тиші стала перебирати струни свого кото. Полилася прекрасна, повна задушевного смутку мелодія.

Мечоносець заслухався.

- Як чудово вона грає!

- Правда добре? Але ж покійна пані вчила її музиці дуже недовго, коли дівчинці було всього років шість...

Поки вони так мирно розмовляли між собою, Мітійорі нишком наблизився до будинку. Він послав одного зі слуг сказати мечоносцеві:

- Вийди до мене негайно для важливої розмови.

Той відразу все зрозумів, і збентежено відгукнувся:

- Слухаюся, зараз іду! - і поспішно вийшов. Акоґі тим часом пішла до своєї пані.

- Ну що? - запитав Мітійорі. - Я приїхав у таку страшенну зливу, невже мені вертатися ні з чим?

- Ви так раптово з’явилися, навіть мене не попередили заздалегідь. Як же ж так, зненацька! - дорікнув йому мечоносець. - До того ж, ще невідомо, що відповість молода пані. Навряд чи що-небудь сьогодні вийде.

- Не роби такої прісної пики! - і Мітійорі вдарив мечоносця.

Той кисло посміхнувся.

- Що з вами поробиш! Виходьте з екіпажу.

І він показав Мітійорі дорогу до будинку.

Слугам було наказано надіслати екіпаж вранці, ще до того, як почне світати. Мечоносець зупинився біля дверей своєї кімнати й став тихим голосом давати юнакові поради, що далі робити. У таку пізню пору можна було не побоюватися несподіваних гостей.

- Я спочатку хоч у щілинку подивлюся на неї, - сказав Мітійорі.

Мечоносець ухопив його за рукав.

- Стійте! А що, як раптом вона здасться вам не такою вродливою, як ви очікуєте? Що тоді? Як пишуть у романах, коханець поглянув на неї, а вона - огидна потвора.

- Ну, тоді я замість капелюха прикрию голову рукавом і втечу, - засміявся Мітійорі.

Мечоносець сховав його біля ґратчастого вікна1, а сам вирішив чатувати ззовні, побоюючись, аби залишені сторожити будинок слуги не помітили незваного гостя.

Мітійорі заглянув усередину. Тісна комірка була ледве освітлена тьмяним вогником світильника, але усе було видно як на долоні - ні традиційна завіса, ні ширми не заважали погляду.

Обличчям до нього сиділа якась миловидна молода жінка з довгими прекрасним волоссям, очевидно, Акоґі. Поверх тонкого білого плаття на ній було одягнене інше - із блискучого червоного шовку.

Перед нею, спираючись на лікоть, напівлежала на постелі зовсім юна дівчина. Напевно, вона! Біле плаття огортало її тонкий стан вільними легкими складками, ноги були прикриті теплим одягом із червоного шовку на ваті... Вона дивилася в інший бік, обличчя майже не було видне. Голівка в неї була чарівної форми, волосся на подив гарно падало на плечі. Але не встигнув він намилуватися, як вогонь раптом згас.

"Яка прикрість!" - подумав Мітійорі, і в душі його спалахнула рішучість добитися перемоги будь-якою ціною.

- Яка темрява! Ти говорила, що до тебе прийшов твій чоловік. Йди скоріше до нього!

Голос дівчини, такий ніжний, гарний, зачаровував.

- До чоловіка прийшов гість, тому краще я поки що побуду з вами. Вдома майже нікого не залишилося, мабуть, вам страшно одній, - відповіла служниця.

- Мені часто буває страшно. Я вже звикла.

Коли Мітійорі вийшов зі своєї схованки, мечоносець почав його піддразнювати:

- Ну, що скажете? Проводжати вас додому? А де ж ваш капелюх? Чи забули його з переляку?

- Ти - людина упереджена, адже ти без пам’яті закоханий у свою дружину, - посміхнувся у відповідь Мітійорі. А сам у цей час думав: "Яке старе, зношене плаття у бідолашної! Їй буде соромно переді мною." - Поклич свою дружину скоріш і лягай-но спати, - нетерпляче наказав він.

1 ...біля ґратчастого вікна - двостулчастими ґратчастими перегородками (сітомі) відгороджували внутрішні покої від веранди; верхня стулка могла лише підніматися.

Мечоносець пішов до себе в опочивальню і покликав Акоґі.

- Ні, цю ніч я проведу біля пані. А ти лягай скоріше спати або в нашому закутку, або де сам знаєш, - почала було відмовлятися Акоґі.

- Я тільки прагну переказати тобі те, що розповів мені мій гість. Це дуже важлива справа. Вийди до мене хоч на хвилинку, - попросив він знову через служницю Цую.

Нарешті Акоґі відсунула убік двері й крикнула в серцях:

- Ну, у чому справа? Чому це ти тут пустуєш?

Мечоносець обійняв її:

- Гість сказав мені: "Не спи один, коли на дворі така злива". Йдемо зі мною!

Акоґі засміялася.

- Послухайте його! От знайшов важливу справу!

Але мечоносець насильно змусив її лягти з ним поруч і, не говорячи ні слова, прикинувся сплячим.

Сон не йшов до Отікубо. Напівлежачи на своїй постелі, вона стала перебирати струни кото і тихо заспівала:

Коли весь світ здається сумним,

Серед гірських скель притулок знайти, навіки від людей сховатись.

Мітійорі втомився чекати і, подумавши, що зараз настала очікувана хвилина, коли поблизу немає нікого; спритно за допомогою шматочка дерева підняв верхню стулку ґратчастого вікна і крадькома продерся до кімнати.

Отікубо злякано намагалася втекти, але він міцно стис її в обіймах.

Акоґі, яка спала поруч із мечоносцем у сусідній кімнаті, почула, як стукнуло вікно. "Що там таке?" - перелякано подумала вона й спробувала було підхопитися з постелі, але мечоносець силою утримав її.

- Пусти мене! Там стулка вікна стукнула. Піду подивлюся, що там таке трапилось.

- А, пусте! Це собака або пацюк. Немає чого боятися. Чому ти така сполошена? - умовляв він дружину.

- Ні, щось неладне. Це, напевно, ти щось підстроїв. Тому мене й не пускаєш.

- Чому б це я став влаштовувати підступ! Заспокойся та лягай! - Міцно обійнявши дружину, він змусив її лягти знову.

Через страх за свою пані Акоґі гірко плакала і гнівалася, але вирватися так і не змогла.

- От нещастя! Ах ти, безжалісний!

Тим часом Мітійорі, тримаючи дівчину в обіймах, розпустив на ній пояс і ліг поруч із нею на ложі. Сповнена жаху й відчаю Отікубо заливалася слізьозами, тремтячи всім тілом.

- Ви так засмучені! Світ видається вам пристанищем смутку. Ви прагнете зникнути в глибині гір, де вас не наздоженуть вісті про земні неприємності, - спробував заговорити до неї Мітійорі.

"Хто це так говорить зі мною? - подумала Отікубо. - Та, напевно, той знатний юнак!" І раптом вона згадала, що на ній старе плаття та заношені хакама! Дівчині захотілося відразу вмерти від сорому на місці, і вона заплакала. Вид її суму невимовно проникав до глибини серця. Мітійорі в сердечному непокої не знаходив слів, аби якось утішити її.

Акоґі була поруч, за стіною, до неї донеслися звуки приглушених схлипувань пані. "Так воно і є!" - подумала вона і стривожена хотіла було побігти на допомогу, але мечоносець знову не пустив її. "Як це так?! Погубив мою пані, а мене втримуєш силою! О, недарма мені здалося щось недобре! Жорстока ти, низька людина!" - Акоґі, не пам’ятаючи себе від гніву, виривалася з рук мечоносця.

А той лише посміювався:

- Знати нічого не знаю, навіщо даремно мене винити! Злодій не міг зараз продерся до опочивальні твоєї пані. Отже, виходить, там коханець. Яка користь бігти туди зараз, подумай сама.

- Немає чого прикидатися, начебто ти тут ні до чого, - ридала Акоґі. - Кажи негайно, хто цей чоловік? Як жахливо! Бідна моя панянка!

- Ти ще гірша за дитину! - тішився мечоносець.

Акоґі ще сильніше розсердилася на нього.

- Як я могла довіритися такій безсердечній людині?! - вигукнула вона з гіркотою.

Мечоносець змилостививсь над нею.

- Чесно кажучи, молодий пан навідався сюди, щоб поговорити з твоєю пані. Що в цьому поганого? Навіщо ж такий галас здіймати? Напевне, їх шлюб було укладено ще за минулого життя. З долею сперечатися не варто.

- Ти мені навіть словом не натякнув, а пані моя подумає, що я з тобою у змові, от через що мені гірко! І навіщо тільки я покинула її цієї ночі! - нарікала Акоґі, обурюючись поведінкою чоловіка.

- Не турбуйся ти так, вона ж зрозуміє, що ти ні про що не знала. Чому ти так гніваєшся на мене? - І не даючи їй часу наново вибухнути доріканнями, мечоносець знову обійняв дружину.

Мітійорі тихо говорив дівчині:

- Чому ви так байдужі до мого кохання? Нехай я людина незначна, але все-таки, мені здається, ви не маєте причин бути у такому розпачі. Скільки разів посилав я вам листи, а ви жодного разу не надіслали мене відповіді! Я навіть вирішив не обтяжувати вас більше, раз я настільки вам огидний. Але сам не знаю чому, відколи я почав писати вам, ви зробилися мені дуже дорогі. Та, напевне, ваша ненависть до мене визначена ще за минулого життя1, й тому я не відчуваю гіркоти за те, що ви до мене такі невблаганні.

Отікубо здавалося, що вона помре від сорому. На ній було тільки одне тонке плаття і хакама, зношені настільки, що місцями проглядало відкрите тіло. Не описати словами, як їй було тяжко. По її обличчі струменів холодний піт, ще рясніший, аніж сльози. Помітивши, у якому вона стані, Мітійорі пройнявся до неї співчуттям і ніжністю. Він усіляко намагався заспокоїти та втішити її, але Отікубо була не в силах сказати жодного слова.

Згораючи від сорому, дівчина в душі винила в усьому Акоґі.

Нарешті закінчилася ця сумна ніч. Роздався крик півня. Мітійорі вигукнув у печалі розлуки:

Усю ніч до світанку ти лише сльози лила...

Я сповнений печалю,

та все ж ненавиджу крик півня на світанку.

1 Відповідно до буддійських вірувань, душа проходить через низку земних перероджень, щоразу народжуючись у людській подобі або в подобі тварини, рослини і т.п. Крім того, стосунки між людьми, зокрема шлюбні зв’язки між жінками та чоловіками, визначалися їх діяльністю та вчинками в минулому житті.

Благаю, відповідайте мені хоч інколи, а то я подумаю, що ви зовсім дикунка, якій не відомо світло.

І раптом Отікубо мимоволі, немов у напівзабутті, прошепотіла:

Ти сповнений печалі... В устах завмерла відповідь.

І вторить риданням крик півня на світанку.

Не скоро сльози витру.

Голос її всолоджував. До цих пір Мітійорі був закоханий не надто сильно, але з цієї миті полюбив по-справжньому.

- Екіпаж прибув! - донеслося з вулиці.

- Піди й доповіси! - велів мечоносець дружині.

- Сьогодні вночі я вдавала, начебто нічого не чую. Але якщо я прибіжу до неї так рано, вона зрозуміє, що я про все знала. Підступна ти людина! Через тебе моя дорога пані мене зненавидить! - У своєму дитячому незадоволенні Акоґі здавалася йому ще милішою, аніж раніше.

- Ну от що! Якщо твоя пані тебе зненавидить, то я ще міцніше буду любити, - пожартував мечоносець і, підійшовши до вікна кімнати Отікубо, подав умовний знак, кашлянувши два-три рази.

Мітійорі швидко підхопився з постелі й став допомагати Отікубо переодягтися в денний одяг. Побачивши, що дівчина тримтить від холоду, тому що в неї немає навіть тонкого плаття хітое1, він зняв із себе своє й накинув їй на плечі. Отікубо сильно зніяковіла. Акоґі тим часом була у важкому стані. Вона не сміла без будь-якого очевидного приводу залишатися в своїй кімнаті довше та пішла до своєї пані. Отікубо лежала на ліжку. Поки Акоґі міркувала, з чого б почати розмову, принесли два листи - і від її чоловіка, і від Мітійорі.

У листі мечоносця говорилося:

"Несправедливо нападати на мене з такими жорстокими докорами за те, що відбулося минулої ночі без мого відома. Надалі я не буду супроводжувати молодого пана, якщо твоїй пані буде загрожувати хоч найменша зневага. Перелякана тим, що відбулося вчора, ти боїшся, щоб у майбутньому не трапилося чого-небудь ще гіршого, і, напевне, клянеш мене, думаючи: "Який негідник! Він міг скривдити навіть мою лагідну пані!" Через це мені стала нестерпною сама думка про любовний зв’язок між нашими панами. Але як бути? Молодий пан надсилає листа. Треба дати на нього відповідь. Так вже у світі повелося. А ти зі свого боку напиши мені про все, що тебе Бентежить".

1 Хітое — тонкий одношаровий натільний одяг з широкими рукавами та без підкладки, який носили і чоловіки, і жінки.

Акоґі подала Отікубо любовне послання від Мітійорі.

- От лист до вашої милості. Дивна справа, учора я раптом заснула міцним сном і не помітила, як настав ранок... Однак, напевне, ви думаєте, що я шукаю виправдань.

Акоґі намагалася вгадати, що на серці в її юної пані.

- Якщо б я тільки знала, невже б я стала мовчати! - усіляко клялася вона у своїй невинності, але відповіді не було. Отікубо продовжувала лежати нерухомо.

- Так ви думаєте, що я про все знала! Яка жорстокість! Я багато років служила вам вірою й правдою. Невже я б наважилася на таку ганебну справу! Вас покинули саму в будинку, я зглянулася над вами і відмовилась від чудової подорожі, й от мені нагорода! Ви навіть не хочете слухати ніяких виправдань. Якщо ваше серце нічим не можна зворушити, то як я можу служити вам? Піду куди очі дивляться! - плакала Акоґі.

Отікубо змилувалась нед нею.

- Та ні, я не думаю, що ти загодя знала про це. Усе трапилося так зненацька, так раптово! Але яким великим не був мій розпач, до нього ще домішується сором, позаяк він бачив мене в такому жалюгідному ганчір’ї. Якщо б жива була моя матінка, хіба могло б зі мною трапитися таке нещастя? - говорила Отікубо, заливаючись сльозами.

- Це істинна правда. У вас страшенно зла мачуха. Напевне, пан сакон-но сьосьо почув про те, яка вона безжальна, і перейнявся співчуттям до вашої долі. Уявляю, що у вас зараз на душі. Але якщо почуття молодого пана до вас залишаться незмінними, то радіти треба тому, що трапилося, а не плакати.

- На що я можу сподіватися! Він бачив мене в лахмітті... Хто може полюбити таке опудало! А що скаже моя мачуха, коли чутки дійдуть до її вух? "Якщо вона обрала собі чоловіка й збирається без мого відома обшивати чужу родину, - скаже мачуха, - то немає чого їй залишатися в моєму будинку!"

Побачивши, в якому страху перебуває Отікубо, Акоґі стала її заспокоювати:

- Ну й нехай, от ще лихо! Що ж вам усе своє життя тут страждати! Так це щастя, якщо вона вас вижене! Скільки можна терпіти! Хіба не лякає вас думка про те, що вам доведеться увесь час шити на її зятів?

Тим часом посланець попросив дати відповідь на лист.

- Скоріше прочитаємо це послання. Адже тепер слізьми не зарадиш.

Акоґі розкрила лист і показала своїй пані. Та пробігла його очима, не піднімаючи голови.

Хто скаже, чому кохаю тебе по-інакшому сьогодні?

Закоханість минулих днів зараз ніщо,

повір, перед новим коханням.

У листі був лише цей вірш, і більше нічого. Отікубо не стала відповідати, сказавши, що погано себе почуває.

Акоґі написала мечоносцеві:

"Не до душі мені твої вчинки. Що все це означає? Вчорашня твоя поведінка огидна, підступна, незвична! Ти виявив таку безодню щиросердної ницості! То як зможу довіряти тобі в майбутньому? Пані моя так жорстоко страждає, що навіть дотепер не може піднятися з постелі. Лист молодого пана залишився непрочитаним. Мені так прикро за мою пані! Душа надривається, коли дивишся на неї!"

Мечоносець поспішив розповісти про все Мітійорі, але той не повірив, що він настільки неприємний дівчині, а лише подумав, що вона соромиться свого злидарського вбрання, пошкодував її та ще більше засумував за нею.

У той самий день він написав до неї іншого листа:

"Чому так? Ви, як і раніше, суворі до мене, а тим часом моя ніжність до вас усе зростає.

Кохаю все гарячіше, та чи сказала ти »Так»?

Крига твого серця

не може розтопити кохання полумінь мого".

У листі мечоносця говорилося:

"Буде вельми непристойно, якщо панянка твоя й цього разу не дасть відповіді. Треба постаратися, щоб вони полюбили один одного всією душею. Почуття молодого пана, як я бачу, довговічне. Він і сам так говорить".

Акоґі стала просити свою пані цього разу неодмінно відповісти на лист. Але навіть від думки про те, яке враження на Мітійорі справив її жалюгідний вигляд, Отікубо не пам’ятала себе від сорому і розпачу та ніяк не могла зібратися з силами і написати відповідь. Вона лежала на постелі, натягнувши ковдру на голову.

Втомившись вмовляти її, Акоґі написала чоловікові:

"Пані моя прочитала лист, але так страждає, що не має сил відповідати. Ти пишеш, що любов молодого пана міцна й довговічна. Але як можна про це судити? Адже не пройшло й дня з часу їх першої зустрічі... Якщо пан сакон-но сьосьо розсердиться на те, що відповіді знову не було, спробуй як-небудь пом’якшити його незадоволення".

Мечоносець показав Мітійорі лист своєї дружини.

- Та дружина в тебе розумниця, вміє сказати доречні слова, - посміхнувся Мітійорі. - А панянка, мабуть, відчула легку нудоту через надмірну сором’язливість...

Тим часом Акоґі була одна, порадитися їй було ні з ким, а серце її від тривоги розривалося на тисячу частин. Їй не сиділося на місці. Вона прийнялася змахувати пил, але прибрати красивіше кімнатку Отікубо ніяк не вдавалося: не було ані ширм, ані завіси. Отікубо все лежала нерухомо. Акоґі хотіла було підвести її, щоб прибрати постіль, але обличчя дівчини опухло від сліз, очі почервоніли настільки, що вона стала сама не схожа на себе. Акоґі, зглянувшись над нею, дбайливо сказала тоном старшої:

- Зачешіть волосся.

Але Отікубо тільки у відповідь:

- Мені зовсім зле, - і навіть не підняла голови.

В Отікубо було трохи цінних речей, що дісталися у спадщину від покійної матері; серед них дуже красиве дзеркало. "Добре, що хоч дзеркало є! - подумала Акоґі й, обтерши його, поклала біля голови Отікубо. Акоґі клопотала, виконуючи одна роботу за двох: і камеристки, і простої служниці. - Сьогодні він прийде неодмінно", - думала вона з тривогою.

- Вибачте за нахабність, але ці хакама ще зовсім нові. Як прикро! Перша зустріч, і раптом він побачить вас у такому жалюгідному вбранні...

На Акоґі були ошатні хакама, які вона надягла всього раз чи два під час нічного чергування у панських покоях. Вона вирішила тайкома від усіх подарувати їх Отікубо.

- З мого боку це, звичайно, велике нахабство... Але ж ніхто не довідається. Будь ласка, не відмовляйтеся.

Отікубо соромилася прийняти подарунок, але тоді їй занадто гірко було думати, що й сьогодні вночі вона постане перед своїм коханим у такому жалюгідному вигляді, і вона, подякувавши, знехотя надягла їх.

- На святі з приводу повноліття вашої сестри Сан-но-кімі мені подарували дві-три палички для запалювання ароматів. Зараз вони нам стануть у нагоді.

Акоґі запалила палички й окурила ароматом плаття Отікубо.

"Необхідн знайти широку завісу, щоб загородити постіль, - думала вона. - Як тут бути? Може, позичити на деякий час у кого-небудь? Нічний одяг у неї зовсім негожий, тонкий... У кого б попросити гарний одяг?."

В Акоґі в голові паморочилося від турбот. Вона вирішила терміново послати листа своїй тітці, чоловік якої раніше служив в імператорському палаці, а тепер був призначений правителем провінції Ідзумі. "Прошу вас не відмовити мені у терміновому проханні. Одна поважна особа має провести ніч у нашому будинку, тому що дорога загрожує їй лихом. Потрібна завіса. І нічний одяг моєї пані мені видається зовсім негодящим для такої важливої гості. Чи немає у вас гарного? Будь ласка, позичте на деякий час. Я б не стала турбувати вас через дрібниці." - гарячково писала Акоґі.

Тітка відповіла їй: "Я була дуже засмучена твоїм довгим мовчанням, що тепер невимовно тішуся цьому випадку. Напишу тобі про все пізніше, а тепер про справу: нічний одяг у мене грубий, адже я шила його для себе самої. У вашому будинку, напевно, таких є багато. Посилаю й завісу".

Теплий одяг на ваті був двокольоровим: верх світло-пурпурний, а підбивка - синя. Радості Акоґі не було краю. Вона урочисто показала своїй пані нове вбрання. Але саме коли Акоґі поспішно розв’язувала шнури завіси, з’явився Мітійорі, і вона провела його до своєї пані. Отікубо усе ще лежала на постелі. Побачивши гостя вона задля ввічливості хотіла було встати.

- Навіщо ви встаєте, вам нездужається! - ласкаво промовив до неї Мітійорі.

Одяг дівчини був духмяним. На ній було й доладне хітое й ошатні хакама. Почуваючи, що зараз вона одягнена не гірше за інших, Отікубо не відчувала колишнього пекучого сорому, і Мітійорі теж почував себе спокійніше. Цієї ночі Отікубо іноді наважувалася промовити декілька слів у відповідь своєму коханому. Настав світанок, перервавши любовні розмови юнака.

Доповіли, що прибув екіпаж.

- Що це, начебто дощ! Зачекайте недовго, - відгукнувся він, не піднімаючись з ліжка.

Молодим панам треба було подати води для вмивання й сніданок. Акоґі відправилася на кухню. Взагалі-то, коли пани були відсутні, у будинку ніяких страв не готували, але вона спробувала випросити що-небудь у кухарки.

- Минулого вечора до мого чоловіка зайшов один приятель, аби поговорити про справи, але через проливний дощ йому довелося заночувати. Хотілося б почастувати його сніданком, так, як на лихо, у мене нічого немає. Пробач, будь ласка, за прохання, та чи не даси мені небагато їжі? Чи не залишилося в тебе небагато сушених водоростей на обід? Дай хоч трішки.

- Від душі жалую тебе. Прикро, звичайно, якщо нема чим почастувати знайому людину. У мене, мабуть, знайдуться деякі ласощі. Я берегла їх до приїзду хазяїв.

- Коли добродії приїдуть, то, вірно, на честь їх приїзду відразу ж буде влаштовано славетне частування. Ти на це перша майстриня!

Акоґі помітила, що до кухарки повернувся добрий настрій, і без зайвих церемоній наповнила вином глечик, що стояв поблизу.

- Залиш, будь ласка, хоч небагато на донечку.

- Добре, добре! - відгукнулася Акоґі й, загорнувши у папір небагато сушених водоростей і рисових зерен, поклала згорток у кошик для вугілля й понесла до своєї кімнати. Покликавши служницю Цую, вона наказала їй:

- Приготуй-но сніданок, так дивися, смачніше, - а сама подалася шукати красиву тацю.

Однак насамперед вона стала думати, де можна знайти посуд для вмивання. "У моєї пані, звичайно, такого не знайдеться. Позичу на деякий час у Сан-но-кімі та принесу воду в ньому", - сказала вона сама собі й розпустила по плечах своє скручене у вузол волосся, щоб постати перед панами в належному вигляді.

Отікубо лежала на постелі, стомлена душевною мукою. З’явилася Акоґі в гарному одязі, прибрана надзвичайно урочисто, навіть пасок був зав’язаний із витонченою невимушеністю... Зі спини було видно, що її довге чорне волосся стелеться за нею по підлозі. Мечоносець проводив свою дружину закоханим поглядом.

Дорогою до кімнати Отікубо Акоґі сказала ніби про себе:

- Залишити, чи як, віконні грати закритими?

Мітійорі почув, і йому захотілося подивитися на свою кохану у яскравому світлі.

- Пані наказала відкрити вікно. Тут дуже темно, - сказав він.

Акоґі підставила собі під ноги якийсь ящик, що випадково стояв

на веранді, та підняла ґратчасту раму.

Мітійорі підвівся з ліжка, одягся і запитав:

- Екіпаж мій уже прибув?

- Стоїть перед брамою.

Він вже збирався йти, як раптом Акоґі принесла на таці вишуканий сніданок. Не був забутий і посуд із водою для вмивання.

"Що за диво!" - вразився Мітійорі, я так багато чув про те, в якій убогості живе дівчина. Він ніяк не міг втямити, звідки все це взялося.

На щастя, почав накрапати невеликий дощ. Околиці були безлюдні й тихі. Збираючись іти, Мітійорі кинув швидкий погляд на свою кохану. У яскравім ранковім світлі вона здалася йому невимовно прекрасною та ще бажанішою, аніж раніше. Коли Мітійорі пішов, Отікубо трішечки скуштувала поданих на сніданок ласощів і потім знову лягла.

Переклад Ю.В. Осадчої







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.