Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010

Ута моноґатарі. Пісенні повісті

Поєднання прози та поезії в одному художньому тексті в японському літературознавстві має назву ута-моноґатарі, що традиційно у вітчизняному японознавстві перекладається як "поетичні повісті", "повість про вірші" чи навіть "повість у віршах", хоча переклад терміну "моноґатарі" як "повість" носить доволі умовний характер. В японській середньовічній літературі жанр ута-моноґатарі представлений декількома пам’ятками, що збереглися до наших часів - насамперед йдеться про повісті "Ісе моноґатарі" та "Ямато моноґатарі" - остаточне формування корпусів яких датують Х ст., тобто періодом формування та розквіту аристократичної літератури, яка писалася японською мовою та мала суто розважальне, "непрактичне" призначення.

Безпосереднім літературним прототипом ута-моноґатарі стали тексти, в яких організація текстового простору властива поетичним антологіям і персональним поетичним збіркам доби Хейан (VIII-ХІІ ст.), коли проза (котобагакі чи хасігакі) передувала віршу, який можна розцінювати як одну з форм прямого мовлення, та завершується також невеличким прозовим текстом сатю (дослівно - «ліва примітка»), що містить інформацію, яка не має безпосереднього стосунку до власне вірша (наприклад, подія, яка сталася в рік написання вірша тощо). Отже, оскільки, за традицією, японські пісні вака повинні складатися як безпосередній відгук на ситуацію, то й так званим формальним обставинам твору написання чи декламування вірша - часу, місцю, безпосередньому приводу - надається посилена увага: неможливо просто обмежитись складанням однієї вака, необхідно прокоментувати цю подію, причому як подію зовнішню (умови та обставини), так і подію внутрішню (почуття та думки автора).

На відміну від антологій, і прозовий, і поетичний тексти в ута-моноґатарі організовані таким чином, що вони у своєму поєднанні перетворюються на цілісний сюжет (найчастіше цілком осмислений і без поетичного тексту) - вимога відпочатку непритаманна котобагакі. Крім того, на відміну від коментарів, що наводяться в приватних та офіційних поетичних антологіях, в ута-моноґатарі проза записувалася виключно японською мовою та, згодом, стала невід’ємною частиною художнього тексту. Поступово необхідність у розвитку фабульності оповідань рідною мовою знайшла своє вираження у кількісному збільшенні прозаїчного супроводу вірша та його художній обробці.

У тексті ута-моноґатарі також можуть міститися ремарки (слова або репліки персонажів і авторські примітки), що стосуються достоїнств або недоліків наведених віршів (як, наприклад, у дані № 13 "Ісе моноґатарі"). Подібні оцінки свідчать про часткову приналежність ута-моноґатарі до текстів «другого порядку». Своєрідність їх «вторинності» полягає в тому, що вони приймають форму не трактатів, в яких «науково» доводиться хибність або неперевершеність майстерності автора вірша, а сюжетного оповідання, в якому міркування автора щодо майстерності складання віршів висловлюється ніби "поза іншим" або вплетене в канву оповіді. Те, що роль вака в організації тексту в очах сучасного дослідника виглядає декоративною, тобто необов’язковою, жодною мірою не применшує естетичної цінності поетичного елемента в оповіданні. Отже, для ута-моноґатарі як жанру притаманна відносна рівноправність віршів та прози, коли одне зумовлює буття іншого. Рівновага ця означає одну з можливостей закріплення за ута-моноґатарі характеристики і розгляду повістей як справжнього цілісного художнього тексту.

Жанр ута-моноґатарі досить повно відповідає вимозі середньовічної аристократичної літератури Японії, коли сукупність прийомів, що утворюють композиційну, стильову і комунікативну єдність звернені до одного об’єкту зображення чи опису. Специфічність соціального побутування вака до певної міри обмежувала описові можливості прози ута-моноґатарі, у центрі зображення якої знаходиться спілкування (переважно між чоловіком і жінкою). Для вака типовою ситуацією і приводом для складання вірша є взаємодія переважно двох партнерів - найчастіше жінки (пані) та чоловіка (пана). Відносини між ними зводяться в цілому до схеми зустрічей та прощань, кульмінацією яких стає обмін віршами. Тому можна зробити припущення, що в ута-моноґатарі герой цікавий лише в момент створення короткої пісні танка чи вака. "До" твору і "після" нього персонаж приречений на забуття - читачеві цікава лише сила прояву його почуття, його майстерність та емоційність, ступінь «співпадіння» з обставинами створення вака.

Якщо складання вака значною мірою обмежене публічним характером твору (кожен вірш обов’язково має конкретний адресат) і умовами його існування - на побутування поезії накладаються етикетні обмеження, що забезпечують збереження авторського тексту поезії, - то прозова творчість подібних обмежень не знає, а відтак не має канонічної незмінності, може піддаватися постійному художньому переосмисленню. Тому саме проза має найбільшу варіативність, зумовлену відношенням до неї як до особливої частини тексту, в котру можна вносити зміни, скорочувати, переставляти місцями тощо: у цьому й полягає найважливіша відмінність прози від поезії в японському розумінні. З часом основна лінія розвитку літератури доби Хейан була спрямована на розподіл по різним розділам художньої літератури і подальший відокремлений розвиток поезії та прози, хоча значимість і вагомість віршів у прозовому тексті була суттєвою не тільки за добу розквіту літератури аристократії, а й залишається доволі значимою навіть у сучасній літературі Японії.

Слід також зазначити, що термін «ута-моноґатарі» як жанрове означення з’явився тільки в новий час, а тому його використання носить доволі умовний характер і не відбиває цілковито літературну свідомість епохи, хоча поява самого слова «ута-моноґатарі» фіксується ще в літературних пам’ятках хейанської епохи, наприклад, «Ейґа моноґатарі» («Повість про процвітання», ХІ ст.).

Останні дослідження японських учених показали, що в сучасному вигляді повість «Ісе моноґатарі» існувала вже в середині Х ст., а, можливо, й раніше. Однак, і досі немає одноголосної думки щодо авторської ініціації повісті. З одного боку, Дональд Кін вважає, що робота над завершенням твору тривала, ймовірно, років 70 і складалася з трьох стадій, значно віддалених у часі одна від іншої, а тому не має ґрунтовних підстав вважати одну конкретну людину єдиним автором «Ісе моноґатарі». З іншого боку, японськими текстологами в повісті зареєстровані деякі деталі, що привертають до себе увагу: серед численних списків повісті виділяється група, що сходить до декількох копій, знятим найвидатнішим японським текстологом, літературознавцем і поетом ХІІІ в. Фудзівара-но Тейка (відомим також під ім’ям Фудзівара-но Садаіе). Коли наприкінці ХІІ ст. виникла необхідність у кодификації тексту, він протягом 12021234 років власноруч переписав повість вісім разів. Ці уривки поєднуються під загальною назвою «Ден Тейка хіцу бон» («Списки, що йдуть від пензля Тейка») і складаються зі 125 мініатюр. В цих списках частка віршів знаменитого та славетного поета і художника Арівара-но Наріхіра (825-880) значно більша, ніж у більших за кількістю уривків чи коротеньких оповідань данів списках. Ці обставини дають підстави вважати автором повісті Арівара-но Нарі-хіра.

Наріхіра був онуком імператора та обіймав високу придворну посаду, славився красою і численними любовними пригодами. Окрім авторства йому також приписується і роль головного героя повісті «Ісе моноґатарі». В історії японської літератури існують численні випадки, коли ім’я чи звання автора входило до назви художнього тексту. Так, велика частина віршів (загальноприйнятий варіант пам’ятки містить 125 данів), розміщених навіть у розповсюджених списках «Ісе моноґатарі», текстуально збігається з віршами Наріхіра в «Поетичних збірках Наріхіра», але навіть цей факт не може бути переконливим аргументом у суперечці щодо атрибуції пам'ятки.

У наші часи складно достеменно встановити чи стали вірші зі збірок Наріхіра матеріалом для «Ісе моноґатарі», чи ж самі збірки були складені з віршів, взятих готовими з текстів повісті. Цілком ймовірно припустити, що обидва твори мали якесь третє джерело, яке не дійшло до нашого часу. Однак, безперечним залишається одне - особистість Арівара-но Наріхіра як центрального героя майже не всієї пам’ятки «Ісе моноґатарі» надає їй цілісний вигляд.

За загальноприйнятою думкою свою назву повість "Ісе моноґатарі" отримала за назвою місцевості Ісе, де відбувається більшість подій, а, можливо, також і через те, що в деяких уривках данах (наприклад, № 68-74) головною героїнею виступає верховна жриця синтоїстського храму з провінції Ісе (ще раніше, наприкінці Х століття, поширювалися списки цієї самої повісті, але включали вони лише 510 мініатюр і починалися з епізоду, пов’язаного з відвідуванням головного героя жриці Ісе). Існує також гіпотеза про те, що раніше ці уривки були розташовані на початку твору, але згодом їх було перенесено в середину оповідання; однак більшість дослідників схиляються до думки, що повість отримала свою назву саме завдяки ним.

Принципова «антиісторичність» оповідань в «Ісе моноґатарі» забезпечується майже казковим початком кожного епізоду - «за давніх часів», що позбавляє його хронологічному визначенні в історичному часі та знімає з автора відповідальність за вірогідність описуваних подій. Не випадково персонажі «Ісе моноґатарі» не мають імен і позначаються «чоловік/пан» і «жінка/пані» (у дещо «естети- зованому» перекладі академіка М.Й. Конрада - «кавалер» і «дама»). Техніка оповідання може представлятися уніфікованою також і тому, що всі епізоди побудовані за однаковим принципом, оскільки повідомляють, хто, коли, де та з якої нагоди яку танку склав - ця схема покладена в основу оповідальної канви «Ісе моноґатарі».

Як літературний герой Арівара-но Наріхіра (у повісті він називається «один пан» - ару отоко чи «цей пан» - соно отоко) започаткував, як писав М.Й.Конрад, традицію Дон Жуана на японський манер, що у подальшій японській літературі втілиться в образі головного героя Ґендзі в «Повісті про Ґендзі» Мурасакі сікібу (ХІ ст.). Велелюбний герой у японській літературі відрізняється двома особливостями: для нього не існує заборон і перешкод у любовних пригодах: серед його коханок можуть бути як дружина імператора, так і незаміжня принцеса чи верховна жриця синтоістського святилища в Ісе. Друга особливість - симпатії автора і читачів «Ісе моноґатарі» викликають не любовні пригоди як такі, а елегантність твору, де естетичний критерій стає визначальним під час оцінки не лише самого героя, але й явищ природи, подій і т.п.

За думкою більшості японських дослідників, свою назву збірка "Ямато" отримала тому, що події, описані в оповіданнях, відбувалися в Ямато, хоча самий топонім Ямато інтерпретується по-різному. Одні вважають Ямато всією країною (Ямато - давня назва Японії), що протипоставить "японські оповідання" "Оповіданням про китайські землі" ("Каракуні-но іфу моноґатарі", текст, який згадується в хейанській повісті "Хамамацу-тюнаґон моноґатарі"). З цього приводу в 1853 р. Іноуе Фуміо писав: "...назва дана лише тому, що оповідання японські". Інші вважають, що Ямато - не вся країна, а лише провінція Ямато, таким чином, за Камо Мабуті (японський філолог XVIII ст.), "смисл назви в тому, щоб повісті з провінції Ісе протиставити оповіданням зі столиці". Ще одну гіпотезу висунув у 1776 р. Кідзакі Масаокі, написавши, що назва твору пов’язана з ім’ям фрейліни принця Ацуйосі - Ямато, яка, власне й уклала його. Питання авторства пам’ятки також залишається відкритим, оскільки традиційно автором вважається другий син славетного Аріхіра-но Наріхіра, Арівара-но Сіґехару; значно рідше висловлюється думка про авторство імператора Кадзан-ін.

Вважається, що збірка невеличких оповідок під назвою "Ямато моноґатарі" (роком створення більшість літературних енциклопедичних словників зазначає 951 р., а офіційний список пам’ятки складається зі 179 уривків) походить від "Ісе моноґатарі" та зазнала потужного впливу збоку першої, принаймні це засвідчує і спосіб організації тексту, і умови його функціонування, оскільки принцип пояснення місця, часу та обставин написання танка, як центральної складової частини зберігається незмінним. Так само як і в "Ісе" в "Ямато моноґатарі" немає одного центрального героя чи групи персонажів, навколо яких вибудовується суцільний наратив. Однак, події в збірці розгортаються в певній хронологічній та послідовності; часом епізоди можна логічно об’єднати в групи за спільним персонажем, сюжетною чи образною асоціацією, схожістю ліричної теми танка тощо. Водночас, на відміну від "Ісе моноґатарі" в "Ямато моноґатарі" епізоди доволі різнорідні: співвіднесеність як кількісна, так і якісна віршів і прози нерівнозначна, в окремих данах оповідний, фабульний елемент превалює над поетичним (ліричним), а в останніх данах вірші набувають властивостей "декоративного оздоблення" прозової частини тексту (за стилістикою останній тип оповідань є найбільш притаманним і характерним для збірки "Ямато").

М.Й.Кондрад під час розгляду еволюції японських моноґатарі в стилістичному їх плані назвав "Ісе" "книгою епізодів" з ліричними віршами, а "Ямато" - ліричною повістю та "книгою оповідань", яка стала перехідною ланкою, важливим кроком до створення "роману з багатьох глав", фабулістичної повісті "Ґендзі моноґатарі" (ХІ ст.) - найяскравішого та найвеличнішого твору золотої доби класичної японської літератури.

Ю.В. Осадча