Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010


Ніккі (щоденники)

Головна особливість культури доби Хейан це дуальність світосприйняття як принцип побудови і функціонування японського суспільства.

Вона доволі легко простежується у філософсько-релігійноій сфері, зокрема давній китайській концепції Інь-Ян, а також у теорії рьобу сінто (буквально - "двостороннє сінто" чи "подвійний шлях Богів"). Дуальність релігійного світосприйняття відобразилася певним чином і на культурі світській, насамперед йдеться про розподіл функцій у родині, відмінності в освіті та літературі, які, проте, не сприймалися середньовічними японцями за ґатунком «низьке-піднесене», а як належне, як порядок речей, встановлений пращурами та який не підлягає сумнівам. Так, хлопчаки і дівчатка в аристократичних сім’ях виховувалися за різними принципами і готувалися до виконання різних соціальних обов’язків і функцій. Водночас придворний етикет, релігійні свята, ритуали та різноманітні церемонії в імператорському палаці, освіта аристократів, писемність і література (як поезія, так і проза) почали розвиватися двома різними, однак взаємодоповнюючими напрямами.

Література так само поділялася на чоловічу, в основу якої було покладено китайську вченість, і жіночу, що розвивалася в межах національних літературних традицій. Перша створювалася за канонами канбун, друга - вабун. Відповідно до всього вищезазначеного, і література розподілялася на "китайську", тобто офіційну і "чоловічу" та "японську" - "жіночу", інтимну, забарвлену в ліричні кольори. Одним з найяскравіших прикладів подібної двоїстості також є літературні щоденники придворної аристократії доби Хейан.

Літературною парафією в прозі чоловіків середнього та пізнього Хейану були історичні записи сі, напівофіційні літописи дзіцуроку моноґатарі, а також література, що створювалася китайською мовою, за канонами традиційної китайської поетики та літературознавства. Це були приватні щоденники ніккі, які згодом включалися до списку сімейних антологій та старанно зберігалися нащадками і основним змістом яких був опис урочистих подій при дворі, поетичні турніри, змагання в танцям, гра на музичних інструментах, стрільба з лука, виїзди на полювання, паломництво у свиті імператора чи осіб наближених до нього, а також мандрівки з метою милування квітами тощо.

Як відомо, жанри в літературі взагалі та в японській середньовічній літературі аристократії зокрема не розвиваються у повній ізоляції один від одного. Значно ближчою до щоденникової форми запису була форма особистих поетичних збірок сікасю. Матеріал у них також розташовувавсь у хронологічному порядку, а розлогі прозові вступи до деяких з них іноді займали більше, ніж сторінку рукописного тексту. Процес становлення щоденникової літератури не був поступовим перетворенням поетичних збірок з широкими й емоційно насиченими прозовими вставками у прозові щоденники з віршовими вставками. Обидва жанри співіснували паралельно, водночас, а розвиток одного не призводив до зникнення іншого.

Щоденник, яким розпочинається історія щоденникової японської літератури та традиція "літератури жіночого потоку", належить одному з найвидатніших літераторів своєї доби, поету і філологу своєї доби Кі-но Цураюкі (868-946), який увійшов до історії японської літератури та прослав своє ім’я укладанням і написанням передмови до поетичної антології "Кокін-вака-сю", що стала водорозділом і межею переходу японської національної літератури "від давнини до середньовіччя".

"Щоденник подорожі з Тоса" ("Тоса ніккі", 935 р.) Кі-но Цураюкі цілком можна назвати першими дорожніми нотатками, написаними японською мовою, що згодом набули небувалого розповсюдження та стали одним з найулюбленіших прозових жанрів у середньовічній Японії. Автор описує всі події від імені невідомої жінки, розказуючи про подорож невеличкої групи мандрівників на кораблі з Тоса до столиці. Виклад подій має два плани - внутрішній та зовнішній, але сам Кі-но Цураюкі жодного разу не називає себе по імені - ані як герой, ані якось інакше. У "Щоденнику подорожі з Тоса", автор видає себе за жінку з деяких причин, серед яких і небажання наслідувати літературні канони, що до того часу склалися для чоловічих щоденників, які писалися виключно китайською.

Починаючи з VI ст. існування двох мов в японському аристократичному суспільстві (китайської - офіційно-паперової, етикетної та японської - як повсякденної, так і художньо-літературної) і використання цих мов "залежно від ситуації" стають переконливим прикладом того, що разом із розподілом життя "хейанця" на світське, в соціумі та особисте, інтимне відбувся певний розподіл сфер використання мов: до "раціоналістичної" китайської мови зверталися, коли була необхідна порада "холодного, гострого розуму", а "чуттєвою" японською мовою говорило серце (кокоро), коли почуття наповнювали душу. Отже, "Щоденник подорожі з Тоса" був написаний каною, а кількість китайських слів у ньому зведено до мінімуму. Так було засновано традицію щоденників, написаних не китайською мовою та не за канонами китайської поетики, водночас була закладена можливість для створення щоденників рідною мовою, а найголовніше - то була можливість писати про те, що відчуває серце, про особисті почуття, спогади, враження і т.п., іншими словами, про те, що не передбачено, а тому - старанно оминається і замовчується в офіційних і напівофіційних записах, літописах, нотатках тощо.

Японський дослідник Ікеда Цутому називає хейанську щоденникову літературу узагальненою назвою "ватакусі бунґаку», тобто "приватною", "інтимною" літературою, яка, вочевидь, позначала літературу, що виражала внутрішній світ індивідуума, зображала його, а значить - визнавала. "Література жіночого потоку" представлена насамперед повістями моноґатарі ("Ґендзі моноґатарі" Мурасакі сікібу, "Нідзьо" та ін.), щоденниками ніккі, серед яких найбільш відомі "Щоденник Сарасіни" ("Сарасіна ніккі"), "Щоденник Мурасакі сікібу" ("Мурсакі сікібу ніккі") та "Щоденник ефемерного життя" або "Щоденник матері Мітіцуна" ("Каґеро ніккі"), і, врешті-решт, есеями дзуйхіцу (єдиним твором літератури жіночого потоку, що зберігся до наших часів є "Записи край узголів'я" Сей сьонаґон).

Одним з найвідоміших і водночас найповніших жіночих щоденників за повнотою розкриття витонченості та вишуканості хейанських аристократів вважається "Щоденник Мурасакі сікібу", в якому письменниця розповіла, а точніше - описала, життя придворних пані та чиновників з 1008 по 1010 рік. Саме в ці роки Мурасакі сікібу була на службі у молодої імператриці Сьосі. Деякі записи в щоденнику містять велику кількість дрібних подробиць і деталей, як, наприклад, опис урочистого та повсякденного вбрання, що наводить багатьох дослідників на думку про синхронний запис. Але в інших записах міститься відступ від історичних фактів, який можна пояснити лише більш пізнім внесенням до щоденника. Це свідчить про те, що Мурасакі, можливо, використовувала чернетки.

У центрі її уваги була безсумнівно найголовніша подія в житті імператорської родини - народження імператрицею Сьосі в 1008 році первістка й урочисті церемонії та ритуали, які проводилися у цьому зв'язку в імператорському палаці. Детальний опис церемоній та її учасників, прискіплива, але не нав'язлива оцінка їх вбрання, зовнішності, манер і поведінки, фіксація погляду на найдрібніших речах відобразили не тільки внутрішній світ і зацікавлення письменниці, але й усієї аристократії та доби в цілому. Л.М. Єрмакова називає "Щоденник Мурасакі сікібу" чудовим літературним і людським документом епохи, яскравим і неповторним засвідченням культури думки та культури відчування.

В японській літературі середньовіччя художній щоденник, особливо якщо його автор - жінка, має дві межі. Одна відмежовує його від не-художньої літератури, яка цурається художньої мови (насамперед образності та емоційної насиченості), а друга проходить між художніми жанрами, відділяючи щоденник від творів художньої вигадки. Поза тим, літературний щоденник завжди залишається щоденником, якщо він заснований на справжніх фактах і на особистих переживаннях його автора. Провести межу між щоденником і повістю - значить визначити специфіку так званої фактоописової літератури у порівнянні з літературою художньої вигадки. Таким чином, більшість дослідників вважає, що головна ознака щоденника - це опис емоцій, пов’язаних із подіями, які стосуються безпосередньо самого автора щоденника. Кожний автор постає перед читачем носієм певної ідеології, однак художній твір відрізняє конкретна ідея, яку автор свідомо чи мимоволі доводить прикладами, міркуваннями і висновками. Ця ідея і є тим, що організує весь матеріал твору.

Ю.В. Осадча