Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010
Тоса ніккі («Щоденник подорожі з Тоса»)
Ніккі (щоденники)
Кі-но Цураюкі
Кажуть, що чоловіки також пишуть власні щоденники чи як там їх ще називають. І нехай це лише намагання спромогтися на щось подібне, але пише цей щоденник жінка.
Для початку скажу, що у цьому році, двадцять першого дня дванадцятого місяця, в годину собаки ми виїхали за браму. Отже, опишу хоч трохи цю подорож.
Один чоловік після чотири чи п’ятирічного перебування у провінції закінчив із передачею усіх справ [у інші руки], як і відповідало його посаді, та, отримавши належні посвідчення цього, залишив свій службовий будинок і рушив до місця посадки на човен. Ті та інші, знайомі та незнайомі йому люди вийшли провести його. Ті, хто віддано служив разом із ним протягом усього цього часу, засмучені розлукою, не покладаючи рук, протягом дня усіляко клопотали навколо, доки в шарпанині та загальному галасі наступила ніч.
22- го дня підносимо молитву, аби благополучно дістатися до земель Ідзумі. Токідзане з роду Фудзівара - хоча подорож наша і була морем - розвернув кінський ніс за вітром і "вислав коней наших на шлях". З такої нагоди і шляхетні, і звичайні, і голота - всі добряче перепили, і хоча то й відбувалося на морському узбережжі, але від їхніх жартів відгонило сумнівним душком.
23- й день. Був тут чоловік на ім’я Ясунорі з роду Яґі. Він не був на службі в управителів тих країв. Та саме він із серйозним виглядом обдарував нас прощальними дарунками. Можливо, все це через самого правителя, але місцеві мешканці мають такі нечуйні серця! Однак, ті, хто розуміє те, що відбувається, не соромиться прийти. І думка моя така зовсім не через отримані подарунки.
24- й день. Монах місцевого храму також обдарував нас прощальними дарунками. Усі присутні - і знатні, і прислуга, і навіть діти - напилися до непритомності так, що навіть ті, хто не міг написати "аз", ногами вимальовували "абабагала".
25- й день. З маєтку нового правителя принесли запрошувального листа. Як покликали - треба йти; у розвагах щосили та кому як спало ми провели там цілий день і цілу ніч, аж поки не стало світати.
26- й день. Усе ще пиячимо та галасливо розважаємося у палатах правителя; усі - навіть служки! - отримали подарунки. Дехто галасливо складає заморські вірші. Решта - і хазяїн, і гості - один за одним складають вірші Ямато. Китайські вірші тут наводити не стану. Однак, ось складена самим господарем пісня:
Заради зустрічі з тобою я залишив столицю.
Діставсь чи не діставсь... та все одно - розлука!
Так він мовив, а правитель перед тим як повернутися у відповідь:
Час настав вирушати в дорогу білими хвилями.
Та чи не схожу долю маєш і ти?
Інші також було склали кожен по віршу, та, здається, вартих уваги серед них не було. За цим і колишній, і теперішній правителі зійшли сходами до саду, і теперішній хазяїн, і колишній після обміну взаємними привітаннями та компліментами, що говорять коли добряче сп’яніють, кожен попрямував своєю дорогою: один повернувся до маєтку, а інший - пішов.
27- й день. Виходимо на веслах з Оцу курсом на Урато...
А між тим у Тоса несподівано померла дівчинка, яка народилася в столиці; і хоча весь цей недавнішній гамір, пов’язаний зі зборами в дорогу, відбувавсь у нього перед очима, але він і словом не обмовивсь, а зараз, дорогою до столиці, він все сумує за втраченою дівчинкою. Навіть інші люди не можуть стриматися. А тим часом хтось склав наступні рядки:
Сумно так від думок про повернення до столиці...
Адже з нею разом повернутися не судилось!
Та деякий час потому:
Немов бракує когось... - Ту, що залишила нас
Шукаю поглядом, і сум стискає серце...
Та не встиг він скласти цей вірш, як у місцевості під назвою Како-но-сакі слідом за нами прибули та висадилися на берег рідний брат правителя разом із іншими: привезли нам вина та інших різних страв, а коли злізли з коней - висловили нам свій сум із приводу розлуки. А люди з оточення управителя нахвалювали їх: "Відразу видно, що ось ці люди, що прийшли сюди, мають чутливе серце!". А ті засмучені через розставання витрухнули, нарешті, загальними зусиллями з тенет ротів своїх на берег рядки:
Сповнені сумом за тобою ми натовпом зібралися немов
Зграя качечок-нерозлучниць.
Та коли це все було висловлено, той, хто від'їздив, розсипаючи похвали, сам склав:
Занурюю жердину в воду та дна не знаю...
Глибини серця вашого я бачу.
Поміж тим керманич корабля, який не надто тямив у прекрасному та який нажерся вина, здійняв страшенний гамір, аби швидше вирушали: "Море не спокійне! Вітер здіймається!", примусив усіх зійти на корабель. Тут дехто почав декламувати заморські вірші, приурочені до обставин і відповідні моменту. А дехто, хоч і в західних землях то відбувалося, виголошували кайські пісні. Та "від тих пісень пил на настилі корабля вихорився, хмари на небі завмерли на місці" - навіть так сказати не буде помилкою!
Увечері зупиняємося в Урато. Сюди ж слідом за нами прибули Фудзівара-но Токісане, Татібана-но Суехіра та інші.
28- й день. Виходимо на веслах з Урато у напрямі Омінато. Тим часом син у колишнього правителя Ямаґуті-но Тіміне допровадив нам на корабель вино з підобідом. Їдемо, випиваємо та закусюємо.
29- й день. Зупинка в Омінато.
Місцевий лікар особисто для нас приніс новорічної лікувальної настоянки тосо і бякусан, а також вина на додаток. Людина, схоже, доброзичлива та люб’язна.
1- й день нового року. Все ще стоїмо там само.
Хтось, запевнивши, що залишає так на ніч, заткнув бякусан під настил корабля, та той бякусан здуло вітром в море, і ми так і не змогли його скуштувати.
Ані сушеної солодкої картоплі, ані морської капусти, ані їжі, що укріплює зуби, - нічого цього не має. У цій місцевості такого покорму немає. А наперед ми нічим не запасалися. Ось і обсмоктуємо роти в’яленої корюшки. А що, якби корюшка відчула роти людей, що її обсмоктують? Напевне, рибини розмовляли б поміж собою: "Сьогодні ні про що, як про столицю й думати не можуть... Цікаво, а на брамах будівель солом’яного скрутня увіткнута головешка чи вплетений гостролист?".
2- й день. Все ще на стоянці в Омінато.
Наставник храму надіслав різних речей та вина.
3- й день. Там само.
А що, коли вітер і хвилі у серці своєму не бажають нас відпускати: "Ще не на довго." - ніби кажуть. Терпець вривається.
4- й день. Вітер не вщухає, все ще не можемо вирушити.
Масацура пригощає нас вином і закускою.
Людину, яка принесла все це в подарунок, залишити так, навіть без невеличкого підношення - така незручність. Нічого з собою немає. Хоча й настрій був дещо пожвавлений, але якось незручно почуваєш себе.
5- й день. Вітер і хвилі ніяк не вгамовуються. Стоїмо все на старому місці.
Безперестанно приходять нові й нові відвідувачі.
6- й день. Те саме, що вчора.
7- й день. Сьомий день настав, а ми все на тій самій стоянці.
Згадалася процесія білих коней, але безрадісно на серці! Видно тільки білі хвилі.
У той самий час з будинку однієї особи, що мешкала в місцевості з назвою Стави, підносили один за іншим на плечах декілька коробів усякої поживи: річкової, починаючи з плотиці, і морської, і решти, але [ставкових] коропів як раз і не було... Свіжа зелень якнайкраще відповідала сьогоднішньому дню. Були й вірші. Цей, наприклад:
Захаращений пустир "Стави" безводний,
А ось і зелень молода, яку там зібрали.
До чого же це кумедно! Назвати місцевість "Ставами"! Там мешкала одна шляхетна пані, що приїхала з чоловіком зі столиці. Зміст цих коробів був розданий усім, аж до дітей, та всі донесхочу набили собі шлунки, а гребці так стукотіли по наїженим черевам, що нажахали море та ледь було хвиль не здійняли.
Взагалі за цей час багато чого сталося. Прийшов сьогодні хтось з погрібцем, який принесли за ним. Як його звати? Зараз і не згадаю. Та хотілося йому прочитати свої вірші. Говорив і говорив він багато, схвильовано висловлювався щодо "хвилі здійняти". Ось прочитаний ним вірш:
На шляху корабля бурхливі хвилі все голосніше,
Залишений тут тільки я нарікати!
Саме так і склав! А голос в нього був, вочевидь, нівроку! Подарунок подарунком, але що це за вірші! І хоча дехто й виказав щодо них зичливі зауваження, але відповідати піснею жоден не став. Звісна річ, були серед нас і такі, що змогли б це зробити, але обмежилися лише легкою зацікавленістю; а поки їли та пили принесене, надворі вечоріло. Автор цієї пісні, підвівшись, сказав, що повернеться.
Тут дитина одного з присутніх шепоче. Каже: "Відповім на вірш". А до неї здивовано: "Оце так справа! Та невже зможеш вірш скласти? Ну, коли зможеш, то швидше викладай!". "Спочатку дочекаюся того дядька, що сказав, що ще повернеться, а тоді складу", - вимагала дитина. Чи то час нічний, чи ще чомусь, але той пішов зовсім. "Але що ж, врешті-решт, хотів ти скласти?" - здивовано допитувалися присутні. Але дитина, природно, сором’язливо мовчала. До неї пристали з допитами, та ось, нарешті, вірш, що вона змогла скласти:
І подорожній, і той, хто залишивсь
Ллють сльози з рукавів на берег річковий.
- саме так склав! Ось це склав - так склав! Ніхто й не сподівався почути таку красу! "Ну на що, здавалося б, може бути здатна дитина? Старий чи літня жінка, то зовсім інша справа! Та й навіть якщо б вірші були поганими, варто зберегти, аби переказати тому, кому вони призначені!" - на цьому, здається відгуки й закінчилися.
8-й день. Щось завадило, тому знову стоїмо на тому самому місці.
Вечірній місяць ховається в море. Коли бачиш це, згадуються рядки поета Наріхіра: "Обрії гір - втечіть! Не хочу, щоб за вас сховався [місяць]". Але якби він той вірш складав на морському узбережжі, він, напевне, звучав би так: "Хвилі морські, завадьте! Не хочу, щоб за вас сховався [місяць]". Хтось, згадавши цей вірш, склав так:
Поглянути на місяць, що пливе морем і сяє,
Немов би в море витікає Небесна річка!1
На 9-й день зранку вийшли з Омінато у напрямі стоянки в Нава.
Серед тих багатьох, хто прийшов провести нас, можливо, були й ті, хто думав: "Хоч як би там було, але зараз ми разом знаходимося в чужому краю", однак з усіх проводжаючих нас тільки Фудзівара-но Токісане, Татібана-но Суехіра та Хасебе-но Юкімаса, відтоді, коли він виїхав зі своєї резиденції, усюди супроводжували нас. Це були люди зі щирими почуттями! Глибина їх почуттів не поступилася б глибині цього моря. Однак зараз ми відпливаємо. І люди ці, звісна річ, прийшли провести нас. Ми поволі відпливали, а ті, хто лишився на березі поволі віддалялися від нас. Тих, хто був на кораблі, напевне, вже й не розпізнати. На березі, мабуть, були сказані [прощальні] слова. А на кораблі - думки, та якісь несміливі. В одному вірші виразилися вони:
Серце, сповнене думок, перетинає море...
Про ненаписану вістку як дізнатися?
1 Небесна ріка — Чумацький шлях.
А тим часом проїздимо повз сосновий гай в Уда. Скільки тут сосен, і хтозна скільки століть стоять вони! Хвилі б’ються об їхнє коріння, а з гілки на гілки перелітають лелеки. "Який краєвид!" - не утримався один з нас, а ось і вірш, який склав хтось із попутників:
Погляд прикутий. На верхівках сосен лелеки мостяться,
Напевне вбачають у соснах друзів давніх.
Але цей вірш значно програвав красі побаченого.
Поволі як ми, милуючись краєвидом, просуваємося вперед, гори та море вкриваються мороком, сутеніє, не розібрати ані Сходу, ані Заходу, керманича серцю ввірили стежити за погодою. Навіть звиклі до подорожей чоловіки юртуються. Тим більше жінки: схиливши голови до палуби, жалібно голосили. Та попри занепокоєння гребцям і керманичу аби що! Вони знай своє, наспівують:
Як на весняних на лугах вголос плачу.
Травою молодою руки зранюю,
Зранюю, траву збираю.
Матінко моя жадає,
Та свекруха пожирає.
Вже й вертатись час...
Вечором вчорашнім хлоп
Піддурив і ну тікати.
Грошей вже не принесе
Та і сам не прийде!
Окрім цієї пісні співали й багато інших, але я не стану їх наводити. Коли слухали, як люди сміялися з цих пісень, на серці ставало трохи спокійніше, хоча море нуртувалося.
Так, розважаючи себе дорогою, ми, нарешті, дісталися стоянки; один старий і одна похилого віку пані, які були серед нас, почували себе зле, нічого не хотіли скоштувати та лише тихо лежали.
10- й день. Сьогодні стоїмо в порту Нава.
11- й день. На світанку знаряджаємо корабель і рухаємося вбік порту Муроцу.
Усі на кораблі лежать, а про стан речей на морі нічого не відомо. Дивимося на місяць і гадаємо, де Схід, а де Захід. А тим часом зовсім розвиднюється, та, поки ми миємо руки та займаємося щоденними справами, наступає день.
Теперечки під'їздимо до місцевості під назвою Хане. Малеча, почувши про назву місцевості: "Як цю місцевість називають? Крила? Такі самісінькі, як у птахів?"1 Та коли дорослі лише посміхалися у відповідь на ці дитячі питання, дівчинка, що вже складала вірші2, прочитала наступний:
Якщо насправді назва місцини звучить як крила,
До столиці летіти б хотіла!
Саме так і склала. Більшість і жінок, і чоловіків не могли дочекатися приїзду до столиці, та навіть якщо вірші були не надто вдатні, і всі вважали їх посередніми, та вони не йшли з думки. Коли пояснювали дітлахам про місцевість під назвою Крила, згадалася дитина з минулого3, та й чи прийде той час, коли її образ залишить пам'ять? Особливо сьогодні мати [дівчинки] засмучена. Хтось згадав, що не всім судилося повернутися до столиці, висловив це в старовинному вірші: "У меншій кількості ви летите назад", а потім сам склав:
Чи є в цьому світі страждання, що перебільшити може
Відчай і сум від утрати рідної дитини?
12- ий день. Збирається на дощ. Фумітокі та Коремоті спізнилися на корабель, тому прибули до Муроцу з Нарасіцу.
13- ий день. На світанку почав накрапувати дощик. Але невдовзі перестав. Жінки та решта подорожніх один за одним сходять на берег з корабля та прямують до належного місця в цих околицях, щоб "скупатися". Хтось, подивившись на море, склав:
Тут навіть хмари не відрізнити від хвиль морських.
Чи зможе бодай нирець вказати, де небо і море де?
1 Хане у перекладі з японської мови означає "крила".
2 Йдеться про наесі-ута ("пісню-відповідь"), яку склала дитина в сьомий день подорожі.
3 Йдеться про померлу дівчинку
Від 10-го дня минуло вже декілька днів, а тому і місяць на небі прегарний!
Від самого початку подорожі ніхто з нас на кораблі не надягав особливо ошатних одежин. Це, як казали "аби не викликати заздрощі морського божества", але тут, на березі у тіні очерету, однак без тіні будь-якого умислу, ми, підіткнувши одяг вище колін, відверто виставили те, чого в нас і на думці не було: червоні асцидії, що так добре смакують із маринованими мідіями з одиничними мушлями1...
14- ий день. Від самого ранку йде дощ. Стоїмо там, де й раніше.
Старшина корабля робить приготування до посту. Після години бика2, коли міняв на рис рибу тай, яку впіймав вчора керманич, оскоромився - не було пісної їжі, та й грошей з собою ми не мали. Так траплялося частенько. Керманич приносив рибу тай. А потім йому за те давали рис і вино. І вигляд його був не таким вже й огидним.
15- ий день. Сьогодні так і не варили щерби з червоних бобів. Так прикро, і погода знову мерзенна; сьогодні вже більше ніж двадцять днів, як ми вирушили в подорож. Дні минають марно, погляди усіх нерухомо спрямовані до морської далечини. Тут одна дівчинка склала:
Задме й бурхливим стане, а стихне - завмирає.
Повіви вітру й хвилі сплески - невже пов’язані обітницею?
Для не вартої уваги дитини вірші вийшли нівроку!
16-ий день. Через вітер і хвилі стоїмо там, де і раніше.
І весь час думка: коли ж нарешті море заспокоїться, та ми зможемо рушити до Місакі? Але ні вітер, ні хвилі навіть не думають вгамовуватися. Один серед нас, дивлячись на ці хвилі, що здіймаються, склав:
А кажуть люди, в цих місцях навіть інею не буває.
Але ж на хвилях білий випав сніг!
Отже, з того дня, як ми зійшли на корабель, минуло двадцять і ще п’ять днів.
1 У цьому уривку і "червоні мушлі асцидії", і "мариновані мідії з одиничними стулками" є алегоричною назвою чоловічих та жіночих статевих органів.
2 Година бика — час від першої до третьої години ранку.
17- ий день. Хмари над нами розійшлися, місячна ніч на світанку чарівна! Вирушаємо на кораблі.
У цей час і верхівки хмар, і морське дно ніби злилися в одне. І насправді, як у давні часи один пав склав: "Ключина над морськими хвилями місяць пройшла, човен прогинає небо в середині моря", - чи щось подібне. За чутками, здається, так. Ось знову хтось продекламував:
Над місяцем, який в глибинах вод, пливе
Наш човен підрубок зачепив багряник місячний.
Почувши це, хтось інший відповів:
На днині хвиль морських тінява від човна,
Пливуть дочасні у небесній височині...
Поки складали вірші поволі стало світати, а керманич зі своїми помічниками: "Насуваються чорні хмари. Невдовзі подме зустрічний вітер. Повертаємося назад!" - і почали розвертати корабель. Тим часом пішов дощ. І стало зовсім сумно.
18- ий день. Отже, стоїмо там, де й раніше. Море нуртується, корабель не відправляють.
Місце зупинки - чи то дивитися в далечінь, чи то на околиці поблизу - дивовижне! Однак від скрутностей у подорожі ми втратили будь-яку цікавість. Чоловіки, аби якось розважитися, декламували китайські вірші. Корабель не відправляють, і ось один з нас, нудьгуючи, склав:
Кам’янисте узбережжя моря, яку штурмують буйні хвилі,
Байдужий до погоди та сезонів вкриває білий сніг.
Ці вірші були прочитані людиною пересічною. Але ось іще вірші, прочитані кимось:
На березі, що вітер миє хвилями, цвітуть квітки,
І навіть соловей не знайде їх весною.
Почувши, що ці вірші не такі вже й погані, старий, який займав на кораблі почесне місце, аби втішити своє серце, що втомилося за довгий час, прочитав:
Чи то снігом, чи то цвітом здіймаються хвилі? -
Просто вітер грайливо піддурює нас...
Тут один з присутніх, який уважно слухав різні думки про вірші, і сам склав вірша. Але складів у цьому вірші виявилося на сім більше тридцяти. Ніхто з присутніх не міг більше стримувати сміх. А тому, хто склав цей вірш, було вельми злісно. Як не намагайся, але такі вірші відтворити не можливо. Навіть якщо записати, але ж як потім розібратися? Навіть зараз їх складно вимовити. А як бути потім?
19- ий день. Погода жахлива. Корабель не відправляють.
20- ий день. З учорашнього дня все без змін. Корабель не відправляють. Усі прикро зідхають. Настрій пригнічений, тільки й роблять, що рахують по пальцях, скільки днів уже триває подорож: "Двадцятий? Тридцятий?" Напевне, й пальці собі вже натерли! Самотньо. Вночі б поспати, але не спалося.
Зійшов місяць двадцятої ночі. "Гірських вершин" тут не було, і вийшов він прямо з-за моря. Та, глядячи на це, згадалося... У давні часи чоловік на ім'я Абе-но Накамаро перетнув море і дістався до Китаю, та коли він мав повертатися назад на місце, звідки мав рушати, зібралися засмучені розлукою мешканці тієї країни та почали складати заморські вірші й тому подібне. Але цього всього було замало, позаяк були вони там, доки не зійшов місяць двадцятої ночі. І тоді місяць зійшов з-за моря. Побачивши його, пан Накамаро мовив: "У нашій країні ще за віки богів вірші навіть самі боги складали, а тепер їх складають і знатні, і середні, і простолюдини у хвилини гіркоти розставання, саме як зараз, або ж у хвилини радощів, а часом, буває, й у хвилину горя складають". Сказавши так, сам склав:
Блакитну морську рівнину окинувши оком, бачу я місяць...
Чи не в Касуґа, понад горою Мікаса?
Саме так і склав.
Вважаючи, що тамошні люди цього не зрозуміють, він смисл вірша накреслив "чоловічими знаками" та, коли вірш переклав тлумач, чи тому, що вони зрозуміли зміст вірша, але нахвалювали його понад очікування. Хоча Китай і наша країна різняться, але ж відображення місяця, треба думати, всюди однакове, та й серця людей чи не одні й ті самі? І ось один з нас, згадавши роки минулі, виголосив:
Чи не той це місяць, що бачили в столиці на верхів'ях гір?
З-за хвиль він сходить, у хвилях ховається.
21-ий день. Виходимо лише в годину Зайця. Інші човни також усі відчалюють. Як подивитися на них, таке враження, ніби весною на море нападало осіннє листя. Чи то через нашу скромну молитву, але вітер вщухнув і піднялося яскраве сонце, рухаємося вперед.
Була серед нас дитина, яка нещодавно причепилася до нас, чи не візьмемо її собі в служки. Ось морський вірш, який вона склала:
Ще видно рідний край. Як здумаєш,
Там батько й мати. Чи не повернутися?
Як тільки він склав їх, так і викликав жалість у всіх до себе.
Так просувалися ми, слухаючи вірші, а в цей час на скелі зграєю зібралися птахи, що звуться чорними птахами. Внизу під скелею билися білі хвилі. І ось керманич виголошує: "У підніжжя чорних птахів набігають білі хвилі". І хоча слова його нічого особливого собою не являли, але тим часом сприймалися як щось. Але так вони не пасували керманичу, що викликали в'їдливі зауваги...
Так ми і рухалися морем, обговорюючи, а між тим наш корабельний старшина, дивлячись на хвилі: "Відколи вирушили в подорож, постійно наздоганяють пірати, і море зараз приховує загрози, волосся все геть посивіло. У морі починаєш відчувати, що тобі сімдесят- вісімдесят років.
Сніжне волосся моє біліше за хвилі морські. А може ні?
Дай відповідь, Божество-охоронець острова морського!
Ти, керманичу, нумо!"
22- ий день. Рушивши з учорашньої стоянки, прямуємо до наступної.
Вдалечині видніються гори. Був з нами один дев'ятилітній хлопчик, хоча виглядав він значно молодше за свої роки. І ось цей хлопча, як корабель поволі просувався вперед, дивився, дивився на те, як гори також рухаються, і склав дивні вірші:
Плавно прямує човен уперед. Як подивлюся - ланцюги довгих гір
Тягнуться вдалечінь. Та чи знають сосни про це?
Саме так і склав. Коли такі вірші складає малолітня дитина, це добре.
Море сьогодні б’ється о берег і розсипається снігом; цвітом цвітуть хвилі. І ось хтось серед нас складає:
Чую сплеск і думаю, що хвилі це, та коли
Бачу колір - квіти зі снігом змішались.
23- ий день. Сонечко було вийшло з-за хмар, але знову зробилося похмуро. Подейкують: "У цих місцях подорожнім загрожують пірати", тож молимося богам і буддам.
24- ий день. На тому самому місці, що і вчора.
25- ий день. Керманич і його помічники кажуть, що північний вітер не обіцяє нічого доброго, і не відправляють корабля. Невпинно чути, що пірати нас наздоганяють.
26- ий день. Дуже схоже було на те, що пірати на нас нападуть, тому і вийшли в море лише глибокої ночі; по дорозі трапилося місце для моління за безпечну подорож. Керманичу звеліли вшанувати богів підношенням "нуса", і коли останні розлетілися у східному напрямі, то він звернувся з молитвою до богів: "У напрямі, куди полетіли нуса, даруйте нам якнайшвидше відправлення нашого славетного корабля!" Почувши це, одна дівчинка склала:
Попутний вітер із підношеннями нуса
Для бога морських шляхів нехай не припиняє подувати!
А тим часом вітер ущух, керманич вельми загордивсь і радісно закричав: "Гей, піднімайте вітрила!" Жінки та діти особливо зраділи, почувши цей наказ, напевне, не могли дочекатися, коли ж нарешті корабель вирушить у напрямі столиці. А ось вірші однієї пані, яку називали "вельмишановна пані з Авадзі":
Попутний вітерець нехай не припиняє подувати! В цю мить
Від радощів наш корабель заплескав у вітрила-долоні.
Молилися за сприятливу погоду.
27- ий день. Дме вітер, здіймаються високі хвилі; і корабель не відправляють.
Ми всі тужно зідхаємо. Та ось одна пані, аби якось заспокоїти серце, запитала про значення вислову "навіть сонце видно, але ж столиця так далеко" з китайської поезії, яку декламували чоловіки, і так сама склала:
До хмар і сонця на небі рукою дотягнутись ближче,
Ніж линути думкою до столиці.
А хтось, знов, у відповідь:
Не знають обмежень буйні вітри! Збурені хвилі здіймаються.
Довшим увижається шлях у боротьбі з буревієм.
Увесь день вітер ніяк не вгамовується. Лягли спати, але від роздратованості ламали собі пальці.
28- ий день. Цілу ніч невпинно ллє дощ. І ранок сьогоднішній також.
29- ий день. Відправляють корабель. Йдемо при яскравому сонячному світлі. Помітили, як у всіх, хто був на кораблі, відросли довгі нігті, але порахували дні та з’ясували, що сьогодні день Пацюка1, та стригти нігті не стали.
Був перший місяць, і згадався день Пацюка в столиці; всі примовляли: "От, якби ж то були сосни!" Та де ж їх дістати посеред моря? А ось вірші, що їх склала одна пані:
Невже сьогодні навсправжки день Пацюка?
Якби була рибалкою, витягла б з моря сосну морську!
Саме так склала. Але ж як це можливо?! - На морі вірші на честь дня Пацюка! А ось ще чиїсь вірші:
Навіть у такий день не набрати нам молодої зелені!
У бухтах не знайти касуґа з полів.
Так і складали вірші, поки поволі просувалися вперед. І ось наш корабель причалив до живописної місцевості. А коли ми запитали, де ми зараз, то нам відповіли, що це "зупинка Тоса". Була серед нас одна пані, яка раніше жила в місцевості під назвою Тоса. Ось вона і каже: "Назва цієї місцевості схоже на назву тих місць, де я жила раніше. Через те воно й миле мені". А потім склала вірш:
Назва місцевості, де я прожила стільки років, схожа на цю...
Нехай набігають хвилі. Вони також моєму серцю милі.
30- ий день. Ані дощу, ані вітру. Прочувши, що пірати по ночах не виходять у море, корабель відправляють лише опівночі; благополучно минаємо протоку Ава. Посеред ночі розрізнити захід від сходу було неможливо. Коли минали протоку, і чоловіки, і жінки старанно молилися богам і буддам. Місцину Нусіма ми минули між годинами Тигра і Зайця2 та проїхали до місцевості Танаґава. Відчайдушно по спішаючи, прибули до затоки Ідзумі.
1 День Пацюка — за місячним календарем у місяці три дні Пацюка: 5-ий, 17-ий і 29-ий.
2 Година Тигра — час з третьої до п’ятої години ранку, година Зайця — час з п’ятої до сьомої години ранку.
Сьогодні на морі жодної хвильки немає. Схоже, боги та будди почули наші молитви. Минуло тридцять і дев'ять днів, як ми вирушили у подорож. Ми прибули до місцевості Ідзумі, а тому й остраху піратів немає.
1- ий день другого місяця. Протягом ранку дощило. Дощ заспокоївся лише о годині Бика, тож виходимо на веслах із затоки Ідзумі. На морі, так само як і вчора, ані хвиль, ані вітру.
Минаємо соснову галявину в Куросакі, Чорному мисі. Назва місця - чорна, колір сосен - зеленувато-синій, хвилі на узбережжі білі немов сніг, а колір мушель - темно-червоний, тож лише одного ко- льру бракує до п’яти кольорів.
А тим часом, сьогодні від місця під назвою Хаконоура корабель тягнуть на канатах. І поки ось так просуваємося, хтось із присутніх серед нас склав:
У бухті Коштовностей Скринька і хвильки немає.
Хто ж не побачить у безвітряний день,
що море дзеркалом стало?
Тут старшина корабля й каже: "Ну, дожили до цього дня... Сповнені страждань... Інші також складають вірші." - сказав. І сам, аби якось втішитися, склав:
Немов канати, на яких тягнуть човен,
тягнуться довгі весінні дні.
Вже сорок чи всі п’ятдесят днів ми у дорозі.
Напевне ті, хто почув їх, пошепки чи напівголоса казали: "До чого ж пересічні!" Та шепіт припинився, коли хтось сказав, що непристойно критикувати вірші, коли ті склав самий старшина.
Але тут знову здійнялися хвилі, змушені зробити зупинку.
2- ий день. Дощ не припиняється. Весь день і всю ніч молимося богам і буддам.
3- ий день. Море, як і вчора, бурхливе. Корабель не відправляють.
Вітер дме безупинно, узбережні хвилі набігають і біжать назад. З цієї нагоди було складено вірш:
Нитку подорожі до столиці прядемо, але через затримки
Перлини-сльози не нанизати на цю нитку!
Якось так і почали сходити сутінки.
4- ий день. Керманич сказав, що сьогодні вітер і хмари виглядають застрашливо, і тому корабель відправити не довелося. Але ж увесь день ані вітерцю, ані хмаринки на небі! Цей керманич, ну й дурень: ані дні рахувати, ані погоди передбачити не може!
На узбережжі, де ми стояли, було багато красивих мушель і камінців. Побачивши це, один з тих, хто був з нами на кораблі, все сумуючи за тією, що пішла до вирію, склав:
Бийте з силою хвилі о берег!
Моїй милій мушлю-забуття знайти зійду на берег.
Почувши ці слова, один чоловік не втримавсь і, щоб розвіяти думки, що панували на кораблі, промовив:
Чи знайдеш ти ту мушлю-забуття?
Нехай буде на згадку про милу біла перлинка.
Ось так і склав. Либонь, через дівчинку батьки її самі впали у дитинство. Присутні могли, певна річ, сказати, що вона "не схожа на дорогоцінний камінець". Однак, є навіть таке прислів’я: "Обличчя померлої дитини завжди миле...".
Тут одна пані, нудьгуючи від довготривалої стоянки на одному місці, склала вірш:
Джерела! Руки опадають, лишень не мерзнуть.
Мерзнемо тільки ми, так нічого не набравши.
5- ий день. Насилу вийшли з Ідзумі та прямуємо до причалу Одзу, тобто Нитяний.
Погляд тягнеться у далечінь слідом за сосновим переліссям. Усі в важкому настрої, та хтось склав вірші:
Рухаємося, та ніяк не можемо проминути
Галявину сосен в Одзу на узбережжі, що, як коса дівоча, довге.
Поки так складали вірші та просувалися вперед, почали підгійкувати: "Гребіть жвавіше! Погода чудова!"; тоді керманич, звертаючись до гребців, наказав: "З корабля поважного ось вам веління! Ранковий вітер із півночі поки не здійнявся, нумо на канати! " Ці слова, сказані керманичем так природно, прозвучали як вірші. Але ж керманич зовсім не мав наміру видавати ці слова за вірші, складені з нагоди. Ті, хто почув, говорили: "Як дивно! Він говорить немовби віршами!", та коли записали, то й насправді вийшло 31 склад! "Сьогодні ані вітру, ані хвиль немає," - схоже, що наші молитви протягом усього дня справдилися, і хвилі вщухли. А зараз місце, куди злітаються чайки. Сповнена радощів від наближення до столиці одна дитина склала такі вірші:
Сподіваєшся, що затишок нам Боги дарували...
Але навіть зграя чайок нетямучих виглядає як хвилі.
Складаємо вірші та просуваємося... Соснова галявина в Ісіцу мальовнича, а морське узбережжя тягнеться без краю.
Так, минаємо місцевість Сумійосі. Та ось хтось склав:
Щойно я збагнув, що сосен вікових у Суміное
Раніше постарішав я.
Тут мати тієї, що пішла у вічність, не забуваючи [її] ані не на день, ані не на хвилину, склала:
Швидше корабель прямуй до Суміное! Може і даремно
Та трави-забуття хочу я набрати.
Напевне, цим вона хотіла сказати, що її мета - не поринути у забуття, зовсім ні, але лише на деякий час вгамувати біль страждань, аби потім були сили страждати знов.
Так, поки ми складали вірші та оглядали краєвиди, просуваючись уперед, несподівано здійнявся вітер, і як не гребли щосили, але корабель відносило і відносило назад, навіть ледь не перевернуло!
"Це все, мабуть, через бога Сумійосі! Відомо, що в нього за вдача! Знову забажав чогось!" - говорить керманич про вітер. - "Піднесіть йому нуса!'' Як і наказав керманич, Богу підносять нуса. Та попри це вітер і не збирався вщухати, навпаки - дме все зліше, все зліше здіймаються та стають загрозливими хвилі; тоді керманич знову каже: "Нуса не зворушили серця божества, тому й поважний корабель не вирушає. Слід вшанувати бога більш приємним йому підношенням". Знову, як і сказав керманич, вирішили зробити. Але як? Хтось: "[Людина] має два ока. Тоді, чи не піднести йому дзеркало, що ми маємо?" Так і зробили, та коли кинули дзеркало в море, так прикро стало. Раптово море зробилося рівнесеньким немов поверхня дзеркала; хтось склав вірш:
Користолюбне серце бога страхітного відбилося чітко
В дзеркалі, що кинули в море.
Ніяк не можна назвати цього бога добрим духом трави-забуття в Суміное чи узбережних незайманих сосен! Відображене в дзеркалі серце цього бога всі чітко збагнули. Він мав серце таке саме, як і наш керманич.
6-ий день. Виходимо з-під маяка, прибуваємо до Наніва і тут заходимо в річище.
Тут усі - і старі, і малі - від небувалих радощів прихлопують себе по лобу. І навіть пані Оіко з острова Авадзі, що страждала від морської хвороби, зраділа: "Наближаємося до столиці" та, підвівши голову над підлогою корабля, склала вірш:
Коли ж нарешті? - так думали безрадісно...
Та довгий шлях до Наніва поважний корабель здолав.
Усі були приголомшені: вірш було складено людиною, від якої такого аж ніяк не очікували. Старшина нашого корабля, що був тоді серед нас, хоч і почував себе зле, але вірш нахвалював: "Як це не поєднується з Вашим вистражданим від морської хвороби обличчям, але ж бачите!"
7- ий день. Сьогодні корабель вирушив річкою, але як тільки ми почали йти уверх, вода стала убувати, та як тут зарадити? Піднімати корабель стає все складніше.
А тим часом наш старшина корабля, людина не надто вже й обдарована, а у речах витончених взагалі нетямуча - чи то після нахвалювань віршів пані з Авадзі, чи то від погорди за своє столичне походження - став що сили складати вірші дуже сумнівних достоїнств. Ось і вони:
Їхали й приїхали! Сьогодні на річній мілині
І корабель, і ми нудьгуємо!
Однак такі вірші можна скласти лише через хворобу! Але одним віршем він не міг задовольнитися, тому склав ще один:
Страждальницьки думає наш корабель, про те,
Як у місцевої річки серце зміліло для нас.
Напевне, цей вірш був складений через нестримні радощі від наближення до столиці. "Але все ще [мої вірші] поступаються віршам пані з Авадзі. Яка прикрість! Краще б не починав", - шкодує він. А тим часом поволі наступає ніч, вкладаємося спати.
8- ий день. Усе ще стовбичимо в гирлі річки, зупинилися на місці під назвою Торікаї-но Мімакі, що означає Вигін Пташників.
Увечері зі старшиною корабля стався напад звичної хвороби, він дуже страждав. Хтось у знак уваги приніс небагато свіжої риби. Йому віддячили рисом. Чоловіки пошепки перемовлялися: "Ти ба, по зернині рис виманює!" Таке траплялося в багатьох місцях. Але сьогодні, як навмисне, він постився та не їв риби.
9- ий день. Перед світанком у безвідрадних почуттях ми підіймаємося річкою, тягнучи корабель, але в річці води майже немає, то все на одному місці, просуваємося поволі.
Тим часом дісталися до місцевості під назвою Аґаре, що поблизу причалу Вада. Випрохали рису та риби.
Тягнемо корабель далі вверх, аж бачимо: на шляху монастир Наґіса. Цей монастир, якщо згадати минуле, дивовижне місце. Позаду монастиря на пагорбах видніються сосни. В середині, в саду - квітнуть сливи. За словами місцевих мешканців, це місце було славетним у давні часи: покійний тюнаґон Арівара-но Наріхіра, коли супроводжував уже покійного принца Коретака, склав тут такі вірші:
"Нехай би не цвіла вишня в усьому світі!
Яка відрада була б на серці!"
І сьогодні один із нас присвятив цьому місцю такі рядки:
Тисячоліття простояли сосни ці, та віє холоднечею
Від сивого переказу, як і століття тому.
І знову хтось склав:
І аромат сливових квітів - так само повіває
В притулку, що стоїть віка на згадку про тебе.
Піднімаючись уверх по річці, складаємо вірші та тішимося наближенню до столиці.
Серед тих, хто був на кораблі, коли залишали столицю, дітей ще не було, але коли жили на землях [Тоса], у багатьох з'явилися дітлахи. Усі вони на стоянках сходили на землю та верталися на корабель з дітьми на руках. Мати тієї, що пішла у вічність, коли бачила це, не могла стриматися від скорботи:
Були без дітей, та вертаються усі з дітлахами.
Як сумно вертатися без тієї, яку втратили!
Сказавши це, заплакала. Але ж як це було чути батькові! Проте навряд чи цей вірш був виголошений через почуття до нього. І в Китаї, й у нас вірші - це справа миті, коли бракує сил стримати почуття.
Цього вечора ми зупинилися в місцевості під назвою Удоно.
10- ий день. Щось стало на заваді, ми не піднімаємося.
11- ий день. Накрапував дощик, але припинився.
Просуваємося на боці, на сході простяглися гори, та коли запитуємо в людей, ті кажуть, що тут храм Яната. Почувши це, зраділи та піднесли пошану місцевим божествам.
Завиднів міст Ямадзакі. Тут радощам нашим не було меж. Тут корабель ненадовго пристав до берега поблизу храму Содзі, ми радилися про різні речі. На березі поблизу храму росте багато верб. Хтось у тіні цих верб, дивлячись на їх відображення на річній поверхні, склав вірш:
Лягають візерунки хвиль річних.
Відбитки зелені на вербах сплітають килим на поверхні.
12- ий день. Зупинка в Ямадзакі.
13- ий день. Так само в Ямадзакі.
14- ий день. Дощить. Сьогодні відправляємо до столиці за повозкою.
15- ий день. Сьогодні притягнули повозку. На кораблі стає незатишно, тому переїздимо з корабля до будинку.
Тут нам, схоже, раді та пригощають, як тільки можуть. Від люб'язності хазяїна та пригощень ставало вельми незручно. Віддячуємо різними способами. Але поводження з нами в цьому будинку було хорошим і чемним.
16- ий день. Сьогодні ввечері вирушили до столиці. Аж раптом помічаємо, що в крамничці в Ямадзакі такі самі як і малюнки форми трубочки на розписних шкатулках. Хтось: "Ніколи не дізнатися, чи залишиться незмінним серце крамарчуків?"
Наближаємося до столиці, в Сімасака нас хтось вітає. Однак у таких вітаннях не було такої вже й необхідності. Зараз зустрічаєш значно більше різних гостинних людей, аніж у ті часи, коли ми вирушали в подорож до столиці. Також доводилося відповідати.
Ми планували повернутися до столиці до ночі, а тому й поспішали. А між тим з'явився місяць. Річку Кацура (Лаврову) перетинаємо в місячному сяйві. Чуються зауваження: "Але це не річка Асука, вона анітрохи не змінила ні своєї течії, ні глибини". Хтось прочитав вірша:
Далекого місяця, де за повір'ям росте лавровий кущ,
На річці Лавровій відображення навіть незмінне.
І знову хтось склав:
Більше за хмари в небі була омріяна Лаврова річка.
Тепер пливемо, змочивши рукава у воді.
І знову хтось прочитав:
Хоч у серці моєму не води річки Кацура течуть,
Та не поступиться серце глибині течії.
Усіх переповнювали радощі від повернення до столиці, тому і віршів було багацько.
Настала ніч, околиць було не розрізнити. Та ми тішилися в’їзду до столиці. Під’їздимо до будинку і минаємо браму, в місячному світлі добре видно майже все. Та якщо попитаєте, що саме ми побачили: руйнування і спустошення таке, що словами того не передати! У серці людини, якій довірили доглядати за будинком, також, напевне, владарювало спустошення! Але ж будинки наші були ніби єдиний, їх розмежовувала лише внутрішня перегородка, та й він же ж самий визвався доглядати за будинком, поки нас не буде. А ще кожного разу, як від нього надходили повідомлення, на знак подяки постійно надсилалися подарунки. Сьогодні, поза іншим, про все це говорити голосно непристойно. І попри весь розпач, цій людині слід було віддячити.
У саду залишилася подоба ставу - баюра з водою. На березі росла сосна. Протягом п’яти-шести років вона втратила всі гілки з одного боку - таке враження, ніби минули тисячоліття! З’являлася мішма молода парость. Все було в запустінні, люди це називають аваре - печальним смутком. І кожна дрібничка викликала стільки спогадів, і серед цих милих серцю думок особливо сумно було згадувати народжену в цьому будинку дівчинку, яка так і не повернулася разом з усіма... Галас навкруги наших попутників з корабля з дітьми на руках. Він ще більше додає страждань. Це вірші, неголосно сказані людиною, яка відчуває душу:
Тут вона побачила світ, але не повернеться!
У рідному саду пагінці маленьких сосен бачити гірко.
Можливо, сказаного виявилося недостатньо, оскільки знову було написано:
Якби віки росла та, що промайнула, як ця парость сосни,
Не довелося б відчути печаль розлуки дальньої.
Авжеж, багато є речей незгладимих і сумних. Та усе хіба можна описати словами?
Так чи інакше, знищити б це все!
Переклад Ю.В. Осадчої