Дзуйхіцу
Сінкокін-вака-сю («Нова збірка старих і нових японських пісень») 1205 р.
СІНКОКІН-ВАКА-СЮ
або
«НОВА ЗБІРКА СТАРИХ І НОВИХ ЯПОНСЬКИХ ПІСЕНЬ»
З плином часу в давній Японії поступово удосконалювалася поетика жанру танка, змінювалися естетично-художні принципи й категорії цієї поезії. Якщо головним естетичним принципом доби Хейан (794-1185), коли була створена антологія «Кокін-вака-сю» (905 р.), вважався принцип «моно-но аваре» (досл.: «чарівний смуток речей», «сумна чарівність речей») чи просто «аваре» («чарівний смуток», «сумна чарівність»), то для авторів антології «Сінкокін-вака-сю» (1205 р.) художньо-естетичною домінантою стає принцип «юґен» (досл. з яп.: «таємнича краса», «незбагненна привабливість») - філософський термін буддійського походження, який означав «одвічну істину буття», «потаємну суть явищ».
Поетична антологія «Сінкокін-вака-сю» («Нова збірка старих і нових японських пісень», яка була укладена Фудзіварою Тейка (Фудзівара-но Садаіе, 1162-1241) у 1205 році за ініціативи екс-імператора Ґотоба (Дайдзьо-тенно, 1180-1239; роки правл.: 1183-1198), стала восьмою «імператорською» (тобто офіційною) антологією. Її поява ознаменувала новий етап розвитку поезії вака. Як свого часу «Кокін-вака-сю», ця антологія також стала зразком для багатьох поколінь японських поетів.
Більшість поетів, чиї вірші увійшли до складу «Сінкокін-вака-сю», були переможцями надзвичайно популярних серед столичної аристократів тієї історичної доби поетичних змагань (ута-авасе), перемога в яких приносила авторові вірша-переможця не лише похвалу імператора, нові чини і посади, тобто давала можливість швидшого просування по ієрархічних сходинках, але й прославляла його ім’я поета.
Відомо, що активну участь у відборі поезій для цієї антології брав сам імператор Ґотоба, який також був талановитим поетом, про що свідчать його чудові вірші, що увійшли до складу «Сінкокін-вака-сю».
За своїм обсягом ця поетична антологія, яка, судячи з її назви - нова «Кокін-вака-сю», - мала стати на один рівень із надзвичайно популярною в ті часи «старою» «Кокін-вака-сю», була майже вдвічі більшою і містила 1979 віршів, написаних у жанрі танка. Її структурна композиція практично повністю повторювала структуру «Кокін-вака-сю» - 20 сувоїв, кожний чи декілька з яких об’єднували поезії на одну тему:
- пори року,
- пісні-вітання,
- пісні скорботи,
- пісні розлуки,
- подорожні пісні,
- пісні кохання тощо.
Характерною особливістю «Сінкокін-вака-сю» були лише дві її заключні частини, які містили вірші релігійної тематики - синтоїстські та будійські обрядові пісні..
І.П. Бондаренко
СІНКОКІН-ВАКА-СЮ
I-II
Весняні пісні
(I, 3)
У нетрі гір
Весна приходить пізно,
Але вже й тут поволі тане сніг:
Зі стріхи крапель стук
В соснові двері!
(Сьокусі-найсінно /принцеса Сьокусі/)
(I, 18)
Уже й пісні
Заводить соловейко,
А на Заставі
Зустрічей сніжок
Ще білить
Криптомеріям листочки.
(Дайдзьо Тенно /імператор Ґотоба/)
(I, 27)
Завирували білопінні хвилі
У річці Кійотакі -
Тане сніг,
Що цілу зиму
Падав на вершини.
(Сайґьо-хосі)
(I, 33)
В безкрає небо тягнеться димок
З вершини Фудзіями,
А здається -
Звивається серпанок весняний,
Струмуючи в ранкове піднебесся.
(Архієпископ Дзіен)
(I, 52)
Очей не зводжу з чарівного квіту
Під стріхою домівки!
Хай стає
Минулим день сьогоднішній,
Ти також, квітуча сливо, не забудь мене!
(Сьокусі-найсінно /принцеса Сьокусі/)
(I, 85)
Хтось повертається,
А хтось сюди прямує -
Усіх приваблює
В серпанку веснянім
Гора Тацута, вкрита першоцвітом!
(Тюнаґон Якамоті)
(II, 99)
(Про малюнок на ширмі)
Квітують вишні в горах,
Хвіст фазана звисає
Довгий-довгий, як і день...
Та все одно -
Ніяк не намилуюсь!
(Дайдзьо Тенно /імператор Ґотоба/)
(II, 101)
Минуле згадую,
Нікчемне, швидкоплинне,
Рахуючи ті весни, коли я,
Журилась тільки
За вишневим цвітом!
(Сьокусі-найсінно /принцеса Сьокусі/)
(II, 105)
Ніколи досхочу вишневим цвітом
Намилуватися не міг,
Але чому
Лише цим вечором
Я так про це жалкую?
(Арівара-но Наріхіра)
(II, 106)
Весняні ночі!
Навіть уві сні
Не знає спокою душа:
Усе їй сниться,
Що з вишень облітає білоцвіт!
(Осікоті-но Міцуне)
(II, 149)
Вишневий цвіт опав!
На світ безбарвний
Дивлюсь засмучено...
Весняні зливи ллють
З небес, що теж, здається, помарніли.
(Сьокусі-найсінно /принцеса Сьокусі/)
III
Літні пісні
(III, 204)
Усіх провідуєш,
Літаєш де завгодно,
Зозуленько!
Лише моя душа, засмучена,
Тебе чекає марно!
(Мурасакі Сікібу)
(III, 220)
Зів’ялих півників
Казковий аромат,
Зозулі голос в сутінках вечірніх
Під гомін теплого
Травневого дощу!
(Фудзівара-но Йосіцуне)
(III, 235)
За гори заховався від дощу
І не виходить безсердечний місяць!
Лише зозулі
Сиротливий плач
Доноситься до мене, теж сумного.
(Фудзівара-но Садаіе /Тейка/)
(III, 236)
За хмарами
Зозуля прокувала...
В цю літню зливу
І в моїй душі
Від смутку також просвітку немає!
(Дайдзьо Тенно /імператор Ґотоба/)
(III, 247)
Хмаринки білі
В сутінках вечірніх:
Сліди від тих, кого уже нема?
Чи з мандаринів цвіт
Здуває вітер?
(Фудзівара-но Садаіе /Тейка/)
(III, 262)
Дзюрчить струмок прозорий край дороги:
У затінку плакучих верб
На мить
Затримався...
Мов прикипіли ноги!
(Сайґьо-хосі)
IV-V
Осінні пісні
(IV, 299)
Коли дмухне
Осінній перший вітер,
Від дум сумних
Бентежаться серця навіть у тих,
Хто до всього байдужий!
(Сайґьо-хосі)
(IV, 361)
Якого кольору
Самотності печаль?
Не висловити...
Ніби кипариси
В осінніх горах в сутінках стоять!
(Дзякурен-хосі)
(IV, 363)
Осінні сутінки,
Рибалок курені...
Куди не глянеш -
Квіти, жовте листя
Зів’яли і обсипались сумні!
(Фудзівара-но Садаіе /Тейка/)
(IV, 366)
Осінній вітер довгі рукави
Усім тріпає,
Та роса вечірня
Зволожує чомусь
Лише мої!
(Камо-но Наґаакіра)
(IV, 367)
Чомусь завжди,
Як осінь на порозі,
Незрозумілий, таємничий сум
Людські серця
Охоплює невдовзі.
(Сайґьо-хосі)
(IV, 397)
Задумливо
На місяць поглядаю:
У кронах сосен вітер шелестить,
Нашіптуючи щось
Лише для мене.
(Камо-но Наґаакіра)
(IV, 403)
Немов жалкуючи,
Що у нічному небі
Осінній місяць скоро пропаде,
Ще вдосвіта човни свої виводять
У океан осімські рибаки.
(Фудзівара-но Іетака)
(V, 437)
На кленах знизу листя опадає.
У горах сутінки,
Осінній дощ мрячить.
І оленя промоклого невдовзі
Самотній голос, мабуть, зазвучить.
(Фудзівара-но Іетака)
(V, 445)
Плач оленя
Збудив посеред ночі,
І я згадав
Обірваний свій сон,
Наповнений осінньою журбою.
(Архієпископ Дзіен)
(V, 472)
Сюркочуть коники!
Але осінні ночі
Потроху холоднішими стають:
Мов віддаляючись,
Слабкішає їх голос.
(Сайґьо-хосі)
(V, 506)
Своїми крилами
Чіпляючись за хмари,
Кричать у горах гуси,
А мені
Осінній вітер рукави тріпає.
(Фудзівара-но Іетака)
VI
Зимові пісні
(VI, 552)
Бентежить душу
Безпричинний смуток,
Коли услід за вітром із дерев
Багряне листя
В жовтні облітає.
(Фудзівара-но Такаміцу)
(VI, 563)
Холодна мряка!
В горах буревій
Пожовкле листя із дерев здуває...
І знов не просихають
Рукави!
(Сінано)
(VI, 624)
Дивлюсь на поле,
Де під очеретом
Трава, схилившись, сохне у журбі,
І розумію,
Що зима настала!
(Ідзумі Сікібу)
(VI, 638)
Дивлюсь і бачу:
Вже прийшла зима,
Тонкою кригою
Покрився край затоки,
А в гирлі річки плавають качки.
(Сьокусі-найсінно /принцеса Сьокусі/)
(VI, 667)
Прокинувся сьогодні до світання,
Почувши тріск:
Під сніжним тягярем
Бамбукова
Зламалась огорожа.
(Фудзівара-но Норікане)
(VI, 670)
Ну, як мені позбутися
Печалі,
Коли пожовкле листя на дубах
На схилах гір
Сніжинки посипають?
(Фудзівара-но Куніфуса)
VII
Пісні-вітання
(VII, 714)
Пісок на березі
Затоки Суміное -
І той подовгу береже сліди
Тих журавлів,
Що тут колись ходили!
(Ісе)
(VII, 716)
Спливуть віки -
Лише вітрів осінніх
Мінятись буде голос...
А сосна,
Що на вершині, кольору не змінить!
(Осікоті-но Міцуне)
(VII, 721)
Проносяться над нею урагани,
Бурхливі хвилі точать
Без жалю,
Але стоїть одвіку
В морі скеля!
(Ісе)
(VII, 724)
Твоя доба
Нехай триває вічність,
І незліченною хай буде кількість літ!
Сіяй, мов сонце,
У безхмарнім небі!
(Мінамото-но Акіфуса)
VIII
Пісні скорботи
(VIII, 758)
Сумний кінець
І у моєї долі...
Що по мені залишиться колись?
Димок погребний,
Мов серпанок в полі!
(Оно-но Коматі)
(VIII, 775)
Роса також зникає!
Але згодом
Ми знову бачимо її...
Так з чим тоді
Людини смерть раптову порівняти?
(Ідзумі Сікібу)
(VIII, 817)
Написане ще довго не зітреться,
Але чи глянуть ті
На ці рядки,
Кому судилось
Довше нас прожити?
(Мурасакі Сікібу)
(VIII, 818)
Як довго пам’ятають люди тих,
Хто їх покинув,
І коли забудуть?
Сьогодні ми сумуємо без них,
А завтра нас оплакувати будуть!
(Каґа-но Сьонаґон)
(VIII, 856)
(Випадково натрапивши серед речей на листа тієї, що давно покинула цей світ, написала близькій їй людині)
Живеш -
І не замислишся ніколи
Про власну долю,
Доки не прийде
Скорботна звістка про чиюсь кончину!
(Мурасакі Сікібу)
IX
Пісні розлуки
(IX, 859)
Довірся гусям!
І вони на крилах
На північ понесуть твої листи
Рядками нескінченними
У хмарах!
(Мурасакі Сікібу)
(IX, 881)
Я вірю,
Що сьогоднішня розлука
Не буде довгою...
А що, як саме так
Моя остання подорож почнеться?
(Сюн’е-хосі)
(IX, 891)
Не забувай мене,
Поклавши навіть
Свою голівку на чужий рукав!
Візьми на згадку місячного сяйва,
Политого сльозами, на моїм...
(Фудзівара-но Садаіе /Тейка/)
X
Подорожні пісні
(X, 918)
Коли у сутінках
Захмарюється небо,
Бурхливі хвилі
Рвуться до човна,
Душа моя холоне від тривоги!
(Мурасакі Сікібу)
(X, 955)
Невже тепер
Залишились позаду
Захмарені численні піки гір,
Де лютим буревіям на поталу
Мого вбрання дістались рукави?
(Фудзівара-но Масацуне)
(X, 964)
В які поля
Податися мені
У сутінках вечірніх?
І якої
Травички в узголів’я назбирать?1
(Камо-но Наґаакіра)
1 Гра слів: яп. слово «тігіру» може означати: «рвати, /збирати/», а також: «присягатися /в коханні/».
XI-XV
Пісні кохання
(XII, 1099)
В ущелину між скелями сховаюсь
Далеко в горах
Від людських очей
І в самоті
Порину в тужні думи!
(Сайґьо-хосі)
(XII, 1107)
Очей закоханих
Не зводжу з того боку
На небосхилі, де стоїть твій дім.
І раптом - краючи серпанок,
Дощ весняний!
(Фудзівара-но Тосінарі)
(XII, 1113)
Чи довго ще залишилось мені
На цьому світі жити -
Я не знаю,
Але цей біль жагучий -
Назавжди!
(Фудзівара-но Йосітака)
(XII, 1130)
Усупереч обітницям,
Ти знову
Сьогодні так далеко, як хмарки
У небі над
Повернення горою,
Та попри все, чекатиму тебе!
(Камо-но Сіґемаса)
(XIII, 1204)
Тебе чекати буду край порога
І теж одна
До спальні не ввійду...1
Не поспішай занадто, місяченьку,
Ховатися за гори уночі!
(Сьокусі-найсінно /принцеса Сьокусі/)
(XIV, 1262)
(Написала одній людині) 2
Я бачила,
Куди сховався місяць,
Такий яскравий, ясний...
Попри це,
Всю ніч чекала, дивлячись на небо!
(Мурасакі Сікібу)
(XIV, 1263)
(Вірш-відповідь)
Зубчасті гори,
Де ховався місяць,
Закрили хмари -
Мабуть, через це
В твоїй душі і зникло його сяйво!
(Невідомий автор3)
(XIV, 1271)
Усі мене забули!
Але знають про це лиш дощ,
Що мочить рукави,
Та безсердечний місяць
Над горою.
(Дайдзьо Тенно /імператор Ґотоба/)
1 Алюзія на вірш невідомого автора «Нехай покриє стрічку темно-синю...» з поетичної антології «Кокін-сю» (XIV, 693).
2 Вважається, що цей вірш був адресований Фудзівара-но Нобутака — чоловікові поетеси.
3 Вважається, що вірш-відповідь написав Фудзівара-но Нобутака — чоловік поетеси.
(XIV, 1274)
Кохання смуток.
Від жагучих сліз,
Здається, навіть небо похмурніло:
Яскравий місяць в спальні
Потьмянів!
(Ґон-тюнаґон Кінцуне)
(XIV, 1277)
«Ніколи не забуду!» - запевняла,
Прощаючись...
Лиш місяць, що в ту ніч
Світив над нами,
Іноді заходить...
(Фудзівара-но Арі-іе)
(XIV, 1297)
Яка байдужа!
Мабуть, розлюбила.
Та дорікать не стану,
Бо ж колись
Були ми з нею зовсім не знайомі!
(Сайґьо-хосі)
(XIV, 1330)
Ті сльози,
Що сьогодні на світанні
З очей моїх котились на рукав,
Услід за дзвонами
До неба піднялися!
(Архієпископ Дзіен)
(XV, 1336)
На наші білосніжні рукави
Росинки падають,
Віщуючи розлуку,
А душі вітер
Смутком пронизав!
(Фудзівара-но Садаіе /Тейка/)
(XV, 1343)
Якщо це правда, що життя - роса,
Я згоден зникнути,
Аби хоч раз почути
Її, жорстокої, розкаяння слова...
Та зникнувши, чи зможу їх розчути?
(Фудзівара-но Мотодзане)
(XV, 1344)
(Написано від імені чоловіка,
який перестав отримувати відповіді на свої листи до коханої)
Приїхати невдовзі обіцяла...
Засохле листя
Вітер позривав -
Нічній росі
Нема за що чіплятись!
(Ідзумі Сікібу)
XVI-XVIII Різні пісні
(XVI, 1470)
Із білоквітом, що злітає з вишень,
Порівнюю в думках
Цей грішний світ!
Але куди мені
Від нього дітись?
(Сайґьо-хосі)
(XVI, 1520)
Спустившись з гір зубчастих,
Поміж сосен
Усе ще блимає, мигтить
З останніх сил
Такий люб’язний місяць світанковий!
(Фудзівара-но Нарікійо)
(XVII, 1613)
За вітром стелиться
Димок із Фудзіями,
Зникаючи у небі,
Ніби він
Мені, нетямі, вказує стежину.
(Сайґьо-хосі)
(XVII, 1657)
Якби у мене приятель знайшовся
В гірськім селі,
Якому світ обрид,
Ми з ним про прикрощі життя
Поговорили б!
(Сайґьо-хосі)
(XVIII, 1807)
Уважно прислуховуюсь до дзвонів
У сутінках вечірніх,
Мов збагнуть -
Чи ще колись я їх почую? -
Хочу.
(Ідзумі Сікібу)
(XVIII, 1819)
(Надіслала тому, хто вранці після буревію нічого навіть не спитав про свою дитину)
В долині Міяґі
Шалений вітер
Пронісся уночі,
Але ніхто
Про долю крихітки-хаґі не запитає!
(Акадзоме Емон)
XIX
Синтоїстські обрядові пісні
(XIX, 1853)
Яка печаль!
В моїм саду на сливі,
Що сам Господар незабутній посадив,
Жорстокі люди
Гілочку зламали!
(Невідомий автор)
(XIX, 1858)
Старіючи,
Стаю все більше схожим
На Тебе, Боже!
Потай від людей
Чекаю зустрічі з Тобою нетерпляче!
(Невідомий автор)
(XIX, 1873)
Якщо мене спитають земляки,
Про радість і про горе
В грішнім світі
Я їм повідаю
Всю правду залюбки!
(Невідомий автор)
(XIX, 1875)
Очей не відвести!
Зникають хмари
Над горами святими1,
І з небес
Вечірнє сяйво місяця струмує!
(Дайдзьо Тенно /імператор Ґотоба/)
XX
Буддійські обрядові пісні
(XX, 1952)
Немов дороговкази,
На узбіччі -
Маленькі світлячки,
І я один
Прямую в неба темряву вечірню!
(Дзякудзен-хосі)
(XX, 1953)
Розтануть хмари,
Небо проясниться,
І, як завжди,
Над грішним світом цим
Кружляти буде місяць яснолиций!
(Дзякудзен-хосі)
(XX, 1959)
Як білі хмари, з горами зустрівшись,
Вершини покидають,
Так і я
Цей світ обридлий
Вже давно б покинув!
(Мінамото-но Суехіро)
(XX, 1966)
О! Як би ми Зненавиділи світ,
Якби не знали,
Що нещастя наші
Минулим теж зумовлені життям!
(Нідзьоноін-но Санукі)
(XX, 1973)
Якщо це сон - це сон!
Але ж і дійсність
Від сну не відрізнити!
Пробуджусь
І не збагну ніяк: в якому світі?
(Акадзоме Емон)
Переклад І. Бондаренка
Дата останньої реадакції: 19/05/2025