Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010

Кодзікі («Записи давніх діянь») 712 р. Міфи давньої Японії
Історико-міфологічні літописи

Міфологія Японії унікальна. Географічне положення країни і збіг історичних обставин вберегли японські міфи від величезного впливу китайських ідей. Дивний, ні на що не схожий світ відкривається перед нами.

З первісного хаосу стали виникати первобоги, безвісти зникаючи після своєї появи. Потім з'явилися інші боги й створили світ - Вогонь, Сонце, Вітер, Країну Восьми Великих Островів... Міфи про створення й облаштованість світу стали основою священних текстів синто - «Шлях богів» - національної релігії японців.

Ця релігія формувалася на зорі державності з вірувань, ритуалів, прикмет. У ній поєднується незліченна кількість богів і шанування предків, існували святилища, оточені дібровами священних дерев, тощо.

Японці почали записувати свої міфи порівняно рано - на початку VІІІ ст., коли вони ще були живі в пам'яті розповідачів казок.

Протояпонські племена, поступово витісняючи давнє населення островів айнського та малайсько-полінезійського походження, переселилися на північ острова Кюсю й на південний захід острова Хонсю з Корейського півострова на рубежі IV і III ст. до н.е. Це були землероби. Переселенці привезли з собою домашніх тварин, технологію вирощування поливного рису і навички виготовлення мідних та бронзових знарядь. Характерним для їх культури є величезна кількість церемоніальних бронзових мечів, дзеркал і дзвонів. З'явився новий тип житла - пальові будівлі з піднятою над землею підлогою та масивною покрівлею з великим виносом, що нагадують житла народів Південно-Східної Азії.

У I ст. н.е. у предків сучасних японців почали формуватися родові й племенні союзи, вожді яких виконували також сакральні функції. Рід був скріплений родинними узами, територією, культом бога-засновника й підпорядкований одному вождеві, який контактував із сусідніми родами, судив членів роду та був верховним шаманом. Родова організація мала ознаки матріархату.

У другій половині III ст. настає ранній залізний вік («курганний період»). При похованні вождів, а згодом і вельможних членів роду насипали круглі (пізніше - квадратно-круглі, що нагадують замкову щілину) кургани, у яких у наші дні археологи знаходять різноманітний похоронний інвентар: від ритуального, на ранньому етапі, - до військового, на більш пізньому. Поряд із бронзовим знаряддям і прикрасами трапляються предмети з заліза й сталі (леза мечів), глиняні фігурки ханіва, що зображують предмети побуту, зброю, тварин і людей. Очевидно, призначення ханіва було різним - від позначення меж курганного поховання (керамічні циліндри) до імітації жертвоприношень.

У III ст. існувало три племінних об'єднання. Почалося формування ранньокласової держави під егідою глави племені Ямато (центральна частина півдня острова Хонсю). У межах усієї держави «цар» шанувався як прямий нащадок богині Сонця. Культ цієї богині почав домінувати над місцевими культами й поширився на всю територію держави Ямато. У провінції Ісе, на березі Тихого океану, був споруджений храмовий комплекс для поклоніння богині Сонця - Аматерасу.

Символами влади «царя» вважалися три священні регалії - меч, яшма та бронзове дзеркало, отримані, відповідно до міфів, від божественних предків, і які повинні передаватися від покоління до покоління. Вожді найбільш сильних племен, що ввійшли до Ямато, були проголошені супутниками Нінігі-но мікото, онука богині Аматерасу, посланого нею з Рівнини Високого Неба керувати Землею. Кожен рід мав власне святилище, де відбувалося поклоніння предкам роду. Багато місць поклоніння були пов’язані з обожнюванням гір, рік, водоспадів, старих дерев, явищ природи. Велику роль відігравав ритуал очищення, пов’язаний з омиванням водою та проголошенням особливих молитов.

Перші державні утворення не мали постійної столиці. Кожен «цар» переносив адміністративний центр у нове місце, що було пов’язано з уявленнями про опоганення смертю колишньої столиці і з чварами найвпливовіших родів. У 710 р. столиця (м. Нара) вперше стала постійною.

Навесні 712 р. придворний історіограф О-но Ясумаро (?-723) підніс імператриці Ґеммей три сувої «Записів давніх діянь» («Кодзікі»), що включили міфи (від створення Неба і Землі до найближчих предків перших імператорів) і давні перекази, казки і пісні, а також викладені в хронологічному порядку події історії країни до початку VII ст. Запис здійснювався зі слів старця (або стариці) Хіеда-но Аре.

У книзі чітко проведена ідея спадкоємності від первобогів-творців світу до небесних богів, від них до богів земних, а від земних богів до царів Ямато, далеким предкам нинішніх японських імператорів.

Через вісім років після «Кодзікі» з'явилася ще одна писемна пам'ятка, у котру увійшли ті ж міфи. У 720 р. колегія під керівництвом принца Тонері (676-725) завершила складання «Анналів Японії» («Ніхон-сьокі», або «Ніхон-ґі»), Склад «Анналів» майже той самий, що і «Записів про діяння давнини»: 30 книг, що починаються з того ж міфу про створення світу й завершуються викладом історичних подій 679 р. Але відрізняються вони від попередніх зібрань тим, що наводять варіанти (іноді кількох) міфологічних епізодів. І друга пам'ятка написана не японською мовою, а китайською - в той час мовою міждержавного спілкування народів Далекого Сходу. Є також розбіжності в датуванні подій.

Збірки міфів, легенд і переказів, що не ввійшли в названі дві пам'ятки, - «Зібрання упущених раніше давніх висловів» («Коґо сюі», початок IX ст.), «Установлення років Енґі» («Енґі-сікі», 927 р.) і природно-географічні й етнографічні описи провінцій - фудокі (VIII в.) показують, що більш короткий або інакше побудований виклад не дає послідовної картини обожнювання правлячого роду Ямато й родової верхівки часів переходу до ранньої державності. Тому цикл міфів, записаний у «Кодзікі», вважається найбільш цілісним, і пам'ятка перетворилася у священну книгу національної японської релігії синто.

«Ніхон-ґі», за задумом їхніх укладачів, були орієнтовані на зовнішній світ. Головні особливості країни та чесноти її населення викладені в «Ніхон-ґі» спираються на китайські понятійні категорії: «Споконвічно Небо і Земля не були розділені, а інь і ян (темне і світле начало - В.Г.) ще не розрізнялися»; передсмертна мова «імператора» Юряку (V ст.) повторює слова китайського імператора Ґаоцзу (пом. у 604 р.), «імператор» Нінтоку (IV ст.) демонструє конфуціанські чесноти і т.д.

Інша справа з рештою пам’яток. Фудоку, складені в VIII ст. за зразком давньокитайських «финтуцзі», включили в себе багато фрагментів міфів, переказів і легенд, що не ввійшли в «Кодзікі» і «Ніхон-ґі». Вони не утворюють послідовної картини, і матеріал, що ввійшов у них, має переважно топонімічну спрямованість. «Встановлення років Енґі» спирається на синтоістичні церемонії, свята й тексти більшості давніх молитов норіто.

Укладач «Зібрань упущених раніше давніх висловів» Імбе-но Хіронарі належав до стародавнього роду вищих жреців синто, який в середині VII ст. був усунений з колишніх позицій його суперниками. У 807 р. він представив запис міфів, що зберігався поколіннями його предків; міфи оспівують генеалогію роду Імбе (Імібе) і важливу роль, що він її відіграв у державі. Природна річ, ці міфи трохи відрізняються від загальновизнаних.

Давні японські міфи умовно можна поділити на світотворчі та світовпорядковуванні. Вони й увійшли в першу книгу «Записів про діяння давнини». Наступний пласт архаїчного фольклору відноситься до «будівництва країни» (кунідзукурі), періоду формування японської держави. Це епоха перших земних нащадків небесних богів - імператорів Японії. Велика частина сюжетів про «будівництво країни» увійшла в другу книгу «Записів про діяння давнини».

Отже, світ спочатку складався з хаосу. Із хаосу народжувалися боги. Останніми на світ з'явилися бог Ідзанаґі і богиня Ідзанамі. Вони отримали наказ розпочати акт творіння. Стоячи на Мосту, що Плаває в Небі (на веселці /?/), божественна пара занурила в море спис з наконечником із коштовностей і стала розмішувати солону воду доти, поки та не загусла. Краплі, що упали з наконечника списа, утворили острів, на який та пара й зійшла, щоб продовжити акт творіння. Тепер вони приступили до створення божеств моря, бруду, гір, води, вогню... Бог Вогню зі своєю появою на світ обпалив матері лоно, отже, нові божества з'являлися на світ природним шляхом. Ні до них, ні після них це не було обов'язковим.

Ідзанамі загинула, і її божественному чоловіку не вдалося визволити кохану з Країни Пітьми (у міфах немає кордонів між трьома світами - Рівниною Високого Неба, Очеретяною Рівниною-Серединною Країною і Країною Пітьми, деякий час герої міфів могли вільно пересуватися між цими світами). Він повернувся додому й почав народжувати нових богів сам. Безліч богів з'явилося з його одягу, взуття, з родимих плям на тілі, із крапель води, що падали з нього під час ритуального омивання. У числі останніх - головні герої наступних міфів - богиня Сонця Аматерасу оо-мі-камі і бог Буревію Сусано О-но Мікото.

Богиня Сонця вважається прародителькою імператорського дому: її онук Нініґі-но мікото, що одержав від бабусі три священні регалії та вповноважений нею керувати Вісьма Великими островами (Очеретяною Рівниною-Серединною Країною - Японією), став згодом прапрадідом першого імператора країни Дзімму-тенно (Каму-Ямато Іварехіко-но Мікото, народився в 711 р. до н.е).

Статус головної богині визначається її поведінкою від моменту її закриття у Небесний грот (асоціюється з затемненням сонця) до вповноваження онука керувати Очеретяною Рівниною. Інша справа з богом Буревію. Простеживши за його поведінкою, ми з подивом виявляємо, що вона докорінно змінюється від появи Сусано на світ до зішестя його в країну Коренів.

Спочатку він шалений бог Буревію. Він обурений тим, що в його володіння віддана Рівнина Моря: плачем висушивши гори та водойми, бешкетує він у володіннях сестри, за це його суворо карають боги й виганяють з Рівнини Високого Неба. Але тільки-но Сусано Оно Мікото спустився на землю, як умить перетворився в доброго бога - він рятує приречену на смерть дівчину, вбиває восьмиголового змія-людожера, будує восьмиярусний терем для коханої та, перебуваючи у підземному світі, дає корисні поради втікачеві Оо-куні- нусі, який викрав його доньку.

Очевидне поєднання двох міфологічних циклів - того, у якому Сусано є божеством стороннім, і того, для якого він - божество органічне. Дослідники відзначають у давній Японії відбитки двох таких циклів. Найбільш розвинутим є цикл міфів племені Ямато, що представлений у «Кодзікі» і «Ніхон-ґі». Паралельно цьому циклу існувала в досить організованому вигляді міфологія племені Ідзумо, що жило на південному заході острова Хонсю. До пантеону Ідзумо поряд із Сусано О-но Мікото належали Оо-кунінусі-но камі, Сукуна-бікона-но камі й ще декілька богів, включених у загальний пантеон після приєднання Ідзумо до союзу племен Ямато. Але оскільки в загальяпонській міфології переважала ідея верховенства богів Ямато, ранг богів Ідзумо виявився трохи нижчим.

У «Кодзікі» відсутній мотив кунібікі («підтягування земель»), що відбиває, цілком ймовірно, епоху зміцнення племені Ідзумо та завоювання їм прилеглих територій. У «Ідзумо-фудокі» він викладений у такий спосіб:

«Бог Яцукамідзу-оміцуно, що зробив кунібікі, сказав: "Країна хмар (Ідзумо), де піднімаються восьмиярусні хмари, - юна країна, вузька, як смужка полотнини. Вона була створена маленькою, тому мені хотілося б приєднати до неї [інші землі]. Якщо глянути на мис Місакі в країні Сіраґі, білої, як нічний одяг такубусума, чи не зайвий він у країні, то бачиш, що мис цей - зайвий", - так він сказав. І тоді, узявши заступ, широкий і плоский, як груди молодої дівчини, устромив він його [у землю], як втикають [острогу] у зябра великої риби, відрубав він землю, що колихалася, немов прапори розквітлого очерету сусукі, накинув він на землю міцну мотузку, звиту з трьох пасм, і почав повільно, як човен, що піднімається по річці, тягти її, підтягувати, чорну, як плід сімоцудзура, беручи і перебираючи мотузку руками і приказуючи: "Земля, йди сюди, земля, йди сюди!".

Підтягнута й приєднана до країни земля стала [морським узбережжям], і там, де був рів Кодзу, утворився мис Кідзукі - "Багатоземельний".

А міцно вбитий в землю кіл (до нього була прив'язана мотузка, за яку бог тягнув землю) став межею між провінціями Івамі та Ідзумо. І [тепер] там стоїть гора Сахіме. А мотузка, за яку бог тягнув землю, перетворилася на довге морське узбережжя Соно» (переклад К.А. Попова).

Так само бог Яцукамідзу-оміцуно приєднав до Ідзумо ще кілька земель, після чого сповістив про завершення кунібікі й застромив свій жезл у храмовий гай Оу. Приєднання кожної нової землі описано у фудокі окремо, але з точним повторенням усіх мовних зворотів, включаючи порівняння.

У традиції Ідзумо головним божеством був Оо-кунінусі-но камі, який мав декілька імен. Під іменем Оо-намоті його змальовують «великим богом, що створив Піднебесну». Перехід Піднебесної (тобто всієї Японії) у владу нащадків Аматерасу пояснюється в міфах як «передача країни» (куніюдзурі). У традиції Ямато говориться, що Аматерасу зібрала своїх підданих на березі ріки й сказала їм, що в країні Ідзумо живе багато «буйних богів», яких потрібно втихомирити. Один за іншим для цієї мети відправляються на землю три божества. Зішесття перших двох не призвело до скорення країни, але третій своєї мети домігся. Оо-кунінусі-но камі передав йому володіння країною, віддаливя в палац Кідзукі й залишив за собою право керувати країною Ідзумо. У версії «Ідзумо-фудокі» ця подія описана в наступних словах:

«Великий бог Оо-намоті, що створив Піднебесну, утихомиривши вісім земель у Косі, повернувся додому й після прибуття на гору На-ґае вирік: "Країну, що я створив і якою володію та керую, я хочу передати тобі, нащадкові богів. Спокійно володій і керуй нею сторіччями. Тільки країну Ідзумо, країну, де я, звідки піднімаються, клубочучи, восьмиярусні хмари, оточу я зеленими горами на зразок огорожі, поставлю в ній свою тама, залишу собі і буду охороняти"» (пер. К.А. Попова).

Очевидно, з племенем Ямато не був пов'язаний і міф про бога Ні- ніґі-но мікото, проголошений потім онуком богині Аматерасу оо-мікамі. Міф зародився на південному сході острова Кюсю, у країні Хімука (згодом провінція Хюґа). Про це можна судити і за фрагментами, що дійшли до наших днів, «Хюґа-фудокі», і за деякими даними - за порівнянням з міфами малайсько-полінезійського походження, які, можливо, у стародавні часи існували серед окремих неяпонських племен цього регіону.

Поєднанні воєдино три міфологічні традиції почали виглядати як закінчене оповідання. Син богині Сонця Аматерасу оо-мі-камі взяв собі за дружину дочку Такамімусубі-но-камі, одного з першобогів, що з'явилися з хаосу раніше Ідзанаґі та Ідзанамі. Від цього шлюбу народився бог Нініґі-но мікото. Такамімусубі забажав зробити свого онука правителем Очеретяної Рівнин-Серединної Країни. У тій країні (нею тоді керував Оо-кунінусі-но камі) була незліченна безліч богів, які сяяли, мов світлячки, і злих божеств, які дзижчали, немов мухи. Дерева і трави, що росли там, могли говорити.

Спроба запанувати в цій країні виявилася успішною. З Рівнини Високого Неба для переговорів з Оо-кунінусі-но камі спустився бог Такемікадзуті, який колись народився з крові на лезі меча, яким Ідза- наґі зарубав свого сина, бога Вогню. Тоді Нініґі-но мікото з п'ятьма супутниками піднявся на вершину гори Такатіхо в країні Хімука, маючи на руках знаки царської влади - священний меч, дзеркало й дорогоцінний камінь.

Правнук бога Нініґі-но мікото, Каміямато Іваребіко, у 667 р. до н.е. спустився з гори Такатіхо, щоб почати «східний похід», і 11 лютого (1-й день 1-й місяця по місячному календарю) 660 р. до н. е. зайняв царський престол у новому палаці на рівнині Касівабара на підніжжі гори Унебі. Нащадкам він відомий під іменем Дзіммутен-но, наданим першому японському імператору після смерті. Від дітей п'яти супутників Нініґі-но мікото вели свій родовід найважливіші аристократичні родини древньої Японії.

Природно виникає питання про час формування єдиного міфологічного циклу об'єднаного Ямато. Сукупність даних багатьох наук свідчить, що об'єднання Ямато відбулося в середині IV ст. н.е. або трохи раніше. Йому передували численні набіги на сусідні племена, у тому числі й на дружні з Ямато. Деякі з цих набігів лягли в основу легенд про принца Ямато Такеру.

У віці 16 років він, переодягнувшись у жіночі шати, пробирається у покої вождя племені кумасо, що спить після бенкету, й убиває його. Уже дорослим, він здійснює безліч подвигів у сутичках із племенами ебісу на сході, у тому числі за допомогою чарівного меча Кусунаґі-но цуруґі.

Відповідно до досліджень японського вченого Канда Хідео, батько Ямато Такеру імператор Кейко вступив на престол близько 300 р. н.е. З цього випливає цілком правдоподібний висновок: найбільш ранні загальнояпонські міфи й легенди про перших імператорів використовують історичні факти, що мали місце від початку III до середини IV в. н.е.

В епоху формування міфів давні японці, крім внутрішніх контактів, мали і зовнішні - з неяпонським населенням островів. Це були кумасо, ебісу (айни), корейці, китайці, а через посередників й інші східноазіатські народи. У міфах виявляються сліди цих контактів.

Фахівці з японської міфології висловлювали багато припущень про історичне підґрунтя міфу про Хоорі-но мікото й загублений ним рибальський гачок. Дію міфу нерідко пов'язують з реальними географічними районами Японії, в його сюжеті вбачають відображення боротьби між племенами з різним господарським укладом. А ось професор Масуда Кацумі свідчить про існування на острові Целебес (Сулавесі) автохтонної легенди, докорінно підриваючи подібні теорії.

Індонезійська легенда оповідає про двох братів, багатого та бідного. Перший займався рибальством, другий - полюванням і збиранням молюсків на березі моря. Випросивши на час у брата рибальський гачок, бідняк упустив його: гачок проковтнула велика риба. Згодом виявилося, що це - цар підводної країни. Гачок простромив йому горло, і він страждав від нестерпного болю. Бідняк, змушений за вимогою багатого брата вирушити на пошуки гачка на морське дно, звільнив повелителя від страждань і повернувся додому не тільки з гачком, але й з чарівною нагородою - паростком бананового дерева, що приносить золоті плоди.

Зрештою бідняк цілком поквитався з багатїєм, а вся родина останнього поступила до нього в служіння. У легенді, як і в японському міфі, фігурує предмет, що викликає за бажанням його власника то грозу, то засуху (це браслет, отриманий у дарунок від сонця).

Вручення богинею Аматерасу оо-мі-камі «божественного указу» своєму онукові Нініґі-но мікото має чітку функціональну подібність із врученням Буддою Шакьямуні «Закону» своїм учням на вершині гори Грідхракута, описаним у «Сутрі золотого світу». Розповідь про зародження світу з первісного хаосу широко розповсюджена у міфологіях різних народів, але той його різновид, що містить згадку бога Аме-но Мінаканусі (Владика Божественного Центра Неба), має, за визначенням відомого японського фахівця з міфології Обаясі Тарі, загальні «характеристики з традицією Творця, що живе на небі, відомого як Тангала в Полінезії (Самоа, острова Суспільства) і як Тангандава в Індонезії (острів Целебес). З іншого боку, Тенгрі (або Тан- грі, Тянгара, Тангара, Тагара), божество, шановане кочівниками Центральної Азії, мови яких належать до алтайської родини, має більшу подібність з Аме-но Мінаканусі в тому, що також є верховним божеством, який перебуває на небесах в оточенні підлеглих йому богів. Вважають, що культ Тенгрі проник в Японію через Корею, досяг Полінезії через Індонезію і Східну Азію».

До явищ подібного характеру відносять і відповідності між китайським деміургом Паньгу й мертвою богинею їжі Укемоті в «Кодзікі». На тім’ячку богині з'явилися бик і кінь, на верхній частині чола - просо, на бровах - шовкопряд, між очима - моґар (вид проса), у животі - рис, у геніталіях - пшениця, великі і малі боби. Поява практично всіх перерахованих об'єктів на Японських островах характеризує землеробське суспільство й датується за археологічними знахідками. Аналіз цих датувань показує, що сам опис не міг з'явитися раніше, ніж III-IV ст. н.е., а вірніше всього, ще пізніше, коли виникла ідеологічна потреба вписати японський міфологічний ряд у континентальний культурний контекст.

Багато відповідностей виявляються в японо-корейських сюжетах. Візьмемо, наприклад, опис подорожі Сусано О-но Мікото та його сина Ісонотакеру-но камі в країну Сілла (назва древньокорейського королівства), де вони жили в місцевості Сісіморі, і повернення на глиняному човні до гори Торіґаміне в гирло річки Хі в провінції Ідзумо, або слова бога Нініґі-но Мікото про те, що гора Такатіхо, на яку він піднявся з Рівнини Високого Неба, розташована навпроти землі Кара - Кореї. Топоніми «Кусі» і «Хуру» у корейських легендах повторюються багато разів і відносяться до корейської території. У японських міфах вони входять складовою частиною в топоніми Кусі-фуру-но-таке і Хюґа-но Такатіхо-но-міне Кусіфуру, що відносяться до Японії. Сходження володарів з неба - мотив північно-азіатського (можливо, тунгуського) походження; і в японському і в корейському варіанті він включає загальні деталі: сходження на гору, володіння божественним мандатом і священними регаліями, одягання у визначений одяг.

Провідний спеціаліст у корейській міфології М.І. Нікітіна зробила цікаве дослідження сюжету про спуск Аматерасу оо-мі-камі в Небесний грот: «Міф про народження Дочки Сонця при освоєнні його шаманською традицією переходив у "вертикальну площину". Приклад тому - міф "Кодзікі" про вихід богині Аматерасу з печери, в якому одним з варіантів матеріалізованого втілення міфу про народження Дочки Сонця є дерево з яшмовими магатама на верхніх віт- ках, шматочками тканини на нижніх і дзеркалом на середніх - очевидна модель шаманського дерева з яскраво вираженим потрійним розподілом по вертикалі. У корейській культурі такий перехід можна простежити в оповіданні про те, як син засновника королівства Коґурьо Чумона - Юрі успадковував його престол ... і в авторських коментарях Чі Ґюбо до поеми "Тонмйон-ван " (Чі Ґюбо - один із кращих корейських поетів, 1169-1241).

Таким чином, простежується не лише мистецьки вибудована система запозичень, але й генетична спільність японських міфологічних сюжетів з найдавнішими елементами корейської і тунгусо-маньчжурської культури. Це друга лінія ареальних зв'язків японського архаїчного фольклору.

У японській філологічній традиції найдавніші, сюжетно оформлені оповідання про богів називаються сінва («розповіді про богів»); якщо їх зв'язок зі світотворчою функцією богів ослаблена або загублена, то такі оповідання звичайно іменуються сецува - «те, про що розповідають». Цим же терміном позначають сторонні пояснювальні вставки в основне оповідання, що мають ознаки самостійного сюжету. У пізній час сецува утворюють особливий вид прози.

У фудокі більшість сецува являють собою пояснення явищ навколишнього світу. Взагалі ж, цінність оповідальних частин фудокі, що знаходяться на хиткій границі між міфом, легендою, переказом і чарівною казкою (особливо якщо вони структурно зруйновані і не носять слідів пізньої реставрації), у тому, що ними маркується визначений тип міфологічної свідомості, що лежить в основі культурного субстрату ареалу. Споконвічні умови життя народу - носія міфу й найдавніші його зовнішні зв'язки можна відновити за характером тотемних тварин.

У такій функції в міфі про двох братів виступає крокодил. В інших міфах дочка морського царя виявляється незрозумілим чином пов’язаною зі світом зірок (очевидно, в основі цього зв'язку лежить забутий до моменту письмової фіксації міф). Іншою тотемною твариною, яка багаторазово згадується в давніх японських пам'ятках, є змія (точніше - змій: він вступає в шлюбний зв'язок з жінкою або дівчиною, від нього народжується дитя з незвичайними здібностями). У «Записах про діяння давнини» це міф про гору Міва (гора Трьох Кілець), в якому вигляд змія приймає Оо-кунінусі-но камі, у «Хідзен-фудокі» - міф про гору Хірефурі (на її вершині знаходилося озеро, а жінка, яка вистежила чоловіка, що приходив до неї уночі, знайшла його сплячого біля цього озера: тіло його було людським і знаходилося у воді, а голова зміїна, і вона лежала на березі), у «Хітаті-фудокі» - це кілька сюжетів, і в першу чергу - про гору Курефусі.

«Існує село Убаракі. Північніше цього села є високий пагорб. Його називають гора Курефусі. Старі розповідають: жили собі [старший] брат і [молодша] сестра. Ім'я брата було Нукабіко, а сестри - Нукабіме. Одного разу, коли сестра була в опочивальні, туди ввійшов чоловік, ім'я котрого невідоме, і став часто потайки пробиратися [до неї], він приходив увечері, а йшов вранці. Нарешті, вони стали подружжям. В одну з ночей [сестра] завагітніла. Коли підійшов час народжувати, вона народила змієня. Коли світало, воно нічого не говорив, а коли сутеніло, воно розмовляло з матір'ю. Мати та дядько дуже дивувалися цьому і потай думали, що він, мабуть, син бога. [Мати] поклала його в чисту посудину цукі і, спорудивши підставку утена, поставила на неї посудину. [Змієня] за одну ніч так виросло, що заповнило весь цукі.

Тоді [мати] переклала його у посудину хірака, але і там воно так виросло, що заповнило увесь жбан. Так відбувалося три-чотири рази, і вже не було посудини, яку б можна було використати. [Тоді] мати сказала синові: "Судячи з твоїх здібностей, я зрозуміла, що ти син бога, і наша родина вже не взмозі ростити тебе. Йди до свого батька. Тобі не можна тут [більше] залишатися", - так вона сказала. Тоді син гірко заплакав, але потім витер обличчя і відповів: "[Я] підкоряюся наказу матері і не відкидаю його. Але я не хочу йти зовсім один, я прошу дати мені хоча б одного супутника - дитину". Мати сказала [йому]: "У нашому будинку тільки [твоя] мати і дядько, і ти [сам] добре знаєш це. Немає людини, що могла би супроводжувати тебе". Змієня, затаївши злість, нічого не відповіло. Коли прийшов час розлучатися, то від великої злості він ударом блискавки вбив [свого] дядька і хотів вже піднятися на небо, але в цей час мати, злякавшись, схопила посудину хірака, кинула [у сина], потрапила в нього, і він [утративши божественну силу] не зміг піднятися [на небо]. Тому він залишився на тому пагорбі [Курефусі]. А посудини хірака і міка й донині в селі Катаока.

Його нащадки звели храм і поклоняються йому безупинно з покоління в покоління...» (переклад К.А. Попова).

У змія, так само, як і в черепахи, з одного боку, простежуються зв'язки з водною стихією, з іншого боку - з небом. Варіантами міфів, в яких фігурують змії, є сюжети з тотемною твариною - хробаком. Хісамацу Сен'їті підкреслює, що в подібних функціях змії описуються й у корейському архаїчному фольклорі, зразки якого приводяться у творі Кім Бусіка (XII в.) «Історичні записи Трьох держав» («Самґук саґі»).

Зовнішні зв'язки японських міфів установлюються на різних рівнях - від субстратної спільності в доісторичні часи до запозичення мотивів або навіть цілого сюжету в письмову епоху (типу розповіді про рибалку Урасіма, що побував у підводному світі. На землі за час його відсутності перемінилося багато поколінь людей). Це вказує на підвищену здатність японців до адаптації і пояснення іноземних сюжетів у рамках їх власних понятійних категорій. Ці рамки рухливі. Нововведення групуються навколо опорних понять, збагачуючи їх.

Специфіка японської міфології - розподіл богів на дві категорії: богів небесних і богів земних. Відповідно святилища, присвячені цим богам, поділяються на небесні (амацуясіро) і земні (куніцуясіро). Навіть «великі гріхи», зафіксовані в синтоїстських «Молитвах Великого Очищення», поділяються на ті ж дві категорії - небесні і земні. Це явище пов’язане з двома міфологічними традиціями, зазначеними вище: небесні боги (та все, що з ними пов'язане) походять з традиції Ямато, а земні - переважно з традиції Ідзумо. Культ небесних богів на чолі з богинею Сонця Аматерасу оо-мі-камі сформувався в землеробському суспільстві. Це підтверджує міф про богиню їжі Укамоті, що перебувала під безсумнівним заступництвом Аматерасу, і перерахування провин Сусано з міфу про спуск Аматерасу в Небесний грот. Свідченням землеробського характеру культури сонцепоклонників Ямато є уяввлення про залежність Аматерасу від стихій, що ними керує Сусано.

Співвідношення історичного факту, народних вірувань і міфу (легенди) - особлива тема. Такаґі Тосіо у своїх «Дослідженнях японських міфів і легенд» вважає так: «Легенди, зрозуміло, вийшли з історії. Але твердження про те, що історія - мати легенди, є науковою суперечкою, у якій просто розглядається сутність легенди як такої. При співвіднесенні з дійсністю трапляється багато випадків, коли цю суперечку треба певною мірою видозмінити. Чому? Та тому, що в то же час, коли легенда народжується з історії, вона у свою чергу народжує легенду... Вторинна легенда народжує легенду третього порядку, та народжує легенду четвертого, після чого випливають легенди п'ятого, шостого, сьомого порядку - і так далі до нескінченності, тому при вивченні певної легенди насамперед необхідно досліджувати, чи є матір'ю цієї легенди історичний факт безпосередньо або ж побічно, через іншу легенду».

Потім учений зауважує, що історичний факт і легенда перебувають у дуже складних стосунках, так що вихідний факт в легендарному переломленні не завжди можна розпізнати («Це не такий простий процес, як той, при якому кішка народжує кошеня»).

Якщо прийняти його судження (а вони є цілком резонними), можна припустити, що за сюжетами про Ямато Такеру приховані бої давніх японців із сусідніми племенами малайсько-полінезійського походження і з айнами. Багатьма фантастичними подробицями обросли в «Кодзікі» і «Ніхон-ґі» оповідання про царювання перших імператорів.

До опису царювання Дзінґо-коґо, яка жила, за легендою, сто років, включено чимало барвистих епізодів про її військові походи проти сусідів, і серед цих епізодів значна увага приділяється розповіді про її похід проти корейської держави Сілла. При переході через море шлях її кораблям вказував сам бог морської поверхні Сумійосі (до речі, традиція стверджує, що в подяку за це цариця Дзінґо побудувала біля нинішнього міста Осака святилище, присвячене його культові), а коли під час цього плавання почався шторм, з морських глибин піднялися великі риби і не дали потонути царським кораблям. Зрозумівши, що під час корейського походу вона завагітніла, цариця поясом прибинтувала до себе камінь і на цілих три роки, до закінчення походу, затримала пологи.

Тут міфологічний елемент вплітається в легенду, що виникла на основі реальних подій. Міфологічні уявлення в Японії не витіснялися ні прийнятим у VI в. буддизмом, ні конфуціанством. Згадані уявлення про змія та його зв'язок з небесною і водною стихіями зафіксовані в IX в. письменником Міяко-но Есіка в життєописанні буддійського ченця Додзьо-хосі, у XII ст. - у декількох збірниках легенд (сецува), а ще через кілька сторіч - у коротких повістях отоґідзосі, що існували в усній традиції. Інше стійке уявлення в міфологічній свідомості японців відноситься до божественної сутності гір. Аналізуючи різні описи високих гір у ранніх писемних пам'ятках Японії, Такаґі Тосіо виділяє наступні пункти: висока гора - символ геніальності; існує давній народний звичай сходження на гори; поширена віра в божественність високих гір.

До третього з цих пунктів учений відносить сюжети про вершину Асо-но таке з «Цукусі-фудокі», про гору Цукуба з «Хітаті-фудокі», про священну гору Фудзі з поетичної антології VIII ст. «Ман-йо-сю».

У давніх японських переказах, відзначає цей вчений, зафіксовані уявлення про те, що високі гори спустилися з неба. «Серед макуракотоба (постійних епітетів. - В.Г.) у піснях "Ман-йо-сю" є такий: аморіцуку. Це слово пояснюється як ама орі цуку - "що попала на землю, спустившись з неба". Серед них найголовніша - Що Спустилася з Неба Небесна Каґуяма (Аморіцуку Ама-но Каґуяма) або Гора Богів, Що Спустилася з Неба, Камі-но (Аморіцуку Камі-но Каґуяма). Ама-но - визначення, що найчастіше використовується в японських міфах; якщо судити з наших позицій, це в сутності небесний світ стосовно земного світу, світ богів стосовно світу людей».

Усе це свідчить про віру не тільки в існування небесного світу, але й у контакт між небесним і земним світом, у сполучення між ними, у зв'язок почуттів мешканців обох світів, - стверджує професор Такаґі.

Вважається, що велика частина міфів і народних переказів про зішесття богів-предків з неба на вершини гір була загублена: уніфікована структура і «Записів про діяння давнини», і «Анналів Японії» суперечила їх збереженню (досить було одного міфу про зішесття на вершину Такатіхо бога Нініґі-но мікото), а переважна більшість коротких записів фудокі не дійшло до нашого часу. Проте про їх поширення можна судити не тільки по збережених давніх письмових джерелах, але і по народних віруваннях, які характерні для Японії наших днів.

Дві основні пам'ятки, що послідовно виклали давньо-японські міфи, мають одну особливість, на яку звичайно не звертають уваги дослідники. Вони включають у свою художню канву всі сюжети, що влаштовують укладачів цих пам'яток з ідейної, композиційної або іншої точки зору, незалежно від їх походження. І це не виняток, а наскрізна традиція для всієї японської культури. У VIII ст. були створені тільки найранніші зі збережених до наших днів пам'ятки, які ввібрали в себе давні і новітні запозичення з іноземних культур. Виявивши в тексті міфів такі запозичення, ми не знайдемо в іменах або назвах місцевостей, що фігурують у них, і натяку на іноземне походження. Усі вони японізовані. Надалі подібні сюжети трапляються в літературі і художній свідомості японців як апробовані, місцеві за духом і походженням.

На прикладі європейської античної моделі (міфи про Персея й Андромеду) В.Я. Пропп стверджував, «що в міфі, на відміну від казки, усі діючі особи і всі місця, де відбувається дія, мають назву».

Японські міфи в цьому відношенні не відрізняються від європейських. Але ця риса властива і багатьом японським казкам. У художній авторській прозі до неї часто додається ще одна особливість - наявність точної дати події, описаної в творі. Початок цьому також покладено в «Записах про діяння давнини» і «Анналах Японії», де, мовляв, ті самі події датовані по-різному. Давні писемні пам'ятки комплексні: у культурі існувало слово і його відтворення на листі - без жанрової і видової диференціації. Слово мало душу (котодама), що впливала на людей і на події. Тому поводитися з ним належало шанобливо, так само, як поводяться з парфумами.

Віра в душу слова диктувала підбір благобажаних ієрогліфів при написанні імен богів і ретельне шліфування лексики в синтоїстських молитвах. Можна припустити, що в цій вірі й були джерела японської етикетної мови, що пережила багато сотень років.

На відміну від більшості інших народів, для яких міфи - це сліди дитячого стану їхньої культури, багато японців сприймають свої міфи як відображення реальності. Мало того що ці міфи міцно вплетені в синто - у його обряди, церемонії, уявлення, але й доктрини великого числа «нових релігій» Японії (їх нараховується кілька десятків) відштовхуються від уявлень про богів і їхніх характеристик, повідомлених у «Записах про діяння давнини» і «Анналах Японії».

У повсякденній свідомості багатьох японців і тепер відсутній нездоланний бар'єр між світом живих і світом мертвих: предки, що вмерли багато років тому, можуть стати богами і брати участь у житті нащадків (навіть дуже віддалених) - допомагати їм у справах або заважати в залежності від того, як ті відносяться до своїх предків.

Оригінальний рукописний список «Кодзікі» не зберігся. Найдавший рукопис, що зберігається в скрипторії буддійського храму Сімпукудзі м. Наґоя, датується 1371-1372 р. і в колофоні містить посилання до протографа XIII ст. Деякий час навіть існувала думка, що ця пам'ятка створена не в 712 р., а є підробкою XIII ст., що розповідач казок по імені Хіеда-но Аре і придворний О-но Ясумаро, який записав міфи з його голосу - вигадані особи і в дійсності ніколи не існували. Тому справжньою сенсацією в науковому світі стало відкриття вже наприкінці XX ст. давнього поховання з останками самого О-но Ясумаро (його ім'я написане на гробниці, достеменність знахідки підтверджена лабораторними аналізами). Прадавні японські міфи знову опинилися в центрі уваги вчених і всіх тих, хто цікавиться Японією, її історією та культурою.

В.Н. Горегляд (Переклад Н. Кулигіної, О. Левицької)