Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011


Мацуо Басьо(1644-1694)
Хайку (Хокку). Авторська поезія

Мацуо Басьо1 (Мунефуса) народився 1644 р. у місті Уено в родині самурая Мацуо Йодзаємона. Завдяки батькові та старшому братові, які чудово знали японську й китайську класичну літературу, він спромігся отримати дуже добру на той час освіту.

У 1672 р. Басьо, який уже тоді був досить відомим поетом, назавжди покидає сім’ю й перебирається спочатку до Кіото, а потім до Едо (Токіо), де примикає до однієї з найвідоміших у ті часи поетичних шкіл «Данрін». Згодом він обирає собі псевдонім Тосей і створює власну школу хайкай. До її складу поступово увійшли його численні учні й послідовники: Дзьосо, Кьорай, Кікаку, Рансецу, Сампу, Сіко та ін.

Після того, як узимку 1682 р. пожежа повністю знищила його «бананову хатинку» — «басьо-ан» (саме таку назву поет дав своїй хатці на околиці столиці, придбаній на кошти Сампу, — одного з його учнів, і саме звідси походить його останній літературний псевдонім — «Басьо» /досл. з япон.: «банан», «бананове деревце»/), поет вирушає в багаторічну подорож по країні. Лише іноді з новими віршами та дорожніми щоденниками повертається він до Едо, щоб через деякий час знову вирушити в дорогу.

Помер Мацуо Басьо 1694 р. у м. Осака.

Окрім ренґа та хайку (хокку), що увійшли до складу таких відомих поетичних збірок Мацуо Басьо і його учнів, як «Зимові дні», «Весняні дні», «Занедбане поле», «Довгастий гарбуз», «Мішок ву-гіл-ля», «Солом’яний дощовик мавпи» (книги перша та друга), він зали-шив по собі також декілька ліричних щоденників: «Смерть у дорозі. Записки мандрівника» («Кістки, що біліють у полі») / 1684 р./, «По-дорож до Сарасіни» /1688 р./, «Стежками півночі» /1688 р./, «Записки з дорожньої скриньки» («Листи поета-мандрівника») /1690-1691/ та ін.

1 Японські імена та прізвища наводяться так, як це заведено в Японії: спочатку прізвище, а потім ім’я.

Висловлювання Мацуо Басьо про поезію, концептуальні засади опрацьованої ним нової поетики хайку: «вабі», «карумі», «сабі», «сіорі», «хосомі» були ретельно записані його учнями й надруковані вже після смерті великого поета.

І. Бондаренко

Поезія

МАЦУО БАСЬО у перекладах М. Лукаша

На голій гілці

самотній ворон тихо старіє.

Осінній вечір.

Як шумить-гуде банан,

як у кадуб капа дощ,—

чую цілу ніч.

Холод, ніч, нудьга...

Чути плюскоти весла

десь од берега.

Вдача

Оттакий я єсть:

глянь на росяні дзвоники —

то й сніданок весь.

Пущу коня вбрід —

полегесеньку впишусь

в літній краєвид.

На старім ставку

жаба в воду плюснула —

чули ви таку?

Гедзь на будяку:

ти стривай, не клюй його,

горобейчику!

Степу рівнява —

ніде оку зачепитись.

Жайворон співа.

Я заріс, як щіть.

А худий який, блідий!

Весняні дощі...

Видиться мені:

плаче з місяцем стара

в гірській глушині.

Вже й по маю — ах!

Птахи плачуть, а у риб

сльози на очах.

Трава-мурава...

Узялася сном-марою

слава бойова.

Тиша, мир і лад.

Десь там тоне межи скель

цвіркотня цикад.

Осінь із дощем...

Навіть мавпа лісова

вкрилась би плащем.

Старий відлюдник

Зсохнеться ось-ось,

як узимку на шнурку

димлений лосось.

Окуні морські

зуби щирять із полиць:

в лавці холодно...

Крук — немилий птах,

але як милує зір

в ранішніх снігах!

Рушу, й раптом — хить!

Ухоплюсь за колосок...

це розлуки мить.

Чистий водоспад...

3 ярих сосен глиця

в воду падає улад.

Побравши ціпки,

зійшлись діди сивочолі

усі на гробки.

Хризантеми пах...

У кумирнях з прадавен

темні лики Будд.

Довгий, довгий шлях —

і ніхто не йде навстріч,

лиш осіння ніч...

Чом так постарів

я цеї осені?

Птиці, хмари.

Осінь-праосінь...

Як там живе сусіда?

Не знаю зовсім.

В мандрах я знеміг.

Полем паленим шуга

сон мій — чи юга?

Десять літ тут жив.

Едо! Я іду. Прощай!

Ти — мій рідний край.

Мавпа зойкне — співчуття...

А як плаче в непогідь кинуте дитя?

Пасмо волосся од небіжниці-мами

Цілував би — жаль:

од моїх пекучих сліз іней піде в тань...

Рік кінчивсь, а мандри ні:

далі в стоптаних сандалях,

в зношенім брилі...

Жаль на серце впав:

при дорозі рожі цвіт

кінь мій общипав...

Я, метеличок,

собі крильця обірву:

на, цвіти, мачок!

Мандрівник — і все:

це тепер моє ім’я.

Йде осінній дощ.

Берег високий.

Потішив мені душу

самотній сокіл.

Із далеких літ

скільки всього нагадав

цей вишневий цвіт!

Тяжка година!

До нічлігу ледь добрів —

цвіте городина!

Квіття горове

шелевіє-шелестить...

Водоспад реве.

Зозулі розспів

в передсвітанні тоне.

Далекий острів.

Чужина чужа —

знов мандрую у світи...

Мжить осіння мжа.

В мандрах десь і вмру...

Вітер в душу наганя

холод і журу.

Кулюсь на коні:

тінь моя коцюрбиться

мовчки по землі.

Журавель знеміг,

на холодне поле впав...

Мандрівця нічліг.

Сакура стара —

невже справді зацвіла?

Спогад, ніби дим...

Ніч шляхи мела:

скільки снігу там зосталось

після помела!

Виходжу з Кінчу,

мов із мушлі той м’якун.

Осінь наскінчу.

Он рибалка-птах:

любо глянуть,як пірна,

але й сумно — ах!

Чистота

Білий лотос-цвіт:

не цурається багна,

із якого зріс.

Червень на порі.

Хмари-тучі залягли

на Бурли-горі.

Стань, мандрівцю, глянь:

попід тином оно-но

сірики цвітуть!

Чи весна прийшла,

чи старий минувся рік?

Святоблива ніч.

Переклад М. Лукаша1

1 Із кн.: «Від Бокаччо до Аполлінера /Переклади/». — Київ, 1990.

Поезія

МАЦУО БАСЬО у перекладах Г. Туркова

ДОСЯГТИ ПРОСВІТЛІННЯ І ВЕРНУТИСЬ У СВІТ1

В одній із своїх лекцій лауреат Нобелівської премії 1968 року Кавабата Ясунарі найвищими досягненнями японської літератури назвав: у прозі — роман «Ґендзі-моноґатарі» письменниці X ст. Мурасакі Сікібу, в поезії — вірші поета XVII ст. Мацуо Басьо. Англомовний переклад роману «Ґендзі-моноґатарі» нині вивчається в деяких американських коледжах у курсі літератури XX ст. Що ж до віршів Басьо, то вони до такої міри в контекст сучасної світової літератури не вписались. Може, поки що — й атмосфера тільки якогось із наступних століть стане для них сприятливішою? А може, зоряна година віршів Басьо вже минула безповоротно? Здається, що більш слушне все ж таки перше припущення. Європейські літературознавці тільки порівняно недавно стали ґрунтовно вивчати поезію Басьо. Одностайної думки, як і при вивченні будь-якого іншого визначного явища мистецтва, у вчених нема. Вони заперечують або доповнюють одне одного, беруться зіставляти Басьо з європейськими митцями — і таки знаходять точки дотику. І все ж, читаючи ці праці, доходиш висновку, що поезія Басьо — занадто вже незвичний матеріал для західних дослідників.

1 Передмова Г Туркова до книги «Мацуо Басьо. Поезії» (Пер. з яп. Г..Л. Турков, Київ: Дніпро, 1991. — 191с.)

Одному з них, Р. Блайсу, належать такі слова: «Хайку (жанр, у якому творив Басьо. Г.Т.) не вірш, не література; це рука в якомусь жесті, це напіввідчинені двері, це дочиста витерте дзеркало». І той-таки Р. Блайс назвав одне з хайку Басьо («Старий ставок») «the model verse», тобто зразковим віршем, моделлю поезії. Радянська дослідниця Н.С. Шефтелевич доводить, що вірші, написані пензлем Басьо, — це не лірика природи в європейському розумінні цього терміна, а «лірика самої природи», тобто залишає поетові роль медіума, інформацію якому постачають не духи, а цілком реальні предмети і явища природи. От до якої «непослідовності», «містики» примушує вдаватися дослідників цей складний матеріал — поезія Басьо! А що ж говорити про пересічного читача! Для нього, незважаючи на велику кількість перекладів, ця поезія й досі залишається багато в чому загадкою. Доробок Басьо складається приблизно з тисячі тривіршів, кількох подорожніх щоденників, коментарів до поетичних антологій, листів до друзів і учнів, а також кількох сотень строф, написаних під час складання так званих «ренку» — колективних поем. Найбільш відомі і в Японії, і за її межами — поетові тривірші «хайку». Тривірш — поетична форма, що виділилась з іншої, найбільш поширеної, форми японської поезії — п’ятивірша. Японці не вживають числівникових коренів у назвах цих форм. П’ятивірш вони називають «танка» (досл.: «коротка пісня»). Записується танка, як правило, в один рядок, а п’ятивіршем у європейських мовах вона називається тому, що складається з п’яти ритмічних відрізків (колонів), які розташовані в такому порядку: 5-7-5-7-7 складів (всього 31 склад) Перша частина «короткої пісні» (5-7-5) по-японськи називається «хокку» (досл.: «початкова фраза»), а друга частина (7-7) — «аґеку» (досл.: «завершальна фраза»). Вже в поетичній антології VIII ст. «Манйосю» можна побачити «коротку пісню», початкову фразу якої склала одна людина, а завершальну — інша. Такий спосіб створення п’ятивіршів згодом набув широкої популярності, і поступово тривірш-хокку став самостійною поетичною формою. Але відтінок незавершеності так і лишився притаманним цій формі, особливо в жанрі «хайку». Хайку — один з двох літературних жанрів, що існують у формі хокку. В його становленні, в набутті ним тих рис, які в основному характеризують цей жанр і сьогодні, головна заслуга належить Мацуо Басьо та його учням. 1644 р. в місті Уено провінції Іґа (нині префектура Міе) в родині вчителя каліграфії Мацуо Йодзаемона народився син, котрого назвали Кінсаку. Протягом наступних кільканадцяти років його ім’я, за японською традицією, неодноразово змінювалось, аж поки у вісімнадцятилітньому віці він не дістав постійного, «дорослого», імені — Мунефуса. Але в історію японської культури ця людина ввійшла під іншим ім’ям, а точніше, псевдонімом — Басьо (в Японії як і в Китаї, псевдонім ставиться на місце імені, після прізвища, але часто вживається без прізвища попереду, бо замінює фактично і те, й інше). Щоправда, і псевдонімів у Мацуо Мунефуси, як і в багатьох інших далекосхідних митців, було декілька, і Басьо — лише найвідоміший із них. В 1653 році малий Мацуо став служкою при Тодо Йосітаді, наступникові головного воєначальника в Уено. З часом хлопці подружились, і не тому, що були майже ровесниками (Йосітада народився 1642 p.), а тому, що обидва не на жарт захоплювались поезією. Йосітада мав можливість брати уроки у найкращих поетів того часу і свої знання охоче передавав другові. 1662 р. датується перший вірш Басьо, що дійшов до нас. 1664 р. один вірш Йосітади (під псевдонімом Сенґін) і два вірші Мацуо Мунефуси були видані в антології «Сайо-но Накая-масю». Через рік Йосітада і Мунефуса беруть участь у складанні колективної поеми на сто строф разом з найкращими поетами провінції Іґа на чолі із славетним Кітамурою Кіґіном (1624-1705), відомим в історії японської культури і як талановитий поет, і як видатний вчений-філолог. Отже, початок поетичних кар’єр двох друзів вимальовувався в райдужних барвах. Але 1666 р. сталося несподіване: Тодо Йосітада помер. Мацуо Мунефуса втратив не тільки приятеля й колегу, але й впливового покровителя, який міг би сприяти йому в службовій кар’єрі. Деякий час після смерті друга Мунефуса ще живе в рідному місті, та незабаром перебирається в Кіото, де під опікою Кітамури Кіґіна вивчає японську класичну літературу, вдосконалює свою поетичну майстерність. Знайомиться також із китайською поезією, особливо епохи Тан (VII-IX ст.). Тут його наставником був конфуціанець Іто Тап’ан (1623-1708).

На той час у Японії панувала поезія, що мала назву «хайкай». Це не форма і не жанр, а радше цілий літературний напрям. У XVII ст. цей термін охоплював і тривірші, і колективні поеми, і навіть деякі різновиди прози. Протягом же кількох попередніх століть слово «хайкай» служило для позначення різних «низьких» поетичних жанрів. Ієрогліф «хай» здебільшого перекладають як «гумористичний, жартівливий», але стосовно до поетичних термінів, до яких входить цей корінь, краще було б його перекладати як «несерйозний», «нетрадиційний», «неканонічний», бо поезія «хайкай» виникла і розвивалася як своєрідна альтернатива класичній японській поезії «вака» (досл.: «японські пісні»), поезії «високого стилю», яку репрезентують знамениті антології «Манйо-сю», «Кокін-сю» (905 p.), «Сінкокін-сю» (1205 p.). Зародившись іще в період розквіту поезії «вака» (VII-XIII ст.), «несерйозні вірші» поступово відтіснили її на другий план. Були, звичайно, і в XVII ст. поети, що продовжували складати вірші в класичній формі «танка», яка на той час стала єдиною строфою в пезії «вака» і фактично її синонімом, бо інші строфи, «седока» (шестивірш) і «тьока» (багаторядковий вірш), давно занепали. Та тепер уже не прихильники поезії високого стилю задавали тон у літературному житті Японії, а представники неканонічних жанрів. Не відмовившись зовсім від форми класичної «короткої пісні», поети хайкай, проте, вживали її нетрадиційно: або використовували для своїх поезій тільки першу частину цієї форми — хокку — і називали ці вірші «хайкай-но хокку» (скорочення цього терміна, «хайку», з’явиться пізніше), або складали цілу низку п’ятивіршів, але обов’язково гуртом, та ще й химерно переплітаючи хокку і аґеку — такі поеми-ланцюжки називалися «ренку» (досл.: «зчеплені фрази»). Це унікальний у світовій поезії спосіб віршування, і варто зупинитись на ньому докладніше. Що стосується форми, то у ренку вже був попередник, а саме: поетичний жанр «ренґа» (досл.: «зчеплені пісні»), який утвердився в японській літературі в XIV-XVI століттях. Проте щодо тематики пісні-ланцюжки «ренґа» перебували у вузькому річищі класичної поезії «вака», тоді як зчеплені фрази, «ренку» давали у цьому відношенні набагато більше свободи. У створенні ренку брали участь, як правило, не менше трьох поетів. Один з них складав початковий тривірш-хокку. Другий додавав до цього тривірша двовірш-аґеку. Виходила танка. Наприклад:

У цьому містечку

стільки всіляких запахів!

На небі — літній місяць.

(Бонтьо)

«Парко! Ох, парко!» —

Біля хвірток голоси.

(Басьо)

Третій поет складав тривірш, але такого змісту, щоб у сукупності з попереднім двовіршем знову вийшла танка. Наприклад:

Ще й другого

прополювання рису не скінчили,

а він вже колосіє.

(Кьорай)

«Парко! Ох, парко!» -

Біля хвірток голоси.

Як бачимо, з трьох строф (2 хокку, 1 аґеку) вийшло два п’ятивірші-танка. Перший можна назвати «Літо в місті», другий — «Літо на селі». Наступний поет (а якщо їх лише троє, то знов перший) додає до третьої строфи-хокку своє аґеку. І знову виходить танка:

Ще й другого

прополювання рису не скінчили,

а він вже колосіє.

Золу здмухнув селянин

з єдиної сардинки.

(Бонтьо)

Цей п’ятивірш можна назвати «Гаряча пора на селі». П’ята строфа складається так, щоб її можна було поставити перед четвертою. Отже, строфи поеми-ренку треба читати у такий спосіб: 1-2, 32, 3-4, 5-4, 5-6, 7-6 і т. д. Тільки перше хокку і останнє аґеку входять в один п’ятивірш, усі інші — у два. Саме тому вони й називаються «зчеплені». Такий ланцюжок може складатися з 36, 50, 100 і навіть 1000 строф! Ця поетична гра-змагання мала не тільки описані вище технічні правила, зрештою, не такі вже й складні, але й свої естетичні канони, які ґрунтувалися на складній поетиці японської літератури (не лише поезії, а й драматургії) попередніх століть. Зокрема, далеко не всякі слова можна було вживати в будь-якій за порядком строфі, не всякі теми розвивати в будь-якому місці поеми-ланцюжка — тут діяли певні закони зв’язку, черговості. Одне слово, це була гра професіоналів. Щодо змісту ж, різниця між вака і хайкай полягала в тому, що для творців «несерйозної» поезії не існувало заборонених тем і слів — доходило навіть до непристойностей. Басьо говорив: «Верба під весняним дощем належить світові пісень; ворона, що видлубала равлика з грязюки, — виняткова приналежність хайкай».

У третій чверті XVII ст., коли Басьо починав свою поетичну кар’єру, в Японії існували дві школи поезії хайкай: Теймон, засновником якої був Мацунаґа Тейтоку (1571-1653), і Данрін, яку очолював Нісіяма Соін (1605-1682), хоч, правда, ні той, ні другий не були найталановитішими представниками цих напрямків. Прихильники школи Теймон стиль своїх віршів називали Кофу («давній стиль»), поети ж Данрін проповідували зовсім протилежну манеру — Орандарю (досл.: «в голландському дусі», тобто на закордонний кшталт, зрозуміло, уявний). На практиці виражалося це в тому, що теймонці, у виборі тем орієнтуючись на класичну поезію, дуже обережно і майстерно вводили в свої вірші «непоетичну», жартівливу лексику і тим самим просто намагались розширити традиційний поетичний канон. Данрінців вже можна назвати борцями проти всіх попередніх канонів. Вони були експериментаторами і в тематиці, і в лексиці, і навіть у формі — кількість складів у їхніх хокку часто значно перевищувала цифру 17. Ці дві школи ворогували між собою — напруга пристрастей у їхній полеміці безпрецедентна в історії японської літератури. Але всяка дискусія врешті-решт дає наслідки. У цьому випадку вони були позитивними для поезії хайкай. Деякі поети, втомлені безупинними чварами, поривали з цими школами і змушені були шукати якихось компромісних шляхів. Так поступово виникла третя школа хайкай, яка дістала назву Сьомон. Цьому напрямку вдалося органічно поєднати кращі риси двох попередніх: від Теймона було взято уважне ставлення до традицій національної літератури. А від Данріна — необмеженість тематики, прагнення до пошуку. Крім того, представники нової школи приділяли велику увагу й досвідові китайської класичної поезії і філософії. Саме в школі сьомон складання віршів перетворилося на справді серйозне заняття. Термін на позначення цього заняття залишився старий, «хайкай», але корінь «хай» тепер уже фактично позбувся відтінку «несерйозний». Віднині поезія хайкай, завдяки школі Сьомон, почала сприйматися як високе мистецтво, що стоїть урівні з класичними піснями «вака». Недарма слово «сьомон» має значення «справжня, істинна школа».

«Несерйозна» поезія, звичайно ж, не зникла з японської літератури після того, як хайкай перейшла в розряд серйозної. Жартівливий, комічний, а часом і вульгарний зміст залишився в іншому жанрі, котрому теж властива форма тривірша-хокку, а саме: «кьоку» (досл.: «божевільні фрази»), і який з часом дістав назву «сенрю», за псевдонімом поета Караї Сенрю (1718-1780), і процвітає в Японії досі, поруч із хайку і танка.

Деякі риси нового стилю, який пізніше дістане назву Сьофу («справжній стиль»), почали з’являтися в творах поетів, що формально належали до шкіл Теймон або Данрін, таких як Іто Сінтоку, Ікенісі Ґонсуй, Уедзіма Оніцура, Конісі Райдзан. Але найбільший внесок у становлення нового стилю зробив Мацуо Мунефуса. Живучи в Уено і Кіото, він був, звичайно ж, прихильником «давнього стилю» школи Теймон. Це пояснюється, по-перше, тим, що саме місто Кіото, стародавня столиця Японії, було оплотом цієї школи, а по-друге, тим, що альтернативна їй школа Данрін у 1660-і роки тільки зароджувалась і про якусь конкуренцію мови ще не було. Навесні 1672 р. Мацуо Мунефуса переїжджає до нової столиці, міста Едо (так тоді називалося Токіо) і поступово відходить від школи Теймон. Його більше приваблює розкутий стиль нового напрямку (саме тут, в Едо, цей напрямок одержав 1675 р. назву Данрін і став власне школою з багатьма прихильниками). Деякий час до прибічників Данріна входив і Мацуо Мунефуса. Проте ніколи він не вдавався до крайнощів «голландського» стилю, як, наприклад, Іхара Сайкаку (1642-1693), згодом визначний прозаїк. Більше того, коли змагання за першість між школами Теймон і Данрін тільки починалось, Мацуо Мунефуса вже став розуміти обмеженість, однобічність і тієї, й іншої школи. Це можна проілюструвати таким, на перший погляд незначним, фактом: 1674 p., саме в період зародження полеміки між «давньояпонцями» і «новоголландцями», Мацуо Мунефуса прибирає собі псевдонім Тосей. Означає він «персик зелений» і вочевидь перегукується із словосполученням «слива біла» — так перекладається прізвище й ім’я великого китайського поета Лі Бо (701-762). Цим пієтетом до одного з геніїв китайської культури Мунефуса ніби намітив третю рівноправну складову частину майбутньої «істинної школи». Взагалі, треба наголосити, вся творчість Басьо — це яскравий приклад органічного поєднання шанобливого ставлення до традицій і постійного пошуку нового, високої духовності і здатності радіти звичайнісіньким дрібницям земного життя, широкої ерудиції і вміння побачити найсуттєвіше. В оцьому вмінні ми одразу переконуємось, коли мова заходить про духовних учителів Басьо. Хто вони? Крім вищезгаданого Лі Бо, ще два великі поети танського Китаю — Ду Фу (712-770) і Ханьшань (VII ст.), а також найбільший, після самого Басьо, поет Японії Сайґьо (1118-1190). Для розуміння творчості Басьо як синтезуючого митця такий набір імен говорить дуже багато. Поезія Лі Бо — найталановитіше в китайській культурі відображення засобами художнього слова даоської ідеї свободи. Твори Ду Фу — це геніальне поетичне втілення конфуціанської ідеї обов’язку. Життя й поезія монаха Ханьшаня — це самий дух буддійського вчення з його ідеями «некорисності корисного» і значимості будь-якої порошинки Всесвіту. І Басьо вдалося в своїй творчості все це поєднати. Зрозуміло, не механічно, бо він сам говорив, що і для поезії підходять слова буддиста Кукая (774-835): «Не силкуйся йти слідами стародавніх, але шукай те саме, чого шукали вони». А що ж Басьо узяв від Сайґьо? По-перше, Сайґьо теж був дзен-буддистом, як і Ханьшань, і в своїх віршах втілював ті ж ідеї. Та не тільки цим його поезія зацікавила Басьо — були в попередній японській літературі й більш ревні буддисти. П’ятивірші Сайґьо — це найвище досягнення традиційної поезії «вака», чи не найяскравіший в усій японській літературі приклад «геніальної простоти» — дивовижну прозорість його пейзажної лірики не помітити просто неможливо. Інша річ — чи можливо опанувати «стиль Сайґьо», тобто піднятися до його рівня у власній творчості? Басьо це вдалося. Ґрунтовно вивчати дзен-буддизм Мацуо Мунефуса починає з 1680 р. під керівництвом монаха Буттьо Осьо. Цим же роком датується і один із його шедеврів:

На всохлу гілку

сів ночувати крук.

Глибока осінь.

У людини, вихованої на зразках культури далекосхідного регіону, це хайку викликає багато асоціацій. Тема його перегукується з досить поширеною темою китайської поезії «змерзлий крук на безлистому дереві». Згадуються і монохромні картини дзенських художників, а також п’ятивірш Сайґьо:

На кручі

біля заглухлого поля —

самотнє дерево.

Кличе з нього друзів своїх

голуб в зловісних сутінках.

Проте в цьому хайку Басьо віддав данину не лише традиції, але й новаторству школи Данрін (щоправда, це може помітити тільки япономовний читач): другий рядок має в оригіналі не сім, як належить, а дев’ять складів, а в першому варіанті навіть десять. Поява цього тривірша звістувала про народження нового стилю «сьофу» в поезії хайкай. 1680 р. ознаменувався ще однією важливою подією в житті Мацуо Мунефуси. Цього року він перебрався до Фукаґава, передмістя Едо, і оселився тут, на березі річки Суміда, в хижці, яку йому подарував один з учнів. Поруч було посаджено бананову пальму (по-японськи «басьо»), і з часом поет прибрав собі новий псевдонім — Басьо. Уперше цей псевдонім з’явився в колективному збірнику «Мелодії Мусасі» 1682 р.

В самому кінці 1682 р. в Едо сталась велика пожежа, згоріла і Бананова хижка. Поет змушений був деякий час жити у друзів. Тільки восени 1683 р. Бананова хижка була відбудована і Басьо знову в ній оселився. Але ненадовго — через рік, з осені 1684 р., в житті поета починається тривалий, десятилітній, період мандрів, і вже ніколи він не матиме постійного місця проживання. Яка ж причина відмови Басьо від усамітненого і усталеного способу життя? (Тут треба зауважити, що життя поета в Банановій хижці не було самотнім у прямому значенні слова — його нерідко відвідували численні друзі й учні, але перебування тільки серед однодумців — теж свого роду самотність). Це рішення Басьо ще раз підтверджує, наскільки глибоко він проникав у суть речей, у даному випадку в суть ідей дзен-буддизму. Згідно з цим ученням, у його адептів не повинно бути абсолютних кумирів. Вважаючи Сайґьо одним із своїх духовних наставників, Басьо все ж критикував його за оспівування самотності. В «Щоденнику із Саґа» (1691) Басьо писав: «Людина, яка плаче, робить горе своїм господарем. Людина, яка п’є вино, робить утіху своїм господарем... Рядки ж Сайґьо:

Якби не було самотності,

важко було б прожити, —

напевне говорять, що тут самотність стала господарем». Не будемо вбачати у наведеному пасажі прямолінійності Басьо — він у своєму житті і плакав, і пив вино, і усамітнювався. Але ніколи не впадав у крайнощі, бо сумлінно дотримувався одного з принципів дзенбуддизму: ніяких кумирів — ні на рівні особистостей, ні на рівні ідей. Тут доречно процитувати двох дзенських наставників, китайця Лінь-дзі (?-867) і японця Мусо Сосекі (1276-1351): «О, шукачі істини! Якщо хочете дізнатися, що таке дзен, не дозволяйте іншим обманювати вас... Не дозволяйте речам панувати над вами, але підіймайтеся вище від них, проходьте повз них і будьте вільні!» «Ті дзенські майстри, що мають ясне розуміння, не володіють певною доктриною як чимось заданим на всі часи... У них нема певного джерела, на яке б вони спирались, коли б хто-небудь спитав їх, що таке дзен». Мандруючи, постійно спілкуючись із різними людьми, Басьо в цілому залишався більш послідовним дзенцем, аніж деякі монахи, що все своє життя проводили в монастирі. Тут японський поет цілком поділяв думку одного з основоположників дзенськоґо вчення, китайця Хойнена (637-713): чисто зовнішня втеча від гріховності, яка притаманна кожній людині, — не більш як ілюзія. Треба додати, що принцип «розчинення в мирському житті» не є прерогативою тільки дзен-буддизму. Згадаймо мусульманських дервішів, а також християнина Григорія Сковороду, — український філософ теж останні роки життя провів у мандрах.

І все ж таки головним у житті Басьо була поезія, їй підпорядковувалось усе, в тому числі й подорожі. Достойним матеріалом для поезії Басьо вважав предмети і явища природи, а не емоції, переживання і думки поета. Як спадкоємець далекосхідних філософських ідей, він напевне погоджувався з даоським висловом «світ можна пізнати, не виходячи з власного подвір’я», але як поет-творець не задовольнявся пасивним, умоглядним пізнанням світу. Відтворити світ, виявити в ньому прекрасне — ось завдання поета, а точніше його доля, якщо йдеться про поета, а не віршотворця. В «Слові про три типи поезії» (1692) Басьо дає оцінку людям, яких називають поетами. До першої групи він відносить тих, що намагаються відзначитися на поетичних турнірах — вони не розуміють, що таке істинна поезія. Друга група складається із заможних, впливових людей, яких не хвилює перемога і не засмучує поразка — для них поетичне змагання просто гра. До третьої групи Басьо відносить поетів, — їх менше десятка в усій країні, — які «прагнуть удосконалити свій розум, звільнити своє серце, і готуються вступити на істинний шлях». Подорожі, ці зустрічі з життям, давали Басьо не тільки матеріал для власної творчості, але й можливість розширювати коло однодумців, пропагуючи ідеї школи Сьомон серед поетів різних кутків Японії. Саме в останнє десятиліття поетового життя почали з’являтися збірки славетного «Семитомника Басьо» — таку назву має антологія, яка репрезентує найкращі зразки ренку і хайку в стилі «сьофу» багатьох поетів Японії, в тому числі, зрозуміло, і самого Басьо. Ці збірки упорядковувалися учнями Басьо під його наглядом, до однієї з них він написав передмову. Ось хронологія виходу цих збірок у світ: «Зимові дні» (1684), «Весняні дні» (1686), «Заглухле поле» (1689), «Гарбуз-горлянка» (1690), «Солом’яний плащ мавпи» (книжка перша, 1691), «Мішок вугілля» (1694), «Солом’яний плащ мавпи» (книжка друга, 1698). Антологія «Семитомник Басьо» мала величезний вплив на весь подальший розвиток поезії жанру хайку.

Наслідком подорожей Басьо стали кілька творів, у яких проза чергується з віршами. Японська назва цього жанру — «кікобунґаку» — дослівно перекладається як «література про подорожі». Європейські японознавці називають ці твори Басьо ліричними щоденниками або подорожніми нотатками. Це не зовсім точно, в усякому разі треба завжди пам’ятати про умовність цих термінів. Якщо ранні твори цього жанру були щоденниками в повному сенсі слова, тобто поденними записами (наприклад, «Щоденник подорожі із Тоса» письменника X ст. Кі-но Цураюкі), то в творах Басьо хронологія подій нерідко порушується, майже не згадуються дати, значною є частка художнього вимислу. Слово ж «нотатки» звучить занадто легковажно для позначення творів, що на їх написання Басьо витрачав іноді по кілька років. Невеликі за обсягом (деякі становлять лише 2-3 сторінки), ці щоденники — наслідок напруженої творчої праці. Прозові абзаци відзначаються такою ж лапідарністю й місткістю як і вірші, з якими тісно пов’язані, так само важкі для перекладу і часто потребують великої кількості коментарів. Речення, як правило, короткі, кожне слово вивірене і навантажене максимумом змісту. Найбільш відомі 8 подорожніх щоденників Басьо «Кістки, вибілені вітром у степу» (1684-1685), «Папери з дорожнього кошика» (1687-1691), «Стежками Північної Японії» (1689-1694). З-поміж інших прозових творів Басьо особливо вирізняються «Записки в хижці Примарного життя» (1690) — поема в прозі, як інколи називають цей твір. У ньому поет розповів про своє щасливе життя протягом кількох місяців у гірській хижці на південному березі озера Біва, неподалік від містечка Дзедзе. Одним із найвизначніших спадкоємців лапідарного стилю прози Басьо вважається класик японської літератури XX століття Кавабата Ясунарі. Тривалі мандри, життя в різних місцях країни давали багато поживи для душі і розуму, але й виснажували фізичні сили. Стало позначатися на здоров’ї і перевантаження від занять із багатьма учнями. На початку 1694 р. Басьо послав одному з них листа, в якому писав про передчуття своєї смерті. Наприкінці осені того ж року поет прибув до міста Осака, відгукнувшись на прохання двох учнів погостювати у них. Тут він тяжко захворів і в 12-й день 10-го місяця (за григоріанським календарем 28 листопада) помер. Наступного дня тіло Басьо перевезли човном туди, де він заповів себе поховати, — на терен храму Ґітюдзі в Дзедзе. На похорон поета встигли прибути трохи більше вісімдесяти чоловік, тобто лише небагато хто з майже двох тисяч його учнів.

Басьо не залишив жодної теоретичної праці, в якій би повно і систематично виклав принципи своєї естетики. Але японські літературознавці, ретельно вивчаючи кожен рядок літературної спадщини Басьо, змогли відбудувати досить струнку систему його естетики. Допомогли тут і твори учнів Басьо, в яких описано розмови з Учителем. Чинниками для формування естетичних поглядів Басьо були, як уже зазначалося, кілька визначних явищ далекосхідного мистецтва і філософії. Та головним усе ж треба назвати вчення дзен з його проголошенням абсолютної цінності всього сущого на світі — ось чому в поезії Басьо не тільки не віддається перевага тематиці, пов’язаній з людиною, а навпаки, частіше подибуємо звертання до речей, на європейський погляд незначних, навіть мізерних; але це не значить, що Басьо навмисне уникав «людської тематики» (ніякої навмисності в поглядах дзенця бути не може), — тут ми зустрічаємось просто з іншою, порівняно з європейською, точкою зору: цінна в цьому світі також і людина, a не в першу чергу людина.

Кінцевою метою теорії і практики дзен є «саторі» (досл.: осяяння, просвітління) — інтуїтивне пізнання світу, прилучення до вищої істини, досягнуте раптово і безпосередньо при мобілізації всіх духовних сил людини. Саме результатом саторі Басьо вважав хайку. Вірш, взагалі витвір мистецтва, є, як відомо, результатом творчого натхнення — і оцю подібність між дзенським станом саторі і феноменом творчого натхнення відзначають дослідники дзен-буддизму. Різниця ж полягає в тому, що в «дзенському натхненні» зовсім відсутні елементи раціоналістичності і особистісності. Людина, опинившись у стані саторі, ніби розчиняється у дійсності і бачить істину в усіх проявах життя, зараз і на цій землі. Згідно з ученням Басьо, ідеальний стан хайку, тобто внутрішні умови для створення хайку, — це виключно інтуїція і повна об’єктивність. Поет говорив: «Хайкай треба писати, випереджаючи думку», а також: «Вчися сосни у сосни, бамбука — в бамбука. Тікай від самого себе. Істини не збагнути, якщо не подолати себе. Вчись — значить проникай у предмет, відкривай його сутність, відчувай її, — тоді народиться вірш». Хочеться ще раз наголосити: матеріалом для поезії хайку не є почуття і думки окремої людини — ця поезія відображує духовну єдність митця з природою. Басьо намагається в своїх віршах уникати поцінувальних слів, він тільки, як пише дослідник Уеда Макото, «кристалізує почуття природи». Як бачимо, в аргументах Н.С. Шефтелевич, що про них ішлося на початку передмови, нема ніякої містики. Найкраще ж на цю тему сказано, здається, у Т.П. Григор’євої, одного з найавторитетніших сучасних сходознавців: «Прекрасне тільки тоді істинне, коли воно позбавлене особистого, свого. Митець намагався розчинитися в предметі, і це відповідало «без особистісному» характерові світогляду. Чим дужче він приборкував, «скорочував» себе, тим більше наближався до справжньої реальності».

Процес творчості у стані саторі характеризується також короткочасністю. «Створення вірша повинно відбуватися миттєво»,— говорив Басьо. В одязі слова поетові треба явити тільки вершинну мить духовного піднесення; усі підйоми і спуски навколо цієї вершини постануть в уяві читача, якщо він виявить бажання до співтворчості. Навіть така традиційна форма, як п’ятивірш, задовга для цього, вистачить і трьох рядків. Хайку — це єдиний образ, який не піддається розчленуванню, і цитувати з нього окремі, «кращі», рядки, як це буває в практиці дослідників інших жанрів і форм поезії, неможливо.

Проте дорога до миті хайку довга і важка. Майстерність, згідно з ученням дзен, закладено в природу кожної людини, а те, що називається талантом, полягає лише в наявності бажання і вміння працювати. Істина відкриється кожному, хто буде наполегливо йти до неї. І адекватно відтворити в слові мить найвищого духовного піднесення зможе лиш той, хто буде постійно і довго працювати зі словом — у віртуоза слова більше шансів «схопити мить». Басьо підкреслював, що поет повинен щодня тренувати і свою душу, і своє слово — тоді натхнення приходитиме частіше, а слово в цю мить не розгубиться і не вагатиметься.

Створення хайку Басьо розглядав як здійснення подвигу і вимагав від учнів вкладати в свій твір усю силу душі. Незадовго до смерті він сказав: «Кожен із віршів, що їх я склав за все життя, був написаний як передсмертний вірш».

Поезія Басьо вважається найбільш досконалим втіленням у слові одного з основних принципів традиційної японської естетики, який має назву «сабі». В японському мистецтві цю естетичну категорію почали розробляти ще за часів Сайґьо, в XII ст., але справжніх висот, і в теоретичному, і в практичному відношеннях було досягнуто в творах Басьо і його послідовників, — з часом вона стала символом «японської краси». Корінь «саб» входить до складу кількох японських слів і має широкий спектр значень: мерхнути, тьмяніти, вкриватися паутиною; смутний, покинутий, самотній, пустинний, заглухлий; печаль, журба. Але як естетична категорія сабі має ще ширше значення, бо включає в себе також поняття прояснення, зосередженості, довірливості. Спокійна радість самотності, світла печаль — отак, хай і не в повній мірі, можна охарактеризувати сабі. Формально, зовнішньо сабі в творах мистецтва проявляється в скупості художніх засобів, приглушеності барв, ненав’язливості, тихості слів. «Сабі — це атмосфера (досл.: колір) вірша», — говорив учень Басьо Мукаї Кьорай (1651-1704). Світлу печаль, виходячи з уявлень дзенців, можна назвати постійним, універсальним почуттям природи, кольором світу. А в зв’язку з тим, що завдання митця — «кристалізувати почуття природи», вдалим вважатиметься тільки той вірш, який створюватиме атмосферу світлої печалі, викликатиме це почуття в душі читача. Сабі — це вища гармонія для дзенського митця, його ідеал. І оцей ідеал поет намагається втілити в творі мистецтва, послуговуючись як матеріалом різноманітними, частіше звичайними навколишніми предметами і явищами, які, якщо вони справді пройняті кольором світу (а це вже залежить від майстерності автора), стають символами вічності. Зразковим у цьому відношенні вважається відомий вірш Басьо:

Старий ставок!

Жабка стрибне —

сплеск пролунає.

Цей вірш — ніби поетична формула життя: всесвіт — рух — наслідок. Це яскравий приклад саторі — інтуїтивного пізнання сутності світу. В останні роки життя (1690-1694) Басьо проголошує і розробляє ще один естетичний принцип, який має назву «карумі» (досл.: легкість, тонкість). Цей принцип передбачає простоту, прозорість, легкість, природність вірша. «Не захаращуйте віршів, не ходіть навколо та навкруг, і тоді у вас вийде те, що треба», — говорив Басьо. З одного боку, проголошення принципу карумі можна розглядати як конкретну реакцію Басьо на надмірну ускладненість деяких віршів його учнів, та й його самого (адже сабі не так-то легко втілити в сімнадцяти складах), а з іншого боку, тут ми зустрічаємося з наслідком звичайної еволюції від складності до простоти, характерної для багатьох поетів світу. Але не треба сприймати карумі як альтернативу сабі. Карумі — це ніби фільтр на шляху до незамутненого сабі, необхідна умова для того, щоб сабі проявило у вірші ще тонші свої риси. Сабі залишилось і в останніх віршах Басьо, тоді як карумі було притаманне багатьом його віршам попереднього періоду. У зв’язку з проголошенням нового принципу дещо змінилась і тематика поезій Басьо. Якщо досі він частіше звертався до явищ природи, де легше було знайти символи вічного, то тепер його стали приваблювати буденні події людського життя, бо тут він бачив більше матеріалу для вираження простоти, невигадливості, тонкого доброго гумору — того, що відповідало характерові поняття «карумі». Басьознавець Ебара Тайдзо пише: «Карумі в хайку — це пошуки краси сабі в нових явищах». Підсумовуючи результати філософських і естетичних пошуків Басьо, його учень Хатторі Дохо (1657-1730) писав: «Вчення Майстра говорить про те, що треба піднести своє серце пізнанням вищої істини і повернутися до світу простих людей. Інакше кажучи, досягши просвітління, треба вернутися в цей марний світ».

Найкоротша в світовій поезії форма, хокку, змушувала японських поетів приділяти величезну увагу техніці вірша. Відкидалося все зайве, навіть інколи слова «робити», «бути», «бачити» і т. ін., що завдяки частій вживаності могли домислюватись читачем. Віртуозно обігрувалась багатозначність слів, а також омонімія, дуже поширена в японській мові Наприклад, такий специфічний прийом, як «каке-котоба» (досл.: накладені, злютовані слова) давав можливість поетам за допомогою одного слова, багатозначного або омоніма, з’єднувати в єдине ціле дві фрази вірша, які за змістом могли бути дуже далекі одна від одної. (Цей прийом інколи вдається використати в перекладі — в тексті віршів «каке-котоба» виділені і роз’яснені в примітках). Але й при такій навантаженості кожного складу в хайку закони цього жанру вимагають обов’язкової наявності у вірші так званого «сезонного слова» («кіґо») — вірші без таких слів зустрічаються як виняток. «Сезонні слова» вказують на пору року, про яку йде мова у вірші: сніг — зима, сакура — весна, хризантема — осінь. Віднесеність до певної пори року закріплювалася за цими словами (або словосполученнями) традицією і інколи не відповідала реальній дійсності: наприклад, довгий день — весняне словосполучення, а не літнє, довга ніч — осіннє, а не зимове. Відбились на «сезонних словах» також особливості японського клімату: наприклад, мжичка, град — це зимові слова. Збірники хайку, як правило, упорядковуються за порами року, причому із «Весни» виділяється окремий розділ «Новий рік» (за давнім японським календарем рік починався з першого весняного місяця, що припадав приблизно на наш лютий). «Сезонні слова» в розділах розташовуються згідно з темами: час, небо, земля, людські справи, віровчення, тварини, рослини. Кожне «сезонне слово» ілюструється одним чи кількома віршами. Слова «весна», «літо», «осінь», «зима» не є власне «сезонними словами», і вірші з ними вміщуються на початку або в кінці розділу. «Сезонні слова» посилюють, увиразнюють створювану віршем атмосферу, бо викликають у японського читача безліч асоціацій — і літературних, і життєвих. Але, думається, і український читач знайде в поезії хайку чимало близького своїй душі. А те нове, що прозвучить для нього в дещо незвичному регістрі, може стати причиною особливої радості. Як будь-яке відкриття.

Г. Турков

Новий рік

Прихід весни1

Учні письмовники дістають...

А з чиєї сумки —

сьогоднішній ранок весняний?

В перший день Нового року проспав

На другий день

не дам я маху знов! —

Весна ж розквітла!

Весна прийшла.

Ще тільки дев’ять днів

полям і горам!

Перший день Нового року

Перший день Нового року.

Але задумався — і стало сумно.

Як осіннього вечора.

Коржі на листі папороті

Приснився коржик.2 —

Бо заснув на оберемку

папоротевого листя.

1 Заголовок може також перекладатись як «початок весни», «зустріч весни».

2 Під рисові коржі, коли їх несли як пожертву в храм або як дарунок родичам, клали листя папороті. У день Нового року в хижці Басьо нема святкових коржів, а замість подушки — оберемок папоротевого листя. Отже, вірш відтворює закономірну асоціацію голодного бідняка.

Весна

Весняна ніч

У храмі Хацусе

Тиха весняна ніч!

Не можу очей відвести від людини,

що молиться у кутку.

Весняні ночі

куди й поділися,

як розквітла сакура!

Кінець весни1

Навіть вечірнього

дзвону з храму не почув. —

Кінчається весна.

В селі, де нема

призахідного дзвону, — що робити

весняними вечорами?

Минає весна

Зниклу весну

в димці бухти Вака2

нарешті побачив!

1 Японське словосполучення «хару-но куре» має значення і «кінець весни», і «весняний вечір».

2 Димка над землею, взагалі непрозоре повітря — ознаки весни, і легкий туман, що буває часто, навіть улітку, над морем і узбережжям, ніби затримує весну.

Минає весна!

Плачуть птахи, і в риб

на очах — сльози.

Імла

Вже весна прийшла?

Навіть над безіменними горами1 —

легкий туманець.

Милуюсь озером Біва2.

Сосна на мисі Кара3

ще імлистіша,

ніж квітучі сакури.

Над торішньою травою

парок ледь-ледь помітний —

один-два суни4.

Більш як на дзьо5

весняний парок підіймається

над порожнім п’єдесталом Будди.

Над моїми плечима

весняний парок закурів. —

Від паперової куртки.6

1 В поезії «вака» часто оспівувалась весняна димка — імла над горою Каґуяма. Басьо своїм віршем підкреслює, що весна прекрасна повсюди.

2 Найбільше озеро Японії, славиться своїми краєвидами.

3 Сосна - одна з природних пам’яток цієї місцевості.

4 Міра довжини, рівна 3 см.

5 Міра довжини, рівна 3 м.

6 Тут ідеться про куртку Басьо, зроблену з цупкого паперу, який звичайно використовувався для підстилок і загортання речей. Бідняки шили з нього верхній зимовий одяг.

Починає заходити сонце.

От і настала розлука

з імлою весняного дня!

Ліньки й пальцем ворухнути! —

Бо розбудили мене,

коли мжичить весняний дощ.

Весняний дощ!

Уздовж осищ струмки біжать —

дірява стріха.

Невиразний місяць

Перед вродою квітів

соромно стало місяцю? —

Сховався за хмаркою.

Набирання святої води1

Залишився на ніч у храмі Ніґацудо, саме коли відбувався обряд набирання святої води

Святу воду черпаючи,

гримлять черевиками

скрижанілі монахи.

Свято ляльок

Напередодні Свята ляльок вирушаю в подорож і залишаю свій дім на літо іншим пожильцям

1 Цей обряд відбувався перед світанком 7-го і 12-го числа другого місяця, коли ночі були ще досить холодні.

Настали такі часи,

що і в солом’яній хижі зміни!

Тепер виповниться ляльками.

Пора котячого женихання

Від самої ячної каші

зовсім схуд. Та ще й любов?

Пора котячого женихання.

Котячі крики замовкли. —

І стало помітне в спальні

сяйво блідого місяця.

Соловей

Повсюди тьохкання солов’їв:

і за цією вербою,

і перед тими хащами.

Ах, соловейко! —

Скинув послід на коржика,

що на ганку сушиться.

Жайворонок

І цілого дня

твоїм пісням не вистачає,

жайворонку!

Вище від жайворонка

відпочиваю в небі. —

Гірський перевал!

Ластівка

Ви в чарку мені

грудку глини не вкиньте —

ах, ластівки!

Фазан

За батьком-матір’ю

довго-довго тужу. —

Після крику фазана.1

Відліт диких гусей2

Хіба ж друзі ті,

що роз’єднані хмарами!

Розсталися гуси навік.

Горобеня

Попискує горобеня.

Йому відповідають миші

зі свого кубельця.

Пташине гніздо

Мій сусіда вирушив у подорож

Темнісінька ніч!

Своє гніздо загубив —

плаче кулик.

1 В японській поезії фазан — символ батьківської любові, бо не покидає своїх пташат, навіть коли випалюється поле.

2 В Японії дикі гуси навесні відлітають на північ.

Білорибка1

У водоростях — аж кишить

білорибок! У руку взяти —

їй-бо, розтане!

Передранкова сутінь.

Білорибка біліє на березі

тоненькою рисочкою.

Жабка

Старий ставок!

Жабка стрибне —

сплеск пролунає.

Метелик

Чи є в китайців

вірш про нього2, - розпитаю метелика,

що пурхає поруч.

Метелик літає.

Одна-однісінька тінь

на всьому полі.

Пробудись, пробудись!

Станеш другом моїм,

сплячий метелику.

З химерами! —

На квітку, що не пахне,

сів метелик.

1 Так японці називають ланцетника, рибу-лапшу.

2 У Китаї існує притча про метелика. Мудрецеві Джуан-дзи приснилося, ніби він — метелик. Прокинувшись, він подумав: а тепер метелику сниться, що він — Джуан-дзи?

Метеликові крильця,

скільки разів перелетіли ви

через оцей паркан?

Слива

Перед цією розквітлою сливою,

здається, й бик замукав би

першу пісню весни1.

І я досягаю

божої висі! — Коли милуюсь

квітами слив.

Квітучі сливи,

ніжні верби... І подібні до них

молоді хлопці, жінки!

Перелітний пташе, дивись:

гніздо, яке ти покинув,

стало сливовим квітом!

Другові, що від’їздить

Не забувай! —

Невидимого за нетрями

сливового квіття.

Коли слива квітує,

лиш на фіранку жіночу глянеш —

і вже закохаєшся!

1 По-японськи одне слово «хацуне»: так називають перший у році спів солов’я; проте Басьо, побачивши розквітлу сливу, згадав статую сплячого бика, яку можна було побачити на подвір’ї сінтоїстського храму.

У це гірське село

ряджені спізнилися. —

Вже квітне слива.

На обряд «чекання місяця»1

з гілкою квітучої сливи

пішов молодий монах.

Хіба ж їх підрахуєш! —

Біля кожнісінького будинку

сливи, верби...

Запах сливових квітів.

І раптом — сонячні промені!

Іду по гірській стежині.

Руків’я молотка. —

З колишньої камелії?

Чи, може, зі сливи?

Верба

Соловей на гілці —

це, мабуть, її душа? —

Спить плакуча верба.

Весняний вітерець —

туди-сюди! — Довів до ладу

зачіски всіх верб.

Ще падають краплі дощу

з неба заввишки декілька кенів2 —

з вершини плакучої верби!

1 Обряд «чекання місяця» — відбувається в певні ночі місяця і передбачає жертвоприносини, їжу й питво. Бідний чернець не має нічого, крім гілки сливи.

2 Кен — 1,8 метра.

Парасолькою допомагаю,

аби протиснутися

крізь вербові коси!

Камелія

Це соловей

зронив свою шапочку? —

Пелюстина камелії!

Цвіте стара сакура.

Змарніла красуня

розквітла? Це спогади

на схилі віку.

Люди радіють! —

Адже в горах Хацусе

розквітла сакура.

В містечку Мінаґуті після двадцятирічної розлуки зустрів давнього друга

В обох наших життях забуяли одразу ж квіти сакури!

Квітучі сакури —

в гірській глушині. І двійко

будиночків під черепицею.

О, скільки згадаєш,

поки дивишся

на розквітлу сакуру!

Завдяки мені

побачиш сакури Йосіно,

кипарисовий брилю!

По-моєму, вельми пасують

до рису з бобовою підливою —

квіти сакури перед очима!

День милування сакурами

Під деревами —

і супи, і приправи...

І в них — пелюстки!

Як заздрю я їй! —

На північ від марного світу

сакура в горах цвіте.

Ех, якби голос мав,

заспівав би зараз про сакуру!

Бо скоро вже опаде.

Квіти сакури

Натовп із сотні тисяч

родин — таке милування

квітами у столиці!

Навіть голландці

подивитись на віти приїхали.

На осідланих конях1.

Сакура квітне! В цей час

монахи чомусь веселі стають.

жінки — легковажні й доступні.

Оп’яніла від квітів!

Чоловічий одяг на жінці,

при поясі — меч.

1 Тобто люди спеціально готувались, їхали здалеку.

Дуб не звертає уваги на квіти —

сама велич!

Піднявшись після хвороби

Черепичний дах

храму Каннон виглядаю. —

Крізь серпанок із квітів.

Коли сакура квітувала,

сім днів підряд журавля бачили

біля підніжжя гори.

Ґедзя, що бавиться

серед квітів з тобою,

дивись не злопай, горобче!

Хмари квітів.

Дзвін долинув... Із Уено1?

Чи з Асакуса2?

І ви, кажани, вилітайте

веселитися серед квітів,

як і інші птахи!

Ніяк не доберу,

з якого саме дерева?

Але — який же запах!

Гостював я в сакури

від початку цвітіння і до кінця —

цілісіньких двадцять днів!

1 Район міста Едо.

2 Район міста Едо.

За всі ці дні

подякував їй низьким поклоном

при розставанні.

Під час квітування сакур

горам краси не додасть

навіть ранкова зоря.

О, як недовго

на квіти сакур

світить місяць!

Нехай і одяг намокне,

все одно зламаю квітучу гілку

у краплях дощу.

З усіх сторін

злітаються пелюстки

у хвилі Ніо1.

У цьому селі

всі жителі — нащадки

сторожів при квітах!

Нічого на дні не лишилось.

Краще зужити цей дзбан

як вазу для квітів!

Збагни цю душу! —

Серед буйного квіття стоїть

з одною чашкою рису.

1 Інша назва розташованого в центрі Японії озера Біва. Так його називають тому, що тут живе багато птахів норців (яп. «ніо»).

«Діти набридли!» —

Тому, хто таке говорить,

не збагнути квітів.

Персики

Зустрівшися з другом,

На одежу мою

квіти персиків Фусімі1

струшуйте краплі2!

І човни на морі

в цей час, здається, спочивають. —

Квітнуть персики на узбережжі.

Гліцинія

Геть виснажений дорогою

шукав ночівлі. І раптом —

побачив квіти гліциній!

Гірська троянда

Зашелестіли додолу

пелюстки гірської троянди?

Ні, це малий водоспад.

Гірські троянди розквітли,

коли в Удзі3 сушать листя чаю

і лине його аромат.

1 Передмістя міста Кіото.

2 Квіти ... струшуйте краплі — щоб не було видно сліз радості.

3 Місцевість біля Кіото відома своїм чаєм. Тут же протікає річка Удзіґава, яка славиться гірськими трояндами.

Гірська троянда!

Її гілочки так і просяться

прикрасою на капелюх.

Квіти суріпиці

Про росу гірських троянд1

мріють сумні обличчя

квітів суріпиці!

Горобчик на полі суріпиці. —

Такий має вигляд,

наче милується квітами.

Азалія

Квіти азалії в цебрику,

а в їхнім затінні сушену тріску

розкришує жінка.

Самотньо живе монашка.

хижа її непривітна.

Навколо ж — біла азалії!

Молоді листочки очерету

Найперше я спитаю,

як називають тут оцей очерет,

що пустив молоді листочки.

Приятель

Ріка прислав мені саджанець бананової пальми

Посадив бананову пальму.

Тепер ви мені нецікаві,

перші пагони очерету.

1 Роса на квітах гірських троянд здавна була предметом оспівування в японській літературі.

Фіалки

Вийшов на гірську стежину —

і так приємно защеміло в грудях...

Та навкруги ж — фіалки!

Пам ’яті друга, що помер на чужині

Ще печальніші,

ніж «туга за батьківщиною»1,

фіалки на могилі.

Грицики

Пильніше придививсь —

і квіти грициків побачив

під парканом!

Тільки раз у рік2

люди звертають увагу

на вас, грицики!

Ямс

На горі Бодайсен

Розкажи мені все, що знаєш

про печальні події на цій горі,

копачу ямсових бульб!

Морська капуста

Старий торговець устрицями

Легше було б, ніж устриць,

1 В оригіналі вжито слово «тоокі» (досл.: «обов’язково повернешся додому»), це народна назва рослини дудник; в поезії — символ туги за батьківщиною.

2 Тобто в сьомий день першого місяця.

носити, наприклад, морську капусту.

Але старий не продає1.

О, як же я знемощів! —

Ївши морську капусту,

відчув пісок на зубах.

Літо

Четвертий місяць2

Згадались гори Кісо!

Там і в четвертому місяці

ще милуються сакурою.

Шостий місяць3

Липнева спека!

Вершину хмарою прикрила

гора Арасі.

Спека

Спекотне сонце

утопила в морі

річка Моґамі.

1 В японській мові слово «продавати» (уру) має таке ж переносне значення, як і в українській — «зраджувати». В цьому вірші його вжито одночасно в обох значення: старий не продає морської капусти, хоч вона і легша, бо не продає (не зраджує) устриць, продажем яких займався ціле життя.

2 Четвертий місяць — перший місяць літа, припадає приблизно на травень за григоріанським календарем. В долинах сакура цвіте звичайно в третьому місяці.

3 Інша назва місяця — «безводний»: у цей час дощі припиняються і починаються найспекотніші дні японського літа.

Скоро осінь

Вже скоро осінь...

Серця зближаються

в тісній халупці.

Дощі п’ятого місяця

Під час літніх злив

ноги в журавля

стали короткими1.

Під час червневих дощів

на плавуче гніздо норця2

ходім подивимось!

У мряці літніх дощів

тільки одне й розрізнити можна —

міст над річкою Сета.

Всі зливи червня позбирала

й тепер — сама бистрінь,

річка Моґамі.

Пора червневих дощів.

Різнобарвні аркушики3 відлипають,

лишаючи на стіні сліди.

1 Тобто піднявся рівень води. Басьо з гумором натякає на слова із «Джуан-дзи»: «Якщо довге — не значить зайве, якщо коротке — не значить недостатнє. Видовж короткі лапки качки — зробиш боляче; відрубай довгі ноги журавля — завдаси страждань».

2 В поезії «вака» це словосполучення вживалось як образ самотності, покинутості. Цей піднесено печальний образ Басьо вводить у вірш з очевидно гумористичним змістом: під час мряки і повеней пори червневих дощів іти дивитись на гніздо норця — справа несерйозна.

3 Смужки кольорового картону, на яких писали вірші, малювали, а потім наклеювали на стіни.

Червневі дощі! —

В цю пору й гусінь хворіє.

Шовковичні посадки.

Вітерець

Благодать! Запах снігу

з вершини гори приносить

теплий вітерець у долину.

Насолода

Ах, яка прохолода!

Молодик ледь-ледь проступає

над горою Чорне крило.

Свою прохолоду

морю передає

річка Моґамі.

Скільки свіжості в цій вербі,

що на її гілочки окунців

нанизує жінка рибалки!

Суть прохолоди

відбито в картині

«Бамбук у Саґа».

Літній місяць

У пастці восьминіг! —

І тепер даремні його мрії

під літнім місяцем.

Місять літньої ночі

В долині плеснеш,

і поки лунає — уже й світанок!

Такий-от місяць улітку.

Річка Чистий водоспад!

Під літнім місяцем видко:

нема й порошинки у хвилях.

Джерельна вода

Тільки зачерпнув долонею —

а вже й зуби заломило.

Джерельна вода!

Зміна одягу1

Просто верхній зняв

і поклав у заплічну торбинку —

то і зміна одягу!

День народження Будди

В Нара побачив, як народилося оленятко

В той самий день,

коли святкують народження Будди,

народилося це оленя!

1 В перший день четвертого місяця відбувалася зміна зимового одягу на літній.

Літнє затворництво1

На короткий час

усамітнився в гроті під водоспадом.

Починається ж «літнє затворництво»!

Тімакі2

Загортає тімакі жінка.

І однією рукою щохвилі

змахує прядки з-перед очей.

Садіння рису

В холодку під вербою, що її оспівав Сайґьо

Пробув біля тебе,

аж поки цілу ділянку не засадили.

Пора мені йти вже, вербо!

Нарешті зі справжнім мистецтвом

зустрівся в цій глушині! —

Пісня садіння рису.

Як вправно мелькають руки

при садінні рисової розсади! —

Згадалась тканина «сінобу3«.

1 У ревних буддистів щорічний період затворництва тривав 90 діб, починаючи від 16-го числа четвертого місяця. Басьо — буддист, але передусім поет, і не може так довго не спілкуватися зі світом.

2 Рисові колобки, загорнуті в бамбукове листя.

3 Тканина з химерним візерунком; виготовлення її було дуже складним.

Риболовля бакланами1

Спочатку цікава була,

та скоро стала сумною

риболовля бакланами.

Просушування зимових речей

Одержавши повідомлення про те, що померла Тіне, молодша сестра Кьорая

Мабуть, вивішено сьогодні

одежу й тих, що вже їх нема...

Просушують зимові речі.

Холодок

Ось життя моє:

тішитися холодком

ветхого бриля!

Сотні рі подолав.

Нагородою — відпочинок у холодку

під самими хмарами.

Відвідав зарослий бур’яном сад приятеля, який давно поїхав звідси

«Вирощувачу динь,

з’явися зараз тут!» — запрошує

вечірня прохолода.

1 Відбувається вночі при світлі ліхтарів. Рибалка сидить у човні і тримає на довгих поворозках кількох бакланів, які, пірнаючи, ловлять рибу. Щоб птахи не проковтували спійману рибу, їм на шию чіпляють кільце.

Легкий літній одяг

Відпочиваю після важкої мандрівки

Навіть вошей

з благенького літнього одягу

ще не повибирав.

Зозуля

Мабуть, зозулю кличе! —

Колосками киває

очеретиння пшениці1.

Що в тій стороні,

куди полетіла і зникла зозуля?

Самотній острів.

Завертай коня —

і навпростець через поле!

Там зозуля кує.

Помаранчі пахнуть2! —

І закувала зозуля, яку я чув

аж колись, у степу.

Зозуля вночі закувала! —

Крізь зарості бамбука

просочується місячне сяйво.

Зозуля співає! —

У п’ять сяку заввишки

витягнулися півники.

1 Пшеничне поле Басьо називає очеретинням для того, щоб нагадати читачеві поетичний образ «волоття очерету під вітром»: коливаючись, воно ніби кличе до себе людину.

2 Пахощі помаранчів за японською поетичною традицією викликають спогади про минуле.

Зозуля! —

Своє «ку-ку» простелила

понад водою.

Хоч за кущами їх не видно,

але збирачки чаю теж, напевне,

заслухалися піснею зозулі!

Мене, сумного,

зроби вже геть печальним,

гірська зозуле!

Старість солов’я1

Соловей улітку

в заростях молодого бамбука

оплакує старість свою.

Водяні пастушки

Почувши, що тут

водяні пастушки щебечуть,

в Сая заночував!

Жаба

Виповзай до мене!

З-під сараю чується

жаб’яче кумкання.

1 Вірші, що оспівують солов’я, складаються навесні, а влітку він уже нецікавий для поетів, ніби постарів.

Равлик

Скеля, що виступає в море, поділяє узбережжя на Сума і Акасі

Равлику!

Ріжками покажи,

де Сума, де Акасі...

Цикада

З кінчика гілочки,

як відквітла пелюстка, злетіла

оболонка цикади.

Учень Сампу, проводжаючи мене, подарував літнє полотняне кімоно

Тепер на плечах

я маю тканину легеньку,

як крильця цикади!

Гул на плечах,

я маю тканину легесеньку,

як крильця цикади!

Гул стоїть, —

наче під дзвоном, в який ударили.

Стільки цикад!

Як тихо! —

Скеля в себе вбирає

навіть пісню цикади.

Незабаром помруть! —

Про це навіть думки нема,

коли чуєш цикад.

Світляки

Тільки-но, збитий з травинки,

став падати — одразу ж полетів

світлячок!

Милування світляками!

Та човняр п’яненький,

і рухи його непевні...

Мухи

І навіть прикрощі подорожі

чуттєвій душі — корисна наука!

В Кісо замучили мухи.

Комарі

Вдома у мене

комарі напрочуд дрібненькі!

Хоч за це подякує гість.

Блохи

«Принади» мандрівного життя

Блохи! Вошва!

Ще й кінська сеча

тече під подушку.

Унохана1

Дізнався, що мій приятель Дайтен помер на початку року, коли саме цвіли сливи

1 Дейція зубчаста, декоративний кущ, цвіте білими квітами на початку літа.

Відквітувала слива!

Вклонився білим квітам унохана,

скропивши їх сльозами.

Місяць тому померла мати Кікаку

І навіть квіти унохана

біля хати без господині

якісь холодні й безглузді!

Колосся

Отже, ходімо зі мною!

Будем жувати колосся

і спатимем просто неба.

Схопився за колос,

аби хоч на щось опертись.

О розлука!

Бамбукові паростки

Бамбукові паростки!

Як часто в дитинстві

я їх малював!

Як гірко, коли подумаєш:

живе людина — і врешті-решт

стає бамбуковим паростком.

Молоде листя

Статуя священика Дзяньдженя, що осліп від бризок солоної морської води, коли плив до Японії

Молодим листячком

я стирав би краплі

з Ваших очей!

Це справжні коштовності! —

На молодих зелених листочках

грають сонячні промені.

Нетрі

В густющих нетрях

на горі Грозовій

лиш вітер знайде стежку.

Зелений гай

І навіть дятли

не руйнують цю хижку

в зеленому гаї!

Квіти татібана

Дорога в Суруґа!

Тут навіть квіти татібана

пахнуть чаєм1

1 Квіти татібана (неїстівний цитрус) мають чудовий аромат і оспівуються у віршах, але автор перебуває в місцевості, яка славиться своїм чаєм.

Півонія

Написав, покидаючи дім учня Тойо

Покидаю цей дім,

як бджола розстається

з осереддям півонії.

Ірис

Ірис. А ось —

подібний-подібний!

Відбиття у воді.

Побачу іриси —

й відразу хочеться

створити хокку.

Листям ірисів

на ногах закріплю

сандалі без поворозок.

Мак

На прощання з учнем Тококу

Білому макові

крильця свої метелик

подарував на згадку.

Гвоздики

Напитися б і заснути

отут, на узбережнім камінні

серед червоних гвоздик!

Квіти каштана

Ти теж усамітнився

й не показуєш квітів кожному? —

Каштан за хатою.

Квіти мімози

Ніби красуня Сі Ши

під дощем задрімала —

мімоза цвіте в Кісаґата!

Диня

Ранішньою росою

замурзавшись, посвіжіла

грязь на динях!

Ах, перша диня!

Начетверо її порізати?

Ні, краще на кружечки!

Учневі

Не наслідуй мене!

Бо скажуть тоді про тебе:

друга половинка дині.

Баклажани

Це справжнє диво! —

Після блукань у горах

посмакувати перших баклажанів.

Молода хвоя сосен

Річка Чистий водоспад!

На прозору поверхню впала

зелена хвоїнка з сосни.

Літня трава

Літні трави буяють! —

Оце й все, що лишилось від мрій

славних лицарів.

Осінь

Сьомий місяць

Сьомий місяць.

Навіть шоста ніч

вже якась незвичайна1!

Початок осені

Початок осені!

Склав сітку від москітів —

і вкрився, наче ковдрою.

Кінець тепла

В корівнику

комариний писк усе темніший —

минає літнє тепло!

1 Шоста ніч ... незвичайна — ідеться про ніч напередодні свята. У сьому ніч сьомого місяця святкують «зустріч двох зірок» - Пастуха і Ткалі (Веґа і Алтаїр).

Початок холоду

Вже досить холодна! —

Уперся ногами в стіну,

дрімаючи по обіді.

Вітер проймає тіло

Купу моїх побілілих кісток

малює в серці вітер,

проймаючи тіло!

Холодна осіння ніч

Під казанком із локшиною

перевертаю вуглинки.

Холодна ніч!

Нудоту осінньої ночі

відразу розметала

бесіда друзів!

Глибока осінь1

На всохлу гілку

сів ночувати крук.

Глибока осінь.

Вирушаючи в мандри, думав, що помру

А все ж таки не вмер! —

Кінець ночівлям просто неба,

але — глибока осінь.

1 Інше значення заголовка — «Осінній вечір».

Портрет друга

Подивись-но сюди! —

Я теж сумую...

Глибока осінь.

Голоси людей почулись...

А вони цим шляхом додому вертаються!

Осінній вечір.

Дорого моя!

Нема нікого назустріч.

Лиш осінній смерк.

Стулку черепашки від тіла

відривають — прощаюсь, вирушаючи

у Футамі в кінці осені.

Вже кінчається осінь.

Але це є надія

для зеленого мандарина.

Осінь кінчається.

Розтулили долоні

шкаралупки каштанів.

Молочний шлях

Розбурхане море!

Але до острова Садо

є ще й Молочний Шлях.

Блискавка

Якось один мудрий монах сказав приблизно так: «Недозрілий Дзен — джерело глибоких ран». Мені запала ця думка в душу Який же високий той, що не бачить суті життя у блискавці!

Буревій

Каміння летить, -

це на горі Асама

вітер шаліє!

Он навіть вепра

помчав разом з усім

цей буревій!

Осінній вітер

Ви мавпячим криком заслухуєтесь?1

А як вам підкидька плач

на вітрі осіннім?

Осінній вітер гуляє! —

І в заростях, і на полях...

Колишня застава Фува2.

Схід, захід — повсюди гірко.

Осінній вітер.

1 Мавпячий крик у китайських (і пізніше в японських) поетів був ідеалом сумного плачу.

2 Славнозвісна в давнину застава, оспівана в поезії.

Нутро проймають

гіркість редьки,

осінній вітер.

Набридла ця подорож!

Скільки сьогодні вже буде днів?

Осінній вітер дме.

Перед могилою поета Іссьо

Здригайся й ти, могило!

Бо до мого ридання —

ще й осінній вітер.

Яскраво-яскраво

світить байдуже сонце, але —

вітер уже осінній!

Храм Натадера1

Брили навколо нього

біліші від скелі під «Кам’яною горою»2.

Вітер осінній дме.

Осінній вітер задув!

Кладовище в Ісе стало

ще більш похмуре.

Вимовив слово —

і губи задубіли.

Осінній вітер!

1 Храм у місті Комацу (префектура Ісікава).

2 «Кам’яна гора» (Ісіямадера) — храм у місті Оцу (префектура Сіґа); скеля, на якій він стоїть, відома своїм білим кольором. Білий колір у японській традиції — барва осені, смутку, трауру.

В корівнику —

дзижчання комарів слабішає.

Осінній вітер.

Осінній вітер!

Здригається на гілках павловнії

запушений інеєм плющ.

Поночуйте просто неба,

тоді й збагнете вірші мої!

Осінній вітер.

Місяць

Хоч з чим його порівнюй —

все даремно! Він ні на що не схожий,

триденний місяць-молодик.

Тонесенький молодик!

Земля під ним — як туман...

Гречка саме цвіте.

У третій день дев’ятого місяця відвідую могилу Ранрана

А з-під землі чи видний тобі

в цей поминальний сьомий день1

триденний молодик над могилою?

Милуючись місяцем,

навколо ставка проблукав

цілісіньку ніч!

1 Сьомий день — після смерті був днем поминання.

Повний місяць!

Подививсь на поверхню озера —

куди там усім красуням!

Повний місяць! —

І гарних облич не стало

в нашому гурті.

Повний місяць.

Хай би їх було більше, ніж два!

Пливемо річкою Сета.

Невже то квіти сакури

проступили під місячним сяйвом?

Ні, бавовни розкриті коробочки!

Хмарки іноді

дають можливість перевести дух.

В час милування місяцем.

Зупинився на ніч у храмі —

і з вельми поважним обличчям

милуюся місяцем.

Селянський хлопчисько! —

Не кидає рушити рис,

милуючись місяцем.

Друзів, що піднесли мені рис,

я запросив сьогодні ввечері

в гості до повного місяця.

Так легко проплив угору

і раптом засоромився —

сховався за хмарку місяць.

Відімкніть же двері,

місячне сяйво впустіть

у храм Укімідо!

Їдучи верхи, заснув.

В нетривкому сні — місяць уже далеко,

і димок готування чаю.

Сьогодні місяця нема.

Тисячолітню криптомерію

заколисує буря.

І на ньому б зробити

малюнок, як на лакованій чарці!

Місяць над шинком.

На горі «Покинута стара»1

Я раптом побачив її —

плаче, самотня...

Разом на місяць дивитимемось!

Написано в храмі Дзенкодзі

Місячне сяйво

для всіх напрямків,

для всіх сект одне-єдине!

Хіба тільки місяць?

Через дощ — і змагання борців

не побачив сьогодні.

Написано осінньої дощової ночі в бухті Цуруґа, де колись затонув дзвін

1 Назва гори пов’язана з легендою: один чоловік на вимогу своєї дружини відніс на безлюдну гору свою стару тітку, яка замінила йому матір, і покинув її там. Але, повертаючись, задивився на повний місяць і розкаявся у скоєному.

А де ж бо місяць?

Дзвін-то, відомо, він затонув

і тепер на дні моря...

Сама по собі досконала —

і місячне сяйво їй не потрібне...

Гора Ібукі.

П’ятнадцята ніч восьмого місяця

Хто сьогодні милується

місяцем у Йосіно? Мені ще до нього

Цілих шістнадцять рі.

І вигляд усієї осені

вже став таким, як обрис місяця

за густим дощем.

Під покривом ночі

в освітлений місяцем каштан

залазить гусінь.

Ще не оклигав як слід

після хвороби, а вийшов-таки

подивитися на останній місяць1.

Роса

Росинки — крап-крап.

Може, спробувати ними

змити бруд зі світу!

1 Повний місяць у ніч на 14-е дев’ятого місяця, тобто остання повня осені.

На березі затоки Футамі, де жив Сайґьо

Може, тушечницю його

я оце підібрав... Заглибинка

в камені повна роси.

Туман

Туман — як щільна мжичка.

У день, коли не видно Фудзі, —

якийсь химерний настрій!

Осінній іній

Пасемко сивого волосся покійної матері

У руку взяти — розтане!

Адже сльози такі гарячі...

Осінній іній.

День поминання

День поминання.

Але й сьогодні над місцем спалення

димок піднімається.

Почувши про смерть монахині Дзютей

О, ти не думай,

що постать твоя незначна!..

День поминання.

День відвідання могил предків

Всією родиною

на кладовище прийшли,

з ціпками, сиві...

Плач

Зупинився на ніч в одного монаха

Щоб наслухався я досхочу —

ляскай, ляскай прачем,

дружино господаря!

Старець-дресирувальник

халатик своєї мавпи

б’є прачем!

Олень

Під кінець його крику

печальний призвук «Бі-і».

Олень уночі.

Дика гуска

Знесилена дика гуска

серед холоду ночі впала на землю.

Отак ночують мандрівці.

Цвіркун

Побачив у храмі реліквію — шолом великого Санеморі

О, жорстока доля! —

Під шоломом славного воїна —

домівка цвіркуна.

Лежу й висмикую

сивини. А в узголів’ї —

сюрчить цвіркун.

Хата рибалки.

В купці поміж креветками

замішався цвіркун.

Верба скидає листя

Лиш підмівши подвір’я,

гостинний цей храм покину...

Осипаються верби.

Квітучі хаґі,

на однісіньку ніч дайте притулок

здичавілому псові.

Під одним дахом зі мною

зупинились на ніч і повії. —

Квіти хаґі і місяць.

Хвиля на хвильку відринула.

Серед дрібненьких скойок —

рештки квітів хаґі.

Опадайте, квіти хаґі!

Лягайте між рожевими скойками

і в наші келихи.

Стебла місканту під вітром

Поховавши свого друга — монаха Доккая

Усе в цім світі —

похитається, як стебельце під вітром,

і зав’яне назавжди.

Хризантеми

П'ють ранковий чай —

і жодних розмов між монахами.

Хризантеми саме цвітуть.

Очей не відведеш! —

І після бурі такими

лишилися хризантеми.

І метелик прилетів

попити настій

з пелюсток хризантем!

О аромат хризантем! —

В давній столиці Нара

між старовинних статуй.

В домі поетеси Сономе

На білій хризантемі —

хоч як придивляйся! —

жодної пилинки нема.

Інколи не тільки милуються,

але й закушують хризантемами. —

Який-бо салат з пелюсток!

Дика троянда

Дика троянда квітла

поруч з дорогою — і опинилась

у пащі мого коня!

«Обличчя ранку»1

«Обличчя ранку».

Хай і невдалий малюнок —

а як зворушує!

Ах, «обличчя ранку»!

І навіть воно —

не стало другом моїм.

«Жіноча квітка»2

Побачив її —

і мову відібрало.

«Жіноча квітка»!

Тоненька, струнка,

та ще й вкрита росинками. —

«Жіноча квітка».

Бананова пальма

Почуття в бідній халупці

Шумить під вітром банан,

та кожну дощинку, що падає в цебрик,

я чую цієї ночі!

Квіти трав

Скільки різних трав!

І в кожної — свої квіти.

Оце і є подвиг.

1 Іпомея, кручені паничі.

2 Японська назва патриції, рослини з дрібними жовтими квітками, зібраними в пишні суцвіття, зовні подібної до валеріани. В поезії часто порівнюється з жінкою.

Дикий виноград

За висячий місток

своє життя зачепив

лісовий виноград!

Перець

Там мою хижку шукайте,

де зарості споришу

і стручки перцю!

Гарбуз

Одна в мене річ —

легкий порожній гарбуз.

Як моє життя!

Бататові бульби

Миють бульби жінки.

якби тут Сайґьо був зараз —

він склав би вірша про це.

Гречка

Гречка ще тільки цвіте. —

Квітами обабіч стежки

пригощають у гірській хатці!

Ранній рис

Як пахне ранній рис!

А праворуч від поля, яким іду, —

ще й затока Арісо1.

Хурма

Село це прадавнє

Щоб поруч хурми не було —

такої хати нема!

Осінь

На щойно зжатий

клаптик поля сів журавель!

Осінь у селі.

То мене проводжали,

то я проводжав... І нарешті,—

осінь у горах Кісо.

Метеликом так і не ставши,

дожила до глибокої осені

овочева гусінь.

Піти б разом з осінню

аж до самого кінця —

до річки Комацу!

Чому цієї осені

ти так постарів?

Птах серед хмар.

1 Давня назва бухти Тояма в однойменній префектурі. Цю затоку щедро оспівано в давній поезії. Настрій поета, який вдихає запах раннього рису, ще поліпшується при спогляданні славнозвісного краєвиду.

Глибока осінь стоїть.

А по сусідніх хатах

що поробляють люди?

Зима

Холод

Така холодна вода! —

Ніяк не може заснути

чайка на хвилях.

Ночівля в дорозі

Опалу хвою палю,

грію рушник над вогнем.

Ух, холоднеча!

Місяць! Квіти! —

Від цих глупств наведене на розум

зимова холоднеча.

Останній місяць року

Навіщо в місто,

у гамір грудневого ринку,

вороне, ти летиш?

Кінець року

Трави «забудь-печаль»1

нарву, щоб приправити їжу,

коли проводжатиму рік.

1 Так японці називають рослину, схожу на дику лілею. Її листя їстівне, але тільки молоде. Приправляти ним їжу в кінці року поет збирається тільки завдяки назві, аби забути всі колишні печалі.

Кінчається рік. Під звуки

товчення рису в чужих домах

засинати так важко!

Вже закінчився рік,

а я і досі — під брилем,

у сандалях з соломи.

Одержував від людей подаяння, просив милостиню, і так потихеньку, не померши з голоду, дожив до кінця року

Та я ще себе

до щасливчиків зарахую

на старості літ!

То на сніг, то на місяць —

розпорошив свій час, як хотів!

Кінчається рік.

В порожній батьківській хаті

плачу над своєю пуповиною.1

Кінчається рік.

Оригінал великого майстра

на ринку — як це печально!

Кінець року.

1 Існував звичай зберігати пуповину дитини загорнутою в папірець, на якому писали ім’я дитини і дату народження. Басьо знайшов цей згорточок, коли відвідав рідний дім після смерті батьків.

Початок зимової мжички

В одинадцятий день десятого місяця, вирушаючи в далеку подорож, написав прощальний вірш

«Мандрівцю!» — Так віднині

будуть кликати мене....

Починається зимна мжичка.

Починається зимна мжичка.

Мавпа вигляд має такий,

ніби хоче й собі плаща.

Принаймні у перший день

зимової мжички і ви, молоді,

станете старими в душі!

Зимовий дощ

Хмари теж інколи

бризкають, як пес на бігу?

Перейшов короткий дощик.

Ночівля просто неба.

І собака десь плаче під дощем?

Скавуління з темряви.

Потрапив у гостинний дім

Тут, нарешті, у море

кину свої солом’яні сандалі

і бриль, просяклий дощем!

Я без бриля,

а на мене періщить дощ?!

Та хто йому дозволив!

Дощить та й дощить!

Свіжа стерня на полі

вже почорніла.

Тільки почали сушити

солому сьогорічних жнив —

а вже зимова мжичка!

Цікаво, цікаво,

чи перейде сьогодні у сніг

оцей холодний дощ?

Іній

Відшукав відлюдницьку хижку приятеля

Як я і думав —

похмура від інею

напіврозвалена хата!

Мороз

Мабуть, засну,

тільки позичивши одяг в опудала!

Опівнічний мороз.

Перший сніг

Перший сніг! —

Аж довгі листки нарцисів

позгиналися!

Перший сніг

припорошив свіжі дошки

недобудованого мосту.

Сніг

Під час милування снігом

Гей, торгаші!

Оцього бриля продам.

Разом зі снігом на ньому.

Навіть кінь подорожнього

привернув до себе мою увагу.

Вранці — повсюди сніг!

Випив вина,

але ще гірше не спиться.

Нічний снігопад.

Але ж зараз хто-небудь

гори Хаконе долає!

Ранок з глибоким снігом.

Згадуючи торішню подорож з приятелем на північ

Цікаво: чи випав

і в цьому році такий же сніг,

який ми з тобою бачили?

Сніжинки сиплються

на рештки очерету,

зрізаного для стріхи.

Ви подивіться

на звичайну гидку ворону, —

але сніжного ранку!

Нумо, друзі,

ходім милуватися снігом. —

Блукатимем, поки впадемо!

Розпалюй вогнище!

А я принесу щось надзвичайне —

снігову кулю!

Зимовий вітер

Складач безглуздих тривіршів...

Так, зараз, під вітром скаженим,

я схожий на Тікусая!

Поривчастий вітер

сховався в бамбуковім гаї? —

Бо раптом затих.

Набридла столиця.

Вирішив серед вітрів

поселитися взимку.

Зимовий вітер

вигострив скелі

між криптомеріями!

Зимове сонце

Зимове сонце!

Задубілий верхівець

і сам — як тінь.

Крига

Почуття зимової ночі в Фукаґава

Зойкне весло, вдарившись

об хвилю, — і скрижаніє нутро...

Ніч і сльози.

Тріснув глек —

крижане пробудження

серед ночі!

Пересохлий степ

У дорозі занеміг.

І сниться: степом пересохлим

мечусь туди-сюди.

Зимування

І зимування — свято,

якщо в твоєму серці —

квітуча слива!

Перебуваю зиму вдома.

Знов підійду до стовпа серед хати,

спиною притулюсь.

Піч

Підмазує піч до зими...

За рік постарів тинькар. —

Іній на скронях.

Жаровня

Давно вже замовк цвіркун,

та сьогодні знов заспівав! —

Розпалити жаровню.

Паперове плаття

Зморшки на ньому розгладжу

і вирушу милуватися снігом. —

Старе паперове плаття!

Сокіл

Зрадів, побачивши

самотнього сокола.

Мис Іраґодзакі1.

Дика качка

Над морем смеркало.

Лиш голос дикої качки

ледь-ледь біліє.

Кулик

«Помилуйтеся темрявою

на Зорянім мисі2!» —

Здається, запрошують кулики.

Сушена риба

Багаті люди їдять м’ясо, благородні мужі вдовольняються корінцями, а я — просто бідняк

Сніжного ранку

мені, самотньому, тільки й гризти

сушені риб’ячі тельбухи.

1 На цьому мисі (гора Хонеяма) сідають соколи під час перельоту на південь. Оспівувати соколів на мисі Іраґодзакі — давня традиція японської поезії. Крім того, тут жив на засланні приятель Басьо поет Тококу. Отже, вірш має подвійний зміст.

2 Місцевість (у районі сучасного міста Наґоя), відома гніздуванням куликів.

Трепанги

Ще живими

в одну брилу

змерзлись трепанги!

Опале листя

Щоб у хижці був чай,

сухого листя на паливо

під двері вітер намів.

Зів’ялі квіти

Квіти зів’яли.

Вкриває землю печаль —

насіння трав.

Сухий комиш

Повернувся в Едо після довгих блукань

І з тобою теж

нічого не сталося,

засніжений сухий комиш?

Зимові хризантеми

На зимові хризантеми

висівки рисові летять! —

Зі ступки, що поруч.

Милуюсь хризантемами! —

Готуючи біля вікна

скороспіле вино.

Слива взимку

На подвір’ї заможного чоловіка

Шукаючи пахощі сливи,

я знайшов її за новим сараєм!

Збирання редьки

Маленький хлопчик

жде верхи на коні.

Збирання редьки.

Зима

Зимовий сад уночі!

І місяць — тонюсінький, як ниточка,

і пісня цикади...

Переклад Г. Туркова

Поезія

МАЦУО БАСЬО

у перекладах М. Федоришина

добре придивився

грицики цвітуть

під плотом

зрушся могило

то голос мого плачу

осінній вітер

тайфун пройшов

все одно червоний

перець

перший сніг

досить щоб зігнувся

листок нарциса

подвір’я замівши

про сніг забуває

мітла

чисте поле

ніде нічого

жайвір співає

за колосок

для опори схоплюся

розлуки пора

і те і се

нагадує мені

сакури цвіт

старенька сакура

у свої старі літа

юність згадала

на Кам’яній горі

від каменю біліший

осінній вітер

глибока осінь

а сусід мій

що поробляє?

рік кінчається

а й досі на голові бриль

на ногах сандалі

вечір над морем

голос дикої качки

в далині біліє

воювали воювали

а лишилися по них

літні трави

ніч яка місячна

під горою туман

над полем хмариться

о зозуле

засмути мене

перекотиполе

упала

й росу пролила

камелії квітка

о ця дорога

ніхто нею не йде

осені присмерк

блиснула блискавка

й за нею шелест крапель

в бамбуковім гаю

Переклад М. Федоришина

Поезія

МАЦУО БАСЬО

у перекладах І. Бондаренка

Сховали хмари друзів!

Гусаку

На самоті віднині вікувати.

(1672)

Засохла гілка —

Крука притулок.

Осінній вечір.

(1680)

Нічної хвилі хлюпіт об весло.

Нутро холоне,

Сльози набігають.

(1681)

Притулком тимчасовим називав

Життя на цій землі

Великий Соґі1.

(1682)

Бананові деревця мотлошить

Осінній вітер.

Дощ в цебрі хлюпоче.

(1681)

1 Соґі (Іїо Соґі — 1421-1502) — відомий японський поет, автор трактатів «Тьоокубумі» й «Адзума мондо», присвячених жанру «ренґа», укладач власної поетичної антології «Трава забуття /Забудь-трава/» («Васуреґуса»). Басьо має на увазі його вірш:

Життя на цьому світі —

Все одно,

Що від дощу осіннього притулок.

Власне, і вірш самого Мацуо Басьо є не що інше, як трохи змінений твір Іїо Соґі.

Невже заснула,

Душу солов’ю довіривши свою,

Верба плакуча?

(1683)

До друга завітав —

Його нема.

І навіть слива за чужим парканом!

(1684)

Невже заснула,

Душу солов’ю довіривши свою,

Верба плакуча?

(1683)

Обабіч шляху

Цвіт гірських троянд —

Коню піджива.

(1684)

Над морем сутінки.

І тільки голос качки

Як тьмяний проблиск.

(1684)

Сто краєвидів за коротку мить

У запалі

Намалювали хмари.

(1684)

Туман і мряка

Застять Фудзіяму1,

А все одно — не відвести очей!

(1684)

Кістки посеред поля!

Вітру подих

Все тіло аж до серця пронизав.

(1684)

Ви слухаєте мавп!

А чи почули б

Підкидька плач на вітрі восени?2

(1684)

Куняю на коні.

І крізь дрімоту —

Далекий місяць, чайника димок.

(1684)

Батату бульби

Жінка промиває.

Сайґьо3 на моїм місці вірша б склав.

(1684)

Осіння паморозь!

Рукою доторкнешся,

І на долоні сльози палахтять.

(1684)

1 Фудзі(-яма) (Фудзі-сан) — гора вулканічного походження в центральній частині о. Хонсю заввишки 3776 м.

2 Басьо дорікає поетам, які дотримувалися консервативних естетських поглядів на поезію.

3 Сайґьо — літературний псевдонім відомого японського поета Сато Норікійо (1118-1190).

О, Боже!

Скільки ж треба перевтілень,

Аби повій1колись сосною став!

(1684)

Роса спадає.

Як би я хотів

Відмити нею світ цей шолудивий!

(1684)

Дай ще послухати,

Як твій стукоче прач,

Дружино бонзи!2

(1684)

Камелією? Сливою?

Цікаво, чим у минулому

Був цей старий держак?

(1684-94)

Ще не помер!

Закінчується осінь,

Закінчується й подорож моя.

(1684)

Хто за осіннім вітром мандрував,

Спав просто неба,

Той збагнути зможе мої пісні!

(1684-88)

1 Повій (повійка; павутиця; березка, берізка) — яп.: «асаґао», квітка родини березкових (лат.: Convolvulus L.).

2 Більшість японських буддійських сект не забороняла своїм ченцям та священикам одружуватися й мати сім’ю.

Лише осінній вітер навкруги —

В полях і хащах

На заставі Фува1.

(1684)

Світає.

Забіліли у воді

Ланцетники завдовжки з півмізинця.

(1684)

Засніжений світанок.

Навіть кінь

Сьогодні якось дивно виглядає! (1684)

Ночую просто неба.

Виє пес.

Теж допекла, мабуть, осіння мряка!

(1684)

В осінній буревій —

Потішні вірші!

На Тікусая2 схожим я стаю.

(1684)

Агов! Купці!

Вже час вам не брилі —

Від снігу парасольки продавати!

(1684)

1 Фува — назва місцевості і стародавньої застави поблизу м. Секіґахара (преф. Ґіфу).

2 Тікусай — поет-мандрівник, головний герой стародавньої японської комедії «Канадзьосі Тікусай».

Морозна ніч!

В опудала позичу,

Аби заснути, дране кімоно1.

(1684-94)

Вода замерзла,

Розколовши глечик.

І тріск раптовий розбудив мене. (1684-88)

Водочерпання2!

Бонзи цокотять

Своїми сандалетами по кризі.

(1685)

Вже рік минув,

Як не знімаю з себе

Сандаль солом’яних, крислатого бриля.

(1684)

Прийшла весна,

І безіменні гори

Серпанок ледь помітний оповив.

(1685)

Самотній дуб

Байдуже поглядає

На вишень цвіт.

(1685)

1 Кімоно — традиційний японський верхній одяг.

2 Водочерпання («Сюніє») — буддійське свято, що святкується в березні за сучасним календарем або в другому місяці року — за місячним.

Я хочу знову

Окропити одяг

Росою персиків квітучих Фусімі1.

(1685)

У затінку азалій

Молодиця

Тріску сушену кремсає ножем.

(1685)

Серпанок ніжний сосен

Карасакі2!

І цвіт вишневий поруч

Потьмянів.

(1685)

На цвіт суріпиці поглянути

У поле

Допитливий горобчик прилетів.

(1685)

Ну що? В дорогу!

Будемо удвох колосся гризти,

Спати просто неба!

(1685) З

З одежі літньої

Ще й досі вибираю

Вошву дорожню.

(1685)

1 Фусімі — назва місцевості поблизу м. Кіото.

2 Карасакі — мис на західному узбережжі озера Біва (Бівако).

Поміж двома життями —

Невмирущий

Вишневий цвіт!1 (1685)

Що так вабить до себе

На стежці гірській?

Фіалки!

(1685)

Засохли квіти.

Мов печаль свою,

Трава пожовкла сім’я розсипає. (1685)

Ховається за хмари часом місяць,

Щоб відпочили очі

У людей.

(1685)

Три імені у чашечці з саке2

Я цього вечора

Скорботно випиваю.

(1685)

Сховавшись,

Ущухає врешті-решт

Студений вітер в заростях бамбука.

(1685)

1 Вірш, присвячений зустрічі поета з другом дитинства Хатторі Дохо (1657-1730) після багаторічної розлуки.

2 Саке — японська рисова горілка (рисове вино).

Каннона1 дах

Розшукую очима

Серед вишневих білосніжних хмар.

(1686)

Старий ставок.

Пірнуло жабеня —

Вода сплеснула.

(1686)

Як легко я живу на цьому світі!

Усе багатство —

Глечик з гарбуза.

(1686)

У затінку осінніх верб хатинка.

Чим же годуються

Господарі її?

(1686-94)

Промовиш слово —

Крижаніють губи.

Осінній вітер.

(1686-94)

Вода холодна

Бідолашній чайці

Усе ніяк заснути не дає.

(1686)

1 Каннон — храм, збудований на честь буддійської богині милосердя, розташований у районі Асакуса (Токіо). Сучасна назва — Сенсодзі.

Кружляє перший

В цьому році сніг!

Навіть нарциси листя нахилили.

(1686)

Хоча і п’ю,

Все більш мені не спиться.

Нічний сніжок!

(1686)

Яка печаль!

Закінчується рік —

Кохоґена1 картина йде на продаж.

(1686-94)

Прокинься, друже!

Запали вогонь!

Я хочу диво показати — грудку снігу!

(1686)

То сніг, то місяць —

Жив, як заманеться!

Закінчується рік.

(1686)

Град несподіваний

Розлючено лупцює

Мій кипарисовий крислатий капелюх.

(1686)

Сушені водорості краще б продавав

Дідусь старенький,

Ніж тягати устриць!

(1687)

1 Кохоґен — псевдонім відомого японського художника Кано Мотонобу (1476-1559).

Не забувай,

Що саме серед хащі —

Трапляється розкішний сливи цвіт!

(1687)

Хмаринки сакур1і далекі дзвони!

З Асакуса, з Уено2?

Звідкіля?

(1687)

Горобчику, мій друже,

Не чіпай малого ґедзика,

Що бавиться на квітці!

(1687)

Пригледівшись уважно,

Я побачив,

Що попід тином грицики цвітуть.

(1687)

Серед полів,

Забувши все на світі,

Співає жайвір.

(1687)

Почувши аромат,

Під стріху клуні

Сливовим цвітом милуватись поспішив.

(1687)

1 Сакура — японська вишня.

2 Асакуса, Уено — історичні назви міських районів Едо (Токіо).

Не нащебечеться ніяк

За довгий день

Маленький жайвір!

(1687)

Ходімо глянемо

Пірникози кубельце!

Що з ним накоїв цей травневий дощ?

(1687)

Ох, і розкішні шати на мені!

Тканина —

Мов цикади оболонка.

(1687)

Облиш, мій любий друже,

Свій баштан!

Вечірню свіжість разом посмакуймо!

(1687)

Невміло намальована,

А все ж — така приваблива

Ця квітка павутиці!

(1687)

Початок жнив.

У полі журавлі.

В село, нарешті, осінь завітала.

(1687)

Рис шеретуючи,

На місяць задивився

Бідняцький хлопчик.

(1687)

Батату листя.

Випалені ниви

Чекають місяця терпляче край села.

(1687)

Біжить по небу місяць стрімголов.

Очікують на дощ

Дерев верхівки.

(1687)

Ночую в храмі.

Місяць у вікні,

І щирий захват на моїм обличчі.

(1687)

Приходь

У мій самітницький курінь —

Метелика-мішечника почуєш!

(1687)

Потроху підніматись почали

Побляклі після зливи

Хризантеми.

(1687)

Віднині — мандрівник моє ім’я!

Осіння мряка,

Перша в цьому році.

(1687)

За пасмом гір

Неначе з хмари дощ —

Засніжена вершина Фудзіями!

(1687)

Зимове сонце!

Навіть тінь моя, що поруч верхи їде,

Крижаніє.

(1687)

«Заглянь в безодню чорну Хосідзакі1!» —

Щебечуть серед поля

Кулики.

(1687)

Сушу рушник

Над вогнищем із глиці.

Собачий холод!

(1687)

Лише на півдорозі

До Кіото2,

А небо вкрили хмари снігові.

(1687)

Ходімо милуватися на сніг!

Аж поки від утоми

Не впадемо!

(1687)

Зрадів,

Помітивши над мисом Іраґо3

У небі сокола самотнього ширяння.

(1687)

1 Хосідзакі («Зоряний мис») — мис на узбережжі Тихого океану поблизу м.Наґоя.

2 Кіото — стародавнє місто, столиця Японії в 794-1867 рр.

3 Іраґо — мис, розташований на узбережжі Тихого океану на півострові Ацумі (преф. Аїті).

П' ю ліки,

Але, мабуть, по-пустому!

Подушка памороззю вкрита сивини.

(1687)

А десь на Хаконе1,

Мабуть, є люди!

Ранковий сніг.

(1687)

Дитинства край!

Розчулився до сліз над пуповиною.2

Ще рік один минає.

(1687)

Ти хоч би другий ранок

Не проспав

Весни квітучої!

(1688)

Легеньке марево

З вершок чи, може, з два

Над дереном засохлим бовваніє.

(1688)

Над кам'яним величним постаментом

П'ятиметрове марево

Висить.

(1688)

З якого дерева ці квіти —

І не знаю,

Але який чудовий аромат!

(1688)

1 Хаконе — гірський перевал на шляху між Едо (Токіо) та Кіото.

2 В Японії висушений шматочок пуповини дитини зберігається матір'ю як оберіг.

Нехай промокну під дощем до нитки,

Але квіт сакури

Я все-таки зірву!

(1688)

Будь обережна, ластівко!

Не кинь

В мою чарчину грязі ненароком!

(1688)

Сумну історію про храм на цій горі,

Будь ласка, розкажи,

Копаче ямсу1!

(1688)

Стомлений,

Мрію лише про нічний притулок ...

Боже! Гліцинії квіти!

(1688)

Шум водоспаду?

Чи в повітрі шелест

Опалих ямабукі2 пелюстків?

(1688)

Про різне

Згадується —

Сакура3цвіте!

(1688)

1 Ямс («токоро») — багаторічна трав’яниста рослина з їстівними багатими на крохмаль бульбами.

2 Ямабукі — довголітня рослина з квітами жовтого кольору (лат.: Kerria Japonica).

3 Йосіно — мальовничий гірський масив, розташований у південній частині преф. Нара.

Мій капелюше плетений,

Вперед!

Ти справжню сакуру у Йосіно побачиш!

(1688)

Весняна ніч!

У храмі у кутку —

Казкова тінь самотньої прочанки.

(1688)

На перевалі в горах спочиваю.

І навіть жайворон у небі —

Десь внизу!

(1688)

Траплялося,

Що й хризантеми цвіт, политий оцтом,

Правив за закуску.

(1688-94)

Поглянь на гречку теж!

Нехай позаздрять

Хаґі1 у полі.

(1688-94)

Яскравий місяць

Над вишневим квітом

Подовгу завмирає уночі.

(1688)

1 Хаґі — довголітня кущовидна рослина родини бобових з квітами рожевого та білого кольору (лат.: Lespedeza).

Прикрившись віялом,

Присьорбую саке.

Вишнева заметіль!

(1688)

Вишневий цвіт на землю опадає.

Якби мав голос,

Став би співаком!

(1688-94)

Квітучі вишні поблизу Рюмона1

І спогади про тих,

З ким випивав!

(1688)

Примарилось:

Старенька тихо плаче,

А поруч місяць — приятель її.

(1688)

Навіть покійних спідні кімоно2

Сьогодні також

Сушаться на сонці.

(1688)

Згасає день

Поміж квітучих вишень.

І знову зажурився кипарис.

(1688)

1 Рюмон — назва водоспаду в горах Йосіно (преф. Нара).

2 Кімоно — у вірші Басьо: «косоде» — біле спіднє кімоно з вузькими рукавами.

Тужу весь час

За матір’ю та батьком.

Фазана крик!

(1688)

В затоці Бака1

Наздогнав-таки

Весну-втікачку!

(1688)

Знімаю річ

І на спині несу —

День зміни одягу2!

(1688)

Зозуля вдаль летить

І в далині зникає —

Самотній острів!

(1688)

Краплинки сліз,

Що на очах застигли,

Я витер би листочком молодим!3

(1688)

Селяни

Рис оспівують в піснях.

А ти, столице?

(1688)

1 Бака — морська затока поблизу м. Вакаяма (преф. Вакаяма).

2 День зміни одягу («коромоґає») — один із весняних і осінніх днів, коли в Японії починають носити, відповідно, літній та зимовий одяг.

3 Вірш, присвячений сліпому священику Ґандзіну (688-769), статую якого поет міг бачити в храмі Тосьодайдзі.

Під літнім місяцем

До глечика забившись,

Недовгим сном забувся восьминіг.1

(1688)

З кінця травинки

Падаючи вниз,

Світляк злітає.

(1688)

Від зливи літньої

Хіба що міст Сета2

Ще не сховався.

(1688)

Цікавість

Перероджується в сум.

З бакланами рибалка.

(1688)

Куди не глянеш —

Все, що навкруги,

Смарагдовою свіжістю буяє!

(1688)

Набридла й подорож —

Хтозна-який вже день!

Осінній вітер.

(1688)

1 У Японії рибалки здавна використовують спеціальні глечики як пастки для восьминогів.

2 Сета — міст через озеро Біва (Бівако).

Червоний перець,

Овочевий суп

Мені господар щиро пропонує.

(1688)

Обвивши линви,

Дикий виноград

Мосту висячому своє життя довірив.

(1688)

Прощався я,

Прощалися зі мною.

І ось, нарешті, осінь у Кісо1!

(1688)

Осінній вітер!

Редьки гіркота

Аж до кісток все тіло пробирає.

(1688)

З Кісо каштани —

Кращий подарунок

Для будь-кого на грішній цій землі! (1688)

Все ще нездужаю,

Знесилений Кісо.

Осінній місяць.

(1688)

1 Кісо — мальовничий гірський масив у центральній частині о. Хонсю (преф. Наґано).

Неначе пил,

Здуває валуни

Осінній буревій з гори Асама1.

(1688)

Зимова самота!

І знову я

Спиною хатній присох підпираю.

(1688)

Спадають з дерева залізного2 плоди,

Шпаків крильцята лопотять —

Гроза ранкова!

(1688-94)

Чи в цьому році

Також випав сніг,

Яким колись удвох ми милувались?

(1688)

Кохання без взаємності!

А ти і день, і ніч усе когось чекаєш3.

О, Мацусіма4!

(1688)

З плечей моїх

Знімає суховій

Дорожню паперову одежину.

(1689)

1 Асама — діючий вулкан у центральній частині о. Хонсю (преф. Наґано).

2 Залізне дерево («енокі») — реліктове дерево з твердою деревиною, еліпсоподібним листям і плодами в двостулковій коробочці (лат.: Parrotia persica).

3 Гра слів: японське слово — «мацу», записане не ієрогліфами, а літерами кани, може означати «чекати» і «сосна».

4 Мацусіма — мальовнича тихоокеанська бухта поблизу м. Сендай у північно-східній частині о. Хонсю з численними маленькими островами, покритими соснами.

Немов прихована любов,

Через завісу —

Рожевий сливи цвіт!

(1689)

Прощається весна!

Пташки голосять.

У риб — німотні сльози на очах.

(1689)

Як хатка для ляльок,

І мій курінь

Новому мешканцю свої відчинить двері.1

(1689)

Яка краса!

У сонячному сяйві —

Ніжно-зелене листя молоде.

(1689)

Зайду на мить

Під струмінь водоспаду —

Самітництво чернече розпочну.

(1689)

Самітника обитель

В літнім гаї,

В якій і дятел дірки не проб’є.

(1689)

1 Початковий вірш із ліричного щоденника Мацуо Басьо «Стежками півночі».

Гей, друже!

Повертай свого коня через поля,

Туди — на крик зозулі!

(1689)

Засаджено останній клаптик поля.

З вербою білою

Прощатись час настав.

(1689)

Краси й смаку одвічне джерело —

Пісні селян

Під час посадки рису!

(1689)

Ніхто з людей чомусь не помічає

Над стріхою

Каштана білий цвіт.

(1689)

Розсаду смикають.

Колись у давнину

Руками так тканину фарбували.1

(1689)

Трьохмісячна дорога пролягла

Між вишнями

Й розсохою-сосною.

(1689)

1 У вірші використовується маловідома назва тканини «сінобу-дзурі» — фарбований особливим способом шовк, який виготовляли у князівстві Сінобу (сучасна преф. Фукусіма).

У травні

Меч і скриньку подорожню

Нехай прикрасить паперовий стяг!1

(1689)

Стебельцем півників

Прив’язую до ніг

Свої старі солом’яні сандалі.

(1689)

Травневих злив

Видніються сліди

На давніх стінах

Осяйної зали2.

(1689)

Прокляті воші, блохи!

Ще й коняка

Малу нужду справляє в головах!

(1689)

Що ти скрекочеш, жабо!

Вилізай на білий світ

З свого підпілля в хліві!

(1689)

Знайшов собі

Притулок в прохолоді

І задрімав.

(1689)

1 Ідеться про «Свято хлопчиків» («Кодомо-но хі»), яке святкується 5 травня. У день свята над будинком, де є хлопчики, піднімають паперовий чи шовковий стяг у вигляді розмальованого коропа, іноді — декількох коропів, які символізують чоловічу мужність і наполегливість.

2 Осяйна зала («Хікарідо») — головне приміщення храму Тюсондзі (XI-XII ст.) у м. Хіраїдзумі (преф. Івате).

Рум’янки1 квітка!

І в моїй уяві

Відразу щіточка для гриму постає.

(1689)

Чиєї шкіри ніжної торкнеться

Колись ця квітка

Бені-но хана?

(1689)

Дощі весняні в себе увібравши,

Несеться хутко

Річка Моґамі2.

(1689)

Тиша!

І тільки сюрчання цикад

Пронизує скелі.

(1689)

Над Чорнокрилою горою3

Ледь помітний триденний місяць.

Прохолода навкруги!

(1689)

Яке блаженство!

Снігу аромат

З Південної долини4 долинає.

(1689)

1 Рум’янка («бені-но хана») — польова квітка червоного кольору, з пелюсток якої в минулому виготовляли жіночі рум’яна (лат.: Carthamus tinctorius).

2 Моґамі («Моґамі-ґава») — ріка в північній частині о. Хонсю (преф. Ямаґата).

3 Чорнокрила гора («Хаґурояма») — одна з трьох гір, що входить до складу священного для буддистів «Тригір’я» в провінції Дева (преф. Ямаґата): «Хаґурояма», «Цукі-но яма», «Юдо-но-сан».

4 Південна долина («Мінамі-дані») — мальовнича гірська долина в провінції Дева (преф. Ямаґата).

Скільки разів

Захмарену вершину

Вже руйнувала

Місячна гора?

(1689)

Гора Джерельна!

Тут безсила мова.

І тільки сльози зрошують рукав.

(1689)

Після життя у горах

Справжнім дивом

Здається перший в Дева1баклажан.

(1689)

Яскраве сонце

Теж немилосердне!

Осінній вітер.

(1689)

З водою разом

Виплеснула в море спекотне сонце

Річка Моґамі.

(1689)

Кружальцями

Чи на чотири частки

Цю першу диню різати мені?

(1689)

1 Дева — назва однієї з провінцій у преф. Ямаґата.

О, Сіоґосі1!

В прохолоді моря

Полощуть свої ноги журавлі.

(1689)

Там,

Де вояки марили колись,

Лиш літні трави.

(1689)

Над Кісаґатою2 дощі!

Красуню Сейсі3

Нагадує мені мімози квіт.

(1689)

З байдужим виглядом

Маленьких окунців

На верболіз нанизує рибачка.

(1689)

Зірок закоханих побачення

Лиш завтра,

А незвичайною вже й ця здається ніч!4

(1689)

1 Сіоґосі — назва місцевості на узбережжі Японського моря в північній частині о. Хонсю (преф. Акіта).

2 Кісаґата — назва місцевості, розташованої в північній частині о. Хонсю (преф. Акіта).

3 Сейсі — легендарна китайська красуня (V ст. до н. е.).

4 Йдеться про свято «Танабата», яке святкують у Японії сьомого дня сьомого місяця («фумі-дзу-кі») за місячним календарем, коли в нічному небі раз на рік зустрічаються зірки Вега та Волопас. За стародавньою легендою, вони були розлучені Богом і розміщені по різні боки Чумацького Шляху (яп.: Ама-но ґава — Небесна ріка).

Над морем штормовим

Аж до Садо1

По небу Шлях Чумацький простягнувся.

(1689)

У тій же хатці знов заночували

Повії молоді.

Хаґі і місяць!

(1689)

В осінній прохолоді

Кожен з нас

Собі почистить баклажан чи диню. (1689)

Праворуч — море Арісо2,

А я прямую

Крізь молодого рису аромат.

(1689)

Зітру усе

Написане сьогодні...

Росинки на солом’янім брилі!

(1689)

Здригнеться й горб могильний

Від ридань та розпачу мого!

Осінній вітер.3 (1689)

1 Садо — острів у Японському морі (преф. Ніїґата).

2 Арісо («Арісо-умі») — давня поетична назва затоки Тояма в Японському морі.

3 Вірш-епітафія на смерть одного з кращих учнів поета — Косуґі Іссьо (1653-1688).

Жорстокість долі!

Воїна шолом

Став конику маленькому притулком. (1689)

Маленькі сосни1 —

Чарівне ім’я!

В кущах хаґі і в очереті — вітер.

(1689)

Біліший,

Ніж каміння Ісіями2,

Осінній вітер!

(1689)

Джерел гарячих запах —

Яманака3!

Не варто рвати й хризантеми цвіт4! (1689)

Милуйся місяцем!

В Тамає5 очерет

Селяни поки що, на щастя, не скосили.

(1689)

Мабуть, і Йосінака6, прокидавшись,

Ці гори бачив!

Місяць посумнів.

(1689)

1 Маленькі сосни («Комацу») — назва місцевості поблизу м. Канадзава на узбережжі Японського моря.

2 Ісіяма («Кам’яна гора») — назва гори.

3 Яманака — назва місцевості, що славиться своїми цілющими гарячими джерелами.

4 За легендою, роса з хризантем подовжує людське життя.

5 Тамає — назва місцевості поблизу м. Фукуї (преф. Фукуї).

6 Йосінака (Кісо Йосінака, 1154-1184) — відомий воєначальник з клану Мінамото, трагічне життя якого описується в повісті «Хейке-моноґатарі».

Підмівши двір,

Збирався вийти з храму, —

Аж знову листя з білої верби!

(1689)

Яскравий місяць

Сяє над піском,

Принесеним святими праотцями.1

(1689)

Накотиться

І знов відрине хвиля,

Змішавши скойки й пелюстки хаґі. (1689)

А де був місяць,

Коли з храму дзвін

Занурювався у морську безодню?2

(1689)

На небі повний місяць.

І чому

Така мінлива півночі погода?

(1689)

Який там місяць!

Навіть на сумо3

Через цей дощ не побував сьогодні.

(1689)

1 Йдеться про буддійский храм Юґьо («Юґьодзі») у м. Фудзісава, засновники якого Іппен (1239-1289) і Таа (1237-1319) започаткували обряд «принесення піску» («суна-моті») для впорядкування території навколо храму.

2 Вірш, написаний за мотивами стародавньої легенди про викрадення морським драконом дзвона з буддійського храму.

3 Сумо — вид національної спортивної боротьби.

Грибів збирання —

Небезпечна справа!

Щовечора холодний дощ імжить.

(1689)

За назвою старою — Цунуґа1

Осінній місяць

Журиться у небі.

(1689)

Підкинь, хаґі, маленьких пелюстків

В рожевих цяточках маленьких черепашок

В мою маленьку чарочку з саке!

(1689)

Ну що, малята!

Утікаймо разом

Від градопаду буйного цього!

(1689)

Осіння перша мряка!

Навіть мавпа,

Здається, марить про дощовичок.

(1689)

Яка печаль!

В Іронохама2 осінь

Сумнішою здається, ніж в Сума3.

(1689)

1 Місто Цуруґа, розташоване на узбережжі Японського моря, отримало свою сучасну назву в епоху Вадо (708-715), а до цього часу воно називалося Цунуґа, що в перекладі з японської означає «рогатий олень».

2 Іронохама — назва морського узбережжя поблизу м. Цуруґа. У вірші вона наводиться в скороченому вигляді — «хама».

3 Сума — назва місцевості на узбережжі Внутрішнього Японського моря поблизу сучасного м. Кобе.

Немов молюск, відірваний від стулок,

Услід за осінню

В Футамі1 попливу.

(1689)

Така як є!

І місяць не потрібний.

Гора Ібукі2!

(1689)

Навіщо це мені:

Чи прилетить, чи ні

На ярмарок грудневий ця ворона?

(1689)

Заради святості

Штовхається народ.

День переміщення3!

(1689)

Вже й перший сніг!

Коли ж зведуть, нарешті,

Навколо Будди-велета4 стовпи?

(1689)

1 Футамі — назва затоки в Ісе (преф. Міє) та розташованих у ній двох скель, що символізують сімейне подружжя.

2 Ібукі — гора (1377 м.) у центральній частині о. Хонсю на межі префектур Сіґа та Ґіфу.

3 День переміщення (/ґо-/Сенґу) — за багатовіковою традицією, кожні 20 років дах головного синтоїстського храму країни Іседзінґу (преф. Міє) оновлюється. На цей час вівтар з храму переміщується в інше місце. За церемонією переміщення вівтаря завжди спостерігає велика кількість віруючих.

4 Поет має на увазі статую Великого Будди («Дай-Буцу»), що знаходиться в храмі Тодайдзі (м. Нара). У 1684-1691 рр., коли Басьо відвідував ці місця, храм повністю перебудовувався.

Могилу Тьосьо1

Теж, мабуть, відвідав

Той бонза, що у чашу цокотить.

(1689)

Цікава річ!

Без пахощів трава.

І саме в ній — метелика притулок.

(1690)

Камелія цвіте?

Чи соловейко

Свій капелюх сливовий загубив?2

(1690)

Під деревом

Вишнева заметіль

Мій суп і рибу цвітом посипає.

(1690)

Котрий вже раз

Метелика крильцята

Над огорожі гребенем мигтять!

(1690)

Невже всі мешканці

Маленького села —

Нащадки давніх охоронців квітів?

(1690)

1 Тьосьо (Кіносіта Тьосьосі, 1569-1649) — дружина Тойотомі Хідейосі (1536-1598), відомого воєначальника.

2 Пелюстки японської камелії своєю формою та кольором нагадують пелюстки квітки сливи.

Поет натякає на сюжет стародавньої японської пісні, в якій ідеться про те, як винахідливий соловейко змайстрував собі капелюха з пелюсток сливової квітки.

Вишневий білий цвіт

На хвилі Ніо1

Зібрав докупи вітер звідусіль.

(1690)

Жахаюся,

Почувши крик фазана.

Невже і справді змій вони їдять?

(1690)

З весною розпрощавшись,

Мовчазний,

Сумую разом з мешканцями Омі2.

(1690)

Зоря ранкова!

З пурпуру на сході —

Зозулі голос.

(1690)

Насамперед цікавлюсь,

Чи ростуть тінисті туї

У цім літнім гаї?

(1690)

Милуюсь світлячками.

Та, на жаль,

Човняр уже напився до нестями.

(1690)

1 Ніо («Ніо-но умі», досл. з яп.: «море норця /пірникози/») — одна з назв озера Біва (Бівако).

2 Омі — давня назва преф. Сіґа.

Душі примарилось,

Неначе ти — метелик,

А Сосі1 — я!

(1690)

Засмучено Дивлюсь тобі услід.

Осінній вітер.

(1690)

Кує зозуля!

Навіть у Кіото

Я марю про Кіото в давнину.

(1690)

Поглянь на мене!

Я також сумний.

Осінні сутінки.

(1690)

Навіть крізь лист акацій шовковистих2

Не підглядайте

За коханням двох зірок!

(1690)

Висмикую з волосся сивину,

А з-під подушки —

Коника сюрчання.

(1690)

1 Сосі — японський варіант імені відомого китайського філософа-містика Чжуан-цзи (369-289 рр. до н.е.).

2 Назва дерева у вірші Басьо: («нему-но кі») — японська шовкова акація (лат.: Albizzia julibrissin Durraz).

Святкують Урабон1!

Але й сьогодні

Над крематорієм звивається димок.

(1690)

З-під деревця павловнії

За муром

Перепелина пісня долина.

(1690)

Шануймо тих,

Кого на пишномовність

Не спонукає спалах блискавиць!2

(1690)

Моєї хатки двері трав’яні

Пізнаєш по стручках червоних перцю,

Заплетених в гречані колоски.

(1690)

Здається,

Й вепра тягне за собою

Осінній буревій.

(1690)

Гусак недужий

Падає з небес у холод ночі —

Мій нічліг в дорозі!

(1690)

1 Урабон (або ще: /о-/Бон) — «День пам’яті померлих», «День поминання предків» (15 липня); від санскр.: Ullаmbаnа. У вірші Басьо: «Тама-мацурі».

2 Вірш-звернення поета до учнів.

Хатина рибака.

Поміж креветок

Заплутався цвіркунчик-неборак.

(1690)

Чернець розслаблено

Ранковий чай смакує,

А поруч — хризантеми у цвіту.

(1690)

Заносить снігом

Стебла сусукі1,

Залишені для храмового свята.

(1690)

Мандрівника

Непосидюще серце —

Сінник заплічний для коротких снів.

(1690)

Лосось сушений —

Що худий чернець із секти Куя2

Взимку на морозі.

(1690)

Зі снігом дощ!

Темніє на очах

Стерня на свіжоскошеному полі.

(1690)

1 Сусукі (лат.: Miskanthus) — багаторічна трав’яниста рослина родини злакових з довгим тонким стеблом і густою волоттю.

2 Куя — одна з японських буддійських сект, засновником якої був чернець Куясьонін (900-970 /?/).

Хвилинку почекай

І не криши ножем натто1 так гучно!

В чашу цокіт!2

(1690)

Немає й натяку

На неминучу смерть

В цикад сюрчанні.

(1690)

Січе немилосердно

Град рясний

Священний камінь в храмі Ісіяма4.

(1690)

Куди вони поділись,

Ці норці?

Неначе вимерло все озеро у грудні!

(1690)

В селі гірському

Сливи зацвіли,

А ряджених з піснями щось не видно.

(1691)

1 Натто — національна страва, що готується з висушеної після бродіння маси соєвих бобів.

2 Натяк на буддійських ченців, що просять подаяння, привертаючи до себе увагу ударами палички об мідну чашу.

3 Храм Ісіяма («Ісіяма-дера») — буддійський храм на південному узбережжі озера Біва (Бівако), відомий своєю шпатовою брилою, установленою на храмовому подвір’ї.

4 Ідеться про новорічне свято Мандзай, коли вулицями села ходили ряджені з піснями й танцями, вітаючи своїх односельчан з Новим роком. За місячним календарем Новий рік у Японії розпочинався весною, коли зацвітали перші сливи.

Прокляті лінощі!

Насилу добудився мене, ледачого,

Цей дощик весняний.

(1691)

Цвіт сливи, зелень молода

І юшка з ямсу

На станції поштовій Маріко1.

(1691)

Як доп’ємо,

Змайструємо з барильця

Чудову вазу під вишневий квіт!

(1691)

Метелик також

Прилетів поїсти

Салату з квітів білих хризантем.

(1691)

Піщинка з водоростей

Скрипне на зубах —

І так пронизливо відчуєш свою неміч!

(1691)

Стукіт ґета2

Луною безмовність розсік.

Літня ніч, ніби мить, промайнула.

(1691)

1 Маріко — назва поштової станції на шляху Токайдо поблизу міста Сідзуока в центральній частині о. Хонсю.

2 Ґета — дерев’яні сандалі.

Голосить сивка!

У пітьмі нічній

Своє гніздо ніяк знайти не може.

(1691)

Підв’яленого чаю аромат

З сушарень Удзі1,

Ямабукі квіти!

(1691)

Мінливість долі!

Паростком бамбука

Стає колись людина врешті-решт.

(1691)

Накуй, зозуле,

Ще і самоти Мені, сумному!

(1691)

Сплеснеш долонями,

Услід тобі — луна,

А слідом за луною — літній місяць!

(1691)

Арасіяма2!

В заростях бамбука

Прямі стежинки вітер протоптав.

(1691)

1 Удзі — назва місцевості на південь від м. Кіото, яка здавна славиться виробництвом якісного зеленого чаю.

2 Арасіяма — гора в західній частині м. Кіото.

Від сну нікчемного

Мене урятувала

Очеретянка.

(1691)

Травнева злива!

Плями на стіні

Від аркушів паперу з текстом віршів.

(1691)

Товариша,

Що рис мені приніс,

Запрошую до місяця у гості.

(1691)

Притискуючи пасмо,

Молодиця

Одноруч вправно ліпить тімакі1.

(1691)

Писк комара

Доноситься із хліва.

Бабине літо!

(1691)

Який сьогодні місяць!

Аж кортить

Постукати у браму храму

Мії2!

(1691)

1 Тімакі — національна страва; колобки вареного рису, загорнуті в бамбукове листя.

2 Храм Мії («Міїдера», або ще: «Ондзьодзі») — буддійський храм у місті Оцу на південному узбережжі озера Біва (Бівако).

Зніміть замки!

Впустіть до храму Місяць!1

(1691)

Чим пригоститися?

З харчів у моїй хатці —

Хіба що ці комарики малі.

(1691)

Опалим листям храмового саду

На вигляд років сто,

Якщо не більш!

(1691)

Хоча й «подвоєний»2,

Для мене він, як завжди —

Серпневий місяць над мостом Сета!

(1691)

Під казанком для локшини

Вогонь розпалює хазяїн.

Холод ночі!

(1691)

Біліють

Вимиті до блиску цибулини.

Осінній холод!

(1691)

1 Назва храму у вірші: Укімідо (досл. з яп.: «Плавучий храм») — буддійський храм, розташований на узбережжі озера Біва (Бівако).

2 Ідеться про «додатковий» тринадцятий місяць року — «уруудзукі», який за місячним календарем 19-річного циклу, що застосовувався в Японії, додавався кожного 3, 6, 8, 11, 14, 17 та 19 року. У 1691 р. таким «додатковим» місяцем був серпень.

Засаджений знавцем,

Осінній сад

Навіть у мряку свіжістю іскриться.

(1691)

Спізнілих квітів ніжний аромат

Доносить іноді

Цупкий осінній вітер.

(1691)

Яка гармонія!

На білосніжній ширмі —

Нарциса квіт.

(1691)

Так чи не так,

А витерпів усе

Цей виснажений очерет під снігом.

(1691)

Після обридлого Кіото

Цей студений шалений вітер

Над зимовищем моїм!

(1691)

Заледеніли заживо

Трепанги,

Скрутившись у один міцний клубок.

(1692)

Коти закохані

Замовкли врешті-решт.

І тьмяний місяць завітав до спальні.

(1692)

Таки нагидив із дашка веранди

На мої тістечка

Бешкетник-соловей!

(1692)

Кує зозуля!

Півників стебельця

Майже на сажень вгору піднялись.

(1692)

В обох руках —

Цвіт персика і вишні,

Ще й на додачу — пряник трав’яний1!

(1692)

Триденний місяць землю оповив

Легким серпанком.

Гречка колоситься.

(1692)

Упав у бухту

Сиротливий крик —

Зозулі голос.

(1692)

Листком банановим

Прикрашу хатній присох.

З халупи схимника на місяць подивлюсь.

(1692)

1 У вірші Басьо: «куса-но моті», досл.: «трав’яні моті» або «моті з травою (зеленню)», які ще називаються «йомоґі-моті» — «моті з полином», «полинові моті». Моті — солодкі тістечка з начинкою чи без неї, що виготовляються з потовченого до тістоподібної маси вареного рису.

Серпневий місяць!

Майже до воріт

Докочує прибій вершечок хвилі.

(1692)

Залишився б зеленим!

Але ні! Міняє колір свій

Червоний перець.

(1692)

Як хочеться податися мені

Услід за осінню

Вздовж берегів Комацу1!

(1692)

Лише з роками

Дійсно пізнаєш,

Що це таке — осіння перша мряка!

(1692)

Навіть ворона,

Що обридла всім,

Красунею здається сніжним ранком!

(1692)

Розкритий коминок.

Як постарів пічник!

Сріблистий іній покриває скроні.

(1692)

1 Комацу («Комацу-ґава») — невелика річка поблизу м.Токіо, сучасна назва: Нака-ґава.

Солоний окунь

Ясна задубілі

В крамниці рибній грізно оголив.

(1692)

Від нісенітниці про «місяць», «білоцвіт»,

Мов голка лікаря,

Зціляє перший холод.

(1692)

Понад водою

Стелиться дзвінкий

Зозулі голос.

(1693)

Серпанок весняний,

Сливовий цвіт і місяць —

Завершений пейзаж!

(1693)

Душа мандрівника

Рівнятись мусить

На дикого каштана вбогий цвіт.1

(1693)

Взірцем для серця

В мандрах по Кісо

Нехай каштанів диких квітка буде!

(1693)

1 Назва дерева у вірші Басьо — «сії», або ще: «сії-но кі», літокарпус Зібольда (лат.: Shiia /Litho-carpus/ Sieboldii).

Гарбуз зацвів!

Крізь дірку у вікні1

Просовую обличчя захмеліле.

(1693)

Повійки квітка.

Навіть і вона

Зі мною подружитися не хоче!

(1693)

Гей, дітлахи!

Повійка зацвіла!

Тепер і динями поласувати можна.

(1693)

Повійки квітка!

Хвіртку в огорожі

Навіть удень тримаю під замком.

(1693)

Роси ранкової сріблясті намистинки,

Не розсипаючи,

Погойдує хаґі.

(1693)

Мукою рисовою

Поблизу від ступи

Покрилось листя пізніх хризантем.

(1693)

1 Решіткові вікна в традиційних японських будинках («сьодзі») обклеювали спеціальним матовим папером.

По хатах сажу трусять,

А тесляр

Собі навішує полицю цього разу.1

(1693)

Мале хлоп’я

Забралось у сідло.

Батьки у полі редьку вибирають.

(1693)

Яка печаль!

Шовковицевий посох

Осінній вітер нерозсудливо зламав.2

(1693)

Чи ти помітив над могилою своєю

У сьому ніч

Цей місяць молодий?

(1693)

Закінчується рік.

Заздалегідь

Простукав днища по усіх засіках.3

(1693)

Усі на вулиці.

І кожному кортить

Моста нового іній притоптати.

(1693)

1 Ідеться про «День прибирання» (Сусухараї), коли по своїх домівках напередодні Нового року люди наводили загальний порядок: прибирали кімнати, двір, чистили димарі тощо.

2 Алегорична епітафія на смерть поета Мацукури Ранрана (1647-1693) — одного з учнів Басьо.

3 Жартівливий натяк на можливий прихід лихварів, які наприкінці року навідувалися до своїх боржників, вимагаючи від них повернення боргів.

Святковий Хорай1!

У Новому році

З Ісе2 почути хочу першу вість.

(1694)

Кропіння Будди3!

Зморшкуваті руки, долоні складен

І чоток перебір.

(1694)

Гірська стежина,

Сливи аромат.

І раптом з нього сонце виринає!

(1694)

За лісом в горах,

Де збирають чай,

Зозулі голос також, мабуть, чути.

(1694)

З верхівок верб плакучих,

Наче з неба,

На мокру землю й досі ллється дощ.

(1694)

Весняний дощ

Крізь дірку у даху

Уздовж гнізда осиного сочиться.

(1694)

1 Хорай — символічний новорічний набір продуктів: рис, лангусти, морські водорості, ямс, сушені каштани, апельсини, що сприяють, як вважається, людському довголіттю.

2 Ісе — історична назва префектури та місцевості в центральній частині о. Хонсю, де розміщені найдавніші синтоїстські святині.

3 Кропіння Будди («Кан-Буцу») — назва буддійського обряду. У день народження Будди (8 квітня) його кам’яні статуї в храмах віруючі окроплюють водою.

Маленький сад у боковій вітальні.

Посеред заростей

Гортензія цвіте.

(1694)

Коли не глянеш —

Писана красуня!

Травнева Фудзі!

(1694)

Дорога в Суруґа1!

Змішався чаю

Й квітучих мандаринів аромат.

(1694)

Очисти, річко Ої2,

Від дощів Травневе небо!

(1694)

На хвилях Ої

Жодної пилинки!

І тільки літній місяць на воді.

(1694)

По світу білому

Мандрую все життя,

Неначе клаптик поля бороную.

(1694)

1 Суруґа — назва місцевості в преф. Сідзуока.

2 Ої («Ої-ґава») — річка в центральній частині о. Хонсю (преф. Сідзуока).

Відвізши хмиз,

З барильцями вина

До сівачів вертається коняка.

(1694)

У ранішній росі

Та ще й в грязюці,

Якою свіжою здається диня ця!

(1694)

Затримаюсь в Сая1,

Якщо хтось скаже,

Що там почую щебет пастушка1 2.

(1694)

Якою свіжістю

Повіяло з картини!

Бамбук в Саґа3!

(1694)

Червнева спека!

Хмаркою прикрила

Свою верхівку Арасі-гора.

(1694)

Вечірня прохолода!

Що ж смачніше:

Чи рис, чи жінка, що остуджує його? (1694)

1 Сая — поштова станція на шляху Токайдо (преф.Сідзуока).

2 Пастушок (болотяний) («куїна») — птах ряду пастушкоподібних (лат.: Rallus aquaticus).

3 Саґа — назва місцевості в західній частині м. Кіото.

Розкидані недоїдки холонуть,

Відсвічуючи

В темряві нічній.

(1694)

Під спалах блискавки

Слизнула по обличчю

Очеретини волоть, ніби тінь.

(1694)

Води зачерпнемо

Із Кійотакі1,

Токоротен2 гарячий остудить! (1694)

Що ближче осінь,

То тісніше в хатці

Зближаються і душі, і серця. (1694)

Із стінки в ступні

Ллється прохолода.

Солодкий денний сон!

(1694)

Волосся сиве,

Палиці в руках —

На цвинтар подалася вся родина!

(1694)

1 Кійотакі — річка в західній частині м. Кіото.

2 Токоротен — назва драглистої страви, що готується з червоно-бурих (агарових) водоростей.

Не думай, що ти марно прожила

Своє життя коротке!

Панахида.1

(1694)

Старе село.

І в кожному дворі —

Хурми деревце.

(1694)

На спалах блискавки

У темряву летить

Баклана2 голос.

(1694)

Під ясним місяцем

Підніжжя гір в тумані,

Легесенький серпанок на полях.

(1694)

У сяйві місячнім

Бавовника поля

Ледь-ледь не сплутав із вишневим цвітом.

(1694)

Нову солому

Щойно почали вивозити з полів.

Дощі осінні!

(1694)

1 Вірш-епітафія на смерть черниці Дзютей (?-1694).

2 Баклан — у вірші Басьо: «ґої», або ще: «ґої-саґі», птах родини чапель (лат.: Nycticorax nycticorax).

Гірська дорога.

Гречка не дозріла,

А квітами частуйся досхочу!

(1694)

Осіннє золото —

Міхурника кущі:

І листя, і плоди, і оболонка.

(1694)

Як сумно пролунало вдалині

Вечірнє «бі-і-і»

Самотнього оленя!

(1694)

Збирався на базар

Та передумав.

На ясний місяць краще подивлюсь!

(1694)

У храмах Нари1

Запах хризантем

І Будд численних почорнілі лиця.

(1694)

Настала осінь.

Все частіше дощ.

І замість місяця у небі блякла пляма. (1694)

1 Нара — стародавнє місто, столиця Японії в 710-794 рр.

Глибока осінь.

Що він за людина —

Сусіда мій?

(1694)

Розмова дружня

Скрасила мені

Осінній вечір.

(1694)

Аби опертися,

За колосок хапаюсь —

Розлуки розпач!

(1694)

Дорога ця —

Така пуста, безлюдна!

Осінні сутінки.

(1694)

Мене наслідувати —

Марне ремесло.

Розрізаної дині половинки!1 (1694)

В дорозі занедужав.

Уві сні зашерхлим полем

Все кружляю та кружляю. (1694)

1 Вірш-звернення поета до численних учнів та послідовників.

Птах поміж хмарами!

Чому таким старим

Цієї осені себе я почуваю?

(1694)

Зелена глиця

Падає з сосни

На кришталеві хвилі Кійотакі. (1694)

Хоч як вдивляйся —

Жодної пилинки

На білосніжних квітах хризантем! (1694)

Переклад І. Бондаренка