Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011

Кенко-Хосі (1283-1352)
Дзуйхіцу. Філософсько-ліричні есе

Справжнє ім’я Кенко-хосі (1283-1352), який за життя був більше відомий сучасникам як поет, аніж прозаїк, було Урабе Канейосі. Родина Урабе вела свій родовід від клану Накатомі, який, за легендою, був нащадком синтоїського бога Аме-но Кояне-но мікото. На жаль, достовірних свідчень про життя поета збереглося мало.

За одними даними, батько майбутнього поета й автора «Нотаток знічев’я» («Цуредзуреґуса»), Урабе Канеакі, був чиновником, за іншими — настоятелем синтоїстського храму в місцевості під назвою Йосіда, що неподалік Кіото, де 1283 р. й народився Канейосі. Саме тому за місцем народження Кенко-хосі іноді називають ще Йосіда-но Канейосі, тобто Канейосі з Йосіда. Здібний і кмітливий від народження хлопчик вже в дитинстві перечитав найвидатніші поетичні та прозові твори японської літератури доби Нара і Хей-ан, був добре обізнаний з класичною літературою танського Китаю, вивчав буддійські сутри, філософські трактати Лао-цзи, Чжуан-цзи та ін.

Завдяки своїй освіченості ще юнаком його було прийнято на службу до бібліотечного відомства при імператорському дворі, де він займався переписуванням книг, входив до складу комісій, які укладали поетичні антології тощо. Водночас Канейосі сам пише вірші-танка, які увійшли до низки поетичних зібрань XIV ст. Поетичний талант молодого Урабе Канейосі був помічений і високо оцінений екс-імператором Ґо-Уда (1267-1324; роки правл.: 12741287), який запросив його на службу до себе, запропонувавши посаду хокумен-но бусі (досл.: «охоронець /воїн-самурай/ північної сторони»), оскільки посад, пов’язаних з гуманітарною діяльністю, кошторис свити імператора у відставці не передбачав. Погодившись, 36-річний Кане-йосі назавжди залишає службу при дворі імператора Ґо-Дайґо (1288-1339; роки правл.: 1318-1339) і переїжджає до резиденції екс-імператора Ґо-Уда, яка знаходилася при храмі Дайкакудзі. Тут він продовжує займатися звичною справою: переписуванням давніх рукописів, редагуванням текстів, укладанням поетичних антологій тощо.

За легендою, саме в храмі Дайкакудзі Канейосі познайомився й закохався в молоду красуню Кобен, яка була черницею цього храму. Дізнавшись про це, батько Кобен, Татібана Нарітада, забрав і відвіз дочку до родинного маєтку, наказавши слугам ретельно охороняти її від будь-яких контактів з Канейосі, в якого вона також закохалась. Вимушена розлука з коханою, яка невдовзі померла, а також раптова смерть у червні 1324 р. екс-імператора Ґо-Уда підштовхнули Канейосі, який вже встиг прийняти чернечий постриг, назавжди залишити службу й податись у мандри східними провінціями країни. Про його душевний стан у цей період життя свідчить один із віршів-танка, написаних під час подорожі:

Якщо й не зникне світ до жнив,

Мов іній, —

Не буде вже притулку на полях

Ані мені,

Ані росі осінній.

Певний час Кенко-хосі живе самітником у горах провінції Сіна- но, проте згодом знову вирушає в мандри — спочатку в Камакуру, а потім на о. Сікоку. Після цього він тривалий час мешкає в усамітненій гірській хижині поблизу Кіото, а перед смертю залишає її й поселяється біля підніжжя гори Куніміяма в провінції Іґа (нині преф. Міе).

«Нотатки знічев’я» (яп.: «Цуредзуреґуса»), які прославили ім’я Кенко-хосі, були написані ним приблизно в 1330-1331 рр. і  лише випадково вже після смерті поета були знайдені в його хижині учнями Секікандо та Мьомацумару. Глибина філософських роздумів, високохудожня образність, а також стилістична вишуканість мови твору, написаного в жанрі дзуйхіцу¹ за композиційним принципом дзімон-дзіто (досл.: «сам запитую, сам відповідаю»), дозволяють фахівцям оцінювати «Нотатки знічев’я» навіть вище, ніж їхніх відомих попередників — «Макура-но сосі» («Записки в узголів’ї») Сей-Сьонаґон та «Ходзьокі» («Нотатки з келії») Камо-но Тьомея.

І. Бондаренко

¹ Дзуйхіцу (досл.: «услід за пензлем») — філософсько-ліричне есе, сповідь; оригінальний прозовий есеїстичний жанр середньовічної Японії, особливістю якого була необмежена свобода письма автора, без будь-якого заздалегідь складеного плану чи сюжету, тобто вільне «слідування пензлю», коли автор записує в окремих, не пов’язаних єдиним стилем, темою та сюжетом розділах (данах) особисті переживання, власні філософські міркування, цікаві спостереження, спогади тощо.