Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011

Рьокан (1758-1831). Хайку і танка
Хайку (Хокку). Авторська поезія

Рьокан, справжнє ім’я якого було Ямамото Ейдзо, народився наприкінці 1758 р. у невеликому рибальському селі Ідзумодзакі, що в провінції Етіґо (нині преф. Нііґата), у родині старости цього села, місцевого синтоїстського священика, який через звинувачення в заколоті, спрямованому на реставрацію в країні імператорської влади, у 1795 р. покінчив життя самогубством, утопившись у річці. Мати майбутнього поета, філософа і каліграфа була родом з о. Садо, що в Японському морі, і, окрім Рьокана, народила ще трьох хлопчиків і трьох дівчаток. Оскільки родина Рьокана була досить заможною, усі діти змогли отримати гарну на той час освіту. Сам Рьокан до вісімнадцяти років навчався в конфуціанській школі м. Дзідзодо, де, окрім китайської мови, вивчав китайську класичну літературу, а також філософсько-релігійні трактати Конфуція (551-479 рр. до н.е.), Лаоцзи (570-490 рр. до н.е.), інших відомих китайських та японських філософів і релігійних діячів, зокрема Кукая (Кобо Дайсі, 774-835), Сайтьо (767-822), Ейсая (1141-1215), Доґена (1200-1253).

Попри те, що він, як старший син, мав змінити свого батька на посаді синтоїстського священика і старости села, Рьокан умовляє батька відпустити його до монастиря Косьодзі, що знаходився в сусідньому селі Амадзе і належав до дзен-буддійської секти Сото, заснованої Доґеном. Разом зі своїм новим учителем Кокусеном юнак подорожує до м. Тамасіма, що на узбережжі Внутрішнього Японського моря, і після повернення з цієї подорожі в 1779 р. остаточно вирішує прийняти постриг і стати дзен-буддійським ченцем у храмі Енцудзі. Саме Кокусен дав молодому хлопцеві нове ім’я Рьокан, що означало «гарний» і «великодушний». У храмі Енцудзі Рьокан провів майже дванадцять років.

Після смерті свого вчителя в 1791 р. він протягом шести років подорожує по країні, зупиняючись на короткий час у відомих і маловідомих гірських храмах, ретельно вивчає в храмових бібліотеках давні рукописні буддійські трактати, знову вирушає в дорогу, просить милостиню, ночує, де доведеться:

Бій барабанів, флейти звук високий

Доносяться з села...

А серед гір

Лиш сосен шум

Бентежить часом спокій.

Блукав по світу в пошуках удачі,

Під дахом,

Просто неба ночував...

Та в снах

Щоночі край свій рідний бачив.

Дізнавшись про смерть батька, Рокан у 1795 р. повертається до рідного села Ідзумодзакі, поблизу якого на узбережжі Японського моря, в місцевості під назвою Ґомото, він випадково натрапив на покинуту хижку, де й поселився. Згодом Рьокан перебирається на гору Куґамі, що в кількох кілометрах від Ідзумодзакі, на якій знаходився храм Кокудзьо буддійської секти Сінґон, зведений ще за давніх часів. Поблизу цього храму, поруч із джерелом та стежкою, що вела до села, він будує собі крихітну домівку із хмизу і трави, яку назвав «Ґоґо-ан» (досл.: «пять мірок рису») і в якій прожив майже 20 років. Про самітницьке життя в Ґоґо-ан у китайськомовних віршах цього періоду поет писав:

Живу у лісі

В хижці з трав та віття,

Де з року в рік

Плюща все довші коси,

Людських турбот не знаючи...

Лиш вітер

Спів лісорубів іноді доносить.

Латаю вдень

Стару чернечу свиту,

Вночі вірші читаю

Просто неба,

І всім завжди кажу,

Що в цьому світі

Для щастя людям небагато треба.

Попереду й позаду — гори сині,

На сході й заході — мереживо хмарин.

Якщо хтось і навідається нині,

Повернеться від мене без новин.

В іншому своєму вірші, написаному вже японською мовою, Рьокан несподівано (оскільки нарікати на будь-що для нього було не властиво) скаржиться на своє нелегке життя гірського самітника:

До ранку хмиз Палю у курені,

Рятуючись від холоду у горах,

Що дошкуляє Кожну ніч мені.

Збираючи милостиню по ближніх селах, поет полюбляв розмовляти з простими селянами, не цурався випити з ними саке, а то й затриматися на кілька днів у того чи іншого гостинного господаря. Один із таких господарів і приятелів Рьокана по імені Кера Йосісіґе пізніше згадував: «Учитель був сповнений божественного розуму, який, здавалося, бив струменем іскор. Його постать і обличчя були схожі на постать і обличчя святого. Він був великим, рослим, худим і охайним, мав високий ніс, а очі його нагадували очі птаха. Сором’язливий і незграбний, із постійною усмішкою на вустах, він ніби розливав довкола себе неймовірну чистоту, величезну радість і глибоке співчуття. Казали, що зустріч із ним схожа на несподіваний прихід весни похмурої зимової днини... Учитель гостював у мене довгий час. Усі члени родини якимось природним чином умиротворялися, і ця атмосфера спокою й умиротворення панувала в оселі ще довгий час після його від’їзду. Розмовляючи з ним, ти відчував, як очищається твоя душа. Учитель не навчав сутрам, не радив, як краще жити. Він підкидав хмиз до жаровні, сидів у позі медитуючого у вітальні, ніколи не торкався у своїх бесідах ні поезії, ні моралі. Добрий і простий, він однією своєю доброчесністю змінював людей на краще... Коли він перебував у своїй хижці в горах, здавалося, що до нього злітаються всі польові і гірські пташки. Особливо його любили синички та снігурі. Вони мостилися йому на голову, сідали на руки, коли він писав, на пензлик. Можливо, саме в цьому була таємниця краси його каліграфії»¹.

З літами, особливо взимку, Рьокану стає все важче підніматися на гору Куґамі до своєї гірської оселі «Ґоґо-ан», де він прожив стільки років. На початку зими 1816 р. він назавжди покидає свою трав’яну хижку і переселяється на узгір’я, придбавши крихітну хатинку поблизу синтоїстського храму Отоко:

Кому мені

Свою печаль старечу

Повідати?

Забувши взять ціпок,

Плетусь на захід сонця в тихий вечір..²

Згодом, відгукнувшись на наполегливі запрошення свого давнього приятеля Кімури Мотоемона, заможного землевласника із села Сімадзакі, він перебирається жити до його маєтку. Саме тут у 69-літньому віці він вперше знайомиться з молодою черницею Тейсін, якій на той час виповнилося лише 27 років, і яка за п’ять років до цього, розлучившись зі своїм чоловіком, пішла служити до монастиря. Із дитинства закохана в поезію, красуня Тейсін була в захваті від знайомства з Рьоканом, якого обожнювала і щиро кохала до кінця його днів. Вона стала для поета кращим другом і вірною турботливою служницею.

Улітку 1830 р. Рьокан тяжко захворів на дизентерію. Стан його здоров’я поступово погіршувався. Біля хворого постійно чергували його рідний брат Юсі і Тейсін, змінюючи один одного.

¹ Ryokan. Recuei de l’ermitage au toit de chaume. — Paris: Moundarren, 1994. — P 7-8.

² Західний напрямок у буддизмі має символічне значення, пов’язане зі смертю людини.

Дивлячись через вікно на пізню осінь і усвідомлюючи близьку смерть, Рьокан якось прошепотів один зі своїх кращих віршів-хайку:

Перевертом —

І ниць, і горілиць —

Осіннє листя падає на землю.

Згодом у своєму щоденнику Тейсін запише: «Увесь час я поруч із ним. Стежу за його станом і вдень і вночі. Розуміючи неминучість смерті, я переповнена печаллю»¹ .

Одного разу, коли Тейсін довгий час не було, а потім вона нарешті з’явилася, Рьокан промовив:

Коли? Коли?

Та, на яку чекаю,

Нарешті прийде?

І вона прийшла!

Її лиш бачити — я інших мрій не маю.

6-го дня 1-го місяця 1831 р. Рьокана не стало:

З чим порівняти в світі цім життя?

З луною,

Що крізь гори прокотившись,

Зникає в небі

Й кане в небуття.

Рьокан не канув у небуття. Після своєї смерті він залишив людям у спадок не лише «вишневий цвіт», «спів зозулі» і «кленове золото», як писав у своєму вірші-заповіті. Він залишив чудову поезію, що продовжує чарувати людей своєю щирістю, майстерністю і глибиною почуттів.

¹ Ryokan. Recuei de l’ermitage au toit de chaume. — Paris: Moundarren, 1994. — P 13.

За життя Рьокан, як, до речі, і дуже схожий на нього видатний український поет-філософ Григорій Сковорода1, жодного разу не видав друком своїх віршів. Лише через кілька років після його смерті Тейсін зібрала докупи все, що зі слів поета записувала сама і що знайшла у його численних друзів та знайомих, яким він щедро роздавав власні вірші, каліграфічні написи тощо, і видала книгу поетичних творів Рьокана під назвою «Роса на лотосі» («Хатісу-но Чую»).

З усього творчого спадку Рьокана, що нараховує велику кількість китайськомовних віршів (кансі), близько 1300 танка, кілька сотень хайку і 90 тьока («довгих пісень»), ми пропонуємо вітчизняним читачам ознайомитися лише з тими віршами поета, що були написані в жанрі хайку і танка. Саме ці два жанри, які мають чітко визначену строфічну форму, були й залишаються суто японськими поетичними жанрами, що репрезентують понад 90% відсотків усієї національної поезії, створеної численними поколіннями японських поетів протягом її півторатисячолітньої історії. При цьому ми щиро сподіваємося, що компетентному вітчизняному шанувальнику японської класичної поезії, попри всю недосконалість наших перекладів, навіть такої незначної кількості поетичних творів вистачить, аби належним чином оцінити глибину думок, щирість почуттів і неперевершену художню майстерність великого японського поета-філософа Рьокана.

І.Бондаренко

¹ Лише 1798 р. уперше вийшла друком невеличка збірка творів Г. Сковороди під назвою «Нарцис, або Пізнай самого себе» (без зазначення імені автора). Пізніше в літературних журналах Москви і Петербурга час від часу друкувалися окремі твори поета. І лише в 1894 р. до річниці з дня його смерті у Харкові за редакцією проф. Д. Багалія вийшла друком перша об’ємна збірка творів відомого українського поета і філософа з його докладною біографією.

ХАЙКУ

В занедбаному полі

Тане сніг,

Ростки хвоща звільняючи з полону.

В прогалинах,

Де вже розтанув сніг,

Хвоща зелені паростки пробились.

Звільняє сніг

Занедбані поля,

Де паростки хвоща уже з’явились.

Сьогодні ще буяє,

А вже завтра,

Змарнівши, облетить сливовий цвіт.

Води поверхню дощик весняний,

Немов тканину шовкову,

Пожмакав.

Легкий на ногу,

Ніби напідпитку,

Весняний вітерець!

Весняний дощ!

Набрякнувши, обвис

Шнур новорічний¹ над дверима хатки.

¹ В оригіналі: «кадомацу-но сіме» — ритуальна новорічна прикраса з гілок сосни, з’єднаних солом’яним мотузком із вплетеними смужками паперу, яку вішають над входом до оселі

напередодні Нового року.

Норців гніздечка злива весняна,

Зірвавши з місць,

Розкидала повсюди.

За палицю віддав останні гроші...

Що ж! Як-не-як —

Гори Самідзу¹ схил!

В смарагдовому морі

Різнотрав’я

Магнолії полум’яніє квіт.

Ополудні

Весняних маків цвіт

Запломенів негадано повсюди.

Цієї ночі півники також

До місяця уповні

Потяглися.

Священний храм!

Вишневий білоцвіт

На ніжний квіт магнолій опадає.

Весняний дощ!

До приятеля в гості

Навідатися намір мав давно.

Цей грішний світ

Перетворився раптом

На справжнє диво — вишень білоцвіт.

¹ Самідзу(-яма) — гора в преф. Наґано, через яку в давні часи пролягав найкоротший шлях до центральної частини країни. Біля її підніжжя місцеві жителі продавали мандрівникам

бамбукові палиці, щоб їм легше було долати крутий схил цієї гори.

Квітують вишні в горах.

Навіть ліс

Нашіптує: «Саке! Саке чарчину!»

Мені у юшку літній вітерець

Півоній білих

Пелюстків накидав.

Мені також кортить

Бодай хоч раз

Під вишнями в цвіту заночувати!

Про храм Сума¹

І про його минуле

У сакури гірської запитай!

Весняний дощ!

Погладжую ласкаво

Потріскану баклагу з гарбуза².

Покинув дім.

Трава під головою

І непорушний спокій навкруги.

Хтось завітав!

Тож доведеться знову Знімати з голови старий каптур.

¹ Сума — назва буддійського храму, затоки і місцевості на узбережжі Внутрішнього Японського моря поблизу м. Кобе (преф. Хьоґо), яка в давні часи була місцем заслання столичної

знаті.

² У давні часи виготовлені з кабачків чи гарбузів-горлянок довгастої грушовидної форми (яп.: «фукубе» або ще «хісаґо»; лат.: Lagenaria leucantha) баклаги японські мандрівники брали з собою в подорож, зберігаючи в них рис, саке тощо.

Як тільки-но лягають люди спати,

Маленькі славки

Починають спів.

Ранкова трапеза

Під солов’їний спів,

Який мені цієї ночі снився!

Співають солов’ї!

Але, на жаль,

Так мало тих, хто хоче їх почути.

З-під квітів кошик бережу на згадку

Про дивний край,

Що зветься Йосіно¹.

Ясніше сновидінь,

Перед очима —

Минуле у відчиненім вікні!²

Новий ставок.

Пірнуло жабеня —

І жодного не пролунало звуку.³

Фіалки квітка!

Зачіски⁴ дітей

Часів минулих пригадав зі смутком.

¹ Йосіно — назва мальовничого гірського масиву в південній частині преф. Нара, що здавна славився красою вишневого цвіту, оспіваного численними японськими поетами.

² Вірш, написаний Рьоканом під час його подорожі до м. Нара — першої офіційної столиці Японії в 710-794 рр.

³ Алюзія-жарт на відомий вірш Мацуо Басьо: «Фуру іке я / Кавадзу тобікому /Мідзу-но ото» («Старий ставок. / Пірнуло жабеня — / Вода сплеснула»).

⁴ В оригіналі: «аґемакі» — назва давньої дитячої зачіски. Пелюстки фіалки нагадали поету кучері, що завивалися на скронях дітей у цій зачісці, коли він сам був дитиною.

Немов пливуть!

Вихлястою ходою

Ідуть ватаги продавців сардин.

Не просто йдуть —

Розмахують руками, немов пливуть,

Ці продавці сардин.

Захекавшись,

Піднявся врешті-решт

До мене також продавець сардинок.

Такі ж прегарні,

Як Ґанкая¹ меч,

Продовгуваті гарбузи-горлянки²!

Через пролам

У глиняному мурі

За хатою видніється город.

По деревцю банана у саду

Свій зріст зміряю

Місячної ночі.

Гей, дітлахи! Азалії самі

До рук дитячих просяться,

Щоб рвали.

¹ Ґанкай (521-490 до н. е.) — китайський філософ, послідовник Конфуція, адепт невибагливого стилю життя.

² Гарбуз-горлянка (яп.: «фукубе» або ще «хісаґо»; лат.: Lagenaria leucantha) — японський гарбуз (кабачок) довгастої грушовидної форми.

Повійки¹ квітка!

Звідки в неї ця

Розчуленість до кожної росинки?

Прислухайтесь!

У рисовому полі

Лунає славки крихітної спів.

На ранок рис

Ще є у казанку...

Блаженна сутінкова прохолода!

За мною сл/дом

До моєї хижки

Пташинка з квітки лотоса летить.

Ніяк не можуть

Діти галасливі

Найпершого спіймати світлячка!

Опівдні

Серед рисового поля —

Негаданий-нежданий славок спів!

Ці літні ночі!

Бліх порахувать

Заледве устигаєш до світанку.

Почув, прокинувшись,

Далекий крекіт жаб —

Чи наяву, чи ще зі сновидіння?

¹ Пов/йка (або ще: пов/й, павутиця, березка, берізка; яп.: «асаґао»; у вірші — «х/руґао») — квітка родини березкових (лат.: Convolvulus L.).

Прив’язаний дзвінок

Далеко вбік¹

Відносить вітер від стебла бамбука.

Гірське село,

Здається, потонуло

У лементі оскаженілих жаб.

Ну, що? Вперед!

Забудемо про спеку,

Танцюючи танок на святі Бон²!

На голові рушник —

Літа ховаю,

Танцюючи танок на святі Бон!

Оце так спини

В декого з людей! —

Потанцювати при бажанні можна.

Стомились руки!

Мацаю себе,

Щоб віяло приткнути куди-небудь.

Куди б лягти сп’янілому мені,

Аби спочити? —

Лотоси квітучі!

¹ В оригіналі: «на 2-3 сяку»; «сяку» — (заст.) міра довжини (30,3 см).

² Бон (або ще: о-Бон, іноді: Урабон; від санскр.: Ullambana/) — «День пам’яті померлих», «День поминання предків», що святкується в середині серпня. Під час цього свята на площах міст і сіл, а також перед храмами японці гуртом виконують церемоніальний танець Бон.

Згасає день.

Лиш голоси комах

Лунають в палісаднику моєму.

Яке блаженство!

Хвилі в узголів’ї —

Солодкий сон на березі Сума¹.

Твоє обличчя, юна наречена,

І без білил весільних —

Крейдяне!

Моє кохання

Схоже на гарбуз,

Що тисне, підростаючи, на землю.

В один мотив

Злилися схожі звуки —

Надраюю казан під крекіт жаб.

Кущі хаґі²,

Волоття очерету —

Супутники мої на цім шляху!

На квіт хаґі,

Волоття очерету

Милуюсь, доки випаде роса.

У чашу цокіт³!

Як і в давнину, так і тепер —

У мідну чашу цокіт.¹

¹ Сума — назва мальовничої затоки і частини узбережжя Внутрішнього Японського моря поблизу м. Кобе (преф. Хьоґо).

² Хаґі — кущовидна рослина родини бобових (лат.: Lespedeza).

³ Йдеться про буддійських ченців, які просять подаяння, привертаючи до себе увагу ударами палички об мідну чашу.

Аж захмелів

Від пахощів п’янких

Цих півників біля моєї хижки!

Приходять — стукіт,

Грюкають, йдучи...

І так всю ніч до самого світанку!

Ідіть сюди,

Обходячи каштани,

Що їжаться на вашому шляху!

Довіку

Не забуду прохолоди,

Що цьогорічний дарував бамбук!

Сьогодні вранці вперше проступила

На дверях плетених моїх хором Роса.

Ченцю Рьокану Днина дощова

Незрозумілий смуток навіває.

Щодня осіння мряка,

І щоднини

Старіють люди в грішнім світі цім.

¹ Алюзія на відомий вірш Мацуо Басьо: «Натто кіру / Ото сібасі мате / Хаті татакі» — («Хвилинку почекай і не криши / Ножем натто так гучно! — / В чашу цокіт!») (Натто — національна страва, яка готується з висушеної маси соєвих бобів та яєчного білка).

² Алюзія на вірш відомої поетеси доби Хей-ан Оно-но Коматі (834/?/—900/?/) з поетичної антології «Кокін-вака-сю» (905 р.): «Хана-но іро-ва / Уцуру-ні кері-на / Ітадзура-ні» / Вага мі йо-ні фуру / Наґаме сесі ма-ні» — (« Поблякнув і опав / Вишневий цвіт / І я марнію, / Див-лячись подовгу, / Як нескінченний дощ полоще світ»).

Самотня постать

Під осіннім вітром

Завмерла непорушно вдалині.

Який палац —

Ця неба височінь!

Лісок старіє під осіннім небом...

Лісок змарнілий

Під осіннім небом

Живою огорожею стоїть.

Яка краса!

В осінню першу мряку

З гори й без назви не звести очей!¹

Осінній день!

Численних горобців

Крильцят маленьких жваве лопотіння.

У напрямку серпа-молодика

Пливуть човни

З новим врожаєм рису.

Йдучи за хмизом,

Перейшов місток,

І раптом — ця нічна осіння мряка!

І дах протік!

А отже знов мені

Цієї ночі мерзнути в постелі.

¹ Алюзія на відомий вірш Басьо: «Кірі сіґуре / Фудзі-о міну хі дзо / Омосірокі» — («Туман і мряка/Застять Фудзіяму/А все одно — не відвести очей!»).

Осінній вітер!

Поки дах ладнав,

Здається, навіть яйця повсихали.

Летять по небу

В сутінках осінніх

Спізнілих чапель кілька косяків.

У горах мряка.

Навіть у корчмі

В коморі перекочуються хвилі.

Скидає глицю,

Журячись, сосна

Перед дверми зачиненої хатки.

У рідний край

Рушаючи вночі,

Мене з собою кличуть дикі гуси.

Кленове золото

Для осені-красуні,

Мов сукня із заморської парчі!

Кому мені повідати печаль

Цієї осені,

Яка уже відходить?

Що ж, і мені

Вже повертатись час!

Піду додому в сутінках осінніх.

Осінній вітер!

Навіть яйця клякнуть,

Коли зриваєш з дерева хурму.

Долаючи осінній буревій,

На гору піднімаюсь

Наодинці.

Украв усе

З моєї хатки злодій,

Але залишив місяць у вікні!

Нічний гусаче,

Розкажи мені

Про те, що ти побачив в Сомеіро¹!

Настала ніч,

Допоки хмиз палив,

Дощів осінніх слухаючи пісню.

Якщо шукати спокою, то тут!

Де, як в Родзан²,

Завжди туман і мряка.

Підносить вітер

Золото кленове,

Щоб вогнище я розпалити міг.

Студений вітер!

Вершник на коні

Супроти їде, дивлячись сердито.

¹ Сомеіро — японський варіант назви буддійського Центру Світу, розташованого в небесах (санскр.: Sumeru).

² Родзан — японська назва мальовничої місцевості і священної для буддистів гори в Китаї (кит.: Lu Shan, 1600 м).

Пташки маленькі

Обліпили тин

Зимового засніженого ранку.

Скоцюрблений від холоду старий —

Як той бамбук,

Що хилиться під снігом.

Зимова річка!

Хижими очима

З гори на чайку зиркає орел.

Якби завжди себе я почував

Так гарно,

Як виходячи із ванни!

Усе ще перед столиком...

Світає.

Ранкова холоднеча навкруги.

Схиляється знесилена,

А впавши, так і лежить

Трава в моїм саду.

Який нещасний вигляд у коня,

Відпущеного

Ніби в порожнечу!¹

Яка відрада! Ранок весняний

Забув, що грудень

Ще не закінчився.

¹ Вірш-надпис, зроблений поетом на малюнку тушшю (яп. «какедзіку»), на якому зображений самотній кінь без вершника.

Горі Яхіко¹ байдуже також

Що місяць грудень

Ще не закінчився.

ТАНКА

На що він здатний? —

Людям все не йметься, —

Хіба що стежку в полі протоптать,

Коли блукає там,

Де заманеться.

Прийшла весна!

А звідки? — Не дізнатись.

За двері хижки вийду на поріг,

Щоб нею

Досхочу намилуватись.

Весна прийшла!

Весна прийшла раптово.

Тож залишай свій трав’яний курінь!

Приходь —

Зустрітись будь-коли готовий!

Вже зранку

З солов’їними піснями,

Що вперше пролунали,

У душі

Пробуджуються настрої весняні.

¹ Яхіко(-яма) — гора у провінції Ехідо (нині преф. Нііґата), на якій Рьокан жив у 1804—1816 рр.

Цієї ночі

Місяць милуватись

Мені сливовим цвітом допоміг.

Весна мине,

Та буде що згадати!

Бамбуковий лісок,

Що біля хати,

Щодня я бачу тисячу разів,

І кожний раз —

Очей не відірвати!

Як дивно

Зазвучали голоси

Зраділих жаб

У сутінках на полі,

Котре весняний дощик оросив!

В гірськім селі,

Як завжди навесні,

Пташок численних щебет

Непомітно

Переростає в жаб’ячі пісні.

Хоч і зозуль багато

Коло хати,

Але цієї ночі лемент жаб

Їм так і не вдалось

Переспівати.

Під крекіт жаб

Зірвав у полі квітку¹

І опустив у чарочку саке —

Ще радісніше буде

Напідпитку!

Сокиру взявши, вирушив у гори,

Щоб нарубати дров,

Як солов’ї

Взялися раптом

Дорікати хором.

Гей, дітлахи!

Фіалки запашні

Побачите, —

Ходімо в Іяхіко²! —

Там найгарніші квіти навесні!

Як весело мені,

Обранцю долі,

Зривати першу зелень молоду

Пліч-о-пліч з дітьми

У веснянім полі!³

¹ В оригіналі зазначена назва квітки «ямабукі» — довголітня рослина з квітами жовтого або білого кольору (лат.: Kerria japonica).

² Іяхіко(но ока; досл.: «пагорб Іяхіко») — назва місцевості.

³ Алюзія на відомий вірш імператора Нінтоку (313-399) з історико-міфологічного літопису «Кодзікі» («Записи давніх діянь», 712 р.): (»Яма-ґа-та-ні / Макеру ао-на-мо / Кібі-хіто то / Томонісі цумеба / Таносіку-мо ару-ка») — «Як весело / З красунею із Кібі / Зривати першу зелень молоду / В полях засіяних / На схилах та узгір’ї!».

Заб’ється серце радісно,

Як знову

Побачу зграйку крихіток-пташок,

Що бавляться

У небі весняному.

Склав, побачивши жайворонка в клітці

Над хмарами колись

У піднебессі

Співав щасливий жайворон...

Тепер

Оплакує в тісній клітині весни.

У сутінках вечірніх

На узгір’ї,

Де місяць кинув темну тінь від гір,

Груш диких білоцвіт

Таки узрів я!

Під місяцем,

Що ледь осяяв світ,

Крізь сутінки вечірні

Проступає

В селі гірському сливи білоцвіт.

Туман вечірній край села сховав,

Допоки я в домівку,

Що приткнулась

Посеред криптомерій,

Прямував.

В Ісонокамі¹

На полях одвічних,

Вітаючи сьогоднішню весну,

Квітують знов

Фіалки тогорічні.

Збираючи фіалки лісові,

Таки забув

Для милостині чашу,

Залишену край стежки

У траві.²

Збираючи фіалки, захопився

Й чернечу чашу

У траві забув!

Ніхто моїм добром

Не спокусився.

В подяку за красу земного світу

Підношу буддам³

В чаші подаянь

Фіалок і кульбаб

Впереміж квіти.

¹ Ісонокамі — назва місцевості і давнього синтоїстського храму Фуру-но Ісонокамі-дзінґу. Нині це один із районів міста Тенрі (преф. Нара). У давні часи тут розташовувалися палаци імператорів Анко (роки правл.: 453-456) і Нінкена (роки правл.: 488-498).

² Існує декілька авторських варіантів цього вірша. Тут представлені лише два з них, які найчастіше входять до видань творів Рьокана в самій Японії (див. цей та наступний вірші).

³ В оригіналі: «буддам трьох світів» («мі-йо-но хотокені») — божествам, які згідно з буддійською концепцією світоустрою населяють три світи: «світ бажань» («йоккай», санскр.: «kamadhatu»), «світ плоті» («тілесний світ», «світ форм»; «сікікай», санскр.: «rupadhatu»), «безплотний світ» («безтілесний світ», «світ без форм»; «мусікікай», санскр.: «arupadhatu»). У буддизмі терміном «три світи» може позначатися також час, зокрема — минуле, сучасне і майбутнє.

У весняному полі

Серед трав,

Збираючи фіалки,

Що розквітли,

Зі смутком край свій рідний пригадав.

За грою в м’яч із дітворою

Миттю

Минали дні,

Весняні довгі дні,

Легесеньким серпанком оповиті.

Весняна втіха:

Ніч проговорити

З тобою вдвох,

Смакуючи саке,

І лиш під ранок, зрештою, сп’яніти.

Сливовий білоцвіт

Колись, бувало,

У мене в чарці плавав,

А тепер

На землю марно пелюстки опали.

Солодкий спогад

Душу спеленає,

Коли в полях,

Де першу зелень рвуть,

Фазана голос раптом пролунає.

Повернувши праворуч, дістався старої оселі, у якій колись жив. Трапилося це на початку місяця кісараґі¹ у розпалі цвітіння сливи

¹ Кісараґі — другий місяць року за місячним календарем.

І пахощі, і колір —

Як колись,

В минулі весни...

Ті ж, хто марив ними,

Давно у вічні мандри подались.

Втішає душу

Пісня солов’їна,

Що в ці весняні нескінченні дні

До мене з лісу

Крізь серпанок лине.

Вишневий квіт

У горах помарнів,

Але йому на зміну

Розцвітають

Вже ямабукі квіти чарівні.

Коли удосталь

Хріну і саке,

Тоді з весною навіть розставання,

Насправді,

Не таке уже й гірке.

На світі цім

Людей я не цурався,

Але щасливим був

Лише тоді,

Коли на самотині опинявся.

Бій барабанів, флейти звук високий

Доносяться з села...

А серед гір

Лиш сосен шум

Бентежить часом спокій.

То ввечері,

То раптом на світанні

Матусі образ в пам’яті сплива,

Як силует Садо¹

В густім тумані.

Видніється

Незмінний споконвічний

Безмежний простір моря

Арісо²,

А в ньому —

Силует Садо величний.

Блукав по світу в пошуках удачі —

Під дахом,

Просто неба ночував,

Та в снах щоночі

Край свій рідний бачив!

Струмочком,

Непомітним серед моху

Могутніх гір,

Я теж через життя

Течу собі, старіючи потроху.

Простягши ноги, —

О! Яка відрада! —

Дрімаю в курені

Під крекіт жаб,

Що долинає з поля Оямада³.

¹ Садо — великий острів у Японському морі (преф. Нііґата), родом із якого була мати поета.

² Арісо («Арісоі-уміі»; в оригіналі вірша Рьокана: «Арісомі») — давня поетична назва затоки Тояма в Японському морі.

³ Оямада — назва місцевості.

Недовговічна,

Як жіноча врода,

Гірських жоржин, що розцвіли, краса —

Зірвати жаль

І не зірвати шкода!

З чим порівняти в світі цім життя?

З луною,

Що крізь гори прокотившись,

Зникає в небі

Й кане в небуття.

Яскравий місяць,

Свіжий вітерець...

Давай удвох до ранку танцювати,

Забувши старість

І близький кінець!

Кому мені

Печаль свою старечу

Повідати?

Забувши про ціпок,

Бреду на захід сонця¹ в тихий вечір...

І вірша склав би залюбки, неначе...

І в м’яч пограв би,

В полі погуляв...

Та все ніяк не вирішу,

Що краще?

¹ Західний напрямок у буддизмі має символічне значення, пов’язане зі смертю людини.

З речей —

Анічогісінько наразі!

Тож на віддяку

Гостя запросив

Помилуватись лотосами в вазі.

Немає вже нікого з давніх друзів.

Сливовий квіте,

Утішай хоч ти

Старече серце,

Що змарніло в тузі!

Вишневий цвіт,

Такий жаданий, милий,

Вже облетів,

І листя молоде,

Мов килимом, гірські покрило схили.

На схилах гір

В смарагдовім вбранні

Качиних крилець кольору

Лунають

Зозулячі заливчасті пісні.

В зеленім гаї на горі лунає

Зозулі спів,

Нагадуючи нам,

Що й ця весна,

Також уже минає!

Написав, милуючись вишневим квітом у рідному краї

Міняється, минає все на світі...

Незмінним є лиш те,

Що навесні

Світ знову буде

У вишневім квіті!

Написав, побачивши маленьку пташку в клітці

Тобі, напевно, мариться в неволі

Гніздечко рідне

В глушині гірській?

Я теж минуле згадую

З любов’ю.

Помітивши мене

У горах літніх,

Б’є крилами,

Кукує що є сил

І пурхає зозуля в верховітті.

У мешканців села

Свої забави.

Моя ж розрада —

Вишні навесні,

А восени — барвисті пишні трави.

Яких я тільки квітів не саджав!

Як їх не пестив

Поблизу оселі! —

Злий буревій

Завжди перемагав.

Прокинувся зненацька

Серед ночі,

Почувши,

Як з небес одвічних град

Бамбука¹ листя молоде толочить.

Яке блаженство! —

Хмизу назбирати

І цілу ніч із чаркою в руці,

Біля багаття лежачи,

Не спати!

Якщо мене спитають, де мій дім,

«Він — за мостом

Через Небесну річку²

В долині зір, на сході», —

Відповім.

На все в одвічнім світі воля Божа!

Закохані зірки

На небесах,

І ті лиш раз на рік

Зустрітись можуть.³

Щоразу

В Івамуро⁴ ідучи,

Не намилуюсь

На сосну самотню,

Що в рисовому полі височить.

¹ В оригіналі: куретаке (або ще: хатіку: бамбук чорний /лат.: Phillostachis nigra/) — один із різновидів японського бамбука.

² Небесна річка (Ама-но ґава) — дослівний переклад японської назви Чумацького Шляху.

³ Ідеться про свято Зустрічі Закоханих Зірок («Танабата»), що святкується 7-го числа 7-го місяця, коли в нічному небі раз на рік зустрічаються зірки Ткаля (Вега) і Волопас, які були розлучені богами за нехтування своїми обов’язками і розміщені по різні боки Чумацького Шляху (яп.: «Ама-но ґава» - Небесна ріка).

⁴ Івамуро — назва місцевості в пров. Етіґо (нині преф. Нііґата).

Мабуть, прийшла

Очікувана осінь!

Під вечір залунали у траві

Пісні комах,

Які таїлись досі.

Настала осінь.

Листя засипати

Мою оселю в горах

Почало.

І шкому стежинку вторувати.

Квіт ямабукі облітати взявся...

Жаль! —

Земляка, що обіцяв прийти,

Помилуватись ним,

Не дочекався.

У горах з дітьми

Залюбки блукав

В перервах між осінніми дощами,

Допоки низ свитини

Не змокав.

Осінній вітер

З кожним днем стає

Все холоднішим,

І усе тихіше

Цвіркунчик в полі голос подає.

Із хижки вийшов.

В сутінковій млі

Дивлюсь зі смутком,

Як осінній вітер

Стебельця рису горне до землі.

Дров нарубаю,

Наношу води,

Трави нарву,

Допоки дощ осінній

Не зарядив сьогодні, як завжди.

Завжди,

Коли наїстися нема чим,

В старенький зазираю казанок,

І власну тінь на дні

Щоразу бачу.

Батькам, що тужать за померлою дитиною

І пестили,

І на руках носили,

І груддю годували...

А тепер

В засохле поле вирядили сина.

Можливо, ця роса

В осіннім лузі —

Комах горючі сльози,

Що всю ніч

Голосять гірко в передсмертній тузі?

Для бліх і вошей пазуха моя —

Як для комах осінніх,

Що голосять

В час передсмертний,

Мусасі¹ поля.

¹ Мусасі — назва місцевості в пров. Етіґо (нині преф. Нііґата)

Якщо спитають,

Де мене шукати,

Скажіть, що він

До лісу Отоґо¹

Пішов кленове золото збирати.

Вечірній морок

Навкруги розлився.

Дорогою,

До храму² ідучи,

Збираю криптомерій жовте листя.

Коли я гору Куґамі³ долав,

У сутінках вечірніх

На вершині

Клич оленя

Раптово пролунав.

Дощу нічного слухаючи пісню,

Минуле згадую

Й запитую себе:

Чи сон то був,

Чи, може, справді дійсність?

Приходь до мене ще

У мій курінь

Крізь зарості густого очерету⁴

З волоттям у росі

О цій порі!

¹ Отоґо— назва місцевості в пров. Етіґо (нині преф. Нііґата)

² В оригіналі зазначена назва храму — Отомія.

³ Куґамі(-яма) — гора поблизу с. Ідзумодзакі (пров. Етіґо, нині преф. Нііґата), на якій мешкав поет.

⁴ В оригіналі: сусукі (Miskanthus) — багаторічна трав’яниста рослина родини злакових з довгим тонким стеблом та густою волоттю, схожа на очерет.

Мою оселю

Листям засипає

Осінній нескінченний листопад —

Тепер і гість нечастий

Заблукає.

Якщо мене, самітника, спитають:

«Як жити?»,

«Просто жити!» — відповім...

«Хай ллють дощі,

Вітри хай завивають».¹

Завжди сріблила

І сріблити буде

Роса траву на полі Мусасі²...

Короткий вік,

Насправді, мають люди!

Журливість чарівну квітучих вишень,

Сум місяця,

Осінніх кленів сум

Я зрозумів,

Лиш в горах поселившись.

За рисом ідучи,

Мов снігом вкриті,

Кущі хаґі побачив у цвіту...

І зрештою,

Забув про все на світі!

¹ Алюзія на відомий вірш поета Іккю Содзюна (1394-1481): «Уродзі-йорі /Муродзі-ні каеру / Хіто-ясумі / Аме фуреба - фуре / Кадзе фукаба - фуке» — («Із світу грішного / У безгріховний світ повернення... /Хвилина відпочинку. / А піде дощ — нехай собі іде! / Повіє вітер — хай і вітер віє!»).

² Мусасі — назва місцевості в пров. Етіґо (нині преф. Нііґата).

Зустрінемось —

І ніч, як мить, мине!

Гірські стежки

Нас завтра знов розлучать,

На самоті залишивши мене.

Довіку не забудуться мені

Нічні розмови наші

До світання

Під спалахи багаття

В курені.

Щоб не замерзти

На гірській стежині,

Уже росою вкритій,

Варто ще

Хильнути на дорогу по чарчині!

До ранку хмиз

Палю у курені,

Рятуючись від холоду у горах,

Що дошкуляє

Кожну ніч мені.

Від тебе

Повертаючись додому,

Замилувався квітом сусукі¹,

Які осінній вітер

Гнув додолу.

¹ Сусукі (Miskanthus) — багаторічна трав’яниста рослина родини злакових з довгим тонким стеблом та густою волоттю, схожа на очерет.

Яким сумним гірське село здається,

Коли з дерев

Смарагдове вбрання,

Пожовкнувши,

Дощем на землю ллється.

Мітелки очерету¹ у росі!

Тисячоліття

Милувався б ними,

Дивуючись

Їх чарівній красі!

Кому мені розповісти про сум

Цієї осені,

Що вже відходить?

Вечір.

Додому кошик лободи несу.

Сиджу один

Під місяцем понуро

І в цю осінню нескінченну ніч

Зі смутком в серці

Згадую минуле.

Віднині сніг —

Зимових гір прикмета.

Чи хтось тепер

Відвідає мене,

Торуючи стежину у наметах?

¹ В оригіналі: сусукі (Miskanthus) — багаторічна трав’яниста рослина родини злакових з довгим тонким стеблом та густою волоттю, схожа на очерет.

Хто завітав би ще,

Якби не ти,

Провідати мене, ченця старого,

В зимових горах —

Царстві самоти?

Як описати мешканцям столиці

Цих сутінків зимових

Тихий сум,

Що через двері плетені

Сочиться?

Невже це сон?

Ну, звідки? Як ти зміг

Усе-таки прийти, здолавши гори,

Стежки в яких

Давно засипав сніг?

Утіхи час —

Нічні розмови наші!

Заради них

Ти в гори шлях долав,

В снігах одвічних стежку торувавши.

Приліг біля жаровні,

Щоб зігріти

Замерзлі ноги,

Та нічний мороз

Проймає до нутра несамовито.

Як там качки,

Що на нічліг спинились

На скошеному полі край воріт,

Котре уже під вечір

Снігом вкрилось?

Прокинувся

Засніженої ночі,

Почувши,

Як в одвічних небесах

Косяк гусей знесилених ґелґоче.

Зимовий смуток

Схилів Сіраями¹

У краї Косі²,

Де стоїть мій дім,

Де хмари крижаніють над снігами!

Коли? Коли?

Та, на яку чекаю,

Нарешті прийде?

І вона прийшла!

Її лиш бачити — я інших мрій не маю.

Якщо Рьокана

Запитають люди,

Що скаже він,

Прощаючись з життям?

«Помилуй, Боже!» — відповіддю буде.

Що я залишу в спадок?

Навесні —

Вишневий цвіт,

Улітку — спів зозулі

І золото кленове — восени.³

¹ Сіраяма (досл.: Біла гора) — місцева назва гори, точне місцезнаходження якої не встановлене.

² Косі — назва місцевості на півночі о. Хонсю, до складу якої входили історичні провінції Етідзен, Етіґо Еттю, Каґа та ін.

³ Вірш-заповіт, алюзія на відомий поетичний твір одного з засновників дзен-буддизму, поета і філософа Доґена (1200-1253), який має назву «Споконвічний образ»: «Хару-ва хана / Нацу хототоґісу / Акі-ва цукі / Фую юкі саете / Судзусікарікері» — («Весною — квіти / Влітку — спів зозулі / Яскравий місяць в небі — восени / А взимку — сніг / Пречистий і холодний!»).