Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011

Японська белетристика (XIV-XIX ст.)
Белетристика

Попри беззаперечне панування в японській художній середньовічній літературі поезії, починаючи з доби Муроматі (1333-1568) японська белетристика¹ за своєю популярністю серед широких верств населення країни поступово займає чільні позиції і за доби Едо (1600-1868) за цим критерієм змагається уже не стільки з поезією, скільки з театром.

По-перше, цю тенденцію зумовив той факт, що поезія й поетична творчість були об’єктом уваги окремих і далеко не найчисельніших соціальних груп тогочасного населення країни — аристократів, чиновників, представників духовенства та військових.

А по-друге, і найголовніше, значному росту популярності саме белетристики серед широких верств населення сприяло перманентне, а в окремі історичні періоди досить стрімке зростання рівня грамотності як серед пересічних мешканців японських міст, так і серед простих селян. До речі, за цим показником, Японія завжди вирізнялася з-поміж багатьох країн світу.

Так, в епоху Середньовіччя в початкових школах теракоя при численних буддійських храмах могли навчатися практично всі діти віком 7-12 років, незалежно від їхнього соціального стану, сімейного статку тощо. У XIII-XV ст. в Японії на околицях Кіото починають функціонувати вищі буддійські школи (своєрідні семінарії), створені при «п’яти монастирях» (ґодзан), куди також приймали талановитих вихідців із простолюддя.

¹ Цим терміном французького походження (фр.: belles lettres — «красне письменство») у сучасному літературознавстві позначають як «твори художньої літератури взагалі», так і «художню прозу, для якої характерні гостросюжетність, інтрига, несподівані перипетії, що завжди приваблюють широкі кола читачів» (Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром’як, Ю. Ковалів та ін. — К., 1997. — С. 81-82).

У своєму «Заповіті» перший сьоґун роду Токуґава — Іеясу (1543-1616), який послідовно намагався підтримувати й розвивати національну освіту, сприяти розвитку науки, писав: «Попри те, що Японія існує з часів імператора Дзімму, науки в ній, якщо порівнювати з іншими країнами, усе ще знаходяться на низькому рівні. Облаштуванням шкіл і розповсюдженням освіти слід зробити Японію відомою (у світі. І.Б.)» (Докл. про це див.: Григорьева Т.П. «Японская литература XX века». — М., 1983. — С. 125).

1630 р. в Едо під контролем уряду бакуфу була заснована школа Сьохейко, яка згодом стала центром японського конфуціанства — головної ідеології сьоґунату в галузі освіти та виховання молоді в епоху Току-ґава. Ректор цієї школи водночас був міністром освіти. Саме ця школа стала фундаментом вищої освіти країни, і саме з неї виросли практично всі японські імператорські університети доби Мейдзі.

Даймьо¹ у своїх князівствах також створювали школи на кшталт Сьохейко, однак це були школи не вищої, а середньої ланки, призначені переважно для виховання та освіти дітей самураїв. Саме в цей час в Японії виник самурайський кодекс честі Бусідо («Шлях самурая»). Головними принципами виховання майбутніх воїнів стали: «ті» — мудрість; «дзін» — гуманність, людяність; «ю» — мужність, хоробрість. Перший з цих принципів передбачав обов’язкове знайомство не лише з японською, але й китайською класичною літературою.

У цей же період з’являються школи-сідзюку — приватні навчальні заклади, що засновувалися відомими японськими вченими (канґакуся — «китаїстами», кокуґакуся — «японістами», ранґакуся — «голландознавцями»), провідними фахівцями в різних галузях прикладних наук — таких, як, наприклад, агрономія, архітектура, механіка, металургія, практична медицина, фармакологія тощо.

¹ Великі та впливові феодали-землевласники, кількість яких за доби Едо сягала 260 осіб.

Але найбільш вражаючими темпами в Японії розвивалася саме початкова освіта, якою було охоплене практично все міське і значною мірою сільське населення країни. Протягом XVII-XVIII ст. в Японії з’являється 279 нових шкіл-теракоя, а загальна кількість цих шкіл наприкінці XVIII ст. сягає 400. Ще через півстоліття, напередодні революції Мейдзі (1868 р.), в країні налічується вже близько 10 000 початкових шкіл. Загалом грамотність населення Японії в епоху Едо складала:

а) серед військових (самурайські родини) — 75% (чоловіки — 100%, жінки — 50%);

б) серед міського населення — 65% (мешканці великих міст — 75%, мешканці малих міст — 55%);

в) серед сільського населення — 56-57% (багаті землевласники — 100%, заможні селяни — 45-55%, бідні й безземельні селяни, мешканці віддалених гірських сіл — 20%)¹.

Певна річ, що такий високий рівень грамотності населення зумовлював значний попит на художню літературу, переважно, розважального характеру. І цей попит задовольнявся все більшою і більшою мірою. Оскільки друк книг у країні став буденною справою, відповідно, вартість друкованих видань суттєво зменшилась, а тому японським читачам доби Едо було з чого вибирати.

З художніми прозовими творами епохи Середньовіччя, інтерес до яких у японських читачів не падав, а навпаки, з часом лише зростав, і які можна було вже не переписувати від руки, а за цілком доступну ціну придбати в численних книгарнях Осаки, Кіото, Наґої, Едо та інших міст тогочасної Японії, насамперед були:

1. Давні повісті:

- «Такеторі-моноґатарі» («Повість про Такеторі» або «Повість про збирача бамбука», кін. IX — поч. X ст.);

- «Отікубо-моноґатарі» («Повість про чарівну Отікубо», друга пол. Х ст.);

- «Уцубо-моноґатарі» («Повість про дупло» або «Повість про дуплисте дерево», друга пол. Х ст.).

2. Роман «Ґендзі-моноґатарі» Мурасакі Сікібу («Повість про принца Ґендзі», 1008 р.).

¹ Звичайно, наведені цифри не дають нам підстав говорити про поголовну грамотність тогочасних японців, однак для порівняння зазначимо, що на теренах Російської імперії ще наприкінці XIX ст. 94% населення було повністю неграмотним.

3. Історичні повісті (рекісі-моноґатарі), насамперед ті, що входили до серії «Чотирьох дзеркал»:

- «Окаґамі» («Велике дзеркало», кін. XI — поч. XII ст.);

- «Сьокаґамі» (або «Кокаґамі», «Мале дзеркало», /?/);

- «Імакаґамі» («Нинішнє дзеркало», 1170-1174 рр.);

- «Мідзукаґамі» («Водяне дзеркало», кін. XII ст.).

4. Збірки буддійських легенд (сецува):

- «Ніхон рьоікі» («Записи про японські дива», 822 р. );

- «Кондзяку-моноґатарі-сю» («Збірка давніх оповідань», 1120 р.);

- «Кодзідан» («Бесіди про давні діяння», 1212-1215 рр.);

- «Удзі сюі моноґатарі» («Повісті, зібрані в Удзі», 1210-1220 рр.);

- «Кокон тьомондзю» («Збірка старого й нового, відомого й почутого», 1254 р.);

- «Дзоку Кодзідан» («Продовження Кодзідан», 1319 р.).

5. Військові епопеї (ґункі-моноґатарі):

- «Хоґен-моноґатарі» («Сказання про добу Хоґен», кін. XII — поч. XIII ст.);

- «Хейдзі-моноґатарі» («Сказання про добу Хейдзі», XIII ст.);

- «Хейке-моноґатарі» («Сказання про рід Тайра», 1220-1240 рр.);

- «Ґемпей-сейсуйкі» (абемпей-дзьосуйкі») («Записи про розквіт та занепад Мінамото і Тайра», сер. XIII ст.);

- «Соґа-моноґатарі» («Сказання про братів Соґа», XIV ст.).

- «Ґікейкі» (або «Йосіцуне-но кі») («Записи про Йосіцуне», кін. XIV — поч. XV ст.) та ін.

Військові епопеї (ґункі-моноґатарі) виникли як своєрідний синтез жанрів «сецува» й оповідей-сказань «катарімоно» (досл.: «усна розповідь»), які розповідали чи, вірніше, співали під супровід японської лютні — біва) мандрівні буд

дійські ченці біва-хосі, переважно чоловіки (часто незрячі), але іноді й жінки. Згодом ці розповіді почали все частіше записуватися й поступово перетворилися з «катарімоно», тобто «усних сказань», на «йомімоно» — «твори для читання»¹. Пізніше, коли «йомімоно» вийшли за межі суто військової тематики, в Японії з’явився дуже популярний в XVII—XVIII ст. оповідальний літературний жанр «йомі-хон» — «книги для читання»).

Своєрідною поєднувальною ланкою між ними став також популярний серед простолюддя жанр «ехон» («книги картинок»), які ще мали назву «кусадзосі» — «книги трави», тобто книги розраховані на читачів найнижчого соціального рівня. Ці книги у свою чергу поділялися на три види:

а) «акахон» («червоні книжки»), які призначалися для дітей молодшого віку й містили у своєму складі гарно ілюстровані чарівні казки, давні народні легенди тощо;

б) «курохон» («чорні книжки»), які також призначалися для дітей, але вже середнього віку, і містили ілюстровані описи історичних (переважно військових) подій, розповіді про відомих полководців-сьоґунів, хоробрих воїнів-самураїв та ін.;

в) «кібьосі» («жовті книжки»), які адресувалися дорослим читачам, оскільки головною тематикою цих книг були любовні пригоди з відповідними ілюстраціями (часто еротичного і навать порнографічного характеру), історії про авантюрні походеньки різних пройдисвітів тощо.

Свої назви ці види популярної народної літератури отримали відповідно до кольору обкладинок, під якими їх друкували і продавали в книгарнях.

¹ Існування безлічі варіантів усних розповідей катарімоно, в яких йшлося про одні й ті самі події, зумовило появу в японській класичній літературі численних редакцій однойменних творів. Наприклад, фахівці налічують більше ста редакцій одного з найпопулярніших творів жанру ґункі-моноґатарі військового роману-епопеї «Хейке моноґатарі» («Повість про рід Тайра»).

Зростаючий попит значною мірою сприяв появі в японській класичній літературі XIV—XVIII ст. цілої низки нових, схожих між собою прозових оповідних жанрів переважно розважального характеру, які відрізнялися один від одного хіба що обсягом конкретних літературних творів та їх тематикою.

Так, в епоху Муроматі (1333-1568 рр.) з’являється популярний прозовий жанр «отоґідзосі» (від яп.: «отоґі-суру» — «забавляти», «розважати»), який у сучасному літературознавстві визначається як клішовані короткі розважальні оповідання про знать, духівництво, воїнів і простих людей. Спочатку вони існували в усній формі і лише потім їх почали записувати та друкувати в окремих збірках. Деяка нечіткість, «розмитість» визначальних ознак жанру «отоґідзосі» дозволяє відносити до нього твори різного типу — повісті у псевдокласичному стилі (фантастичні й любовні історії), буддійські новели, конфуціанські притчі, пародії на історичні та військові повісті, легенди фольклорного походження, казки тощо. Характерною рисою переважної більшості творів, які відносяться до жанру отоґідзосі, є їхня анонімність, зумовлена тим, що тривалий час вони існували виключно в усній формі.

В епоху Токуґава ще одним популярним літературно-художнім прозовим жанром, до якого традиційно відносяться численні белетристичні твори, написані переважно силабічною японською азбукою кана (звідси його назва), став жанр канадзосі. До нього належать окремі оповідні твори, які за своїм змістом наближаються до історичних хронік, переклади художніх і художньо-публіцистичних творів китайської або європейських літератур¹, релігійні й релігійно-етичні трактати, моралістично-повчальні настанови для дітей та юнацтва, різноманітні есе, путівники, географічні довідники (мейсьокі), художньо-біографічні описи життя відомих куртизанок, театральних акторів (хьобанкі) тощо. Попри те, що значна частина літературних творів цього жанру, з одного боку, носила відвертий схоластично-релігійний, морально-наставницький характер, а з іншого — часто мала пригодницько- авантюрний сюжет і відповідний зміст, а також суто розважальну й навіть комічну спрямованість, на думку багатьох фахівців, твори саме цього оповідального жанру стали перехідним етапом до авторської реалістичної прози XVII—XIX ст., яка в японському літературознавстві отримала узагальнену назву назву «укійодзосі» («книги про тліний світ»).

¹ У якості прикладів можна навести твори «Життєписи видатних жінок» Лю Сяна II ст. до н.е. І, «Розгляд (судових) справ у затінку дикої груші» Ґуй Вань-жуна IXVIII ст. І), байки Езопа тощо (докл. про це див.: Редько ТИ. Проза канадзоси II История всемирной литературы: В 8 томах. — М., 1983-1994. — Т. 4. — 1987. — С. 513-516).

Ця художня реалістична проза представлена в хрестоматії творами найвідомішого японського письменника доби Едо Іхари Сайкаку (1642-1693), зокрема — трьома новелами з його відомої збірки під назвою «Історія любовних пригод самотньої жінки» («Косьоку ітідай онна», 1686 р.), а також двома новелами зі збірки «П’ять жінок, що обрали кохання» («Косьоку ґонін онна»).

Після Іхари Сайкаку цей напрям японської літератури успішно розвивали Нітідзава Іппу (1665-1731), Едзіма Кісекі (1666-1735), Такебе Аятарі (1719-1774), Уеда Акінарі (1734-1809), Умеборі Кокуґа (1750-1821), Санто Кьоден (1761-1816), Дзіппенся Іккю (1765-1831), Такідзава Бакін (Кьокутей, 1767-1849), Сікітей Самба (1776-1822), Рютей Танехіко (1783-1842), Тамена-ґа Сюнсуй (17891843) та ін.

Провідним жанром реалістичного напряму в літературі доби Едо стає жанр ґесаку (досл.: «несерйозний твір») — жартівлива розважальна побутова проза: романи, повісті, оповідання, новели, притчі, сюжетами яких були різноманітні кумедні історії реального життя. Водночас у межах жанру ґесаку фахівці виділяють декілька літературних піджанрів:

а) сяребон — дотепні, жартівливі історії, пов’язані з життям тогочасних «веселих кварталів», цікавими пригодами їхніх мешканок та візитерів;

б) коккейбон — авантюрно-героїчні повісті та романи, а також гумористичні оповідання, дотепні історії тощо, які були написані переважно тогочасною розмовною мовою і входили до складу відповідних авторських збірок;

в) ніндзьобон (досл.: «книги про людські почуття») — сентиментальні любовні історії про куртизанок і їхніх кавалерів, своєрідні притчі про палкі почуття, емоції та пристрасті закоханих тощо.

Типовими прикладами творів цих трьох літературно-художніх напрямів у японській літературі XVIII — першої пол. XIX ст. є:

а) жартівливі повісті та збірки дотепних історій Санто Кьодена, зокрема: «Сомаґакі» (назва найвідомішого будинку розпусти у «веселому кварталі» Йосівара /Едо/, 1787 р.), «Сьоґі кінубуруй» («Шовковий рукав куртизанки», 1791 р.), «Кейсейкай сідзю-хатте» («Сорок вісім способів купівлі куртизанок», 1790 р.) та ін.;

б) гумористичний шахрайський роман Дзіппенсі Ікку «Токайдо дотю хідзакуріґе» («Подорож шляхом Токайдо на батьківських», 1802-1822 рр.), комічні повісті Сікітея Самби «Укійобуро» («Сучасна лазня», 1809-1813 рр.) та «Укійодоко» («Сучасна цирульня», 1813-1814 рр.), низка авантюрно-героїчних романів дидактичного спрямування Такідзави Бакіна, пародія на відомий роман Мурасакі Сікібу «Ґендзі-моноґатарі» Рютея Танехіко та ін.

в) романи Таменаґи Сюнсуя «Сюнсьоку умеґойомі» («Сливовий календар кохання», 1832-1833 рр.) та «Сюнсьоку тацумі-но соно» («Весяні барви, або Сад на південному сході», 1833-1835 рр.).

Насамкінець слід згадати також про досить специфічний і надзвичайно популярний в епоху Едо літературний жанр кайдан (досл.: «страхітливі історії», «розповіді про загадкове й жахливе»), до якого належать фантастичні оповідання про неймовірні страхітливі події, таємничі, загадкові дива тощо. Сюжети та персонажі кайданів запозичувалися з японських міфів, китайських та індійських легенд, буддійських притч сецува, а також середньовічних китайських новел чуаньци. Свої сили в цьому літературному жанрі пробували майже всі видатні японські письменники XVII-XIX ст., проте найвідомішим і найтиповішим прикладом цього популярного жанру вважається збірка кайданів Уеди Акінарі (1734-1809) «Уґецу-моноґатарі» («Оповідання про місяць і дощ», 1776 р.). А його попередниками, які заклали підвалини жанру кайдан, сприяли формуванню концептуальних засад, ідейно-філософських і художньо-естетичних принципів «розповідей про загадкове та жахливе», були поет Оґіта Ансей (/?/-1669), який 1660 р. видав збірку своїх прозових творів під назвою «Тоноіґуса» («Оповідання нічної варти»), буддійський священик Судзукі Сьосан (1579-1655), якому належить авторство збірки «Інґа-моноґатарі» («Повісті про карму», 1661 р.) і письменник Асаі Рьої (1612-1691) — автор збірки «Отоґі боко» («Лялька-оберіг», 1666 р.).

У цій хрестоматії жанр кайдан репрезентують чотири оповідання Асаі Рьоі зі збірки «Отоґі боко» і два оповідання Уеди Акінарі з «Уґецу-моноґатарі».

І. Бондаренко