Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
Отоґідзосі
Белетристика
МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧОК
Давним-давно в повіті Куромото, що в провінції Ямасіро, жив чоловік на зріст в один сяку, у плечах же він був лише вісім сун. Якось раз цей чоловічок подумав так: «Що користі залишатися в отакій глухомані! Відправлюсь до столиці. Адже я розбираюся в прекрасному, от і наймуся до кого-небудь на службу, а там, може, мені подарують провінцію або повіт, і стану я жити на світі, процвітаючи...». Подумав так і відразу вирушив до столиці.
У столиці він зупинився на перехресті. Туди чи сюди? Якщо голосно запитати: «Скажіть...» — то люди засміють: «Що там ще за тваринка така, голос зросту зовсім не відповідає!» Буде соромно. Ну, а якщо говорити тихо, тоді подумають, що він дитина. Деякий час він вагався, вирішуючи, як йому бути. І вирішив, що потрібно твердо заявити, що він чоловік. І він вимовив якнайгучніше: «Скажіть...»
З будинку вийшла жінка й подивилася навколо.
— Хто тут? Де ви?
Вона нікого не побачила, тільки якась маленька істота ворушилась у високій траві поруч. «Це ще хто?!» — подумала жінка й придивилась уважніше. Там був чоловічок.
— Ах, який милий! От він, виявляється, який — маленький чоловік! — вигукнула вона.
Зібралася юрба молодих городян, вони галасували, сміялися, шепотілися: от, який же маленький...
Чоловічок же з гіркотою думав, що причина його маленького зросту в гріхах колишніх життів, яка прикрість — з’явитися на світ таким малюсіньким! З тугою думаючи про це, він склав вірш:
За які гріхи Колишніх життів
Розплачуюсь я тим,
Що з’явився на світ
Зростом в один сяку.
Смиренно промовивши це, він залишався стояти на місці.
— Ну й маля!
— Так, і справді, дивний який!
— Уперше такого бачу. Дивина!
— І мені вперше таку істоту доводиться бачити.
— Ну і ну!
— Агов, ідіть сюди! Подивіться на маля!
Чоловічок нічого не домігся й рушив далі.
— Чи можна тут переночувати?
Вийшла господиня:
— Чого бажаєте? — запитала вона, але нікого не побачила.
Запідозривши, що тут щось не так, вона подивилась уважніше і нарешті помітила, що хтось ворушиться у траві.
— От чудо! Ти людина? — запитала вона.
— Так.
— Звідки ти?
— Я з повіту Куромото, що в цій провінції Ямасіро, звуся Позаштатним управителем. Я думав, що в столиці всім добре, от і прийшов сюди, шукаю яку-небудь службу, — відповів він.
Вислухавши його, господиня сказала: «Якщо так, залишайся. Ти міг би зробитися міським блазнем. Але якщо ти хочеш справжньої служби, я готова доручити тобі раз у день збирати для мене соснові голки на горі Кійомідзу».
Малюк сказав:
— Слухаюся.
А про себе подумав: «Я такий жалюгідний, от вона й доручила мені таку нікчемну справу — соснові голки збирати. Як гірко! За службу при дворі мені могли б подарувати яку-небудь провінцію або повіт, і тоді весь мій рід став би процвітати».
Але хоч і вважав чоловік своє заняття нікчемним, але нічого поробити не міг. Він все виконував, як було домовлено, щодня молячись у храмі Кійомідзу. Шум водоспаду навіював сумні думки, від подиху гірського вітру щемило серце. Збираючи соснові голки, він усе думав про те, який же він жалюгідний, і його рукави зволожували сльози. Маленький чоловічок сумував за рідними місцями, тужив щодня.
— Ой, який я маленький!
— Так, от він — світ страждань. Врятуй нас, великий Будда Аміда!
— Такого побачиш - точно пошкодуєш.
— Дивіться-дивіться, маленький який!
— І справді страшний.
— Невже це людина?!
Одного разу, стомившись, він задрімав, а прокинувшись, глянув у бік мосту Тодороґі, що веде до храму Кійомідзу. Було вісімнадцяте число, у храмі — свято, так що людей, що виходили з храму, — і знатних, і простих — не порахувати. Була серед них одна благородна дама. Поглянувши на її неземну красу, малюк подумав про те, яка вона прекрасна. З нею не зрівняються ні давні красуні — Ян Ґуйфей чи Сотоорі-Хіме, ні навіть Небесні феї. Її святкове плаття — блакитне з червоною підкладкою — було одягнене на дванадцятишарове нижнє вбрання. Сказати, що вона незрівнянно прекрасна — не сказати нічого. Її оточувала численна свита. Кинувши на неї лише один погляд, малюк втратив спокій. Він тепер нагадував квітку в’юнка — асаґао — «ранкового лику», що закриває свої пелюстки, не дочекавшись полудня; він став подібним до свічки на вітрі. Його серце могло розтанути швидше, ніж зникає ранкова роса, він не знав — сон це чи дійсність. Не в силах стриматися, малюк склав такого вірша:
Лише мить тебе бачив,
Але забути не можу.
От якби звикнути
До вигляду коханої...
А потім — будь що буде.
— Точно! Точно! Він там!
— Ой, маленький який!
— Давайте повернемося, хоча б одним оком подивимося!
— Ох, і жаль його!
— А він що — людина? Чи комашка? Дивина!
— Але ж хтось, напевно, і заміж за нього вийде. Що з нею станеться? Таки справді — народилися ми у світі страждань — нічого не поробиш.
Але малюк помалу заспокоїв серцеве хвилювання й вирішив довідатися, де живе шляхетна дама, простеживши за нею до самого її будинку. Він скинув зі спини соснові голки й потай пішов за нею. Її будинок виявився на північній стороні підніжжя гори. Чоловічок дійшов до самих воріт. Оскільки сам він був не вище трави, ніхто його не помітив. Він не міг заспокоїтися, але дорогу запам’ятав.
— Та не сперечайся ти, тут він. Ну й малюсінький!
— Він щось сказав, а?
— Ну й смішний! Як іграшковий!
Отже, чоловічок повернувся на колишнє місце, пошукав свої соснові голки, але хтось їх забрав. «Я така нікчемна людина, мною всі нехтують. Тому зі мною таке й трапляється», — подумав він, знову набрав соснових голок, звалив на спину й повернувся до господині. «Як гірко! Адже й найнікчемніші люди мають почуття. Я закоханий і нещасний. Саме так! Закоханий і нещасний».
Після того, як чоловічок побачив ту даму, він затужив, і тепер йому залишалося тільки одне — зникнути, як роса.
Моя любов,
Як ніким не видимий камінь
На дні величезного моря.
Ніхто про нього не знає —
Адже він завжди під водою.
Він міг би поділитися своїм сумом з доброю людиною, але ж з ким?
Якщо б зустрітися
Із чуйною людиною,
Розповісти їй
Про мою любов,
Приховану у зраненому серці!
Говорив він тихо, але господиня все одно почула його. «Як сумно! Не можна залишити все, як є», — вирішила вона, покликала до себе служницю на ім’я Суо й веліла їй розпитати малюка. Той соромився, таївся, але сховати своїх почуттів не міг, от і повідав про все від початку до кінця. Суо вислухала, знайшла його положення безнадійним і розповіла все господині.
— Як зворушливо! Здавна й донині є на світі любов, вона пом’якшує серце чоловіка, наповнює його жалем — так влаштований наш світ. З цього життя любовна клятва переходить у наступне, так що давай допоможемо цьому серцю пом’якшитися.
Відразу після розмови зі своєю господинею Суо повернулася до чоловічка: «Повідайте те, що у вас на серці, у листі. А я цей лист відішлю».
Малюк зрадів, відразу натер туш, розвів її водою, і, довірившись пензлю, записав свої заповітні думки:
Думаю про тебе, коли бачу
Сліди на моху
У горах, що поросли соснами,
Сховані серпанком Квіти сакури,
Вечірній туман На морі,
Фарбу з кореня трави мурасакі...
Не знаючи втоми,
Б’ються об берег хвилі,
Не даючи йому просохнути.
Так він написав у листі й віддав його Суо.
— Сподіваюсь, вона зрозуміє, про що лист. Моя доля залежить від цього.
— Я неодмінно відішлю листа, — сказала Суо. — А коли доставлю, і мене запитають, хто написав його, що мені відповідати?
— Якщо вона запитає, скажи: людина ця зветься Позаштатним управителем у повіті Куромото провінції Ямасіро, — вимовив Малюк.
Суо уважно вислухала його, а потім, як і обіцяла, передала лист і сказала так, як він велів. Хоча це був лист від незнайомої людини, дама прочитала його. Неважливо від кого він був — від шляхетної людини чи простої, вона до всього ставилася з милосердям. Варто помітити, що дама була красунею, і любовних листів їй надсилали безліч — і придворні, і навіть чоловіки імператорського роду. Але, хоча вона й одержувала безліч листів, дотепер їй не доводилося бачити настільки чудово написаного листа: вишуканий стиль, прекрасний почерк, чудове знання ієрогліфів, проникливість мови... За цим листом стояло щире почуття.
— «У горах, що поросли соснами» — це значить, він буде чекати на мене все життя. «Сховані серпанком квіти сакури. Вечірній туман на морі» — це запитання, чи є в мене інший чоловік. «Фарба з кореня трави мурасакі» — виходить, він справді глибоко кохає мене. «Не знаючи втоми, б’ються об берег хвилі, не даючи йому просохнути» — він тужить так, що його рукави постійно мокрі від сліз.
І тоді вона склала:
У ніч, далеку,
Як небо з хмарами.
І віддала Суо.
Суо повернулася з листом до чоловічка. Той несказанно зрадів й підхопився з місця. ««У ніч, далеку, як небо з хмарами» — так це ж означає, що вона призначає мені побачення через дев’ять днів!»
Чекати дев’ять днів було для нього однаково, що тисячу років. Ночами він не спав, а вдень був немов уві сні. Та нарешті настав призначений день. Господиня подарувала Малюку нове вбрання. Він викупався в гарячій воді, одягся в кафтан-суйкан і пряму високу шапку ебосі, помітно хвилювався й виглядав дуже зворушливо.
О десятій ранку — в годину Змії — він вирушив до її будинку, що знаходився приблизно в чотирьох тьо від його оселі, і прийшов туди близько шостої вечора — у годину Півня. Уже сутеніло, дама чекала, але оскільки його ще не було, вона розсіяно дивилася у сад. Раптом вона помітила, що під кущем щось ворушиться, якась малюсінька істота. Дама із занепокоєнням подумала: «Хто це? Чи не перевертень?» Але хто б це не був, у нього є душа, адже тільки чутлива людина стане милуватися квітами в саду.
— Агов, хто б ти не був, іди сюди! — покликала вона.
Малюк зрадів:
Від потаємної любові
Виснажується тіло.
Червоним Кольором крові
Виражається серця почуття.
Промовивши це, він хотів було піднятися на веранду, але вона була вище за нього, і чоловічок не зміг на неї видратися. Тоді дама, по доброті своїй, простягнула руку й витягла його нагору. А витягши, подумала: «От небачена істота! Бідолаха!»
— Ти не повинна дивуватися. Я людина надійна.
Дама подумала: «Невже можна мені поступитися йому й поєднатися з такою істотою!» Вона рішуче розсунула двері-сьодзі й зникла в будинку. Малюк, хоч і не зміг наблизитися до неї, подумав, що йти ще рано, і постукав:
— Відкрий!
Але ніхто йому не відповів.
Коротка ніч наближалася до світанку. Малюк вимовив:
Поки всю ніч
Я у двері
Стукав,
З лементом довкіл оселі
Кружляли ворони.
Може, відкриє? —
Стукав я у двері.
Але не відкрила...
А ніч закінчилася —
Так, раптово.
Малюк вже збирався піти, але дама, вислухавши його, подумала: навіть якщо це демон, його любов така глибока й щира, що не можна відпустити його просто так. Ледве розсунувши сьодзі, вона покликала його. Він несказанно зрадів, але подумав так: «Якщо я відкрию сьодзі широко й увійду, вона може навіть не помітити мене. Що тоді? Ну, а якщо відкрити трішки, вона подумає, що я дитина». Він вирішив, що чоловік повинен бути твердим, і так широко розсунув сьодзі, що впало і вщент розбилося кото, притулене до сьодзі. Уже закривши сьодзі зсередини, він зрозумів, що тепер він точно все зіпсував. Він промовив:
І тіло в мене
Жалюгідне,
А вже тепер,
Коли кото розбив,
Нема про що і говорити.
Потім додав: «От що я скажу: усі жінки гріховні, але якщо ти зможеш мене покохати, обов’язково потрапиш у рай».
Не чекаючи відповіді, Малюк вирішив піти. Однак вона погодилася з його словами, до того ж його вірші були такими чарівними, що — от дивно! — вона подумала: «Що ж це я? Невже я подібна до диявола чи дерева з каменю?» І вона покликала чоловічка. Той же несказанно зрадів і зайшов за ширму.
— З тієї хвилини, як я тебе побачив, я жахливо страждав, виснажив своє серце...
Зі слізьми на очах він став говорити, як любить її. Як і слід було сподіватися, вона не виявилася подібною до скелі чи дерева, вона була зачарована й схвильована. Вони лягли разом і — як непомітно тане біля берега лід — стали близькими, їх почуття стало глибоким. Малюк вирішив у душі, що іншої такої жінки на світі немає.
— Думаю, це дарунок за колишні життя.
І з цього часу їх любов ставала все сильнішою, вони були як нерозлучна пара птахів у небесах, як тінь дерева на землі. Люди говорили: «Будь вони божествами, вони стали б божествами кохання, будь вони буддами, вони стали б богами, подібними до Ай-Дземмьо — заступника всіх закоханих. Їх союз — вічний, як сосна, неповторний і прекрасний».
Згодом і діти в них народилися — двоє, один за іншим. Хоча вигляд малюка й був незвичним, дама була йому вдячна, до кінця своїх днів вони були щасливі, їх кохання було благословенним.
— Дітки! Сюди!
— Ах, які дивовижні діти! Такі талановиті, навіть якщо будуть на батька схожі, ніхто над ними не посміє насміхатися!
Час спливав — і батьки, і діти були щасливими. Подружжя дожило до старості. Після смерті чоловік перетворився на божество храму Ґодзьо Тендзін. А його дружина стала священною богинею Каннон. Їх обітниця — виконувати молитви всіх живих істот. Ніколи не слід зневажати вірою, а ще необхідно вдосконалювати свій талант. Люди жалісливі будуть, зрештою, винагороджені. Ті, хто прочитав цю історію, стануть тепер повторювати ім’я Тендзіна й дорогоцінне ім’я Каннон. Це дивна історія.
ПЕКЛО
На шостий день шостого місяця одинадцятого року доби Ейкьо я відчула себе жахливо. Мене здолала туга, мені здавалося, начебто я падаю у прірву, причому у лівій і правій моїх кишенях лежать важкі камені, і мені від цього дуже важко. Коли ж я впала на дно прірви, там було так темно, що ночі нашого світу здалися мені сяйвом. Мені весь час здавалося, що в голові лунають якісь звуки і дме страшний вітер. Сил не було, страшна туга сушила мене.
Раптом з’явилися два чорти і сказали: «Ми посланці царя Емми, наші імена Головобик і Головокінь. Ми приходимо до померлих людей і забираємо їхні душі».
Їх очі були такими страшними, що не передати словами. Один чорт — зеленого кольору, інший — червоного. Пазурі — довгі, очі — як місяць і сонце. Висотою вони були в три людські зрости. У руках тримали залізні прути. Збираючись мене схопити, чорти зайшли ліворуч і праворуч. Бракує слів, щоб передати мій страх та тугу. І тут з’явився Фудомьо і став сварити чортів: «Ця не ваша справа! Пішли геть!» — він узявся за меч, проганяючи чортів, і вони зникли.
Я залишилася сама у темряві. Довірившись ногам, я кинулася бігти, як стріла, що випущена з лука, але раптом позаду почувся неясний голос, який кликав мене. Я хотіла повернутися, мені було так сумно — не передати. Я спробувала повернутися, але не могла зробити ані кроку назад, рухатися можна було тільки вперед. Оскільки я була босоніж, у ступні мені впивалося гостре каміння, страждання були нестерпні. Навкруги чулися численні плачі, лунали страждальницькі голоси, але нікого не було видно. Дивна справа — у моїй руці виявився ціпок, хоча ніхто мені його не давав. Я придивилася — це був «діамантовий ціпок», з якими відправляються паломники в Кумано. «Дивно. Адже я віддала цей ціпок на деякий час одній людині, а він знову у мене». Я зраділа, що могла тепер опиратися на ціпок на темній дорозі. Похапцем я пронеслася майже три рі, ноги боліли так, що словами не описати, і раптом я побачила наближення якогось світла, це знову був Фудомьо. Він сказав: «Ти знаєш, хто я такий? Я — найголовніший з п’яти Великих царів, яким ти поклоняєшся. Наприкінці дороги буде розпуття із семи доріг, я прийшов сюди, щоб ти не заблукала. Так, як ти йдеш зараз, іти не можна. Тримайся за цю мотузку».
Із вдячністю я взялася обома руками за мотузку, що була в нього, і так ми відправилася далі. Біль у ногах зник, і мені стало так легко йти, немов мої ступні й не торкалися землі. Стало набагато світліше — ніби зайнявся світанок. Я зраділа. Потім стало ще світліше — начебто наступив полудень. Удалині я побачила сосновий гай. Почулися голоси трьох птахів: ворони, зозулі та нуе — жах та й годі! Навколо — сніг, іній, холоднеча. Коли здіймався вітер, здавалося ніби гострі шипи встромлялися в моє тіло.
Коли ми пройшли цей сосновий гай, за ним виросли величезні гори. Фудомьо сказав: «Гори перед тобою — це ті самі гори, які переходять померлі на сьомий день після смерті. Ти теж повинна була б перейти через них, але оскільки поведу тебе я, ти зможеш пройти іншою дорогою».
Ліворуч пролягала широка дорога, але чорти-мучителі змушували грішників підніматися прямо в гори. Зупинятися їм не дозволяли, вони жахливо страждали. Гострі камені були подібні до ножів. Той, хто карабкався вгору, увесь покривався ранами, а хто не міг перейти через гори, кричав як навіжений. Від цього галасу чорти шаленіли. Безжалісно нагадували вони померлим про їхні гріхи. «Знайте всі! Це кара за зроблені вами дурні справи!» — волали чорти й мучили грішників.
При цьому кожний грішник кричав: «Я каюся у своїх гріхах!»
Стояв такий лемент, ніби тисячу биків забивають. У тих, кого чорти били залізними прутами, дробилися кості, ноги були поранені в кров, розідрані до самих кінчиків пальців.
Далі протікала величезна ріка. Фудомьо вказав мені на неї: «Це і є ріка Сандзу».
Над рікою — три мости: золотий, срібний і мідний. По золотому мосту йшли Будди. Найправедніші з людей теж переходили по цьому мосту. По срібному й мідному мостах рухалися доброчесні люди. Під золотим мостом цвіли чудові лотоси. Навіть хвилі під цим мостом виглядали спокійними й лагідними. Але якщо подивитися вдалину, можна було побачити ще один міст — залізний. Він був зроблений з тонких ланцюгів. Чорти-мучителі підганяли й штовхали грішників у спини: «Ідіть! Ідіть уперед!»
Грішники, яких підганяли чорти, намагалися перейти по металевих ланцюгах на інший бік, але ноги не витримували, бідолахи чіплялися руками й ногами, але тоді по мосту пробігало страшне полум’я. Грішники падали горілиць, вони були схожі на комашок, що потрапили в павутину. Поки грішник перебирався на інший бік, поверхня ріки раптом починала хвилюватися, піднімались хвилі висотою в тридцять дзьо, вони здіймались й падали з ревінням тисячі громів. Серце завмирало від жаху — словами не передати. Між хвилями виднілися довгі роги величезних змій, їх очі яскраво сяяли, наче сонце й місяць. Відкривши пащеки, вони виглядали з води й звивалися, ніби говорячи: якщо грішник звалиться з мосту, він буде проковтнутий. Немає слів, щоб передати все це. Дно ріки було втикано вістрями клинків. Нестерпними були страждання грішників, які каялися в тому, що вони творили тільки зло й ніколи не робили добрих вчинків.
Далі на березі річки сиділа баба-чорт. Поруч з нею — величезне дерево, що називається Біран. Баба здирала з грішників одяг і вішала його на гілки цього дерева. У тих, чия провина страшна, одяг був важкий, під ним згиналися навіть величезні гілки. Баба ж говорила: «Подивися, наскільки жахливі твої гріхи!»
Вона перераховувала всі гріхи, зроблені людиною при житті, і жах того, хто чув ці перерахування, не мав меж. Голими, плачучи й стогнучи, грішники продовжували свій шлях.
Коли я вийшла до пологого піщаного берега річки, то побачила величезні ворота. Переді мною відкрилася невимовно прекрасна величезна піщана площа. У глибині розташовувалися палати й багатоярусні вежі, серед яких стояв чудовий палац. У цьому палаці десять царів-суддів сиділи поруч. Найстрашнішим був цар Емма. Його постать була завбільшки в три сяку. Коли схиляєш коліна на цьому останньому суді, і цар Емма починає говорити, його голос жахає — він подібний до грому. Досить йому сказати одне слово, як тебе пробирає до печінок, і ти вся трясешся.
Перед Емма — стоять два боги, яких називають Кусьодзінами. Вони записують добрі й дурні справи. Перелік добрих справ записується на золотій табличці. Бог Кусьодзін, який стоїть ліворуч, тримає в руках цю золоту табличку, у нього ніжне й гарне обличчя. У бога Кусьодзіна, який стоїть праворуч, обличчя — як у чорта. Він тримає залізну табличку, куди записує дурні справи. Перед його залізною табличкою зібралися численні чорти у вигляді людей, вони перебивають один одного, репетують — нічого неможливо розчути. Тут зібралися душі всіх, хто робив у світі різні злодіяння — усі вони хочуть звернутися до царя Емма, їх голоси настільки жахливі, що важко передати.
І от цар Емма звернувся до мене своїм страшним голосом:
— Я бачу, ти здійснювала паломництво в Кумано. Куди ще ти здійснювала паломництва? — запитав він.
— Так, у Кумано я ходила, — вимовила я й стала перераховувати, де ще я була.
— Гаразд, у мене так і записано. Я хотів запросити сюди настоятельку твого храму, тому що люди і всі живі істоти роблять тільки неправедні речі, нехтують добрими справами і зовсім перестали бути набожними. Я вирішив показати ігумені страждання, котрі випадають і мирянам, і тим, хто пішов від миру; я хочу, щоб проводилися «молитви, що попереджають», щоб люди думали про майбутні життя. Але коли я вирішив покликати ігуменю, то покровительки твого храму Каннон і храму П’яти великих царів затурбувались: «Доручіть нам запросити ігуменю. Ви, напевно, знаєте, що цього року ігуменя накликала на себе багато лих, її підстерігали небезпеки, але вона зверталася до нас і просила явити нашу дивну силу, підносила скарби, промовляла молитви. Якщо тепер ми запросимо сюди ігуменю й вона не повернеться, ніхто вже не стане так молитися! І ми не зможемо зробити диво. Не буде й поваги до молитви. Щодо «молитов, що попереджають», тут можна піти на хитрість, і все пояснити уві сні. Якщо ж ви хочете показати все детально, то нехай це буде виняткова жінка, покличте таку, їй і покажіть усе». Завдяки тому, що вони так турбувалися, я й вирішив покликати тебе. Ти тут перебуваєш замість ігумені. Дивися ж гарненько! — так вирік Емма.
Потім він продовжив:
— Отже, люди віддають перевагу дурним вчинкам, а благих справ підло цураються, «молитов, що попереджають» тепер не читають. Не стало людей, яких хотілося б захищати. Для того, щоб допомогти дурному чи жадібному простолюдинові, є свої прийоми. Це добре відомо, тому вважається, що бідняки безперешкодно потрапляють до раю. Ми покликали тебе, щоб ти детально передала те, що тобі повідають. Будь людина мирянином або священиком, безрідним жебракуючим ченцем чи останньою жебрачкою — усім їм порадь читати «молитви, що попереджають». Добрі справи, які робить людина для себе самої — цього замало. «Молитви, що попереджають» варто проводити й високим і низьким, благородним і простолюдинам. Висока людина або низька — вона все одно тільки людина. Якщо будуть грішити, то й государ, і государиня потраплять до пекла, у світ голодних демонів. А жебракуючі ченці без роду й племені, жебрачки, якщо вони не грішили, стануть буддами. Однак, як це не прикро, люди все беруть під сумнів. Сумніваються вони й у дієвості «молитов, що попереджають». Тому і є люди, які говорять: «Як може буддійська служба, за яку заплачено, допомогти упокоїтися з миром? Хіба це можливо?» Коли ти побачиш картину шести доріг — не закривай очі. Адже ти повинна детально розповісти про все це й дурням, і скупердяям. Ти будеш все розповідати і віруючим, і тим, у кого немає Будди в серці. Але ж скільки існує грішників! Грішникові скажеш і двічі, і тричі — він не послухає. Тоді пояснюй п’ять, десять разів. Якщо й тоді не стане слухати, значить, призначено йому вступити на дурний шлях. Що ж стосується «молитов, що попереджають», то Фудомьо роз’яснив їх зміст ігумені уві сні п’ять днів тому, а тому у храмі вино пити вже припинили, читають «Сутру лотоса». Це благословенна добра справа. Якщо хоча б одну людину ти зумієш прилучити до «молитов, що попереджають», це буде записано на золотій табличці.
Так сказав Емма й повернув до мене золоту табличку.
— Уважно дивися й старанно розповідай! — сказав він.
Як це милостиво і правильно!
— Отже, я покажу тобі тих, хто мучиться.
Перед десятьома царями-суддями на відстані в один тьо знаходилася площа, схожа на величезну сцену. На ній зібралася тисяча людей: ченці, священики, черниці, жінки, чоловіки, діти. Збоку тіснилися ті, хто народився не людиною, тут були різні тварини: коні, бики, собаки, а також птахи. Загалом — всі живі істоти без винятку, яких призвали до Емми. На сході з’явилися Будди. На півночі — чорти, вони кружляли, ніби павуки. На півночі було дзеркало з лазуриту. Воно здавалося величезною горою. Якщо повернутися до цього дзеркала, у ньому відбиваються як усі дурні справи, так і благі, навіть якщо вони малі, як крапля роси. Нічого приховати неможливо. Людей, які зібралися на площі, перевіряли по табличках Ем- ми, потім вони поверталися до дзеркала. Навіть крихітна, мов росинка, справа не залишалася непоміченою. Чорти, що зібралися на північній стороні, залежно від гріхів хапали кожного, мучили й відводили у світ голодних духів або туди, де народжуються тваринами. Були й такі, кого забирали у світ демонів або в різні частини пекла. Грішники волали: «О, жах! Я не робив добрих справ, творив тільки зло!» Їх посмертні страждання не мали меж.
Чорт Головокінь і чорт Головобик під’їхали на возі, вони посадили в нього двадцять чоловіків та жінок, високошляхетних і простих, і поїхали туди, де яскраво палало полум’я. Ревучий голос Головобика теж начебто перетворився на полум’я, він репетував: «Це вогненна колісниця! Ті, хто їде в цій колісниці, зробили десять злодіянь і п’ять злочинів, їм слід спуститися в безпросвітне пекло. Після того, як вони потраплять туди, навіть якщо за них молитиметься праведник, урятувати їх буде неможливо. Вони зможуть урятуватися лише тоді, коли пройдуть тисячі кальп».
Потім Емма сказав: «Дивися, зелений і червоний чорти надягають на людей ярмо з мотузками й мучать тих, хто повинен спуститися у світ голодних духів і тварин. Ярмо надягають тим, хто при житті любив дітей і не вбивав. Якщо за них невпинно моляться, то по закінченні тридцяти трьох років вони зможуть стати буддами».
Потім я побачила гарний терем і подумала було, що там перебувають Будди, як раптом розгледіла, що страшні чорти смикали людей, мучили їх і заганяли в цей терем. Двері були відкритими зсередини, звідти із силою виривався вогонь з димом. Вогонь спалахнув високо, запахло паленим. Зсередини волала незліченна кількість людей. Це було вогненне бездимне пекло.
Емма сказав: «У цю частину пекла попадають ті, хто палав гнівом, безплідні жінки й ті, хто вимовляв слова: «Щоб ти здох!» У жодному разі не можна навіть на словах бажати людині смерті, а тим більше гніватись. Навіть якщо молитися за цих людей, визволити їх буде важко».
Потім схопили якогось мирянина. Біля нього метушилися чотири чи п’ять чортів. Вони стріляли в мирянина з луків, так що все його тіло було утикано стрілами. Зі стріл виривалося полум’я. Четверо чортів тримали мирянина за ноги та руки, а один розпалював вогонь. Чоловік корчився, засмажуючись на цьому вогні, з його тіла рясно капав жир. На довершення всього його перевернули й стали трясти, м’ ясо повільно сповзло з нього, а коли залишилися лише кості, його кинули на землю. Але трохи згодом він знову ожив, і тоді його знову почали катувати.
«Цей чоловік за життя постійно пив і їв те, що належало черницям, він ніколи й не думав здійснювати підношень, царював над ченцями, насолоджуючись тимчасовою могутністю, вів таке життя, ніби він вище тих, хто пішов від миру, він не молився ані богам, ані буддам».
Іншу людину поклали на дошку, придушили величезним каменем, на який чорти ще й усілися зверху. З нього струмком потік жир, потім камінь зняли, і чорти стали сокирою розрубувати його на шматки. Так вони мучили його. Та невже це чернець школи Ріссю?
«Він порушував п’ятсот заповідей, пив багато вина, їв жирну їжу, вів розкішне життя, не проводив служб. А харчуватися вишуканою їжею для ченця — страшний гріх».
Головокінь і Головобик запрягли чоловіка в китайський плуг, міцно прив’язали його. «А ну, пішов!» — стали бити вони чоловіка. Той спробував зрушити з місця, але плуг виявився занадто важким — ані кроку не зробити. Чорти розлютилися, почали бити його ще сильніше. У чоловіка з очей і рота потекла червона кров, але чортів це ще більше розгнівало. У бідолахи вилізли очі з орбіт, вивалився язик, дихання переривалося. Мухи обліпили все його тіло, дивитися на це було неможливо.
«Цей чоловік став на шлях служіння Будді, але не виконував своїх обов’язків, не проводив служб, знущався з коней та биків, з ранку до ночі виснажував своє грішне серце бажаннями, поводився нерозумно та жорстоко, і зрештою, став ворогом Трьох Скарбів. До лих людських йому не було діла, а таких безсловесних тварин, як коні й бики, мучив, ні про що не думаючи. Такі люди невимовно страждають й попадають до пекла, адже його поведінка суперечить тому, що повинен робити чернець. Коли мирянин робить зло — це гріх. Але ще більшою, ніж мирянина, є провина ченця, адже йому грішити недозволено. Серед черниць також багато таких, хто грішить. Їм не подобається, що в них білі зуби, тому вони жують фарбу — чорнять зуби. Таких змушують пити розплавлене залізо, і воно спалює їх зсередини. Мирянам це катування теж підходить».
Ще одній людині чорт наступив на голову й устромив в очі мідні голки.
«Це покарання для тих, хто в цьому світі поводився так: щораз, як дивився в дзеркало, переживав, що погано виглядає. Така людина даремно прикрашає своє тіло, а про те, що буде в наступному житті, не піклується. Щораз, коли дивишся в дзеркало, піклуйся про те, що роки йдуть, і наближається кінець. Дзеркало існує для того, щоб просити про порятунок. Ті, хто цього не робить, молитов також не виголошує, а тому особливо схильний до гріха. Це жалюгідні люди, — вимовив Емма, а потім продовжив: Ті, хто крав, змушуючи людей відводити очі, все одно — злодій, ті, хто бачив у людях тільки дурне, ті, хто бачив у Будді зло, ті, хто бачив у мирянах і ченцях лише погане, той грішив очима. Наступивши на голову, їм виколюють очі мідними голками чи ножицями.
Ті, хто брехав, паплюжив будд і сутри, ганьбив ченців своїм довгим язиком натворили безліч гріхів. Їм витягують язики і вбивають коли по краях, а Головокінь і Головобик ці язики на конях і биках зорюють. В ці язики впиваються комахи. Жах!
Ті, хто щодня вбивав усе живе в горах та ріках, забирав яйця з гнізд, про які піклувалися птахи-батьки, — ці люди здійснювали вбивство. З них здирають шкіру і засмажують.
Того, хто підпалив будинок іншої людини, загортають у залізну ковдру завбільшки десять татамі, і чорти вичавлюють із нього жир — дивитися на це жахливо.
А тепер подивись на чоловіка, що розпускав плітки. Він говорив те, чого не було, розповідав небилиці, збивав людей з пантелику, правду й неправду не розрізняв, любив брехню. Такого брехуна зв’язують мотузкою на сім вузлів, повертають обличчям догори й катують: запускають йому в горло змій, змії заповзають усередину, перетворюються на полум’я й спалюють його. Він хвалив себе, а інших паплюжив, він брехав і таким чином убивав людей!
Тому, хто нібито став ченцем, але волосся не зістриг і на вигляд залишився мирянином, тому залізними ножицями відрізають голову й зрізають з кісток м’ясо».
І от на подібній до сцени площі, де раніше було безліч народу, майже нікого не залишилося — розібрали кого куди. Залишилося зовсім небагато людей — чоловік двадцять. Серед них були дзенський чернець, чернець школи Ріцу, праведний чернець, той, хто молився про відродження в раї, подвижник. Вони зітхали й горювали: «Невже й нам призначено потрапити до пазурів чортів-мучителів?!»
Але Емма пощадив їх: «Заспокойтеся. Якщо ти провів поминальні служби із залученням тисячі або десяти тисяч ченців, якщо ти щиро молився за покійних батьків, якщо ти проводив «молитви, що попереджають,», якщо на великій річці ти влаштував паромну переправу, а через малу перекинув міст, якщо в храмах будував зали й пагоди, якщо ставив статуї будд, тоді ти зробив багато добра. На кому провини немає, той у пекло не потрапить. Так само й дитина до семи років. Уповайте на волю будд і йдіть з ними. Тільки буддами ви зараз не станете».
Я побачила й почула страшні речі. Тут тріпотять навіть ті, на кому чорний чернечий одяг. І я задумалася: а яка я черниця? Коли я подивилася вгору, то побачила когось у три людських зрости. Він ішов до Емми, піднімаючись по високих сходах. Коли я розгледіла цю особу, то зрозуміла, що це пройшла одиннадцятилика Каннон з нашого храму. Немає нікого більш гідного подяки серед тих, хто надає радість, силу й благословіння. Вона сіла навпроти Емми і сказала: «Ми запросили сюди черницю Кейсін, а чи не вийде із цього якась нісенітниця? Переді мною вона мільйон разів вимовляла молитву, читала «Рісюбун». Сьохан з Кувабара — той, що спорудив молільню священного вогню — сказав: «Якщо Кейсін помре, то, не чекаючи закінчення строку обітниці, я зруйную молільню священного вогню. Якщо це можливо, поверни її». Подивіться на цю жінку, яка перебирає чоткі й відпустіть її швидше. Бо час сплине, і повернутися буде важко. Якщо вона помре, це буде дуже прикро. Так що, при можливості, якнайшвидше відпустіть її».
У Каннон з очей повільно потекли сльози, це було так гарно, що словами не передати.
Фудомьо сказав: «Мені також здається, що не було особливої необхідності їй сюди приходити. Вона вірить у мене, з третього місяця нею опанувала важка хвороба, але вона вірила в мене й щиро молилася, вона просила запалити священний вогонь, вона молилася так несамовито, що її буде дійсно жаль. Та і я дотепер, як міг, захищав її життя. У четвертий місяць вона ледве не померла несправедливою смертю, але Каннон і я допомогли їй. Вона ледь не заблукала на дорозі, що веде сюди, тому я прийшов, щоб вказати їй шлях. Але якщо показати їй всі шість доріг, те менше трьох днів це не займе. Швидше відпустіть її. Якщо мине година Овна, їй уже не повернутися».
Коли він сказав так, Емма відповів: «Я і сам не хочу, щоб вона залишалася. Вона щодня без утоми читає сутри, робить підношення. Із цієї причини я й хотів показати їй тих, хто страждає. Тепер же вона повинна скоріше повертатися».
Емма звернувся до мене: «Про те, що тобі показали, ти повинна повідати без утайки. Розкажи про все ігумені. Напевно, незабаром ми призвемо сюди і її, але поки замість неї покликали тебе і все тобі показали. Каннон вважає, що цього досить. Надалі будь глибоко жалісливою, ніколи не ставай скаредною. Ти добре опанувала знання. Не лінуєшся в богослужінні. Ти надійна людина. Спостерігай за своїми юними ученицями. Хто має більше, ніж необхідно, обов’язково почне грішити й потрапить до пекла. Досить нерозумно й сумно досягти просвітління тільки самій. Не пропускаючи жодної людини, веди їх шляхом Істини. Будь чуйною. Будди стародавності були жалісливими. Зі світанку до заходу сонця старанно проводь служби, принось на вівтар квіти й пахощі, будуй такі ж храми, як у старі часи, — от так і чини. Все це зарахується тобі як благі діяння. Не має жодного значення — шляхетна людина чи проста. Якщо вона служить Будді — це шлях у майбутнє життя. Кінець нинішнього життя не обов’язково залежить від віку, адже життя людини — мов крапля роси. Усе проходить. Майбутнє життя — от що найголовніше.
Стати ченцем, а потім повернутися до мирського життя — великий гріх, через який потрапиш до пекла. Людині, що так хоче вчинити, варто сказати, щоб вона не робила цього. Курити вино — надзвичайно погано. Коли куриш вино, займається пекельне полум’я. Навіть якщо мова йде про поминальну службу — однаково, коли подають вино, воно запалює пекельне полум’я: душа покійного згорає в ньому й пропадає — цього не можна допустити. Одним словом, у вині прихований страшний гріх. А якщо вино курить чернець, у нього не залишається часу на проведення служб. З ранку до ночі він зайнятий, нібито службою людям, а про майбутній світ не думає, про майбутнє життя не пам’ятає. Коли він відправиться в подорож до Жовтого джерела, перед особою Емми чорти-мучителі Головобик і Головокінь розкриють всі його гріхи без залишку. Усе занесено до Списку смерті, і коли прийде час повернутися до Кусядзіну, як він приховає свої гріхи? Хоч і захоче така людина оборонитися, так не зможе — адже прийде час Емми. До того ж, хіба в якій-небудь сутрі говориться, що ченцям дозволяється це робити?
Покладаючись на навчання Будди, ти повинна жити вченням своєї школи. Однак лаяти інші школи й захищати тільки свою — досить кепсько. Якщо віруєш, можна належати до будь-якої школи. Ті люди, які глибоко вірять і моляться, якщо вони, поклоняючись Будді Аміді, хоч раз виголошували «О, Будда!», тих він, безумовно, візьме до себе. Хто цурається Будди і вважає, що мудрість знаходиться тільки у світі людей, того чекають вічні пекельні муки, і навіть якщо молитися за нього, урятувати його буде важко. Неодмінно слід читати «молитви, що попереджають», слід обов’язково проводити панахиди. Вирізай також пагоди для дхарані. Став зображення будд. Будуй мости. Зводь зали й пагоди за зразком древніх. Панахиду варто проводити відповідно до положення людини в суспільстві. Під час «молитов, що попереджають» варто готувати особливу їжу. Якщо панахиду не проводити — ніщо не допоможе. Одним словом, і молитов, і богослужінь, і приношень повинно бути в статку. Для заупокійної служби підношення мають бути приготовлені з особливою старанністю.
Добра справа, вчинена зі щирістю, — крапля дощу, що перетворює море в бездонний океан; добра справа, вчинена вдавано, — піщина, що попадає в море. Молитися про майбутнє життя потрібно від щирого серця. Це життя — тільки пристанище, воно подібно до росинки, це життя тече в тимчасовому, минущому світі. Від нього краще бігти. Гарненько дивися навколо, зміцнюй серце, уникай суєтності, пошуків слави, дурного й корисливого. Будь набожною, усією душею віддавайся освіті черниць і мирянок. Маючи жалісливе серце, будь корисною для тих простих смертних, хто кволий і вбогий.
Днів для очищення в місяці десять. У «Сутрі десяти царів» сказано, що в дні перший, восьмий, чотирнадцятий, п’ятнадцятий, вісімнадцятий, двадцять третій, двадцять четвертий, двадцять восьмий, двадцять дев’ятий і тридцятий бодхісатви радяться з Десятьома царями стосовно дурних і добрих діянь живих істот і записують їх. Ті випробування, яким піддаються Десять царів через гріхи людей, важко винести, вони не поступаються стражданням грішників. Хоча вони й розраховують на те, що живі істоти, які мають намір стати Буддами, будуть здійснювати праведні й добрі справи, гріхи накопичуються, а добрих справ як не було, так і немає. Але ж Будди так люблять нещасних — навіть сильніше, ніж батьки своїх дітей.
Твій дід, чернець Кея, перебуваючи на межі між життям і смертю, прочитав «молитви, що попереджають», набрався рішучості й переконав людей також проводити «молитви, що попереджають», він зробив добру справу, відмовившись від вина. Кея потрапив до пекла, але завдяки тому, що він місяцями ретельно переписував сутри, зміг уникнути страждань на трьох дорогах. Молитви, що попереджають — благо. Пам’ятай: молитви, що попереджають — благо!
Ще передай Сьохану з Кувабара. Спочатку він був негарною людиною, але зрештою змінив своє серце, тисячу днів підтримував священний вогонь, спалив у тім вогні вісім тисяч табличок, зробив благу справу і схилив до віри на благо всього світу ті душі, чиї гріхи були тяжкими. Сьохан врятувався з пекла, до якого повинен був потрапити. Будди й боги заступаються за тих, хто на них уповає, хто будує зали й пагоди, покладається на богослужіння. Усі школи використовують також медитацію — порятунок власними силами. Нехай він запалить священний вогонь. Усі, хто виконує завіти своєї школи, серцем віддається навчанню, один за одним опиняються в Чистій землі Будди Аміди».
Так сказав Емма, а ще він велів передати Сьохану: «Нехай у жодному разі не буде пихатим. Нехай старанно просвіщає тих, хто в невір’ї своєму погруз у дурості й жорстокості».
Ще Емма велів передати Ґеппо — людині, що володіє знаннями: «Цього літа, під час сезону дощів, не думаючи про те, як допомогти кволим і вбогим, він тільки й робив, що читав сутри, день за днем проводив у недіянні. Це гідно жалю. Цілком і повністю покладаючись на буддійське вчення, слід також наполегливо проповідувати його. Досягти просвітління тільки самому — значить змиритися з невіданням інших. Варто невпинно просвіщати людей. Справа Ґеппо — рятувати жалюгідних і нещасних людей. Нехай переконує, нехай збирає пожертвування, нехай залучає тисячі й десятки тисяч ченців для проведення заупокійних служб. Саме це послужить на користь і йому самому. Не забуваючи думати про людей, нехай врятує хоча б одне життя. Передай це Ґеппо.
Скажу ще раз: твоя справа — розповісти людям про «молитви, що попереджають». Протягом усіх сорока семи днів має бути вдосталь підношень. Тих, хто виконує тридцять три роки поспіль церемонію «молитов, що попереджають», візьмуть до себе Будди й протягом сорока дев’яти днів стануть показувати їм шлях. На темній дорозі для них не буде перешкод».
Саме це сказав Емма.
— Будь ласка, відпустіть її. Час летить, повернутися буде важко, — попросив Фудомьо.
Тоді Емма запитав:
— Ти читала сутру «Канкьо»?
— Читала.
— Що ж, тоді піднесу тобі гімн, — він продекламував гімн.
Емма скріпив лист до ігумені своєю печаткою.
— Тепер швидко повертайся.
Таку ж печатку, як на лист, він поставив мені на чоло й повторив: «Повертайся скоріше!»
Але раптом з’явилися два страшних чорти, вони закричали: «У неї зв’язок зі світом уже припинився, а вона все ще не горить! Вона померла раніше від своїх батьків, а це аж ніяк не годиться. Куди це їй повертатися!»
Вони гнівно викотили очі, було так страшно, що душа, здавалося, покинула моє тіло. Хоча Фудомьо говорив мені повертатися, але я побачила й почула стільки нестерпно страшних речей, що все моє тіло боліло, і рушити з місця я не могла. Тоді Фудомьо схопив мене за руку й потяг. І це було так радісно, що й описати неможливо.
Поки Фудомьо вів мене у наш світ, нам по дорозі зустрічалося безліч душ, які просили: «Передай, будь ласка...». Вони так швидко рухалися, що не кожну душу вдавалося почути. Напевно, всі ці душі, просили, щоб за них молилися. Мабуть, кожна благала: «Нехай хоч один разок помоляться за мене як слід — навіть цей один раз дуже допоможе мені».
До мене звернувся чернець років п’ятдесяти з такою промовою: «З того часу, як я помер, не пройшло ще й двох тижнів. Моє ім’я — Учитель з Вербової вежі, я — з храму Сьоґакудзі. Передай моєму спадкоємцеві: «На тридцять п’ятий день неодмінно припиніть пити вино, почніть переписувати сутри. Коли я жив у світі людей, я був милосердним до кволих і вбогих, завжди повторював, що про себе я не думаю, а жалію лише інших людей. Але насправді себе я теж жалував, та й жадібність жила в моєму серці, тому на тридцять п’ятий день мені слід випробувати страждання у світі голодних духів. Але якщо переписувати сутри, цих страждань вдасться уникнути. Якщо ж пити вино, від цього буде одна шкода» — так він сказав і зник.
«Я дід із Тадзіми, — вимовив чернець, що їхав верхи на гнідому коні. Побачивши Фудомьо, він квапливо спішився. — Передайте Сін’емону: я — лишень грішна людина, але я щиро віддав своє серце буддійському вченню, в останню ніч я розтопив лід і здійснив омивання. Я відкинув пристрасть, невпинно молився Будді, і саме з цієї причини я уникнув гріха оман та страждань. Я здійснив «молитви, що попереджають», перебуваючи між життям і смертю, я не пив вина, однаково ставився до людей високого й низького рангу. Завдяки цьому я не потраплю в пекло. Я всім зобов’язаний доброті Сін’емона. Він допомагав мені при житті, молився за мене після моєї смерті, це чудово. Будь-хто має щиро молитися». Потім він додав: «Добре, якщо мої онуки й правнуки стануть ченцями».
Потім до нас понуро звернувся послушник років чотирнадцяти-п’ятнадцяти. «Передайте, будь-ласка: я з родини Акано, що мешкає в Тадзімі, мене кличуть Сюнтьо. Я жив у храмі Корайдзі в Енамі, але неждано-негадано попався під гарячу руку ченцеві нашого ж храму. Тепер я прийму страждання світу демонів, це так гірко. Мої батьки думають: «Як жаль, що він помер раніше від нас, тепер полум’я огорне його тіло». Передайте їм: щоб я уник страждань світу демонів, їм слід переписувати сутри. Скажіть це й моєму старшому братові — він міністр народних справ, а також настоятелеві храму Корайдзі. Якщо вони стануть пити вино, все буде даремно. А якщо людина, якого кличуть Дайамідабу з храму Теннодзі, стане від усього серця молитися за мене, це точно допоможе й принесе мені благо. Передайте це». Плачучи, він деякий час стояв понуро, верхня частина його тіла була оголена й з грудей текла кров, волосся розтріпалося, а вигляд був такий розгублений, що й не описати.
Потім нам зустрілася людина на ім’я Дейдо Ваемон Сабуро, убитий біля Моріґуті. Він був страшний як чорт — волосся розпатлане, закривавлений, з оголеним мечем. Не встиг він і слова вимовити, як його наздогнав ворог. Він закричав: «Куди ти біжиш? Часу мало, повертайся назад!» Вони одночасно виставили вперед мечі, і їхня сутичка почалася. Не сказавши ані слова, я рушила далі. Навіть під час сутички буває перепочинок, але муки за гріх людини, що пішла в ченці, а потім повернулась у світ, не перериваються ні на мить.
Потім мені зустрілися люди, котрі займалися соколиним полюванням. Вони провалюються у вогненне пекло, де збираються їх жертви, щоб пред’явити їм обвинувачення. Ті соколи, яких вони використовували для полювання, перетворюються в залізних птахів, клюють їх печінки, проникають всередину тіла. Ці люди жахливо страждають. Навіть якщо зробити багато добрих справ, це ані трохи не допоможе. За ті гріхи, які здійснюють діти в цьому світі, повністю відповідають батьки, які безперервно страждають. Якщо ж батьки попадають у пекло, серед дітей не повинно бути таких байдужих, які не подадуться в ченці.
— Нехай якнайбільше людей іде в ченці! — так передали ці люди.
Для тих, хто тримав птахів у неволі, пташині клітки склали на зразок ґрат у в’язниці, заштовхали людей туди стільки, що вони не могли поворухнутися, і підпалили. Їхні крики були нестерпними.
Ті, кого називають службовцями або посланцями потойбічного світу, — це ті, хто служить між пеклом та раєм.
Потім я побачила бродячого ченця, що знеславив своє звання. Він стояв опустивши голову й щось пиляв — чи то довгою ножівкою, чи то пилкою.
Душі просили: «Завтра в першу чергу здійсніть підношення водою. Якщо цього не зробити, нам не буде, що пити. А якщо щоденне підношення душам померлих робиться з думкою нагодувати людей, то ми з такого підношення й рисинки не беремо. Якщо ця їжа піднесена нам на деякий час, а потім буде віддана комусь іншому, то ми будемо її охороняти, але це дуже важкий тягар для нас. Це гірко. Особливо добре, коли підношення робиться душам тих, за кого нема, кому молитися, і душам жебракуючих ченців».
Ще я зустріла свого діда по материнській лінії. «Добре, що я тебе зустрів. Передай от що, — радісно сказав він. — Скажи це патріархові й міністрові імператорського двору зі столичного храму Дзюрін’ін, що в долині Бісямондані біля гори Тодзан. Хоча при житті я говорив: «Я досягну всього!», — проте зараз я всім серцем пізнав учення, і особливо радісно, що я молився за батьків. Нехай патріарх переписує сутри! Тільки так можна стати Буддою». Ще він додав: «Нехай тішиться, якщо його онуки підуть у ченці». І з цими словами він зник.
Потім з’ явилася бабця років сімдесяти, вона передала панові Дзідзю: «Я тітка пана Дзідзю з Кувабари. Сама я дурна та вбога, але в мою останню годину пан Дзідзю разом з Тьокі з гори Хіей добре служили Будді, коли я лежала на смертному одрі, моя остання хвилина була радісною. Нехай палко молиться й надалі».
Потім з’явився чернець років шістдесяти: «Я теж хочу передати панові Дзідзю. Я помер у монастирі Неґородзі, тяжких гріхів у мене багато. Але оскільки творили «молитви, що попереджають», мені було легше. Тисячу днів горів священний вогонь, спалили дві тисячі табличок. Своїм подвигом, спрямованим на благо всього світу, пан Дзідзю врятував усіх. Це блага справа, ми йому вдячні», — вимовив він і став невидимим.
Хоч я зустріла ще багато людей, але всіх не запам’ятала. Поки я думала про те, як мені не забути всі послання, що мені передали на шляху додому, Фудомьо, начебто щось розрахувавши, сказав: «Все, далі йди сама». І тільки-но я зібралася так і зробити, як одразу опинилася в нашому світі. Після того, як я це зрозуміла, я нарешті глянула вниз — мої ноги так розпухли, що я не могла ані стояти, ані сидіти. Чотири чи п’ять днів я ніяк не могла отямитися, мені було страшно, усе тіло боліло.
І ще. Коли я бачила пекло, там були діти-викидні, вони тонули в безодні крові, так, що видно було лише голови, а тіл не видно. У вируючій крові багато матерів притискали до себе новонароджених, причому не було чутно ані звуку. З цієї крові вилізла жінка. Вона сказала: «Кажуть, що можна допомогти мені переписуванням сутр, передайте це моїм батькам». Сказавши так, вона знову поринула в безодню.
Ті, хто сваряться з іншими, і чоловіки, і жінки, страждають на шляху демонів.
Той, хто таке бачив, буде палко молитися Будді. Що б не трапилося, потрібно мати милосердя в серці, і, звичайно, потрібно молитися про найголовніше — про майбутнє життя. Це все.
Через три дні Кейсін воскресла. Як і велів Емма, вона стала проповідувати «молитви, що попереджають».
Пройшло три роки, на п’ятнадцятий день десятого місяця, коли Кейсін виконувала свої обов’язки в храмі й проходила повз зображення Каннон, до неї спустився блакитний павук. Ігуменя сказала: «Кейсін, візьми його».
Коли Кейсін підійшла до павука і взяла його, то ніяк не могла розтиснути кулак, начебто дух її відлетів далеко. Усі злякалися, намагалися розтиснути їй кулак, але нічого зробити не змогли. І тоді бог вустами жриці промовив наступне: «Минулого разу Кейсін запросили в палац Емма, але оскільки вмирати їй було ще рано, вона повернулася. Однак багато хто говорив: «Це неправда!». Оскільки таких людей було чимало, її знову призвали до палацу Емма. Коли вона прибула, Емма сказав їй: «Минулого разу, коли ти потрапила сюди, твоя карма була гарна, і я дозволив тобі піти. Після цього ти за моїм наказом проповідувала «молитви, що попереджають», і це дуже гарна справа. Однак люди не вірять тобі. Минулого разу я поставив тобі на чоло печатку, тепер вона стерлась і стала непомітною. Зараз я поставлю відбиток на твоїй долоні. Користуючись їм, таку ж печатку слід вирізати з дерева й пред’являти людям». Сказавши так, Емма поставив печатку на долоню Кейсін.
У той же день увечері, в годину Собаки, Кейсін глибоко зітхнула, її дихання відновилося, вона розтиснула кулак — там були блакитні сяючі мощі.
Наступного року здійснювали «молитви, що попереджають» і протягом десяти днів читали сутри. Саме тоді були пред’явлені мощі, і багато людей повернулися на шлях віри. На восьмий день з’явився якийсь чернець. «У цьому храмі немає зображення Емми. Я виріжу статую й подарую її храму», — сказав він і став шукати потрібне для скульптури дерево. Виявилося, що прямо за храмом є таке дерево. Чернець з ранку до вечора працював ножем, вирізав статую. Усі були йому вдячні, а чернець, виконавши роботу, відразу зник.
— Мабуть, це сам Емма з’ явився й зробив сам себе, — захоплено говорили всі навкруги.
А ту печатку, що була на длолні Кейсін показали наймудрішому Ґеппо, з неї зробили численні відбитки й показували їх людям.
Після свого відродження Кейсін власноруч записала те, що бачила й чула, однак усі її записи раптом зникли. Я був близьким другом Кейсін, а тому ретельно переписав її записи й тепер підношу їх. Відсутні частини я відновив і підношу цей дарунок від усього щирого серця, нехай цей рукопис зберігається в храмі Тьоходзі.
Переписка закінчено 22 дня 8 місяця 10 року доби Ейсьо у центральній келії східного будинку ченців храму Тенйодзі. Той, хто відкриє й прочитає цей рукопис, той візьме участь у благій справі.
Чернець Сейкей.
З 11-го року доби Ейкьо до 10-го року доби Ейсьо минуло майже сімдесят п’ять років. В 11-му році доби Ейкьо мені було лише шість років. Кейсін завжди піклувалася про мене. Шкода, що я вже забув її благодіяння. Перший день десятого місяця — день її смерті.
ПОМСТА АКІМІТІ
Колись у районі Кінай в Камакура жив чоловік на ім’я Ямаґуті-но Акіхіра. Він був дуже багатим. Його сина-спадкоємця кликали Акіміті. Якось Акіміті довелося замість батька судитися в суді щодо заповіту про спадщину, і він у супроводі молодих самураїв виїхав для цієї справи з дому. Таким чином, трапилось так, що в перший рік доби Дзюей у середині третього місяця Акіміті саме перебував у столиці. А в його відсутність розбійник на ім’я Канаяма-но Хаті-родзаемон уночі напав на дім Ямаґуті, пограбував його, виніс безліч скарбів, але, що найгірше — убив Акіхіру й багатьох інших близьких. Ніхто не сумнівався, чиїх рук ця справа. Відкрито говорили про те, що злодій — той самий Канаяма-но Хатіродзаемон. Він був відомий на всю Японію, як отаман нічних злодіїв, знаменитий ватажок розбійників. Грабіжництвом він здобув собі багатство. У його фортеці було понад п’ятдесят сильних і жорстоких молодиків. Таких людей і людьми-то назвати не можна — першорядні негідники. Багато років їх звинувачували в різних тяжких злочинах, тричі володар Камакура видавав укази про те, щоб покінчити з ними, але все це залишалося лише на папері. Щораз після жорстокої боротьби, убивши багатьох, розбійники зникали в невідомому напрямку. Говорили, що ці люди можуть п’ять, а то й десять днів залишатися на дні моря або в надрах гори, а можуть просто стати невидимими людському оку. Дивні речі про них говорили!
Отже, Акіхіра не зміг захиститися, коли розбійники раптово на нього напали. Там, де раніше розташовувалися вишукані кімнати, полин та хміль поросли до самого даху. Будинок перетворився в руїни й перестав бути схожим на житло людей. Сорокадворічна мати Акіміті одразу постриглася в черниці. Навесні цього страшного року Акіміті повернувся зі столиці, вигравши справу. Його мати-черниця, подивившись на Акіміті, гірко розплакалася й стала благати його помститися. Довідавшись про все, Акіміті не міг навіть виразити свого горя. Він дивився на постарілу матір і думав про те, що ж могло бути причиною того, що трапилося. Він був приголомшений. Акіміті вирішив, що його горе розвіється лише тоді, коли він уб’є свого ворога. Оскільки Акіміті не знав, як йому вистежити Хатіродзаемона, він став розпитувати людей, але коли він називав ім’я свого ворога — знаменитого воїна-розбійника, усі говорили, що його неможливо здолати. Тоді Акіміті вирішив напасти на нього вночі, але й це було неможливо. До того ж, Канаяма був нічним злодієм і ніколи не з’являвся відкрито. Акіміті ніяк не міг придумати, що робити, а час спливав.
Але ж не даремно Акіміті з одинадцятирічного віку піднімався в гори, щоб удосконалювати свої знання. Його батько був багатієм, а він мав схильність до військових мистецтв. До того ж, він був незрівнянно гарний і від роду йому було двадцять п’ять років.
Акіміті пішов у спальню, замкнувся там на сім днів і сім ночей і розробив план, як убити свого ворога. У цей час у будинку були мати й дружина Акіміті на ім’я Кітамукі, вона дала подружню клятву в шістнадцять років, а тепер їй виповнився двадцять один рік. Її батька звали Наґае-но Сайто з Етіґо, він теж колись був багатою людиною, але потім втратив усі свої статки та володіння й жив у бідності; про нього мало що було відомо.
Кітамукі була незрівнянною красунею, чудово грала на кото та біва, була вправною в малюванні, виготовленні нитяних квітів, але особливо добре писала й декламувала вірші. У всьому вона була неперевершеною. Часом Кітамукі підходила до дверей спальні і з жалістю говорила:
— Чому ти там так зітхаєш?
Однак із кімнати не було жодної відповіді. На сьомий день Акі- міті вийшов, повернувся до дружини й тихо сказав:
— Я будь-що-будь вирішив убити ворога мого батька. За ці сім днів, що я не виходив із кімнати, я придумав, як це зробити. Чи можу я у всьому покластися на тебе?
Дружина вислухала й відповіла:
— Навіщо ти це питаєш? Минуло вже п’ять з лишком років, як я прийшла в цей будинок і обмінялася з тобою подружньою клятвою, і ніколи я через це не шкодувала. Що б ти не запропонував, я не відмовлюся. Нехай навіть я повинна буду віддати своє життя, якщо мій пан скаже, як я можу противитися? — у її словах чулася щира відданість. — До того ж, тієї ночі, коли прийшли злі люди, тебе не було, ти був у столиці, а я так злякалася, що навіть подумала, що ніколи вже не бачити мені білого світу. Не можу й висловити, як я їх ненавиджу!
Акіміті вимовив:
— Що ж, тоді слухай, про що я хочу попросити тебе, — Акіміті говорив, твердо вимовляючи кожне слово. — Ти проберешся у фортецю Канаями й проведеш із ним одну ніч. Це для того, щоб я міг убити його.
Дружина дуже злякалася:
— Що ти говориш! Це ж божевілля! У світі немає подібних прикладів, і я ніколи навіть не чула про подібні плани! Як ти міг це сказати! Та про це й думати не можна! Якщо вчинити так, як ти придумав, ми ж ніколи з тобою не побачимося знову! Ні, адже жінка підкоряється «п’яти перешкодам» і «трьом послуханням», ти навіть не подумав, що в цьому житті у мене не буде будинку, а в наступному я народжуся з тілом змії. Якщо жінка зустрічається з двома чоловіками, то демони пекла вбивають їй через рот в усі частини тіла безліч залізних цвяхів у три сяку величиною. Згадай-но це! Навіть страшно уявити собі!
Акіміті розумів, що вона права, але відповів суворо:
— Ти говориш вірно. Але подумай, що буде, якщо я не вб’ю ворога свого батька. Що будуть говорити в країні? Що подумає володар? Що скажуть мої товариші? Але головне, мій несплачений борг — убити ворога збережеться і в наступному моєму житті, і добре, якщо я буду покараний тільки тим, що народжуся биком чи конем. Адже наша з тобою клятва дана на два життя! Якщо жінка належить двом чоловікам, це більший гріх, ніж якщо чоловік служить двом володарям. Але в цьому випадку й сам Будда нас пробачить. Так що не роздумуй довго, а відповідай швидко, чи згодна ти, — сказав він. Потім додав: — Адже я запитав тебе, і ти сказала, що готова пожертвувати заради мене навіть життям. А тепер говориш, що не виконаєш прохання. Виходить, ти збрехала? У такій справі і померти не шкода, так що відповідай прямо.
Не знаходячи в собі сил твердо відмовити чоловікові, дружина відповіла на сказане так:
— Що ж, будь по-твоєму. Мені однаково. Однак скажи, що буде, якщо навіть пробравшись до цієї людини, обдуривши її, ми все ж не зможемо його вбити?
Акіміті відповів:
— Ти підеш у село, що поруч із замком Канаяма, і скажеш, що ти куртизанка зі столиці. Коли ти там з’явишся, Канаяма обов’язково тебе запросить. Гарненько попроси хазяїна готелю, щоб тебе покликав саме Канаяма. Він проведе з тобою ніч і напевно нап’ється саке. Він перед тобою не встоїть! Я впевнений в цьому, адже побачивши тебе, він ні про що не здогадається. Канаяма — слабка людина. Провівши з тобою ніч, він захоче провести й наступну, щоб знову розважитися, саме тоді він і повинен пообіцяти тобі ще раз прийти. А ти напиши мені записку й відправ з нею гінця. Уночі я непомітно проберуся до фортеці й вб’ю його, заплачу свій борг за смерть батька й прославлю своє ім’я.
Тоді дружина сказала:
— Не завжди буває так, як хочеться. Є приказка: «За ніч міняється серце чоловіка й плин ріки». Якщо я й назвуся куртизанкою зі столиці, і він, можливо, вирішить провести зі мною ніч, проте не захоче проводити другу. І якщо саме так станеться — який сором!
Акіміті сказав:
— Але ж Канаяма — слабка людина. Якщо він зустрінеться з тобою, він напевно захоче провести з тобою й одну ніч, і дві. Ти така красуня, не тільки я це бачу!
Тим часом дружина думала про те, що краще б їй потонути в морі або річці. Але потім вирішила, що помститися все-таки необхідно, нехай навіть на це піде сотня ночей. Якщо пощастить, вона сама вб’є цього Канаяму, але не стане залишати цю справу чоловікові. Вона була з тих жінок, на яких можна покластися.
Був кінець третього місяця, і вони вирішили, що рушати їй треба завтра. Жінка склала вірш:
Вважала я в душі:
Навесні розпустившись, квіти
Цвісти будуть довго.
Але завтра вони опадуть.
Сумно мені думати про це.
На що Акіміті негайно ж відповів:
Про це не думай!
Часом і весняне гілля
Ламається. Що ж!
Серця незмінні, повір.
О, знай, що ми зустрінемося знову.
І тоді Кітамукі сіла в паланкін у супроводі лише однієї жінки, і поспішила в село. Прибувши, вона зупинилась у готелі. Наступного дня кілька молодців Канаями побачили її. Ця жінка — справжня красуня! — Вирішили всі. Один із них, для того, щоб угодити Канаямі, розповів йому про неї. Зрадівши, той пішов до готелю, глянути на жінку. Дійсно — чудо-красуня! Як бутон троянди на вітру, що заплітає коси верб! Брови чарівні й повні кокетства, фігура бездоганна. Щойно Канаяма побачив її, як утратив розум, його серце затріпотіло. Через власника готелю, він домовився про зустріч з нею.
Вони пили саке й розважалися. Канаяма був несказанно нею зачарований, проте він боявся за своє життя, а тому постійно був напоготові. Вони провели вечір за розмовами про кохання, але він не залишився з нею до ранку, випив зовсім мало саке і ввечері, лише стемніло, пішов. Вона чекала його до наступної ночі, проте він так само не став їй довіряти. Вона розуміла, що він постійно насторожі, з ним завжди був десяток озброєних воїнів, а сам він приходив у латах і з довгим мечем. Він не лягав спати поряд із нею, а якщо й лягав, то узголів’ям для нього служив оздоблений сріблом меч. Він був завжди дуже обережним і не випускав з рук зброї, а в неї навіть не було можливості щось повідомити чоловікові.
Час спливав. Минув уже цілий рік. Уесь цей час у неї не було можливості зв’язатися з Акіміті. Жінка тужила, з кінця того року вона завагітніла, але навіть коли вона народила чарівного хлопчика, Канаяма не почав їй довіряти. Увечері він пив з нею саке, проводив з нею годину-другу, а потім поспішав кудись, як і раніше не бажаючи залишатися на всю ніч. Саме те, що вона не знала, де він ночує, засмучувало її найбільше. Одного разу її чоловік Акіміті довідався, що вона народила дитину. Ось як все обернулось! Він-то гадав, що вона пробуде у Канаяма зовсім недовго, тому й запропонував їй цей план, а тепер... Новин від неї нема... Вона народила дитину... Він гнівався. Тепер він мав помститися не лише за батька, але й за дружину. Він не міг заспокоїтись і думав лише про свою помсту.
Тим часом дружина розмірковувала: «Як усе жахливо! Звичайно, Акіміті зневажає мене. Як це сумно! Канаяма всього боїться, тому він такий обережний. Уже пройшли роки й місяці, його відношення до мене змінилося. Я повинна щось придумати, щоб виконати завітну мрію Акіміті.» І вона придумала. Раптом прикинулась хворою, відмовилась від їжі. Пройшло п’ять, десять днів, здавалося, що вона за крок від смерті. Канаяма, дізнавшись про її хворобу, прийшов до неї. Наблизившись, він із занепокоєнням спитав:
— Що з тобою? Скажи, що у тебе на серці? Хай знадобляться на п’ятдесят, на сто камме різних ліків, я все дістану. Мені страшно за тебе. Ти ж зі столиці. Можливо, ти сумуєш за батьком і матір’ю? Або згадуєш того, кого кохала? Скажи! Говори прямо. Я накажу, і їх привезуть. Це правда, що я давав клятву кохання й іншим жінкам, проте, якщо я втрачу тебе, то помру, піду з життя. Говори, чого ти хочеш?
Жінка вислухала його і відповіла:
— Я радію тому, що ти сказав. Я не сумую ні за ким у столиці. Тепер я не буду нічого від тебе приховувати. Ми з тобою стали близькими за цей рік, проте ти ніколи не залишаєшся зі мною на всю ніч, а завжди йдеш. Якби ти мене кохав по-справжньому, то показав би, де ти ночуєш, але я цього не знаю. А раз так, виходить, що в тебе є інша, з якою ти проводиш ночі. Це мучить мене, і саме в цьому — причина моєї хвороби.
Канаяма вислухав її. Так ось у чому причина! Нічого такого немає. Не сумнівайся, я готовий тобі присягнути в тому, що нічого такого немає. Тепер я не буду нічого від тебе приховувати. Я не показую нікому свою спальню тому, що у мене багато ворогів. Але тепер я знаю, що тебе це засмучує. Ти ж народила мені сина, значить, я нічого не маю від тебе приховувати. Якщо тебе це заспокоїть, я покажу тобі, де я сплю.
Коли він це сказав, Кітамукі зраділа й почала потроху одужувати. Одного разу Канаяма взяв її за руку і провів по головній будівлі своєї садиби. Він показав їй житлові кімнати, гарну залу, де відпочивали його воїни. Потім вони зайшли до кімнати, яка знаходилась трохи подалі, там стояло величезне міцне ліжко під балдахіном. Тонкі верхні циновки, ватна ковдра-футон, узголів’я з очерету, розкидані по кімнаті речі створювали вигляд жилої кімнати. Саме так вона й подумала, проте Каняма сказав, що це не так. Вони пройшли далі через маленькі двері. На відстані в чотири-п’ять кенів від цих дверей текла повноводна гірська річка. Кітамукі здивовано глянула на воду. Біля причалу стояв невеличкий човен. Взявши кохану за руку, Канаяма допоміг їй сісти в нього, вони пропливли близько одного тьо й зупинилися поблизу скелі, потім по стежині піднялися на гору. Через деякий час вони підійшли до печери. Печера була квадратною, довжиною приблизно в три кена, повністю застелена тоненькими циновками-татамі, там стояли гарні меблі, були також чайний посуд. Було ясно, що там хтось живе. Канаяма пояснив:
— Тут я залишаюсь на ніч. Про цю печеру ніхто не знає. Кращого укриття не знайти. Ти мені дуже дорога, тому я і показав тобі цю печеру. Якщо ти комусь скажеш про неї, я дуже засмучусь.
Жінка відповіла:
— Навіщо мені комусь про неї говорити? Вибач, я і не знала, що ти такий обережний. Тепер я спокійна. Але як же ти сам облаштував печеру? Тобі мали допомагати.
Канаяма відповів:
— Звісно, мені допомагали. Цю печеру вирубували триста людей. Але ніхто з них не вижив. Тепер немає жодної людини, хто б знав про цю печеру.
Жінка тим часом намагалась щось вигадати. «Що ж можна зробити? Він безсердечна людина! Я думала, що, дізнавшись про печеру, зможу допомогти Акіміті, але як же він сюди добереться? Кана- яма використовує човен. Він щоночі сідає в нього і пливе сюди, а зранку на ньому повертається. До того ж, двері зачиняються. Ніхто не зможе провести Акіміті сюди! Нічого й думати. Що ж робити?»
Через деякий час Канаяма сказав:
— У провінції Сінано живе один багатій, він запросив мене, і я маю їхати. Мене не буде днів п’ять. Запроси до себе подруг. І додав:
— У жодному разі не кажи нікому про печеру!
Канаяма поїхав у провінцію Сінано. Поки його не було, Кітамукі написала листа чоловіку і відіслала його з вірною служницею. Через деякий час та прийшла до Акіміті. Він взяв лист і прочитав:
«Завтра перевдягнись у жіноче вбрання і приїзди сюди. Все поясню під час зустрічі. Я довго не писала тому, що не знал, що робити. Вибач, усе розкажу при зустрічі. Поспішай!»
Будь-хто оцінив би таку відданість дружини. Акіміті зрадів, але потім раптом подумав: «Вона вже цілий рік живе з цим мерзотником. Навіть дитину народила. Кому зараз належить її серце? Що ж, будь що буде. Якщо я й загину у будинку свого ворога, то в наступному житті мене чекатиме щастя. Справжній чоловік має віддавати життя, зберігаючи мужність у серці. Я повинен убити ворога свого батька». Він поїхав. Жінка, як і було задумано, запросила подруг. Увечері вона заховала Акіміті у своєму ліжку і все йому розповіла. Вона показала чоловікові печеру і вони все там гарненько роздивилися. Коли чоловік сховався в печері, Кітамукі сказала:
— Скоріш за все, Канаяма повернеться завтра. Убий його тут. Навіть якщо я помру, ти повинен довести справу до кінця!
Акіміті з радістю чекав вечора.
Повернувся Канаяма. Він увійшов до головної зали, де його зустрічала Кітамукі. Цього разу він награбував незчисленні багатства. Канаяма випив саке і повів дружину у спальню. Кітамукі зрозуміла, що сьогодні Канаяма не піде в печеру. Вона сказала:
— Ти, здається, п’яний? Чому б нам не піти до печери, щоб відпочити там? Ти стомився. Зараз у тебе стільки скарбів, що навіть хтось із твоїх людей може тебе вбити від заздрощів. Ти маєш бути більш обережним!
Канаяма послухав жінку і вже сідав у човен, як раптом зупинився.
— Щось трапилось?
— Я не прив’язую човна таким вузлом. Щось тут не так.
Жінка відповіла:
— Це я. Мені було дуже сумно, тому сьогодні зранку я плавала з малюком у човні.
Завжди такий обережний, цього разу Канаяма повірив жінці. Вони сіли у човен і припливли до скелі. Канаяма сказав:
— Бери свічку і йди вперед.
Кітамукі пішла першою, проте на півдорозі ніби з необережності загасила вогонь. Але Канаяма віддразу ж запалив його знову. «Що ж робити? Якщо я піду вперед зі свічкою, то Канаяма одразу побачить Акіміті у печері, уб’є його, а потім і мене».
Подумавши так, жінка спеціально впала і покотилась з гори. Канаяма стало шкода Кітамукі, він узяв її під руку, знову запалив свічку і пішов уперед. Але біля самісінького входу до печери, він знову зупинився. Йому здалося, що в середині хтось є. Кітамукі розсердилась:
— Ти дивний сьогодні. Невже ти підозрюєш мене в чомусь?
— Ні, що ти? Але подивись на потоки пари над входом. Таке буває від дихання живої істоти. Раптом в печері хтось є?
— Усе це дурниці. Просто ти жив тут роками сам, а від дихання однієї людини такого не буває. Але ж зараз ми тут буваємо часто удвох.
Канаяма заспокоївся, але все ж таки перед собою у печеру вніс опудало, що було дуже схожим на нього. Акіміті вже збирався було вдарити опудало мечем, але раптом почув голоси ніби, як мінімум, трьохсот людей: «Акіміті, почекай!» Він подумав у цю мить, що це самі небеса його попереджають і вчасно зупинився.
Канаяма повністю заспокоївся. Він заховав опудало й увійшов до печери. Акіміті дочекався! Єдиним ударом меча він зніс голову свого ворога. Кажуть, що Канаямі тоді був 31 рік. А голоси, які вчасно попередили Акіміті належали бідолахам, котрих убив Канаяма.
Не гаячи часу, чоловік і жінка вибралися з печери. Акіміті вже думав про те, яке щасливе життя нарешті їх чекає, але раптом Кітамукі сказала:
— Я хочу стати черницею і молитись до кінця своїх днів.
— Що трапилось? — Акіміті не міг стримати сліз.
— Я ніколи не кохала Канаяму, але ж народила йому сина. Канаяма помер раніше від мене, тому я повинна молитися за його майбутнє життя. До того ж, я вбила людину, і не знаю, що про мене скажуть люди. Краще б за все мені втопитися, проте бажання жити в мені дуже сильне. Мабуть, я ще довго житиму з цим соромом. Немає людини більш нещасної від мене. Я вийшла заміж дуже молодою, але не встигла пізнати щастя заміжжя. Я кохала тебе, проте довго жила з ненависною мені людиною. Я завагітніла й народила йому сина, хоча й не бажала цього. Ця людина була ворогом мого чоловіка, але вона ж була батьком мого сина. Я знала це, проте все одно вбила його. Тому я піду до мудрого вчителя, який допоможе мені стати щасливою в наступному житті. Що б ти не говорив, я зроблю саме так, як вирішила.
У двадцять два роки вона обстригла волосся, одягла чорну рясу, сховалась у горах і нарешті знайшла спокій. Історія цієї жінки розчулювала всіх, хто чув її. Згодом її син став багатієм. По імені свого названого батька його звали Ямаґуті-но Дзіро Саемон. Акіміті також вирішив, що йому нічого робити одному в цьому світі, попрощався зі своєю матір’ю Ґодзен, піднявся на гору Коя і жив там у душевному спокої.
Такі історії рідко трапляються в наш час. Тож подумайте, читачі, якими обачливими ми маємо бути!
Переклад О. Левицької