Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
«Історія любовних пригод самотньої жінки»
Канадзосі. Іхара Сайкаку (1642-1693)
Белетристика
СХОВАНКА СТАРОЇ
Красуня — це меч, що рубає життя, —
ще в давнину казали мудреці.
Осипаються квіти серця, і надвечір залишаються лише сухі гілки. Такий закон життя, і ніхто не уникне його. Але буває, що налітає ранкова буря. Як нерозсудливо — загинути ранньою смертю на шляху кохання. Та ніколи не переведуться на світі такі божевільні!
Якось трапилося мені піти в Саґу, що на захід від столиці. Коли я переправлявся через Умедзу — «Ріку сливового цвіту», вуста якої ніби шепотіли: «Ось уже й весна!», я зустрівся з двома ошатними юнаками. Один із них був гарний собою, але смертельно блідий та виснажений. Здавалося, замордований жагою кохання, він хилився до швидкого кінця, бажаючи залишити старого батька своїм спадкоємцем.
Юнак говорив:
— Моє єдине бажання, щоб я ні в чому не знав нестатку, щоб моя любов ніколи не вичерпувалася, як повноводна річка.
Супутник з подивом вигукнув:
— А чи є країна, де немає жінок? Туди хотів би я сховатися, там на самоті і в спокої продовжити свої дні. І лише стежити за змінами нашого світу.
Їхні думки про життя та смерть були такі не схожі одна на одну, як тривале життя не схоже на коротке.
Юнаки, ніби поспішаючи за нездійсненними мріями, йшли вперед і вели люту суперечку. Дорога, не розгалужуючись, вилась уздовж берега річки. Безжально топчучи молоді пагони диких трав, вони йшли все далі на північ у глиб гір, туди, де не було й сліду людей. А я, охоплений цікавістю, пішов за ними.
Посеред соснового гаю виднілася ріденька огорожа з сухих гілок. Дверцята, сплетені з пагонів бамбука, були такими тісними, що й собака не пролізе. Покрівля, що ховала вхід до природної печери, була з одним тільки пологим схилом, а з неї звисали стебла трави й сухе листя плюща — усе, що лишилося від осені. Під вербою, вибігаючи з бамбукової трубки, дзюрчав струмочок. Він був чистий, і здавалося, що власник цієї келії — чернець! Але ні! Тут була жінка, зігнута під тягарем прожитих літ, як верба над водою. Волосся було вкрите інеєм, а очі нагадували сяйво місяця. На старому косоде1 небесного кольору були рясно розсипані махрові хризантеми. А пояс був пов’язаний спереду витонченим вузлом. Навіть зараз, у глибокій старості, вона не здавалася потворною.
Над входом, який вів, мабуть, в її опочивальню, висіла дошка з написом: «Хатина пристрасті». Ще відчувався аромат палених тут колись пахощів. Моє серце готове було влетіти до неї у вікно. А тим часом хлопці зайшли до хатинки, не питаючи дозволу, з виглядом звичних відвідувачів.
Стара посміхнулася:
— І сьогодні ви теж прийшли мене провідати! Скільки на світі задоволень манить до себе, навіщо ж вітер горнеться до сухого дерева? Вуха мої туго чують, мова мені не кориться. Я вже сім років, як втекла від суєтного світу. Коли розпускаються квіти сливи — пробуджується весна. Коли зелені гори вкриваються білим снігом — я знаю, що настала зима. Давно вже я не бачу людей. Навіщо ж ви приходите до мене?
— Друга мого роз’їдає пристрасть, а я занурений у свої думи. І тому ми не осягнули розумом усі таємниці кохання. Досвідчені люди порадили нам прийти сюди. Розкажіть про своє минуле життя.
1 Шовковий одяг на бавовні.
Юнак налив трохи чистого вина в золоту чарку і став пригощати стару. Вона не відмовилась і непомітно сп’яніла, в голові у неї потьмяніло, і вона заспівала пісню про кохання. А потім почала розповідати, немов уві сні, про все, що трапилося на її віку.
— Я не низького роду. Мати моя, правда, була не родовитою, але один із предків мого батька за часів імператора Ґо Ханадзоно1 був своєю людиною серед вищої знаті. Проте, як часто буває на світі, наш рід занепав і хоч не зник зовсім, але вже не міг служити нам опорою. Від народження я була красивою й привітною, і мене взяла до себе на службу дама, що займала при дворі найвище становище. Життя серед витонченої розкоші припало мені до душі. Так служила я кілька років. Здавалося б, що поганого могло зі мною трапитися в одинадцять років. Тим літом мені раптом захотілося зачесатися на власний смак. Це я перша зробила зачіску наґесімада2 без буклів на скронях, я першою стала пов’язувати волосся шнурком мотоюі. І візерунок ґосьодзоме для сукні3 теж я придумала, вклавши в нього всю душу. З того часу він став модним.
Життя придворної знаті близьке до узголів’я кохання. Все нагадує про нього: вірші-танка і гра в м’яч. Скрізь бачила я кохання, всюди чула я про кохання. Що ж дивуватися, якщо серце моє само собою до нього спрямувалося?
І тоді я стала отримувати любовні послання. Вони приходили звідусіль і хвилювали моє серце. Та не було місця, куди їх сховати, і я попросила мовчазну палацову варту віддати їх вогню. Але місця, де були написані імена богів не зникли в полум’ї, і я розкидала обгорілі клаптики в саду біля храму Йосіда.
1 Імператор Ґо-Ханадзоно правив країною з 1428 по 1464 рр.
2 Модна в епоху Ґенроку зачіска молодих дівчат. Волосся на лобі і скронях зачісувалося гладко, на потилиці укладалося у великий вузол і перев'язувалося м'яким шнуром (мотоюі), а позаду підхоплювалося дуже низько.
3 Один із видів вишуканих візерунків, що прикрашали шовкові жіночі кімоно, мода на які часто змінювалася.
Немає нічого химернішого за кохання! Усі мої пошукачі руки й серця були чепурними й гарними, але я була до них байдужа, а віддала своє серце самураю найнижчого рангу, який мав би в мені викликати огиду. Я віддалася йому в думках після першого ж листа від нього, так він захопив мене силою вираженого в ньому почуття. З кожним новим любовним посланням кохання моє розгоралося все сильніше та сильніше. Я тільки й мріяла, коли ж ми зустрінемося. Нарешті ми подолали всі перешкоди. Я віддалася моєму милому, і почали плестися чутки, але порвати наш зв’язок було так болісно! Одного ранку наша таємниця розкрилася. Мене переслідували до мосту Удзібасі й там покарали, а його лиши життя.
Багато днів після цього являвся мені кілька разів, чи то уві сні, чи справді, привид біля мого узголів’ я. Я, налякана, навіть хотіла розлучитися з життям. Але через певний час я вже забула про цього чоловіка. Отаке жіноче серце — безсоромно мінливе!
У той час мені було лише тринадцять років, тому люди дивилися на мій проступок крізь пальці. Багато хто не міг навіть повірити в це.
У минулі роки наречена, залишаючи рідний дім, журилася про розлуку з близькими. Рукава її вбрання були мокрими від сліз. Нинішня наречена стала розумнішою і квапить своїх сватів. Швидко вирядиться й чекає на весільний паланкін. Застрибне в нього, не відчуваючи ніг від радості, і мліє від щастя. Років сорок тому до вісімнадцяти-дев’ятнадцяти літ дівчата взагалі вважалися ще дітьми. Бавилися собі біля воріт оселі на бамбукових ходулях. Юнаки теж здійснювали обряд ґемпуку1 лише років у двадцять п’ять. Отакий мінливий світ!
І я теж зі скромного бутона кохання перетворилась на яскраву квітку ямабукі на березі урвища. Шкода! Чи не стануть прозорими каламутні води потоку!
1 Обряд ґемпуку полягав у тому, що після досягнення віку в чотирнадцять-п'ятнадцять років юнакові робили дорослу зачіску, збриваючи на лобі волосся.
2 Кіото ділився на Верхнє місто — місцеперебування знаті та Нижнє, де жив простий народ.
МОЛОДА ТАНЦІВНИЦЯ НА БЕНКЕТАХ
Пліткарки кажуть, що Верхнє й Нижнє місто в Кіото2 майже в усьому відрізняються між собою.
Коли краса квітів зблякла навіть на літніх сукнях, — я пішла подивитися «Коматі одорі»1. Хлопчики з навколишніх місць із зачіскою аґемакі2 на голові грали на барабанах, розмахуючи руками. До Четвертого проспекту танцюристи рухалися чинно, як і належить мешканцям Верхнього міста. А далі, в Нижньому місті, усе пішло по-іншому. Пісні полилися швидше, кроки все прискорювалися. Мимоволі думалося — як може все так раптом змінюватися?
Зазвичай, якщо людина добре грає хоча б на барабані, вміло відбиваючи такт, і пам’ятає мелодії, його вже вважають майстром, яких небагато.
У роки Мандзі3 один сліпий на ім’я Сюраку родом з Абекави, що в провінції Суруга, відправився до Едо. Там, звеселяючи знатних, позаду завіси, він один грав водночас на восьми музичних інструментах. Потім він відправився поширювати своє мистецтво до столичного міста Кіото. Він чудово складав нові танцювальні мелодії для того, щоб навчати людей. І, зібравши молоденьких учениць, навчив їх свого ремесла. Ці дівчата — не акторки театру Кабукі, їх запрошують на один вечір потішити знатних дам. І вони носять особливий одяг: поверх нижньої сукні червоного кольору надягають біле косоде, прикрашене золотими та срібними візерунками. Комір чорного кольору. Пояс з триколірних ниток загортають ліворуч і пов’язують за спиною. На поясі кинджал із золотими прикрасами, інро4 і гаманець. Волосся посередині голови збривається і на скронях закручується так, як це роблять юнаки. Вони співають пісні, танцюють та пригощають гостей саке.
1 Танець, який виконували хлопчики ввечері сьомого дня сьомого місяця (свято Танабата).
2 Зачіска хлопчиків. Волосся, розділене на проділ посередині голови, яке зв'язувалося з боків у пучки.
3 1658-1661 рр..
4 Скринька-футляр, в якому носили дрібні предмети (шпильки, голки, печатки, ліки тощо).
Запросивши самураїв із провінцій і людей у віці, найкраще — пригощати їх у харчевні на горі Хіґасіяма, покликавши для їх розваги п’ять-шість таких дівчат. Місцеві чоловіки до них дещо холодні. Їм платять зовсім мало на недорогих гулянках — по одній срібній монеті кожній. Років до тринадцяти — це чарівні дівчатка, але поступово вони удосконалюються в своєму ремеслі, дізнаються про звичаї мешканців столиці, навчаються догоджати гостям вправніше, ніж служниці гетер з кварталу кохання в Наніва. Поступово дівчина дорослішає і років у п’ятнадцять уміє поживитися у гостей. Та годі й думати, що можна насильно примусити її до кохання. Вона пускається до хитрощів, щоб дістатися до самого серця, а коли доходить до справи, то завжди вміє вправно вислизнути з рук:
— Ну вже якщо я вам запала до серця, ви можете тихенько прийти до мене в дім мого господаря, і тоді у нас буде любовна зустріч.
Вона робить вигляд, що дрімає, напившись саке, а сама чекає слушного часу. Коли блазні, отримавши трохи грошей, учинять жахливий гвалт, щоб підняти настрій гостей, тут дівчина пускається на різні хитрощі і виманює у приїжджого провінціала великі гроші.
Новачки зазвичай потрапляють в халепу. Та зрештою будь-хто, кому тільки заманеться, може посвавільничати з майко1, адже навіть найвідомішій з них найкраща ціна — одна срібна монета.
Я в юності зовсім не хотіла займатися цим ремеслом, але мені з дитинства так сподобалися звичаї майко, що я відправилася з мого рідного села Удзі до столиці вчитися модним на той час танцям і зрештою чудово навчилася танцювати. Чим більше мене хвалили, тим більше мене це захоплювало, і я вже не слухала жодних порад інших. З часом я стала справжньою танцівницею і навіть іноді з’являлася на бенкетах. Але мене завжди супроводжувала моя мати, тому я була зовсім не схожа на розпущених майко. Гості не наважувалися дозволити собі зі мною надмірних вільностей і марно палали пристрастю, помираючи від любові.
Якось одна дама із Західних провінцій зняла будинок на вулиці Кавараматі, щоб видужати після хвороби. З початку спекотного літа аж до тієї пори, коли гори з півночного боку покривалися снігом, вона щодня їздила в паланкіні за місто розважатися. До того ж, з її вигляду було аж ніяк не видно, що вона дійсно потребувала ліків. Уперше вона побачила мене біля річки Такасе й послала своїх людей запросити мене.
1 Молода співачка.
І вона, і її чоловік навперебій пестили мене з ранку до вечора. Обіцяли посватати за свого сина з провінції. Вони були зачаровані моїми витонченими манерами. Отже мене чекала гарна доля!
Таку зовнішність, як у цієї пані, у столиці не побачиш. Та й у селі навряд чи знайдеш таке опудало. Зате її чоловік був таким красенем, що в наш час навіть у палаці Государя з ним ніхто не зможе зрівнятися! Подружжя, вважаючи що я — все ще невинна дитина, клали мене спати поміж собою, і я, згадуючи все те, що добре опанувала за три роки до того, аж зубами скрипіла, палаяючи як у вогні..
Якось, прокинувшись, я відчула, що нога пана торкнулася мене! У голові в мене запаморочилося. Забувши про все, уважно прислуховуючись до хропіння пані, я прослизнула під його нічну сорочку, намагаючись запалити в ньому пристрасть. Незабаром мені довелося дізнатися, як важко втрачати того, кого справі кохаєш.
На превеликий жаль, у столиці не можна бути необачною! Навіть на мить! І ось саме тоді, коли дівчатка мого віку ще бавляться в селі біля воріт на ходулях, я була висміяна й вигнана з ганьбою до себе додому в рідне село.
ГАРНА ЖІНКА — ПРИЧИНА НЕЩАСТЯ
Гра в м’яч — потіха для чоловіків. Проте одного разу, коли я виконувала обов’язки служниці на посилках в одного знатного пана, я побувала в палаці його дружини в Асакуса. Саме там я мала нагоду побачити, як жінки її свити грають у м’яч. У саду розцвітали азалії і все довкіл було парпурового кольору — і квіти, і шаровари дам, що бавилися м’ячем. Беззвучно ступаючи в особливих чобітках, підгорнувши рукав вбрання, вони вправно били по м’ ячу поблизу огорожі, граючи в «переліт через гору» або в «переліт через вишневий сад».
Я сама жінка, але ніколи мені не доводилося бачити чи чути, щоб жінки бавилися м’ячем. Столичні дами не дозволяли собі навіть стріляти з дитячого лука. Кажуть, першою цю забаву ввела у звичай красуня Ян Ґуй-фей1, і донині ще вважають, що вона цілком личить жінкам. Але з того часу, як принц Сьотоку першим у нашій країні почав розважатися грою в м’яч, не траплялося ще такого, щоб цим бавилися представниці моєї статі. Однак моя пані, дружина управителя провінції, була дивачкою.
Під вечір згустилися сутінки, вітер зашумів у деревах. М’яч почав падати не туди, куди слід, отже інтерес до гри впав. Пані скинула з себе одяг для гри в м’яч. І раптом на її обличчі з’явився якийсь дивний вираз, ніби вона щось згадала. Я не знала, чим її ві- дволікти. Коли у пані був поганий настрій, усі жінки затихали, боячись зайвий раз поворухнутися.
Одна з них, догідлива й улеслива фрейліна Касаі, яка вже довгий час служила в маєтку управителя, трясучи головою й колінами, запропонувала:
— Влаштуємо знову сьогодні ввечері зібрання ревнивих жінок, аж доки не догорять великі свічки.
Тієї ж миті обличчя пані прояснилося, і вона весело вигукнула:
— Так, це саме те, що мені і потрібно!
Старша пані, фрейліна Есіока, смикнула за шнурок дзвоника, прикрашеного ошатною китицею, що висів на галереї. Не тільки шляхетні дами, але навіть служниці на побігеньках без особливих церемоній усілися в коло. Зібралося чоловік тридцять п’ять. Я теж приєдналася до них подивитися, що буде.
Фрейліна Есіока наказала всім розповісти, нічого не приховуючи, що у кого на серці, лаяти жінок через заздрощі, поносити чоловіків через ревнощі. Розповіді про любовні негаразди втішать пані. Хоч дехто й подумав про себе, що це дивна забава, та оскільки на те була воля пані, ніхто не наважився засміятися.
Після цього відчинили двері з деревини криптомерії, на яких була намальована плакуча верба, і дістали ляльку — справжню красуню. Напевно, зробив її який-небудь знаменитий майстер. Вона вражала своєю дивною красою навіть жінок, які дивилися на неї — настільки привабливим був її образ, а обличчя — немов квітка сакури.
1 Ян Ґуй-фей (709-756) — відома красуня, коханка китайського імператора Сюань Цзуна (VIII в.)
Згодом усі по черзі почали відкривати свої душі. Серед нас була одна служниця на ім’я Івахасі-доно, така потворна, що лише її вигяд, здавалося, несе біду в дім — живе втілення злого духа. При денному світлі вона й думати про любовні інтриги не могла, а її таємні нічні зустрічі давно припинилися — так давно, що вона, мабуть, вже й забула, коли востаннє бачила чоловіків. Саме вона й поспішила розпочати раніше від інших.
— Я вийшла заміж у своєму рідному селі Тоті, що в провінції Ямато. Скоро мій чоловік-негідник відправився в місто Нара, де у одного священика з храму Касуґа була напрочуд гарна дочка. От він і повадився ходити до неї. Серце моє розривалося від ревнощів. Тому, прокравшись у двір і сховавшись поблизу її будинку, я почала підслуховувати.
І що! Бачу, як дівчина відчинила хвіртку і впустила до себе чоловіка. «У мене сьогодні ввечері брови свербіли, а це знак того, що у нас з тобою буде радісна зустріч». Не соромлячись, вона схилилася до нього своїм тонким станом... і тут я закричала: «Це мій чоловік!», — і вчепилася в неї своїми чорними зубами1.
І раптом оповідачка кинулася гризти ляльку, яка так нагадувала живу людину. І досі в мене перед очима це жахливе видовище. Не знаю нічого страшнішого!
З цієї історії все й почалося. Наступна жінка, звиваючись усім тілом, виповзла вперед і стала розповідати:
1 Японські жінки після одруження фарбували свої зуби чорною фарбою.
— Свої юні роки я провела в місті Акасі, що в провінції Харіма. Племінницю мою видали там заміж за чоловіка, який виявився страшенним розпусником і не міг пропустити жодної жінки — усі служниці в будинку, клюючи носами, ходили сонні з ранку до ночі. Племінниця смиренно сприймала ганебну поведінку свого чоловіка, знаходячи йому слушні виправдання й лишаючи все як є. З досади на таку покірливість я вирішила втрутитися сама. Щоночі я приходила до них і, все ретельно перевіривши, замикала двері їхньої спальні ззовні на засув. «Цієї ночі, хочеться тобі чи ні, але спати ти будеш зі своєю дружиною», — говорила я зятеві кожного разу. Що ж гарного з цього всього вийшло? Племінниця моя незабаром зовсім висохла, її нудило вже навіть при вигляді чоловіків. Варто їй було побачити хоч одного, як вона починала трястися всім тілом, ніби з життям розлучалась.. Хоча вона й народилася в рік Вогняного Коня і повинна була б заподіяти лихо своєму чоловікові, однак усе вийшло навпаки. Чоловік її зовсім доконав. Ось такому невгамовному розпуснику і варто віддати б цю негідницю — нехай би відправив її якнайшвидше на той світ, — і з цими словами вона, вдаривши ляльку, збила її на землю й стала галасувати, мов несамовита.
Була там ще одна прислужниця, на ім’я Содегакі-доно з містечка Кувана в провінції Ісе. Ще не будучи заміжньою, вона так заздрила чужій красі, що забороняла всім служанкам нижчого рангу навіть зачісуватися перед дзеркалом і білити обличчя. Вона навмисне брала собі в служниці лише некрасивих дівчат. Про це розповзлися слухи, і ніхто не хотів брати її заміж. Що поробиш? Довелося їй їхати з провінції до Едо незаміжньою дівчиною.
— Ах, напевно, така красуня занадто поступлива, їй ніщо не заважає ночами приймати чоловіків, — і вона теж стала мордувати ні в чому не винну ляльку.
Так кожна з присутніх по черзі зривала свою злість на ляльці. Проте жодній не вдалося догодити як слід ревнивій хазяйці.
Коли черга дійшла до мене, я спершу кинула ляльку додолу, сіла на неї верхи і почала волати:
— Ти — проста коханка, а підкорила серце пана! Законну дружину — вбік, а сама спиш із ним до пізнього ранку, скільки захочеш! Це тобі так просто не минеться!
І я стала гнівно витріщати на неї очі — так, ніби ненависть проймала мене до самих кісток.
А пані немов тільки цього й чекала.
— Саме так! Усе вірно! Князь розважається, забувши про мене. Привіз із провінції одну красуню. Я так страждаю, а йому діла до цього нема, ніби мене вже й немає на світі. Тугу жіночого серця не передати словами! Тому я й наказала зробити ляльку, схожу на цю негідницю. І ось так її мордую!
Щойно пані закінчила говорити, як сталося диво — лялька раптом відкрила очі, простягла вперед свої руки, обвела всіх, хто сидів, своїм поглядом і піднялася на ноги.
Ніхто не став дивитися, що буде далі, усі кинулися навтіки, не шкодуючи своїх ніг. Лялька вчепилася в поділ вбрання пані. Ледь-ледь хазяйці вдалося вирватися і врятуватися.
Наступного дня пані занедужала. Вона стала без упину бурмотати щось жахливе. Усі в маєтку вирішили, що причиною є ця лялька. Це вона зурочила пані. Годі! А отже, порадившись, спалили ту ляльку в найвіддаленішому куточку саду, і весь попіл закопали в землю. Але незабаром усі почали жахатися цієї могили. Стали говорити, що кожну ніч з неї долинають жалібні крики та стогони. Пішли чутки й пересуди, і нарешті вони дійшли до вух самого князя, який жив на той час в іншому малому палаці.
Князь, вражений цим, вирішив дізнатися правду і покликав до себе всіх — аж до останніх служниць. Нічого не поробиш! Оскільки я теж служила на князя, то з’явилася й розповіла без приховування, як воно все було. Коли я розповіла про зібрання ревнивих жінок і про те, як ожила лялька, усі присутні від подиву сплеснули руками.
— Немає нічого огиднішого від жіночих вигадок! Така ненависть пані дійсно здатна вкоротити життя дівчини. Розкажіть їй про все і відішліть до батьків! — наказав князь.
Покликана дівчина швидко з’ явилась і граціозно опустилася на коліна. Вона була набагато гарніша від ляльки. Я трохи пишаюся своєм обличчям, але навіть мене, жінку, її краса просто засліпила. Як прикро, що пані через свій норов та ревнощі могла б звести зі світу таку красуню.
Князя це також, мабуть, налякало. З того часу він зовсім перестав навідуватися до пані, і вона ще за життя свого чоловіка відчула себе вдовою.
Після всіх цих подій служба для мене стала справжньою мукою. Я попросила відпустити мене і знову повернулася додому в Каміґату з твердим наміром постригтися в черниці.
Яка це страшна річ — ревнощі! Це одна з тих значних вад, яких жінкам передусім слід уникати.
Переклад О. Калашнікової