Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
«П'ть жінок, що обрали кохання»
Канадзосі. Іхара Сайкаку (1642-1693)
Белетристика
ПОВІСТЬ ПРО СЕЙДЗЮРО З ХІМЕДЗІ
Чудові очеретяні капелюхи роблять у Хімедзі!
Кохання навіть темну ніч перетворює в країну дня
Спокійне весняне море. На хвилях, мов на подушках, гойдаються багаті судна (чи не з ними припливають і сни про багатство?) Це Муроцу — найбільша й найгаласливіша гавань.
Тут, серед ґуральників є чоловік на ім’я Ідзумі Сейдзаемон. Справа його процвітає, у будинку — усього в достатку. До того ж, його син Сейдзюро — красень, красою перевершує навіть портрет відомого кавалера давніх часів. Усе в Сейдзюро подобалося жінкам, і ледь виповнилося йому чотирнадцять років, як він вступив на шлях любовних утіх. Із сімдесятьох восьми веселих жінок у Муроцу не було жодної, з якою він не мав би близького знайомства.
Амулетів із клятвами назбиралося в нього з тисячу; зірвані нігті вже не вміщалися в скриньку; пасма чорного волосся звилися в товстий джгут, яким можна було приборкати й ревниву жінку. Листи, що доставляли йому щодня, нагромаджувалися горою; подаровані накидки з іменними ієрогліфами валялися купою.
Подарунками цими вгамувала б свою жадібність і баба з ріки Сандзуноґава, і навіть досвідчений лахмітник не зумів би визначити їх цінність.
А Сейдзюро зніс усе це добро в комору, написавши на її дверях: «Комора кохання».
За таке легкодумство можна очікувати розплати. Люди хитали головами й говорили: «Скінчиться тим, що він потрапить до реєстру позбавлених спадщини». Але ж зійти з цієї дороги так важко.
Тим часом він зблизився з гетерою по імені Мінаґава. Їх любов не була звичайною: один для одного вони й життя не пошкодували б. Осуд, людські пересуди вони ніяк не сприймали; серед білого дня запалювали лампи, хоча їх і в місячну ніч нерозумно запалювати, закривали всі ставні й віддавалися веселощам, влаштовуючи «країну вічної ночі».
Вони кликали блазнів і змушували їх імітувати звуки калаталки нічного сторожа, писки кажана; посилали до воріт бабцю яка, прислужує гетерам, варити чай для перехожих, а самі виспівували непристойні куплети на мотиви буддійських заклинань; робили поминальний обряд перед пам’ятними табличками предків зі словами: «Це на спомин Кюґоро, якого смерть не бере»; спалюючи щітки, влаштовували «прощальні вогні» і так проводили ночі.
Одного разу вони оголосили, що живуть на «Острові голих», що нібито є на карті, змусили всіх гетер, які з ними були, зняти одяг і потішалися зніяковілістю оголених.
Була серед них одна гетера вищого рангу на ім’я Йосідзакі. Якось закохані побачили в неї нижче попереку білий лишай, що їй дотепер вдавалося приховувати. Сейдзюро й Мінаґава розпростерлися перед нею, запевняючи, що вона — богиня Бедзайтен. Щоправда, згодом їх веселощі почали потроху вгамуватися. Вигляд оголених жінок їм обрид. Вони охолонули до цієї забави, і зрештою у них зникла до неї будь-яка цікавість.
Саме в цей час до будинку нагрянув батько Сейдзюро, гнів якого сягнув меж. Ось вона - неочікувана гроза!
Вже бракувало часу прховувати сліди розпусти. Сейдзюро намагався просити:
— «Вибачите цього разу! Більше таке не повториться!»
Але батько не слухав його і, попрощавшись з присутніми, відбув.
Мінаґава розплакалася. Услыд за нею почали плакати й інші гетери. Ситуація була такою, що нічого не придумаєш, і лише один із блазнів на прізвисько Дзяске — «Темна Ніч», не розгубившись анітрішечки, сказав:
— Чоловік і без одягу сто камме1 важить. Будь він хоч в одній сорочці — не пропаде. Пан Сейдзюро, не падай духом!
Навіть серед загальної зневіри ці слова здалися втішними, вони ніби послужили закускою до вина, Сейдзюро й Мінаґава знову взялися пити і зрештою забули про неприємності.
Однак ставлення до них у будинку побачень зовсім змінилося. Скільки б вони не ляскали в долоні, ніхто не озивався; хоча вже був час приступати до їжі, навкруги було тихо; коли вони запитали чаю, їм принесли не на таці, а в руках дві чашки й відразу прикрутили ґноти ламп. Відкликали також гетер одну за іншою.
Шкода! Подібні зміни у звичаї цих будинків кохання. Тут нам співчувають, доки в нас є хоч один золотий за пазухою.
Мінаґаві було сумно. Коли всі пішли, вона залилася сльозами. Сейдзюро теж геть зажурився й вирішив навіть покінчити з життям. Він лише побоювався, що Мінаґава скаже: «І я також!»
Поки він роздумував, як діяти надалі, Мінаґава, помітивши зміни у виразі його обличчя, сказала: «Бачу, що ви збираєтеся звести рахунки з життям. Це дуже нерозумно. Хотіла б і я піти вслід за вами, але що поробиш: шкода залишати цей світ. Така вже моя професія, що почуття мої — на певний термін. Тому все, що було — промайнуло, як давній сон. Нашому коханню настав кінець».
Вона піднялась і вийшла.
Цього Сейдзюро аж ніяк не очікував. Хоч вона й гетера, але так швидко забути їхню колишню близькість... яка негідна душа! Ні, звичайна жінка не змогла б так учинити. Із цими думками він увесь у сльозах збирався покинути будинок побачень.
У цю мить Мінаґава, уже переодягшись у білий одяг2, забігла до кімнати і вчепилась у Сейдзюро:
— Куди ж ви йдете, не покінчивши з життям? Ні, якщо вмирати, то зараз! — І дістала два леза.
1 Міра ваги; у переносному значенні — положення в суспільстві.
2 Білий колір в Японії — колір печалі, трауру.
Сейдзюро зрадів, але раптом з’явилися люди й відтягнули їх у різні боки. Мінаґава повернулася до хазяїна, а Сейдзюро спровадили під охороною в храм Ейкоін, який опікувався його родиною.
Сейдзюро було на той час лише дев’ятнадцять років. Воістину шкода, що він змушений був стати ченцем.
Листи з пояса з потаємним швом
— Чули? Це щойно трапилося! До лікаря! За ліками!
Запитали, через що такий переполох. Виявилося, що Мінаґава покінчила з собою. Сум охопив усіх. Деякий час ще сподівалися, що її можна врятувати, але повідомили — все скінчено.
Справді, у нашому житті від долі не втечеш. Більше десяти днів приховували це від Сейдзюро, і він, пропустивши свого часу слушну нагоду вчинити, як Мінаґава, не жив, а животів на білому світі.
Нарешті від матері прийшла звістка про те, що трапилося. Усе йому обридло, і він потайки покинув храм Ейкоін. У Хімедзі, у тій же провінції, жив чоловік, близький родині Ідзумі. Тож Сейдзюро нишком пробрався до нього. А той, згадавши, що свого часу сім’я Ідзумі зробили йому послугу, тепло прийняв Сейдзюро.
Минали дні. Тим часом у будинку Тадзімая Кюемона знадобився службовець для ведення справ. Хазяїн Сейдзюро, сповнений турбот про його майбутнє, поклопотав за нього, і Сейдзюро вперше пішов служити.
Виховання у Сейдзюро було шляхетне, він мав гарну вдачу й відрізнявся розумом. Особливо його мужня краса подобалась жінкам. Але в той час він не думав про це і, пересичений коханням, усі свої думки і вдень, і вночі віддавав службі. Зрештою хазяїн довірив йому всі справи і, радіючи, що його прибутки неухильно ростуть, дивився на Сейдзюро, як на свою опору в майбутньому.
У Кюемона була молодша сестра на ім’я О-Нацу. Того року їй виповнилося шістнадцять років, і хоча вона вже замислювалася про кохання, однак нікому ще обіцяна не була.
Навіть у столиці, не кажучи вже про провінцію, серед пригожих жінок не зустріти такої красуні, як О-Нацу. Була колись в Сімабара красуня гетера, що носила на своєму одязі живого метелика замість герба, так от — жителі Кіото запевняли, що навіть її О-Нацу перевершувала своєю красою. Більше сказати нічого — все зрозуміло з одного цього порівняння.
Думалося, що й серце її мало б відповідати зовнішності.
Одного разу Сейдзюро віддав свій пояс, який носив щодня, служниці по імені Каме й наказав:
— Пояс занадто широкий. Зроби так, щоб він був якраз.
Та взялалася відразу його розпорювати, дивиться — а в ньому клаптики старих листів.
Стали читати їх один за одним — а їх було штук до сорока п’яти. Усі вони адресовані панові Сейдзюро, але підписи — різні: Укіфуне, Ханасіма, Кодаю, Акасі, Уноха, Сендзю, Тікудзен, Тьосю, Ітінодзьо, Койосі, Кодзаемон, Мацуяма, Дева, Мійосі — імена гетер з Муроцу!
У кожному листі йшлося про глибоку прихильність, відданість до самої смерті; у них не було нічого неприємного — не скажеш, що їх писали гетери: рядки дихали щирістю.
Якщо так, то ці жінки, виявляється, зовсім не такі вже й погані. Що ж до Сейдзюро, те він, як видно, мав успіх у любовних справах.
І от, роздумуючи про те, що він, напевно, умів проявляти й щедрість, і цікавлячись, чим могла бути викликана така пристрасть до нього численних жінок, О-Нацу сама не помітила, як закохалася в Сейдзюро.
З тієї пори і вдень, і вночі вона всі свої помисли віддавала йому, її душа немов розлучилася з тілом і переселилася в груди Сейдзюро, і навіть говорила ніби вже не вона сама, а хтось інший. Вона вже не помічала весняних квітів; місячна осіння ніч для неї була такою ж як і день; сніг на світанку не здавався їй білим, і навіть голос зозулі при заході сонця не досягав її слуху. Що свято Бон, що Новий рік — усе їй було байдуже.
Нарешті вона зовсім втратила розум, пристрасть так і палала в її поглядах, а бажання проявлялося в словах.
«І в давнину траплялося подібне. Треба якось допомогти їй», — думали про О-Нацу її служниці. А тим часом, навіть не помічаючи цього, і самі закохалися в Сейдзюро.
Домашня швачка вколола себе голкою, написала кров’ю про те, що в неї коїться в серці, і послала йому цього листа. Дівчина, яка прибирала в кімнатах, звернулася до когось за допомогою, і вже чоловічою рукою було написане любоане послання, яке вона потай опустила в рукав Сейдзюро. Покоївка, бажаючи зайвий раз побачити Сейдзюро, постійно навідувалася до крамниці, де сидів Сейдзюро, приносила йому чай, якого нічто не замовляв. Годувальниця підходила до Сейдзюро, давала йому до рук дитину, щоб він її потримав, а малюк залишав свої сліди на колінах Сейдзюро.
— Ти швидше підростай і ставай таким, як пан Сейдзюро, — говорила вона. — От і я також народила прекрасну дитинку і прийшла сюди в годувальниці. Чоловік мій виявився нікчемою, зараз, кажуть, відправився в Хіґо, що в Кумамото, і там його взяли на службу. Коли хазяйство наше розпалося, я отримала від нього розвідного листа і тепер живу без чоловіка. А по правді сказати, від природи я пухленька, рот невеличкий і волосся злегка кучерявиться...
Справді, смішно ставало, коли вона так сюсюкала, кокетуючи сама з собою.
Служниці теж набридали — бувало, розливають черпаком суп, зварений із солоного тунця, то обов’язково виберуть найласіші шматочки й клопочуться: це панові Сейдзюро.
Така увага була йому водночас і приємною, і прикрою. Служба в крамниці стала другорядною справою, ніколи було й зітхнути — стільки доводилося розсилати листів із різними відмовками.
Незабаром і це йому остогидло, він ходив як уві сні.
Тим часом О-Нацу заручилася посередником і постійно слала йому любовні листи, так що й Сейдзюро впав у сум’яття. У душі він уже був готовий піти назустріч бажанням О-Нацу, але як це зробити? У будинку — безліч людських очей, навряд чи тут могло що-небудь вийти. Вони тільки розпалювали один одного, обоє мліли від любовної пристрасті. З кожним днем обоє все більше марніли лицем сохнули тілом.
Дійшло до того, що для них уже стало радістю навіть чути голос один одного. Адже поки є життя - є й надія. І вони сподівалися, що коли-небудь усе ж таки проросте насіння, посіяне їхім коханням.
Але раптом між ними стала невістка. Щоночі вона ретельно замикала внутрішні двері, невсипно стежила за вогнем, і скрип дверних коліщаток став для обох страшнішим від грому небесного.
Танець у левових масках під барабан
На вершинах гір розквітають вишні, жінки похваляються своєю зовнішністю, матері виводять напоказ привабливих дочок. На квіти й не дивляться, ідуть показати себе людям, — такі звичаї нашого часу. Що не кажи, жінка — це перевертень, вона здатна, мабуть, розгадати й таємні помисли старої лисиці з Хімедзі.
У будинку Тадзімая всі зібралися в поле на весняний пікнік. Жінок посадили в паланкіни, а слідом відправили Сейдзюро наглядати за порядком.
Сосни Такасаґо й Соне вже покрилися свіжою хвоєю, вигляд піщаного узбережжя — як прекрасна пісня.
Сільські дітлахи розгрібають граблями опале листя, збирають весняні гриби, зривають фіалки й квіт очерету — цікаве видовище.
Море було спокійним, багрянець вечірнього сонця змагався з насиченим кольором рукавів жіночого вбрання. І всі, хто тут був, не думали ні про гліцинії, ні про яблуневий цвіт, — їм кортіло зазирнути за саморобні фіранки з накидок, а заглянувши, вони там і залишалися, забуваючи про повернення додому. Відкоркували бочку з вином. Сп’яніння — ось у чому радість! Усе вбік, сьогодні ми, жінки, — закуска до вина... словом, веселилися гарно. Це було жіноче свято, із чоловіків — один лише Сейдзюро. Служниці пили вино чайними чашками, згадували минуле і танцювали, хмільні, не гірше метеликів. Вони ні про що не піклувалися й насолоджувалися, не поспішаючи, з таким виглядом, немов усі ці поля належать їм.
Звідусіль збіглися люди. З барабанним боєм з’явилися блазні. Вони завжди шукають місця, де веселяться, і виконують танці в левових масках. Усі обступили їх, жінки — вони охочі до розваг — не пам’ятаючи себе, рвалися подивитися, відштовхуючи одна одну, і не могли відірватися від видовища. І блазні у свою чергу не залишали вподобаного місця й показували все, що вміли.
О-Нацу не дивилася на розваги й залишалася одна за фіранкою. Вона зробила вигляд, що їй не по собі, зуби болять, вона підклала рукави свого кімоно в узголів’я, пояс залишила незав’язаним і, сховавшись за безладно наваленим одягом, удавано захропіла. Неприємна це була картина. Так уже вміють ці міські жінки в потрібну мить подбати про все до дріб’язків, і в спритності їх тут не перевершиш.
Помітивши, що О-Нацу залишилась одна, Сейдзюро прослизнув до неї стежкою, що петляла між густими соснами, і О-Нацу впустила його. Зачіска її була в безладі, але їм було не до того. Вони не вимовили ані слова, стисли один одному руки й забули про все на світі. Лише серця в обох тріпотіли від радості.
Одного вони боялися — не застала б їх невістка. Тому вони не відривали очі від щілини у фіранці, а про те, що у них відбувається позаду — анітрохи не турбувалися. Коли ж, піднявшись, вони нарешті озирнулися — там, виявляється, стоїть дроворуб і з насолодою спостерігає за ними, скинувши на землю в’язку хмизу і стискаючи в руках свій ніж, а на його обличчі немов написано: «Ай-яй-яй! От так штука!»
Завжди так буває в подібних справах — голову сховаєш, а хвіст вилізе.
Блазні, помітивши, що Сейдзюро вийшов із-за фіранки, перервали свою виставу на найцікавішому місці, глядачі були досить розчаровані, адже залишалося ще багато цікавого. Проте гори вже покрилися густим туманом, сонце схилилося до заходу, а тому всі повернулися в Хімедзі.
І чи здавалося це тільки, чи справді було, але хода О-Нацу стала більш плавною?
Сейдзюро, ідучи позаду, сказав блазням:
— Дякую, дякую всім за сьогоднішнє!»
Що ж, почувши його, навіть наймудріший з богів не здогадався б, що свято було не справжнє, що все це — лише для того, щоб від вернути увагу людей. Де вже тут дізнатися про істину невістці, яка далі свого носа нічого не бачила!
Скороход, що залишив у готелі свій ящик з листами
Оскільки їх корабель, якщо так можна сказати, уже «відчалив від берега», Сейдзюро вирішив викрасти О-Нацу і втекти з нею до Каміґати. Тому він квапився, щоб до заходу сонця ще застати човен, який відпливав із Сікамацу. Нехай навіть їи призначено тривалий час терпіти голод і нужду, як-небудь удвох проживуть, — вирішили вони. Не гаючи часу, переодяглися і в покинутій хижці на узбережжі стали очікувати на човен.
У подорож кожний відправляється по-своєму. Тут були й прочанин, що направлявся в Ісе, і продавець бутафорії з Осаки, і зброяр з Нари, і заклинатель із Дайґо, і простолюдин з Такаями, і вуличний продавець москітних сіток, і галантерейник з Кіото, і віщун з храму Касіма. Одним словом, «десять чоловік — десять різних провінцій». Воістину, човен з такими людьми — цікаве видовище.
Нарешті керманич гучним голосом оголосив:
— Увага! Увага! Відчалюємо! Кожен нехай промовить про себе молитву, а сюди покладіть підношення для Сумійосі-сама. — Розмахуючи черпаком, він перерахував усіх, хто був у човні, і кожен — і питущий, і непитущий — виклав по сім монів.
Казанка, щоб підігріти саке не було, у барильце занурювали чашки для супу, а заїдали сушеною летючою рибою. Від двох-трьох чашок, випитих наспіх, усі захмеліли.
— Вельмишановним пасажирам удача: вітер дме нам у корму, — сказав керманич і підняв вітрило.
І от, коли відійшли від берега вже більш ніж на рі, один пасажир, листоноша-скороход з Бідзена, раптом сплеснув руками:
— Ой, забув!
Виявилося, що цей чоловік залишив свій ящик з листами в готелі, хоча й прив’язав його до меча. І от, порнувшись лицем до берега, він заволав:
— Агов! Я притулив його там до вівтаря й так залишив!
У човні заговорили навперебій:
— Ти що, хіба ж тебе звідси почують? А твої... обидва при тобі?
Скороход, заклопотано общупавши себе, заявив:
— Так, обидва на місці!
Усі вибухнули реготом і вирішили:
— Він, видно, у всьому такий простак. Повертай човен назад!
Попливли назад і знову зайшли в гавань. Усі гнівались, повторюючи, що сьогодні шляху не буде. Нарешті човен пристав до берега, де його зустріли послані з Хімедзі люди.
— Може, в цьому човні? — і вони почали розшукувати когось серед пасажирів.
О-Нацу й Сейдзюро нікуди було сховатися. «Яке нещастя!» — це все, що вони могли сказати.
Але ніхто не слухав їхніх скарг. О-Нацу відразу посадили в закритий паланкін, а Сейдзюро зв’язали мотузками й так доставили обох у Хімедзі.
Не було нікого, хто б не перейнявся співчуттям до них, бачачи їх безмежний розпач.
З цього дня Сейдзюро перебував під домашнім арештом. Однак навіть у такій скруті він думав не про себе, а повторював лише одне: «О-Нацу! О-Нацу!» Не забудь той роззява свій ящик, вони зараз уже прибули б до Осаки, зняли б хатинку де-небудь поблизу Кодзу, найняли б якусь стареньку для послуг і першим ділом п’ятдесят днів і п’ятдесят ночей насолоджувалися б любов’ю. Так домовлено було з О-Нацу, а тепер це все — о, лихо — лише нездійсненний сон
«Убийте мене хто-небудь! Кожен день для мене тягнеться нескінченно довго! Життя мені остогидло!» І він тисячу разів стискав зубами свого язика і закривав очі, але шкода було О-Нацу — хотілося ще хоч раз, на прощання, побачити її прекрасне обличчя. Не думаючи про сором і людський осуд, він заливався слізьми. Напевно, такі вони і є, справжні чоловічі сльози!
Людям, що охороняли його, жаль було на нього дивитися, і цілі дні вони всіляко його втішали.
О-Нацу була сповнена такої ж печалі. Сім днів вона відмовлялася від їжі й послала божеству, що в Муро, своє прохання про порятунок життя Сейдзюро.
І дивна річ: тієї ж ночі, опівночі, в її узголів’ї з’явився старець, і їй було дано чудесне повчання.
— Слухай мене уважно, дівчинко, — сказав він. — Ви, смертні, спіткнувшись і лихом, шлете нам різні нерозумні прохання. Але ж навіть божество не у всьому владне! От просять: «Дай багатство!» Або: «Дай жінку, що належить іншому». Або: «Убий того, хто мені противний!» Або ще: «Хочу, щоб замість дощу стало тепло; щоб ніс, плескатий від народження, зробився довшим». Просять Будду про все, що на думку спаде і що взагалі неможливо виконати, тільки голову морочать, справді!
Наприклад, у минулі свята теж — прочан з’явилося вісімнадцять тисяч шістнадцять чоловік, і кожного мучить жадібність! Жодного не було серед них, хто не попросив би чого-небудь для себе. Огидно було слухати їхні прохання, але, оскільки вони робили щедрі пожертвування, то що поробиш — згідно з посадою бога я мусив вислухувати все.
І серед усіх цих бідолах знайшлася тільки одна істинно віруюча людина. Була вона служницею вугляра з Такасаґо й ні про що не просила; помолилась тільки, щоб руки й ноги були в неї цілі аби їй можна було ще раз прийти сюди. З тим і пішла, але потім знову повернулась на хвилинку й сказала:
— Будь ласка, дай мені також гарного чоловіка!
— Ти звернися в той храм, що в Ідзумо. Я цим не відаю! — відповів я їй, але вона не почула й пішла.
Взяти тебе: слухалася б батьків і старшого брата — отримала б чоловіка, і нічого поганого не трапилося б. А ти обрала кохання, і от які страждання накликала на себе.
Своє життя ти не цінуєш, а воно буде ще довгим. Що ж стосується Сейдзюро, за якого ти просиш, то йому залишилися лічені дні.
Цей сон, який вона побачила немов наяву, був таким сумним, що О-Нацу, прокинувшись, довго не могла отямитись і всю ніч, до самого ранку, проплакала.
Так і трапилося, як було провіщено. Сейдзюро покликали й учинили йому зовсім неочікуваний допит: виявилось, що пропало сімсот рьо1 золотими монетами, які зберігалися в Тадзімая в грошовому ящику у внутрішній коморі. Були чутки, що гроші вкрала перед втечею О-Нацу за напученням Сейдзюро.
Обставини склалисч несприятливо для Сейдзюро, він не зміг виправдатися і — яке горе! — двадцяти п’яти років чотирьох місяців вісімнадцяти днів від роду був страчений.
Яке ж тлінне наше існування! У кожного, хто був свідком цього, рукава промокли від сліз, немов від вечірнього дощу. І чи був хоч хто-небудь, хто не журився?
А трохи згодом, на початку червня, перетрушували зимове вбрання і знайшли ті сімсот рьо, тільки в іншому місці: виявилися вони, за чутками, у куруманаґамоті2.
— Кожна річ вимагає уваги! — казав один мудрий дід, нині вже покійний.
Сімсот рьо, за які поплатилися життям
Прислів’я говорить: «Хто нічого не знає — подібний до Будди».
О-Нацу не знала про смерть Сейдзюро й постійно хвилювалася за нього, але одного разу сільські дітлахи пробігли один за одним повз будинок, співаючи: «Якщо вбили Сейдзюро, убийте й О-Нацу!»
Почувши цю пісеньку, О-Нацу стривожилася й звернулася з питанням до своєї годувальниці, але та не наважилася відповісти їй і лише розплакалась.
То виходить, це правда! Розум О-Нацу помутився. Вона вибігла з будинку, змішалася з юрбою дітлахів і перша підхопила: «Навіщо їй жити, сумуючи за ним!..»
Жаль було дивитися на неї. Люди всіляко втішали її, намагалися зупинити, але дарма.
А потім сльози градом полилися з її очей, і вона зараз же дико зареготала, викрикуючи: «А хіба той перехожий — це не Сейдзюро? Капелюх у нього схожий, дуже схожий, ох, як схожий... очеретяний капелюх його... Я-хан-ха-ха...»
1 Тогочасна грошова одиниця значної вартості.
2 Довгий ящик (скриня), який для зручності пересування був поставлений на коліщата.
Її прекрасне обличчя спотворилося, волосся скуйовдилося. Зовсім збожеволівши, вона попрямувала дорогою куди очі дивляться. Одного разу під вечір вона забрела в гірське село й заснула просто неба. Служниці, що слідували за нею, теж одна за одною втрачали розум, і зрештою всі вони збожеволіли.
Тим часом друзі Сейдзюро вирішили: нехай залишиться хоч пам’ять про нього.
Вони змили кров з трави, розчистили землю на місці страти, а на знак того, що тут зарито його тіло, посадили сосну й дуб. І згодом усім стало відомо, що це могила Сейдзюро.
Так, якщо є на світі щось, гідне жалю, то саме це.
О-Нацу щоночі приходила сюди й молилася про душу коханого. Напевно, у цей час вона бачила перед собою Сейдзюро таким, яким він був колись. Так минали дні, і ось, коли настав сотий день з часу страти її коханого, О-Нацу, сидячи на покритій росою могилі, витягла свій кинжальчик-амулет... ледве-ледве утримали її.
— Тепер це вже марно, — сказали їй ті, хто був з нею. — Якщо хочеш вчинити правильно, поголи голову й до кінця своїх днів молися за коханого. Тоді ти вступиш на шлях праведний. І ми всі теж дамо обітницю.
Від цих слів душа О-Нацу заспокоїлася, і вона усвідоміла, що від неї хотіли.
«Що поробиш, слід дослухатися до поради»... Вона відправилася до храму Сьокакудзі й звернулася там до священика. І того ж дня поміняла своє плаття шістнадцятирічної на чорний одяг черниці.
Кожного ранку вона спускалася в долину й носила звідти воду, а ввечері рвала квіти на вершинах гір, щоб поставити їх перед вівтарем Будди. Влітку, не пропускаючи жодної ночі, при світлі лампи вона читала сутри. Такою вона стала набожною. Люди все більше захоплювалися нею й нарешті стали говорити, що, мабуть, у її подобі знову з’явилася в цей світ Тюдзьо-хіме1.
Кажуть, що навіть у Тадзімая, який побачив її в келії, пробудилася віра, і ті сімсот рьо були віддані на помин душі Сейдзюро, для здійснення належного обряду.
1 Дочка відомого аристократа VІІІ ст., яка після смерті коханого пішла в монастир.
У цей час в Каміґаті склали п’єсу про Сейдзюро та О-Нацу й показували її скрізь, так що їхні імена стали відомі по всій країні — аж до найвіддаленіших сіл і поселень.
Так човен їхнього кохання поплив по нових хвилях. А наше життя — лише піна на цих хвилях — воістину жалюгідне.
ПОВІСТЬ ПРО БОНДАРЯ,
ЯКИЙ ВІДКРИВ СВОЄ СЕРЦЕ КОХАННЮ
Якщо вам потрібні бочки, купуйте їх в Теммьо!
Де любов — там і сльози Очищення колодязя
Людське життя має межу, коханню ж немає меж. Жив собі один чоловік, що пізнав тлінність нашого бутя, — він власноруч виготовляв труни. Займався він також бондарством, і цілий день бавилися його руки долотом та рубанком, лише на коротку мить піднімався над дахом його оселі дим від стружок, що спалювалися.
Перебравшись із Темма, чоловік цей зняв хатинку в Наніва.
Дружина його, як і він, була родом із глухої провінції, але шкіра її навіть на мочках вух була білою, що дуже рідко трапляється у сільських жінок, і хода в неї була така, начебто її ноги не торкалися землі.
Коли виповнилося їй чотирнадцять років, її родина не змогла сплатити в останній день року грошову третину оброку. Довелося їй іти служити покоївкою в панський міський будинок, і жила вона там уже тривалий час. Тямуща, вона і зі старою господинею була шаноблива, і молодій уміла догодити. Навіть молодші слуги не відчували до неї ворожості. Зрештою їй довірили ключі від комор, і багато хто думав: «Погано пішли б у цьому будинку справи, не будь тут О-Сен...» І все це завдяки її кмітливості.
Але на шлях кохання вона в той час ще не ступила, а тому, на жаль, коротала ночі на самоті. Якщо, бувало, хто-небудь смикне її жартома за рукав або поділ, вона без сорому піднімає лемент, і жартівник сам жалкує про свою витівку; так що, зрештою, будь-хто боявся і словом з нею перемовитися.
Подібне поводження засуджують, проте непогано було б саме так поводитися дочкам деяких людей.
Пора року — початок осені, сьоме липня за місячним календарем. У будинку готувалися до свята: укладали й перекладали нові плаття так, щоб ліва пола заходила на праву, як крила курки, і приказували: «Ці плаття — зірці Ткалі в борг»; писали на честь Ткалі на листах дерева кадзі відомі всім пісеньки. Збиралися святкувати й слуги: кожен подбав запастися гарбузом і хурмою. А мешканці — і ті, що знімають кімнати в провулку, і ті, що живуть на задворках, — прийшли на заклик камадо допомогти очистити колодязь хазяїна будинку.
Коли більша частина брудної води була вичерпана й пішов чистий пісок, раптом підняли з дна кухонний ніж з тонким лезом — через його пропажу вже навіть підозрювали декого; морську капусту проткнуту голкою... Чиї це могли бути витівки?
Пошукали ще, і от з’явилися на світ стародавні монети, гола лялька без очей і носа, крива менукі1, виготовлена на сільський манер, залатаний дитячий нагрудничок... словом, найрізноманітніші речі. Лихо з колодязем, що стоїть за огорожею будинку, та ще й не має кришки!
Коли нарешті дісталися водоносного шару, виявилося, що нижній обруч зрубу розійшовся, тому що випали ще за давніх часів поставлені заклепки.
Покликали того самого бондаря й наказали йому зробити новий обруч.
Тут бондар помітив, що якась скорчена в три погибелі бабця загатила біля колодязя воду й бавиться у калюжці, що утворилася, з живою ящіркою.
— Що це в тебе? — запитав бондар.
— Її щойно зачерпнули разом з водою, — відповіла бабця. — Вона зветься Охоронницею колодязя. А ти й не знав? Її саджають у бамбукове колінце й так спалюють. Якщо посипати цим попелом волосся тієї, що в тебе на серці, побачиш, як закохається в тебе! — повчала вона, немов все це було щирою правдою.
1 Декоративна вставка між лезом та рукояттю ножа, меча тощо
Цю бабцю кликали Пані Дитиною з Подружнього ставка; займалася вона тим, що влаштовувала жінкам викидні. Коли ж за нею стали стежити, вона кинула своє жорстоке ремесло й перебивалася тим, що перемелювала на ручному млині гречане борошно для вермішелі. А тим часом вона не дуже прислухалася до заклику храмового дзвона в Тераматі й, згадуючи своє низьке ремесло, подумувала знову зайнятися ним.
Вона пустилася було розповідати бондареві всі ці пристрасті, але той її не слухав і все думав: як би спалити Охоронницю колодязя, щоб вона послужила йому в любовних справах.
Раптом бабця спитала його:
— Так хто ж вона, твоя мила? Я нікому не проговорюся...
Бондар, що міг би забути про себе, але ні на хвилину не забував про ту, що кохав, сказав просто, постукуючи по дну бочки:
— За нею недалеко ходити. Тутешня покоївка О-Сен. Сто разів уже слав їй звісточку, а відповіді немає!
При цьому він ледве не плакав.
Бабця кивнула.
— Охоронниця колодязя тобі ні до чого. Добуду я тобі твою милу. От і розсію твої думки.
І так вона це легко сказала, що бондар навіть розгубився.
— У наш час гроші правлять людьми! — промовив він. — Але якщо тобі потрібні гроші — при всьому бажанні нічого не можу зробити. Будь вони в мене, хіба я поскупився б? Можу подарувати тобі паперове плаття до Нового року, — візерунок, як водиться, по твоєму бажанню. До свята Бон — шматок біленого полотна з Нара, так, середнього сорту... я все виклав начистоту й прошу тебе влагодити справу.
— У тебе, видно, пристрасть спереду йде й кохання за собою веде. Мій інтерес — не в грошах, — відповіла баба. — Як вселити в її серце кохання — от у чому штука! За моє довге життя я зробила послугу не одній тисячі людей, і такого випадку не було, щоб я схибила. Ще до свята хризантем зведу тебе з нею.
Бондар ще більше зайнявся, немов багаття, у який палива підкинули.
— Бабуся! Дрова, щоб варити чай, все ваше життя будете одержувати від нас!
Ну чи не смішно? Ледве справа торкнеться любові — гори наобіцяють. І це в нашому тлінному світі, де людина сьогодні живе, а завтра — немає її!
Коли приходить ніч, здійснюються дива.
Спочатку зламаний обруч — потім танці
Є в Теммі сім чудес. Це касабі — вогники, що з’являються перед храмом Дайкьодзі; безрука дитина з Сіммей; відспівана грішниця із Недзакі; мотузка для повішених з Одинадцятого кварталу; заплаканий бонза з Кавасакі; кішка, що сміється, з вулиці Ікедаматі; обвуглений стовбур дерева із солов’їним гніздом. І все це — витівки старих лисиць та борсуків.
Але найстрашніше, що є на світі, — це людина, що стала перевертнем і віднімає в людей життя. Дійсно, чорна душа людська!
Це було в липні, двадцять восьмого дня. Настала глибока ніч. Уже згасли ліхтарі під карнизами; уже й танцюристи, що кричали до хрипоти й танцювали цілу ніч, прощаючись зі святом, розійшлися по домівках. Сон здолав навіть собак на перехрестях. І в цю годину та сама бешкетна бабця, до якої звернувся зі своїм проханням бондар, побачила, що в головному будинку, де служила О-Сен, ворота ще відкриті. Вона зайшла до будинку, з гуркотом закрила за собою двері да й розтяглася на кухні.
— Сюди! На допомогу! Страх який! Води дайте!
Голос її переривався, здавалося, от-от вона випустить дух. Однак, бачачи, що вона ще подавала ознаки життя, стали її окликати, спробували привести в почуття, і вона відразу опам’яталася.
Всі, починаючи із дружини хазяїна й пані — старої господині, почали розпитувати: що з нею трапилося й що так її налякало? І от що вона розповіла.
— Не пристало мені, старій, розгулювати по ночах, але нині з вечора не спалося мені, я й пішла подивитися на танці. Біля будинку пана Набесіми співали пісні, як це роблять Донен і Дзімбе — ті, що в Кіото. Виконували і ямакудокі, і мацудзукусі1 — от і я послухала із задоволенням, а потім пішла через юрбу чоловіків уперед і стала дивитися, закрившись віялом. Але людей і в темряві не проведеш — їм у бабі мало користі. Уже я надягла на біле плаття чорний пояс і пов’язала його по модному, ну хоч би на сміх хто-небудь підняв!
Згадала я минуле й пішла сумна додому. Зовсім уже була близько від ваших воріт, як раптом наздогнав мене якийсь чоловік — красень років двадцяти п’яти й став говорити: «Здолала мене любов, і тепер вже близько мій кінець. Ще кілька днів залишилося мені жити на цьому світі — от як безсердечна покоївка О-Сен! Але моє почуття міцно в мені сидить. Не пройде й тиждень після моєї смерті, як я всіх у цьому будинку повбиваю!»
Так він говорить, а в самого ніс витягнувся, обличчя так і світиться, в очах вогонь. Не дати не взяти — той, що йде найпершим під час очищення в Сумійосі! Жах мене охопив — ні жива, ні мертва, так без пам’яті й прибігла до вас.
Коли вона замовкла, усім стало страшно, а стара господиня зі слізьми сказала:
— Така таємна любов — не рідкість на білому світі. А О-Сен однаково пора заміж. Якщо ця людина може прогодувати дружину чесним шляхом: в азартні ігри не грає, за вдовами не бігає — нехай бере її, йому не краще, ніж їй: адже й він не відає, що вона за людина.
І після неї ніхто більше слова не промовив.
Воістину, для таких витівок треба бути майстринею в любовних справах!
Уже пізно вночі під руки проводили бабцю в її халупку. У віконце на східній стороні проникло ранкове світло, звідкісь до неслося постукування кресала об кремінь, заплакала дитина. Бабця вигнала москітів, що забралися крізь дірки в полозі, і тією же рукою, якою ловила блоху в себе в спідницях, дістала з вівтаря мідяки — купити молодих овочів.
1 Назви пісень, що виконуються разом із танцями під час свят, у тому числі й під час свята о-Бон
Така суєта життєва... але чомусь й серед такої суєти люди насолоджуються подружньою близькістю, і спальні циновки, що з вечора лежали узголів’ям на південь, на ранок лежать безладно, незважаючи на те, що минула ніч проходила під знаком Пацюка!
Нарешті заблищали промені ранкового сонця. Ледь помітно повіяв осінній вітерець. Бабця пов’язала собі чоло, немов від головного болю, і навіть сходила за порадою до лікаря. Однак витрачатися на ліки вона зовсім не збиралася, тому сама наклала в банку цілющих трав. І, саме коли закипав перший відвар, у кімнату через чорний хід увійшла О-Сен.
— Як здоров’я? — привітно запитала вона й, діставши з лівого рукава обгорнений листами лотоса шматок маринованої дині, приготовленої так, як це роблять у Нара, поклала його на в’язку палива. — Принесу ще й сої, — мовила вона й хотіла вже вийти, але бабця, зупинивши її, сказала:
— Я отут через тебе ледве життя не втратила. Своєї дочки в мене немає, отож , коли вмру, ти, будь ласка, замов по мені панахиду.
Вона дістала із дна кошика, зплетеного з китайських конопель, пару лілових замшевих табі із червоними шнурками й залатаний мішечок для чоток. У мішечку лежав лист про розлучення — ще тих часів, коли чоловік розлучався з нею. Лист бабця викинула, а мішечок і табі подала О-Сен зі словами: «Візьми на пам’ять!»
Жіноче серце довірливе. О-Сен прийняла все це за чисту монету й залилася сльозами.
— Якщо є людина, що зітхає по мені, чому ж він не попросить тебе, таку досвідчену в цих справах? — говорила вона. — Повідав би, що в нього на серці, і, може бути, усе вийшло якнайкраще.
«Зручний момент!» — подумала бабця й розповіла О-Сен всю історію.
— Що вже тепер приховувати? — сказала вона. — Проходу не дає мені ця людина своїми проханнями, і як мені його жаль — виразити неможливо. Почуття його, видно, глибокі, і, якщо ти не приймеш його кохання, він іншу не полюбить.
І так мистецьки працював її язичок — адже вона його навострила за довгі роки, — що думки О-Сен мимоволі звернулися до цього загадкового чоловіка, і, охоплена любовним сум’яттям, вона заявила:
— Зведи мене з ним коли хочеш!
— Я вже зміркувала, де найкраще влаштувати побачення, — промовила стара О-Сен. — Як підеш нишком в одинадцятий день серпня на богомілля в Ісе, по дорозі зустрінешся ним. Як познайомишся ближче, він тобі сподобається. Чоловік видний...
Так вона говорила, щоб захопити О-Сен, і та, ще не побачивши нареченого, уже закохалася в нього.
— А писати він уміє? Зачіску яку носить? Чи вже не зігнута в нього спина — адже він ремісник! Як вийдемо, у той же день опівдні зупинимося або в Морікуті, або в Хіраката, знайдемо футон, та й ляжемо спати раніше...
Поки вони радилися, перескакуючи з одного на інше, почувся голос служниці Куме: «О-Сен! Тебе кличуть!» І О-Сен втекла, кинувши на прощання:
— Виходить, в одинадцятий день!...
Два спритні шахраї зі столиці діють заодно
Ще з вечора господиня промовила:
— Тепер пора цвітіння асаґао1 — найкраще милуватися ними зранку, поки прохолодно. Розмісти сидіння за будинком в огорожі, постели килими — ті, що з візерунком із квітів, приготуй рисові пиріжки в коробках. Не забудь зубочистки й чайники з чаєм. Пам’ятай, що з шостої ранку буде відбуватися омивання! Зробимо зачіску міцуорі, а накидку дістань ту, що з широкими рукавами, на персиковій підкладці, пояс — атласний, сірого кольору, візерунковий, подвійної ширини, з білими гербами. Не забудь нічого — адже прийдуть подивитися і з сусідніх вулиць. Прослідкуй, щоб у слуг не було латок на одязі. У Тендзінбасі до молодшої сестри відішли назустріч паланкін.
1 Асаґао — назва квітки; укр.: берізка, повійка, павутиця.
Все це господиня доручила О-Сен, а сама прилягла під просторий полог. І до тої хвилини, поки вона не заснула під дзенькіт дзвіночків, що по кутах сітки, слуги по черзі махали віялами, навіваючи на неї прохолоду.
Милування квітами проходить у власному садку, і така метушня! Воістину, суєтність нинішніх жінок безмежна.
А хазяїн ще більший марнотрат: що ні день відвідує яку-небудь гетеру — або Нокадзі із Сімабара, або Оґіно із Сімматі.
Одинадцятого серпня, ще до світанку, до згаданої хитрої бабці тихенько постукали в ставень. «Це я, Сен!» — почувся шепіт, і в кімнату впав вузлик, наспіх перев’язаний шнурком.
«Чи не забула чого-небудь?» — затурбувалася бабця й запалила вогник.
У вузлику виявилося п’ять мідних монет, по одному момме кожна, і дріб’язку приблизно на вісімнадцять момме. Лежало там ще мірки два дробленого рису, сушена макрель, у мішок для амулетів були заховані парні гребені, строкатий какаеобі — пояс із фартухом, темне плаття з білими цяточками, поношений спальний халат, прикрашений традиційним візерунком, і шкарпетки з паперової матерії. Були там ще солом’яні сандалії з розпущеними шнурками та очеретяний капелюх, з тих, що роблять у Каґе, з написом «Темма, Хоріґава».
«Зайвий тут цей напис», — подумала бабця й обережно, щоб не забруднити, прийнялася було терти туш, але раптом знову хтось постукав у ворота, і цього разу чоловічий голос вимовив: «Бабуся, я пішов уперед!»
Через деякий час з’ явилася й О-Сен, тремтячи всім тілом.
— Вибрала найзручніший час, — сказала вона.
Бабця підхопила вузлик і швидко повела О-Сен схованою від людських очей стежкою. Коли стежка скінчилася, вона сказала:
— Проведу тебе до Ісе!
Почувши це, О-Сен скорчила кислу міну.
— У ваші роки про такий довгий шлях і думати страшно! Ви тільки познайомте мене з цією людиною, а самі вертайтеся від Фусімі назад з нічним човном.
Їй уже хотілося звільнитися від супутниці, у нетерпінні вона все прискорювала крок.
Тільки вони підійшли до мосту Кійобасі, як назустріч їм зустрівся Кюсіті, працівник з того ж будинку, що й О-Сен.
От тобі й на! — їх помітили... ненавмисна перешкода коханню!
— Я теж усе збирався сходити на богомілля в Ісе. А ось і супутники знайшлися! Давайте я понесу речі. На щастя, і гроші на дорогу в мене із собою, так що я ні в чому вас не потурбую...
Не дарма Кюсіті так розпинався: він давно розраховував на увагу О-Сен.
Бабця розсердилася.
— Якщо люди побачать, що чоловік іде разом з жінкою, кожен скаже, що це недарма. Особливо Дайдзінґу сама1 цього дуже не любить. Набачилися ми й начулися про людей, які таким поводженням знеславили себе перед всім світом. Ні, ти, чоловіче, зроби милість, не ходи з нами! — сказала вона.
— Ти обвинувачуєш мене в тому, чого в мене й у думках немає, — заперечив Кюсіті. — Я нічого не хочу від О-Сен, і наміри у мене благочестиві. А що стосується любові, то «її й без молитви боги охороняють»! Потрібно бути вірним супутником, і тоді небеса будуть до тебе милостиві. Так що, якщо дозволить пані О-Сен, я з вами піду куди завгодно, а по дорозі назад побуваємо в столиці, розважимось кілька днів. До речі, зараз у Такао час любуватися листами клена, а в Сазі — грибний сезон. На вулиці Кавахараматі є готель, у якому завжди зупиняється наш хазяїн, але там дуже неспокійно. Ми краще знімемо затишну хатинку біля моста Сандзьо, з західної сторони, а вас, бабуся, відправимо в храм Хонґандзі на богомілля.
І Кюсіті пішов слідом, вже вважаючи О-Сен своєю. Ну й дав же він маху!
1 Богиня Аматерасу, верховне божество в синтоїстському пантеоні. Саме їй присвячений головний храм в Ісе.
Мало-помалу осіннє сонце схилилося до вершин гір Ямадзакі, і от воно вже за стовбурами сосен, що ростуть у ряд на греблі ріки Едоґава.
Якийсь чоловік сидів під вербою з таким виглядом, ніби він когосьчекає. Підійшли ближче, а це як і було задумано — бондар. Бабця очами дала йому зрозуміти, що діється, і вони піднялися на греблю, причому бондар то йшов вперед, то відставав. Усе йшло не так, як було задумано!
Бабця заговорила з ним:
— Схоже, що й ви йдете в Ісе, так до того ж один. Людина ви, видно, гарна, так чи не заночуєте з нами?
Бондар у свою чергу зрадів:
— Говорять: «У шляху дорогий супутник!» Я з вами.
Однак Кюсіті це не сподобалось.
— Взяти незнайомця, так ще жінкам у супутники, — цього я не очікував! — заявив він.
Бабця, як могла ласкаво, прийнялася його вмовляти:
— Всьому своя доля! А в О-Сен є такий захисник, як ти. Що ж може трапитися?
Вони довірили себе богові Касіме — заступникові подорожуючих, і в той же день вся компанія зупинилася на ніч разом.
О-Сен і бондар шукали нагоди перемовитися про свої серцеві справи, але Кюсіті був насторожі. Він розсунув у приміщенні всі перегородки, а приймаючи вечірню ванну, раз у раз висував голову з бочки з водою, щоб підглядати потихеньку.
Коли із заходом сонця відійшли до сну, узголів’я всіх чотирьох виявилися поруч.
Кюсіті, не встаючи з постелі, простягає руку й нахиляє глиняний світильник так, щоб вогник скоріше згас; однак бондар відкриває вікно: «От адже осінь, а що за спека!» — і яскраве світло повного місяця обливає фігури лежачих.
Як тільки О-Сен удавано захропить, як Кюсіті присувається до неї праворуч. Але бондар і цього не пропустить, і відразу приймається відбивати віялом такт, декламуючи монолог одного із братів Соґа: «Любов хитра! І кожна людина...»
Нарешті О-Сен відкрила очі й завела з бабцею нічну бесіду:
— Нічого немає жахливішого на світі, ніж народити дітей. Давно я про це думаю й, як тільки скінчиться термін моєї служби, піду в послушниці при храмі Фудо, що в Кітано. Вирішила стати черницею...
А бабця, слухаючи її, відповідала в напівдрімоті:
— Мабуть, це й краще... адже в нашому житті завжди не те збувається, чого людині жадається!
Бабця подивилася навкруги себе й бачить, що Кюсіті, що ввечері влігся з західної сторони, тепер лежить головою до півдня. Під час богомілля — і таке неподобство!
А бондар — ну просто сміх! — усього припас: і гвоздикового масла в раковині, і ханаґамі, хоча і лежить з безневинним обличчям, немов у дитини.
Так всю ніч безперервно вони заважали один одному в коханні, а наступного дня взяли коня від Осакаяма до Оцу і повсідалися на нього вчотирьох.
Бондар і Кюсіті посадили О-Сен між собою. Тільки Кюсіті потисне пальчик на нозі в О-Сен, бондар у свою чергу торкне її за талію — так, тайкома, заграють із нею.
Ніхто з них не думав про поклоніння богам, вони не побували ані в Найґу, ані в Німі, заглянули тільки в Ґеґу, провели, для годиться, церемонію очищення, купили амулетів і без особливих подій повернулися в Кіото.
Ледь прибули в готель, уподобаний Кюсіті, як бондар, прикинувши в розумі, скільки йому довелося викласти за інших, подякував «за турботу» і попрощався з компанією.
Тоді Кюсіті вирішив, що тепер вже він повний хазяїн над О-Сен, і почав підносити їй різні подарунки.
Щоб скоротати час до вечора, він пішов відвідати приятеля, що жив у проїзду Карасумару, а тим часом бабця й О-Сен поспішно покинули готель — нібито поклонитися богині Кійомідзу.
На вулиці Ґіонматі, у крамниці постачальника бенто, до бамбукової штори був прикріплений папірець із ієрогліфами «нома» і «нокоґірі», які означають, як відомо, «бурав» і «пила».
Ледь О-Сен увійшла й піднялася в мезонін, як назустріч їй вийшов бондар. Вони, за звичаєм, обмінялися чарками в знак змови на майбутнє, а потім бабця опустилася на коліна і долілиць прийнялася за чай так, немов не могла від нього відірватися, і все примовляла: «Ну й гарна ж вода в тутешніх місцях!»
На цьому стали вважати союз укладеним, і бондар денним човном повернувся в Осаку. А бабця й О-Сен — до себе в готель і відразу оголосили, що негайно відправляються додому. Скільки не вмовляв їх Кюсіті, переконуючи, що потрібно хоча б два-три дні походити по Кіото, О-Сен відповідала: «Ні-ні! Раптом господиня подумає, що я загуляла з чоловіком?» І вони пустилися в дорогу додому.
Звернулися було до Кюсіті з проханням взяти їх мішок з речами, однак Кюсіті мішка не взяв, заявивши, що болять плечі, і де б вони далі не зупинялися — перед Дайбуцу, богинею Інаі або в Фудзіно- морі, — кожен розраховувався вже сам за себе.
Після богомілля — вогонь у грудях.
Нове господарство
— Коли вже вирішила йти на богомілля, треба було мені сказати! Відправили б тебе прямо до місця в паланкіні або з конем. Так ні, дозволила собі втекти крадькома! А на чиї гроші куплені всі ці гостинці? Таких речей не роблять, навіть якщо з чоловіком ідуть! Нема чого, нема чого! Ти повернулася не одна. Стеліть постіль — поздоровляйте Кюсіті й Сен із прибуттям! Її справа жіноча, це Кюсіті підбив на гріх!
Дуже розгнівалася господиня. Ніяких виправдань Кюсіті не прийняла; невинний він чи лише запідозрений, однак утратив місце. Після цього він не один термін відслужив у Кітахамі в торговця рисом по імені Бідзен і взяв собі в дружину одну з тамтешніх гетер, яку звали Хатіхасі Ноті. Тепер він має крамничку, де подають сусі, у Янаґікодзі, а про О-Сен забув і думати.
Так міняються всі люди.
А О-Сен продовжувала успішно свою службу, однак ніяк не могла забути недовгу любов бондаря в мезоніні на вулиці Ґіонматі. Почуття її прийшли в сум’яття, вона вже дня від ночі не відрізняла, за собою не доглядала, не дотримувалась навіть того, що належить виконувати будь-якій жінці. Непривабливим став її зовнішній вигляд, і марніла вона з кожним днем.
Саме в цей час півень ні з того ні з сього став кукурікати до ночі; у великому казані сама собою завелася іржа й випало дно; добре розтерте місо, що в людей не сходить зі столу, мало тепер не той смак; у дах комори вдарила блискавка... одна за одною траплялися неприємності.
Нічого надприродного у цьому не було, однак люди затурбувалися, і тут хтось сказав, що все це насилає бондар.
Дійшло до хазяїна, і він заявив: бондареві потрібно віддати в дружину Сен.
Справа здавалася непростою, адже Сен завжди повторювала, що якщо й піде заміж, то точно не за ремісника.
Покликали хитромудру бабцю з провулку, попросили її ради.
Але, на думку бабці, на таку норовливість не потрібно звертати уваги. Чим би людина не займалася, аби тільки вміла заробляти на життя.
Словом, судили по-різному, потім поговорили з бондарем і уклали шлюбну угоду.
Не гаючи часу, пошили О-Сен плаття, які належать носити замужній жінці, почорнили їй зуби, обрали заздалегідь сприятливий день і ось, дали їй з собою нефарбовану скриню, кошик, плетений з бамбука, дві накидки, футон, москітну сітку з темно-червоною облямівкою. Вручили О-Сен ще дві сотні срібних монет і повели її до будинку бондаря.
Виявилося, що вони сподобались один одному, а тому й удача їх будинок не залишала. Чоловік ретельно гнув спину над своїми виробами, дружина навчилася фарбувати у фіолетовий колір матерію в смужку. Вони працювали не покладаючи рук зі світанку до сутінків — й у розпал літа в переддень свята Бон, і взимку в останній день року!
О-Сен дуже піклувалася про чоловіка. В сніжний день з холодним вітром вона вкутує рис, щоб не охолонув до його приходу. Влітку сидить із віялом у головах, щоб йому краще спалося. Поїде він у справах — вона з вечора замикає ворота. На інших чоловіків і не гляне. Кожне друге слово в неї — «мій чоловік»... Кохає його до без тями.
Ішов місяць за місяцем, рік за роком у любові й злагоді, народилося в них уже двоє дітей. Але О-Сен не забувала піклуватися про чоловіка.
І все-таки жінки непостійний народ! Від розмов про кохання починають марити наяву; що не побачать у п’єсах, які ставляться в Дотонборі, усе приймають за чисту монету; і оком моргнути не встигнеш, як вони вже розум втратили. Розцвітуть вишні в храмі Теннодзі, огорожа із гліциній покриється квітами, — дивишся, дружина вже загуляла з яким-небудь красенем, а вдома з ненавистю дивиться на чоловіка, що все життя печеться про неї.
І тоді куди подінеться її ощадливість! Нехай паливо горить у вогнищі — вона й не гляне. Господарство занепадає, а вона про одне лише думає: як спекатися чоловіка. Що може бути жахливішим таких стосунків між людьми?
Помер чоловік, і не минув ще поминальний тиждень, а вона вже нового шукає. Залишив її — вона п’ять і сім разів заводить нові зв’язки.
Воістину, презирства гідні подібні людські серця!
У високошляхетних родинах жінка все своє життя пов’язує з одним чоловіком, і, якщо що-небудь заважає їй, вона піде в черниці або в храм Домьодеї в Каваті, або в храм Хоккедзі в Нанто. Такі приклади бували. А все ж таки... І в цих родинах скільки хочеш жінок, які таємно заводять коханців на стороні. Чоловік остерігається розголосу й без зайвого шуму відправляє винуватицю до її батьків. Але якщо навіть застане її на місці злочину, і тут — соромно сказати! — піддасться жадібності, і справа закінчується полюбовною згодою.
Такою поблажливістю жінці рятують життя, от чому не припиняються подібні речі! Але ж є на світі божество, є відплата, і дурні справи, як їх не ховай, неодмінно дадуться взнаки. Виходить, людина повинна побоюватися помилкового шляху.
Хоча зубочистка з криптомерії, але вік її короткий
«Беру на себе сміливість запросити Вас шістнадцятого числа цього місяця розділити з нами отоґі.
Невартий городянин тутешній
Кодзія Тедзаемон».
У нашому житті місяці й роки проходять як сон. Наступила й п’ятидесята річниця смерті батька Тедзаемон. Радісно, що сам Тедзаемон ще живе й може провести поминальний обряд.
Зі стародавності ведеться так: у п’ятидесяту річницю — ранком їли пісне, увечері — рибу. А після цього роби що хочеш.
Оскільки це були останні поминки, витрат не жалували, улаштували все як годиться. Зібралися сусідки, що звичайно заходили допомогти по господарству, упорядкували хазяйське добро — глечики, тарілки, миски, блюдця. Кожну річ перетерли й склали все в посудну шафу.
Дружина бондаря, яка здавна користувалася прихильністю хазяїв будинку, теж прийшла запропонувати свої послуги на кухні.
О-Сен, оглядівшись, прийнялася вкладати мандзю — солодкі пиріжки з начинкою з бобів, ґосеґакі — червону хурму з дрібним насінням, китайські горіхи, сухе печиво з рисового борошна, зубочистки з дерева криптомерії.
Трапилося так, що саме в цей час хазяїн Тедзаемон хотів дістати з полиці ірекобаті — миски, які вкладаються одна в одну, але впустив їх О-Сен на голову, і її гарна зачіска відразу ж розтріпалася. Хазяїна це засмутило, проте О-Сен заспокоїла його: «Зовсім ні про що хвилюватися!» Вона зібрала волосся в пучок і так вийшла на кухню. Раптом вона попалася на очі дружині Тедзаемона, і у тієї виникли підозри.
— Твоє волосся тільки що були вкладено, а в задній кімнаті раптом розпустилося. Що б це могло значити? — запитала вона.
О-Сен, не відчуваючи за собою ніякої провини, спокійно розповіла все, як було: хазяїн впустив з полиці посуд, от так і вийшло... Але господиня не повірила її словам.
— Так де ж це бачено, щоб серед білого дня миски з полиць падали? Звичайно, якщо лягти поспіхом, навіть без узголів’я, то волосся розтріпається. І це на схилі віку, у день батьківських поминок!
Усе сасімі1, що з таким старанням було вкладено, вона розкидала по підлозі, цілий день не переставала повторювати одне й те саме, і зрештою, всі присутні почали з цікавістю прислухатися.
Мати за дружину таку ревниву жінку... не інакше це відплата, послана Тедзаемону небом!
О-Сен, хоч їй і було дуже неприємно, мовчки терпіла докори, але її усе більше розбирала злість. «От затягну Тедзаемона до себе, раз вона така! Усе одно мої рукави вже підмочені, тепер мені море по коліно», — подумала вона, і з цього почалося.
Не пройшло багато часу, як ці думки розбудили в ній пристрасть. Вона нишком змовилася з Тедзаемоном, і тепер вони чекали тільки слушної нагоди.
Другий рік Тейкьо, січень місяць. У ніч на двадцять друге число закохані грають у хобікінаву — тягнуть «щасливий мотузочок». Для жінок це весняна забава — розважаються всю ніч безперервно, наввипередки тягнуть мотузки. Хто програв, відразу йде додому, а хтось, раз вигравши, продовжує без утоми. Інша сама не помічає, як починає клювати носом.
У бондаря лампа вже ледь світила, чоловік, стомлений денною працею, спав так міцно, що, здається, схопи його за ніс — і то не прокинеться. У цей час О-Сен повернулася додому, і Тедзаемон, пішовши за нею, заявив, що прийшов час виконати їх таємну угоду.
О-Сен не заперечувала й тихенько провела його в будинок. От якиим був початок їх любові. Вони вже розпустили шнурки нижньої білизни, як раптом бондар відкрив очі й закричав:
— Від мене не втечеш!
1 Сасімі — нарізана шмиточками сира риба.
Тедзаемон, залишивши своє кімоно, схопився оголений, не пам’ятаючи себе від страху, і ледь живий добіг до оселі одного свого знайомого, — а той жив на чималій відстані, у Фудзі!
Що ж стосується О-Сен, то вона відразу зрозуміла, що їй не втекти від долі. Взяла вона ножа, проткнула собі груди й відразу померла.
Її мертве тіло було виставлено на публічну ганьбу поруч з її легковажним коханцем.
Склали про їхнє кохання різні пісні, а імена їх стали відомі людям по всій країні — аж до найвіддаленіших провінцій.
Так, не уникнути людині відплати за дурні справи. Який страшний цей світ!
Переклад О. Левицької