Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011

«Цуредзуре-гуса» («Нотатки знічев'я»)
Кенко-Хосі (1283-1352)
Дзуйхіцу. Філософсько-ліричні есе

Переднє слово

Днями я нуджуся без діла, і звернувши погляд на каламар, безладно записую щонайнезначніші дрібниці, які спадають на думку, тож врешті вже й сам собі починаю здаватися божевільним.

1

Що ж, мабуть, природно, що кожний, хто народжується на світ, має безліч прагнень.

Найбільше захоплення, безумовно, викликає статус імператора. Навіть найвіддаленіші пагони родинного дерева імператора проростають з іншого коріння, ніж у простих людей, і тому вони також носять відбиток його величі.

Навіть чиновники нижчого рівня, такі, як охоронці чи слуги — не кажучи вже про сановників першого рангу, — варті захоплення. Їхні діти й онуки також, навіть переживши розорення, все одно зберігають найвищу гідність. З іншого боку, є люди низького походження, яким пощастило досягти високого становища, і через це вони деруть носа, вважаючи себе дуже важливими персонами, — насправді ж виглядають украй жалюгідно.

Важко знайти менш привабливу долю, ніж чернеча. Сей-Сьонаґон із цього приводу дуже слушно зауважила, що ченці «...для інших людей — такий самий непотріб, як та дерев’яна стружка». Деякі ченці вихваляються своєю впливовістю, однак це бахвальство виглядає досить непривабливо й нагадує вислів ченця Дзоґа про те, що ті, котрі йдуть на все заради слави, мають дуже мало спільного з ученням Будди, яке повинні сповідувати. Істинні ж відлюдники справді варті захоплення.

Чудово, коли в людини і зовнішність, і поводження щонайбільш вишукані. Не втомлює спілкування з людиною, яка й зовні чарівна, й говорить небагато, а коли вже говорить, то приємно послухати. Глибоке розчарування відчуваєш тоді, коли людина, яка виглядає начебто ідеальною, розкриває свою істинну непривабливу сутність.

Зовнішність і статус є спадковими, що ж до серця й розуму, то хіба не можна, докладаючи зусиль, все більше вдосконалювати їхні якості? На жаль, якщо люди, наділені порівну й приємною зовнішністю, й характером, не мають ще й відповідної освіти, вони неминуче програють у порівнянні з людьми, менш достойними за характером і відразливими зовні. Найважливішим є знання основоположних наук, таких, як майстерність складання кансі, знання вака й оркестрової музики, а також основи церемоніального етикету. Чоловікові варто бути вправним у письмі, мати гарний голос і відчуття ритму, а також не відмовлятися випити, навіть якщо не хочеться.

2

Є люди, які вже забули святі стародавні принципи управління державою, не помічають ані страждань народу, ані загроз для країни, натомість втопають у розкошах і поводяться так, наче увесь світ затісний для їхніх забаганок — здається, цим людям забракло розуму.

У заповіті високошановного Кудзьо (прим.: Фудзівара-но Морос-ке; 908-960 рр.) написано: «Можеш користуватися за свого життя всім, що в тебе є — і одягом, і засобами пересування, — проте не ганяйся за зовнішньою досконалістю». Також і покійний імператор Дзюнтоку записав у зв’язку з двірцевим церемоніалом наступне: «Імператору цілком пасуватиме й простий одяг».

3

Чоловік, якого не цікавлять любовні пристрасті, — якщо він навіть перевершує в усьому іншому, — справляє гнітюче враження, ніби коштовна чаша для саке, в якої відсутнє денце.

Набагато краще блукати, збиваючись на манівці, вимокнувши від зимної роси, ні на хвилину не заспокоювати серце, сповнене тривоги через суворі застереження батьків та осуд суспільства, гостро переживати кожну мить і, нарешті, засинати одному, але так і не спромогтися заснути. Проте не слід і пірнати в кохання з головою, забувши про все на світі, бо такого чоловіка жінки сприйматимуть як підкаблучника.

4

Берегти в серці думку про наступне життя і йти Шляхом Будди — це найпрекрасніше.

5

Достойною є людина, яка, зіткнувшись із лихом і поринувши в глибокий смуток, прийняла для себе виважене рішення постригтися в ченці — вона зачинилася від світу, і дні й ночі її минають без бажань чи прагнень.

Не можна не згадати у зв’язку з цим слова тюнаґона Акімото: «Спостерігаю місяць у вигнанні, злочину жодного не вчинивши».

6

Людям високого положення — не кажучи вже про безліч менш значних осіб — краще не мати дітей.

Принц-центральний міністр, перший міністр Кюдзьо, лівий міністр Ханадзоно — усі вони сподівалися, що їхні родоводи перервуться. Також і міністр Сомедоно вважав, згідно з історичним джерелом «Оокаґамі», що «не варто залишати нащадків після себе — адже це так прикро, якщо вони виявляться недостойними тебе». А принц Сьотоку, будуючи власну гробницю, наказав відрізати шляхи сполучення з нею, зауваживши при цьому, що він не має наміру заводити нащадків.

7

Ніколи не висихає роса на рівнинах Адасі, й ніколи не розсіюється дим над горою Торібе — що, якби подібно до них і життя людське ніколи не припинялося? Люди б не відчували більше чарівного смутку речей. Справді, принадність життя полягає саме в його плинності.

З усіх живих створінь людина, здається, живе найдовше. Одноденка живе лиш до вечора, а літня цикада не знає, що то є весна чи осінь. Здається, й одного року життя достатньо для щастя, якщо прожити його в мирі з собою. Проте для тих, хто не може знайти цей мир, навіть тисяча прожитих років врешті-решт видасться лише сном однієї ночі. Який сенс затягувати своє перебування на цьому світі, якщо з кожним роком ми тільки все більш марнітимемо? Чим довше життя — тим більше в ньому сорому. І немає нічого краще, ніж померти ще до того, як виповнилося 40 років.

Коли ж людина переступила цей поріг, її зовнішній вигляд різко погіршується, але вона, вже не згадуючи про сором, все намагається шукати спілкування з іншими людьми, а на схилі років, доглядаючи потомство, мріє продовжувати жити якомога довше, аби мати змогу побачити, яким воно стане в майбутньому. Проте таку людину цілком поглинає буденність, і вона вже нездатна помічати чарівний смуток речей.

8

Ніщо так не зводить на манівці душі людей, як тілесне кохання. Яке все-таки слабке воно — людське серце!

Хоча й відомо, наприклад, що запах — річ нетривка, як відомо й те, що на одяг спеціально наносять парфуми, але все одно серце починає прискорено битись щоразу, як відчуваєш тонкий аромат.

Ходять легенди, що гірський відлюдник Куме втратив свої надзвичайні здібності, побачивши якось білі ноги жінки, яка прала одяг. І чом би й не мати чудовим пухким жіночим рукам і ногам з чистою матовою шкірою такого магічного впливу?

9

Найбільше вражає чоловіка при погляді на жінку краса її волосся. Що ж до її манери говорити, за нею можна визначити статус і життєві погляди, навіть якщо самої жінки не видно за ширмою.

Навіть найзвичайніші жіночі дії можуть іноді схвилювати серце. Самі ж жінки, захоплені коханням, втрачають сон, проте стійко витримують будь-які незручності й тамують біль.

Глибоко сягають корені кохання, і далекі його витоки. Наші 6 відчуттів (прим.: розум і 5 органів відчуття) можуть обдарувати нас багатьма насолодами, і кожної з них необхідно уникати, проте лише одній із них по-справжньому важко протистояти — однаково важко і для молодих, і для старих; і для дурних, і для мудрих.

Напевно, тому існує повір’я, що навіть могутнього слона можна зв’язати мотузкою, сплетеною з жіночого волосся; і що олень обов’язково прибігає на поклик свистка, вирізаного з дерев’яного жіночого взуття. Саме від такого божевілля ми повинні захищати себе й бути особливо обережними щодо цього.

10

Хоча наш дім на цьому світі — лише тимчасовий притулок, проте якщо він охайний і доглянутий, це неабияка приємність.

У домі, де панує мир і спокій, навіть місячне сяйво, яке просочується через вікно, набуває особливої чарівності. Навіть якщо будинок не новий і не вражає блиском, то старі дерева, серед яких він розташований, і дикоцвіти, які все ж справляють враження доглянутості, і чарівні веранди й майстерно зроблені огорожі, а також і старовинні, проте прості меблі — усе це душевно звеселяє серце.

Проте як шкода бачити пишно оздоблені будинки з рідкісними японськими й китайськими меблями, розташованими в чіткому порядку, де навіть рослини мають рости тільки там, де їм визначили місце, — в такому будинку не хочеться й залишатися! Дивлячись на нього, згадуєш про те, що ніщо не вічне, і ці будинки можуть зникнути так швидко... Зрештою, вигляд будинку деякою мірою відображає сутність власника.

Розповідають, що якось міністр Ґотокудайдзі наказав натягнути мотуззя через дах своєї резиденції, начебто для того, щоб на нього не могли більше сідати яструби. Сайґьо, побачивши це, прокоментував: «Ну і що ж, як туди сідають яструби — кому вони заважають? То он який він, цей міністр!» — і після того вже ніколи не навідував його.

Коли схожий випадок відбувся у палаці Косака, де жив принц Айя-но Кодзі, і там теж протягували мотуззя над дахом, я пригадав ту історію. Проте тепер я почув, що причина в іншому: його Величність був дуже засмучений тим, що зграї вороння ловлять жаб у його ставку. Я подумав, що це достойний вчинок. Можливо, і Ґотокудайдзі мав якісь вагомі причини.

11

Якось у вересні я йшов долиною Курусу, маючи намір навідатися в одне гірське селище. Прямуючи вниз вузенькою, порослою мохом стежкою, я раптом натрапив на одиноку хатинку. Мене не зустрів жоден звук, крім крапання води з бамбукової труби, засипаної опалим листям, проте я припустив, що хтось там жив, оскільки на поличці перед буддистським вівтарем лежали хризантеми й листя клена.

Простота такого життя зачарувала мене. Проте, огледівшись, далі в садку я помітив велике апельсинове дерево, його гілля прогиналося під вагою плодів, а з усіх боків його оточувала огорожа. Це звело нанівець моє зачарування, і я пожалкував, що побачив це дерево.

12

Як чудово було б мати можливість спокійно поговорити з людиною, серце якої перебувало би у повній гармонії з моїм — просто потеревенити про всілякі цікаві події, або ж повести серйозну розмову про минущість буття... Проте чи й існують такі люди? Розмовляючи з людиною, яка весь час дбає тільки про те, аби ні в чому не суперечити співрозмовнику, відчуваєш таку ж самотність, наче ти один.

Справжнє задоволення і позбавлення від нудьги дає розмова з людиною, з якою ви можете й обмінятися думками, й уважно вислухати один одного, погоджуючись зі сказаним — і в той же час, не погоджуючись у певних деталях, виказати своє заперечення більш чи менш категорично, наприклад: «Я маю іншу думку з цього приводу...», або ж: «А може, отак...?» Проте навіть і з такою людиною можна посперечатися тільки щодо якихось дрібниць, адже, якщо по-справжньому близькі друзі мають надто несхожі погляди, це, знову ж таки, викликає смуток і відчуття самотності.

13

Сидіти одному під лампою, читаючи розгорнуту книгу, зустрічати на її сторінках нових друзів із небаченого світу — неперевершене задоволення.

Серед таких книг — «Вень сюань» («Збірка вишуканої літератури»), укладена Сяо Туном (крон-принцем з династії Лян); «Хакусі-мондзю» — збірка поезій Бо Цзюй-і; писання Лао-цзи; даоська книга притч «Чжуан-цзи» (прим.: інша назва — «Наньхуа чженьцзин» — «Справжня класика Південного розквіту»). Що ж до творів, написаних ученими людьми нашої країни, то багато достойних речей є серед стародавніх текстів.

14

Японська поезія, втім, ще принадніша. Навіть праця найбільш упосліджених селян і лісорубів набуває більшої значущості, якщо її передано в поезії; а жахливий вепр, здається, стає добрішим, коли кажеш: «Трав’яне ліжко для зимового сну, що вепр собі постелив».

Проте у сучасній поезії, якщо й зустрінеться один вдалий рядок, то все одно й за ним не буде такого глибинного змісту, як у поезіях давнини. Наприклад, один вірш Кі-но Цураюкі, який починається: «Шляхи, що розійшлися, нитками не зв’язать докупи...», — вважається мало не сміттям на сторінках збірки «Кокін-сю», проте зараз ніхто не зміг би скласти навіть і таких рядків. Насправді в ті часи було багато поезій, схожих на вищенаведену за формою й словесним вираженням, і не зовсім зрозуміло, чому так нападають саме на цю. У «Повісті про Ґендзі» вона теж цитується, але з дещо зміненим рядком: «Шляхи, що розійшлися, не зв’язать, як нитки...». Є і в збірці «Сінкокін-сю» поезія, яку зазвичай критикують: «Як одинока та ялина на горі, до тебе думкою я лину» (прим.: насправді в оригіналі «мацу» — какекотоба, тобто слово, яке містить одразу два значення: «сосна» і «чекати») — і справді, за формою вона видається трохи кострубатою. Проте на поетичних змаганнях цей вірш було високо оцінено, і він пізніше навіть отримав схвалення Імператора, як про це пише у своєму щоденнику Іенаґа.

Вважається, що мистецтво поезії з давніх часів зовсім не змінилося. І зараз в ній можна зустріти й такі ж словесні обороти, і такі давні прийоми, як утамакура (прим.: топонім-зачин), проте все ж різниця існує. Стародавні поезії — прості й невимушені, і за формою чисті, й глибокі за змістом. Багато таких вишуканих поезій і в антології пісень імайо «Рьодзін хісьо».

Навіть начебто незначущі висловлювання письменників попередніх віків завжди гідні уваги.

15

Коли відправляєшся в невелику подорож — все одно куди, — усі відчуття неначе пробуджуються знову.

Отак подорожуючи, маєш нагоду спостерігати багато небачених раніше речей — і у сільських пейзажах, і в гірських поселеннях.

Є нагода відправити листа додому, і занотовуючи розпорядження: «Не забудьте зробити оце й оте...», — можна добряче себе розважити. В таких місцях голова завжди сповнена різноманітних думок та ідей. Тут все гарне стає ще кращим, навіть предмети побуту; те ж саме відбувається зі здібними й сильними людьми.

А можна ще сховатися від світу в одному із буддистських чи синтоїстських храмів.

16

Танок каґура й цікавий, і захоплюючий.

Найприємніші за звучанням, я вважаю, — флейти фуе й хітірікі. Також я завжди радий послухати гру на біва або ваґон — японській цитрі.

17

Коли людина, зачинившись у гірському храмі, присвячує життя поклонінню Будді, в неї немає відчуття змарнованого часу, натомість складається враження, неначе весь бруд, що накопичився в душі, вимивається начисто.

18

Людині краще бути бережливою, утримуватися від зайвих розкошів, не накопичувати багатств і не піддаватися спокусам цього світу.

Здавна так повелося, що найдостойніші люди рідко бувають багатими.

Китайський мудрець Сюй-ю (прим.: японський варіант імені — Кьою) не мав жодної речі у своїй власності. Якось, коли він пив воду, зачерпуючи її долонями, хтось побачив це й подарував йому гарбузового глека. Проте одного разу, коли мудрець повісив його на гілку дерева, налетів вітер, і під його поривами у глеку зачулося гудіння, і оскільки цей звук відволікав його, Сюй-ю викинув глек, і продовжував пити воду із власних долонь. Як, мабуть, вільно й затишно було в нього на серці!

А от Сун Чень (прим.: японський варіант імені — Сонсін) не мав навіть постелі — лиш оберемок соломи, на якому він спав увечері й акуратно прибирав його зранку.

Китайці вважають, що це гарні життєві приклади, а тому ретельно записують їх і зберігають; а в нас навіть побіжно на словах про них ніхто не згадує.

19

Кожна зміна пір року розбурхує почуття людини.

Прийнято вважати, що «чарівний смуток речей найкраще відчуваєш восени», проте, хоч це й правда, ніщо так не підживлює душу, як насичене кольорами весняне повітря. І пташки співають якось особливо, і проростають трави в живоплотах під щедрим сонячним промінням, і відчуття весни все більш реальне, — і ось уже околиці оповиті туманом, і ось нарешті й бруньки розквітають. Аж тут починається період дощів, і вітер безжально зриває й розвіює пелюстки — і сум охоплює серце, аж поки на деревах врешті не з’являється зелене листя.

Високо цінується цвіт апельсина, проте лише аромат сливи здатний викликати в думках щемливі спогади про давно минуле. Також і чиста краса керрії (прим.: жовтої троянди), і мінлива краса гліцинії невідворотно викликають у нас задумливий настрій.

Вважається, що саме під час святкування Дня народження Будди, а також храмового свята Камо, коли на гілочках дерев з’являється молоде листя, ми відчуваємо найбільше задоволення від життя і прагнення товариських взаємин, — і так воно й є.

П’ятого місяця, коли дахи будинків всіюють пелюстками ірисів, пересаджують паростки рису, а навколо чується цвірінчання водяних пастушків, — хіба це не зачіпає серця? Шостого місяця ж не можна стримати хвилювання, коли бачиш гарбузові плоди, що біліють у вечірніх сутінках, або ж відчуваєш аромат диму, що має відганяти комах. Синтоїстські обряди шостого місяця теж дуже гарні.

А який чарівний фестиваль Танабата!

Потім, коли ночі стають холоднішими, зачуваються крики диких гусей, і позолота вкриває листя кущів японської конюшини, на полях збирають і висушують ранній урожай рису... Кожна осінь насичена подіями.

Вартий згадки також і наступний ранок після бурі.

Якщо продовжувати цей опис у тому ж дусі, може виявитися, що про все це вже було згадано у «Повісті про Ґендзі» або ж у «Записках край узголів’я», та я все одно не можу втриматися, щоб не писати про ті ж речі знову. Відчуття того, як голову переповнюють невисловлені думки, дуже подібне до відчуття важкості переповненого шлунку, і тому єдиний вихід — записувати все, що спаде на думку, навіть якщо воно заслуговує врешті-решт лише смітника.

Похмурий зимовий пейзаж вартий поцінування не менш за осінній. Багряне кленове листя, що опадає на траву обіч плеса; аж біле від морозу ранкове повітря і пара, що здіймається над насосом, що качає воду — все це викликає захоплення.

Ніщо не зрівняється з порою завершення року, коли кожна людина перейнята безліччю справ. А від двадцятого числа навіює печаль холодний, ясний місяць на небі, — на який, утім, ніхто й не гляне.

Також викликають глибоке хвилювання й захоплення такі старовинні церемонії, як Називання імен Будд і Піднесення дарів предкам. У цей час в палаці всі заклопотані облаштуванням церемоній, а також і підготовкою до зустрічі весни.

Потім надходить День вигнання демонів, а наступного ранку вже День поклоніння чотирьом сторонам світу, — це цікавий перехід.

В останню ніч року люди бігають туди-сюди з сосновими факелами, кричать і грюкають у чужі двері, з якоїсь причини їхні ноги перебувають у постійному русі цілісіньку ніч. Однак на світанку вони, нарешті, втомлюються, й увесь галас стихає; проте як сумно буває розставатися з минулим роком!

Прикро, що в столиці більше не відзначають День вшанування померлих: тоді, як вважається, вони повертаються на землю. Проте у східних провінціях цей обряд ще пам’ятають.

У перший світанок нового року небо наче все таке ж, як і раніше, а проте відчувається якась зміна, і радість огортає від одного погляду на святкові вулиці, обабіч прикрашені ялинками.

20

Один відлюдник, чийого імені я не знаю, колись сказав: «Хоча ніщо й не позв’язує мене з землею, та от із небом розлучатись шкода». Насправді так і має бути.

Невже вишневі дерева можуть привабити людський погляд лише в пору цвітіння, а місяць — коли він уповні? Мріяти про місяць, коли його не видно за стіною дощу, або зачинитися вдома й не відати, чи весна вже прийшла, — ось що здатне викликати в душі справжнє співчуття й співпереживання.

Гілочки, ще не вкриті цвітом, і всипаний опалими пелюстками сад теж викликає захоплення. Скажімо, чим гірше отаке вступне слово до поезії: «Прийшовши помилуватись квітом вишні, застав його вже на землі...», або ось таке: «Не зміг потрапити на милування квітами...», ніж звичайне: «Милуючись вишневим цвітом.»? Коли осипаються пелюстки, чи місяць зникає за обрієм, природньо прагнути побачити їх знову, але ж існують недалекі люди, які при цьому кажуть: «Ці гілки вже осипалися — немає більше чим милуватися».

У будь-яких справах найцікавішими є початок і завершення. Невже кохання обмежується тільки тим часом, який закохані проводять разом? Коли вони страждають від неможливості зустрітися, шкодують за безплідними обіцянками, проводять самотні безсонні ночі, сягаючи думками небесних сфер чи давніх часів, проведених разом у непоказній хатинці — тоді вони можуть сказати, що пізнали любов.

У душу глибше западає не образ яскравого повного місяця на безхмарному небі, а його бліда подоба перед самісіньким світанком. Найбільш хвилюючим образ місяця є тоді, коли він ледь-ледь проглядає крізь дерева, зеленкувато виблискуючи над верхівками гірських кедрів, або ховається за хмарами, повними дощу. Особливо врізається в пам’ять картина залитих місячним сяйвом, неначе водою, листочків дуба чи бука, і єдине, що хочеться, — розділити цю мить із другом, який залишився в столиці.

Та й невже ми можемо цінувати квіти чи місяць лише тоді, коли бачимо їх на власні очі? Так само чудово згадувати їх вдома навесні, чи мріяти про ясний місяць, не виходячи за поріг своєї келії.

Людина з гарним смаком ніколи не виявить бурхливого захоплення будь-яким предметом, швидше вона приховає свою зацікавленість. Це сільський простолюдин схильний до надмірного вияву емоцій. Він пролізає якнайближче до квітів, довго й старанно на них витріщається, випиває своє саке, складає поезії ренґа, і завершує усе це, безсердечно виламуючи для себе велику гілку! Такі люди оскверняють джерела, засовуючи в них свої руки й ноги, і не можуть не пройти по чистому снігу просто для того, щоб залишити на ньому власні сліди. Для них немає нічого святого, чим би варто було захоплюватися на належній відстані.

Дивно бачити й те, як люди такого сорту спостерігають за святковими процесіями.

Вони кажуть: «Видовище щось запізнюється, тож чого стояти тут весь час на підмостках?». Тому заходять всередину приміщення, п’ють саке, набивають шлунки, грають у ґо у суґороку. І коли людина, яку залишили стерегти місця, кричить: «Наближається!» — вони починають бігти назад наввипередки, відштовхуючи все і всіх на своєму шляху, аби тільки нічого не пропустити, супроводжують свої оглядини захопленими вигуками, — а коли процесія проминає, знову повертаються до приміщення, примовляючи: «Тепер би дочекатися наступної процесії». Все, чого вони прагнуть — це яскравих видовищ.

Столичні ж мешканці, навпаки, наче почуваються сонними й не надто помічають, що відбувається навколо них. Однак навіть їхні слуги не дозволяють собі перегинатися через плече хазяїна чи проштовхуватися вперед, аби все роздивитися.

Вишукано оздоблені мальвами карети привертають погляди присутніх. Усім цікаво, чиї вони, — і так аж до ранку, поки не з’являється можливість розрізнити слуг і погоничів. Навкруги стільки всього пишного, чудового й різноманітного, що не знудишся.

Зате у присмеркових сутінках усі ці екіпажі й люди кудись зникають, і от уже жодного не залишилося. Не чути скрипу коліс, а завіси й татамі вже прибрано, і незабаром нічого не зостається, крім власної самоти. В такі хвилини легко проводити паралелі з власним життям. Справді, спостерігати за великою дорогою так само цікаво, як і за святковою процесією.

Повз цю галерею проходить безліч людей, і серед них так багато знайомих, що мимоволі виникають сумніви, чи дійсно світ такий уже й великий. І навіть якщо припустити, що я помру останнім з усіх них, не так уже й довго довелося б чекати.

Якщо у великому резервуарі є навіть щонайменша дірка, вода все одно протікатиме, і хоч це й здається повільним процесом, однак, якщо нічого не робити, доволі швидко там нічого не залишиться. Немає такого дня, коли б хтось не помер у багатолюдній столиці. І ви вважаєте, що їх усього один-два? На кладовищах Торібе і Фунаока похорони відбуваються часто, не проходить і дня хоча б без одного. Щойно зроблені труни моментально розкуповують.

Смерть може прийти неочікувано і до молодих, і до сильних тілом. Ми можемо вважатися щасливими, що уникли її досьогодні — та чи надовго? Це нагадує мені гру, облаштовану за принципом нардів суґороку, яка називається «вибий зайвого». На початку гри ніхто ще не знає, хто вибуде першим. Але ось із кожним ходом їхнє число поступово скорочується, поки нарешті не залишається лише один, а потім і той вибуває.

Коли воїн вирушає на битву, знаючи про близьку смерть, він забуває й про себе, і про рідну домівку. Проте і той, хто ховається від світу в хатині, сплетеній з трави, і спокійно насолоджується красою природи, помиляється, якщо має сподівання, що доля обійде його стороною. Хіба не зможе ворог на ім’я смерть пробратися в гори й до нього? Глянути в обличчя смерті відлюдник може точнісінько так само, як і воїн, що пробирається до ворожого табору.

Одного разу, коли мені було ще вісім років, я запитав батька: «А який він, Будда?»

Батько відповів: «Буддою може стати кожна людина».

Тоді я знову запитав: «А що потрібно для того, щоб стати Буддою?»

І батько знову відповів: «Потрібно сповідувати вчення Будди».

І тоді я запитав: «А чиє ж учення сповідував сам Будда?»

І тоді батько відповів: «Він сповідував учення попередніх Будд».

Але я питав далі: «Ну а найперший Будда, чиє учення сповідували всі інші, — він звідки взявся?»

Тут батько розсміявся й відповів: «Безсумнівно, він звалився з небес, або ж проріс крізь землю!»

І потім він ще довго переповідав цю історію знайомим, підсміюючись і повторюючи: «Малий так засипав мене запитаннями, що я й не знав, як його відповісти!».

Переклад Н. Баликової