Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
Отоґі Боко («Лялька-оберіг»)
Белетристика
МАЛИНОВИЙ ПОЯС
На березі живописного моря з винно-синіми глибокими водами розкинулось містечко Цуруґа, що в провінції Етідзен. У тому містечку жив багатій на ім’я Хамада Тьохаті, і було в нього двоє дочок. Його сусідом був Хіґакі Хейта, — далекий родич Вакабаясі Тьомона1, — який, однак, давно вже облишив воєнні справи, займався торгівлею і жив у великому достатку. Хейта мав одного сина, і звали його Хейдзі. Хейдзі був одного віку зі старшою дочкою Тьохаті; у дитинстві вони завжди гралися разом, і ще тоді Хейта вирішив, що дочка Тьохаті стане дружиною його сина. Не чекаючи, доки діти виростуть, Хейта заслав сватів, щоб заключит весільну угоду. Тьохаті відповів згодою. Із цього приводу сусіди обмінялись подарунками — саке з пригощаннями, а своїй майбутній невістці Хейта подарував малиновий плетений пояс2.
1 Вакабаясі Тьомон — феодал, який боровся проти відомого воєначальника Оди Нобунаґи (1534-1582), що заклав підвалини процесу перетворення Японії на централізовану державу.
2 Вузький плетений пояс дарують нареченій під час заручин.
3 Мова йде про Асікаґе Асакуру (1533-1573), голову стародавнього феодального дому Асакура. Зазнавши поразки в битві з Одою Нобунагою, він покінчив життя самогубством, проте влітку 1575 р. залишки його війська підняли повстання, яке було придушене Нобунаґою.
Восени третього року Тенсьо залишки війська Асакури3 підняли повстання й захопили Ітадорі, гірський перевал Кіноме, Хатіфусе, Імадзьо, Хіуті, Суідзу, а також храм Рьюмондзі. Вакабаясі Тьомон, який воював на боці Асакури, захопив новозбудований замок в Коно. Для придушення бунтарів на чолі вісімдесятитисячного війська в Цуруґу прибув Ода Нобунаґа із своїм сином Нобутадою. За наказом Нобунаґи, Кіносіта Токітіро1 оточив замок в Коно.
Хіґакі зрозумів, що за таких обставин йому надалі не можна залишатися в Цурузі. Забравши свою родину, він зачинив будинок і відправився в Кіото, щоб перечекати неспокійні часи у надійного друга.
П'ять довгих років не було від нього ні слуху ні духу.
Тим часом старшій дочці Тьохаті виповнилося дев'ятнадцять років і стала вона дивовижно вродливою красунею. У неї була незліченна кількість прихильників, усі вони домагалися її руки та серця, проте вона й чути про це не хотіла.
Колись пообіцяла — і назавжди: «Ви посватали мене, і я бережу вірність Хейдзі. Навіть якщо він зовсім забув про мене, я не можу одружитися з іншим чоловіком. Якщо я так зроблю, а Хейдзі раптом повернеться, не позбутися мені сорому.» — Вона повторювала одне й те саме, і з ранку до ночі сиділа самотня, зачинившись у своїх покоях. Вона так сильно кохала Хейдзі, що ні на мить не забувала про нього — ні тоді, коли була зайнята справами, ні тоді, коли була вільна. Вона постійно про нього мріяла, лила пекучі сльози розлуки, і завжди були мокрими від сліз широкі рукава її кімоно.
З часом вона поступово занедужала від туги, пройшло півроку, і вона померла. Непомірним було горе бідних батьків. Вирішили вони поховати її поблизу храму Осіо, який розташовувався в такому живописному місці, що з його красою могла рівнятись хіба що врода їхньої колись сонцесяйної донечки. Нещасна мати схилилася над чолом померлої, і, пов'язавши на талії доньки малиновий поясок, подарований Хейдзі, промовила:
«Це подарунок від твого нареченого. Ти так його кохала, а цей поясок — єдина річ, що була у тебе від нього. Як же можна його тут залишати? Забирай його з собою в потойбіччя.»
З цими словами матері й поховали дівчину в сиру землю.
1 Справжнє ім'я Тойотомі Хідейосі (1569-1598), васал і сподвижник Нобунаґи, який продовжив об'єднання країни.
Минуло трохи більше місяця, і неочікувано для всіх повернувся Хейдзі. Тьохаті покликав його до себе і став розпитувати, чому ж так довго він не повертався. Тоді Хейдзі розповів йому наступне:
«Коли Вакабаясі Тьомон захопив замок в Коно і Нобунаґа прибув до Цуруґи на чолі вісімдесятитисячного війська, батько вирішив, що наші життя в небезпеці, адже ми рідня Вакабаясі. Тому, ні хвилини не затримуючись, ми облишили все і втекли до Кіото, де тривалий час переховувались у будинку вірного товариша батька. Батька й матері вже немає на цьому світі. А я повернувся, пам’ятаючи, що мене з вашою донькою пов’язує весільна угода.»
Тут старенькі батьки залилися сльозами: «Після вашого неочікуваного від’їзду, наша донька ні на мить про вас не забувала, і так горювала, що занедужала. А на початку минулого місяця вона померла від туги. Як же їй гірко було за всі ці роки не отримати від вас жодної вісточки... Ось, погляньте — це написаний нею вірш» — заливаючись сльозами, вони передали Хейдзі чорнильницю, на покришці якої був вірш, написаний покійницею:
Я вже не мрію, що колись побачу
Незабутній квіт далеких гірських слив.
Тепер молюсь,
Щоб вітер доніс до мене
Хоча б їхній п’янкий забутий аромат...
Хейдзі прочитав вірша, і його охопило глибоке, невимовне почуття горя та каяття. Він пішов на могилу своєї нареченої, поклав квіти, закадив фіміам і прочитав молитву. Батьки нареченої, які стояли за його спиною, промовили зі сльозами на очах: «Поглянь, донечко, твій наречений прийшов до твоєї могили. Прийми ж його дари.» — з цими словами вони у великому горі припали до її могили. Хейдзі також слідом за ними заридав. Невимовним було його горе...
Після цього старі Хамада звернулися до Хейдзі з такими словами: «Ви залишилися без батьків, тяжка ваша сирітська доля. Хоча доньки нашої вже немає, не було нікого іншого, окрім вас, про кого вона будь-коли думала. Ви завжди були для найдорожчою людиною у світі. Залишайтеся тут, знайдіть собі гідне заняття і живіть, як вважаєте за потрібне.»
Позаду оселі Хамади Хейдзі побудував собі окремий будиночок і став там жити.
Пройшло сорок дев’ять днів трауру. Всі члени сім’ї вирушили на могилу в Осіо, а Хейдзі залишився доглянути за будинком під час їхньої відсутності. Настали сутінки, і Хейдзі вийшов до воріт усіх зустрічати. Коли батьки заходили до будинку, сестра покійниці, якій того року виповнилося шістнадцять, лише виходила з паланкіну, і Хейдзі здалося, що вона щось випустила з рук. Він підняв ту річ — виявилося, що то був малиновий плетений поясок. Заховавши його, Хейдзі хутко попрямував до свого будинку. Там, у світлі ліхтаря, він уважно розгледів поясок — і на нього наринули спогади.
Запанувала глибока ніч, усі позасинали, ніщо не порушувало тихий нічний спокій. Аж раптом почувся якийсь стукіт. Хейдзі тихенько відчинив двері — на порозі стояла молодша сестра покійниці. Прослизнувши до кімнати, дівчина пошепки запитала:
«Я зараз страждаю від горя, бо смерть забрала у мене сестру. Сьогодні я загубила малиновий поясок, це ви були так люб’язні, щоб його забрати? Ми поєднані з вами долею, саме тому я прийшла до вас. Давайте ж промовимо обітницю вічного кохання».
Хейдзі почув це, і не було меж його здивуванню.
«Я думаю, вам не слід таке казати. Ваші батьки були настільки чуйними до мене. Я й мріяти про це не міг. Ми зустрілися без їхнього дозволу, і якщо комусь стане відомо про нашу зустріч, що нам тоді робити? Прошу вас, негайно повертайтеся.»
Хейдзі промовив це досить суворо, а тому дівчина образилась і навіть розгнівалась.
«Батько тому й дозволив вам жити тут, бо хоче, щоб ви були йому зятем. Якщо вам байдуже до моїх почуттів, я покінчу життя самогубством, а вас будуть мучити докори совісті. Мій дух буде переслідувати вас навіть у наступному житті.»
Нічого було робити Хейдзі, і він поступився бажанню дівчини. На світанку вона прокинулась і повернулася до себе.
Відтоді вона почала приходити до Хейдзі щоночі і поверталася на світанку. З часом Хейдзі так закохався в неї, що почав ненавидіти світанки.
Так пройшов місяць. Але одного разу, коли дівчина, як завжди, прийшла до Хейдзі, вона сказала:
«До цього часу про нас ніхто навіть не здогадувався. Проте все таємне рано чи пізно стає явним, а тому, якщо нашу таємницю викриють, злі язики нам не дадуть спокою. Тому, любий, цієї ночі, я хочу, щоб ти забрав мене, і ми кудись утекли разом. Тоді зі спокійною душею ми вже не будемо приховувати наші почуття від людей».
Те, що казала його кохана, було небезпечним. Проте Хейдзі не міг противитися своїм почуттям. Він послухався її, і вони удвох тихенько вислизнули з будинку. Закохані втекли в гавань Мікоку, де жив колишній васал його батька. Вони розповіли йому свою історію й попросили залишитися там жити. Добрий чоловік зрозумів їхні почуття і люб’язно дозволив.
Там закохані прожила рік, і одного дня дівчина сказала:
«Я втекла разом із тобою, не сказавши жодного слова ні батькові, ні матері, бо боялась їхнього гніву. Проте йшли дні і місяці — уже сплинув рік. Напевно, батьки дуже хвилюються за мене. Думаю, що після того, як сплинуло стільки часу, можна пробачити будь-яку провину. Думаю, вони нас уже давно пробачили. Давай повернемося додому.»
Хейдзі не став їй заперечувати і разом з коханою повернувся до Цуруґи. Залишивши дівчину на кораблі, Хейдзі сам попрямував до будинку Хамади. Знайшовши батьків дівчини, Хейдзі сказав:
«Хоч я й не знав від вас нічого, окрім добра до мене, я здійснив недозволений, негідний вчинок, який не можна пробачити. Я покрив соромом наші імена; це нелегко — нести на собі тягар такого гріха. Проте сплинув рік, і за цей час гнів зазвичай затихає, і людина здатна простити навіть найтяжчі проступки... Тому ми з вашою донькою вирішили повернутися додому. Благаю вас, пробачте мені мій тяжкий гріх.»
Вислухав старець Хамада його слова і в повній розгубленості від нерозуміння почутого відповідає:
«Про що ти кажеш, синку? Щось я нічого не можу второпати».
Тоді Хейдзі розповів йому все так, як воно трапилося, і на додачу показав малиновий поясок. Здивуванню Хамади не було меж.
«Колись давно, коли ти дав весільну обітницю, ти подарував моїй доньці цей малиновий поясок. Коли вона померла, ми поклали його до неї в труну. А щодо нашої молодшої доньки, то скоро буде вже рік, як вона занедужала і не встає з ліжка. Вона точно не могла нікуди втекти разом з вами.»
Цього разу не було меж здивуванню Хейдзі.
«Проте ваша донька повернулася разом зі мною і зараз чекає на кораблі!»
Почувши це, Хамада відправив туди людину, щоб дізнатися, чи це дійсно так. Але на кораблі той не знайшов нікого, окрім керманича.
«Що ж це врешті-решт може означати?»
Зрозумівши, що в їх оселі щось коїться, молодша донька Хамади підвелася з ліжка і вийшла зі своєї кімнати і почала говорити дивовижні речі.
«Згідно весільної угоди я мала стати нареченою Хейдзі, але передчасно залишила цей світ. Проте залишилися узи, які зв’язували мене з Хейдзі ще з попереднього народження. Саме тому зараз я вдруге постаю перед вами, і в мене є прохання. Будь ласка, видайте мою молодшу сестричку заміж за Хейдзі, тоді вона видужає від своєї хвороби. Це прохання, яке йде від щирого серця. Якщо не трапиться так, як я прошу, життя моєї молодшої сестрички чекає така ж доля, як моя — вона потрапить в обійми потойбіччя».
Неможливо було описати хвилювання всіх, хто знаходився тієї миті в будинку. Зовні дівчина виглядала точно так, як її молодша сестра, проте й осанка, і голос, і слова — анітрохи не відрізнялися від того, якими вони були колись у її старшої сестри. Батько сказав:
«Доню моя, ти ж уже давно померла. Чому ж через стільки часу душа твоя все ще не знайде спокою і так гаряче благає про це?»
Донька відповіла:
«Ті пута, що пов’язували мене з цим світом, були надзвичайно міцними, оскільки це були пута кохання, які пов’язували мене з Хейдзі. Моє життя було дуже коротким, і володар мороку подарував мені один рік, який я прожила з Хейдзі в коханні і взаєморозумінні, як і мають жити молодята. Проте вже час мені повертатися в потойбіччя. Обов’язково виконайте мою волю.»
Після цього вона взяла Хейдзі за руку і, заливаючись гіркими сльозами, попрощалася. Потім вона попрощалася з батьками і звернулася до молодшої сестри:
«Сестричко, запам’ятай те, що я зараз скажу. Стань дружиною Хейдзі, дотримуйся своїх дочірніх обов’язків, турбуйся про батьків. А тепер мені час йти. Прощавайте.»
Ледве встигла вона вимовити ці слова, як раптом затремтіла і, здавалося, замертво впала додолу. Усі заметушилися довкіл неї, бризнули в обличчя холодною водою. Нарешті дівчина прийшла до тями, а від її хвороби й сліду не лишилося. Про те, що з нею щойно трапилося, вона взагалі нічого не пам’ятала.
Згодом після цього молодша донька Хамади і Хейдзі одружилися. А за старшою донькою здійснили заупокійну службу.
Усі люди, які чули цю історію, казали, що це справді неймовірно дивний, незвичайний випадок.
КУРТИЗАНКА МІЯҐІНО1
Міяґіно була відомою куртизанкою і служила при постоялому дворі в невеликому містечку Футю, що в провінції Суруґа. Вона була витонченою натурою і неземною красунею, володіла мистецтвом каліграфії, вміла складати вірші, і не дивно, що всі чоловіки так і прагнули підступитися до неї якомога ближче. Її обожнювали всі: як люди знатного походження, так і простого — усі відчували себе нещасними, якщо їм так і не вдавалося добитися її прихильності. Поговорювали, що не було їй рівних серед куртизанок, і чоловіки порівнювали її з відомими Тора-Ґодзен і Рікідзю2.
1 Сюжет має за основу розповідь Цуй Ю «Історія співачки Айцин» («Нові сказання при лампі з підрізаним ґнітом», XIV-XV ст.)
2 Прославлені японські красуні.
Одного разу, в ніч п’ятнадцятого числа восьмого місяця1, молоді прихильники зібралися разом і запросили Міяґіно помилуватися повним місяцем, оспівати у віршах його красу. Коли настала черга Міяґіно, вона склала такий вірш:
О, місяцю п’ятнадцятої ночі,
Приховай свою красу,
Молю тебе, зникни!
Адже той єдиний, на кого чекаю,
До мене прийти не наважиться...
А ще вона склала таку пісню:
Порахувати не можу, скільки разів
Вставала я на світанку
І з другом прощалась...
На шматки рвав світанок
Усі шлюбні зв’язки...
Коли всі присутні почули ці вірші, які так натхненно виражали почуття дівчини, не залишилося жодної людини, душі якої не торкнулися б слова віршів Міяґіно.
Серед присутніх був молодий чоловік на ймення Фудзіі Сейроку. Він походив зі знатного кіотського роду, а його предки були васалами самого сьоґуна. Наразі він мешкав в місті Суруґа, і, хоча його сім’ я вже втратила свій попередній вплив, вони жили у великому будинку, володіли багатьма землями і вважалися одними з найбагатших людей у тих краях. Сам Сейроку був глибокою особистістю, мав смак до витонченого життя. Його батько помер, а мати залишилась одна. Дружини в нього ще не було, він жив сам, і тому того вечора разом з іншими пішов помилуватися місяцем та повідати йому про свої таємні печалі. Почувши вірші Міяґіно, він, неочікувано для себе, закохався в неї. Її краса і поетичний дар повністю заполонили його душу. Не гаючи часу, Сейроку щедро заплатив господарю постоялого двору і одружився з Міяґіно.
1 Мова йде про стародавній японський звичай милуватися осіннім повним місяцем.
Як почула про це мати Сейроку, одразу почала скаржитися:
«Сім’я наша відома й шанована у Футю. Я гадала, що ти маєш взяти дружиною дочку пана зі знатного роду. А ти одружився з куртизанкою... Проте, оскільки ти вже вибрав цю дівчину собі за дружину, тут нічого не вдієш — приводь Міяґіно у наш дім.»
Вони відіграли весілля. А коли Сейроку привів додому до себе молоду дружину, то виявилося, що вона не лише прекрасна, як сонце, а й характер у неї гарний, і серце добре. Не було меж радості його матері.
«Навіть дочки з найславеттніших родів не завжди мають такий гарний характер. Хоча ця дівчина й не знатного роду, вона чудово знає свої жіночі обов’ язки. А тому не дивно, що мій син у неї так закохався.»
Примовляючи так, мати все більше і більше прив’язувалася до невістки, а та, в свою чергу, доглядала за старенькою, ніби та була її рідною матір’ю, і жили вони душа в душу.
У той час рідний дядько Сейроку — молодший брат його матері — проживав у Кіото. Несподівано він тяжко занедужав і, очевидно, відчуваючи наближення смерті, відправив гінця до Футю з такими словами: «Передай, щоб Сейроку негайно прийшов до мене. У мене є для нього послання.»
Печаль матері була безмежною, і вона сказала Сейроку:
«Не гай часу, хутчіш їдь до столиці. Я теж зірвалася б і поїхала, проте вже занадто слабка для такої дороги. А ти чоловік, тож будь мужнім і виконай волю дядька. Поїдь побачитися з ним.»
Не хотілося Сейроку прощатися з молодою дружиною, але труба було вирушати в дорогу. Міяґіно йому каже на прощання:
«Ви мусите поставитися з розумінням до бажання своєї матері. Якщо ви не поїдете в столицю, то, по-перше, мати подумає, що через ваше кохання до мене ви нехтуєте волею дядька. По-друге, не дослухавшись до поради матері, ви заслужите собі звання поганого сина. Тому негайно вирушайте в дорогу. Ваша мати вже в поважному віці, і в неї вже є свої недуги. Коли ви поїдете і будете далеко, вона буде дуже сумувати й думати про вас. Не дарма в давнину казали «Для виконання роботи дня завжди багато, а для турботи за батьками дня завжди мало.» Життя вашої матері — немов сяйво місяця, який скоро сховається за західними горами, тож не гайте часу, вирушайте хутчій до столиці і швидко повертайтеся назад.»
Наречені обмінялися чарочками саке на прощання. Хоча вони розлучались і ненадовго, все одно відчувалася печаль. Заливаючись сльозами, Міяґіно написала вірша:
Скоро повернеться він!
Знаю я, що недовго
Бути з коханим в розлуці...
Чому ж тоді серце
Так гірко й болюче тужить?
Сейроку теж склав вірш:
Чому так гірко тужиш ти,
Проводжаючи в недовгу дорогу?
Сльози я бачу твої...
Вони навівають тривогу —
Невже не побачимось знову?
Дочитавши до кінця вірш коханої, він не зміг стримати сліз. Почувши ці розмови, мати сказала:
«Годі вже. Ви розлучаєтеся ненадовго, а так прощаєтесь, ніби назавжди. Не можна так, бо справжнє лихо накличете.»
З цими словами Сейроку відправився до Кіото.
Коли він прибув на місце, дядькові вже стало набагато гірше, і незабаром він помер. У померлого були діти, проте вони ще не встигли досягнути повноліття, а тому всіма організаційними питаннями довелося займатися Сейроку. Він переписав усе майно на сім’ю дружини померлого і наказав їй берегти дітей.
Вирішивши всі питання, Сейроку збирався повертатися додому, проте несподівано країну охопила війна і неспокій. Не можна було ніде ні проїхати, ні пройти — усі дороги були перекриті. Щодня то тут то там зав’язувалися жорстокі сутички. Сейроку не мав можливості потрапити додому і постійного кочував з одного постоялого двору до іншого. У таких його мандрах пройшло більше року. Він навіть не міг відправити рідним вісточку про те, чи живий він, чи ні.
У той час мати Сейроку щодня чекала на свого сина, який усе не повертався й не повертався, і неймовірно тужила.
«Якби я знала, що таке трапиться, ніколи не відпустила б його до столиці. Як тяжко не знати навіть, чи живий мій синочок чи мертвий ...» — казала так мати і сльоза за сльозою котилася по її щокам. Через тугу за сином вона врешті-решт занедужала і злягла у ліжко.
Міяґіно і вдень, і вночі за нею доглядала. Якщо давала ліки, перш за все вона пробувала їх сама. Варила їжу і годувала стареньку. Вона молилася богам, щоб ті забрали всі її сили, і в обмін на це послали б зцілення її свекрусі. Проте зусилля її були марними. Не пройшло й півроку, як старенька відчула, що вона не має більше снаги до життя і погукала до себе Міяґіно.
«Мій син відправився до столиці в поганий час, і немає від нього ні слуху, ні духу. Коли мене підкосила тяжка хвороба, ти турбувалася про мене не гірше рідної дочки, за що я тобі дуже вдячна. Навіть якби в мене була справжня дочка, то я не впевнена, що вона б про мене так турбувалася. Відданість твоя не має меж. Мені й мріяти більше нема про що. Як жаль, що, відходячи в інший світ, я нічим не можу віддячити за твою доброту. Колись у тебе з’ являться свої діти. А я, на жаль, помру раніше, не побачивши онуків. Нехай твої діти ставляться до тебе з такою ж добротою, з якою ти ставилася до мене. Так, це було б чудово. Я кажу це від чистого серця, і небо мені свідок.» — Так мовила старенька і в ту саму мить покинула цей світ.
Безмірною була журба Міяґіно, сльози текли по її обличчю, немов краплі дощу. Вона поховала свекруху згідно з усіма звичаями і сім разів по сім днів здійснювала поминальні обряди. Вона так горювала, що навіть її волосся втратило блиск, а обличчя частково позбавилося колишньої краси. Глянувши на неї, серце стискалося від печалі.
Настав одинадцятий рік доби Сейроку1, і під керівництвом Такеди Сінґена2 в Суруґу вторглися війська, які захопили замок Футю. Вони підпалили спочатку замок, а потім почали підпалювати будинки простих жителів. Володар провінції, Імаґава Утідзане, утік із міста. Воїни Такеди вривалися в будинки мирних жителів, їх розправам і безчинствам не було кінця. Побачивши вроду Міяґіно, злочинці схопили її і збиралися силою схилити до кохання. Проте жінка вирвалася, втекла до будинку і повісилась там, обравши собі смерть замість безчестя. Навіть у грубих військових було серце, і вони похоронили її під деревом хурми, яке росло за оселею.
Пройшов час, війна закінчилась, а над Суруґою встановилася влада Такеди Сінґена. Воєначальники провінцій на шляху Токайдо теж досягли згоди й примирилися, дороги знову відкрили. Фудзіі Сейроку після довгих поневірянь нарешті зміг повернутись у рідний край. Проте Футю дуже змінилося — так, що він не міг упізнати своє рідне містечко. Сейроку нікого не знайшов у себе вдома. Ворота покосилися, дах зруйнувався, усе навкруги заросло високою травою. Не було навіть жодного знайомого довкіл, у якого можна було б запитати, куди поділися його дружина та мати. Довго стояв Сейроку, нерухомо завмерши, перед воротами, що покосилися Як раптом назустріч йому вийшов старенький чоловік. Сейроку гукнув його і почав розпитувати. Той виявився слугою, який тривалий час працював у їхньому будинку.
«Ваша матуся сильно захворіла, і наречена постійно доглядала за нею, молила богів про її зцілення. І вдень, і вночі вона не відходила від її ліжка. Тільки це не допомогло, матусі вашої не стало. А скоро після цього до Футю увірвалися війська Такеди Сінґена. Імаґава Удзідзане втік зі свого замку. Воїни увірвалися до будинку вашої дружини, проте вона повісилася, зберігаючи вам вірність. Побачивши це, навіть злодії розчулились і похоронили її під хурмою за будинком.»
1 1568 рік.
2 Такеда Сінґен (1521-1573) — відомий феодал, виходець із впливового роду Такеда. У 1568 р., придушивши протистояння правителя провінції Суруґа — Імаґави Удзідзане, установив у ній свою владу.
Вислухав Сейроку цю розповідь і ледь не вибухнув від гніву та розпачу. З очей його потекли криваві сльози, і, ридаючи, він розкопав могилу Міяґіно. На її обличчі сяяв рум’янець, ніби вона була живою, і його колір навіть не поблякнув. Туга охопила його душу, і він ледь не знепритомнів. У розпачі він раз за разом голосно викрикував ім’я коханої дружини, проте вона так і не відкрила свої прекрасні, неземної краси очі.
Сейроку поховав Міяґіно поруч із могилою матері. Він поклав квіти, закурив фіміам, і відривисто, борючись з риданнями, почав промовляти:
«Кохана моя дружино, ти від природи була мудрою і доброю. Під час моєї відсутності ти виконувала свої обов’язки до самого кінця. Своєчасною була твоя смерть. За весь цей час я не прислав тобі жодної вісточки, проте в цьому не було моєї вини... Якщо ти зараз чуєш мене, то, благаю, повернися з потойбіччя і прийди до мене ще хоч раз!..»
Щодня Сейроку йшов на могилу дружини як тільки світало, а як тільки починало сутеніти, він повертався додому і віддавався журбі. Так минуло двадцять днів і двадцять ночей. І ось одного разу, безмісячної ночі, коли на небі лише тьмяно сяяли зорі, і Сейроку мовчки сидів біля світильника у своєму будинку, перед ним виникла тінь Міяґіно.
«Я так рада була дізнатися про твої щирі почуття до мене, а тому мене відпустив сюди володар мороку, який відає книгою, куди записуються всі добрі й погані справи людей» — вимовила вона.
Заливаючись сльозами, дух Міяґіно розповів свою сумну історію. Почувши її, Сейроку знову засмутився і почав ридати, але подякував Міяґіно за турботу про матір і за те, що зберегла йому вірність. Тоді тінь Міяґіно сказала:
«Не народилася я ні знатною ні поважною особою. Мені випало бути куртизанкою, яка розважає чоловіків і ні до кого не відчуває щирих почуттів. Звабливо вдянувшись і яскраво нарум’янившись, я заволікала до себе подорожніх, торгуючи своєю красою. Куртизанка — немов верба, немов квітка на узбіччі — її зриває кожен, хто захоче. Вона вміє зваблювати й говорити лагідні слова. Провівши одного, вона зустрічає іншого. Якщо подорожній з заходу, вона стає його подругою, якщо зі сходу — його дружиною. Я жила, немов човен, якого носить морями і який ніяк не може пристати до берега. Проте я зустріла вас, і ви привели мене додому як законну дружину. Я ступила на шлях доброчесності, проте мене забрала смерть — за колишні гріхи. Та я викупила їх дочірньою слухняністю, і боги дозволили мені знову народитися в образі хлопчика.»
Вона розповідала свою історію зі сльозами й дивним виразом обличчя. Проте, коли вона закінчила свою промову, уперше на обличчі Міяґіно промайнула тінь усмішки.
«У Камакурі, поблизу дороги, за горою, живе одна багата родина. Їхнє прізвище Такакура. Їдьте туди. Завтра я знову маю з’явитися на світ. Я посміхнусь, побачивши вас. Нехай це буду для вас знаком.»
Сказавши так, дух Міяґіно зник. Через тиждень Сейроку поїхав у Камакуру і знайшов будинок Такакури. Він звернувся до господаря:
«Я чув, що у вас нещодавно народився син. Якщо це так, то дозвольте мені поглянути на нього.» — «Ця дитина знаходилася в утробі матері двадцять місяців. Від часу свого народження і вдень, і вночі він постійно плаче.» — з цими словами господар виніс новонародженого й показав його Сейроку.
Сейроку подивився на дитинку. Коли зустрілися їхні погляди, немовля раптом засміялося радісним голосом.
З тієї миті ніхто не бачив, щоб це немовля плакало. Сейроку, не приховуючи нічого, докладно розповів їм свою історію. Потім він постійно писав родині Такакури листи і часто заходив до них у гості.
ПОЄДИНОК КАМЕНІВ
У провінції Етіґо поблизу гори Касуґа стоїть величний замок, який був збудований Наґао Каненобу.
Незадовго до смерті Каненобу трапилися дивовижні речі.
На території замку стояли два величезні камені. І раптом ні з того ні з сього на очах у здивованого натовпу, ці камені почали хитатися й рухатися один до одного, доки не зіткнулися, оглушуючи довкілля страшним гуркотом. Потім, відкочуючись назад, вони знову й знову продовжували стикатися. Люди лише дивувались і не розуміли, що це могло б означати.
До пізньої ночі продовжувався цей нелюдський, дикий поєдинок. Суперники наносили один одному такі удари, що шматки каменів відбивалися і, немов град, летіли врізнобіч. Врешті-решт вони розтрощили один одного в прах.
Коли настав світанок, люди побачили, що земля навколо місця поєдинку щедро орошена кривавими слідами. Перелякані люди тихо шепотіли, що це поганий знак. І дійсно, через деякий час Каненобу занедужав і помер.
Після того між його синами, яких звали Каґетора та Каґекацу, почалися суперечки, кому з них бути головою роду. І пішов війною брат на брата. Каґекацу засів у замку, а Каґетора розбив табір за межами кріпосного валу.
Пізніше люди зрозуміли, що поєдинок двох каменів пророчив ці жорстокі події.
1 Покрита папером своєрідна палиця, яка використовується в якості підставки для лампи.
ДИВА,
ЯКЩО ПРО НИХ РОЗПОВІДАТИ, ТРАПЛЯЮТЬСЯ НАСПРАВДІ
Вважається, що, якщо розповісти сто моторошних або містичних історій, які дійшли до нас із глибини віків, то дива можуть трапитися насправді. Недарма під словами «сто сказань» головним чином розуміють саме «сказання про привидів».
Розповіді таких історій супроводжуються специфічним ритуалом. Темної ночі ставиться світло на андої. Папір, яким покривається андон, має бути пастельного, блакитнуватого кольору. У лампу ставиться сотня ґнітів, і кожного разу, як хтось закінчує розповідати історію, дістають один гніт. Кімната поступово стає все темнішою і темнішою. Світло, відбиваючись від блідого паперу, яким покритий андон, мерехкотить у кімнаті, і атмосфера стає примарною. Якщо присутні продовжують розповідати історії, немає сумнівів, що дійсно трапиться щось жахливе, містичне...
Колись у нижній частині Кіото зустрілися п’ятеро місцевих жителів і вирішили влаштувати вечір розповідей про дивовижні і таємничі події. Відповідно до ритуалу, вони запалили світло і кожен з них одягнув на себе косоде1 пастельного кольору. Історії швидко змінювали одна одну; невдовзі їх кількість перевищила п’ять, а ще через якийсь час, зовсім непомітно, сягнула шести десятків. Це будо на початку дванадцятого місяця, ніч виявилася вітряною, пішов сніг, а холод пробирав кожного розповідачів аж до кінчиків волосся.
Раптом за вікном затремтіли якісь вогники, ніби туди злетілася купа світлячків. Поступово їх ставало дедалі більше, і раптом мільйони палаючих крапок шалено увірвалися до кімнати, в якій сиділи розповідачі, і, поєднавшись одна з одною, перетворилися спочатку на свічадо, а потім — на палаючу кулю. Ця куля раптом розсипалася на дрібні шматочки білого кольору, які з’ єдналися в дивовижний яскравий ланцюг довжиною в п’ять сяку2, що витягнувся до стелі. Потім цей ланцюг загуркотів на підлогу і почувся такий оглушливий і розкотистий звук, ніби вдарив грім, після чого все згасло.
П’ятеро розповідачів дивовижних історій замертво впали додолу, проте родичам все-таки вдалося привести їх до тями, так що ця історія завершилась благополучно.
Мабуть, маються на увазі саме такі випадки, коли кажуть «Серед білого дня не докучай людям пустими балачками, бо це приносить шкоду, а вночі не згадуй диявола, оскільки він і справді може до тебе з’явитися.»
Тому я, автор книги «Лялька-оберіг», вирішив не доводити кількість розповідей до сотні, і на цьому відкладаю в бік свій пензлик для письма.
Переклад В. Собакар
1 Кімоно з вузькими рукавами.
2 Сяку — (заст.) міра довжини, трохи більше 30 см.