Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
«Уґецу-моноґатарі» («Оповідання місяця та дощу»)
Уеда Акінарі (1734-1809)
Белетристика
БЛАКИТНИЙ КЛОБУК
У сиву давнину високо в горах жив благочестивий чернець на ім’я Кайан дзен-майстер. Був він просвітлений у священних буддійських писаннях із самого дитинства і весь час мандрував по світу, являючи людям Божу милість. Одного літа він служив при храмі Рютай, що у провінції Міно, а на осінь вирушив до провінції Оу. Ішов Кайан, ішов, і дістався до провінції Сімоно. Сонце вже зайшло, коли він наблизився до села під назвою Томіта, а тому, побачивши великий, розкішний на вигляд будинок, вирішив попроситися на нічліг. Аж раптом селяни, які верталися з полів, помітивши його у сутінках, страшенно перелякалися і закричали: «Диявол спустився з гори! Усі на допомогу! На допомогу!». Від цього ґвалту захвилювалися й у будинку, жінки та діти перелякано заскиглили, заплакали й почали ховатися по всіх закутках.
Тим часом з будинку вискочив господар із коромислом у руках і побачив перед собою літнього ченця років п’ятдесяти, у чорній обшарпаній рясі, блакитному клобуку і з торбинкою за плечима. Чернець поманив господаря ціпком та промовив: «Пане, що тут відбувається? Я мандрівний чернець і лише хотів попросити у вас притулку на ніч. Мабуть, ви очікували якогось злочинця, але чи потрібно мені, виснаженому дорогою ченцю, займатися розбоєм? Не бійтеся мене!» Господар відкинув коромисло, ляснув у долоні і засміявся: «От дурний народ! Вони вас налякали! Аби загладити їх провину, запрошую вас до оселі переночувати». Він поважно провів Кайана до будинку і щедро почастував вечерею.
І ось що розповів йому господар. «Існують серйозні обставини, через які селяни прийняли вас за диявола і так перелякалися. У нас тут трапилася неймовірна історія, схожа на казку про привидів. Це може здатися брехнею, але ви, як би там не було, перекажіть її й іншим людям. На горі, що за нашим селом, стоїть храм. За старих часів це був родовий храм Кояма, настоятелями якого з покоління в покоління були дуже набожні ченці. Ось і нинішній настоятель, прийомний син однієї знатної особи, мав славу великого знавця наук та Святого вчення, завдяки чому жителі нашої провінції укріпилися у вірі і сумлінно відвідували цей храм, приносячи ладан та свічки. Він декілька разів відвідував наш та інші будинки, однаково слугуючи для усіх. Проте минулої весни, коли його запросили за море на церемонію посвячення ченців у вищі таємниці віри, все змінилося. Він повернувся через сто днів і привіз із собою молодого прислужника, хлопчика років дванадцяти-тринадцяти, зробивши його своїм постійним помічником у всіх справах. Цей хлопчик мав прекрасну зовнішність, і настоятель дуже прив’язався до нього — та так, що згодом, забувши про свій багаторічний обов’язок, став нехтувати служінням вірі.
Аж раптом у квітні минулого року хлопчик захворів і зліг. З кожним днем його стан погіршувався. Настоятель був у розпачі, він навіть викликав лікарів, рекомендованих правителем провінції, але все було марно. Врешті-решт хлопчик помер. Настоятель почувався так, неначе втратив найдорожчий скарб, неначе у нього вирвали серце. Горе його було настільки велике, що йому вже бракувало сліз, щоб плакати, не було голосу, щоб кричати. Він не дозволяв ні спалити тіло, ні поховати його у землі і все сидів біля небіжчика, притулившись щокою до його щоки, тримаючись руками за його руки. Минали дні, і чернець зовсім втратив розум - він став голубити мерця, немов живого, а коли тіло почало розкладатися, у нестямі став пожирати м’ясо, залишивши зрештою лише обгризені кістки. Ченці вирішили, що настоятель перевтілився у диявола, і з переляку побігли геть із храму. Відтоді чернець ночами спускається в село і лякає його мешканців до смерті, а ще розриває могили і пожирає свіжі трупи. Раніше ми чули про цього диявола лише у казках, а тепер люди побачили його і на власні очі. Проте ми не маємо й гадки, як йому протистояти. Єдине, на що всі здатні, це кожного вечора після заходу сонця щільно зачиняти двері у будинках і нікуди не виходити. Тепер про це відомо по всій провінції, і ніхто не заходить до нашого села. Саме тому вас сплутали із дияволом». Вислухавши розповідь господаря, Кайан промовив: «Різні дива трапляються у світі. Іноді люди народжуються і, так і не пізнавши величного блага Святого вчення, закінчують своє життя у тупості та впертості. Вони залишають цей світ, обтяжені гріхами похоті і жадібності, або знов набувають свого прижиттєвого вигляду і, віддавшись розгнузданій люті, стають кровожерливими демонами та переслідують людей. Із давніх-давен існує безліч таких прикладів. Але були й такі випадки, коли людина перетворювалася на диявола ще за життя. Так придворна чуського князя перевтілилася у змію, мати Ван Ханя — у якшу1, а дружина У Шена — у двоголового дракона.
А ще за давніх часів якийсь чернець заночував у будинку, що мав недобру славу. Вночі піднявся сильний вітер із дощем, а в ченця не було навіть світильника, він лежав у повній темряві і не міг заснути. На душі в нього було важко. Аж раптом опівночі він почув мекання поруч, а трохи згодом виявив, що хтось його наполегливо обнюхує. Відчувши щось недобре, чернець намацав палицю, що лежала у нього біля голови, і з усієї сили вдарив. Аж раптом хтось голосно закричав і впав. На крик прибігла стара господиня зі світильником, і чернець побачив поруч із собою на підлозі молоду жінку. Стара з плачем стала благати зберегти життя дівчини, тому мандрівникові нічого не залишалося, як пробачити її і залишити будинок. Минув час, і йому знову довелося проходити повз це село. У полі він побачив велику юрбу людей, які щось розглядали. Чернець наблизився і запитав: «Що тут сталося?» А селяни йому відповіли: «Впіймали жінку-перевертня, закопуємо її в землю». Проте все це траплялося з жінками, і мені ніколи ще не доводилося чути, щоб у диявола живцем перетворювався чоловік. Усі жінки мають спотворену суть, і тому обертаються на потворних чудовиськ. Правда, серед чоловіків був колись у суйского імператора Яна васал на ім’я Ма Шу. Він потайки викрадав маленьких дітей і ласував їх м’ясом, але це було з ним через дику й низьку натуру, а ваша розповідь не має до цього жодного стосунку.
1 Якша — у пізній індійській міфології казкове чудовисько
Тим не менше, цей настоятель перетворився на диявола за гріхи у минулому житті. І те, що раніше він неухильно дотримувався благочесного шляху, пояснюється, очевидно, його старанністю у служінні Будді. Він залишився б відданим своїй вірі, якби не наблизив до себе хлопчика-прислужника. Але він обрав для себе шлях хтивості, горіння у вогні нечистих бажань, і тому перетворився на нечистого. Сказано: «Даси волю серцю — станеш демоном, а змиришся серцем — наблизишся до Будди», і випадок з настоятелем підтверджує ці слова. Аби віддячити вам за вашу доброту, господарю, я спробую повернути цьому ченцю-перевертню людську подобу, наставити його серце на шлях істини».
Коли чернець висловив свій намір подяки, хазяїн припав до татамі1 головою у поклоні і зі сльозами радості промовив: «Якщо ви зробите це, вельмишановний отче, усі жителі нашої провінції нарешті відчують спокій та умиротворення».
У селі і в горах панувала тиша, не було чути ні сигнальних труб, ні дзвонів. Коли зійшов неповний місяць і освітив щілини в старих дверях, чернець помітив, що настала глибока ніч і, спитавши дозволу, пішов відпочивати до своєї спальні.
Храм на горі був безлюдний, доріжка біля воріт заросла густим бур’яном, підлога всередині була вкрита мохом. Статуї Будди були обплетені павутиною, а на вівтарі нагромадилися купи пташиного посліду. Покої настоятеля та келії ченців були страшенно занедбані. Коли сонце почало заходити, Кайан увійшов до храму і, стукнувши ціпком, крикнув декілька разів поспіль: «Це мандрівний чернець. Прошу притулку всього на одну ніч!» Проте відповіддю була тиша.
Нарешті зі спальні, ледве тягнучи ноги, вийшов худий змарнілий чернець і промовив хрипким голосом: «Як ви прийшли сюди?
1 Циновки, сплетені з трави, якими покривалася підлога у традиційній японській оселі.
Через особливі обставини цей храм занепав, і зараз у ньому ніхто не живе. Тут не знайдеться ні зернини, аби приготувати трапезу, ані постелі, щоб забезпечити вам притулок. Швидше повертайтеся у село». Тоді Кайан сказав: «Я вийшов з провінції Міно в Оу. Коли я проходив унизу селом, чудові гірські краєвиди з водними потоками захопили мене, і я непомітно для себе самого опинився тут. А зараз вже сідає сонце, повертатися у село далеко. Дозвольте мені переночувати у вас одну ніч».
Чернець-господар відповів на це: «У таких занедбаних місцях як це можуть траплятися погані історії. Я не буду вас умовляти залишитися, але й не виганятиму. Це ваша справа». Він замовк і більше не промовив ні слова. Кайан теж мовчки сів біля господаря. Поступово зайшло сонце, насунулися вечірні сутінки. Світильника не було, у суцільній темряві було чути лише звуки гірського струмка. Монах-господар пішов у спальню, звідки не долинуло ані звуку.
Настала ніч, і зійшов місяць. Його перламутрове сяйво проникало у всі кутки храму. Глибокої ночі чернець-господар вийшов зі спальні і почав щось нетерпляче шукати. Та не знайшовши, закричав гучним голосом: «І де ж цей лисий бонза1? Адже він щойно сидів тут», — і взявся шукати знову, пробігаючи біля Кайана. Він оббігав весь храм, вискочив на подвір’я і носився, аж поки не впав зовсім виснажений.
Світало, ранкове сонце осяювало землю, і чернець прокинувся наче після важкого сп’яніння. Побачивши, що Кайан сидить на тому самому місці, розгублено на нього подивився, притулився до стовпа і якийсь час сидів мовчки, важко зітхаючи. Кайан наблизився до нього і сказав: «Настоятелю, чого ви такий засмучений? Якщо ви голодні, будь-ласка, пригощайтеся моїм м’ясом». Тоді чернець-господар запитав у відповідь: «Ви провели тут усю ніч?» — «Усю ніч сидів тут, — відповів Кайан. — І жодного разу очей не зімкнув». Тоді чернець-господар промовив: «Я — огидний пожирач людей, але смак м’яса служителів Будди мені ще невідомий. А ви, звичайно, сам Будда. Але який тварюка-людожер має честь бачити справжнього Будду? За що мені така милість?» Він замовк і понурив голову.
1 Бонза — буддійський чернець.
Кайан відповів: «У селі мені розповіли, що ти віддався брудній пристрасті, душевно захворів, а потім перетворився на нечистого пожирача мерців. Твої страшні злодіяння не мають виправдання, і дивлячись на тебе, не знаєш, чи тебе слід жаліти чи жахатися від тебе. Твої нічні походи до села лякають людей, ти позбавив спокою цілу округу. Я не міг залишити це просто так. Я хочу вивести тебе на шлях Святого вчення, аби ти повернув свою колишню душу. Чи будеш ти слухати мене?» Тоді чернець-господар відповів: «Воістину ти сам Будда. Навчи мене, як забути мої огидні вчинки». — «Коли так, — промовив Кайан, — іди за мною».
Він посадив ченця на плоску кам’яну плиту перед галереєю храму, одягнув йому на голову свій блакитний клобук і прочитав святий двовірш:
Сяє місяць над затокою, свище вітер у бору,
Чому прозора вічна тиша в цей ранній вечір бродить?
«Сиди тут, не рухаючись, і думай над смислом цих віршів, — сказав Кайан. — Коли осягнеш їх суть, знову знайдеш загублену душу». І з цими мудрими словами Кайан залишив гору. Відтоді селяни позбулися лиха. Але ніхто не знав, що сталося з настоятелем, а піднятися на гору і подивитися не наважувалися.
Швидко минув рік, знову настала зима, і на початку жовтня Кайан на зворотньому шляху з Оу знову проходив через село Томіта. По дорозі він зайшов до господаря, у якого зупинявся на нічліг, і запитав про настоятеля гірського храму. Господар зустрів його гостинно. «Завдяки Вашій святості, — сказав він, — диявол більше не сходить з гори, і всі навкруги знайшли бажаний спокій. Але піднятися на гору ми ще боїмося. Ніхто там не був, і ми не маємо гадки, що там відбувається, однак я думаю, що настоятель ще живий. Прошу вас сьогодні вночі помолитися за його спокій на тому світі, адже вашими молитвами будь-який грішник зможе наблизитися до Будди». Кайан відповів на це: «Якщо за свої колишні чесноти він удостоївся вічного спокою, я його учень на стежці святості. А якщо він живий, я його наставник. Так чи інакше, я повинен відвідати його». Він знову вирушив на гору, та побачивши занедбану стежку, ледве повірив, що піднімався нею минулого року.
Вийшовши до храму, Кайан побачив бур’ян, що розрісся вище людського зросту, з нього дощем сипалася роса. У бур’яні не було видно навіть стежки. Двері молитовні розсипалися, галерея навколо келії настоятеля та келій ченців відсиріла від дощів і поросла мохом. Кайан відшукав місце, де колись посадив настоятеля і побачив там людину, схожу на тінь, зі сплутаним довгим волоссям, в якій важко було впізнати ченця. Трави обступили його з усіх боків, і звідти було чути тонкий, як комариний писк, голос. Прислухавшись, Кайан почув:
Сяє місяць над затокою, свище вітер у бору,
Чому прозора вічна тиша в цей ранній вечір бродить?
Кайан довго дивився, а потім підняв свою палицю і крикнув: «Ну що, прозрів тепер?» І щосили вдарив настоятеля по голові. Тієї ж миті настоятель зник, немов тонкий лід під променями сонця. Залишилися в траві тільки кістки та блакитний клобук. Видно, лише тепер врешті-решт залишили його земні пристрасті. Ось які святі дива трапляються у світі.
Слава про високі чесноти Кайана пішла по всій країні і стала відома за морями. Люди прославляли й шанували його, як святого. Мешканці навколишніх сіл очистили територію, відновили храм і звернулися до Кайана з проханням очолити його. І він погодився. Кажуть, цей храм процвітає і донині.
КАЗАН У ХРАМІ КІБІЦУ
«Складно жити з ревнивою жінкою, але ця істина пізнається лише у старості». Кому належить цей вислів? Добре ще, коли ревнощі лише заважають повсякденній праці, шкодять сімейному благополуччю і викликають осуд сусідів. Але вони можуть зруйнувати родину, спустошити державу і зробити з людини посміховисько для всієї країни. З давніх-давен багато людей постраждали від отрути ревнощів. Деяких із них варто було б засолити живцем, бо їх охопила жага помсти, і після смерті вони перетворилися на змій або на блискавку з громом, але, на щастя, таке траплялося не часто. Якщо чоловік поводиться пристойно і стежить за поведінкою дружини, мук ревнощів можна уникнути, однак часто він сам піддається миттєвим слабкостям і спонукає примхливу від природи дружину до ревнощів. Правильно кажуть, що пташку контролює повітря, а жінку — твердість її чоловіка.
Жив у селі Ніісе повіту Кайя, що у провінції Кібіцу, чоловік на ім’я Седайфу Ідзава. Дід його служив при князі Акамацу в провінції Харіма, але у перший рік Какіцу під час заколоту він залишив палац свого пана і влаштувався у цих краях. Відтоді вже третє покоління Ідзава займалося сільським господарством і жило у великому достатку. Однак єдиний син Седайфу, непутящий Сьотаро, наперекір батькам відмовився працювати на землі, розважався з жінками та пиячив. Батьки були дуже засмучені і, порадившись між собою, вирішили, що Сьотаро вгамується, якщо одружити його з красунею, тому почали по всій провінції шукати синові наречену. Незабаром знайшовся і сват, який запропонував їм свої послуги. Він сказав: «У пана Мікі Касадо, жерця храму Кібіцу, є дочка-красуня. Вона шанує батьків, складає вірші і чудово грає на кото1. Рід пана Касадо стародавній і шанований, він нащадок Кібіцу-но Камоваке, а тому поєднатися — було б щастям для ваших родин. Я щиро бажаю, щоб цей шлюб відбувся. Що ви на це скажете?».
1 Кото — японський щипковий музичний інструмент.
Седайфу надзвичайно зрадів і відповів: «Ви принесли нам добру звістку! Цей шлюб справді був би честю для нашої родини. Однак рід Касадо — найповажніший у нашій провінції, а ми — лише прості землероби. Боюся, що Касадо не погодяться на такий нерівний союз». Старий сват сказав, усміхаючись: «Ваша скромність не знає меж. Нічого, я влаштую цей шлюб, і ми заспіваємо пісню на честь вічного щастя молодят». І він вирушив до маєтку Касадо зі своєю пропозицією. Касадо, вислухавши його, звернувся до дружини за порадою. Дружина ж рішуче відповіла: «Відтоді, як нашій доньці виповнилося сімнадцять, я втратила спокій. Я все думаю про її долю і хвилююся, чи знайде вона гідну себе людину. Треба швидше влаштувати заручини й призначити день весілля». Вона так наполягала, що Касадо тієї ж миті сповістив Ідзаву про згоду на заручини.
Родини обмінялися подарунками і вибрали щасливий день для весілля. Щоб вимолити у божества храму Кібіцу щастя для нареченого і нареченої, Касадо скликав жриць та жерців і підніс божеству гарячу воду.
Здавна повелося так, що люди, які хотіли дізнатися свою долю, приходили до храму Кібіцу зі щедрими дарами й ворожили на гарячій воді. Воду наливали у великий казан, після чого жриці читали молитви. Якщо людину чекало щастя, вода у казані закипала й ревіла, неначе бик. Якщо ж судилося горе, казан мовчав. Таким чином проходило ворожіння на казані храму Кібіцу. Мабуть, боги відвернулися від родини Касадо, тому що цього разу казан не відгукнувся на заклинання жодним звуком. Стурбований Касадо сповістив про цей недобрий знак свою дружину, але та спокійно відповіла: «Ймовірно, що хто-небудь з жерців був нечистий, тому казан і мовчав. Де це бачено, щоб заручини розривали після обміну подарунками? Це неможливо, навіть якщо обітницю на одруження дано ворогові або іноземцю. Та й Ідзава, звичайно, не погодився б відступитися; адже він нащадок самураїв і завжди вірний своєму слову. А наша дочка, почувши про красу нареченого, чекає не дочекається весілля і рахує дні, що залишилися, на пальцях. Якщо ти розповіси їй про знак небес, вона може заподіяти собі щось недобре. Шкодуватимеш потім, та пізно буде». Так заспокоювала вона свого чоловіка: мабуть, говорила в ній жіноча впертість. Касадо хотів цього шлюбу, тому погодився з дружиною, що не слід надавати великого значення пророцтву казана. Незабаром відбулася весільна церемонія; усі родичі привітали молодят і побажали їм щастя на довгі роки. Увійшовши до будинку Ідзави, Ісойо одразу ж виявила себе як чудова невістка та дружина. Вставала вона рано, лягала пізніше за всіх, служила старанно свекру та свекрусі, милувала чоловіка, виконуючи всі його забаганки. Старі Ідзава захоплювалися її вихованістю та відданістю і не могли нею натішитися. Із Сьотаро вони спочатку теж жили в мирі та злагоді. Минав час, і поступово розбещеність Сьотаро взяла верх. Він таємно зв’язався з гетерою Соде з чайного закладу в Томо-но Цу. У сусідньому селі він придбав будинок і, забувши про родину, проводив там із Соде по декілька днів поспіль. Усі заклики ображеної Ісойо до його сумління були марними. Ані докори за зраду, ані гнів батьків — ніщо не зупиняло Сьотаро. Одного разу дійшло до того, що він не з’являвся вдома протягом цілого місяця. Тоді старий Ідзава, якому було нестерпно бачити сльози невістки, ув’язнив сина. Проте, як не дивно, більше за всіх засмутило це Ісойо. Вона сама замість служниці носила йому їжу і старанно доглядала. Більше того, через доброту душевну вона таємно посилала Соде гостинці.
Одного разу, коли старого Ідзави не було вдома, Сьотаро сказав дружині: «Тепер я бачу, як ти кохаєш мене, і мені соромно перед тобою за мої вчинки. Я вирішив відправити ту жінку на її батьківщину. Якщо її тут не буде, наше життя налагодиться, і гнів батька вщухне. Тільки річ у тому, що вона родом з Інаміно, що у провінції Харіма, батьки її давно померли, і в неї немає нікого на світі, хто б міг про неї піклуватися. Я приголубив її з почуття жалю і якщо покину, вона знову стане портовою дівкою. Однак кажуть, що у столиці до жінок її професії ставлення м’якше. Тому хіба не краще буде відправити її до столиці і влаштувати служницею до порядної людини? Потрібно лише дістати їй грошей на дорогу та одяг, тому що зараз у неї немає ні копійки. Пожалій її і знайди трохи грошей». Почувши це, Ісойо дуже зраділа і відповіла: «Не хвилюйся, я про все подбаю». Вона таємно продала своє вбрання та прикраси, обманом позичила трохи грошей у матері і все це передала Сьотаро. А він, отримавши гроші, таємно залишив будинок і разом із Соде втік до столиці. Підступно обдурена Ісойо зненавиділа чоловіка всім серцем. Горе вразило її важкою недугою, і вона злягла. У родинах Ідзава і Касадо усі проклинали Сьотаро і жаліли Ісойо. Її лікували різноманітними зіллями, але вона все слабшала, перестала пити навіть рисовий відвар, і незабаром стало зрозуміло, що їй вже не жити на цьому світі.
У селищі Араї в провінції Харіма жив двоюрідний брат Ісойо на ім’я Хікороку. У нього Сьотаро і Соде вирішили зупинитися на деякий час. Хікороку сказав їм: «Столиця, звичайно, гарне місце, але ж і там не кожен допоможе. Залишайтеся краще у мене. Будемо жити разом і ділитися кожною чашкою рису». Для Сьотаро і Соде була велика радість знайти притулок. Хікороку винайняв для них будиночок поруч зі своїм і теж радів, бо у нього з’ явився добрий друг. Тим часом Соде, мабуть, трохи застудилася. Ночами вона мучилася і судомилася уві сні, неначе одержима. Стурбований Сьотаро, забувши про все на світі, доглядав за нею. Вона плакала і металася у ліжку, ніби щось душило її, а коли прокидалася нічого не пам’ятала. І Сьотаро раптом спало на думку, що над Соде тяжіє прокляття якогось духу, - можливо, образа кинутої ним жінки.
Він сказав про це Хікороку, однак той відповів: «Не може бути. Я не раз бачив таких хворих. Не турбуйся, жар у неї пройде, і страждання забудуться, як сон». Побачивши, що Хікороку не надає великого значення хворобі, Сьотаро трохи заспокоївся. Але минали дні, Соде все не ставало краще, і на сьомий день вона померла. Сьотаро неначе збожеволів. Він кричав, що теж хоче померти і, дивлячись на небо, гірко плакав, у розпачі тупотів ногами. Хікороку насилу його заспокоїв. Вони разом спалили тіло Соде і, коли воно перетворилося на попіл, зібрали і поховали залишки, поставили пам’ятник і запросили ченця, щоб він подбав про життя покійної у потойбічному світі.
Сьотаро весь час тужив за своєю подругою і нарікав на те, що не в змозі знову повернути її до життя. Іноді він згадував свою батьківщину, але вона здавалася йому ще дальшою, ніж царство темряви. Він не знав, як жити далі, а з минулим зв’язок було втрачено. Удень він лежав удома, а вночі прямував на кладовище, де могила коханої вже заростала травою, у якій сумно цвірчали цикади. Але незабаром виявилося, що він не самотній у своєму горі. Поруч із могилою його подруги з’ явилася нова могила, до якої приходила сумна жінка і прикрашала її квітами. Одного разу Сьотаро звернувся до неї з такими словами: «Мені шкода вас. Ви така молода і маєте відвідувати це похмуре місце». Жінка, обернувшись до нього, відповіла: «Кожен вечір, коли я приходжу сюди, ви вже тут. Мабуть, і ви втратили дорогу вам людину. Я розумію ваші почуття, і мені стає ще більш сумно». І, сказавши так, жінка гірко заплакала.
Сьотаро сказав: «Так, це правда. Десять днів тому я втратив кохану подругу. Я не маю надії, і єдина розрада, яка мені ще залишилася, — це приходити на її могилу. Але ж і ви, мабуть, робите те ж саме, що і я». Жінка у відповідь сказала: «Ні, я приходжу на могилу свого господаря, якого дуже шанувала. Ось уже кілька днів, як його поховали. Його дружина, моя пані, важко захворіла від горя, і я замість неї приношу на могилу квіти та курильні палички».
Сьотаро сказав: «Я щиро співчуваю вашій пані. Скажіть лише, хто був ваш покійний господар і де його дім?» Жінка відповіла: «Мій хазяїн був важливою людиною в цій провінції, але підступні недруги позбавили його угідь. Жив він он за тим полем. А пані моя — відома красуня, про неї знають навіть у сусідніх провінціях. Адже через неї господар і втратив свої землі». Почувши слова жінки, Сьотаро раптом відчув, ніби щось тягне його до незнайомої йому пані. «Виходить, ваша господиня живе поблизу? — Сказав він. — Тоді я міг би її відвідати: ми б хоч трохи втішили один одного, поділившись своїм горем». Жінка сказала: «Так, наш будинок недалеко звідси. Пані зовсім розгублена, в неї нікого немає, і я думаю, що їй буде краще, якщо ви відвідуватимете її. Вона, напевно, буде рада бачити вас. Ходімо». І жінка повела Сьотаро.
Пройшовши приблизно два тьо1, вони вийшли на вузьку стежку і незабаром опинилися у темному гаю біля невеликого будиночка. Молодий місяць яскраво освітлював цю самотню хатину з бамбуковими дверима й занедбаним, порослим бур’яном подвір’ям. Крізь щілини сьодзі2 пробивалося слабке похмуре світло. «Зачекай-те, будь ласка, тут», — сказала жінка й увійшла до будинку. Сьотаро залишився чекати біля замшілого зрубу колодязя. Бамбукові двері хатини зачинилися не повністю, і при хиткому вогнику світильника він розгледів витончені стінні полиці, покриті старовинним лаком.
1 Тьо — (заст.) міра довжини, приблизно 110 метрів.
2 Сьодзі - розсувні паперові перегородки між кімнатами у традиційному японському будинку.
Жінка швидко повернулася і сказала: «Я доповіла про вас пані, і вона запрошує вас зайти. Вона говоритиме з вами через ширму. Ходімо, вона вже приготувалася і чекає на вас». Вони обійшли великий кущ і піднялися до помешкання. Вітальня була порожня, трохи відчинені двері з неї вели до наступної кімнати. Там перед дверима стояла низька ширма, крізь яку був помітний край старої ковдри. Мабуть, на цій ковдрі й сиділа господиня. Сьотаро сказав, дивлячись на ширму: «Я дізнався про ваше горе і про вашу хворобу, але наважився порушити всі правила пристойності і з’явитися до вас, бо й я, як і ви, теж утратив кохану людину. Я думав, що разом нам буде легше перенести горе». Тоді господиня раптом відсунула ширму вбік і голосно промовила: «От тепер, коли я тебе зустріла, ти отримаєш своє за підлу жорстокість!» Здивований Сьотаро глянув на неї — і що він побачив? Перед ним була зраджена Ісо-йо! Вона була надзвичайно бліда і моторошним тяжким поглядом дивилася на нього, простягнувши свою худу посинілу руку в його бік. Сьотаро зойкнув і знепритомнів.
Через деякий час він отямився. Розплющивши очі й озирнувшись довкіл, він побачив, що знаходиться не в хатині, а в старому храмі посеред пустого поля. А там, де була ширма, височіла почорніла статуя Будди.
Щодуху Сьотаро кинувся бігти на далекий гавкіт сільських собак. Прибігши додому, він розповів Хікороку про все, що з ним сталося. Хікороку вислухав його і сказав: «Все це не так вже й страшно. Це тебе лисиця обдурила. Коли в людини на серці тягар, нею завжди опановує дух розгубленості. Ти дуже слабкий і зламаний горем; треба просити богів, щоб вони заспокоїли твою душу. Ось у селі Тода живе один святий чоловік. Ходімо до нього, попросимо, щоб він очистив тебе від скверни і дав тобі який-небудь оберіг». Уранці Хікороку привів Сьотаро до святого, розповів йому, що сталося, і попросив його поворожити. Святий чоловік поворожив, подумав і сказав: «Страшна річ — біда стукає до тебе. Твоя дружина забрала життя у жінки, але її спрагу до помсти ще не втамовано, і дні твої добігають кінця. Ти повинен померти сьогодні вночі або завтра вранці. Та, що мститься, пішла з цього світу сім днів тому, і якщо ти хочеш врятуватися, замкнися в будинку й сорок два дні, починаючи з сьогоднішнього, старанно молися. Якщо ти зробиш так, як я тобі кажу, то зможеш уникнути небезпеки і збережеш життя. Якщо ж ти не послухаєш моєї поради, смерть наздожене тебе». Він наказав Сьотаро роздягтися й накреслив на його спині, руках та ногах стародавні ієрогліфи. Потім він написав червоною тушшю на листках паперу заклинання, передав їх Сьотаро і сказав: «Почепи це на дверях та вікнах свого будинку і молись. Та дивись не помилися, бо накличеш на себе біду». Заляканий і радісний Сьотаро повернув-ся додому, наліпив папірці з червоними знаками на ворота, двері та вікна й зачинився в будинку, аби почати молитися.
Опівночі він почув страшний шепіт: «Прокляття на нього, і тут наліпив мерзенне заклинання!» Потім шепіт зник, і більше нічого не було чути. Сьотаро сидів і тремтів від переляку, нарікаючи на те, що ніч така довга. Коли нарешті розвиднілося, він зітхнув полегшено і постукав у стіну до Хікороку, розповівши йому про те, що чув уночі. Лише тоді той задумався над застереженням святої людини й вирішив наступну ніч провести з Сьотаро. Ніч ця була жахливою. Вітер гнув сосни, і здавалося, що він ось-ось повалить їх. Лив сильний дощ. Хікороку й Сьотаро, тихо перемовляючись, просиділи до середини четвертої варти1, як раптом за вікном блиснуло червоне сяйво і пролунав жахливий здавлений голос: «Прокляття на них, і тут заклинання!» У Сьотаро й Хікороку волосся стало дибки. Оби-два вони на якусь мить навіть знепритомніли.
1 Четверта варта — за старим часочисленням, проміжок між першою і третьою годинами ранку.
Ось так і жив Сьотаро день за днем, чекаючи ранку кожної ночі, а потім про все, що сталося, розповідав Хікороку. Ці дні були для нього довші за тисячоліття. Привид покинутої дружини щоночі блукав навколо будинку, навіть піднімався на дах і сипав прокляття, і голос цей поступово ставав усе моторошнішим. Нарешті настала сорок друга ніч. У голові Сьотаро було тільки: «Лише одна остання ніч!». Цієї ночі він молився особливо старанно, а коли на початку п’ятої варти1 нарешті почало світати, він немов прокинувся після важкого сну й покликав Хікороку. «Що сталося?» — запитав той, наблизившись до стіни. Сьотаро промовив: «Прийшов кінець моєму усамітненню, брате. Я не бачив тебе давно і скучив, хочу розповісти, який жах я пережив і від яких душевних мук звільнився. Швидше відчини двері й випусти мене назовні.» — «Тепер все буде чудово, виходь!» — радісно вигукнув Хікороку й відчинив двері. Тієї ж самої миті Хікороку почув пронизливий крик у будинку, у нього раптом віднялися ноги, і він впав, ударившись об землю.
Отямившись, Хікороку підвівся, схопив сокиру й вийшов на дорогу. Світанок ледве займався, було темно, на небі крізь туман було видно місяць, дув холодний вітер. Двері помешкання Сьотаро були розчинені навстіж, але самого його не було видно. Хікороку вирішив, що Сьотаро так і не вийшов, тому заглянув до кімнати, але там нікого не було. Тоді Хікороку подумав, що Сьотаро міг упасти й зараз лежить десь на дорозі. Він кинувся його шукати, але нікого не знайшов. «Що ж трапилося?» — подумав Хікороку з подивом і страхом. Він запалив світильник і знову, вагаючись, увійшов до будинку. І тут він побачив на стіні біля відчинених дверей свіжу кров, що крапала на підлогу. Не було ні трупа, ні кісток, тільки щось темне погойдувалося на вітрі біля карниза у сяйві місяця. Хікороку підняв світильник і побачив, що це жмут волосся. Це було все, що залишилося від Сьотаро. Хікороку охопив жах. Коли настав день, він вирушив на пошуки Сьотаро сусідніми полями та гаями, однак повернувся ні з чим.
Про все, що трапилося, Хікороку розказав старим Ідзава, а ті вже зі сльозами переказали цю новину родині Касадо. Справді, віщим виявилося пророцтво казана, і мудрий чоловік теж не помилився.
Переклад К. Головко
1 П’ята варта — проміжок між третьою і п’ятою годинами ранку.
РОЗПУТСТВО ЗМІЇ
Коли це було — достеменно ніхто не знає. Але жив у Міваґасакі, що в провінції Кії, чоловік на ім’я Такеске Оотаку.
Був той чоловік рибалкою, і доволі-таки вправним. Він наймав інших рибалок і разом з ними займався промислом риби з широкими та вузькими плавцями. Сім’я його жила в достатку, а мав він двох синів і донечку. Старший син Таро був легкої вдачі і допомагав батькові в його рибальській справі. Дочку видали заміж за чоловіка, який був родом з Ямато, і вона поїхала жити до нього. Меншого сина звали Тойо. Норову був він м’якого та випещеного, любив усе вишукане, і діла йому не було до родинних справ. Батько через це дуже непокоївся і не знав, що з цим робити.
Виділи йому частку господарства — він усе змарнує, розтринькає. А віддай спадкоємцем у бездітну сім’ю — до останніх своїх днів вислуховуватимеш нарікання. І вирішив батько: нехай вже живе, як знає, може, виросте з нього чи то вчений, чи то чернець. А поки хай живе за рахунок свого старшого брата Таро. Ніхто ні до чого його не силував. Так Тойо і жив. А згодом почав відвідувати монастир Наті, що в місті Сінґу, де вчився у настоятеля Абе-но Юмімаро.
І от одної погожої днини наприкінці вересня море було тихе-тихе, як раптом з південного сходу посунули хмари й закапотів дрібний дощ. Тойо позичив у настоятеля парасолю і вирушив додому. Та ледве він дістався до пагорба, з якого видно скарбницю храму Асука, дощ як линув. Тойо забіг до першої рибальської хижки, що йому трапилася. Там його шанобливо зустрів пристаркуватий господар.
— А чи це не буде син нашого пана? — сказав дідок. — Дякую, що не погребували моїм злиденним житлом. Дозвольте запропонувати вам присісти. І старий взявся струшувати пил із брудного дза-бутона1.
1 Дзабутон — спеціальна подушка для сидіння на підлозі.
— Та ви не переймайтеся, — відповів Тойо, влаштовуючись. — Я до вас ненадовго.
І в цей час знадвору почувся ніжний голос:
— Будьте ласкаві, дозвольте перечекати дощ у вашій домівці.
З цими словами до хижки увійшла жінка. Заворожений Тойо так і витріщився на неї. Років їй було не більше двадцяти. Вона була надзвичайно вродлива, з вишуканою зачіскою, у шовковому кімоно, прикрашеному зображеннями гірських пейзажів. З нею була охайна дівчинка-служниця з якимось згортком у руках. Вони обидві промокли до нитки — так, що аж жаль охоплював. Побачивши Тойо, жінка сором’язливо зарум’янилася, і в цьому своєму зніяковінні вона виглядала такою благородною й витонченою, що в Тойо аж серце закалатало. У його голові промайнула думка: «Якби ця прекрасна пані жила десь неподалік, я б не міг про неї не чути. Напевно, вона приїхала зі столиці на поклоніння до монастиря Наті. А дощ застав її зненацька під час прогулянки берегом моря. Однак яка ж вона необачна, що прогулюється сама, без чоловіка». Подумавши так, Тойо посунувся і сказав:
— Будь ласка, підходьте і сідайте. Гадаю, дощ невдовзі скінчиться.
Жінка чемно подякувала і сіла поруч із ним на дзабутон. У хижці було тісно, а тому вони сиділи, майже торкаючись один одного. Зблизька жінка здавалася Тойо ще вродливішою. Він і уявити собі не міг, щоб жінка нашого прозаїчого часу могла бути настільки прекрасною. Тойо відчув, що його серце ось-ось вистрибне з грудей. Він сказав:
— Бачу, ви, пані, вельми знатні. Повідайте, що ж привело вас на наші пустельні береги, де бушують скажені хвилі? Мабуть, ви завітали на поклоніння до монастиря Наті? Чи, можливо, вам забажалося відвідати гарячі джерела в горах? Це ж бо про тутешні місця сказав колись один давній поет:
Невже в дорозі тут
Мене застане дощ?
На переправі Сано,
Біля Міваґасакі,
Чи вдасться хижку відшукати?
Присягаюсь, ці рядки були складені поетом такої ж днини, як і сьогоднішня. Що ж, дощ Ви можете спокійно перечекати тут. Житло, правда, непоказне, але належить воно людині, яка перебуває під покровительством мого батька. До речі, а де пані зупинилися? Не наважусь просити дозволу провести вас, бо це вам може видатися непристойним, але благаю, візьміть хоча б мою парасольку.
Жінка відповіла:
— Ви дуже люб’язні. Мені навіть здається, наче завдяки Вашій палкій участі мій промоклий наскрізь одяг став геть сухим. Але ви помиляєтесь, я аж ніяк не зі столиці. Я вже давно мешкаю в цих місцях. І сьогодні була така гарна погода, що я вирішила сходити на поклоніння до храму Наті. Неочікуваний дощ налякав мене, і нічого не лишалося, як заховатися у цій хижці. Повірте, я не чекала, що побачу тут Вас. А от і дощ скінчився. Мені вже час іти. Мій дім тут неподалік.
Тойо спробував було її затримати:
— Але дощ ще йде. Візьміть мою парасольку. Потім, як буде нагода, повернете. Скажіть, де ви мешкаєте? І я пришлю слугу.
— Поблизу монастиря запитаєте будинок Манаґо Аґати — вам відразу покажуть. От уже й сонце сідає. Дозвольте подякувати вам за доброту, я з радістю скористаюсь вашою люб’язністю.
Жінка взяла парасольку й пішла. Тойо проводжав її поглядом — аж доки міг бачити. Потім, позичивши у дідуся солом’яну накидку, повернувся додому. Образ жінки все стояв у нього перед очима, і він довго не міг заснути. Сон зморив його лише на світанку. І приснилося йому, ніби він вирушив до Манаґо. Дім її був величезний і виглядав знатно. Ворота були загороджені ґратами й завішені бамбуковими гардинами. Манаґо сама зустріла його.
— Я не забула про вашу доброту, — сказала вона, — і нетерпляче на вас чекала. Прошу вас, заходьте.
І вона провела його до кімнати, де стала частувати вином та різноманітними фруктами. Сп’янівши від вина та розваг, вони лягли на одне ложе. Але тут зійшло сонце, і Тойо прокинувся.
«О, якби це було насправді!» — подумав Тойо. Серце його сильно билося. Геть забувши про сніданок, він наче в тумані вийшов із дому. У селищі біля монастиря він запитав, де знаходиться дім Манаґо Аґати, але ніхто не міг йому відповісти. Вже й пополудні стало, а Тойо все ходив селищем і допитувався. Та раптом він угледів дівчинку-служницю, яка супроводжувала Манаґо вчора. Він безмежно зрадів і зупинив її:
— Дівчинко, а як же знайти ваш дім? Я ж оце прийшов за парасолькою.
У відповідь служниця, посміхаючись, сказала:
— Як добре, що ви прийшли. Прошу вас, ідіть за мною.
Вона пішла вперед і через деякий час сказала:
— Ось тут, пане.
Тойо побачив високі ворота і велетенський будинок. Все, навіть бамбукові гардини на воротах, було точнісінько таким, як уві сні. «Дивина та й годі!» — подумав Тойо і увійшов.
Служниця забігла до будинку.
— Хазяїн парасольки шукав вас, пані. І я його привела, — вигукнула вона.
— Де він? Запроси його сюди, — з цими словами назустріч Тойо вийшла Манаґо. Тойо сказав:
— Неподалік звідси живе мій наставник пан Абе. Я навчаюсь у нього вже декілька років. Сьогодні по дорозі до нього я вирішив зайти до вас за парасолькою. Тепер я вже знаю, де ви живете, і якось зайду ще раз.
Але Манаґо, не даючи йому вийти, веліла служниці:
— Мароя, не випускай його!
І служниця, вчепившись за нього, сказала:
— Ви наполягли на тому, щоб ми взяли вашу парасольку, а ми наполягаємо на тому, щоб ви залишилися у нас на гостини.
Підштовхуючи ззаду, вона провела його у південну кімнату. Підлога там була застелена циновками, стояла гарна ширма, висіли картини давніх майстрів. Одразу було видно, що будинок належить людям не низького чину.
Манаґо, увійшовши слідом за Тойо, сказала:
— З певних причин у цьому домі зараз ніхто не мешкає, і ми не можемо почастувати вас, як належить. Та дозвольте запропонувати вам звичайного вина.
Мароя принесла закуски та фрукти у вазах і на тарілках, а також вино у глиняних глечиках, і наповнила чаші. «А чи бува не сон це знову? — подумав Тойо. — Жаль було б прокинутися!»
Однак все було насправді, і це здалося Тойо ще більш дивним.
Коли і гість, і хазяйка сп’яніли, Манаґо піднесла чашу з вином і, повернувши до Тойо своє обличчя — таке прекрасне, як відображення квітучої вишні в кришталевій воді, мовила голосом — таким ніжним, як у соловейка, що співає серед смарагдового листя, стурбованого весняним вітерцем:
— Не стану я гнівити богів, приховуючи від вас соромливу слабкість. Тільки не сприйміть мої слова як якусь брехню чи жарт. Народилася я в столиці, однак невдовзі мої батьки покинули мене. Виховувалася й зростала я у своєї годувальниці. Потім мене взяв за дружину пан Аґата, чиновник при управителі цієї провінції. І я прожила з ним три роки. Цієї весни він покинув службу та раптом занедужав і пішов із життя, залишивши мене одну-однісіньку в цілому світі. Я спробувала дізнатися щось про свою годувальницю, та мені сказали, що вона прийняла постриг, стала черницею і подалася в мандри. Отож у столиці не залишилося у мене нікого. Пожалійте ж мене! Вчора, коли ми разом заховалися від дощу, я одразу зрозуміла, яка Ви добра і чуйна людина, і я захотіла належати Вам до скону, захотіла стати Вам дружиною. Тож не відштовхуйте мене, і закріпімо навіки наш союз вином із цих чаш!
Після вчорашнього дня Тойо тільки про це і мріяв, душа його була оповита дурманом кохання, і весь він з голови до ніг затремтів від радості. Та тут він згадав, що не міг розпоряджатися своїм життям на свій власний розсуд, і від думки про те, що доведеться просити дозволу у батьків та старшого брата, радість згасла, і його охопив страх. Він не міг ані слова вимовити у відповідь. Тоді Мана- ґо засмутилась і сказала:
— Зі своєї жіночої легковажності я наговорила дурниць, і мені соромно, незручно від того, що неможна забрати слова назад. Як я, безсоромна, посміла вам нав’язуватися тоді, як мені вже давно слід було втопитися у морі! І хоча моє зізнання — не обман і не жарт, благаю вас, вважаймо, що все це мені підказало вино, і якомога мерщій забудьмо.
Тойо сказав:
— Отже, я не помилився, коли розгледів у вас благородну даму зі столиці з самого початку. Я виріс на дикому березі, до якого навіть кити підпливають без остраху, тож посудіть самі, якою радістю були для мене ваші слова! І на ваше освідчення я не відповів лише тому, що живу не лише за своєю волею. Моїм життям керують батько та старший брат, і окрім власного волосся, нічого свого я більше не маю. Сьогодні я вперше зі скорботою про це думаю, оскільки не в змозі піднести вам гідні дарунки. Але якщо ви будете поблажливі до мене, я готовий служити вам безвідмовно. Бо ж навіть Конфуцій забув ради кохання і синівський обов’язок, і самого себе.
— Я теж бідна, але приходьте хоча б зрідка побути зі мною. А зараз прийміть від мене цей меч. Мій чоловік з ним не розлучався і запевняв, що другого такого меча немає в цілому світі.
З цими словами вона піднесла Тойо дивовижний старовинний меч, напрочуд гострий, оздоблений золотом та сріблом. Відмовитися від першого подарунку могло б стати поганою прикметою, тому Тойо прийняв меч і зібрався було йти. Та Манаґо спробувала його затримати:
— Зостаньтесь до ранку.
Проте він відповів, що батько його лаятиме, якщо він без дозволу ночуватиме не вдома. А завтра він якось зможе обдурити батька і повернеться під вечір.
Цієї ночі Тойо знову не міг заснути аж до світанку.
Між тим його старший брат Таро встав рано, щоб перевірити сіті. Проходячи повз спальню Тойо, він заглянув крізь щілину у дверях і раптом побачив меч, що лежав в узголів’ї брата та виблискував від слабкого вогника ліхтаря. «Отакої! А де це він його дістав?» — із занепокоєнням подумав Таро і гучно відчинив двері.
Тойо тут же схопився і, побачивши брата, запитав:
— Ви мене кликали?
— А що це блищить у тебе в узголів’ї? — запитав Таро. — Оселя рибалок — не місце для такої коштовної речі. Хай-но лишень батько побачить, пожалкуєш, брате.
На що Тойо відказав:
— А ця річ мені нічого не коштувала. Це подарунок.
— Еге ж, подарунок! Де це в наших місцях знайдеться людина, що буде роздаровувати коштовності наліво і направо, — сердито мовив Таро. — Ти викидав гроші на китайські книжки, в яких нічого не второпати! Я мовчав, бо батько тобі нічого не говорив. Та тепер ти ще й меч цей купив — що, зажадав похизуватися на храмових святах? Та чи ти вже геть здурів?
Батько почув гучну лайку Таро і крикнув:
— Що він вже знову накоїв, цей нероба? Відішли-но його до мене, Таро!
— І де він тільки його купив? Чи гоже витрачати гроші на такі дорогоцінні речі, які дозволені лише вельможам та воєначальникам? Покличте його й добряче покарайте, батьку! Я й сам це зробив би, та час сіті вибирати. — І Таро пішов.
Тойо покликала мати:
— Ну й навіщо ти купив таку річ? Ти ж знаєш, що і рис, і гроші в нашому домі належать Таро. У тебе нічого свого немає. До цього часу тобі давали повну свободу, та де ж ти в цьому світі знайдеш собі прихисток, якщо Таро на тебе розсердиться? Ти знаєшся на книгах, то чому ж ти всього цього не розумієш?
Тойо відповів:
— Але я вам правду кажу! Не купував я цю річ. Мені її одна людина подарувала при зустрічі. І не треба було братові мене сварити.
— Та за які ж це такі заслуги тебе нагородили таким дарунком? — закричав батько. — Як ти тільки смієш брехати? Зараз же кажи всю правду!
— Соромно мені вам це прямо сказати. Дозвольте через когось передати.
— Кому ж ти хочеш сказати те, що соромишся сказати батькові та брату? — запитав розгніваний батько, та тут втрутилася дружина Таро:
— Дозвольте мені з ним поговорити. Тойо, зайди до моєї кімнати.
Вона заспокоїла свекра і пішла слідом за Тойо.
І Тойо їй повідав:
— Якби брат не помітив меча, то я сам нишком прийшов би до вас за порадою. А тут мене одразу взялися лаяти. Меч мені подарувала одна беззахисна самотня жінка, яка попросила мого покровительства. Та що можу зробити я, бідний нахлібник, без дозволу? Мені загрожує вигнання з батьківської домівки, і я вже гірко розкаююсь, що був у тієї жінки. Пожалійте мене, сестро, допоможіть мені!
І невістка сміючись відповіла:
— Чоловік, який сам лягає в ліжко, завжди викликає співчуття. Нічого, не хвилюйся. Я спробую все владнати.
Тієї ж ночі вона про все розповіла Таро і додала:
— Хіба ж це не щастя для твого брата? Поговори-но добре з батьком.
Таро насупився.
— Однак дивно, — сказав він. — Не доводилося мені чути, щоб серед чиновників управителя провінції був якийсь Аґата. Наш батько — старійшина селища, і ми не могли б не знати про смерть такої людини. А принеси-но сюди той меч!
Жінка слухняно принесла меч, і Таро, уважно його оглянувши, сказав після довгого мовчання:
— Трапилася нещодавно одна страшна річ. Пан міністр із столиці на знак подяки за те, що боги виконали його волю, підніс храму Ґонґен багаті дари. І що ж? Ці дари раптом зникли зі скарбниці храму невідомо куди. Настоятель храму поскаржився управителю провінції, й управитель звелів віддати наказ розшукати та схопити злодія. Як я чув, помічник управителя Буня-но Хіроюкі прибув до настоятеля й зараз радиться з ним. Боюсь, що брат мій до цього причетний. Меч цей аж ніяк не міг належати чиновнику. Піду й покажу його батькові.
І він пішов до батька. На слова сина, мовляв, сталася така-то страшна річ, і як їм тепер бути, батько аж зблід від страху:
— Оце так лихо на наші голови! Ніхто з нас у житті нічого не крав, то ж за які гріхи, надоумив його хтось на такий жахливий вчинок? Це ж якщо управителю повідомить про це хтось стороній, усім нам — кінець! Заради наших предків і заради наших нащадків не буде в нас ні крихти жалю до сина-злочинця! Завтра ж донеси на нього!
Дочекавшись ранку, Таро поспішив до настоятеля храму, про все розповів і показав йому меч. Настоятель храму з подивом відповів:
— Так це ж меч із дарів пана міністра!
Тоді помічник управителя оголосив:
— Треба схопити злочинця і дізнатися, де все інше! Він велів Таро вказати дорогу і послав з ним десятьох стражників. Тойо, нічого не підозрюючи, сидів над своїми книгами, як раптом увірвалися стражники, накинулися на нього й міцно зв’язали. Батьки, Таро з дружиною не знали, куди й подітися від сорому та горя. Тим часом стражники оточили Тойо і зі словами:
— За наказом повелителя! Мерщій рушай! погнали його до храму.
Помічник управителя, суворо дивлячись на Тойо, сказав:
— Ти обікрав скарбницю храму. Це нечуваний злочин проти законів держави. Куди ти сховав решту награбованого? Відповідай чітко й зрозуміло!
Тепер Тойо нарешту усвідомив, чому його схопили, і відповів, заливаючись сльозами:
— Я ніколи нічого не крав, пане. А меч я отримав за таких і таких обставин. Вдова пана Аґати говорила мені, що цей меч належав її покійному чоловікові. Викличте її сюди, і ви переконаєтеся, що я ні в чому не винний.
Помічник управителя неймовірно розгнівався:
— Серед наших чиновників не було ніякого Аґати! Ти брешеш, чим ще більш обтяжуєш свою вину!
— Для чого ж мені брехати, пане, коли я повністю у вашій владі. Я смію просити Вас лише про те, щоб ви покликали сюди ту жінку, — заперечив Тойо.
Тоді помічник управителя наказав охороні відшукати будинок Манаґо Аґати і схопити її.
Стражників повів Тойо. Дивне видовище постало перед ним, коли вони підійшли до будинку Манаґо. Колись міцні стовпи воріт цілком прогнили, черепиця на даху потріскалась і обвалилась, двір поріс бур’янами. Одразу було видно, що в цій оселі вже давно ніхто не живе. Тойо дивився і не вірив своїм очам. Стражники обійшли околиці і зігнали звідусіль сусідів. Сусіди — старий лісоруб, мельник і ще кілька чоловік, тремтячи від страху, усілися на землі перед будинком.
Стражники їх запитали, хто жив у цьому будинку, і чи правда, що зараз тут мешкає вдова пана Аґати. Наперед виступив старий коваль:
— Такого ймення нам чути не доводилося. Років три тому жив у цьому будинку один заможний чоловік на ім’я Суґурі. Він поплив зі своїми товарами на Цукусі, та так і зник. Домочадці його розбрелися хто куди, і відтоді в будинку ніхто не живе. Хоча наш сусід-маляр казав, що ось цей чоловік учора сюди заходив. Побув трохи і пішов.
— Раз так, треба все пильно перевірити й доповісти господарю, — вирішили стражники, відчинили навстіж ворота й увійшли.
Зсередини все мало ще страшніший вигляд. За воротами виявився розлогий сад, страхітливий та похмурий. Вода в ставку висохла, засохли водорості й водяні квіти. У густих заростях очерету лежала величезна сосна, повалена вітром. Коли розсунули двері парадного входу, повіяло таким смородом, що всі з переляку зупинилися й позадкували. Тойо тільки схлипував. Тоді один із стражників, сміливець Кумаґасі Косе, сказав:
— Ідіть за мною!
І рушив уперед, важко ступаючи на дерев’яну підлогу. На підлозі, покритій мишачим послідом, за ширмою сиділа жінка, прекрасна, наче квітка. Наблизившись до неї, Кумаґасі мовив:
— Наказ управителя. Слідуй за нами, негайно!
Однак жінка у відповідь навіть не ворухнулась, і Кумаґасі вже було простяг руку, щоб схопити, аж раптом почувся моторошний гуркіт, наче земля розкололася. Ніхто навіть не встиг подумати про порятунок. Усі попадали ниць, а коли прийшли до тями, жінки ніде не було видно.
В токонома1 щось блищало. Стражники обережно підійшли ближче. Там були скарби, поцуплені з храму: знамена з китайської парчі, тканини з візерунками, гладенькі шовки, щити, списи, сагайдаки. Забравши все з собою, стражники повернулися до помічника управителя й детально розповіли йому про дивну подію, що трапилася в будинку. Помічник управителя і настоятель храму зрозуміли, що справа ця рук перевертнів, і більше не допитували Тойо. Але все одно визнали його винним. Його відправили до замку управителя й кинули до в’язниці. Багатими підношеннями батько і старший брат врешті-решт викупили Тойо, і через сто днів його відпустили на свободу. Тоді він сказав:
— Мені соромно дивитися людям в очі. Дозвольте мені поїхати до Ямато і пожити деякий час у сестри.
— Після всього, що трапилося, ти й занедужати можеш, — погодилися батьки. — Їдь і поживи там кілька місяців.
І Тойо вирушив у дорогу в супроводі одного чоловіка.
Його сестра жила у місті Цуба. Вона була одружена з торговцем на ім’я Канетада Танабе. Подружжя дуже зраділо приїздові Тойо. Знаючи про його ув’язнення, вони жаліли його, поводилися з ним дуже гостинно і вмовляли залишитись у них назавжди. Настав Новий рік, а за ним і місяць лютий. Місто Цуба було розташоване неподалік від храму Хасе. Храм цей був в особливій милісті Будди. Говорили, що слава про нього дійшла навіть до Китаю, і паломники сходилися до храму і зі столиці, і з селищ. Найбільше їх було навесні. Усі паломники залишалися в місті на певний час, і в кожному домі їх пускали на ночівлю.
Танабе торгував ґнітами для храмових ліхтарів, тому в його лавці завжди було багато покупців. І от одного разу до крамниці зайшла вишукана жінка з дівчинкою-служницею. Очевидно, вона прийшла на прощу зі столиці.
Жінка запитала про білила та ароматні палички, і раптом дівчинка, поглянувши на Тойо, скрикнула:
1 Токонома — висока ніша в стіні вітальні традиційного японського будинку, в яку ставили гарну вазу з квітами, вішали картину або каліграфічний напис.
— Так ось же наш господар!
Здивований Тойо поглянув на них — то були Манаґо і Мароя.
«Пропав, пропав геть!» — промайнуло в його голові, і він з переляку заховався в кімнаті в глибині будинку.
— Що це з тобою? — запитала сестра, і він відповів:
— З’явилися ті самі перевертні! Не підходьте до них!
Він метушився, шукаючи місця для схову, а сестра з чоловіком, нічого не розуміючи, питали:
— Де вони? Які перевертні?
Тут увійшла Манаґо і сказала:
— Благаю вас, не лякайтеся! І ви не бійтеся мене, мій чоловіче! Подумайте тільки, як я тужила, коли через мене ви потрапили у біду, як я шукала вас, як хотіла все пояснити і втішити вас! І яка я рада, що зайшла в цей дім і тепер знову вас бачу. Благаю, вислухайте мене! Якби я була якимось перевертнем, то чи ж могла б отак серед білого дня серед такого натовпу людей показатися? Погляньте, ось стібки на моєму одязі, ось моя тінь від сонця1. Зрозумійте ж, що я кажу правду, і перестаньте в мені сумніватися!
Тойо, нарешті зібравшись духом, сказав:
— Не бреши мені! Ти зовсім не людина. Коли стражники схопили мене, і я привів їх до тебе, ми на власні очі бачили, що ти сиділа сама в будинку, який за одну ніч став старим і занедбаним, схожим на притулок злих духів. А коли тебе хотіли схопити, у безхмарному небі раптом пролунав грім, і ти безслідно зникла. Навіщо ти мене переслідуєш? Забирайся геть!
Манаґо відповіла зі сльозами на очах:
— Так, звісно, ви можете так думати. Та постривайте й послухайте мене! Дізнавшись, що вас взяли під варту, я звернулася за порадою до вірного мені старенького сусіда. Він швидко влаштував усе так, що дім мій став таким занедбаним, а гуркіт, який ти чув, коли мене хотіли схопити, влаштувала Мароя. Потім я найняла корабель і вирушила до Наніви2. Та не давало мені спокою хвилювання про вас, от я й вирішила помолитися у цьому храмі про зустріч з вами. Безмежною милістю Будди до храму Хасе моє бажання здійснилося, звершилася щаслива зустріч. Та хіба ж під силу було мені, слабкій жінці, пограбувати скарбницю храму? Це зробив мій колишній чоловік, людина зі злою душею. Зрозумійте ж мене, прийміть хоч краплину кохання, яким сповнене моє серце!
1 У середньовічній Японії вважали, що перевертні не мають тіні, і на їхньому одязі відсутні стібки.
2 Наніва — давня назва Осаки.
Мовивши так, вона залилася гіркими слізьми.
Тойо то сумнівався, то жалів її і не міг у відповідь навіть слова сказати. Однак розповідь Манаґо все пояснила, і вона була настільки прекрасна й беззахисна, що подружжя Канетада без вагань сказало:
— Тойо наговорив тут бозна-яких страхів, звісно, цього не було і не могло бути. Подумати тільки, який довгий шлях вам довелося подолати за покликом закоханого серця! Ну вже ні, хоче того Тойо чи не хоче, але ви мусите залишитись у нас!
І вони провели її до окремої кімнати.
Минув один день, другий день. Манаґо весь час знаходилася поруч із подружжям Канетада, усіляко благаючи їх про допомогу. Сила її почуття так вразила подружжя, що вони стали вмовляти Тойо, і зрештою шлюбна церемонія відбулася.
За ці дні Тойо трохи відійшов, краса Манаґо захоплювала його. А коли обмінялися вони весільними обітницями у вічній вірності, то ранковий дзвін храму Хасе, що проганяв важкі нічні хмари зі схилів гір Кацураґі та Такама, став їм ненависним. І шкодували вони, що день такий довгий, і так довго настає та мить, коли вони можуть знову з’єднатися на ложі.
Час минав, настав березень. Одного разу Канетада сказав Тойо та його дружині:
— Гарно зараз у Йосіно. Може, й не так, як у столиці, але значно веселіше, ніж у наших місцях. Навесні це справді «Йосіно» — «гарне поле», «долина щастя». Горою Міфуне та річкою Нацумі можна милуватися цілий рік, і не набридне. А нині вони особливо чарівні. Збирайтеся, поїдемо туди!»
Манаґо, усміхнувшись, відповіла: «Навіть жителі столиці нарікають на те, що не завжди у змозі помилуватися Йосіно. Адже як сказано про красу Йосіно в «Ман-йо-сю»: «Навіть недобрі люди відгукнулися хвалою». Одак я з дитинства тяжко нездужаю від багатолюддя, і в далекій дорозі й опісля, тому, на жаль, не можу поїхати з вами. Вирушайте без мене, але неодмінно привезіть мені подарунки.
— Напевно, ти хворієш, коли ходиш багато пішки, — заперечив Канетада. — Що ж, хоч і немає у нас колісниці, однак ми потурбуємося про те, щоб тобі й ногою не довелося ступити на землю в дорозі. Дивись, якщо ти не поїдеш, Тойо буде сумувати і непокоїтися.
А Тойо додав:
— Усі такі добрі до тебе, ти повинна поїхати з нами, навіть якщо тобі стане зле. І Манаґо довелося вирушити разом з усіма. Люди в Йосіно були одягнені яскраво і гарно, проте жодна жінка не могла зрівнятися у вроді та вишуканості з Манаґо.
Вони відвідали монастир, з яким дім Канетади вже давно був у товариських стосунках. Настоятель їх привітно зустрів:
— Цієї весни ви приїхали занадто пізно. Уже й квіт вишень опадає, і солов’ї відщебетали. Все ж я покажу вам чудові місця.
І він пригостив гостей смачною та ситною вечерею.
На світанку небо було затуманеним, та невдовзі прояснилося. Храм стояв на підвищенні, і було добре видно розкидані то там то тут будиночки ченців. Повітря наповнилося щебетанням гірських пташок, квітучі діброви й луги плуталися між собою. Навіть серця місцевих жителів безмежно раділи.
Тим, хто вперше був у Йосіно, насамперед показували водоспад. Туди й попрямували в супроводі провідника Канетада і Тойо з дружинами. Вони довго йшли, спускалися межигір’ями. З шумом, подібним до стогону, водоспад котився на камя’ні брили біля руїн старого палацу. У прозорому потоці полискували маленькі форелі, намагаючись подолати течію. Намилувавшись ними, мандрівники відкрили коробочки з їжею і взялися частуватися за веселою розмовою.
В цей час на гірській стежині з’явився якийсь чолов’яга. Був це дідок, сивий, наче голуб, та ще досить міцний тілом. Він наблизився до водоспаду, побачив мандрівників і зупинився, здивовано вдивляючись. Манаґо і Мароя поспішно відвернулися, вдаючи, ніби не помічають його. Старий довго на них дивився і врешті-решт пробуркотів:
— Дивно, навіщо цим перевертням треба було дурити людей? І як вони сміють лишатися у мене перед очима?
Ледве він це вимовив, як Манаґо і Мароя підскочили і чимдуж кинулися у водоспад. Вода закипіла, і пара клубами піднялася до неба. Зібралися хмари, чорні, як туш, і переплетеними стрічками хлинув дощ.
Дідок заспокоїв переляканих людей і відвів їх до села. Ледь живі, Канетада з дружиною і Тойо забилися під дашок бідної хижі. Старий, звернувшись до Тойо, мовив:
— Бачу я по твоєму лицю, що це тебе мучив той перевертень. Якби не я, загинув би ти. Тепер будь обачнішим.
Тойо, впавши на долівку, розповів усе, як було, і став жалібно просити:
— Порятуйте! Благаю, порятуйте!
На що старий йому відказав:
— Цей перевертень — то є прадавня змія. Норовом така розпусна! Зляжеться з волом — породить єдинорога, а зляжеться з жеребцем — породить змієконя. Напевно, твоя краса розпалила її, і якщо ти не остережешся, то вона життя з тебе вип’є!
Тойо і Канетада з дружиною вирішили, що перед ними божество в людській подобі, і склонилися з молитвами. Та старий засміявся:
— Та не бог я, а всього-навсього старий Кібіто Таґіма з храму Ямато. Ходімо, проведу вас додому.
І вони пішли за ним.
Наступного ранку Тойо вирушив до храму Ямато. Він шанобливо привітав дідуся, підніс йому дарунки: три відрізи шовку, два згортки полотна — і смиренно попросив про очищення від скверни. Старий прийняв дарунки і роздав їх служителям храму, нічого собі не залишивши. Потім сказав до Тойо:
— Своєю красою ти пробудив у ній хіть, тому й переслідує вона тебе. Однак і твоє серце не має спокою, бо полонив тебе її нинішній вигляд. Якщо зберешся духом і опануєш себе, то й моя допомога тобі не потрібна буде, щоб позбутися цих перевертнів. Прожени її образ геть зі свого серця!
Вислухавши настанови дідуся, Тойо відчув, наче прокинувся від довгого сну, подякував старому, повернувся до Канетади і сказав:
— У тому, що мене окрутили перевертні, винна моя неправедна душа. Не можна мені більше нехтувати своїм обов’язком перед батьками та братом і залишатися нахлібником у вашому домі. І хоч ваша доброта не має меж, все ж мушу я вас покинути.
І він повернувся додому, в провінцію Кії.
Вислухавши розповідь Тойо, батьки й Таро зі своєю дружиною зрозуміли, що ні в чому немає його провини. Їм було так жаль Тойо, а наполегливість перевертнів вселяла в їхні душі справжній страх. Зрозуміло, що сталося все це через те, що Тойо нежонатий. Отож усі дружно вирішили його одружити. У селищі Сіба жив один чоловік на ім’я Сьодзі Сібано. І була в нього дочка, віддана на служіння до палацу. Термін її служби добігав кінця, і Сьодзі послав до батьків Тойо сватів, аби ті просили Тойо до ньог в зяті. Справа була зроблена, а отже швиденько уклали шлюбний договір.
Відрядили до столиці посильного за нареченою. Наречена, ім’я якої було Томіко, повернулася додому з неймовірною радістю. Вона служила в палаці кілька років, тому її манери були дуже вишукані, та й на вроду вона була нічого. При зустрічі Тойо був задоволений, хоча й не раз згадував, як його колись кохала змія. Першої ночі нічого не сталося, тож не варто про це й говорити.
Коли ж настала друга ніч, Тойо добряче випив і почав дражнити дружину:
— Ну що, не бридке тобі село після життя у столиці? Ах ти ж безсоромна! Мабуть, ділила ложе з принцами та князями?
Раптом Томіко поглянула йому в обличчя:
— Це ти сорому не маєш! Забув стару обітницю і даруєш любов недостойній простачці!
Безсумнівно, голос цей належав Манаґо. Саме вона була поряд із ним у новому образі. Тойо завмер, його волосся стало дибки, він і слова не міг вимовити. А жінка давай далі:
— А що це ви так здивувалися, мій любий чоловіченьку? Занадто хутко ти забув клятву, що дав мені перед лицем гір та морів, та я її завжди пам’ятала і ось прийшла до тебе. А якщо ти послухаєш чужих людей і спробуєш мене позбутися, то чекай жорстокої помсти. Високі гори Кідзі, та твоя кров проллється з їх бескидів і затопить долини. Страшною смертю ти вмреш!
Тойо тільки тремтів і вже в думках прощався з життям. Тут із-за ширми вийшла Мароя:
— Пане, а чого ж Ви не радієте своєму щастю?
Побачивши її, Тойо вкрай обезсилів, заплющив очі й увіткнув обличчя в долівку. І ніщо вже його не хвилювало — ані вмовляння, ані погрози, так він і простояв навколішках до ранку. А вранці крадькома покинув спальню і прокрався до Сьодзі. Оглядаючись, він прошепотів:
— Сталося от таке і от таке. Благаю, допоможіть! Придумайте, як мені врятуватися.
Сьодзі з дружиною похололи від жаху, потім Сьодзі мовив:
— Що ж нам робити? Учора неподалік звідси, в гірському монастирі, зупинився один чернець зі столичного храму Курама. Щороку він ходив на поклоніння в Кумано, тож у нашому селищі його добре знають і шанують. Кажуть, наділений він великою духовною силою, вміє замовляти чуму, злих духів і сарану. Давайте його запросимо.
Мерщій послали за ченцем, і він прийшов. Коли йому розповіли, в чому річ, він гордо заявив:
— Та розквитатися з цими гадами нічого не варто. Ви тільки не галасуйте!
Своєю впевненістю він одразу вселив спокій у всіх присутніх.
Чернець розчинив у воді червоний миш’як, наповнив ним пляшечку і попрямував до спальні. Перелякані люди поховалися хто куди, а чернець, посміюючись:
— Куди ж ви? Залишайтеся тут усі — старі і малі! Я миттю схоплю цю змію й покажу вам!
Та ледве він відсунув двері спальні, як звідти назустріч йому висунулася зміїна голова. Яка ж вона була здоровенна! Ця голова заповнювала весь отвір і виблискувала сліпуче білою шкірою, неначе сніговий замет на сонці. Очі її були — ніби дзеркала, роги — наче засохлі дерева, здоровенна пащека була роззявлена аж на три сяку1, і з неї виглядало криваво-червоне жало. Ченця вона могла б заковтнути за один раз.
— Біда! Біда! — заволав чернець. Його рука ослабла і випустила пляшечку, ноги підкосилися, він упав на спину і з останніх сил виповз з будинку.
— Жах який! Коли біду насилають боги, хіба може щось зробити чернець? Тільки руки й ноги мене порятували, інакше згинув би!
На цих словах він знепритомнів. Його намагалися привести до тями, але його обличчя й тіло раптом покрилося червоними та чорними плямами, він увесь горів, наче в полум’ї. Мабуть, отруйний подих змії обдав його. Він намагався щось сказати, та тільки зіниці очей бігали туди-сюди — ні звуку не міг вимовити. Його облили водою, але нічого не допомогло, і чернець помер.
Смерть ченця всіх приголомшила. Люди вже думали, що настав їх останній час, і всі плакали від страху. Тойо, дещо заспокоївшись, мовив:
— Навіть мудрий чернець не зміг приборкати змію. Перевертні не облишають свого наміру оволодіти мною. Не заховатися мені від них у цьому світі. Не можна, щоб через мене одного гинули і страждали люди. Не намагайтеся мені більше допомогти і не горюйте за мною.
І він попрямував до спальні.
— Та чи ти здурів? — закричали йому вслід домочадці, але він навіть не озирнувся. Коли хтось тихенько прочинив двері, там все було спокійно. Тойо і Томіко сиділи один проти одного.
1 Сяку — (заст.) давня японська міра довжини (33 см).
— У чому ж моя вина, що ти підмовляв людей схопити мене? Якщо ти й надалі будеш відповідати мені злом на кохання, то я не тільки тебе знищу, а й мешканців села, усіх до єдиного. Прожени з серця дурні помисли і краще згадай, як солодко мене любити! — сказала Томіко і почала горнутися до Тойо. А він, здригаючись від відрази:
— Чув я таку приказку — людина не завжди воліє вбивати тигра, та тигр завжди жадає крові людини. Серце в тебе не людське, а через твою любов зазнав я вже багато горя. Ти злісна і мстива, за необачне слово можеш наслати на мене страшну кару. Але якщо ти справді мене любиш, як люблять люди, нам не можна залишатися тут і страхати господарів цього дому. Пощади лишень життя Томіко, і я готовий поїхати з тобою, куди забажаєш.
У відповідь вона радісно кивнула. Тойо вийшов зі спальні і сказав Сьодзі:
— Це огидне чудовисько не відчепиться від мене, тому я не можу лишатися у Вас і наражати людей на небезпеку. Відпустіть мене, доки не пізно. Треба рятувати Томіко.
Але Сьодзі не погодився:
— Я все-таки самурайського роду, мені буде соромно перед Оо- таку, якщо я не зможу нічим допомогти його сину. Спробуймо зробити ось що. Є в храмі Додзьо в Комацубара настоятель Хокай, людина великої святості. Тепер він уже старий і не виходить з келії, та мені він не відмовить і, так чи інакше, допоможе нам.
Сьодзі скочив на коня і помчав до Комацубари. Дорога була далека. Лише опівночі він нарешті дістався Комацубари. Немічний настоятель виповз із опочивальні, вислухав Сьодзі і сказав:
— Поганенькі наші справи. Я, як бачиш, уже зовсім охляв і не знаю, чи є в мені ще сила духовна. Однак сидіти, склавши руки, коли у тебе вдома таке нещастя, я не можу. Ти повертайся додому, а я квапитимуся слідом.
Він дістав пропахлу гірчицею рясу і подав її Сьодзі:
— Підкрадися непомітно до чудовиська, накрий його з головою і міцно тримай. Та гляди, будь обережним, бо воно може чкурнути. І весь час читай молитви.
Сьодзі на радощах помчав додому. Підкликавши нишком Тойо, він усе йому добре пояснив і передав рясу. Тойо заховав її за пазуху і подався до спальні.
— Сьодзі мене відпустив, ми можемо їхати, — сказав він.
Щойно Томіко радісно глянула на нього, як він вихопив рясу, накрив її з головою і з усіх сил навалився на неї.
— Мені боляче! — закричала вона. — За що ти мене мучиш? Мені важко, відпусти мене!
Та він стискав її під рясою все міцніше й міцніше.
Нарешті прибув настоятель Хокай у паланкіні. Домочадці Сьодзі допомогли йому вибратися з паланкіна, і він попрямував до спальні. Шепочучи про себе молитви, він рукою відсторонив Тойо і обережно підняв рясу. Томіко була без тями. На грудях у неї непорушно лежала, згорнувшись клубком, змія три сяку завдовжки. Старий настоятель схопив змію й засунув її в залізний горщик, котрий йому принесла служка.
Потім він знову прочитав молитву, і тоді з-за ширми виповзла маленька змія завдовжки один сяку. Настоятель її також засунув у горщик і добряче закутав його в рясу. Так, не випускаючи горщика з рук, він вийшов і сів у свій паланкін. Люди низько йому вклонилися. Повернувшись до храму, настоятель звелів викопати під стіною глибоку яму й закопати в ній горщик зі зміями та наклав на це місце довічне закляття. Кажуть, що й зараз там є Зміїний Пагорб — Хебі-ґа дзака. Що ж до дочки Сьодзі, бідолашна занедужала і померла. А з Тойо, кажуть, нічого поганого не сталося...
Переклад О. Стуженко.