Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
Додоіцу. Пісенна поезія
Уеда Акінарі (1734-1809)
Белетристика
МІСЦЕ ДОДОІЦУ
В ЖАНРОВІЙ СИСТЕМІ ЯПОНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Попри те, що протягом майже півторатисячолітньої історії існування японської поезії японські поети використовували значну кількість оригінальних поетичних жанрів: наґаута (тьока), вака (танка), седока, буссокусекі-ка, імайо, васан, катаута, ренґа, хокку (хайку), сінтайсі (ґендайсі») та ін., жанрова система японської поезії традиційно вважається досить бідною. Дійсно, більшість із перелічених поетичних жанрів давно вважаються архаїчними. Окрім того, не буде перебільшенням сказати, що 95% усього масиву японської поезії від прадавніх часів до сучасності створено у двох найпопулярніших і найлаконічніших жанрах танка і хайку, строфічна форма яких налічує у першому випадку 31, а в другому — 17 складів (відповідно: 5-7-5-7-7 у кожному з рядків п’ятивірша і 5-7-5 складів у кожному рядку тривірша). Принагідно зауважимо, що в японській системі віршування для кожного з поетичних жанрів, окрім сінтайсі (досл.: «вірші нових форм»), як правило, застосовується чітко визначена строфічна форма.
У будь-якому випадку жанрова система європейської поезії значно багатша і різноманітніша. Щоб переконатися в цьому, наведемо далеко не повний перелік найхарактерніших для неї поетичних жанрів: альба, балада, буколіка, гімн, дифірамб, еклога, елегія, епіграма, епітафія, епіталама, ідилія, кантата, кантилена, канцона, колискова, мадригал, ода, панегірик, пастораль, пісня, поема, послання, романс, рондо, серенада, сонет тощо. Водночас майже кожна з національних європейських поезій має власні, притаманні лише їй, поетичні жанри, такі, як наприклад: укр.: дума, коломийка, колядка; рос.: билина, частівка; давньосканд.: сага; ісп.: сирвента і т.п.
Що ж стосується строфічних форм, характерних для європейської поезії: моновірш, двовірш (дистих), тривірш (терцет, терцина), чотиривірш (катрен), п’ятивірш (квінтила), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава, октет, сициліана), дев’ятивірш (нона), десяти-вірш (децима) тощо, то вони, за окремими винятками (коломийка, рондель, сонет, тріолет), на відміну від переважної більшості японських строфічних форм, як правило, чітко не пов’язуються з тим чи іншим поетичним жанром.
Враховуючи цю ситуацію, нам здається досить дивним практично повне ігнорування не лише зарубіжними дослідниками японської поезії, але й японськими літературознавцями такого надзвичайно популярного за доби Едо (1603-1867) і Мейдзі (1868-1912) поетичного жанру як додоіцу (або ще дзьока, досл.: «любовна пісня /вірш/»), якому відповідає 26-складова строфа (7-7-7-5 складів у кожному рядку чотиривірша). Саме за такою строфічною схемою писалися японські народні жартівливі вірші-пісні любовної тематики, що дуже нагадують українські коломийки чи російські частівки.
Одним із небагатьох зарубіжних фахівців-японістів, які, досліджуючи японську поезію, не оминули цей оригінальний поетичний жанр, був Жорж Бонно — відомий французький сходознавець, один із кращих перекладачів японської класичної поезії французькою мовою. У своїй передмові до виданої в Парижі 1935 р. «Антології японської поезії»1 він на основі ритмічної структури японських віршів («ensemble des rythmes») виділяє п’ять головних поетичних жанрів японської поезії, серед яких називає і додоіцу (наґаута, додоіцу, танка, хайку, «сінтайсі»2. Бонно характеризує додоіцу як «органічний спосіб експресивного самовираження п’ятидесяти- мільйонного селянства, що завдяки посередництву гейш став невід’ ємною частиною японської традиції.
1 Bonneau G Antologie de la poesie japonaise. — Paris, 1935.
2 Bonneau G Antologie de la poesie japonaise. — Paris, 1935, 24-26.
Однак, будучи яскравим свідоцтвом багатства народного духу, він зупинився на півдорозі між піснею та поезією, так і залишившись грубуватим ритмом із квапливим придихом, простою композицією і дуже легкою технікою віршування»1.
На нашу думку, коріння цього жанру сягає доби Хей-ан (7941185). У X-XVI ст. в японській літературі існував термін хайкай (досл.: «гумор», «жарт», «дотеп»), який з давніх часів використовувався в японській поетиці в якості загальної назви для поетичних творів гумористичного змісту незалежно від їхньої строфічної форми чи жанру. Наприклад, розділ № 10 у складі поетичної антології «Кокін-вака-сю» («Збірка старих і нових японських пісень», 905913 рр.) мав назву «Хайкайка» (досл.: «Гумористичні /жартівливі/ пісні»), оскільки містив вірші-танка, які були своєрідними шарадами на їхні заголовки, побудованими на засадах досить поширеного в японській мові явища омонімії. В епоху панування жанру ренґа (досл.: «зчеплені рядки /вірші/») з’являються колективні поеми гумористичного змісту, що отримали назву «хайкай(-но) ренґа» (досл.: «жартівливі ренґа»). Саме представники цього поетичного жанру Ямадзакі Сокан (1465-1553) і Аракіда Морітаке (1473-1549) першими почали писати поетичні твори у формі тривірша, розглядаючи хокку (початковий вірш, виокремлений з ренґа) новою строфічною формою і самостійним поетичним жанром. Ця строфічна форма, яка будувалася за схемою: 5-7-5 складів (у кожному з трьох рядків тривірша відповідно), в японській поезії Середньовіччя застосовувалася для кількох видів поетичних творів, які вважаються історичними попередниками сучасного жанру хайку:
а) кьоку (досл.: «божевільні /безглузді/ вірші») — сатиричні вірші переважно пародійного характеру;
б) сенрю (за ім’ям засновника жанру) — гумористичні, жартівливі вірші;
в) хайку (досл.: «комічні вірші»), на першому етапі — вірші виключно комічного змісту, на другому (починаючи з XVII ст.) — лірична поезія.
Завдяки порівняно високій грамотності тогочасного населення Японії і популярності комічної поезії названих нами жанрів, особливо серед мешканців міст, вони безсумнівно могли стати своєрідним зразком для нової фольклорної за своїм характером поезії-додоїцу.
1 Bonneau G Antologie de la poesie japonaise. — Paris, 1935, 36.
Мова додоіцу — проста і демократична, а лексика належить переважно до розмовного стилю. Ось кілька типових прикладів віршів цього жанру:
Цикад закоханих пісні
Такі дзвінкі і голосні,
А світлячки в мовчанні
Згорають від кохання.
(Невідомий автор)
Уголос кликати не можу,
Рукою вабити — не гоже.
Якщо збагнути хочеш,
То зазирни у очі!
(Невідомий автор)
Сьогодні тут я буду спати,
А завтра де заночувати?
Посеред поля голого,
Межу поклавши в голови.
(Невідомий автор)
Квітучу гілку серед ночі
Зламать відразу двоє хочуть.
Замучилась вагатися —
До кого ж нахилятися?
(Невідомий автор)
Певну частину віршів-додоіцу можна віднести до так званої соромітної поезії, однак переважна більшість творів цього жанру все-таки належить до жартівливої поезії любовної тематики. Однак серед величезного масиву додоіцу досить часто трапляються не тільки жартівливі, але й глибоко ліричні поетичні твори, як наприклад:
Я теж колись помру, одначе
Ніхто за мною не заплаче...
Хіба що чорний ворон
Та ще зозуля в горах.
(Невідомий автор)
Можливо, саме такого роду фольклорну поезію мав на увазі Мацуо Басьо, коли писав:
Краси й смаку одвічне джерело —
Пісні селян
Під час посадки рису!
(Мацуо Басьо, 1689)
Особливу популярність серед простих японців (як і саму назву «додоіцу») цей пісенно-поетичний жанр отримав наприкінці доби Едо, завдяки творчій діяльності відомого японського артиста, музиканта і співака Додоіцубо Сенка (справжнє і’мя — Ока Фукудзіро1), який значно удосконалив цей жанр народної любовної гумористичної поезії, ставши засновником цілої династії його кращих виконавців. Свій псевдонім, який дав нинішню назву цьому жанру, Додоіцубо Сенка створив, використавши текст однієї з популярних на початку XIX ст. пісень-куплетів під назвою «Нагойський самурай» («Нагоя-бусі»), останній рядок якого містив слова: «доіцу-доіцу» — (груб.) «хто-хто?».
І. Бондаренко
1 Додоіцубо Сенка (Перший) (1796/?/-1852) народився в родині лікаря на хуторі Ісобе (с. Сатакі, пров. Хітаті, нині преф. Ібараґі). Ще в ранньому дитинстві хлопчик утратив зір. Маючи непересічний музичний талант і навчившись чудово грати на сямісені (національний щипковий триструнний інструмент), він заробляє на життя як вуличний музикант в Едо (Токіо), де його помітив відомий артист Сенютей Сенкьо і запросив до себе на навчання. Згодом, отримавши ім’я Сенка, юнак починає виступати на сцені в якості виконавця тогочасних популярних пісень. Особливо він славився своєю неперевершеною майстерністю імпровізації (експромту). Саме йому належить авторство найпопулярнішої мелодії («хонтьосі»), під яку в Японії кінця доби Едо почали виконуватися пісні «додоіцу» і яка вважається зразковою до теперішнього часу.