Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011

«Хейке-моноґатарі» («Сказання про рід Тайра»)
Кенко-Хосі (1283-1352)
Дзуйхіцу. Філософсько-ліричні есе

ХРАМ ҐІОН

Дзвони храму Ґіон говорять про тлінність життя. На деревах ся- ра жовтіє листя — все в’яне після того, як зацвіте. Так само й люди, які переповнені злом та гординею, схожими стають на сни, що минають назавжди. Багато було могутніх володарів, сильних та нещадних, які перетворилися на прах, що розносить вітер.

Так, істина ця неодноразово підтверджувалася в часи минулі, у чужих краях. Згадаємо долі Чжао Ґао з царства Цинь, або Ван Мана в державі Хань, або Чжоу І з царства Лян чи танського Лушаня. Ніхто з них не прямував праведним шляхом премудрих Правителів, що жили в давнину, не піклувався про народне благо, думаючи лише про те, як втішно провести дозвілля. Вони слухали порожні наклепи, не переймаючись небезпеками: смутою, що загрожує державі, і до швидкої загибелі привів їх цей згубний шлях.

А в пору не дуже давню у нас, в рідній країні, в епоху Сьохьо був Масакадо, був Сумітомо за доби Тенґе, був Йошічіка за доби Кова, був Нобуері в епоху Хейджі і багато інших. Кожен із них на свій лад відрізнявся гординею та жорстокістю. Але в пору зовсім недавню усіх перевершив князь Кійоморі Тайра, Правитель-чернець із маєтку Рокухара — про його діяння та правління чутка йде така, що воістину не описати словами і навіть уявити собі важко.

Цей князь, нащадок роду стародавнього, був старшим сином і спадкоємцем асона Тадаморі Тайра, глави Розшукового відомства, і доводився онуком Масаморі, управителеві землі Санукі. А Маса- морі вів свій рід від принца Кадзурахари, п’ятого рідного сина імператора Камму, і був нащадком принца в дев’ятому поколінні. Ім’я Тайра уперше отримав Такамочі, онук цього принца, при призначенні на посаду управителя землі Кадзуса. Служба перервала зв’язки Тайра з домом володаря, і Такамочі став простим васалом. Шість поколінь Тайра, від Кунікі, сина Такамочі, і аж до Масаморі, обіймали високі посади в різних землях, проте високій честі являтися до двору ніхто з них не мав.

ТАЄМНІ НАМІРИ

Ще будучи управителем землі Бідзен, Тадаморі, виконуючи монаршу волю Правителя-ченця Тоби, спорудив храм Токутеджю — храм Довголіття — завдовжки в тридцять три кени й помістив там тисячу й одну статую Будди. Храм цей освятили в тринадцятий день третього місяця 1-го року Тенсьо. У нагороду Правитель-чернець обіцяв Тадаморі землю, де посада управителя залишалася вільною, і справді дарував йому край Таджіма, де в ту пору посада ця якраз була вільною. Але такою великою була радість Правителя, що окрім цього він дарував Тадаморі право являтися до двору. Так уперше удостоївся Тадаморі цього почесного права, хоча було йому в ту пору вже тридцять шість років. Та все ж придворні заздрили його успіху і змовилися напасти на нього під час свята Достатку, яке, як завжди, мало відзначатися в палаці в день Дракона — двадцять третій день одинадцятого місяця того року. Тадаморі дізнався про цей задум. «Я не вчений царедворець, — подумав він. — Мій рід — рід хоробрих воїнів, і було б образливо піддатися приниженню. Я зганьбив би не лише себе, але і усіх моїх родичів! Недаремно говориться: «Бережи честь і тим послужиш Правителю»! — і з цією думкою він заздалегідь прийняв заходи обережності. Вирушаючи в палац, він заховав під святковим одягом короткий, але широкий меч; коли ж усі запрошені зібралися, він повільно витягнув меч і, приклавши його до щоки, застиг нерухомо. У світлі світильників, що тьмяно горіли, як лід, виблискувало лезо меча, притиснуте до чорної його бороди. Усі люди, хто це бачили, втупилися на Тадаморі, мимоволі здригнувшись від страху.

На додаток до того, його васал Іесада, онук Садаміцу і син Іефуси, також із роду Тайра, усівшись на дворі, перед покоєм, де справляли свято, теж тримав меч напоготові. Іесада був у блідо-блакитному мисливському строї, але під одяг натягнув жовтувато-зелений панцир, а на боці у нього висів великий довгий меч. Головний дворецький, та і усі інші придворні, визнали це нечуваним порушенням пристойності.

— Що то за чоловік у простому мисливському строї, там, за водостоком, у сигнального мотузка? Яка зухвалість! Негайно виженіть його звідси! — наказав головний дворецький.

Слуги стали гнати Іесаду, але той відповів:

— Дійшло до мене, що нині ввечері хочуть напасти на мого пана, якому ще предки мої служили вірою і правдою, ось я й прийшов, щоб подивитися, що тут затівають. А тому віддалитися мені ніяк неможливо! — так упирався Іесада і навіть з місця не рушив. Грізний вид Тадаморі, рішучість його васала вразили та приголомшили придворних, і ніхто не наважився підняти на них руку.

Згодом на бажання Правителя-ченця, Тадаморі виконав танець. Інші гості підспівували й били в долоні, як раптом, змінивши слова приспіву, заспівали: «Скривіли, стали косоокими усі посудини з Ісе».

Хоча рід Тайра і вів свій початок від самого імператора Кам- му — з благоговінням згадаємо його славне ім’я! — проте довгий час мало хто з них жив у столиці, усі служили в провінції і давно вже осіли на землі Ісе. Ось і містив цей приспів натяк на гончарні вироби, якими славилася тамтешня земля. На додачу до того Тадаморі був косоокий, тому і співали вони про посудини, що скособочилися.

Танці ще не скінчилися, але ображений Тадаморі вирішив залишити палац, навіть не попрощавшись. Перш ніж піти, він на очах в усіх віддав меч дворецькому, після чого пішов.

— Ну як? Що там було? — запитав Іесада, що чекав на нього. Тадаморі дуже хотілося розповісти про все, що сталося в палаці, але він знав: якщо розповісти васалові усю правду, той тут же вломиться до зали з голим мечем, і тому обмежився словами: «Все було добре».

Коли свято закінчилося, усі придворні й чиновники в один голос сказали государеві:

— Приходити до палацу зі зброєю, приводити сюди васалів — не відповідає правилам етикету; у часи минулі таке траплялося лише з найвищого зволення. А цей Тадаморі сам з’явився на святковий бенкет з мечем за поясом та ще й привів у внутрішній двір Заборонених покоїв воїна в простому мисливському строї! І зробив саме так він під тим приводом, що це, мовляв, потомствений васал його предків! Нечувана зухвалість! Він винен двічі, і за це підлягає покаранню. Потрібно негайно викреслити його ім’я з числа осіб, допущених до двору, і відняти в нього посаду!

Правитель-чернець, дуже спантеличений, негайно ж викликав Тадаморі. Той сказав:

— Що до мого васала, який знаходився у дворі Заборонених покоїв, то я до цього зовсім не причетний. Якщо мій васал, дізнавшись, що проти мене замислюють недобре, сам прийшов, щоб уберегти від ганьби свого пана, не сказавши мені про те заздалегідь ні слова, — я безсилий був перешкодити йому. Якщо це вважається злочином, я покличу його і віддам на ваш суд. Що ж до меча, то я тоді ж віддав його на збереження дворецькому. Накажіть принести цей меч і огляньте його; тоді й вирішите, винен я чи ні! — так шанобливо доповів Тадаморі.

Слова твої справедливі! — вимовив Правитель-чернець і наказав принести меч. Він ретельно оглянув його, і усі побачили, що в справжні чорні лаковані піхви був вкладений дерев’яний меч, обклеєний срібною фольгою.

— Щоб уникнути ганьби, він прикинувся, ніби озброєний справжнім мечем, але, передбачаючи, що це викличе осуд, заздалегідь виготовив меч із дерева — ось це далекоглядність і хитрість, гідні справжнього самурая! А що до васала, який чекав на свого пана на дворі, так це цілком у звичаї військових сімейств! — сказав Правитель.

Так Тадаморі не тільки не поніс покарання, а навпаки, удостоївся від Правителя похвали.

МОРСЬКИЙ СУДАК

Усі сини Тадаморі служили стражниками в палаці, усі вони удостоїлися права являтися до двору, і ніхто вже не гребував спілкуватися з ними. Якраз у ті роки Тадаморі приїхав до столиці із землі Бідзен, і Правитель-чернець Тоба забажав довідатися, якою здалася йому бухта Акаші.

Тадаморі відповів:

Ранковою порою

Над бухтою Акаші

Місяць сяє так яскраво!

Лише глянувши на хвилі прибою,

Згадуєш про темряву ночі.

Така відповідь дуже сподобалася Правителю, і вірш помістили до «Збірки золотого листя».

Був ще й такий випадок.

При дворі Правителя служила одна пані, кохана Тадаморі. Він часто її відвідував. Одного дня, йдучи, він забув у кімнаті цієї пані віяло із зображенням місяця. Подруги пані стали насміхатися з неї, кажучи:

— Звідки він зійшов, цей місяць? Незрозуміло, з якої глушини він з’явився?

І кохана Тадаморі відповіла:

Мій місяць жаданий

Сам проклав собі шлях

Крізь хмари нічні.

Чому я повинна відповідати

Звідки він узявся в покоях?

Так сказала вона у відповідь, і за це Тадаморі покохав її ще більше. Вона народила йому сина Таданорі, який згодом став управителем землі Сацума. Недаремно говориться: «Схожі душі будуть тягнутися одна до одної»: Тадаморі любив поезію, і пані ця теж славилася мистецтвом складати вірші.

І ось поступово став Тадаморі головою Розшукового відомства, а на третьому році доби Німпе, у п’ятнадцятий день першого місяця він помер, маючи п’ятдесят вісім років від народження. Князь Кійоморі був його старшим сином і тому успадкував верховенство в сімействі Тайра.

Коли в сьомий місяць першого року доби Хоґен спалахнув заколот Йорінаґі, Кійоморі, який у ту пору був лише управителем землі Акі, підтримав государя Ґо-Шіракаву і виявив чималу звитягу, за що й отримав у нагороду посаду управителя землі Харіма, а в третьому році тієї ж доби Хоґен володар дарував йому придворне звання другого рангу і призначив помічником управителя Дадзайфу. Коли наприкінці першого року доби Хейджі в країні спалахнув заколот, піднятий Нобуйорі, Кійоморі знову бився на боці володаря і покарав зрадників смертю. А оскільки його старанність була виявлена повторно, що завжди заслуговує на особливо щедру нагороду, наступного року Кйоморі знову підвищили в ранзі. Він став радником — сайшьо, головою Розшукового відомства, отримав титул чюнаґона, а потім і дайнаґона і, врешті, був призначений міністром, після чого, минувши посади Правого й Лівого міністрів, піднявся до найпочеснішого сану — став Головним міністром і отримав молодший ступінь вищого придворного рангу. І хоча Кійоморі ніколи не служив у палацовій варті, найвищим указом йому було дарувано право мати при виїздах свиту. А незабаром новий указ дозволив йому їздити в кареті, запряженій волом, або у возі, який тягне челядь, так що тепер він міг уже прямо в кареті в’їжджати в Заборонені ворота палацу, так нібито це був сам регент або канцлер.

«Головний міністр — наставник імператора, приклад усій державі, — так свідчить закон — Він править країною, наставляє на шлях, гармонійно поєднує Інь та Ян і владарює над ними. Така ця висока й важлива посада. А тому, якщо немає гідної людини, нехай ця посада залишається вільною». Тому ця посада й називається «Місцем гідного» або «місцем вільним», бо закон забороняє призначати на неї людину, яка не прикрашена доброчесністю. Однак князь Кійоморі стискав у своїй правиці всю Піднебесну, оточену чотирма морями, а отже, мав усі підстави обіймати цю посаду.

Говорили, ніби дім Тайра так процвітає за дивної волі бога Кумано. Якось давно, ще будучи управителем землі Акі, Кійоморі відправився морем з Ісе в Кумано на прощу, як раптом величезний морський судак сам стрибнув до нього в човен.

— Це знамення посилає сам бог Кумано, — сказав чернець, який супроводжував Кійоморі, — негайно з’їжте цього судака!

— У давнину до човна князя з Чжоу У Вана також стрибнула біла риба, — відповідав Кійоморі. — Так, це щасливий знак!

І хоча сталося це по дорозі на богомілля, коли належить з особливою ретельністю дотримуватися Десятьох заповідей, постити і всіляко остерігатися щонайменшої скверни, Кійоморі наказав приготувати цього судака і дав покуштувати по шматку усім своїм родичам та васалам. Хто знає, можливо, і справді з цієї причини щастя відтоді в усьому йому посміхалося, і він зміг піднятися до найвищого сану, ставши Головним міністром. Сини й онуки його теж просувалися в званнях швидше, ніж дракон злітає в небеса. Так удостоївся Кійоморі почестей, яких не знав ніхто з дев’яти поколінь його предків. Воістину невимовна благодать!

КАБУРО

Сталося так, що на третьому році доби Нін’ан, в одинадцятий день одинадцятого місяця, князь Кійоморі, якому тоді виповнилося п’ ятдесят років від народження, несподівано занедужав і, щоб не розлучитися з життям, поспішно прийняв духовний сан. У чернецтві він узяв ім’я Дзекай — Океан Чистоти. Вчинок цей і справді, як видно, був угодний богам — миттєво зцілився він від тяжкого недугу і прожив стільки років, скільки було вготовано йому зверху. Як гнуться під поривами вітру дерева і трави, так покірно схилялися перед ним люди; як суха земля вбирає в себе струмені дощу, так усе навкруги покірно підкорялося його наказам.

Найзнатніші вельможі, найхоробріші витязі не могли змагатися з численними нащадками сімейства новоявленого ченця Кійоморі, власника маєтку Рокухара. А князь Токітада, шурин Правителя-ченця, так прямо й говорив: «То не людина, хто не нашого роду»! Зрозуміло, що всі прагнули будь-яким чином поріднитися з родиною Тайра. В усьому, що не візьми, будь то покрій одягу або звичай по-особливому носити капелюха, варто було тільки заїкнутися, що так прийнято в маєтку Рокухара, як усі поспішали зробити так само.

Але так уже повелося в нашому світі, що який би доброчесний володар, який би мудрий регент чи канцлер не стояв біля керма влади, завжди знайдуться нікчемні людці, обійдені долею невдахи, котрі в затишному місці, де ніхто їх не почує, засуджують і лають владу. Проте в ті роки, коли процвітав увесь рід Правителя-ченця, не було жодної людини, яка наважилася б ганьбити сімейство Тайра.

А усе тому, що Правитель-чернець зібрав звідусіль триста отроків чотирнадцяти-п’ятнадцяти років і взяв їх до себе на службу; підрізали їм волосся кружком, зробили зачіску кабуро й одягнули в однакові червоні куртки. День і ніч бродили вони вулицями столиці, вишукуючи в місті крамолу. І варто було хоч одному з них почути, що хтось погано відзивається про родину Тайра, негайно скликав він своїх дружків, юрбою вривалися вони в житло необережного, усе начиння, усе майно розоряли й відбирали, а хазяїна в’язали і тягнули в Рокухару. Ось чому, як би погано не ставилися люди до численних нащадків будинку Тайра, як би не судили про них у душі, ніхто не наважувався сказати про те вголос.

При одному лише слові «кабуро» і верховий кінь, і запряжений волами віз поспішали звернути в провулок. Навіть через Заборонені палацові ворота входили й виходили кабуро без запиту — ніхто не смів спитати у них ім’я: столичні чиновники відводили очі, прикидаючись, ніби не бачать.

РОЗКВІТ І СЛАВА

Вершини слави досяг не лише сам князь Кійомори, — увесь рід його благоденствував. Старший син і спадкоємець князь Сіґеморі був Середнім міністром і начальником Лівої палацової варти, другий син Мунеморі — тюнаґоном і начальником Правої варти, третій син Томоморі — воєначальником третього рангу, а онук- спадкоємець Кореморі — воєначальником четвертого рангу. Загалом у родині Тайра вищих сановників налічувалося шістнадцять осіб, удостоєних права являтися до двору — понад тридцять осіб, а якщо додати до них управителів різних земель, чиновників, інших високопосадовців — набралося б, мабуть, більше шістдесяти. Здавалося, ніби на світі й справді немає гідних називатися людьми, окрім нащадків роду Тайра.

Відколи у давнину, на п’ятому році доби Дзінґа, при блаженному імператорові Сьому, при дворі вперше заснували звання воєначальників внутрішньої варти (а на четвертому році доби Дайдо назвали цю варту палацовою), не траплялося, щоб рідні брати одночасно очолювали Ліву і Праву варта. А якщо й траплялося подібне — лічені рази за довгі роки, — так бувало це тільки з нащадками знатного роду правителів-регентів Фудзівара; проте щоб з інших сімейств брати одночасно носили таке високе звання — ні про що подібне зроду не чули. Нині ж нащадкам людини, з якою вельможі в минулому навіть знатися гребували, найвищим указом даровано було право являтися до двору в одязі «заборонених кольорів» і зшитих не за статутом: вони вбиралися в шовки й атлас, у візерунчасту парчу; рідні брати, поєднуючи звання воєначальника і міністра, очолили Ліву і Праву варти. Нехай наблизився б навіть кінець світу, однак це все ж таки було занадто!

Крім того, було у Кійоморі вісім дочок. Усіх вдало видали заміж. Старшу призначали в подружжя Сіґенорі — тюнагону з вулиці Сакури, але справа звелася тільки до заручин, коли нареченій виповнилося вісім років; після смути років Хейдзі заручини розірвали й видали дівчину заміж за Лівого міністра Канемасу. Від цього шлюбу народилося багато синів.

Сіґенорі прозвали «тюнагоном з вулиці Сакури» через те, що він, більше інших полюбляючи все прекрасне, насадив у місті великий сад і оселився в красивому будинку, побудованому серед цього саду. Кожної весни люди приходили сюди милуватися весняними квітами і назвали це місце вулицею Сакури. Добре відомо, що квіти сакури обсипаються вже на сьомий день, але люди кажуть, ніби Сіґенорі так горював через їх недовге цвітіння, що возніс молитви великій богині Аматерасу, і відтоді сакура в його саду цвіла три повні тижні. Так, за старих часів — не те що нині — Володарі правили мудро, через це й боги виявляли свою благодать людям, а дерева сакури мали душу чутливу, тому й цвіли в три рази довше, ніж зазвичай!

Друга дочка Кійоморі стала імператрицею. У неї народився син, якого згодом оголосили спадкоємцем трону, а після його вступу на престол государині-матері дарували високий титул Кенреймон’ін. Рідна дочка князя Кійоморі стала «Матір’ю країни» — що може бути почесніше!

Третя дочка стала дружиною регента Мотодзане. Її призначили вихователькою до немовляти-імператора Такакуре і також дарували високе придворне звання. Звали її пані Сіракава, при дворі вона вважалася дуже впливовою і важливою особою. Наступну дочку видали за канцлера Мотоміті. Ще одну — за дайнаґона Такафусу, молодшу — за Нобутаку, главу Будівельного відомства. А ще була у Кійоморі дочка від старшої жриці — світлої богині в Іцукусімі, що в краю Акі; ця дочка служила государеві-ченцеві Ґо-Сіракаві і перебувала в стані незаконної дружини молодшого рангу. Ще одну дочку народила йому Токіва, прислужниця государині-вдови Кудзе-ін; ця дочка була у свиті Лівого міністра Канемаси й мала прізвисько «Пані з Галереї».

Країна наша Японія ділиться на шістдесят шість земель; з них під владою членів сімейства Тайра знаходилося вже понад тридцять, так що володіли вони більше ніж половиною країни. А скільки було в них, окрім того, власних маєтків, скільки вони мали полів — і заливних, і суходільних, — не перелічити! Люди у святковому вбранні юрбилися в залах, здавалося, що Рокухара — садиба Тайра — розцвіла яскравими квітами, коні й карети гостей рядами стояли біля воріт, і було там жваво і багатолюдно, як на міському торжищі. Золото з Янчжоу, коштовна яшма з Цзинчжоу, атлас з Уцзюня, парча з Шуцзяна — всі скарби були тут як на підбір, нічого не бракувало. Широкий поміст для танців і пісень, вази для змагання у метанні стріл, водоймища, де риба перетворювалася на драконів... Завітайте! У жодному палаці будь-якого государя — чи того, що ще править, чи того, що вже залишив трон, — ви не знайдете такої розкоші!

Переклад А. Букрієнка