Японська література - Хрестоматія Том II (XIV-XIX ст.) - Бондаренко І.П. 2011
Ренґа. Колективна поезія
Жанр ренґа (досл. з яп.: «нанизані /зчеплені, з’єднані/ пісні /вірші, строфи/)» — оригінальна колективна поема, яка складалась кількома поетами й налічувала: 2, 5, 10, 12, 16, 20, 30, 36, 50, 100, а то й більше віршів-танка, — особливої популярності в японській поезії набув у XIII-XVI ст. Загальна кількість віршів, що мали увійти до складу такої колективної поеми, і головна тематика поетичного твору узгоджувалися ще до його написання, а ліричний сюжет розвивався спонтанно й несподівано навіть для самих авторів. Першу частину кожного вірша з трьох рядків: 5-7-5 складів у кожному, яка називалася «хокку»1 (досл.: «початкова строфа»), писав один поет, а другу — з двох рядків: 7-7 складів — «аґеку» (досл.: «кінцева /завершальна/ строфа») складав інший. При цьому кожен із авторів мусив обов’язково враховувати зміст і думку, що вкладав у свої рядки його попередник. Об’єднання ж усіх частин і окремих віршів у єдиний поетичний твір здійснювалося шляхом аналогії, протиставлення або ж асоціації. Серед майстрів і шанувальників жанру ренґа особливо цінувалися несподіваність зміни ліричного сюжету, оригінальність трактування думки попередника, омонімічна гра слів тощо.
Японські й зарубіжні літературознавці справедливо вважають, що коріння поетичного жанру ренґа слід шукати в китайській літературі, де протягом століть популярним був поетичний жанр ляньцзюй — колективні вірші, в яких кожний рядок чи строфа писались окремими поетами (Див.: Konishi Jin’ichi, A History of Japanese Literature. Vol. 3: The High Middle Ages. — Princeton /New Jersey/. — 1991. — P. 92-93). Популярності й довговічності цього жанру в японській поезії сприяли, на нашу думку, не тільки особливості національного характеру японців, зокрема, їх схильність до колективної праці та творчості (про останнє свідчить також існування великої кількості різних поетичних шкіл, започаткувати яку вважав за доцільне будь-який більш-менш відомий поет), але й традиція проведення численних поетичних конкурсів «ута-авасе», які зародилися ще в IX ст., в епоху Хей-ан /794-1185 рр./, а особливої популярності набули в XII-XIII ст. І саме в другій половині XIII ст. жанр ренґа в японській поезії стає провідним жанром. Поетичні конкурси, в яких брали участь майстри цього жанру, приваблювали значну кількість уболівальників, а тому проводити їх почали не лише при дворі імператора чи в маєтках родовитих вельмож, але і в буддійських та синтоїстських храмах під час релігійних свят.
-
1 Відокремившись від ренґа, початкова строфа хокку згодом стала самостійним поетичним жанром. Сучасну назву хайку (досл.: «комічний вірш») він отримав наприкінці XIX ст. після того, як відомий японський поет Масаока Сікі /1867-1902/ використав його у своєму літературному маніфесті «Хайкай тай-йо» («Принципи поезії хайку») (1895 р.).
Кращими майстрами жанру ренґа в історії японської поезії вважаються такі поети XIII-XVI ст., як укладач антології «Сінкокінсю» Фудзівара Тейка (Фудзівара-но Садаіе) /1162-1241/, його син Фудзі-вара Тамеіе /1198-1275/, Кюсей /1284-1378/, Нідзьо Йосімото /1320-1388/1, Тіун /?-1448/, Такаяма Содзей /1386-1455/, Ноа /1397-1468/, Ітідзьо Канера (Канейосі) /1402-1481/, Ґьодзьо /14051469/, Сінкей (Сін-е) /1406-1475/2, Сендзюн /1411-1476/, Сої (Катаморі) /1418-1485/, Іїо Соґі /1421-1502/, Сьохаку /1443-1527/, Сотьо /1448-1532/, Інавасіро Кендзай (Кенсай) /1452-1510/, Ямадзакі Сокан /1464-1553/, Наканоін Мітікадзу /1556-1610/, принц Тосіхіто /1579-1629/, Кара-сумару Міцухіро /1579-1638/ та ін. Але далеко не всі японські фахівці й самі поети визнавали за можливе ставити жанр ренґа в один ряд з такими поетичними жанрами, як танка чи хайку. Наприклад, відомий поет-реформатор Масаока Сікі /1867-1902/ взагалі не вважав поезію ренґа справжньою високою літературою. Ставши своєрідним «перехідним містком» між жанрами танка та хайку, цей поетичний жанр поступово відмер і справді виглядає сьогодні досить архаїчним. Можливо, саме це зумовлює той факт, що твори японських поетів, написані у жанрі ренґа європейськими мовами за винятком хіба що англійської, перекладалися дуже рідко. Як би там не було, але XIII-XVI ст. в історії японської поезії — це епоха безроздільного панування ренґа, і той, хто дійсно прагне ознайомитися з японською класичною поезією, не може нехтувати цим поетичним жанром.
1 Кюсей і Нідзьо Йосімото були укладачами відомої збірки ренґа «Цукуба-сю» /1357 р./, що містила 2110 віршів 468 поетів і стала першою в історії японської поезії офіційною (імператорською) антологією ренґа.
2 Сінкей, що залишив після себе кілька теоретичних трактатів з поетики жанру ренґа, найвідомішим із яких був трактат під назвою «Сасамеґото» («Шепіт» /146Ъ р./), вважається вчителем іншого видатного майстра ренґа — Іїо Соґі.
Фахівці виділяють у поезії ренґа кілька головних напрямків і шкіл. Насамперед жанр ренґа поділяється на два стилі — високий та низький, відповідно: «усін-ренґа» (досл.: «рент, що мають душу») і «мусін-ренґа» (досл.: «ренґа, що не мають душі»). Останні наприкінці XV — на початку XVI ст. поступово відокремилися від класичних ренґа і перетворилися на самостійний поетичний жанр, що отримав назву «хайкай-ренґа» («жартівливіренґа»).
Першою збіркою віршів, написаних у жанрі хайкай-ренґа з використанням великої кількості як побутової, просторічної, так і вульгарної лексики, вважається збірка, що була укладена невідомим автором під назвою «Тікуба кьоґін-сю» /1499 р./ («Збірка безглуздих співів верхи на палиці». Але найвідомішою збіркою віршів цього дуже демократичного з точки зору мови поетичного жанру стала збірка «Іну цукуба-сю» /1615 р./ (або ще: «Сінсен іну цукуба-сю»; досл.: Заново складена собача збірка «Цукуба-сю»). Головним укладачем і одним із авторів цієї надзвичайно популярної свого часу збірки був, на думку японських фахівців, відомий поет Яма-дзакі Сокан /1464-1553/.
Оскільки хрестоматія покликана ознайомити українських студентів насамперед з класичною японською поезією, ми вирішили долучити до її складу дві відомі й типові для японської поезії XV ст. збірки класичних ренґа «Мінасе сан-ґін хяку-ін» («Сто віршів трьох поетів із Мінасе» /1488 р/) і «Юяма сан-ґін хяку-ін» («Сто віршів трьох поетів з гори Юяма» /1491 р./). Авторами цих поетичних збірок були загальновизнаний майстер жанру ренґа Іїо Соґі /1421-1502/ і два його талановитих учня — Сьохаку /1443-1527/ та Сотьо /1448-1532/.
Головними естетичними категоріями та принципами поетики ренґа Соґі вважав «юґен», про який уже йшлося раніше, «такетака-ку» («піднесеність») і «уст» (щиросердність, щирість /почуття/) (Див.: Konishi Jin’ichi, A History of Japanese Literature. Vol. 3: The High Middle Ages.- Princeton /New Jersey/. — 1991. — P. 433435). Навіть ці дві невеликі за обсягом збірки ренґа дають змогу скласти певне уявлення про те, чим саме ці колективні поеми відрізнялися від жанру танка. Окрім того, що вони складалися не одним, а кількома поетами, ці твори мали ліричний сюжет, який розвивався протягом усієї поеми. На відміну від класичних танка, для поезії ренґа було характерним і те, що при написанні цих віршів їх автори не цуралися філософських сентенцій і прямих моралізувань, що в поезії танка трапляється надзвичайно рідко. Ось кілька таких прикладів:
Той, хто бідує,
Іноді також
Вершин пізнання досягнути може.
(Соґі, «Мінасе сан-ґін хяку-ін», № 99)
Хотілося б, щоб існував той шлях,
Яким би варто йти по цьому світу!
(Соґі, «Юяма сан-ґін хяку-ін», № 12)
Як важко йти
Накресленим шляхом,
Святого не порушивши закону!
(Сьохаку, «Юяма сан-ґін хяку-ін», № 61)
Ціла низка цікавих спостережень стосовно особливостей поетичного жанру ренґа міститься в передмові сучасної японської поетеси, відомого літературознавця Такахасі Дзюнко до антології японської поезії «Дивний вітер» (Горизонты японской поэзии // Странный ветер. Современная японская поэзия /Пер. с яп./ — М., 2003. — С. XI-XXV). Зокрема вона пише: «Оскільки цикл «нанизаних строф» — ренґа — складається багатьма людьми, то цілком закономірною є наявність надзвичайно складних, ретельно розроблених канонів. Так, у циклі, що складається зі ста строф, мають бути чотири рази згадані весняні квіти, головними з яких є квіти вишні (сакури), і сім разів — місяць; весняних строф має бути не менше трьох, але не більше п’яти; літніх — не менше однієї, але не більше трьох. Найголовніше правило полягає в тому, щоб у жодному разі не допустити зворотнього руху поетичних образів. Вони мають постійно розвиватися, постійно рухатися вперед. Ідеалом є створення яскравого барвистого світу, який не спроможний створити один поет. Найімовірніше, поетами, які брали участь у створенні циклу «нанизаних строф», володіли дуже складні суперечливі почуття: відчуття спорідненості, духовної близькості по відношенню до своїх партнерів поєднувалося з духом суперництва. Готовий твір часто підносився як дарунок буддійському храму чи синтоїстському святилищу, і якщо дух суперництва сприяв підвищенню художнього рівня циклу «нанизаних строф», то духовна близкість, яка пов’язувала його творців, безперечно, надавала йому чарівливої щирості. Таким чином ці два суперечливі душевні спрямування ставали стимулами підвищення художнього рівня твору в цілому. Якщо ж розглядати поезію «нанизаних строф» з точки зору змісту, то можна виявити певні емоційні стереотипи, які зафіксували уподобання й смаки аристократів. Наприклад, вирушаючи в дорогу, слід було складати вірші про сум за столицею, проте нікому з тих, хто прямував до столиці із провінції, не спадало на думку писати про те, скільки довкіл нового, чи про те, як він не бажає їхати до столиці. Так само в любовній ліриці мова йде виключно про тугу та муки кохання, проте нам не трапляться там, наприклад, дорікання на настирливість залицяльників. У поезії змальовується світ, повний краси й витонченості, а живий, реальний світ нехтувався увагою. Саме в цьому полягала обмеженість мистецтва ренґа, яке орієнтувалося насамперед на аристократію» (Такахасі 2003, XV-XVI).
Як зазначалося, ставши своєрідним «перехідним містком» між жанрами танка та хайку, жанр ренґа поступово почав відмирати. У XVII ст. на зміну пануванню епохи ренґа приходить епоха хайку.
І. Бондаренко