Зі збірки «Жменя піску»
Ісікава Такубоку (1886-1912)
Поезія
ПІСНІ ПРО ЛЮБОВ ДО СЕБЕ
На білім піску острівця в океані
Я плачу
І бавлюся з крабом.
Цілу ніч не вгавала буря й намела
Цю гору піску.
Чия це могила?
Коли тяжко до сліз,
Залишаю усе
І до тебе іду, океане.
Скільки смутку в мертвому піску!
Ти береш у жменю,
А він між пальцями збігає тихо.
Тихо впала сльоза
І згорнулась в піску.
О, яка вона сумно тяжка!
Щось мене доймає кашель,
Так і батько кашляв колись.
Зле, як вчепиться недуга.
Десь там коник сюрчить,
А я сам.
Сум і жаль.
О сльози, сльози, -
Чи ж то не диво?!
Омите серце сміхом ожило.
- Задля такої дрібниці вмерти?
- Задля такої дрібниці жити?
Годі, годі даремних слів!
Мене потягло в мандрівку - і сів на поїзд,
А вийшов -
Йти нікуди.
Сумна того доля,
Хто світу не бачить, а знає
Тільки себе.
Руки білі,
Такі великі,
Кажуть люди, він знаменитий.
Коли чую слова підлесні,
Моє серце займається гнівом.
Сумно знати багато про себе.
Як рівно і мірно
Працює мотор!
Якби ж я у слові такого досяг!
Не зичу і злому служити дурному,
Бо так допече,
Що світ увесь проклянеш.
О, яка приємна втома,
Справжня втома
По тяжкій, виснажливій роботі.
Юначе, не зрікайся свого сміху,
Якби ти вмер,
У світі стало б сумно.
Жагуче бажання:
По росах, по травах побігти наосліп
І впасти в знемозі.
Насварять -
І серце дитяче заплаче.
О, якби моє серце ще плакало.
Нині маю такий настрій.
Мов іду прямою, як стріла, дорогою.
Що не має ні початку, ні кінця.
Потиху кликнув я себе на ім’я -
А в очах сльози.
Ніколи не повернуться мої юнацькі літа.
Тане дим у небі,
Тане в самоті.
Чи ж його спіткало те, що і мене?
Я лежав у траві серед мурів німих.
Небо забило в далеч безмежну
Мої юні літа.
Мов камінь
Покотився крутосхилом -
Так я прийшов у сьогоднішню добу.
Скоро спізнав я радість кохання
І смуток горя в лиху годину.
Скоро постарів.
Колись усіх вражав його великий хист.
Тепер він в’язень.
Дме осінній вітер.
Я взяв до рук давно забуту книжку географії,
Дарунок вчителя.
Він вже помер.
Жалем горнеться серце моє до нещасних краян,
Що до останнього клаптика землю свою продають
За чарку саке.
Коли про нього вже усі забули.
Він повернувся до рідного села
І тяжко кашляв.
Моя туга за рідним краєм,
Як золото,
Ясніє в самім серці й очищає душу.
О, то була людина мужнього серця.
Де він тепер?
І що мучить його?
Нарешті я ступив на рідну землю.
І йдеться легко, мов лечу на крилах,
А в душі тягар.
В ОБІЙМАХ ОСІННЬОГО ВІТРУ
Початок осені, як чиста вода,
Умиєшся -
И оновляться думки.
Тихим шелестом падає дощ,
І я дивлюсь бездумно, як мокне подвір’я.
Де й поділися сльози.
На осінньому небі, ні тіні життя.
Все довкола огорнуте смутком,
Хоч ворона змахнула б крилом.
Удень, коли я помирав від голоду,
До мене підійшов голодний пес:
Він помахав хвостом, жалібно глянув - і мені аж полегшало.
НЕЗАБУТНІ
Долонею
Витирає сніг з лиця
Мій товариш-комуніст.
У мить, коли ми розлучились,
Враз
Якийсь холод вдарив мене в серце.
Пару,
Що на вікні вагона замерзла квітами, забарвлює
Ранкова зоря.
Сніг і дощ.
Поїзд мчить в долині Ісікарі.
А я читаю Тургенєва.
Там самота - їхній ворог і їхній друг.
Серед снігів
У чорній безнадії минають дні життя.
Тільки очі і голос
Не змінились нітрохи в мого давнього друга,
Якого раптом зустрів у такій глушині.
Їй казали: танцюй - і вона танцювала
До безтями,
Аж поки не падала з ніг від міцного саке.
Як метелик, що рветься до світла,
Та не може влетіти в кімнату,
Так і я вже привик до відмов.
Слова, що досі не сказав
В потрібну мить,
У серці ще живі.
Якби я знову почув її голос,
Відлягло б на душі,
Як по зливі, - прийшла вранці негадана думка.
Минають літа, ми давно розійшлися,
А я щораз більше кохаю
Тебе.
КОЛИ СКИДАЮ РУКАВИЧКУ
Купив я книжку і читав півночі.
Такої втіхи
Довго не забуду.
Шість років день у день я надягав
Ту стару шапку.
Та врешті і вона десь загубилася.
Осіннього ранку
Зустрів я на вулиці
Автора забороненої книжки.
Повітря жовтневого ранку
Вперше
Вдихнуло криком народжене немовля.
Я двічі бачив його там,
В глухім куточку парку.
Чому ж тепер він більше не приходить?
Він вдихнув осіннього повітря.
Видихнув - і вмер.
То був мій син.
Я знову поклав руку на чоло вже неживого сина.
Він був
Мов нерозгадана загадка.