Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Передмова до збірки «Жменя піску»
Ісікава Такубоку (1886-1912)
Поезія

У людини, що, як і я, півжиття провела в безперервних переїздах, спогади перемішалися в страшному безладді; намагаєшся щось згадати, а нитка то зачепиться, то заплутається; те, що на якийсь час загубилося в хаосі мозку, незбагненним чином само виразно постає перед очима: провина перед кимось чи насмішка навздогін - б’є в груди як щось потай закинуте в недосяжне для звичайного ока місце і забуте. І здається тобі, ніби в тебе летять стріли з усіх боків, ніби, вже вкотре проклявши самого себе, впадаєш у розпач і немічно падаєш з ніг.

Один мій приятель, що вже майже двадцять років учителював, якось зізнався, що часто згадує мене й заздрить мені. Може, й так. Але я не відповів йому «Мені жаль тебе», - хоч його слова боляче вкололи мене в груди. І в чому хтось може заздрити мені?! Ну що ж, може, я й зробив щось доброго. Але з того я ще не мав ніякої користі. Коли берусь до чогось, віддаюся справі всією душею. І оце пишу я з таким самим запалом, забувши про сон нічний. Тому я неодмінно доведу це до кінця, інакше воно мені набридне. Я не здатен монотонно виконувати свою роботу. Зрештою, чи буває в мене конфлікт з оточенням? Чи втрачаю я віру?.. В таких випадках я завжди почуваю себе так, мовби здобув перемогу. Коли ти тільки-но осягнув якусь справу і вона одразу ж зазнає жорстокого краху, отоді-то я вважаю, що варто жити. І що жорстокіший той крах, то більше я сам чомусь здаюся собі видатною особою. Якщо замислитися над тим, що я написав досі, то виявиться, що спочатку я не мав наміру доводити цю справу до завершення, а просто ревно писав собі у великому захваті. Нема такої справи, що я міг би її довиконати один, хоч би якою вона була. Те, що я тільки сам віддаюся справі всією душею, здається, повинно означати, що я хочу зробити її лише власною справою, а це неможливо. З самого початку я сію зерна краху. Я загортаю землею і поливаю водою ті зерна її, одразу ж прирікаю врожай на згубу. І вважаю, що здобув перемогу тоді, коли на мене, мов морський прилив, набігає насмішкуватий голос. І в моїх стосунках з людьми все відбувається так само. Хоч би де я з’явився, навколо мене збирається кілька чоловік. Скрізь з’являються задушевні друзі. Старші і допоможуть, і заступляться. Але й та приязнь довго не триває. Чи хтось відчужиться, чи я піду, гримнувши дверима, - гірко, як подумаю! Взагалі я маю добру вдачу. В чому це полягає, самому тяжко сказати, а все-таки моя вдача добра. Ще не було випадку, щоб мене уникала людина, з котрою я хочу заприятелювати. І мені досить лише раз зустрітися й глянути людині в обличчя, щоб знати, чи я хочу заприязнитися з нею чи ні. З людиною, що припала мені до душі, розмовляю щиросердо. А коли бесіда пожвавішає, то мимоволі висловлюю навіть щось цікаве для самого себе. Вдруге таку людину зустрічаю, мов давнього доброго знайомого. Потроху дізнаюсь про її минуле, бачу її вдачу. І аж занадто очевидними стають її вади. А тим часом і чужі чесноти анітрохи не йдуть мені на користь. І так не лише з людьми, а й з будь-чим, - тільки-но збагнеш, цікавість пропадає. Набридає. Власне, воно стає тобі вже непотрібне. Тебе всі люблять, а ти не можеш німо приймати тієї любові! Чи ж це не тяжка вдача?! Коли я зближуюся з людьми, то з самого початку знаю, що настане час, коли ми розстанемося. Та попри все, поки я з ними знаюся, вони для мене близькі друзі. В тяжку годину, коли стає дуже вже скрутно, я раджуся з ними, я йду до них по допомогу. І вони радо допомагають. Та навіть тоді я все одно відчуваю, що прийде час, коли ми розстанемося. Я маю звичайне вдячне серце й хочу віддячитися їм, але я знаю й те, що я, нужденний, ніколи не зможу цього зробити. Потім настає час, коли ми розстаємося... І я поневіряюсь у мандрах. Згадаю пройдене - і плакати хочеться. Але й плакати я не можу. Мені здається, що такому, як я, найкраще померти. Хоча й цього я не можу теж зробити. Дарма я картаю себе й кляну, - все одно залишаюсь таким, як є. Нічого не вдієш. І що робити далі, зовсім не знаю. В зайця передні кінцівки короткі, а задні - довгі, тому йому зручно бігти вгору, а як глянути на мене, то я, мабуть, схожий на створіння, що має лише передні кінцівки, та й ті довжелезні. Вгору і вгору! - кажу собі й поспішаю, але рано чи пізно падаю вниз. Інколи розмірковую, що таке щастя або нещастя, і не вірю, що щастя коли-небудь до мене навідається. Я вже зрікся й думки про це. З моїх міркувань виходить, що найщасливіший у житті той, хто мало знає про життя. Серед моїх знайомих часто трапляються люди, що не бували, нажаль, замолоду в цікавих мандрах, не кохали по-справжньому, а тільки й знали, що складати іспит за іспитом, і коли врешті отямлювались, то дивувалися, що півжиття проминуло у сірих буднях, і вони вигукували: «Ой, як сумно!» - і бігли до пивничок, де пили пиво й п’яніли від поглядів на неохайних офіціанток: шлях таких людей тепер цілком визначений, хочеш-не-хочеш. Принаймні життя їхнє спокійне. З’являється дружина, з’являються діти; якщо такий чоловік чимось і невдоволений, то це не завдає йому великого жалю. Коли спечно, п’є холодну воду, а там і непомітно помирає собі легкою смертю.

Якось я зайшов до такого приятеля. Він був великий ласун і завжди мав лагоминки, а тут несподівано подав пиво.

- Ти мене здивував! Невже ти почав?

- Ні. В мене вже зо три дні болить зуб, і я не можу їсти солодкого.

- О, це таки справді клопіт. Але тобі більше пасує все життя їсти солодке. Пиво не для тебе.

- Чому?

- Та так. Найдобірніші солодощі. Бо людині, яка щодня їсть солодощі, можна позаздрити.

- Ха-ха-ха-ха...

- Так мені здається, - і я набрав поважного вигляду.

Останнім часом я й сам про це не раз думаю. Досі я упадав за всілякими речами, але то була омана. Насправді я потребую одного. Спокою. Я вже й не пригадаю, скільки минуло літ, як я забув смак спокою.

- А оце якраз не те. Це щось зовсім на тебе не схоже.

- Всі так кажуть... аж мені вже набридло. А воно таки так.

- А це, бува, не слабодухість? Спокій - це смерть. Непорушна могила. Хіба ж погано мати хоч якусь надію? Людське життя - боротьба. Шалена боротьба. Чому ж тобі вже захотілося спокою? Навіть я ще маю намір щось робити.

- Я вже давно це кажу. І тепер повторюю. Залежно від обставин. Я маю надію, і навіть велику. Проте на її дереві цвітуть квіти, що мають лише маточку, але не мають тичинок. У них ніколи не зав’яжеться плід спокою. Тому мені й остогидло... Цілий день - це занадто. Я б хотів хоч трішечки розлягтися привільно й поспати по-справжньому. І нічого не робити.

- То, може, ти приходитимеш поспати сюди?

- А гусениць тут нема?

- Ха-ха-ха-ха... Все-таки, виходить, усі однакові. Невже і я вдома теж такий? Повернувшись додому, я все одно почувався б незручно, тому й досі живу в непривітному холодному пансіоні. Зрештою, все - марнота марнот; коли добре подумати, то навіть якби я десять чи п’ятнадцять років старанно студіював книжки й врешті-решт став професором, і тоді все було б марнущою марнотою.

- Ти - інша річ. У тебе є щось, що мусиш зробити, та й охота до праці ще в тебе не зникла. Тому тобі й здається іноді, що можна не робити нічого. Але ж у мене інакше! Я таки думаю щось зробити, але за що б узятися? Беруся за все - і ні те, ні се... Все намарно! От і стаю непривітним, ще й скиглю. Ха-ха...

Приятель замовк.

- Кажеш, від солодкого розболілися зуби, й п’єш пиво... Що ж, нехай. Втім, пиво теж завдає тобі болю й жалю. Так не буває, щоб не сп’яніти від пива, але наступного дня в голові вже не паморочиться. Кажуть, у Німеччині пиво п’ють замість води.

- Ти, бува, не стомився?

- Я?! Стомився?!

Приятель розтулив рот, мов хотів щось сказати, але натомість лиш глянув на мене сумними очима й відвів погляд. По самі вінця налив мені до склянки пива.

«О, він мене жаліє!» - подумав я й випив. Коли тебе жаліють, - а надто коли й сам себе жалієш і притому не терпиш цього власного почуття до себе, - стає особливо прикро.

Я хотів розповісти все, як є, та коли почав писати, чомусь дуже відійшов від теми. Видно, така вже я людина, й оце тепер мені вже не вперше спало на думку, що я хочу будь-що стати письменником. Я й справді віддавна про це подумую і навіть пробував уже дещо писати, але щоразу через різні обставини відкладав це на пізніше. Таке тверде рішення я прийняв рівно рік тому - в портовому місті Кусіро, що є кінцевим пунктом Хоккайдської залізниці. У різних місцях шукав я тоді сякого-такого заробітку, аж поки прибився нарешті у ту глушину, де обставини склались так, що я вже не міг і далі зносити ті умови; правдою чи неправдою я мусив цілком змінити своє життя. Я мусив ступити на зовсім новий шлях. Мені здалося, що ще один день такого життя - і я принаймні на день скоріше провалюся в безодню. Тоді я й зважився повернути на шлях, на котрий уже мав колись намір ступити, але не ступив. Про це я говорив іншим і писав у щоденнику, як про своє велике прагнення. І хоч я прекрасно усвідомлював, що це чистісінька брехня, однак не міг жити, не обманюючи самого себе. Зважитись було легко - не важче, аніж іти в єдиному напрямку, що ще залишився, бо ж чим іще я міг заробити собі на життя? Отож врешті я вибрався з Кусіро й приїхав до Хакодате порадитися з приятелем М., що жив там. Я не міг відверто сказати йому про все, тому мовив приблизно так: «Я хочу побути півроку чи рік десь у Хакодате, заробити гроші на дорогу й поїхати до Токіо». А він відповів: «Гаразд. Раз ти вже вирішив, то чим швидше, тим краще». І приятель М. узяв мою родину на тимчасове утримання, а мені дав на дорогу гроші та ще й одяг, і я нарешті поїхав до столиці. Дорога з Хакодате до Токіо через Аоморі пролягає через моє рідне село. Тоді ще не минуло й року, як я виїхав з нього, вирішивши більше туди не повертатись. Я подумав, що мені, жалюгідному волоцюзі, було б нестерпно навіть глянути з вікна поїзда на місця, про які залишилось стільки спогадів. Тому я вирішив дістатися морем - з Хакодате до Йокогами. Я добре пам’ятаю той поштовий пароплав «Мікава-мару» - він плив з Отару, і палуба була повністю завантажена лісом, морський вітер розносив запах деревини. Був кінець квітня, в Хакодате сакура ще не розцвіла, і для літнього кімоно було ще рано; я сів на корабель, маючи з собою від холоду жінчин шарфик замість вовняної ковдри й одну валізочку. Пасажирів було небагато. Першу ніч я, закутавшись у жінчин шарфик, як цуценя, лежав на полиці каюти третього класу на кормі судна, і сльози, що на суші не з’ являлися в мене за жодних обставин, ураз ринули з очей і нестримно покотилися по моїх щоках. Корабель плив усе далі й далі на південь. А голова тріщала від однієї думки: «Ось ти до чого дійшов!» Позаду лунав лише уїдливий голос: ти завдав товаришеві великого клопоту, ти віддав матір, жінку й дитину на чужу ласку - чи бачено коли таке? Я маю хист - ой, як сумно - маю лише хист. Але для справжньої літератури самого таланту замало. Час пролітає швидко. Що можу написати я, людина без ґрунтовної освіти, людина, що тривалий час стояла осторонь від літератури? Я хотів віддатися праці всією душею, але я зовсім не мав наміру через півроку забирати до себе родину, як обіцяв. Я знову не міг позбутися думки, що настане час, коли я втікатиму й з Токіо. Потроху я вгамувався й почув, що сусід мій чогось вовтузиться. Я розплющив очі. Він вийняв з гаманця ключ, відімкнув валізку і, мурмочучи щось під ніс, дістав два яблука. «Ось так. Я мов непридатний ключ, що не влазить до жодної шпарини!» - подумалось мені у ту мить і тут же захотілось на повен голос вигукнути: «Твій багаж заважкий. Хіба ж можна отак сідати на корабель?» І після мало не тригодинних сліз себелюбства я поринув у крижаний сон. Коли вранці наступного дня пароплав зайшов у порт Огінохама, на березі цвіла сакура. Разом зі службовцем корабля, що, як він сам казав, служив інтендантом у сьомому відділенні, та двадцятилітнім юнаком, що, закінчивши Хакодатський інститут торговельного флоту, їхав на роботу у Йокогаму, ми вийшли на берег пообідати, а тоді, зламавши по гілці сакури, перед самим відходом повернулися на пароплав. І коли наступного дня наш корабель прибув до Йокогами, вітер бавився вже молодими листочками. Моя весна, отже, тривала того року шість годин в Огінохама.

А через рік...

(Переклад М. Федоришина)