Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Уривки з прозових творів, листів, щоденників, есе
Ісікава Такубоку (1886-1912)
Поезія

НЕ ПАДАЙ ДУХОМ!

Ти також нещасливий, справді нещасливий. Але не падай духом ще дужче. Як не вип’єш до дна усе горе людського життя, то не станеш справжньою людиною. Людське життя - довгий темний тунель, у якому лиш де-не-де височіють кам’яні скелети, що їх називають містами. І не можна в ньому заблудитися. А під ногами з плюскотом тече вічна печаль і, мабуть, вона тече, відколи існують люди. До того ж, як тобі заступлять дорогу, то вороття назад нема, лише темна печера стає ще темнішою. Є тільки два шляхи: смерть, а як ні - шлях уперед. Цей шлях - боротьба. Щоб боротися, треба мати здоровий дух.

Принаймні, поки живеш, до самого кінця, до справді славного кінця борися, прошу тебе; і поки не висохли кров і сльози, боротися треба відверто й чесно, без зброї й без лукавства. Коли цей світ осоружніє, тільки це й залишається. Принаймні хоч ти не плекай у собі песимістичних думок, прошу тебе. Я вже казав тобі, що в сучасному суспільстві до всього треба прикласти руйнівну сокиру. Найкраще вдосконалення нинішнього суспільства - це вщент зруйнувати його. Це вже потім прийде геніальний вершитель великих подвигів - подвигів творення, але спершу ми мусимо рубати під корінь. Це нелегка боротьба, і що вона нелегка, то потрібна подвійна сила духу. Не падай духом...

(З повісті «Талані - хмара»)

О МАМИН ЛИСТ!

Від моєї старенької матусі прийде пізніше сумний лист...

О мамин лист з кострубатими літерами й граматичними помилками! Навряд чи хтось інший, крім мене, зможе прочитати цього листа! Кажуть, у дитинстві мама була найздібнішою ученицею в початковій школі у Моріока. Але, здається, протягом тих сорока років, відколи вона вийшла за мого батька, мати ні разу не писала листів. Уперше я отримав її листа позаминулого літа. Я поїхав до Хакодате, а вона залишилася сама в селі. Коли життя в тому осоружному Сібутамі стало нестерпне, вона згадала літери, котрі вже геть призабула, і надіслала мені сумного листа! Потім я отримав ще одного маминого листа з Отару на початку минулого року, коли був у Кусіро. А сьогодні прийшов п’ятий лист, тепер уже в Токіо. Якщо його порівняти з першим, то тут і помилок менше, і літери вже рівніші. Але як це сумно!.. О мамин лист!

(Зі щоденника на двадцять четвертому році життя)

У ТЕМНОМУ СЕРЦІ

І в ті дні моє невгомонне серце гнало мене від міста до міста у безцільних блуканнях. Я не знав, куди їхати, не мав мети, та коли навіть на короткий час приїздив кудись, щоб нікого не бачити й щоб ніхто не бачив мене, то все одно не знаходив і там собі місця, бо щоразу здавалось мені, що тяжкі задуми, які зароджуються в моєму темному, сумному серці, наближаються до небезпечного завершення. Я оглядав хризантеми, яких не хотілося оглядати. Дивився фільми, яких не хотілось дивитися. Скрізь було повно людей, а я вештався серед них, мов між ними й мною - непереборна відстань. Іноді я заглиблював у себе свій внутрішній погляд, мов би чогось дошукуючись, роздивляючись, що там у моїм серці. А там тихенько, мов заспаний, лежав краєвид, схожий на темну, сумну, безконечну рівнину. І в тій німотній порожнечі, якої я так шукав у цьому веселому навколишньому світі, виразно вирізнялася моя зсудомлена, охоплена конвульсіями постать. Усе моє тіло проймав сором. За все - за свій одяг, голос, обличчя, за все, що чиню, чим займаюсь,- саме лиш почуття безмежної огиди. І я безцільно блукав далі. Може, не один незнайомець, дивлячись на мене, думав, що то якийсь городянин б’ є байдики у вільний осінній день. Моє серце і зараз жадає чогось незбагненного, воно ще нещадніш розбите і голод його ще гостріший, ніж голод знеможеного жебрака, що присів на порозі храму богині

Каннон32 і рахує удари серця, які відлунюють у його порожньому животі.

(Уривок з повісті «Неспокій»)

32 Каннон - богиня милосердя у буддійському пантеоні (Прим. перекл.).

СПРАВЖНЯ МУКА

Іноді я думаю про смерть. Холоднокровно, без крихти страху. Навіть у щоденнику написав про це. Тиждень тому, рівно тиждень тому я думав про передсмертні вірші і навіть про те, яким чином заподіяти самогубство. Але я й досі не помер. Якби в таку мить прийшов хтось з незнайомих, ладний померти разом зі мною, то я б помер неодмінно. Але батьки! Але дитина! О, коли б я був сам, то й померти для мене було б дрібничкою! - так іноді думаю. Але, може, насправді мені якраз тому і кортить померти, що я не сам. Боляче й сумно.

В кожному разі, людське життя - то мука. Людина - не бог і не дух. Вона лише зерно вічності. Це, власне, і є найбільша мука. А до того ж людина - це ще й тварина. Коли вищого, коли нижчого класу, але все-таки тварина. Вона навіть вдає, що молиться так званому «богові», котрого, як вважає вона сама, нема. То «справжня» мука - сміх і сльози!

Ще скажу тобі одну гірку істину: єдина причина того, що я ще живу, це розрада, яку я сам собі вигадав; власне, те, що в цьому житті людина над усе й над усім відважно, відверто, глибоко й широко спізнає печалі й утіху, горе й радість цілого людського життя, - на собі до кінця відчуваючи його достоїнства, непідвладні холодному розумові. І той, хто помирає так, є справжньою людиною, героєм: принаймні - це мій ідеал. Краще нічого не знати або ж пізнати все, не змарнувати життя в неробстві, глибоко й широко осягнути весь біль і втіху людського життя. Я не визнаю іншої віри, іншої моралі!

(З листа до М. Івасакі)

МОЄ СЛАБКЕ СЕРЦЕ

Іноді я приходжу на зупинку Сімбасі чи Уено й стою там кілька годин, спостерігаючи, як люди поспішно входять і виходять з вагонів. Або без потреби сідаю в трамвай і їду квартал за кварталом. А іноді, коли вже домагання господаря пансіону стають нестерпними, йду похнюплено по аванс і, отримавши гроші, блаженно заплющую очі, мов у ніжних обіймах... Усе це вияв моєї малодушної вдачі. Я, жалюгідний, у страсі, щоб не бачити всього своїми очима, затуляю вуха, заплющую очі й гасаю по всіх усюдах.

(Уривок зі «Спогадів»)

Я Б ХОТІВ БЕЗТЯМНО ПАЛКО ПОКОХАТИ

...Віддавайся всьому сповна й до кінця. П’єш, то пий до кінця. А покохаєш, то кохай безтямно. Якщо ти, молодий, ще не знав справжнього кохання, то знайди таку, котру можна покохати. Кохай безтямно на всі лади. Обіймай. Цілуй. Лоскочи. Доводь до сліз.

А якщо ти, молодий, надумаєш з нею одружитися, то й одружуйся. Якщо вона раптом стане тобі осоружна, якщо наситишся розкошами і маною кохання, то без вагання розбий і покинь її серце. І тоді чи не потиратиме руки такий, як я, нездатний покохати безтямно, чи не посміхатиметься зловтішно, радіючи, що тепер стало ще одним таким більше? Але я ніколи так не вчинив би. Я хотів би лиш бути здатним на такий рішучий крок.

Власне, такий, як я, жадає, прагне почуттів. Хоче, щоб про нього думали відразу десятеро-двадцятеро людей. І з усіма триматиметься на віддалі, нікого не наблизить до себе й ні з ким не розлучиться. Соромно, але саме такий я тепер.

Вічне кохання - це сон у молодих очах. Колись неодмінно настане пробудження. Насолода й омана кохання пригнічують і вбивають молоде серце, мов шовковистою ватою стискають горло. Я й тепер сумніваюся, чи то правда, що кохання буває тільки раз. Але перше кохання, мабуть, і справді буває лише раз.

(З листа до М. Івасакі)

МОВ У СЕРЦІ ДМЕ ОСІННІЙ ВІТЕР

...Мені здається, що було б краще, якби всі покинули мене і дали змогу наплакатись на самоті.

Все брехня, все обман. На світі нема такого ідеалу, що мав би під собою правдиву основу. Словом, у людському житті нема справжньої надії.

Принаймні я тепер її не маю. Є лиш гніт, що зветься природою. Так, мов осінній вітер колише бамбук перед вікном. Здається, і в голові дме осінній вітер...

Чуюсь таким жалюгідним, мов квола жінка, і вже навіть боюся цього почуття. І від того страшенно сумно. Здається, і ти сумний, довкола самі сумні люди, і ми з тобою найсумніші...

(З листа до С. Йосіно)

НАСМІШКА З САМОГО СЕБЕ

...Останнім часом я вже не можу плакати. Мені здається, що від плачу все стає сумнішим і набуває глибшого смислу під сміху. А часто впадаю в такий настрій, що не можу ні плакати, ні сміятися. Що частіше так буває, то неспокійнішим і нерозважнішим стає моє серце. Іноді, коли той настрій уже зовсім нестерпний, мені хочеться голосно заплакати. Але нема ні сліз, ні голосу. Я зриваюся і йду до кімнати Кіндаїцікуна й безтямно верзу якісь нісенітниці або розказую про свої романи й регочу. Тваринні нахили, які є в кожній людині і які кожна людина таїть! Кажу це відверто й насміхаюся з себе самого й з інших. Останнім часом я безмежно ненавиджу пихатих. У їхніх словах відразу ж розпізнаю ту «нехитру брехню». Я сам сміливо й щиро зізнаюся в усьому, хоч би що то було. Але іноді те моє зізнання - а саме таким повинно бути зізнання кожної людини - це не тільки слова, а й тяжкий біль. Рух навмання, пустотливість, вірші, сміх... усе це є своєрідною втечею від справжнього болю, коли я не можу ні плакати, ні сміятись, бо моє серце розкрило таємницю всього сутнього!

(З листа до М. Івасакі)

МИЛИИ ЗВУК РОЗБИТОГО

Милий звук розбитого, милий настрій розбитого увірвався в мій мозок, мов яскраве сонце по безкінечних дощах.

І в таку мить дуже виразно пригадалося, як сім чи вісім років тому я жбурнув з веранди об камінь у саду ще нерозкорковану пляшку пива. Від раптового збільшення тиску пиво вибухло і разом з сильним коротким звуком «бах» чи то «бух» умить залило весь садок білою піною. Потім ще якийсь час чулось шипіння, що поволі стихало. Відтоді я, здається, вже ніколи не відчував такої свіжості.

«Бий! Бий!» - вигукував я подумки, мов юнак, що ось-ось почне бійку сніжками.

(З есе «З палати»)

СТАТИ Б ХОЧ ПИЛИНКОЮ

Коли теперішнє життя, подібне до згорбленого сидіння у замкненій сірій, темній і тісній печері, де годі й поворухнутися, стало вже зовсім нестерпне, я з усіх сил намагався перетворитись хоча б на пилинку й пролізти в яку-небудь шпарку - та даремні були зусилля.

У моєму серці часто зринали сумні обличчя тих трьох, що хотіли самі навмання повалити цей світ, що намагалися стрімголов утекти поза звичне життя, раптом вирвавшись з рук поліцаїв, котрі вели їх непросвітно темною дорогою до в’язниці.

Навіть якби попереду у пітьмі я мав наткнутись на височезний мур, то все одно б не витримав такого стану й шукав би втечі. Так я думав собі... Я думав, що мусив би роздягнутися догола й викинутися з якої завгодно висоти, цілком змінивши отак усі стосунки між мною і тим, що поза мною.

(З есе «У темну печеру»)

НЕ ХОЧУ НІ ЗА ЩО ВІДПОВІДАТИ

В моєму серці без тіні страху майнула думка про те, що я зовсім втратив цікавість до життя. І то було вже не вперше... Але я ніяк не міг повірити, що можу сам собі заподіяти смерть. Мені здавалося, що я за жодних обставин не здатен вчинити самогубства - ні від випадкової причини, ні в надзвичайному збудженні, ні за прикладом інших, хоч би скільки їх було, - поки не опинюсь над прірвою, де нема іншого виходу, окрім смерті. Моє минуле життя - правдиве підтвердження цього. А іноді серце від заздрості до тих, що здатні заподіяти собі смерть, розбурхувало в уяві драматичні видіння й давало мені хоч якусь хвилинну розраду.

І я не міг побороти в собі співчуття до самого себе, яке доходило до краю. Адже навіть саме відчуття, що я ніби вмираю, думаючи про «смерть», дивлячись на світ очима самогубця, звільняло мене на якусь мить від обов’язку відповідати за будь-що, та й від усякого іншого клопоту. Колись я, бувало, за подібних обставин часто думав собі: «От занедужати б». Але все було марно, бо ті недуги не були ані божевіллям, ані летаргічним сном... І саме в такі хвилини я ніде поза відчуттями самогубці не можу тепер знайти ложа, на якому б спокійно відпочило моє серце.

(З есе «У темну печеру»)

КРИК

Чому ж то люди не можуть перемогти те, що називається «часом»? Він тисне з усіх боків. Здається, що він перестає тиснути тільки тоді, коли береш келих чи спиш із жінкою... Ти кажеш: «Ще два-три роки тому, ні, ще торік я був повен почуттів, жару, вогню, і в серці була ще якась радість», а я не можу й цього сказати. Той час, коли я міг сказати: «в серці ще є якась радість», для мене вже шести-семирічна давнина. Усі мої ровесники виглядають молодшими за мене. Коли замислююсь над цим, то хочеться кепкувати з усіх людей на світі. Саке та жінки - лише про них думаючи, почуваюся молодим. А що сумніше мені, то більше міркую про себе.

(З листа до М. Івасакі)

СОЦІАЛІЗМ - НЕОБХІДНА ВИМОГА!

Оце знову я завдаю тобі клопоту: завжди кажу собі: «Ще тільки цього разу, тільки цього разу», - і завжди роблю інакше...

На щастя, ти навряд чи знаєш щось про таке життя, коли не можеш мати легкої і ясної голови, не стискаючи у руці грошей: якщо ж заглянути у моє серце, то ясність і легкість з’являються в ньому тільки тоді, коли бачу гроші, чи принаймні тоді, коли в листі, газеті або журналі бачу прояви доброзичливості до мене з боку друзів або й незнайомих. Ти, звісно, скажеш: «Покладайся сам на себе», - і я хочу покладатись, але не можу, бо не можу ще глибше відчувати своїх мук, хоча вже змирився з тяжкою потребою дбати про своє здоров’я. Тих грошей, що я досі отримував щомісяця, просто замало на прожиток моєї сім’ї, та й приходять вони з величезним запізненням і дуже нерегулярно, вже п’ятого числа у мене нема кишенькових грошей ні для дитини, ні для себе на трамвай: кожному, мабуть, стало б осоружним життя, коли б довелося щоразу серйозно замислюватись, як витратити якихось там десять чи двадцять сенів; а я задумуюся над цим не один раз протягом місяця; навіть без непередбачених витрат, гроші, що надходять наприкінці місяця, одразу ж поглинає оплата щоденних потреб за минулий місяць, виплата боргів чи щомісячний внесок за якусь річ, і цього місяця знову буде так само...

...У своїй рецензії на мою збірку віршів ти написав, що соціалізм - це сон, але принаймні мій соціалізм для мене не сон, а необхідна вимога...

(З листа до Д. Міядзакі)

СЕРЕД ГОМОНУ МІСТА

З-під захмареного неба гомоном падають голоси міста. Коли відпрошуюся з роботи через хворобу, то здається, що моє серце переслідує цей гомін. Навіть скільки мільйонів людей безперестанно, без вихідного борються за своє життя. Всілякі міські гомони, що є піснею тої впертої діяльності, хвилюють і засмучують. А годинникова стрілка невпинно відлічує час. Мить, що минула, вдруге не повертається. Коли відкрию очі, моє безнастанно гнане серце не бачить дороги. Іноді я, як і всі інші, пробую здобутись на відвагу. Хочу до самої смерті підганяти своє слабке серце до боротьби. Іноді задумуюсь, чи зміг би я жити без людського милосердя. Що ж, мусив би. Але протривало б це недовго. Буває хіба що три-чотири дні, коли я, радісний, повертаюсь додому, відчуваючи приємну втому після праці на одному подиху. Я ніяк не можу досягти того стану, коли не думаєш про безліч проблем, що обсідають голову. Часто від пробудження аж до відходу на роботу думаю тільки про одне - йти сьогодні на роботу чи ні.

(Зі «Спогадів»)

НЕТЕРПІННЯ

І того дня я з самого ранку був у своєму звичайному настрої. Ніщо мене не цікавило, хвилини не міг спокійно всидіти, роздратований. Коли читав газету, то в задавненій дещо статті схоплював кілька рядків і вже не мав терпіння дочитувати до кінця, а лиш перебігав очима по великих літерах заголовків...

Я палив цигарки одну за одною і серце моє металося навсібіч у темній печалі. У тій печалі купчилися й метушились такі юрмища безнадії і гніву, що я боявся й думати про це. А коли заспокоювався, то мене огортав такий настрій, мовби я у безмежному морському плаванні, і враз зривається вітер, а я, ще й не подумавши, що он там біла хвиля, відразу бачу їхню навалу з усіх чотирьох боків. І не годен не відчувати хиткості корабля.

«Так не можна - кажу собі, - сьогодні я знову завдаю прикростей старенькій матусі».

(З есе «Неспокій»)

ЛЮДСЬКА ПЕЧАЛЬ

Людська печаль - це знати свої межі. Коли я народився, то не знав нічого. Які тоді були смутки? Досвід та навчання рік у рік поширювали й поглиблювали мої знання про себе й про все навколо... День за днем я почав відчувати свої межі - ділянка за ділянкою.

Яку свободу, яку територію має людина? Свої межі - що більше їх пізнаєш, то менші вони стають, аж нарешті не маєш місця поворухнутись.

Отож доля людини, що мусить напружувати всі свої сили, видається мені вельми печальною.

(З есе «Людська печаль»)

САМОСВІДОМІСТЬ

Для себе нема нічого милішого, ніж «сам». Та водночас для себе нема й нічого гіршого, ніж «сам». Знаєш, «самосвідомість», що до краю отруїла сучасність, торкнулася й мене... Що більшала моя обізнаність із життям, то сильнішою ставала самосвідомість. Коли б я не був людиною, то сам би себе ганив, проклинав, кепкував з себе, лупцював себе. Я надто добре знаю всі риси свого характеру, але для людини нема тяжчої години від тієї, коли нічого не можеш вдіяти з собою. Я хотів заховатися в минуле. А що не мав більше ні відваги, ні мети, щоб йти вперед, то все дороге мені було тільки в минулому. Іноді я плакав.

І кілька разів хотів умерти. Але вмерти не міг. Кілька разів я хотів повернутися в рідне село, але й цього я не зміг теж.

(З листа до Д. Міядзакі)

САМОАНАЛІЗ

Слова «чи нема чогось цікавого?» - недобрі слова. За останні два-три роки я не раз чув їх від молодих людей, причетних до літератури. Звичайно, я й сам казав їх... Іноді, бувало, тільки-но глянеш на когось, і не можеш втриматися, щоб не промовити тих слів...

Часом іду собі на прогулянку чи ще куди. Однак, якби й серце захотіло кудись піти, то піти йому нікуди. Мені здається, що незабаром десь у світі станеться щось незвичайне, але я ніколи не буду причетний до того. Врешті, я втомлююсь безцільним блуканням і ноги знову несуть безталанне серце додому... Зовсім не знаю, що робити зі своїм життям.

Чи нема чогось цікавого?

Це глибоке романтичне зітхання, що бринить у серці кожної людини... Але відчуття порожнечі, яка відкривається нам у нашому житті, аніскільки від того не зменшується. Мені вже набридли аналіз та критика самого себе. Це притуплює мій погляд на проблеми реальності... Я немов непомітно зійшов з дороги, якою йдуть досвідчені люди, - ось вона, прикра тенденція часу, коли всі хочуть безконечно копирсатися у власних проблемах.

Замість безцільно никати вулицями й повторювати: «Чи нема чогось цікавого?», - віднині я маю намір замислюватись над іншим: «Як зробити, щоб було цікаво?»

(Із твору «Вікно»)

ХІБА ЦЕ ЛЮДСЬКЕ ЖИТТЯ?

Запряжений кінь! Запряжений кінь! Запряжений кінь, що захекано, обливаючись потом, тягне вгору важкий віз за переднім конем!

Або - худий голодний пес, що раптом вискочив хтозна-звідки й заскавучав, як ошпарений, і тут же, на дорозі під деревом, витягнув ноги!

Або - сліпий бик, що під приказку «поспішати небезпечно, поспішати небезпечно» відстав від інших.

Людське життя - трагедія...

(З есе «Почуття та спогади, що клаптиками вихопились із серця»)

БЕЗНАДІЙНА ТУГА

Туга людини в селі за великим містом - це туга за кращим життям, яке віриш, десь таки є. Це туга надії і поклику. Але цього не скажеш про тугу за селом людини у великому місті. Вона також колись тужила за тим містом. І тепер її туга - це туга за поверненням до давнього, туга людини, що спізнала ще гірше життя. Вона тужить, хоч добре знає, що жадане якщо й здійсниться, то це все одно не дасть справжнього щастя. Оце вже безнадійна туга. В ній тільки розпач і зневіра. Бездонна печаль.

(З есе «Туга села»)

МИЛА СЕРЦЮ РІДНА ШКОЛА

...Величний двоповерховий білосніжний будинок, що особливо вирізняється в цьому місті, - це моя мила серцю рідна школа... Перед ним стоять високі білі стовпи шкільної брами. А далі тягнеться довгий, так само білий паркан. Біле! Біле! Біле! Чи той білий колір не є якраз кольором ще не заплямованих непорочних сердець багатьох юнаків, що через ту білу браму входять до школи й виходять з неї?

(З роману «Похоронна процесія»)

ЗАПИС В ОСТАННІЙ ВЕЧІР ПЕРЕД ВИЇЗДОМ З РІДНОГО СЕЛА

Увечері відвідав тільки панну Хотта. Час від часу накрапав дощ. З недалекого поля доносилось лунке квакання жаб. Мої груди чомусь стиснув сум, коли я подумав, що, може, ми востаннє сидимо разом у цій кімнаті й отак розмовляємо; думки набігали одна на одну, але я не міг багато говорити. І вона говорила мало. Справді, зустріч - це початок розставання. Але розставання - не обов’язково початок зустрічі. Я глибоко задумався про долю.

(Зі щоденника на двадцять другому році життя)

ОСІНЬ!

О, нарешті вересень! І двадцять третій рік увійшов у свою осінь. Цього дня щороку з моїх грудей вихоплюється те саме зітхання. Осінь... Восени друзі особливо милі. Надто такої нещасної осені.

(Зі щоденника на двадцять третьому році життя)

ФУДЗІ ТАКОЖ БІЛА

Давно вже я так не снідав, як нині. Хібаці чомусь закоптюжилось, і я відчинив вікно. Сьогодні добре видно Фудзі. Вона вже геть біла. Згадався сніг на горі Івате. Яке миле серцю рідне село! Я розкрив бандероль з газетою «Іватеський щоденник» і взявся читати за сніданком. У газеті пишуть: «Позавчора ввечері подув вітер і пішов сніг, а вчора надвечір на вулиці було вже зо п’ять сунів33 першого снігу, і хоча годині о десятій ранку снігопад стих, пополудні сніг знову почав падати...» І я згадав собі, як падав сніг тоді, коли я йшов до школи без пальта, зіщулившись у шкільній формі, і тремтів від холоду. То було дев’ять років тому...

(З «Асоціації»)

ТА ДЮНА

Твій лист був дуже милий. Коли я читав його, то разом з тобою чув плескіт хвиль у Ооморі. О, незабутній плескіт хвиль! За тих дев’ять-десять днів, проведених у містечку Аоямі, я полюбив море. Я ходив по мокрому піску після бурі. Купався в солоній воді. А одного разу, коли море густо оповив туман близької осені і я вдивлявся, як з цієї сизої поволоки вискакують і розбиваються пінисті хвилі, - відчув раптом, як наближається постать жінки з цигаркою. Я й досі не можу забути, що закопав у піщаній дюні плід південного дерева.

...All the sweet dreams sunk and disappeared into the deep past!34

(З листа до М. Івасакі)

33 Сун - близько 3 см.

34 Всі солодкі мрії потонули й глибоко канули в минуле! (Англ.)

ЗГАДКА ПРО ПРОТОКУ ЦУҐАРУ

Молодша сестра! Моя єдина молодша сестра!.. Коли в Сібутамській школі я організував страйк і мене звільнили з роботи, то було вирішено, що вона поїде до старшої сестри в Отару. Я також поїхав разом з нею до Хакодате з наміром знайти якусь роботу на Хоккайдо. В протоці Цуґару море було неспокійне. Сестру так загойдувало, що вона аж зблідла, і я давав їй пити й опікувався нею... О! Тоді, мабуть, єдиний раз я був справді старшим братом для своєї єдиної молодшої сестри!

(Зі щоденника на двадцять четвертому році життя)

ДО САППОРО

...Мене проводили лише кілька друзів, і я поїхав нічним поїздом.

Аж до самого Отару, куди поїзд прибув наступного ранку, я цілу ніч стояв у кутку вагона, не стуливши очей, бо людей набилося стільки, що годі було й ногою ступити. В Отару я зійшов і завітав до старшої сестри, де поснідав і подрімав зо три години, а потім - знову на поїзд. Проминувши берег Камуїкотан, де хвилі плескалися біля самісіньких коліс, поїзд прибув на станцію Дзенібако. Далі він стрілою помчав рівниною Ісікарі. В мою душу глибоко закралося відчуття, що я мандрую крізь невидимість. У небі низько стелились хмари. А на широкій рівнині, де око не мало на чому спинитися, де-не-де виднілися дахи людських осель. Подекуди розрослися незнані мені чагарники. Траплялися болота, й було видно, як там вітер сколихує очерет. Раптом я побачив, як по стежині край каналу завширшки зо два метри йде чоловік з рудим собакою. Враз собака зірвався й побіг. Чоловік упав навколішки. Над ним блимнув білий дим... То був мисливський пес. А збоку від очерету летіли два птахи, схожі на бекасів. Навпроти, перед чагарником, стояв селянин і бездумно дивився на поїзд.

Отже, я їхав углиб Хоккайдо. І тоді мого серця торкнулося почуття, що ось так непомітно я й добираюся до самісінької серцевини хоккайдського життя, де між природою та людьми точиться жорстока боротьба, невідома людям власне Японії... Тоді моє серце ще було простодушне. Якщо порівняти його з моїм теперішнім серцем, після того, як я вже встряв у ту жорстоку боротьбу, дійшов до самісінького її краю і врешті повернувся, зазнавши поразки, то моє тодішнє серце таки було простодушне!..

Почав накрапати дощ. Коли я отямився, то побачив, що люди у вагоні вже збирають свої речі. Одна мати перев’язувала дівчинці пояс обі. Вже, мабуть, прибуваємо до Саппоро, вирішив я, і глянув на годинник - було п’ять на другу. Я виглянув з вікна й побачив густий гайок та великий білий будинок. Ми проминули той будинок, і поїзд прибув на станцію Саппоро.

(З повісті «Саппоро»)

БАЖАННЯ НАПИСАТИ ДОВГОГО-ПРЕДОВГОГО ЛИСТА

Найбільше я люблю весну та осінь... Чомусь не можу позбутися враження, що не тільки в світі природи дерева й трави пускають паростки й опадає листя. Мені здається, що й у людській голові є якась рослина, яку не побачиш звичайним оком розуму. І коли настає весна чи осінь, вона пускає паростки чи скидає листя. Зеленіє і в’яне...

Коли настає весна чи осінь, мені, на диво, хочеться писати листа. Не скажу, що маю про що писати, та хочеться написати довгого- предовгого листа. Так було минулої осені, так є й цієї весни.

(Уривок з твору «Вікно»)

(Переклад М. Федоришина)







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.