Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Захоплення
Ясуока Сьотаро (нар. 1920 р.)
Проза

Звичайно: вбогий - то ще не злидар. Але до того йдеться. Про це я душів не раз. У родині нас було троє: батько, мати і я. Останні кілька років ніхто з нас не заробив ні гроша, і треба було сподіватися, що ми скоро підемо з торбами, та ми наче і не бачили, що в домі пусто, як виметено, і вітер свище. А з другого боку - повно всякого непотрібу.

Батько, колись військовий, чотири роки тому повернувся з півдня і треба думати, не був воєнним злочинцем, бо служив ветеринаром. Але в чужих краях він набрався такого страху, що й тепер, у Конума, ні на крок не виходив за браму. Мати навпаки - любила товариство, і це вселяло надію, що хоч вона візьметься до якогось діла. І справді, вона зважилася на торгівлю сахарином, але відразу засипалася. А сталося це так: за нечувану ціну продала одному з сусідів фальшивий товар, і відтоді їй уже не вірили, навіть, коли була її черга розподіляти харчі, одержані на картки. Все закінчилося тим, що її опосіло таке сильне почуття неповноцінності, що вона сама собі не вірила, а найгірше, що не була впевнена в своїх грошових розрахунках, бо коли давала продавцеві гроші за дрібні покупки, то просила перерахувати. Я не вставав з ліжка - спав або просто лежав, бо давалася взнаки недуга хребта, яку прихопив у війську, - отож так безголово лікувався.

А нелад у домі був такий, що годі собі уявити. Якби хтось побачив у буфеті пилку, то набрався б неабиякого страху. А матері щось стрельнуло в голову, і вона переплутала її з різаком для сушеної риби. Батько за фронтовим звичаєм усе своє причандалля ховав, мов якийсь скарб. Його пилка, операційні ножиці, шматочки скла, насіння якихось особливих трав і всяке інше надзвичайно акуратно поскладано на поличці вкупі з військовими відзнаками і намотаними на шкіряну шпульку нитками кольору хакі. Сорочки і робочі штани, - а що вже казати про носові хусточки і шкарпетки, - вже зносилися: єдине, на що вони були придатні - добувати сіль з морської води. А поруччя, стеля, шнур лампочки, звичайно, були обсновані павутинням, ще й припали якоюсь білою цвіллю. Ні, то була не цвіль, а пух ангорського кроля. Я ніколи не любив ніяких кролів. Дім засмердівся від них: невже дехто справді любить тварин, які лащаться до людей? Що й казати, проти кроля кіт - мила забава.

Одного разу прийшов якийсь чоловік - він казав, що на фронті був під командою батька і звертався до нього «ваша честь». Він розповів батькові свій сон і пішов. А вранці батько переодягнувся і, що б ви думали, подався кудись. Ми з мамою тішили себе надією, що нарешті він знайшов добру роботу, і трохи ожили.

- Якби тато дістав постійну роботу, то це було б чудово! - мовила мати, і я притакнув.

У важливі хвилини життя - підвищення по службі, нагорода і таке інше, батько завжди виходив з дому, не кажучи ані слова. Але цього разу ми помилилися. Батько повернувся додому пізно ввечері, тримаючи в руках велику скриньку; годинника, купленого ще в Сінгапурі, на руці не було - вкрали. Так у нашому житті з’явилися ці гидкі тварини. Спочатку, коли зі скриньки, мов злодії в лагідній подобі, тихенько вилізли два кролики - самець і самиця, та й причаїлися на підлозі, навіть у мене вихопилося:

- Які гарні!

Мати накришила хліба, і вони, боязко витягнувши шиї, вхопили по шматку й забилися в куток. То була весела сцена, коли вони, білі-білісінькі, легко стрибали по підлозі, і здавалося, що довкола проясняється і веселішає. Батько, звісно, був вельми задоволений.

Він, такий небалакучий, заговорив:

- За півроку у нас буде щомісяця вісім тисяч ієн прибутку.

На ці слова мати ахнула і вражено розтулила рота, наче дитина, якій дали на диво велику цукерку. А батько провадив:

- За рік начешемо пуху, і з нього буде стільки-то фунтів вовни, стільки-то сяку⁷⁷ тканини...

Мати не могла натішитися, вона, як у безмежно щасливому сні, теревенила про те, що за стільки-то тканини буде принаймні стільки-то, а вона вторгує стільки-то - і що ті вісім тисяч... Здавалось, вона вже має гору тканини й пряжі.

⁷⁷ Сяку - 30 см.

Раптом я побачив на підлозі чорні круглі кульки. Їх було вже багато розсипано по кімнаті. Кролики стрибали собі й стрибали, а з-під їхніх хвостиків вискакували чорні горішки, а тим бешкетникам ні стиду, ні сорому. Їхні тупі писки з булькатими червоними очима вселяли мені лихі передчуття.

Від наступного дня батько взявся до роботи. Я спокійно дивився на його заповзятість. У погожу днину він рвав траву в саду, а в дощ майстрував якісь химерні коробки. Практично вони ні до чого не були придатні, а робити так, для розваги - це не вміщалося в його голові. Його запопадливість у цій роботі була така, що й уявити годі. Море біля Конума відоме своїми штормами та сильними вітрами, і коли я бачив, як батько серед куряви під пронизливе завивання вітру вимахує мотикою, мов у безтямному танці, то мені серце боліло, що він такий самотній і в такому відчаї.

День у день він майстрував, і скоро були готові безліч усяких скриньок - для гнізд, на корм, для переносу. В клітках, як і в тих химерних скриньках, була батькова вигадка, і ніхто, опріч нього, не вмів відчинити в них дверцята. В усьому домі тільки й було чути, що вищання пилки, стукіт молотка, долота, рубанка, і в такий час я не міг ні читати, ні чогось іншого робити, і хоч-не-хоч мусив змиритися з його безглуздою заповзятістю, від якої аж голова тріщала.

Досі я не звертав уваги на те, що кролики пищать. Це мене чомусь страшенно дратувало. На душі ставало так тоскно, як тоді, коли я вперше по радіо почув голос імператора. Мимоволі доводилося терпіти. Батько боявся злодіїв і приблудних псів, то поставив клітку з кроликами в коридорі коло входу. Звідтіля до голови мого ліжка не більше як три сяку. Вдень кролі сплять, а вночі бенкетують. З темноти завжди долітали всякі звуки - було чути, як вони гризуть клітку, топчуться по дошках, а по вигадливій бляшаній трубці течуть випорожнення. Вночі я скидався від страшного сну, що мені ногу або голову гризе величезна миша, яка шмигнула до спальні з коридора. А вже як прокинувся, то годі заснути. Мене обсідають найстрашніші привиди. З кінчиків ніг, що вперлися в ковдру, повзе вгору і залазить аж у поранений хребет якийсь дивний лоскіт. В таку мить усе, що торкалося тіла, паралізувало мені руки і ноги. Я пробував зняти гіпс, здерти сорочку й почухати спину - не допомагало. Лоскіт ховався всередині тіла. Я відчайдушно намагався схопити його і втискав пальці між ребра, а в унісон моєму борсанню починали метушитися звірята в клітці. До того ж було чути, як у сусідній кімнаті батько і мати хропуть дустом і щось верзуть у сні. Раптом батько так зареготав, мов кінь заіржав, і вголос:

- Питьки хо-цю!

Я добре прислухався і таки збагнув: «цицьки хочу». Він був наймолодший з дев’яти братів і до тринадцяти років ссав бабині груди. В перші дні батькового повернення з фронту я вважав, що він вдає з себе дурника, аби тільки не працювати. Та коли я пив молоко з сухого порошку, то бачив його жадібний погляд і подумав, що все не так просто. Той сон приходив до нього щоночі від голоду. А втім, такі гротескні сцени розважали мене. Сам образ батька, що жадає материнського молока, був мені байдужий. Але той крик: «питьки хоцю» занепокоював. А що крик був невиразний, то й мій неспокій глухо озивався лихим передчуттям. Від безсоння і нічних вигуків мені ще більше дошкуляли нерви, часом здавалося, що тіло струхлявіло і за мить розсиплеться на порох. А лоскіт у хребті вже нестерпний. Здавалося, що в тій хаотично-безладній кімнаті, заваленій сміттям, лахами, обпльованими клаптями паперу, як із болота, булькає газ і повзе в саме моє нутро. Намагаюся стерпіти той лоскіт у тілі, бо годі його відігнати, напружую всі свої сили, витягуюсь, як струна. Але знову чути писк. Чому вони так жалібно пищать, а бешкетують так буйно?

Невдовзі самиця окотилася. Батько, виявляючи свої ветеринарні здібності, дуже опікувався вісьмома кролятами. Він ніяк не хотів розповісти нам подробиць, але за ту пару кроликів напевно заплатив чималі гроші. Він щодня важив кролят і міряв температуру самиці. А над усе дбав про корм - по кілька разів на день змішував його і вдавався до різних способів годівлі. Скриньок уже бракувало. Вимудруваний пристрій з трубкою зіпсувався, але він і не брався його лагодити, бо мав клопіт з розміщенням кролят. Врешті-решт нам довелося жити разом з ними у вітальні. Майже весь дім перетворився на хлів, та над усе вселяло страх, що ми почали дивитися одне на одного не як люди. Ще до появи кролят по всій хаті стелився кролячий пух, а тепер він літав по кімнаті й огортав кожного з ніг до голови, мов сивим туманом. А коли батько чесав кролів щіткою, то в хаті западали сутінки. Бувало, він їв самими передніми зубами і я бачив, що з кожним його вдихом і видихом у ніздрях колихається білий пух. З його обличчя, здавалося, поступово щезала людська подоба. А в матері після появи кролят пробудилося почуття материнства. Вона від ранку до вечора, носила на руках маленьких пухнастих звіряток і навіть спала, поклавши собі їх за пазуху, дарма, що вони могли подряпати їй груди. А потім почала примовляти до них так само, як у дитинстві до мене, і без кінця мимрила дитячі слова. Навіть батько не витерпів:

- Та послухай, то ж кролик, а не людина.

У тарілках, горщиках, усякому іншому посуді були залишки супу, риб’яча луска, стара заварка чаю і ще казна-що. Батько знав напам’ять таблицю поживності всіх продуктів і аж трусився, щоб не мили посуду, бо чого доброго піде за водою кілька вітамінів і калорій, на які розраховував. А за столом він завжди дивився на нас великими очима, чи залишимо щось на тарілці. Мати й до того не любила кухонної роботи, але тепер і за холодну воду не бралася. Це була для неї зручна підстава. Вона казала, що залишає брудними чашки і тарілки, аби кролики мали більше поживи. Тим-то в хаті завелося безліч мух, слимаків, черв’яків і ще там хтозна-чого. А що мати мала багато вільного часу, але не було куди йти на посиденьки, то залишалася коло мене - прийде, впаде на підлогу коло моєї постелі і забавляє кролят, а коли наскучить, то згадає собі про пиріжки з квасолею, тістечка та інші ласощі, тяжко зітхне і каже:

- Ой-йой, яка я голодна.

Але на відміну від мене й батька, вона дедалі гладшала, живіт і лице заокруглилися, а з-під розхристаного кімоно виглядали маленькі, наче дитячі, ніжки. Такий спосіб життя, мабуть, дуже збуджує уяву, бо ні сіло ні впало вона, відкривши навгад роман, починала розповідати, як я приведу невістку. А найгірше, що непомітно та «невістка» цілком уподібнювалася до матері.

Коли вдень ми спали, з усієї околиці в наш дім зліталися мухи. їх була тьма-тьмуща, і вони дзижчали, аж у вухах дзвеніло. Я вже звик до того і не дратувався. Та коли одного разу я торкнувся рукою голови, а з волосся вилетіли дві зелені спаровані мухи, то аж здригнувся від огиди.

Батько знав тільки свою безглузду роботу. Хоч він ні на крок не виходив за ворота, але, маючи тонкий нюх старого вояки, хтозна-де і як нашукав скляних паличок, металевих сіток, мідних дротиків і всякого іншого причандалля та й підготувався до хімічних дослідів. Він мав великий план: добувати з людського волосся поживні речовини і згодовувати їх кроликам, а отже прискорювати ріст кролячої шерсті. Той план, мабуть, здавна в’ївся йому в голову, бо щоразу, коли стригся, то старанно загортав волосся в газетний папір і ховав. Однак того волосся, треба думати, було замало, і він уголос роздумував: «От узяти б у перукаря». Врешті мати послала мене до перукаря по волосся. Але якщо ні мати, ні я не піддавалися на його натяки і вдавали, що нічого не розуміємо, батько ходив зажурений і понурий. Тоді здавалося, його обличчя скидається на кроляче. Одного разу я навмисне сказав таке:

- У перукарні я чув, що санітарна інспекція префектури забороняє продавати волосся. Кажуть, за порушення правила перукарню закриють.

Ефект був страшний. Батько затрусив головою (так вік завжди тамував свій гнів), замовк і вже не повторював своїх натяків.

Ну, думаю, тепер він вже вгомониться. Але де там. Батько втуплювався в мене й починав манірно зітхати:

- О-ох... о-ох...

Вночі або вдень, коли я сплю, він прийде, стане наді мною і дивиться якимсь лукавим поглядом.

Нарешті одного вечора батько не витерпів, почухав потилицю і сказав:

- Слухай, чи не забагато на твоїй голові волосся?

Я мимоволі обома руками схопився за голову. Мене охопив панічний страх. Батько рано лягав і рано вставав. О четвертій він уже був на ногах. І якщо йому заманеться, то обстриже мене наголо уві сні - тими операційними ножицями, які так беріг. Хоча зробити це не так просто, бо моє волосся густе і грубе. Та тільки я вимикав світло і намагався заснути, як перед моїми очима з’ являлася постать батька в подобі різника, що тримає в руці ножаку. Може, і в мене вже вселився дух тої бездарної, боягузливої і все-таки на диво нахабної тварюки?

Нарешті прийшов день, що вмить розвіяв усі батькові надії. Кілька днів безперестану ішов дощ, і весь батат погнив. До того ж, мода на ангорську вовну минула. Сподівання на вісім тисяч щомісяця з продажу пуху і кролят та на перший приз виставки-конкурсу щезли, як примарний сон. А кролики бешкетували по всій хаті, залишаючи по собі білий пух, мов попіл утрачених ілюзій. Тепер життя стало ще жахливіше, ніж досі, бо кролята плодилися і плодилися, а батько до них навіть не підходив. Вони вибрикували по кімнаті, розкидали дослідне приладдя, яке стояло без діла, трощили скельця. Нарешті добралися і до паперових пакунків з волоссям.

Мати продала кімоно: їй, мабуть, ввижалося, що ті напасні тварини його жують.

Тепер разом з кролячим писком чувся істеричний голос старої жінки:

- Ой лишенько! Знов напудили. Одного дня мати привела «гостя». То був знайомий, що рік тому вперше з’явився в нашому домі. Ми з батьком побачили його у воротях, він вів велосипед з бамбуковим кошиком. Це нас занепокоїло. Ми дивилися на нього очима солдатів в облозі, що бачать підхід якогось війська, але не знають, чи то ворог, чи союзник. Мати підбігла до мене й шепнула на вухо: «Він їде на ковбасну фабрику, але батькові ні слова». То був скупник м’яса. Я відразу заспокоївся. Так чи так треба було щось робити. Якби їх смачно приготувати, то я й сам би поласував кролятиною.

Скупника привели на галерею, де зібрано докупи все батькове поголів’я, і він похвально озвався:

- О! Які кролики!

Батько й на гадці не мав, що з нього насміхаються, і від радості аж почервонів. А скупник спохопився. Він змінив тон і заговорив так голосно, що двері двигтіли:

- Дитяча розвага, - та й рукою із засуканим рукавом схотів першого-ліпшого кролика за шкірку. Той висів у повітрі, підібравши всі чотири лапки. Скупник сказав:

- Спочатку всі хочуть коня чи корову, але це дорого, і обходяться свинею. А хто не має грошей на свиню, береться вирощувати кроликів. Але свійські кролики є всякі: ангори, шиншила, сріблясті, всіх не перелічиш.

Здавалося, він говорить якоюсь чужою мовою. Ми не могли збагнути, що він каже, тільки у вухах бринів той насмішкуватий грубий голос.

- Корова стала морського свинкою. Ха-ха-ха, - реготав він. - Коли то кролики, їх можна їсти, а морських свинок ні. Гм, м’ясо тих ангорів, певно, смачне.

Аж тут кролик, якого так довго тримано в повітрі, що з-під шерсті вже світилася синява шкіра, раптом тріпнув лапами і вкусив скупника в руку. Той скрикнув: «Наволоч!» - і шваркнув кролика головою об стовп галереї. Гупнуло так, що затріщали кості. Кролик не тріпнувся. Він дивився на нас широковідкритими, невидючими очима. Скупник жбурнув його до бамбукового кошика, потім без слова похапав інших кроликів за вуха, повпихав їх туди. Накрив кошика і перев’язав шпагатом. З щілин вилазив білий пух і ворушився, як жива істота.

Скупник вийняв з гамана кілька папірців, глянув на батька, але відразу відвернувся, мов зляканий, і подав гроші матері.

Ми всі троє мовчки стояли й дивилися, як той чоловік веде свого велосипеда через город, де буйно розрослися агави і лози, що їхнє листя з давніх-давен давало поживу кролям.

(1952 р.)

(Переклад М. Федоришина)