ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Серце
Нацуме Сосекі (1867-1916)
Проза

Книга перша

СЕНСЕЙІЯ

І

Його я завжди називав Сенсеєм. Тому й тепер не назву справжнього імені, а лиш писатиму «Сенсей». Це тому, що так для мене природніше, а не тому, що соромлюся людей. Щоразу, коли згадую про нього, кортить сказати - Сенсей. Та й коли перо в моїх руках, набігає таке саме бажання. І мені зовсім не до душі вживати холодні ініціали.

Познайомився я з Сенсеєм у Камакурі, тоді був ще студентом. Товариш, що відбував канікули на морі, написав, щоб я неодмінно приїхав до нього. Отож я вирішив роздобути трохи грошей і податися туди. На це згаяв кілька днів. А на третій день мого перебування в Камакурі приятель отримав телеграму, щоб негайно повертався до дому. Він не повірив вістці, ніби мати хвора. Вже відколи батьки приневолювали його до одруження, а він щосили відмагався. Як на теперішні звичаї, був замолодий для одруження. Та й наречена не подобалася йому. Отож на літні канікули він не поїхав додому, а навмисне гайнув до моря недалеко від Токіо. Показав мені телеграму й спитав, що робити. Я сам не знав. Звісно, якщо мати справді хвора, то треба їхати. Отож він зрештою таки поїхав. А я тепер залишився сам.

До початку нового навчального року залишалося ще чимало часу, то мені було однаково - чи сидіти в Камакурі, чи вдома, тож і надумав ще трохи побути в тому готелі. Мій товариш був син багатія з префектури Цюкоку й не журився за гроші; втім, ще студент, до того ж зовсім юний, то його гаманець виявився не дуже повнішим від мого. Тож я тепер не мав потреби думати про дешевше пристанище.

Готель стояв на самому краю Камакури. Коли хотілось розважатися більярдом чи поласувати морозивом, то доводилося йти стежкою через велике рисове поле. Рикша взяв би двадцять сенів. Де-не-де тут були приватні вілли. Море під боком, і де вже шукати кращого пляжу!

Я щодня купався в морі. А коли приходив до берега через квартал похилених хаток під стріхою, то увесь берег обсідали відпочивальники. Часом море аж кишіло чорними головами, як міська лазня. Я не мав тут жодного знайомого й був радий загубитися серед того гамірного велелюддя, безжурно грівся на піску чи плескавсь у хвилях.

І от у тім гамірнім велелюдді я вперше зустрів Сенсея. Там, на пляжі, тоді було дві чайні. Я без особливого наміру завжди ходив до одної з них. Тутешні курортники не мали таких вигод, як власники вілли. Хасехені, а що не було окремих перевдягалень, то десь мусила бути одна спільна. Отож тут не тільки пили чай та відпочивали, а полоскали купальники, змивали з тіла солону воду, давали на схов капелюхи та парасольки. Я не мав купальника, але боявся, щоб мене не обікрали, тому щоразу залишав свої речі тут.

VII

Мені це видалося дивним. Але я ходив до Сенсея не задля того, щоб його вивчати, отож не дошукувавсь істини. Якщо зважити тепер, то моє тодішнє ставлення до нього було тим рідкісним у житті, що варто шанувати. Й, думаю, саме тому між нами були щирі людські стосунки. Якби моя цікавість бодай трохи спрямовувалась на його серце, якби я був занадто цікавий, то, мабуть, нитка приязні, що єднала нас, урвалася б відразу. Я, молодий, тоді ще того не розумів. Може, тому це й дороге мені. А якби був схибив і вивідав його потайки, то що сталося б між нами? Страшно навіть подумати. А все одно в тих холодних очах завжди чаївсь острах, що його вивчають.

Я вже ходив до Сенсея по двічі-тричі на місяць. Одного разу, коли прийшов раніше, ніж завжди, Сенсей несподівано запитав:

- Чому ти так часто приходиш до такого, як я?

- Чому? А так собі... Може, я вам докучаю?

- Я не кажу цього.

І справді, ніщо в поведінці Сенсея не свідчило про те, ніби я йому заважаю. Я знав, що приятелів і знайомих у нього дуже мало. Знав і про те, що в той час у Токіо мешкало лише два чи три його однокурсники. Іноді до Сенсея приходили студенти, що були односельці, але я мав враження, що жоден з них не ближчий до нього, ніж я.

- Я самотня людина, - сказав Сенсей, - і радий, коли ти приходиш. Але хотів би знати, чому ти так часто приходиш.

- А навіщо вам це знати?

На такий перепит Сенсей нічого не відповів, тільки пильно поглянув на мене, потім мовив:

- Скільки маєш років?

Ця розмова була для мене дуже незгначною, і тоді я пішов додому, не замислюючись над його словами. Але не минуло й чотирьох днів, як знову подався до Сенсея. Він зустрів мене з усмішкою:

- Що, знову прийшов?

- Атож, - відповів я й також усміхнувся.

Гадаю, якби хтось інший сказав мені так, то я неодмінно образився б. Але з вуст Сенсея це звучало зовсім по-іншому. Я не тільки не образився, а навіть зрадів.

- Я самотня людина, - знову того вечора повторив Сенсей. - Я самотній, але, власне, чи й ти не самотній? Я в свої літа можу обійтися без руху, а ти, молодий, навряд. Тобі завжди потрібен рух. І в тому русі, може, на щось натрапиш...

- Я нітрохи не самотній.

- Ніколи не буваєш самотнішим, ніж замолоду. І все ж таки: чому ти так часто приходиш до мене?

Ось і тепер Сенсей звернув на те саме.

- Гадаю, навіть у зустрічах зі мною в тобі десь чаїться самотність. Але я не маю таких сил, щоб її розвіяти. Ти зустрінеш когось іншого і відразу розкриєш обійми. А до мене забудеш дорогу.

Сенсей сказав це й сумно усміхнувся.

X

Ми поверталися мовчки. Аж згодом Сенсей знову заговорив.

- Я зробив недобре. Вийшов з дому гнівний, то уявляєш собі, як вона переймається. Все-таки то жінка - бідолашне створіння. Моя дружина, крім мене, не має більш нікого.

На мить він замовк і без знаку, що сподівається від мене якоїсь відповіді, провадив далі:

- З моїх слів виходить, ніби чоловік почувається певніше, але то смішно. От скажи, який я у твоїх очах? Сильний чи слабкий?

- Середній, - відповів я.

Здається, то була несподівана для нього відповідь. Він більше не сказав ні слова, і далі ми знову йшли мовчки.

Його дорога пролягала біля мого пансіону. Коли ми дійшли до рогу вулиці, я подумав, що не личить тут же попрощатися з Сенсеєм.

- Провести вас додому? - запитав я.

Він різко відмахнувся:

- Вже пізно. Йди додому. Я також іду додому, задля жінки.

Ті останні слова «задля жінки» якимсь дивним теплом овіяли моє серце. І вдома я легко заснув. А потім ще довго не міг забути тих слів - «задля жінки».

З того я дійшов думки, що непорозуміння між Сенсеєм і дружиною не було поважне. Потім не раз бував у Сенсея й бачив, що то був рідкісний випадок у їхньому житті. Більше того, одного разу Сенсей прохопився:

- Я знаю в світі лише одну жінку. Жодна інша, крім моєї дружини, не прибавлює мене як жінка. А вона також вважає, що для неї я єдиний. Отож ми мали б бути найщасливішою парою в світі.

Я вже забув, за яких обставин це було, то й не можу достоту з’ясувати, чому Сенсей так довірився мені. Але добре пам’ятаю, що він говорив серйозно, а в його голосі відчувалася туга. Тоді мені трохи дивними видалися слова: «ми мали б бути найщасливішою парою в світі». Чому Сенсей не сказав, що вони найщасливіші, а висловивсь ухильно - «мали б бути»? Цього я не збагнув. А надто не міг збагнути, чому Сенсей наголошує на цьому. Чи він справді неймовірно щасливий, а чи тільки «мав би бути», та не випадає? Втім, то були тимчасові сумніви, які потім розвіялись.

Одного разу мені випала нагода порозмовляти віч-на-віч із Сенсеєвою дружиною, коли його не було вдома, - він поїхав на вокзал Сімбасі о пів на дев’яту ранку до Йокогами, а звідти пароплавом - за кордон. Я хотів порадитись із Сенсеєм стосовно одного твору, то прийшов о дев’ятій, як ми й були домовились. Але той від’їзд став несподіваним для Сенсея - напередодні товариш спеціально прийшов попрощатися, і вже не випадало не піти на вокзал. Сенсей переказував, щоб я його почекав, він скоро повернеться. То я, чекаючи у вітальні на Сенсея, розмовляв з його дружиною.

XI

Тоді я вже вчився в університеті і вважав себе зовсім дорослим порівняно з тим, коли вперше прийшов до Сенсея. Та й його дружину вже добре знав і тепер не ніяковів перед нею. Ми сиділи одне проти одного й розмовляли про різні речі. Але в тій бесіді не було нічого особливого, й я вже зовсім забув, про що ми говорили. Щоправда, запам’яталось одне, але перш ніж розповісти про це, я зроблю невеликий відступ.

Сенсей закінчив університет. Це я знав із самого початку. Але що він ніде не працює й нічого не робить, довідався невдовзі по поверненні до Токіо. Й мене відразу зацікавило, чому він нічого не робить.

Ім’я Сенсея не було відоме. Отож, крім мене, що був з ним у близьких стосунках, мало хто міг оцінити його високі знання й думки. Я завжди казав, що це велика втрата. А він торочив одне:

- Нема чого такому, як я, подавати свій голос у світі. - Та й уривав розмову.

У цій відповіді я бачив не так скромність, як скептичне ставлення до світу. Іноді він безжально критикував своїх однокурсників, що тепер стали відомими людьми. Й одного разу я зумисне звернув його увагу на цю суперечність. Зробив це не з обурення, а з жалю від того, що світ не знає Сенсея й байдужий до нього. А Сенсей понуро відповів:

- Нічого не вдієш. Я не з тих, що змінюють світ.

На його обличчі проліг глибокий знак якогось зрушення. Я не міг збагнути, чи то відчай, чи неспокій, чи печаль, у кожному разі він не міг зліпити докупи двох слів, і я не мав сміливости озиратися.

З його дружиною ми говорили про нього, а врешті торкнулися й цього питання.

- Чому Сенсей так живе, тільки вдома - думає і вчиться, а ніде не працює?

- Це не для нього. Він не любить того.

- Одне слово, вважає, що то марниця?

- Вважає чи не вважає, але я, жінка, того не збагну. Гадаю, річ не в тім. Він, здається, таки хоче щось робити. Але не може. Як мені жаль його...

- Але ж Сенсей здоровий. А більше що йому могло дошкуляти?

- Цілком здоровий. Жодної недуги.

- То чому нічого не робить?

Не знаю. Якби знала, то так не переймалася б. І слів нема сказати, як мені жаль його.

В її голосі звучало глибоке співчуття. Але вуста ледь усміхалися. Збоку тільки я міг здаватися поважним. Та тепер насупився й мовчав. Раптом вона, мов на якусь згадку, знову заговорила:

- Замолоду він не був такий. Замолоду був зовсім інший. А тепер невпізнанно змінився.

- Замолоду - коли це було? - запитав я.

- Ще коли був студентом.

- Ви його знали ще студентом?

Вона раптом зашарілась.

XII

Сенсеєва дружина була токійка. Це я чув і від нього, й від неї самої.

Правду кажучи, я змішаного походження, - казала вона півжартома, бо її батько був з Тотторі чи звідки там, а мати народилася в Іціґаї, коли Токіо ще називали Едо. А Сенсей був родом зовсім з іншої місцевости, з провінції Ніїґата. Отож, якщо вона знала його ще студентом, то не тому, що вони з одної місцевости. Тут вона стала вже не така говірка, але я теж не допитувався.

Від початку знайомства й до самої смерти Сенсея я знав, як він дивиться на різні речі, але майже нічого не почув про обставини його одруження. Інколи мені спадало на думку, що це добре. Мав таке враження, ніби він, старший, навмисне стримується від спогадів про своє кохання перед молодим. Інколи ж мені думалось, ніби це зле. Я здогадувався, що Сенсей уникає розмови про свої юнацькі роки не тому, що він і його дружина були виховані на звичаях попереднього покоління. Втім, це були голі здогади. В будь-якому разі я мав враження, що їхньому одруженню передувала романтична історія.

Й справді, в цих здогадках був сенс. Але я міг відтворити в уяві лише одну сторону того кохання. За романтичним коханням Сенсея була й страшна трагедія. До того ж дружина сном-духом не знала, яка загроза в тому для нього. Вона й досі нічого не знає. Сенсей помер і не сказав їй про це ні слова. Перш ніж збавити її щастя, він збавив себе життя.

Тепер я не казатиму про це. Вони, мов народжені для той трагедії, нічого не розповідали мені про своє кохання. Вона зі скромности, а він - з куди поважнішої причини.

Але один випадок назавжди врізався в мою пам’ять. То було в пору цвітіння сакури, і я разом із Сенсеєм пішов до парку Уено. Там ми побачили пару закоханих. Вони залюблено обнялися й походжали під квітучими деревами. Місце було людне, і багато хто дивився не так на квіти, як на них.

- Здається, то молоде подружжя? - мовив Сенсей.

Я відповів:

- Вони, мабуть, дуже закохані.

Сенсей навіть не спробував усміхнутися. Він повернув в інший бік. А потім запитав:

- Чи ти колись кохав?

Я сказав, що ні.

- А хочеш покохати?

Я не відповів.

- Не кажеш, ніби не хочеш, еге ж?

- Еге.

- От ти щойно насміхався з тих молодят. І в тому насміху прикро вчувалося, що ти хочеш покохати, а не маєш кого.

- Невже це прозвучало в моїх словах?

- Атож. Хто знав кохання, так не скаже. Але... але ти знаєш, що кохання - то зло?

Я був здивований. І нічого не відповів.

XXIV

По поверненні до Токіо я вже не застав новорічних прикрас. Містом гуляв холодний вітер і ніде й сліду Нового року.

Я відразу пішов до Сенсея повернути йому борг. Водночас поніс і гриби. Мені було ніяково давати їх йому до рук, то я сказав, що мати передала це для нього, і поклав їх перед його дружиною. Гриби були в новій коробці від цукерок. Господиня ласкаво подякувала і взяла коробку, щоб віднести до сусідньої кімнати. Мабуть, здивувалася легкістю й запитала:

- Які це цукерки?

У таких випадках вона з близькими знайомими показувала своє на диво простодушне дитяче серце. Вони обоє поцікавилися батьковим здоров’ям, а Сенсей ще додав:

- Що ж, батько почувається добре, й тепер не страшно, але хвороба є хвороба і треба шануватися.

Сенсей знав про недугу нирок набагато більше, ніж я.

- Ця хвороба прикметна тим, що людина вже хвора, а ще не знає цього і живе собі спокійно. Я знав одного офіцера, що вмер від такої хвороби зовсім несподівано. Навіть дружина, яка спала поруч з ним, не мала часу на допомогу. Він збудив її й поскаржився на слабість, а вранці вже був мертвий. А дружина подумала собі, що він знову заснув.

Я, досі такий спокійний, раптом захвилювався.

- Чи таке може статися й з моїм батьком? Хто запевнить, що ні? - А що каже лікар?

- Лікар каже, що вже нічим допомогти не можна. Але він також каже, що наразі нема чого перейматися.

- То й добре, якщо лікар так каже. А офіцер, про котрого я оце говорив, не шанувався, ще й любив веселе життя.

Я трохи заспокоївся. А Сенсей на таку переміну додав:

- Але людина, здорова чи хвора, - слабка істота. Кожен колись і від чогось мусить померти.

- І ви про це думаєте?

- Так і я, хоч би який був здоровий, не можу не думати про це.

На Сенсеєвих вустах майнула тінь усмішки.

- Хіба раз приходить нагла смерть? Природна смерть. А буває, вмирають у змиг ока. Від неприродного насильства. Що то таке — неприродне насильство?

- Не знаю, але, мабуть, усі, хто збавляє себе віку, вдаються до неприродного насильства.

- То й замордовані також помирають від неприродного насильства, еге ж?

- Про це я чомусь зовсім не думав. Але, мабуть, так.

Того дня на тому й урвалась наша розмова. Я повернувся додому, й батькова недуга вже мене не так непокоїла. Сенсеєві слова про природну і неприродну смерть не справили на мене надмірного враження і не залишили глибокого сліду в пам’яті. Тепер я більше думав про те, що час уже нарешті взятися до дипломної роботи, до котрої вже не раз брався, та ніяк не міг почати.

XXV

У червні того року я закінчував останній семестр і до кінця квітня мусив написати дипломну роботу. «Два, три, чотири», - рахував я на пальцях дні, що залишились, і вже навіть засумнівався в своїх силах. Інші мали вже чимало зібраного матеріалу і виписок, а я не мав нічого, хоч нібито й працював. Мав рішучий намір взятися до роботи тільки з нового року. І почав рішуче. Та раптом побачив, що не посуваюся вперед ні на крок. Досі сяк-так міркував над своєю темою і думав, наче вже маю майже готовий скелет, та коли почав писати, то вхопився за голову. Зрештою, щоб не морочитись доведенням до ладу своїх думок, я вирішив використати матеріал з літератури й додати свої висновки.

Тема, яку обрав, була дуже близька до Сенсеєвого фаху. Колись я поцікавився його думкою про мій вибір, він поставився схвально. Тепер, опинившись у скруті, відразу пішов до Сенсея й запитав, яку літературу маю взяти. Сенсей охоче розповів мені все, що знав, і навіть запропонував кілька книжок зі своєї бібліотеки. Та він ні на волосинку не хотів узяти на себе керівництво моєю роботою.

- Останнім часом я мало читаю, тому відстав. Ліпше звернутися до котрогось університетського професора.

Тоді я раптом згадав слова його дружини про те, що колись Сенсей читав надзвичайно багато, а потім чомусь геть утратив інтерес до книжок. Я навіть забув про свою дипломну роботу й запитав:

- Чому тепер вас не цікавлять книжки, як колись?

Чому? Без причини... Мабуть, тому, що хоч би скільки прочитав, однаково не стану видатним. Та й...

- Та й що?

- Просто так, раніше, коли мене хтось щось питав і я не знав, то мені було ніяково, аж майже соромно, але останнім часом я вважаю, що не треба соромитися, коли чогось не знаєш. Тому, мабуть, і пропало бажання намарно читати. Словом, швидше тому, що я постарів.

Сенсей говорив дуже спокійно. Ці слова мене не дуже вразили, бо в них не відчувалось того гіркого присмаку, властивого людині, яка повернулася спиною до світу. Я пішов додому без думки про його старість, хоч і без захоплення як видатною особою.

Ото мучився сам, аж очі почервоніли, як у причинного, що чимось марить. Я шукав порад у товаришів, які закінчили університет попереднього року. Один з них сказав, що ледве встиг здати роботу в останній день, примчавши рикшею. Другий сказав, що приніс роботу чверть по п’ятій, і йому були б завернули її, якби не доброзичливість професора. Мене охопив неспокій, та водночас прийшла рішучість. Я щодня висиджував, скільки мав сил. А коли вставав з-за столу, то йшов у напівтемну бібліотеку і водив очима вгорі по полицях. Мої очі бігали по золочених літерах обкладинок, мов у дилетанта, який вишукує рідкісну книгу.

Розквітли сливи, а потім холодний вітер повернув на південь. Згодом я то тут, то там уловлював вістки, що нібито розцвіла сакура. Але, мов запряжений кінь, був підвладний і поганяла мене дипломна робота. До кінця квітня, поки вчасно закінчив роботу, я не ступав на Сенсеїв поріг.

XXXVI

Наступного дня, хоч яка була спека, я пішов купувати все, що мені замовили. Коли читав листа, все здавалося дрібницею, а згодом відчув, скільки того всього. У трамваї, обливаючись потом, я з ненавистю думав про селян, що не шкодують ні чужого часу, ні чужих клопотів.

Я не мав наміру ціле літо байдикувати, а заздалегідь склав собі розпорядок дня і тепер хотів знайти потрібні книжки. Задля цього був ладен втратити півдня на другому поверсі книжкового магазину Марудзен. Я підійшов до полиці з цікавими книжками й переглянув їх від початку до кінця.

З покупками найбільше клопоту завдали мені жіночі змінні комірці. В магазині їх було безліч. І я не знав, який обрати. Та й ціни були дуже різні. Дешеві на мій погляд виявлялись дуже дорогі, а котрі я мав за дорогі, були дешеві. Хоч як я крутив ними, а не міг добрати, чому така різниця в ціні. Я зовсім розгубився. І навіть пошкодував, що не попросив це зробити Сенсеєву дружину.

Я купив валізу. Звичайно, вона була проста, не імпортна, але двох блискучих бляшок на ній було досить, щоб сподобатися на селі. Ту валізку я купив на мамине прохання. Вона написала в листі, щоб по закінченні університету купив нову валізку і в ній привіз додому всі гостинці. Коли я прочитав це, то засміявся. Зрозумів, що вона мала на увазі, але це видавалося жартом.

Я виїхав з Токіо, як і казав Сенсеєві, на третій день. Від самої зими чув од нього застереження щодо батькової недуги й мав би непокоїтися, але я чомусь був спокійний. Більше думав про маму, як то їй буде, коли батька не стане. Десь у душі вже був готовий до того, що скоро батько помре. І в листі до брата на Кюсю написав, що вже нема надій на батькове одужання. Навіть порадив братові постаратися ще цього літа навідатись додому й побачитися з батьком. А ще додав такі щемкі слова, що старим дуже самітно в селі й ми, діти, повинні б жаліти батьків. Я написав це під хвилевим враженням. А потім мій настрій змінився.

У поїзді я думав про таку суперечність. І сам собі здавався таким лицеміром, що зробилось неприємно. Я знову згадав про Сенсея та його дружину. Особливо на пам’яті була та розмова, коли три дні тому мене було запрошено на вечерю.

«Хто помре перший?» - повторив я в думці те запитання, що виникло тоді між Сенсеєм і його дружиною. Я подумав собі, що на таке запитання ніхто не дасть певної відповіді. А якби було очевидно, хто помре перший, то що б зробив Сенсей? Що зробила б пані? Я подумав, що вони не придумали б нічого мудрішого, як жити своїм звичним ладом. (Як ото я, що не можу нічого вдіяти, коли знаю, що батькові залишилися лічені дні.) Я дивився на людину як марну істоту, а її лицемірство, породжене безпорадністю, мав за нікчемство.

Книга друга

БАТЬКИ І Я

І

Я приїхав додому й здивувався, бо батькове здоров’я майже не змінилося відтоді, коли я був на канікулах.

- А-а, приїхав? От і добре, що вже закінчив університет. Поче- кай-но трошки, я вмиюся.

Батько саме порядкував у садку. Він пішов за хату, де була криниця:, а за ним маяла хусточка, прив’язана ззаду до старого бриля, щоб не пекло сонце.

Я був зворушений такою батьковою радістю, бо сам ставився до закінчення університету як до звичайної події.

- Як добре, що ти вже закінчив університет.

Ці слова він повторював багато разів. Я подумки порівнював його радість із настроєм Сенсея, коли того вечора за столом він сказав: «Вітаю». Сенсея, що вітав на словах, а в душі був байдужий, я мав за шляхетнішого від батька, що тішився цим, як дитина. Врешті я почав перейматися неприязню до батькової обмежености. Я сказав:

- Нічого особливого в цьому немає. Щороку сотні людей закінчують університет.

Батько здивувався.

- Я не кажу про саме закінчення. Хоча й це дуже добре, але я маю на оці щось інше. Якби ти знав!..

Я просив пояснити, що він має за увазі. Батько не дуже радо, але врешті сказав:

- Власне, я кажу, що це для мене дуже добре. Сам знаєш: я хворий. Тоді, як ти був на зимових канікулах, я думав, що протягну заледве три-чотири місяці. Яке щастя, що я досі на ногах, І навіть у русі. Й ось ти закінчив університет. Тому я щасливий. Хіба це не щастя для батька, що його син, для котрого він так старався, закінчив університет ще за його життя, а не посмерті? Тобі, вже такому вченому, може, й не цікаво, що я тільки й кажу: «Як добре, як добре, що ти закінчив університет». Але подивися на все моїми очима й побачиш, то все інакше. Закінчення університету більше тішить мене, ніж тебе. Розумієш?

Я не мав слів. Я був вражений так, що не здобувся на пробачення, і похнюпив голову. Здавалось, батько спокійно чекає своєї смерти. Більше того, він уже був начебто змирився з думкою, що напевно помре раніше, ніж я закінчу університет. Який же я дурень, мені й на гадку не спало, як відгукнеться в батьковому серці моє закінчення університету. Я вийняв з валізки диплом і показав батькові та матері як щось дороге. Диплом був чимось притиснутий і втратив свій первісний вигляд. Батько старанно розгладив його.

- Таку річ треба скрутити й нести в руці.

- Треба було в середину вставити осердя, - докинула мати.

Батько роздивився диплом, а потім підвівся, підійшов до токономи й поклав його на видноті, щоб відразу впадав у вічі. На такі випадки я завжди мав що сказати, але тоді почувався якось незвичайно. Не хотів ні слова перечити батькові й матері, а мовчки здався на їхню волю. Цупкий папір ніяк не піддавався батькові. Тільки-но прилаштує, а він знову скручується.

II

Я відвів маму набік і запитав про батькове здоров’я.

- Він так вештається в садку, наче геть здоровий. Чи то добре?

- Наче ж добре. Здається, він одужав.

Мати була дуже спокійна. Як жінка, що живе далеко від міста серед лісів і полів, вона не зналась на таких речах. Мені здавалося навіть дивним, що тоді, коли він був знепритомнів, вона аж так налякалася і так переживала.

- Але ж пам’ятаєте, лікар тоді сказав, що справи кепські?

- Так, але нема нічого дивнішого від людського тіла. Он же сусід, якого лікар мав за пропащого, дотепер в доброму здоров’ї. Попервах я сама переживала, думала, йому треба якнайменше рухатись. Але така вже його вдача. Хоч він і шанується, але дуже впертий. Як візьме собі в голову, що вже здоровий, то хоч гопки скач.

Я згадав, як тоді, на зимові канікули, батько намагався, щоб мати дозволила йому встати з ліжка. «Я вже здоровий, а мама все перебільшує», - на згадку про ті слова не хотілося докоряти матері. «Але інші повинні хоч трошки його стримувати», - мало не сказав я, та в останню мить передумав. Тільки розповів їй усе, що знав про його недугу. А мої знання не сягали далі почутого від Сенсея і його дружини. Мати нічим не показала, що це її занепокоїло.

- Ти ба! Й від тої самої хвороби? Жаль. А скільки мала років? - спитала мати.

Що вже тут було казати, я залишив це запитання без відповіді й пішов до батька. Він слухав мої зауваги серйозніше, ніж мати.

- То правда. Все, як кажеш. Але мій організм є мій, і хто за стільки літ ліпше знає, як маю шануватися? - сказав він.

На ці слова мати криво посміхнулася.

- От бачиш, - мовила вона.

- І все-таки тато рихтується до смерти. Тим-то так зрадів, що я вже закінчив університет і повернувся додому. Він сам казав, що вже сумнівався, чи дочекається мого закінчення, й тепер дуже щасливий, що я за його життя повернувся з дипломом.

- Та то він на словах, а в душі певен, що зовсім здоровий.

- Невже?

- Каже, проживе ще десять чи й двадцять років. А часом і переді мною журиться. Зовсім недавно сказав: «Що ти будеш робити, коли я вмру? Сама залишишся в цій хаті?»

Я уявив собі стару велику сільську хату, де по батьковій смерті залишилася сама мати. Чи довго потривав би цей дім без батька? Що зробить брат? Що скаже мати? Чи я за таких обставин зміг би розлучитися з цією землею і безжурно жити в Токіо? Я глянув на матір і згадав Сенсеєві слова про те, аби я за батькового життя домігся розподілу майна.

- я не журюся, бо коли людина сама каже, що помре, то ще не скоро помре. Хоч батько одно говорить про свою смерть, та, мабуть, ще проживе не один рік. Мабуть, ближчі до смерті ті, що мовчать і здорові.

Я слухав мамині простодушні розумування, про котрі годі сказати - з теорії вони чи зі статистики.

XII

Коли приїхав брат, батько читав у ліжку газету. Він здавна за таким заняттям не бачив нічого довкруги, а відколи не вставав, то з нудьги читав ще більше. Ні мати, ні я не перечили йому, бо вважали, що хворому треба дати волю.

- Я радий, що ви ще так добре почуваєтеся. Бо думав, що приїду, а вам геть кепсько. А наразі нічого страшного, еге ж? - сказав брат до батька. В його надміру веселому тоні мені вчувалася нещирість. Та й потім, наодинці зі мною, він мав пригнічений вигляд.

- Батько не повинен читати стільки газет, еге ж?

- І я так думав, але він дуже хоче читати, то що вдієш. Брат без слова вислухав мене, а потім каже:

- Чи він розуміє?

Мабуть, брат припускав, що в недузі пригас батьків розум.

- Аякже. Недавно я говорив з ним мало не півгодини і не завважив найменших звихів. Він, мабуть, ще досить довго потримається.

Майже одночасно з братом прибув наш зять, шваґер. Він був куди спокійніший від нас. Батько розпитував про нашу сестру.

- Так, здоров’я треба шанувати і нема чого без потреби трястися в потязі. Я більше журився б, якби вона не послухалась і приїхала до мене, - сказав батько, потім додав: - Я не маю нічого проти, бо як одужаю, то поїду до вас подивитися на малого.

Про смерть генерала Ноґі батько також дізнався перший з газети.

- Яка смерть, яка смерть! — скрикнув він.

Ми нічого не знали й стояли як укопані.

- Мені аж мороз по шкірі пішов, — сказав потім брат. — Мене шибнула думка, що він спав з глузду.

- Я також злякався, — співчутливо додав зять.

Тоді в газетах було чимало саме таких статей, які полюбляли селяни. Я сидів коло батька й терпляче читав йому. А в вільну хвилину брав газети з собою й перечитував від початку до кінця. Перед моїми очима ще довго стояли постаті генерала Ноґі у військовій формі і його дружини в убранні придворної пані.

В ту мить, коли негадано зірвався вітер і побурив дерева й трави сільського краєвиду, я отримав від Сенсея телеграму. В такій закутині, де навіть пси гавкають на людину в європейському одязі, телеграма була великою подією. Її вручили матері, і вона, дуже здивована, відкликала мене набік, щоб ніхто не чув нашої розмови.

- Що там? — спитала вона, стоячи біля мене і чекаючи, поки я сам відкрию.

У телеграмі тільки й було, що Сенсей хоче побачитися зі мною, то чи не міг би я приїхати. Я похнюпив голову.

- Це, напевне, щось про посаду, — виснувала мати.

Я припускав і таку причину. Але задля подібної справи це здавалося трохи дивним. У будь-якому разі я порадився з братом і шваґром, і стало на тім, що я не можу покинути хворого батька й поїхати до Токіо. Мати була такої ж думки, то я відповів телеграмою, що не можу поїхати. При тому додав кілька слів про тяжкий батьків стан, та це не заспокоїло мене, і ще того ж дня я написав і відіслав йому листа зі всіма подробицями. Мати була цілком певна, що йшлося про мою посаду, і зажурено сказала:

- В таку неслушну годину, то що вдієш.

XVII

Того дня хворий почувавсь особливо погано. Коли я хотів був вийти на подвір’я, мене в коридорі окликнув брат: «Куди йдеш?» таким тоном, як вартовий питає гасло.

- Стан у батька тяжкий, треба бути коло нього, — зауважив він.

Я й сам це знав, отож повернувся до кімнати, а лист ще був за пазухою. Батько розтулив очі і запитав, хто тут є. Мати називала кожного, а він щоразу кивав, що розуміє. А коли не подавав знаку, то мати говорила голосніше і питала, чи зрозумів, що це той і той.

- Дуже дякую за клопоти, — казав батько.

І знову впадав у непам’ять. Усі, хто був коло нього, мовчки дивилися на хворого. Потім хтось перший устав і вийшов до сусідньої кімнати. За хвилину ще один. Я третім подався до своєї кімнати. Хотів нарешті прочитати листа, якого досі тримав за пазухою. Що й казати, то не просто було зробити біля батька. Та й лист був дуже великий, і я не зміг би прочитати його там одним духом. Аж ось нарешті влучив хвилину.

Я розірвав міцний конверт, мов хотів здерти його. Звідтам виглянув рукопис на гарному розлінованому папері. Лист було складено вчетверо, я випростав зігнутий папір, щоб легше читати.

Моє серце затремтіло на думку, що б то могло бути в такій великій купі паперу й чорнила. А водночас мене непокоїли події в кімнаті хворого. Я мав передчуття, що не дочитаю листа, як щось станеться з батьком або ж хтось мене покличе — брат, мати чи й дядько. Я не міг заспокоїтись і ґрунтовно взятися до листа, а хапливо перебіг очима першу сторінку. Там було таке:

«Ти питав мене про моє минуле, але тоді я не міг відповісти тобі. А тепер, думаю, вже з легкою душею розповім усе дочиста. Бо я досяг свободи. А вона — звичайна людська свобода, що може відійти, поки ти приїдеш до Токіо. Отже, якщо не скористатися нею тепер, то чого доброго назавжди пропущу нагоду виповісти тобі своє минуле як досвід життя. В такому разі моя тверда обіцянка обернулася б брехнею. З огляду на обставини я поклав розповісти тобі пером про те, що повинен був говорити вголос».

Я дочитав до цього місця і аж тепер збагнув, задля чого написано такого довгого листа. З самого початку я був певен, що Сенсей нічого не напише мені про посаду. Але чому це він, що не любив брати до рук пера, завдав собі клопоту написати аж так багато? Чому він не міг почекати, поки я приїду до Токіо?

«Розповідаю тому, що прийшла свобода. Але ця свобода щезне назавжди».

Я повторяв це у думці і намагався збагнути все. Та враз мене пройняв страшний неспокій. Я знову взявся до листа. І в цю мить з кімнати хворого брат покликав мене. Я злякано зірвався з місця й побіг сіньми. Був готовий до того, що прийшла остання батькова година.

XVIII

Біля хворого вже був лікар. Він саме робив промивання шлунку. Медсестра спала в окремій кімнаті, бо за ніч натомилася. Брат розгублено стояв коло лікаря, адже така процедура була йому незвична. Коли прийшов, він сказав: «Поможи-но», а сам сів. Я замінив брата і підставляв під батька проолієний папір.

Видно було, що батькові полегшало. Лікар просидів коло нього з півгодини, поки впевнився, що шлунок промито. Сказав, що ще прийде, а в разі потреби його можна викликати будь-коли.

Я відразу забрався з кімнати, де відчувалася лиха переміна, й знову взявся до листа. Але на душі було бентежно. Я ще не сів за стіл, як причув, ніби знову гучний братів поклик. Зі страху на саму думку, що це вже востаннє, мої руки затряслись. І я безтямно гортав сторінки Сенсеєвого листа. Мої очі бачили лиш ієрогліфи, старанно виписані на сторінках з рівними полями. Але я не мав сил читати їх. Я не міг читати навіть з п’ятого на десяте. Коли я дійшов до останньої сторінки, то вже хотів був згорнути листа, аж тут мені в вічі впали останні слова:

«Коли цей лист буде в твоїх руках, то я вже, мабуть, покину цей світ. Вже буду покійник».

Я здригнувся. Відчув, що моя неспокійна досі душа враз мов заціпеніла. Я почав гортати сторінки назад і наприкінці кожної читав по реченню. Хотів у цю ж мить дізнатися про те, що повинен був знати, і жадібно хапав очима мерехтливі знаки. Тоді мене найбільше цікавило, як почувається Сенсей. А його минуле, те минуле, про котре він колись обіцяв розповісти, було мені байдуже. Я невдоволено згорнув листа, в котрому не міг відразу схопити потрібне, гортаючи ззаду наперед.

Я підійшов до порога батькової кімнати, щоб глянути на хворого. Там було дуже тихо. Самотньо і втомлено коло нього сиділа лиш мати. Я запитав:

- Як він там?

Мата відповіла:

- Та начеб тримається.

Я нахилився над ним і спитав:

- То як, помогло промивання?

Батько кивнув. Навіть виразно сказав:

- Дякую.

Його розум був напродив ясний.

Я знову пішов до своєї кімнати. Там глянув на годинника і почав переглядати розклад руху поїздів. Раптом підвівся, поправив пояс-обі, стромив Сенсеєвого листа до кишені, а відтак вийшов тильними дверима. Я вбіг до лікаря в дім у безтямі. Хотів почути від нього, чи батько протягне ще два-три дні. Але лікаря вдома не було. Я не мав часу чекати, поки він повернеться. Серце калатало як шалене. Я найняв рикшу й мерщій на станцію.

Там я взяв клаптик паперу й написав олівцем записку матері й братові. Записка була зовсім проста, але на думку, що це ліпше, ніж поїхати без слова, попросив рикшу негайно завезти її моїм рідним. І без вагання вскочив у поїзд, що прямував до Токіо. В гуркітливому вагоні третього класу вийняв з кишені листа й нарешті почав читати його від початку до кінця.

Книга третя

СЕНСЕЙ І ПЕРЕДСМЕРТНИЙ ЛИСТ

І

«...Цього літа я отримав два чи три твоїх листи. Й добре пам’ятаю, що в другому ти просив знайти тобі посаду в Токіо. Коли отримав листа, хотів щось зробити. Принаймні, думав, треба відповісти. Але скажу тобі правду, я ані пальцем не кивнув, щоб виконати твоє прохання. Як сам знаєш, не можу в тім ділі нічого зробити, і не тільки через вузьке коло знайомих, а й через мою самітність у світі. Але все це марне. Правду кажучи, в цей час я не знав, що робити з самим собою. Чи й далі нидіти серед людей, мов покинута мумія, чи?... Я здригався щоразу, коли в думці повторював оте «чи». В таку мить сам собі здався людиною, що опинилася край прірви й глянула в страшну безодню. Я не мав відваги. І як багато безвольних, мучився в душі. На жаль, щиро визнаю: тоді ти для мене не існував. То що вже казати про такі речі, як твоя посада, твої засоби до життя. Це мене зовсім не обходило. Я був байдужий і не хотів перейматися цим. Поклав твого листа до теки й знову поринув у свої думки, згорнувши руки. Чи повинна журитись і клопотатися про якусь там посаду людина, що допіру закінчила університет і має змогу пожити вдома? Так думав я тоді про тебе під свій пригнічений настрій. Щиро признаюсь тобі на виправдання, бо мусив щось сказати й про це. І говорю навідруб не для того, щоб розсердити тебе. Я щиро вірю, що коли ти прочитаєш листа до кінця, то все достоту зрозумієш. А що я ні словом не озвався тоді, коли треба було щось відповісти, то хочу пробачитися перед тобою за таку провину.

Потім послав телеграму. Бо хотів побачитися з тобою. Й виконати твоє бажання — розповісти про своє минуле. Ти відповів телеграмою, що зараз не можеш виїхати до Токіо, і я був у відчаї. А що ти написав мені ще й великого листа, то я добре зрозумів, чому не можеш приїхати. Не маю причин вважати тебе неввічливим чи яким там. Чи ти міг залишити дім з огляду на недугу дорогого батька? Втім, я зле зробив, бо забув, що твій батько стоїть між життям і смертю... Коли я слав телеграму, то зовсім забув про твого батька. Хоча тоді, в Токіо, сам радив тобі поспішати, бо він у тяжкому стані. Але такий-ото я нерозважний. І не через розумову слабість, а від того, що мене гнітить минуле. Я й у цьому цілком визнаю свою провину. Даруй же мені.

Коли я читав твого листа — останнього, то подумав, що зле вчинив. Узяв перо з думкою написати тобі про це, але не написав ані рядка. Як писати, думав собі, то оцього останнього листа, але тоді ще було зарано. Тим-то й надіслав тобі другу телеграму, що можеш не приїжджати.

II

Потім я взявся до цього листа. А що не звик щодня тримати в руках перо, то тяжко мучився. Мене гнітило, що не годен передати всього - обставин, думок, як хотілося. Я мало не зрікся ідеї виконати свій обов’язок перед тобою. На певний час навіть облишав перо, щоб трохи перечекати, але з того нічого не виходило. Не минало й години, як мене тягло до писання. І якби ти був мною, то, мабуть, не повірив би, що бачиш людину, яка шанує почуття обов’язку. Що ж, не перечу. Але добре знаєш, що я самотня людина, яка майже зреклася світу, й коли розглянуся на всі чотири сторони, то ніде не бачу такого, до чого справді мусив відчувати обов’язок. Навмисне чи мимоволі, але я жив так, щоб до краю обмежити цей обов’язок. І не тому, ніби байдужий до цього. Може, якраз навпаки, через надто гостре почуття обов’язку, якого не годен позбутися, я почав таке тихе життя. І мене мучить сумління, що не виконав обіцяного. А щоб спокутувати свою провину, знову й знов беру до рук відкладене перо.

Я хочу написати не тільки про це. Обов’язок — то одне, але я маю згадати про своє минуле. А що воно — мною пережите, то, мабуть, можу сказати, що це — моя власність. То чи не жаль померти і нікому не передати того? Таки, думав, жаль. Але якби я мав передати тому, хто не може прийняти його, то вже ліпше забрати з собою в могилу. І якби я не знав тебе, то моє минуле, мабуть, назавжди залишилося б минулим і ніхто навіть здогадом нічого не дізнався б. Серед мільйонів японців я хочу розповісти про своє минуле тільки тобі. Бо ти відвертий і щирий. Бо ти так просто й сказав, що хочеш учитися з живого людського життя.

Я безоглядно кидаю на твою голову темну хмару людського світу. Але не бійся, пильно вдивляйсь у темряву й бери те, що знадобиться. Я називаю темним те, що в своїх основах є темне з погляду людської доброти. Я виховався в доброті. Може, сьогоднішня молодь має вже інше розуміння людської доброти. Та хоч би як я помилявся, але що моє — то моє. І воно не тимчасове, взяте на заставу вбрання. І я гадаю, що воно хоч трохи знадобиться тобі, людині, яка прагне осягти щось.

Мабуть, пам’ятаєш, як ти часто сперечався зі мною про сучасні ідеї. І, мабуть, добре знаєш моє ставлення до них. Я не ганив твоїх поглядів, але й не знаходив у душі поваги до них. Твої міркування не мали виразного тла, та й ти замолодий, щоб мати своє минуле. Іноді я сміявся. А часом бачив, що ти невдоволений. Врешті ти почав наполягати, щоб я розкрив перед тобою власне минуле, як книжку з малюнками. Тоді я вперше відчув повагу до тебе. Бо ти безоглядно засвідчив свою рішучість вихопити з моєї душі щось живе. Хотів розпанахати моє серце й сьорбнути теплої крови. Тоді я ще був живий. І не хотів умирати. Тому я відповів: хай колись. Тепер же я сам розпанахую своє серце і його кров’ю хлюпаю в твоє лице. Буду радий, якщо в годину, коли перестане битися моє серце, в твоїх грудях зажевріє нове життя.

III

Мої батьки померли, коли я не мав ще й двадцяти років. Пам’ятаю, дружина колись тобі говорила, що обоє померли на ту саму недугу. А ще вона говорила, і тебе це здивувало, що вони померли майже одночасно. Правду кажучи, батько помер від страшного черевного тифу. А мати, доглядаючи його, заразилася.

Я був у них єдиний син. Батьки жили в достатку й виховували мене з почуттям людської гідности. Коли оглядаюсь на своє минуле, то думаю, що якби вони тоді не померли або залишився живий хтось один, батько чи мати, то я, мабуть, донині зберіг би це почуття людської гідности.

По їхній смерті я залишився на роздоріжжі. Не мав ні знань, ні досвіду, то й жодних практичних навиків. Коли батько вмирав, мати не могла бути коло нього. Коли вмирала мати, їй ще не сказали про його смерть. Я не знаю, чи мати знала це, а чи, як дехто казав, була певна, що батько вже поправляється. Вона попросила дядька, щоб він заопікувався всім. У ту мить я був коло неї, і вона, мов киваючи пальцем на мене, сказала: «Прошу тебе, подбай про мого сина». А що я вже раніше мав дозвіл поїхати до Токіо, то вона, здавалось, хотіла сказати й про це. Але на її слова «до Токіо» він урвав її:

- Добре, але тобі не треба хвилюватися.

Мабуть, вона витримала велику лихоманку, бо дядько обернувся до мене й похвально сказав:

- Міцна.

Коли я думаю тепер, то не знаю, чи то справді був мамин заповіт. Вона, звісно, знала, яка страшна в батька недуга. І знала, що й сама заразилась. Але не вірила, що та хвороба таки доконає її, й сподівалася на порятунок. Вона часто марила, і хоч які виразні та логічні були її слова, та потім нічого вона не пам’ятала. Тому... але річ не в тім. Відтоді-то я взяв за звичку доходити до суті речей і розглядати їх зусібіч. Мабуть, варто застерегти тебе від думки, що як приклад з життя, це не дуже стосується головної теми. Втім, читай далі. Вважаю, що моя вдача привела мене до розважного погляду на вчинки й поведінку окремих людей і до того, що згодом я щораз більше сумнівався в людській повазі до засад моралі. І запам’ятай, що це дуже допомогло мені в усіх поневіряннях і муках.

Якщо збочимо з головної теми розмови й важко стане розуміти, до чого воно, то повернімося трохи назад. Вважаю, що порівняно з іншими людьми, що опинилися в такому ж становищі, я досить врівноважений, щоб писати цього довгого листа. Вже навіть не чую дренькоту трамваїв, хоч їх чути, коли всі сплять. З-за вікна вловлюю тільки тихе й сумне сюрчання цикад, яке навіює згадки про росяну осінь. За стіною спокійно спить собі дружина й ні про що не здогадується. Коли пишу, кінчик пера рипить на кожному ієрогліфі. Тепер я спокійно схилився над папером. Думаю, почерк такий поганий не з нервів, а від незвички до писання.

IV

Коли я залишився сам-один, то не мав іншого виходу, як покластися на дядька, та так казала й мати. Дядько прибрав усе до своїх рук і всім порядкував. Навіть вирядив мене до Токіо, як я того прагнув.

Там я вступив до коледжу. Тодішні студенти мали куди крутішу і нахабнішу вдачу, ніж теперішні. Серед моїх знайомих був такий, що одного разу зчинив сварку з якимсь ремісником і до крови побив його голову своїми сандалями. То сталося під кінець пиятики, і в запеклій бійці противник забрав його формовий кашкет. А на підкладці кашкета на білому ромбику полотна було виразно написане ім’я власника-студента. Отож він ускочив у добру халепу, так що мало не дійшло до поліції. Але приятелі зробили все, й урешті пощастило уникнути розголосу. Такі бешкети можуть видатися тобі, що вчився в теперішніх пристойних умовах, безглуздими. Зате в них була якась невимушеність, чого нема в теперішніх студентах. Тоді я діставав щомісяця від дядька значно менше грошей, ніж ти отримуєш від батька на навчання. (Звичайно і ціни змінились.) Але я не знав біди. Більше того, мені не доводилося заздрити однокурсникам. Коли згадую про це тепер, то навіть думаю, що інші заздрили мені. Бо, крім щомісячних грошових переказів, я міг просити в дядька гроші на книжки (вже тоді любив купувати книжки) або на якісь непередбачені потреби, і ці гроші витрачав на свій розсуд.

Я тоді нічого не знав про наші газетні справи і не тільки вірив дядькові, а з доброго серця навіть поважав його як благодійника. Дядько був ділова людина. Він навіть став депутатом префектурної ради. Здається, завдяки цьому мав зв’язки з політичною партією. Він був молодший брат батька, але вдачу мав зовсім іншу. Батько був людина чесна, шанував і оберігав спадок, який перейшов до нього від діда-прадіда. Його найбільша радість були чай і квіти. А ще він любив читати вірші. Здається, також кохався в рідкісних книжках і каліграфічних картинах. Наш дім був у селі, а з міста, що за два рі, — там жив дядько, — до батька спеціально приходив торговець, щоб запропонувати какемоно чи курильницю для пахощів. Власне кажучи, батька можна було назвати man of means. Він був сільський джентльмен з досить вишуканими вподобаннями. Тому в їхній вдачі, батька та дядька, що дивився на все далекосяжно, була велика різниця. І все-таки вони жили дружно. Батько, говорячи про нього, зауважив, що то людина діла й подає більші надії, ніж він сам. А ще казав, що люди, які успадковують майно від батьків, нікудишні, бо їм не доводиться боротись за місце під сонцем і їхні здібності гаснуть. Ці слова мати також чула. І я чув. Враження таке, що батько казав їх саме для мене.

- Запам’ятай це собі! — Й він настановчо глянув на мене.

І я цього досі не забув. Чи міг я сумніватися в дядькові, якому так довіряв і якого так хвалив мій батько? Коли не стало ні батька, ні матері, а до полагодження всіх моїх справ мусив узятися він, то я не тільки пишався ним. Він став людиною, потрібною для мого існування.

X

Тепер, коли я вже був не без грошей, то надумав покинути гамірний пансіон і збудувати собі дім. Але журився, що матиму мороку з купівлею домашніх речей, та й доведеться найняти бабусю, аби доглядала за домом, а коли трапиться нечесна людина, то буде біда, а особливо, коли доведеться кудись поїхати. Отож здійснення цього задуму здавалося мені сумнівним. Одного разу я вибрався на прогулянку, а водночас хотів приглянути собі хату, то пішов на захід схилом Хонґодай, а потім узяв угору схилом Коїсіґава в бік храму Дендзу. Відколи тут пролягла трамвайна лінія, місце невпізнанно змінилося, колись же лівобіч була глиняна стіна зброярні, а праворуч — пустир, порослий бур’яном. Я стояв у траві і бездумно дивився на крутосхил. Та й тепер тут непогане місце, але тоді привабливість західної сторони була особлива. Скільки сягало око, стелилася густа свіжа зелень, і серце відпочивало. Раптом мені спало на думку, чи, бува, тут не натраплю підходящого будиночка. Отож я перейшов зарослий пустир і вузькою вуличкою подався на північ. Цей квартал не приваблює і тепер, а тоді ряди перехняблених будиночків мали зовсім неохайний вигляд. Я обійшов кілька разів ті вулички й провулки. Врешті зайшов до солодарні й запитав у господині, чи не має тут хтось до винайму невеликого дому. Вона перепитала: «До винайму?» — і на якийсь час схилила голову, щось собі мурмочучи. Я вже ні на що не сподівався і хотів собі йти. Аж тут вона питає: «А приватний пансіон не досить?» Я на мить завагався. А потім почав міркувати, чи не ліпше бути квартирантом з харчем у чиємусь домі, ніж морочитися з власним господарством. Отож я примостився в тій солодарні й попросив господиню докладніше розповісти про все.

То був дім, де мешкала офіцерська вдова з донькою, осиротіла сім’я. Господиня казала, що офіцер загинув на японо-китайській війні. Ще торік вони мешкали десь біля військового училища на Іціґаї. Тримали навіть свою стайню, а дім був дуже великий, вони продали його й перебралися сюди. А що родина маленька і самим сумно й прикро, то взяли б квартиранта, якщо трапиться підходяща людина. Я довідався від господині, що в удови є ще й служниця. Спало на думку, що там повинно бути спокійно й затишно. Але якщо припреться несподівано такий, як я, що видає себе за студента без певного походження, то йому відразу відмовлять, Я подумав, чи не почекати. А втім, як студент я справляв не таке-то й погане враження. Та й на голові мав студентського кашкета. Ти, мабуть, дивуєшся, чому я згадую про студентський кашкет. Річ у тім, що тодішні студенти, на відміну від теперішніх, мали довіру в людей. І в таких випадках чотирикутний кашкет додавав мені впевнености. Я зробив так, як радила господарка солодарні: не шукав знайомств, а просто пішов до дому вдови-офіцерші.

Я покликав господиню й виклав свою потребу. Вдова розпитувала мене про походження, про університет, фах. Мабуть, мої відповіді задовольнили її, бо вона відразу сказала, що можу перебиратися будь-коли. Це була безпосередня й відверта людина. Я подумав, чи то всі жінки військових такі, і почувався захопленим. Я і захоплювався, й дивувався. І навіть почав був сумніватись, чи залишилося в її вдачі місце для смутку.

XI

Я відразу переїхав у той дім і винайняв тут житло. То була найгарніша кімната в усьому домі. Тоді в районі Хонґо вже де-не-де будували розкішні пансіони, і я знав, що як студент маю теж дуже гарне помешкання. Але моя нова квартира була набагато гарніша. Тоді вона здавалася мені аж занадто розкішною.

Кімната була велика — мала вісім дзьо. В токономі встановлено дводільну поличку, а в стіну навпроти веранди — шафу. Вікна не було, зате з веранди, оберненої на південь, падало багато світла.

Коли я перебрався туди, то побачив у токономі живі квіти й біля них кото, оперте до стіни. Ні квіти, ні кото не подобалися мені. Я, вихований коло батька, що кохався в китайській поезії, каліграфії і церемонії чаювання, ще змалку набув стриманих уподобань. Мабуть, тому зневажливо ставився до таких прикрас.

Ті рідкісні речі, що їх батько збирав усе життя, дядько порозтринькував, лишилося небагато. Коли я від’їжджав із села, то попросив свого давнього шкільного приятеля взяти їх на зберігання. Але чотири чи п’ять какемоно, які сподобалися мені, поклав на дно валізки й привіз до Токіо. Відразу по переїзді хотів вийняти їх і повісити в токономі собі на втіху. Та коли побачив, що тут є кото й ікебана, то не наважився. Згодом дізнався, що ті квіти поставлено саме для мене. В думці я криво посміхнувся. Кото стояло там і раніше, а іншого місця начеб не було, то вже мало залишитися.

Нічого дивного, якщо в ході моєї розповіді в твоїй уяві майнула дівоча постать. Мене це цікавило ще до переїзду. Чи тому, що я вже був під впливом таких поганих думок, чи ще не звик до людей, під час першої зустрічі з дочкою я промимрив якесь невиразне привітання. А вона зашарілася. До того я уявляв собі її копією матінки. Й мої уявлення були не на користь дочки. Вдова — жінка військового, то що вже хотіти від неї, думав я собі, але мені спадало на думку, що й дочка така сама. Та тільки-но побачив її, як мої припущення розвіялися. Й мене якось по-новому торкнувся повів протилежної статі, як ніколи досі. Відтоді ікебана в токономі перестала бути мені осоружна. І кото в тій токономі вже не дратувало.

Коли квіти починали в’янути, з’являлися свіжі. І кото часом брали до кімнати за рогом моєї. Тоді я підпирав щоку руками і в своїй кімнаті слухав гру на кото. Я не розумів, чи то вправна гра. Та оскільки не чув складних мелодій, то думав, що гра, мабуть, невправна. І навіть дійшов висновку, що дівчина грає на кото так само, як робить ікебану. На квітах я добре знався і бачив, що дочка до цього не вдатна.

Але дівчина ні на що не зважала і прикрашала мою токоному різними квітами. І букет завжди був однаковий. Годі було завважити, чи міняла вона колись вазу. Втім, її музика була ще дивніша за квіти. Вона тільки вдаряла по струнах і зовсім не подавала живого голосу. Не кажу, що не співала, але голос був такий тихий, мов у потаємній розмові. А коли їй дорікали, то зовсім стихала.

Я з приємністю дивився на ту невмілу ікебану і слухав ту нехитру гру на кото.

XX

К. і я вступили на той самий факультет. На гроші, що йому надсилала прийомна родина, К. незворушно йшов дорогою, яка йому подобалася. Здавалось, його серце було спокійне, що там нічого не дізнаються, і безстрашне, бо коли дізнаються — йому все одно. К був холоднокровніший від мене.

На перші літні канікули К. додому не їздив. Сказав, що винайме кімнату в одному з храмів Комаґоме і вчитиметься. На початку вересня я повернувся, й він справді сидів як прикутий у брудному храмі біля Великої Каннон. Жив у тісній кімнаті коло головного залу, але мав вигляд щасливої людини, яка може вчитися чого і як хоче. Думаю, тоді я міг сказати, що його життя стає подібним на життя ченця. На зап’ястку він носив чотки. Я спитав, нащо вони йому, а він показав мені, як перебирати їх великим пальцем. Мабуть, не один раз перебирав їх за день. Але я не розумів, навіщо це. Хоч скільки перебирай, а кінця не дійдеш. Цікаво, з яким настроєм він робив це? Дрібниця, не варта уваги, але я про це часто думаю.

А ще я бачив у його кімнаті Біблію. Згадалося, що досі не раз чув від нього про сутри, а про християнство, навіть коли питали, не казав ні слова, — і це мене трохи здивувало Я не міг не запитати його про причину цього. К. сказав, що особливої причини нема. До того ж, додав він, коли буде нагода, охоче почитає й Коран. Здається, його дуже цікавили слова «Мохаммед і меч».

На друге літо вдома зажадали, щоб він приїхав, тож К. не міг відмовитися. Хоч і був там, але, здається, нічого не сказав про свій фах. Утім, його про це не дуже й питали. Ти сам закінчив університет і, мабуть, знаєш, що люди, на диво, не мають уявлення ні про студентське життя, ні про університетські порядки. А що ми живемо порівняно замкнено, то перебільшено думаємо, що всі подробиці наших переживань відомі кожному. З цього погляду К. ліпше від мене знав людей, то й з легким серцем знову повернувся до Токіо. Із села ми виїхали разом, і тільки-но сіли в поїзд, я відразу запитав, як там справи. Він казав, що все гаразд.

Треті літні канікули випали на той час, коли я вирішив назавжди покинути землю, де була могила моїх батьків. Тоді я вмовляв К., щоб він поїхав зі мною, але він не погодився, і навіть запитав мене, чому я щороку їжджу додому. Він, здається, хотів бути лише в Токіо й вчитися. Що ж, довелося їхати самому. Про те, які неспокійні були для мене ті два місяці у рідному селі, я вже писав і повторюватись не буду. У вересні, коли на душі було сумно й тяжко, до того ж самотньо, я знову зустрівся з К. В його житті також сталися зміни. Він написав своїм прийомним родичам листа, в якому зізнався в обмані. Я про це нічого не знав. Може, К. сподівався на легкодушну відповідь, що тепер нема іншої ради і має йти вибраною дорогою? У кожному разі здавалося, К. не хоче далі обманювати їх щодо свого навчання в університеті. Втім, він мав розуміти, що коли й далі обманюватиме, то так довго не потриває.

XXII

Коли вже та справа трохи притихла, я отримав довгого листа від чоловіка його старшої сестри. К. казав, що той чоловік як родич прийомної родини був близько причетний і до всиновлення, і до його повернення до рідних.

У листі він просив розповісти, як тепер мається К. Хотів якнайшвидше отримати відповідь, бо, писав, сестра переживає. К. більше любив свою сестру, що тепер жила в іншій родині, ніж брата, що посів батькове місце в храмі. Всіх народила одна мати, але між К. і його сестрою була досить велика різниця в роках. І здавалося, що в дитинстві справжньою матір’ю К. була не мачуха, а та сестра.

Я показав листа К. Він нічого не сказав, тільки згадав, що сам дістав од сестри два чи три листи такого змісту. І кожного разу відповідав, щоб не переживала. На жаль, сестра віддалася за незаможного і, крім співчуття, вона нічого не могла дати молодшому братові.

Я відповів його шваґрові те саме, що й сам К., а також натякнув, що все буде добре, бо в разі чого я допоможу товаришеві. З самого початку я вважав це за свій обов’язок. Крім доброзичливого намагання заспокоїти стурбовану сестру, в тому листі була ще й погорда до одної й другої родини, які колись, вважав я, зневажили мене.

К повернувся до рідних, коли був ще на першому курсі. І півтора року, до середини другого курсу, без жодної допомоги сам утримував себе. Але потроху з’являлись ознаки того, що таке натужливе життя підриває його здоров’я й дух. До цього, мабуть, спричинилася й та дотична проблема: розрив із прийомною родиною. Він ставав щоразу вразливіший. Іноді з його слів здавалося, що він один несе на своїх плечах усі лиха людства. А на найменше заперечення шаленів. Сама думка про те, що надії розвіюються, виводила його з терпіння. Що ж, кожен починає навчання в університеті з великими надіями, це мов нова мандрівка, та мине рік-другий, а там і навчанню кінець, й аж тоді завважиш, який повільний твій поступ. Половина студентів розчаровуються, й з К. було так само, навіть ще гірше, бо його розчарування було більшим. Урешті я подумав, що головне — заспокоїти його.

Я сказав йому, щоб не перепрацьовувався, й порадив, що задля майбутнього варто трохи розважитись і відпочити. Я давно знав, що його важко в чомусь переконати, бо він упертий, але тепер, коли взявся вмовляти, я побачив свою цілковиту безсиль. К. відповідав, що його мета — не просто навчання. Він хоче стати мужньою людиною, гартує в собі силу волі. А для цього, певен, треба жити в суворих умовах. Усе це нагадувало примху. Та й його сила волі в суворих умовах нітрохи не міцніла. Навіть з’явилися ознаки неврастенії. Що я міг удіяти? Вдавав, ніби цілком згоден з ним. Я навіть сказав, що сам хотів так жити. (Втім, це не були даремні слова. Бо К. мав здатність переконувати в своєму.) Врешті я сказав, що хотів би жити разом з ним і разом іти його нелегкою дорогою. Я навіть підігнув коліна перед нами, щоб похитнути його впертість. І врешті він прийшов до мого дому.

XXVI

Ми з К. були на тому самому факультеті, але на різних відділеннях, тож виходили з дому і поверталися в різний час. Якщо я з’являвся першим, то просто минав його порожню кімнату, а якщо він уже був удома, то я вітавсь і йшов до себе. Коли відчиняв двері, К. відривав очі од книжки. Й неодмінно питав, чи я щойно повернувся. Я або мовчки кивав головою, або відповідав «еге» і йшов собі.

Одного разу я мав справи в Канді й повернувся пізніше, ніж досі. Швидкою ходою підійшов до вхідних дверей і рвучко відчинив їх. І виразу почув голос хазяйчиної дочки. Мені спало на думку, що її голос доходить з кімнати К. Розташування кімнат у будинку було таке: просто від переднього входу — їдальня й кімната дочки, ліворуч — кімнати К. й моя, отож я вже обвикся тут і добре вловлював голоси. Я відразу причинив двері. В цю мить і її голос стих. Поки я скидав мешти — я носив незграбні мешти зі шнурівками, що саме ввійшли в моду, — й поки схилився, розшнурував, звідти вже нічого не стало чути. Це видалося дивним. А втім, думаю, може, помиляюсь. Я своїм звичаєм пішов через кімнату К., і коли відсунув фусуму, побачив їх обох. К., як завжди, запитав, чи я щойно повернувся. А дівчина сидячи привіталася. Може, то видалося, але її звичайне привітання прозвучало дуже сухо, так, мов у її голосі було щось неприродне. Запитав її, чи окусан удома. В моїх словах не було жодного умислу. Я запитав про це, бо в домі було напродив тихо.

Окусан таки не було вдома. Служниця також пішла разом з господинею. Вдома залишилися тільки К. та дочка. Я схилив голову набік. Бо давно вже жив тут, але ще жодного разу окусан не залишала мене самого з донькою. Я ще раз запитав у неї, чи сталося щось непередбачене. А вона тільки засміялася. Я ненавидів жінок, що сміються в подібних ситуаціях. Може, така вже їхня вдача, але дівчина часто сміялася з найменшої дрібнички. Та коли вона глянула на моє обличчя, то вмить споважніла. Відповіла, що нічого непередбаченого не сталося, просто мати мала якусь справу. Далі мені, квартирантові, питати не личило. Більше я нічого не сказав.

Я перевдягся й ще не сів, як повернулись окусан і служниця. А там і вечеряти був час, і ми всі зібралися за столом. У перші дні оселення до мене ставилися як до гостя, і коли наставала пора їсти, служниця вносила до моєї кімнати столик-тацю, але потроху мене відовчили від цього, бо узвичаїлося запрошувати до протилежної кімнати. Коли К. перебрався сюди, я наполіг, щоб до нього ставились так само. А на знак удячности подарував окусан гарненького столика, збитого з вузьких дощин, на складаних ніжках. Тепер, мабуть, у кожному домі є така річ, але тоді небагато родин сідали до їди за таким столом. Задля цього я сам їздив до столяра в Оцяномідзу і замовив його за власним рисунком.

За столом окусан пояснила мені, що продавець риби чомусь вчасно не прийшов, то вона пішла купити щось на вечерю. Я подумав: коли є квартиранти, то це природна річ, а дочка глянула на мене й розсміялася. Але окусан насварила її, і та притихла.

XXVII

Аж за тиждень мені знову випало застати їх разом у кімнаті К. І дочка засміялася, як тільки я ввійшов. Мабуть, треба було відразу спитати, що тут смішного. Та я мовчки пішов до своєї кімнати. К. навіть не встиг традиційно поцікавитися, чи я щойно повернувся. А дівчина, здається, відразу відслонила сьодзі й пішла до їдальні.

За вечерею вона сказала, що я дивна людина. Я не запитав чому, тільки спостеріг, що окусан гнівно глянула на дочку.

По вечері я пішов з К. на прогулянку. З тильного боку храму Дендзу ми обминули ботанічний сад і знову зійшли до підніжжя Томідзака. Для прогулянки не було мало, але за цей час ми майже нічого не сказали один одному. К. мав ще мовчазнішу вдачу, ніж я. Я сам не любив багато балакати, але під час прогулянки мені хотілося втягти його в розмову. А тема — передусім родина, де ми тепер жили. Мене цікавило його ставлення до окусан й одзьосан. Але він говорив такими відмовками, що не збагнеш, де тепло, а де зимно. Попри таку невиразну відповідь усе видавалося простим. Він більше дбав про навчання, ніж оглядався на цих жінок. Що ж, це було перед іспитами другого курсу, і з погляду звичайної людини К. був справжній студент. До того ж він приточив слова Сведенборґа про те-то й те-то, чим здивував мене, неосвіченого.

Окусан була дуже рада, що ми склали іспити. Вона нагадала, що нам залишився ще рік. А донька, єдина її гордість, також скоро мала закінчити школу. К. сказав мені, що дівчата, закінчуючи школу, нічого не знають. А шиття, кото, ікебану, чого наша господинька навчилася поза школою, він, здавалось, узагалі має за ніщо. Я сміявся з його необачности. І знову повторив свою давню думку, що вартість жінки не в цьому. Він не дуже перечив. Але й не визнав, що так воно й є. Це справило мені приємність. Його байдужий тон, здавалося, свідчить про давнє зневажливе ставлення до жінок. Він начебто був байдужий і до дочки, яку я вважав представницею жіноцтва. Коли озирнутися назад, то, очевидно, вже тоді в мені пробудилися ревнощі до К.

Я запитав його, чи не хотів би він разом зі мною поїхати кудись на канікули. К. натякнув, що нікуди не поїде. Що ж, він не міг мати таких забаганок, але коли я запрошував, то можна було б і погодитись. Я запитав, чому він відмовляється. І почув: просто так. Сказав, що хоче побути тут і почитати книжки. Я переконував його, що заради здоров’я ліпше поїхати в якесь курортне місце й там читати в прохолоді, та він відрубав, що в такому разі хай я їду собі сам. Але я не хотів залишати його тут. Мені вже не справляло великої приємности, що він потроху зближується з господинями. Можна навіть сказати, що здійснення моїх початкових намірів тепер було мені неприємне. Що й казати, я був дурень. А господиня побачила, що ми не можемо дійти згоди, й устряла в суперечку. Врешті ми поїхали на Босю.

XXXIV

Я запитав К., чи він ходив разом з молодою хазяйкою. К. сказав, що ні, й пояснив, що вони випадково зустрілися на вулиці Масаґо, то вертались разом. Мені довелося стриматись від інших запитань, які мимоволі виникали. Але під час обіду закортіло спитати дівчину. Вона засміялася ненависним мені сміхом, а потім сказала відгадати, куди ходила. Тоді я ще був запальний, і мене дратувала така несерйозна поведінка. До речі, з присутніх це завважила тільки старша пані. К. був незворушний. З поведінки доньки годі було певно зрозуміти, чи вона навмисне дратує мене, чи жартує без умислу. Як на свій вік, хазяєчка виявляла велику обачність, та я не міг не завважити в ній і властивих молодим дівчатам рис, які мені не подобалися. До того ж ті невподобні риси я побачив тоді, коли в нас замешкав К. Я ніяк не міг збагнути, від чого це, — чи з моєї ревности до К., чи такі вже вибрики хазяйчиної дочки! Я й досі не позбувся тої ревности. Як не раз тобі говорив, добре розумів, що на зворотній стороні мого кохання ворушилося саме це почуття. Сторонній міг подумати, що нерідко воно оживало від не вартих уваги дрібниць. Втім, чи такі ревнощі — не одна з граней кохання? Я знав, що по одруженні це почуття потроху гасне, але й почуття кохання не стає палкішим.

Мені спадало на думку, чи не скласти до її ніг своє нерішуче серце. Під «нею» я розумів не дочку, а її матір, окусан. І вже схилявся до думки, чи не поговорити з господинею, щоб віддала за мене свою доньку. І хоч я вже це твердо вирішив, та щодня відкладав розмову. Все це свідчить про мою нерішучість, але мені байдуже, та я не міг зробити ні кроку вперед не через брак сили волі. До появи К. мене стримував страх обману, і я не хотів приспішувати справи. А після появи К. мене весь час доймали сумніви, чи, бува, дочка не схиляється до нього. Я тримався думки, що якби вона звернула своє серце на К., а не на мене, то ліпше й не признаватися в коханні. Річ не в тім, що я боявся сорому. Всі мої помисли переймала думка, що осоружно жити разом з тою, чиї закохані очі впиваються в іншого. Я гадав, що є люди, які щасливі й тоді, коли одружаться з уподобаною дівчиною навіть проти її волі. Вони, думав собі, або ліпше знаються на життєвих справах, або телепні, що не розуміються на коханні. Я був такий спантеличений, що відганяв думку про можливість заспокоєння по одруженні. Власне, був теоретик вельми високого кохання. Водночас лишався практиком на диво обхідного кохання.

За той час, коли ми жили разом, не раз була нагода відверто звіритися в почуттях самій панночці, та я навмисне уникав цього. Тоді в мені сильно засіла думка, що за японським звичаєм так робити не личить. Та не можна безоглядно сказати, ніби мене стримувало тільки це. Я знав, що японці, а особливо дівчата, рідко осмілюються так просто звіритися в своїх почуттях.

XXXVI

К. ніяк не хотів припинити розмову про окусан і одзьосан. Нарешті почав розпитуватися про такі делікатні подробиці, що й я не міг відповісти. Це видалося мені не так докучливим, як дивним. Я згадував, як раніше заводив з ним розмову про цих жінок, і тепер не міг не бачити, що тон його мови змінився. Врешті я запитав, чому саме сьогодні він завів таку розмову. І тут К. раптом замовк. Але я добре бачив, як сіпаються його стиснуті вуста. Він мав неговірку вдачу. Коли хотів щось сказати, то своїм звичаєм спочатку щось мимрив собі під ніс. Мабуть, йому тяжко було розтулити вуста й вони розтулялися мовби проти його волі; сказані слова були вагомі. А коли голос уже пробивався крізь вуста, то був удвічі дужчий від звичайного.

Я дивився на його губи й відчував, що він хоче ще щось сказати, але я й на думку не покладав, про що може піти мова. І був дуже здивований. Уяви собі мене в ту мить, коли з його ледачих вуст упало зізнання в непереборному коханні до нашої молодої хазяйки. Я онімів, наче від помаху чарівної палички. Й не міг поворухнути язиком.

Чи тоді я був звалищем страху? Чи звалищем мук? У кожному разі був звалищем. Від голови до ніг я раптом остовпів, як камінь чи залізяка. Так закляк, що вже ледве дихав. На щастя, це тривало недовго. За мить я знову став самим собою. Й подумав, що тепер уже все. Пропало моє майбутнє.

Та яке майбутнє, того виразно й сам не уявляв. Сидів непорушно й відчував, як моя сорочка просякає неприємним потом з-під пахов. А тим часом К., як завжди, поволі розтуляючи свої мляві губи, звірявся в своїх почуттях. Це була для мене нестерпна мука. Й думаю, всі ті муки були видимі на моєму обличчі, як великі ієрогліфи реклами. К. мав би щось завважити, але він, мабуть, так був поглинутий своїм клопотом, що й не скинув оком на моє обличчя. Своє зізнання він од початку до кінця вимовляв одним тоном. Той тон був важкий і повільний, але справляв враження невідступности. Я то слухав його, то мучився думкою, що робити, і подробиці майже не доходили моїх вух, лише звук слів, які спадали з його вуст, сильно відлунював у моїх грудях. Тому, як я вже казав, у моїй душі були не тільки муки, а й страх. Власне, страх од того, що суперник такий сильний.

Коли К. нарешті виговорився, я не знав, що сказати. Мовчав не з думки, що вигідніше — чи самому зробити таке ж зізнання, чи не відкривати своє серце? Просто я не міг нічого сказати. Та й не хотілося говорити.

За обідом ми з К. зайняли місце один супроти одного. Подавала служниця. Я їв, як ніколи, без апетиту. За столом ми не обмовилися ні словом. Служниця не знала, коли повернуться окусан і одзьосан.

XXXIX

Ота непевна відповідь позначилася й на його поведінці наступного дня й за день опісля. К. не подав жодного знаку, що хоче повернутися до розмови, яку сам почав. Щоправда, не було й нагоди. Ми не могли спокійно вести мову про це, поки окусан і одзьосан не підуть з дому на цілий день. Я це добре розумів. І все-таки був дуже неспокійний. Отож вирішив, що не чекатиму, поки він заговорить про це, а сам поведу мову.

Водночас я приглядався до жінок. Але ні в ставленні окусан, ні в поведінці її дочки не завважував нічого особливого. А що все було так, як і до зізнання К., то виходило, що про це знав лише я, а ні головна особа — одзьосан, ні «наглядачка» окусан ще не були освідомлені. Ця думка трохи заспокоїла мене. Отож я вирішив певний час не порушувати цієї теми, щоб не вишукувати нагоди, а дочекатися слушної хвилини і тоді вже сказати все.

Якби ж то на тім стало. Але в моєму серці, як на морі, були припливи й відпливи. Я бачив незворушний вигляд К., і це навіювало різні думки. А слова та вчинки старшої й молодої господинь зароджували в душі сумніви щодо їхнього доброго серця і я подумав, чи той складний механізм, умонтований у людських грудях, так само точно й непохибно показує на позначки циферблату, як годинникова стрілка. Словом, візьми на увагу, що врешті я заспокоївся, так і сяк мізкуючи над цією справою. Втім, слово «заспокоївся» тут, може, й не пасує.

Тим часом в університеті знову почалися лекції. Коли вони були в один час, ми разом виходили з дому, а часом і поверталися разом. Зовні ми були такі дружні, мов нічого й не сталось. Але в душі кожен, безперечно, думав про своє. Одного разу несподівано на вулиці я поставив усе руба перед К. Передусім запитав, чи зізнання К. зробив тільки мені, а чи про це вже знають окусан і одзьосан. Я сподівався, що його відповідь допоможе визначити моє ставлення. А він недвозначно сказав, що, крім мене, ніхто не знає. А що все було, як я й припускав, то мені відлягло. Я добре знав, що К. завзятіший від мене. Також розумів, що не зрівняюся з ним відвагою. А з іншого боку, на диво довіряв йому. Три роки він обманював свою прийомну родину, яка платила за його навчання, та це нітрохи не підривало моєї довіри до нього. Можна навіть сказати, що саме завдяки цьому я й почав йому довіряти. І попри всі великі сумніви в душі моїй не виникло наміру заперечувати правду його слів.

Я запитав, що він має намір зробити в цій справі: приховувати почуття чи висловити їх і пожати плоди? Але не почув відповіді. К йшов мовчки, похнюпивши голову. Я просив, щоб він нічого не приховував од мене й розповів усе дочиста. К. твердо відповів, що не має потреби щось приховувати. Але ні слова не сказав про те, що мене цікавило. Розмова відбувалася на вулиці, то я не міг ворушити все до дна. На тому й закінчилось.

XLIII

То був час, коли ми ще не вживали таких слів, як «пробудження» чи «нове життя». К. не зрікся себе самого і не кинувся стрімголів у новий напрям не тому, що був далекий від сучасних віянь. Минуле було для нього таке дороге, що він не міг його відкинути. Можна навіть сказати, що завдяки тому минулому він дожив до цього дня. І хоч не біг стрімко по прямій до мети свого кохання, це не означає, що його кохання було мляве. Хоч би яке кохання горіло в серці, К. не хотів намарно ступити й кроку. А що не зазнав того струсу, коли забуваєш усе на світі, то міг зупинитися й глянути на своє минуле. А отже, повинен був і далі йти дорогою, якою вело його минуле. До того ж він мав таку впертість і таке терпіння, яких нині вже ніхто не має. Гадаю, саме через це я добре розумів його душевний стан.

Вечір, коли ми повернулися з Уено, був для мене досить спокійний. Я пішов за К. до його кімнати і сів біля столу. І навмисне почав плести всілякі нісенітниці. Його це наче гнітило. Мабуть, переді мною майнуло сяйво звитяги, бо в голові явно звучала врочиста радість. Я трохи погрів руки біля його хібаці й пішов до своєї кімнати. Я, що в усьому поступався К, аж тепер усвідомив собі, що можу не остерігатися його..

Того вечора заснув дуже легко. Але прокинувся несподівано на чийсь оклик. У прочинених дверях побачив чорний силует К. У його кімнаті ще горіла лампа. Зірваний зі сну, я спочатку тупо дивився на той силует і не міг вимовити слова.

К. запитав, чи я вже спав. Він завжди лягав пізно. Я відповів йому, подібному на чорну тінь ченця, запитанням, чи чогось потребує. К. відповів, що нічого особливого, просто йшов з туалету й подумав, сплю я чи ні. Світло лампи падало з-за його спини, то я не бачив ні його обличчя, ні очей. Зате голос був спокійніший, ніж завжди.

К різко зачинив двері. В моїй кімнаті знову стало темно. Я відразу забувся. Але вранці, коли згадував оті відвідини, все видалося мені дивним. Я навіть подумав, чи це не був сон. І за сніданком спитав про це. К. сказав, що так - відчиняв двері й кликав мене. Я запитав - навіщо, але він не міг мені достоту пояснити. А по мовчанні сам запитав, чи останнім часом я міцно сплю. Все це мені видалося дивним.

Того дня наші лекції починались одночасно й ми разом вийшли з дому. Мене з самого ранку хвилював той випадок, і дорогою я знову допитувався в К. Але його відповіді не заспокоювали мене. Я поцікавився, чи він не хотів знову поговорити про оту справу. К рішуче відтяв, що ні. Мов нагадав свої слова в парку Уено: «Ліпше облишмо цю справу». К. мав гостре почуття власної гідности. Завваживши це, раптом згадав собі його вчорашні слова, що «серце готове». І ці два слова, що досі не привертали моєї уваги, тепер міцно засіли в голові.

XLVIII

Виходило, окусан розмовляла з К. два дні тому. За цей час він зовсім не зміняв свого ставлення до мене, то я ні про що й не здогадувався. Думаю, його незворушність була гідна поваги. Я зіставляв себе з ним і схилявся до думки, що він кращий. У душі вирували такі почуття: «Хоч я переважив хитрістю, та як людина зазнав поразки». Й подумав собі, що К. має зневажати мене. Моє обличчя залилось рум’янцем. Тепер було понад мої сили піти до К. і витримати приниження.

Я вагався — піти зараз чи потім, і врешті вирішив почекати ще день.

То було суботнього вечора. Але того ж вечора К. ввірвав собі життя. Я й тепер здригаюся, коли згадую це. Завжди спав головою на схід, а того вечора випадково постелив собі на захід і, може, це пов’язане з тим. І раптом я пробудився від того, що в голову дме холодний вітер. Двері між моєю і його кімнатами, що завжди замкнені, були прочинені. Але тепер у них не стояла чорна постать К. Мов людина, що відчула якийсь поштовх, я сперся на лікті й зазирнув до кімнати К. Лампа ледь жевріла. Але постіль було постелено. Ковдра збилася в одному кутку. К. лежав долілиць спиною до мене.

Я окликнув його. Але відповіді не почув. Я знов покликав і запитав, що сталося. К. й не ворухнувся. Я вмить підвівсь і ступив до порога, звідти оглянув його кімнату в тьмяному світлі лампи.

Моє перше враження було майже таке, як оте несподіване зізнання К. Я ще не сягнув поглядом його кімнати, як очі вирячилися. Я закам’янів на місці. Мені видалося, що якийсь вихор ухопив мене і відкинув назад. Непроглядна темінь огорнула моє майбутнє і виставила на світло все моє життя, яке тепер було мов на долоні. Я затремтів усім тілом.

Але ні на мить не забував про себе. Мені відразу впав у вічі лист на столі. Як мені й майнуло, він був адресований мені. Я в безтямі розкрив його, але там не було тих слів, на які я чекав. Мав би знайти там жорстокі й правдиві слова. І я боявся, що коли він потрапить на очі окусан чи її дочки, то вони зненавидять мене. Та коли перебіг його очима, то перша думка була, що я врятований. (Головне — врятовано мою репутацію, а за тих обставин вона здавалася найголовнішим.)

Зміст листа був простий, доволі простий. Написано, що К. увірвав собі віку зі слабодухости і зі зневіри в майбутньому. А далі було про те, що він дякує мені за всі клопоти, яких я завдав собі. Також просив залагодити всі його посмертні справи. А ще благав пробачення в окусан, що завдав їй такого клопоту. І висловив прохання сповістити про все рідних. Про кожну таку справу писав лиш одним словом, та ніде не було імени хазяйської дочки. Я дочитав листа й подумав, що він навмисне не згадав її. Але найбільше вразило останнє речення, написане трохи грубіше - про те, що він повинен би вмерти трохи раніше, й сам не знає, чому дожив аж до цього дня.

Тремкими руками я згорнув листа і вклав його до конверта. А конверт поклав на стіл, де він і лежав, щоб усі побачили. Я роззирнувся і щойно тепер побачив кров, яка бризнула на стіну.

LII

Мене ніколи не покидало відчуття провини перед покійним товаришем. Правду кажучи, відтак я не мав спокійної години. Навіть церемонія шлюбу, чого я давно прагнув, була овіяна неспокоєм, Я сподівався, що цей шлюб буде для мене, зневіреного в майбутньому, початком нового життя. А коли став її чоловіком і з ранку до вечора бачив її перед собою, моя марна надія, опинившись перед суворими буднями, розсипалась на скалки. Коли я бачив дружину, то в моїй уяві був і К. Власне, вона була та ланка, що навіки зв’язала мене з К. Не можу нарікати на дружину, хоча є таке, що я б волів оминати. І це відразу наклало знак на жіночу душу. Хоч причина залишалася нез’ясована. Вона часто питала мене, чому я так багато думаю, чи не тривожить мене щось. Іноді обходилася усмішкою, а іноді була дуже дратлива. І врешті дорікала мені: «Може, ти мене не любиш?» або «Напевно, ти щось приховуєш від мене».

Не раз я хотів розповісти дружині геть усе. Але в останню мить якась сила стримувала мене. Ти знаєш усе, то, гадаю, не треба надто докладно пояснювати, але скажу те, що повинен сказати. Тоді я не мав найменшого наміру виставляти себе перед дружиною з кращого боку. Не сумніваюсь: якби покаявся перед нею так само щиросердо, як перед покійним товаришем, то вона по сльозах суму і радости простила б мені мій гріх. А не зробив я цього не з надмірної практичности. Я не зізнавався просто тому, що не мав відваги затьмарити його пам’ять. Ласкаво прошу тебе, зрозумій, що для мене то була велика мука хляпнути чорну краплину на ніжно-біле тіло.

Моє серце, хоча вже рік минув від смерти К, не мало спокою. Я спробував забутися в читанні й з великим завзяттям узявся до книжок. Сподівався, що настане день, коли зможу віддати людям плоди своєї вчености. Але то була самоомана — непевна мета й непевні сподівання, а на душі лишалось невесело. Я не зміг забутися в читанні. І знову почав бездіяльно дивитися на світ.

Дружина пояснювала це нудьгою мого серця від легкого життя. Підстави до цього були, бо одне, що її мати мала певні кошти на сякий-такий прожиток, а друге, що й я міг не працювати. Та й, мабуть, досі мені надто добре жилося. Та головна причина мого безруху була зовсім не в тому. Коли дядько ошукав мене, то я гостро відчув, що на людей звірятися не можна. Та й лише інших мав за поганих, а себе — за порядного. Десь там жевріла думка, що хоч який лихий увесь світ, а я добрий. Та коли завдяки К ця віра розвіялася на порох і я зрозумів, що такий самий, як мій дядько, то це підкосило мене. Я, що втратив довіру до людей, утратив її й до себе й утратив сили життя.

LV

Я твердо вирішив далі жити так, мовби я вмер, але іноді від спонук світу моє серце прокидалось. Та тільки-но я намірюся до чогось, як хтозна-звідки надходить страшна сила, прищемлює моє серце, і я вже безвладний. І та сила наче вбиває мені в голову: «Ти вже не здатний ні до чого». Від самих цих спів я хилюся. Коли ж перегодом знову замірюсь до руху, знов чую прищемлене серце. Я зціплюю зуби й люто кричу: «Ти чому заважаєш мені?» А вона, та сила, бездушно сміється: «Сам знаєш чому». Я знову хилюсь.

Хочу, аби ти знав, що в моїй душі, попри одноманітне життя без збурень і збочень, увесь час точилася така запекла січа. Дружину це мусило дуже мучити, але мене мучило ще більше. Й коли вже не міг більше спокійно сидіти в цій в’язниці, коли не міг повалити її, то почав схилятися до думки, що мені залишилось одне — самогубство. Тобі це може видатися дивним, що таємнича страшна сила, яка завжди гнітила серце, стримувала всі мої намагання, залишаючи вільною тільки дорогу смерти. Я міг або не рухатись, а коли рухатися, то тільки вперед цією дорогою.

Вже й раніше я кілька разів намірявся піти тою найпростішою дорогою, що вказувала мені доля. Але щоразу моє серце прихилялося до дружини. А взяти її з собою я не мав відваги. Я не міг зізнатися їй в усьому, й мені страшно було навіть подумати про такий підлий учинок, щоб укоротити їй віку як жертві моєї долі. Вона мала свою лиху долю, як і я свою. Навіть без огляду на здоровий глузд, не для мене була страшна крайність — кидати двох у вогонь, розкладений для одного.

Водночас мені було нестерпно тяжко уявити собі дружину, коли мене не стане. Мені глибоко в душу запали її слова по смерті матері, що тепер я — її єдина опора в світі. Я довго вагався. Бувало, гляну на дружину і радий, що зупинився. А потім знову мертвий. А дружина іноді дивилася на мене з обуренням.

Отак я жив. І коли ми вперше зустрілися в Камакурі, гуляючи за містом, мій настрій був не набагато ліпший. Мене завжди переслідувала чорна тінь. Я животів і нудив світом задля дружини. Коли ти закінчив університет і повернувся додому, було так само. Я не обманював тебе, коли обіцяв зустрітись у вересні. Я справді сподівався побачити тебе, і коли мине осінь, і настане зима, й коли мине зима.

І раптом серед палючого літа не стало імператора Мейдзі. Мені видалося, що дух Мейдзі почавсь і закінчився разом з ним. Мене аж до серця пронизало почуття, що ми, хто виріс у добу Мейдзі, будемо нещасними пережитками в подальшім житті. Я відверто сказав це дружині. Вона лиш усміхнулася, та по якійсь надумі жартома відповіла, чи не ліпше вчинити дзюнсі, тобто піти слідом за нашим паном.

LVI

Я вже майже забув слово «дзюнсі». Воно не належить до тих слів, які вживають повсякденно, і тепер було для мене чимось таким, що впало на дно пам’яти й почало тліти. На жарт дружини я вперше від давніх пір згадав його й відповів, що коли вдамся до дзюнсі, то хіба задля смерти разом з добою Мейдзі. Моя відповідь, звичайно, також була жартом, але тоді мені чомусь видалося, що те давно невживане слово розквітло новим життям.

Відтоді минуло з місяць. У вечір похорону імператора я сидів, як завжди, в своєму кабінеті і слухав залпи. Це вдаряло в мій слух як оповіщення, що доба Мейдзі канула в небуття. Потім я подумав, що це також оповіщення про небуття генерала Ноґі. Я, тримаючи в руках екстрений випуск газети, без задуми сказав до дружини: «Дзюнсі, дзюнсі!»

В газеті я прочитав про передсмертного листа генерала Ноґі. Там ішлося про те, що з часу сейнанської війни, коли він утратив у битві прапор, думав лише про смерть, щоб спокутувати свою вину, й дожив до цього дня. Я й незчувся, як почав рахувати на пальцях, скільки років прожив генерал Ноґі з думкою про смерть. Сейнанська війна йшла в десятому році Мейдзі, а тепер сорок п’ятий, то виходить, що тридцять п’ять років. Отже, всі ті тридцять п’ять років Ноґі думав тільки про смерть і чекав нагоди вмерти. Я подумав собі: що більша мука — жити так тридцять п’ять років чи та мить, коли встромлюєш меча у живіт?

Кілька днів опісля я також вирішив учинити самогубство. Може, ти не зрозумієш причини моєї смерти, так само як я не зовсім розумів причину самогубства Ноґі, та що вдієш, мабуть, це різниця людей, що прийшли з різних часів. А може, правдивіше буде сказати, що це вроджена різниця особи. В цій розповіді я, скільки міг, відслонив себе, щоб ти міг зрозуміти незбагненного мене.

Я залишаю по собі дружину. На щастя, коли мене не стане, вона не журитиметься, за що прожити. Я не хочу завдати їй переляку. Маю намір померти так, щоб дружина не бачила моєї крови. Нишком піду з цього світу тепер, коли вона нічого не знає. Нехай думає, ніби то — нагла смерть. Буду радий, якщо дружина навіть подумає, ніби я збожеволів.

Вже минуло понад десять днів, відколи я вирішив померти, але хочу, щоб ти знав: увесь той час я майже те й робив, що писав для тебе цю главу автобіографії. Спочатку хотів зустрітися з тобою і все розповісти, але радий, що зробив це письмово, бо так докладніше виклав себе. Пишу не з примхи. Моє минуле є частина людського досвіду і, крім мене, його ніхто не знає, то, думаю, моя щира сповідь не буде даремна ні для тебе, ні для когось іншого, хто не знає людей. Зовсім недавно я почув про те, що Ватанабе Кадзан відтяг на тиждень час своєї смерти, щоб написати картину «Ханьданський сон». Може, для когось це даремна справа, але можна також сказати, що це неминуче, бо того вимагало серце людини. І я також спромігся на ці зусилля не тільки тому, аби дотримати свого слова. Передусім це від того, що мене спонукувала якась внутрішня потреба.

Тепер я підбив усі підсумки. Вже ніщо не тримає мене на цьому світі. Коли лист потрапить до твоїх рук, я вже, мабуть, не буду живий. Буду мертвий. Днів десять тому дружина пішла до тітки в Іціґаю. Та занемогла і потребує помочі, то я й послав дружину. Більшу частину цього листа написав, коли її не було вдома. Коли вона навідувалася сюди, я ховав писанину.

Хочу, щоб моє минуле — і добре, й погане — було повчальне для людей. Але знай, що моя дружина є єдиний виняток. Я не хочу, щоб вона бодай щось дізналася про це. Моє єдине бажання — зберегти незатьмареною її пам’ять про моє минуле, отож прошу тебе: поки вона жива, все, що я відкрив тобі як свою таємницю, тримай у сховку своєї душі.

(Переклад М. Федоришина.83)

83 Перекладено за виданням: Нацуме Сосекі. Кокоро. Кадокава сьотен, Токіо, 1972.

Примітки:

Асіда — дерев’яні черевики на високих підставках.

Бу — міра довжини = 3,03 мм.

Ватанабе Кадзан (1793-1841) - японський художник, представник південної школи китайського стилю живопису, вчинив самогубство (харакірі) на другий день по закінченні картини «Ханьданський сон», яку залишив як спомин свого життя.

Ґета — дерев’яні сандалі.

Дзюнсі — у феодальну добу самогубство вслід за смертю свого сюзерена.

Дзьо — одиниця виміру жилої площі = 1,5 кв. м.

Какемоно — картина або каліграфічний напис на подовгастій смузі шовку чи паперу; вивішують прямовисно або зберігають згорнутою.

Карти — новорічна гра японців, яка полягає в тому, що на підлозі розкладаються карти й на кожній є частина вірша танка із збірки «Хяку-нін - іс-сю» (По одному віршу ста поетів), кожен учасник гри по черзі читає вірш, а решта присутніх намагаються першими знайти відповідну карту.

Кірісіма — дослівно: Туманний острів.

Кото — тринадцятиструнний музичний інструмент.

Котацу — кімнатна жаровня в підлозі, де в взимку гріються, забравшись під ковдру, котру застелюють поверх котацу.

Котацу-яґура — дерев’яний місток над котацу, який застелюють ковдрою.

Мейдзі (1867-1912) - назва доби правління імператора Муцухіто (Мейдзі), відзначалася посиленою капіталізацією країни й опануванням надбань європейської культури.

Ніцірен (1222 -1282) - основоположник одної з буддійських сект.

Одзьосан — панна.

Окусан — ввічливе звертання до заміжньої жінки; господиня, пані.

Рі — міра довжини = 3,9 км.

Сведенборґ Еммануїл (1688 -1772) - шведський філософ-містик.

Сейнанська війна — Сацумський заколот у лютому - вересні 1877 р., велике самурайське повстання у префектурі Каґосіма (колишнє князівство Сацума) під проводом Такаморі Сайґо.

Сенсей — ввічливе звертання до вчителя, лікаря і т.д., до особи, котру вважають своїм наставником.

Сун — міра довжини = 3,03 см.

Сяку — міра довжини = 30,3 см.

Сьодзі — розсувні паперові перегородки в японському домі, головним чином між кімнатою та верандою.

Тай — загальна назва певного виду окуневих риб.

Тандзьодзі — у перекладі: Храм народження.

Токонома — стінна ніша з припіднятою підлогою та поличками, в якій виставляють ікебану, какемоно чи родинні реліквії.

Фусума — розсувна дерев’яна перегородка в японському домі між кімнатами.

Ханьдань — мається на увазі картина Ватанабе Кадзана «Ханьданський сон»; Ханьдань - місто в Китаї, з яким пов’язана легенда про чарівну подушку («ханьданська подушка»), яка робить людину вві сні знатною та багатою; збудившись, людина повертається до яву - вбогости та нікчемства.

Хаорі — накидка, частина японського національного парадного жіночого та чоловічого костюма.

Цубо — міра площі = 3,3 кв. м.

Man of means (англ.) - заможна людина.



ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit