Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Дадзай Осаму (1909-1948)
Проза

Дадзай Осаму (справжнє ім’я - Цусіма Сюдзі) народився 19 червня 1909 року в невеличкому місті Канаґі префектури Аоморі в заможній аристократичній родині. Після навчання в середній гімназії, в 1927 році він вступає на філологічне відділення ліцею в Хіросакі, а через три роки починає навчання на факультеті французької філології в Токійському університеті. Після скандалу і повного офіційного розриву з родиною Цусіма через роман із ґейшею Беніко Дадзай намагається разом із офіціанткою з бару на Ґіндза покінчити життя самогубством закоханих за змовою. Дівчина загинула, але юнака врятували.

У світі літератури Дадзай Осаму дебютував у лютому 1933 року з оповіданням «Поїзд», а невдовзі журнал «Тюлень» почав публікувати його оповідання та перший роман «Спогади». Громадськість радо вітала появу нового письменницького таланту, та після чергової невдалої спроби самогубства у 1935 році Дадзай потрапив до лікарні, де через загострення апендициту і перитоніт постійного вживав наркотики як знеболювальне. За спогадами друзів, після виходу з лікарні ввесь свій час Дадзай Осаму проводив, завзято працюючи над рукописами, але натхнення йому надавали саме наркотики. Дослухавшись порад близького друга Ібусе Масудзі, наступного, 1936 року він ліг до психіатричної лікарні, де лікувався від наркотичної залежності, але після виходу з лікарні перебував у глибокій депресії.

Новий творчий підйом Дадзай відчув у 1938 році, після розлучення з Хацуйо та переїзду до передмістя Токіо з новою дружиною на ім’я Ісіхара Мітіко деякий час потому. У цей період Дадзай пише нові оповідання, повісті; і навіть у воєнні роки, коли доводилося багато переїздити з місця на місце через пожежі та різні незручності воєнного періоду, він не припиняв письменницької справи. Після повернення в Токіо у 1946 році Дадзай отримував велику кількість замовлень, але апатія йому не дозволяла працювати плідно. Наступного року письменник повертається до літературної діяльності та пише одні з найкращих своїх творів, зокрема «Сонце на заході» (1946) - повість, яка не тільки мала шалений успіх, але й стала своєрідним символом аристократичних сімей, міць і слава яких згасала. Того ж року в родині Дадзай Осаму народилася третя дитина, дочка Сатоко, яка стала відомою японською письменницею зі світом ім’ям.

Останнім великим твором письменника стала повість «Пропаща людина», повного друку якої Дадзай не дочекався: загострилися безсоння та хвороба легень. Залишивши на столі рукопис оповідання «Гуд бай», 13 червня 1948 року він покінчив життя самогубством із Ямадзакі Томіе. Їхні тіла знайшли в токійському водозбірнику лише 19 червня, і саме цей день став днем вшанування пам’яті письменника, днем «Поминання вишень» (отоїмі). Прах Дадзай Осаму захоронили 18 липня поблизу храму Ейкан-до: (інша назва - Дзенрін- дзі) в Кіото, поруч із одним з його найулюбленіших письменників - Морі Оґай.

За коротке і сповнене трагізму життя Дадзай написав десятки творів, які й досі не втрачають своєї художньої цінності - навіть сьогодні Дадзай вважається одним із п’яти найвидатніших письменників Японії. В останній період свого життя Дадзай писав забарвлені в кольори песимістичного світовідчуття твори, де намагався розв’ язати важливі для себе екзистенційні проблеми. Як і деякі інші японські еґо-белетристи тієї доби, він усвідомлено і з дивовижною цілеспрямованістю руйнував своє життя та самого себе, щоб переплавити свої душевні травми на мистецтво, «справжню, істинну» літературу. Літературна діяльність Дадзай Осаму до певної міри сформувала естетично-філософську думку повоєнної доби, означивши її ідеями натуралізму, нігілізму та декадансу, вона мала значний вплив на настрої масового читача і викликала неоднозначні відгуки літераторів того часу.

Твори останнього періоду життя Дадзай стали маніфестом його етики, світогляду та життєвих переконань, у них відбилися етапи поступового формування особистості письменника, а наприкінці життя - душевна криза і одне єдине бажання - залишити цей світ, звільнити рідних, друзів і колег від сорому та страждань. «Спогади» (1933), «Human Lost» (1937), «Вісім краєвидів Токіо» (1941), «На схилі років» (1946), «Вечірнє сонце» (1946), «Пропаща людина» (1948) - у цих та інших творах Дадзай відтворює історію свого життя, висловлює погляди на різні важливі для нього теми, ділиться з читачем своїми роздумами, почуттями та болем.

Вважається, що повість «Пропаща людина» Дадзай писав навіть не стільки для своїх читачів, скільки для самого себе: каючись привселюдно, він намагався залікувати душевну травму, яку він дістав після перебування в лікарні для душевнохворих у 1938 р. Сам процес написання повісті став для нього своєрідною самореабілітацією. «Пропаща людина» - це останній великий твір, в якому письменник «підбиває підсумок» свого життя: аналізуючи власні вчинки та взаємовідносини з близькими людьми, Дадзай доходить висновку: «Людина, пропаща. Точніше, я зовсім перестав бути людиною». Автор намагається простежити своє життя від самого дитинства до майже останніх років та зрозуміти, яким чином він перетворився на «пропащу людину», як на його життя вплинули стосунки з родиною (у творі досить чітко виписаний образ батька - авторитарної людини), з учнями в гімназії та студентами університету в Токіо, з жінками та «позауніверситетськими» друзями. Дадзай у подробицях описує, як, прагнучи знайти контакт із «зовнішнім світом», він опиняється на самісінькому дні суспільства і змушений топити свій відчай спочатку у вині, а згодом - шукати забуття в наркотиках. Отже, читачеві пропонується два авторські погляди на власне життя: один - зовнішній, дистанційний і розсудливий, інший - інтеріорізований, як переказ власного життєвого досвіду.

Типова для більшості художніх текстів сповідальної літератури структура повісті «Пропаща людина» складається з «Передмови», зошитів-щоденників головного героя Йодзо Оба і «Післямови». Таким чином, сам текст повісті формально можна поділити на три частини.

У першій частині («Передмові») читачеві пропонується детальний опис трьох фотографій центрального героя повісті: в дитинстві, юнацтві та зрілому віці. На декількох сторінках епізодично і фрагментарно (так, як це «відбито» на фотокартках) розгортається все життя «цього дивного чоловіка», а до докладного опису кожного фотознімка оповідач додає свої особисті враження від людини на фото.

«Передмова» - це авторський відступ, який налаштовує читача на певний емоційний настрій, окреслює предмет зображення і тематику твору, свого роду стислий переказ оповідачем із наданням його суб’єктивної оцінки того, про що йтиметься в обрамленій частині. Як у логічно завершеному, самостійному тексті, події не переповідаються в розгорнутому викладі, коли епізоди плавно переходять з одного в інший, а статично змальовуються як кінцеві, так би мовити, підсумкові, зафіксовані на трьох фотокартках стани (фізичні, психічні, соціальні) в різні періоди життя ще невідомого читачеві чоловіка. Оповідач «Передмови» - це стороння людина, яка ніяк не ідентифікує себе. Його зорова перспектива обмежена незнанням про те, що й як трапилось у житті людини на фото, і тому він просто переказує в хронологічній послідовності (дитинство - юнацтво - зрілі роки чоловіка) лише про те, що він бачить та ділиться своїми спостереженнями.

З героєм читач безпосередньо знайомиться у другій частині повісті - трьох зошитах Йодзо Оба, де послідовно переповідаються події його життя від раннього дитинства до двадцяти семи років. Записи поділені відповідно на три частини: проведене в колі родини дитинство і навчання у школі; юнацькі роки в коледжі та знайомство з життям великого міста; життєвий фініш і самооцінка автором свого життя. Саме в обрамленій розповіді розкриваються подробиці життя героя; всі події стають відомими зі слів самого Йодзо. Читач бачить події з особистісно-суб’єктивних позицій героя, крізь призму його почуттів, хвилювань і думок. Зі спогадів дитинства про героя відомо зовсім небагато: знайомлячись із зовнішнім світом, хлопчик дедалі більше переконується в раціональності дорослих, обачності, поміркованості та меркантильності їхніх вчинків і спонукань. Наївно-дитяче сприйняття дійсності та нерозуміння причин власної «несхожості» до ближніх приводять героя до рішення стати комедіантом, грати клоунаду. Вже дитиною він усвідомив, що йому необхідна маска як медіум між двома світами (світом дорослих і його власним - світом дитячих фантазій та уявлень) для того, щоб особливо не вирізнятися серед людей і щораз виправдовувати їхні очікування. Так, дитячі дивацтва та блюзнірство героя були прийняті, але це не позбавило його від страху бути не таким, як усі, та зміцнило почуття недовіри до людей.

Далі автор описує свої студентські роки, коли його поглинає шум і маячня, спокуси та сумнівні розваги великого міста. Повне неприйняття «колективного життя» і небажання вчитися приводять героя до студії одного художника, де він зустрічається з Хорікі Масао, який і познайомив його з «випивкою, тютюном, повіями та ідеологією лівих». Ретельно приховуваний під маскою байдужості чи меланхолії страх перед світом приводить Йодзо до підозрілих знайомств і навіть змушує зайнятися підпільною діяльністю в якомусь комуністичному гуртку. Але й цей досвід спілкування підтвердив уже перевірену істину: якщо хочеш стати «своїм», бути прийнятим до гурту - почни блазнювати. Втягнений у вир життя багатоголосого міста, герой шукає забуття в розгулі та потрапляє до в’язниці за спробу здійснення сіндзю (подвійного самогубства коханців) і зізнається, що лише в камері, немов злодій, він вперше за тривалий час зміг спокійно заснути.

У третьому зошиті розповідається про те, як після втечі з-під домашнього арешту в будинку батькового знайомого на прізвисько Палтус і остаточного розриву стосунків із родиною, Йодзо повертається до круговерті столичного життя. Він оселяється в нової знайомої Сідзуко та починає заробляти карикатурами в одному видавництві. Усвідомлюючи свою «непотрібність» і «зайвість» Сідзуко та її п’ятилітній доньці, боячись зруйнувати їхнє тихе сімейне щастя, герой іде з дому. Після блукань по шинках він прибивається до господині бару на Кьобасі та майже рік заробляє малюнками в дешевих журналах під псевдонімом Дзьосі Ікіті, омонім якого - «свіжа кров самогубця (за змовою)».

Після знайомства з молоденькою Йосіко життя Йодзо змінюється: він кидає пити й одружується з цією по-дитячому довірливою дівчиною. «...Почала потихеньку зігрівати солодка думка про те, що я поступово стаю схожим на людину, що не доведеться загинути жахливою смертю». Але з появою давнього приятеля Хорікі, який зайшов узяти грошей у борг, перед очима Йодзо постають всі перипетії його життя, що вже стали минулим, - він не може дати їм пояснення, але шукає виправдання. Зґвалтування Йосіко дрібним комерсантом на очах у героя знову штовхає його на самогубство: він випиває смертельну дозу снодійного, але його рятують. Далі стрімкий розвиток подій виводить героя на фінішну пряму: спочатку - дешева випивка, потім - морфій (щоб не пити й у забутті працювати), а насамкінець - санаторій для божевільних. Записи закінчуються словами: «Зараз мені здається, що в Пеклі - так званому світі «людей» - схоже, існує лише одна істина.

Просто - все минає.

Цього року мені виповниться двадцять сім. Голова моя вкрилася сивиною, й багато хто вважає, що мені за сорок».

Ю. Осадча