Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Пропаща людина
Дадзай Осаму (1909-1948)
Проза

(Повість)

Передмова

Я бачив три фотокартки цього чоловіка.

На першому знімку цей чоловік, слід сказати, ще в дитинстві - йому років приблизно десять, в оточенні багатьох дівчат (здається, його старших і молодших рідних і двоюрідних сестер) стоїть неподалік від ставка в садку, одягнутий в хакама⁸⁴ в широку смужку, нахиливши голівку градусів на тридцять вліво, та потворно посміхається. Потворно? Однак люди нечутливі (іншими словами, люди, які зовсім не можуть відрізнити красу від потворності), скрививши байдуже обличчя і стримуючись у компліментах так, щоб це не виглядало відвертими лестощами, скажуть щось на подобу «такий милий хлопчик», оскільки у посмішці цієї дитини все-таки була тінь того, що зазвичай зветься «милим», проте, коли б це була людина, яка б хоч трішечки тямила у красі, то вкрай незадоволено буркнула б «до чого ж огидна дитина», мабуть, відкинула б це фото так само, як струшують з себе гусінь.

Сам не знаю чому, але обличчя цього хлопчика викликає почуття легкої відрази тим більше, чим довше на нього дивишся. Але ж це зовсім не посмішка. Ця дитина - не всміхається взагалі. Доказ цьому - його міцно стиснуті кулачки. Людина не може водночас посміхатися і стискати кулаки. Мавпа. Мавпяча посмішка. Хочеться радше назвати його «поморщеним малюком», настільки він дійсно дивний та ще й мерзотний. Коли дивишся на фото, то починає якось дивно нудити. Ще жодного разу я не бачив хлопчика з таким дивним виразом обличчя.

⁸⁴ Хакама - широкі традиційні чоловічі штани в згортки, схожі на спідницю або на шаровари.

На превеликий подив вираз його обличчя на другій фотокартці змінився. Тут він уже студент. Так і не зрозуміло, чи це знімок за його роки в гімназії, чи студентський, але, так чи інакше, виглядає він студентом-красенем. Проте, знову, як це не дивно, він якийсь неживий. У студентській формі, з кишені на грудях виглядає кінчик білої хустиночки, сидить у плетеному кріслі, закинувши ногу на ногу, та, звісно, всміхається. Цього разу на обличчі не поморщена мавпяча посмішка, а радше вельми вишукана усмішка, хоча від людської чимось-таки відрізняється. Чи то немає повносилого смаку життя, чи то кров у жилах не грає, й саме цьому вираз обличчя - немов білий лист паперу; відчувається легкість навіть не птаха, а пір’їнки. Ось так він посміхається. Одним словом, від голови до п’ят - манекен. Просто сказати «пихатий» - це нічого не сказати, «манірний» - нічого не сказати. Сказати «чепурун» - теж нічого не сказати. Сказати «франт» - звичайно ж, недостатньо. Однак, якщо ретельніше придивитися, то, хоча студент - просто красень, але таке враження від фото, що аж мороз по шкірі, ніби починаєш відчувати жах, просочений острахами, як від оповідань про привидів та чудовиськ. Досі ще жодного разу я не бачив юнака такої дивакуватої краси.

Ще одна фотокартка, найстрашніша. Вік взагалі не можливо визначити. Голова майже сива. Він сидить у кутку брудної кімнати (на фото чітко видно, як місцями обідрані шпалери), маленькі руки підняті вгору до голови, цього разу вже не сміється. На обличчі жодної емоції. Знімок відразливо і зловісно тхне, немов він навприсядки гріє руки над жаровнею хібаті⁸⁵ та повільно вмирає. Жахає не лише це. На цій фотокартці обличчя вийшло досить чітко, і я можу роздивитися кожну його рису, але звичайнісінький лоб, зморшки на чолі також звичайнісінькі, брови також звичайнісінькі, очі також звичайнісінькі, ніс теж, вуста теж, підборіддя теж. Та, чи лише емоції? Навіть будь-якого виразу на обличчі немає. Обличчя без прикмет. От, наприклад, дивлюся на картку і заплющую очі. І вже цього обличчя я не можу пригадати. Стіни кімнати, маленьку хібаті можу уявити, а вираз обличчя людини серед них, як не намагаюся, не можу згадати, воно нібито розчиняється й зникає в тумані. Обличчя, яке не можна змалювати. Обличчя, на яке навіть карикатуру не намалюєш. Відкриваю очі. Немає навіть радощів: «О! Саме воно! Згадав!». Йду на крайність - дивлюся вдруге, але все одно не можу пригадати. Вже обридло, дратує, ні, немає більше сил дивитися.

⁸⁵ Хібаті - переносна жаровня, що традиційно використовується для обігріву приміщень.

Скажімо, «погляд мертвяка». А от що було б, якби, задля того, щоб обличчя набуло хоч якого-небудь виразу, до людського тіла причепити морду шкапи? Вираз обличчя змінився б чи ні? Як би там не було, а людину, яка дивиться на цю фотографію, вона змушувала здригнутися, викликала огиду.

Досі жодного разу не доводилося бачити такого дивного чоловіка.

Післямова

Я особисто не знайомий із божевільним, який зробив ці записи. Проте трохи знаю людину, яка за описом у цих записах схожа на господиню бара на Кьобасі. Маленька на зріст, бліде обличчя, розкосі маленькі очі, ніс дереться догори - її швидше можна назвати красивим юнаком, аніж вродливою жінкою. Здається, що у цих записах зображений переважно Токіо приблизно п’ятих-сьомих років Сьова⁸⁶. Я іноді заходив із друзями на чарку хайболу до цього бару на Кьобасі, але то були часи, коли ідеї японського мілітаризму набували свого нестримного розвитку, тобто десь у десяті роки Сьова⁸⁷. Тож я не мав можливості бачити чоловіка, що залишив ці записи.

Однак у лютому цього року мене запросив до себе один приятель, який під час війни був евакуйований до містечка Фунабасі префектури Тіба. Ми товаришували ще зі студентських років, а зараз він читає лекції в жіночому коледжі. Насправді я збирався посватати за нього одну зі своїх родичок, а за нагодою - почастувати свіжими морепродуктами своїх домашніх. Тому я закинув рюкзак за плечі та вирушив у подорож.

Фунабасі - досить велике місто на брудному морському узбережжі. Знайти будинок товариша, що мешкав серед новобудівель, навіть якщо розпитувати місцевих мешканців, було доволі складно. Було зимно, плечі починали нити під вагою рюкзака, і я, приваблений звуками скрипки, штовхнув дверцята одного кафе.

⁸⁶ П’яті-сьомі роки Сьова - 1930-1932.

⁸⁷ Десяті роки Сьова - друга половина 30-х років.

Я впізнав хазяйку кафе, і коли запитав, то виявилося, що вона та сама маленька «мадам» з бару на Кьобасі, куди ми заходили років десять тому. Мадам зробила вигляд, ніби також відразу згадала мене. Удавано дивуючись та сміючись, оминаючи прийняті в ті часи розмови про пожежі та бомбування, ми почали грайливу розмову:

- А ви, однак, не змінюєтеся.

- Та ні, вже стара. Тіло рипить, немов старе дерево. А от ви все такий же молодий.

- Про що ви кажете! Маю вже трьох дітей. От, приїхав купити харчів цим ненажерам, - обмінюючись привітаннями, немов давні друзі після тривалої розлуки, ми розпитували один одного про спільних знайомих. Поміж цим мадам, змінивши голос, запитала:

- Ви, мабуть, знали Йо-чан⁸⁸?

Коли я відповів, що ні, мадам пішла кудись всередину і, повернувшись із зошитами і трьома фотокартками, передала мені.

- Може згодяться на оповідання, - сказала вона.

Я не з тих, хто може писати за отриманими від когось матеріалами, і тому вирішив відразу ж усе повернути, але серце потягло до цих карток (я вже писав про ці фотокартки та їхню дивину у «Передмові»). Я вирішив узяти ці зошити, а дорогою назад зайти сюди і повернути. Я запитав, чи не знає мадам, де живе пан викладач жіночого коледжу за такою-то адресою, і вона відповіла, що це, напевне, новопоселенець, який час від часу заходить до її кафе. Він жив неподалік.

Того вечора, розпивши з приятелем невеличку пляшечку саке і отримавши запрошення заночувати в нього, я до самого ранку, не зімкнувши очей, із захопленням читав ті зошити.

Описані в тих зошитах події сталися давно, та навіть нинішній читач знайде чимало цікавого для себе. Я подумав, що ніж додавати ще щось своєю безталанною рукою до вже написаного, то краще нічого не змінюючи, попросити якогось видавця опублікувати ці зошити.

У подарунки дітям з морепродуктів - лише в’ялене. Я надів на плечі рюкзак і, попрощавшись із приятелем, попрямував до кафе.

- Дякую вам за вчорашнє. До речі,... - відразу ж почав я. - Ці зошити, ви не позичите їх мені на деякий час?

- Так, будь ласка.

- Цей чоловік, він ще живий?

⁸⁸ Йо-чан - зменшувально-пестливе скорочення імені Йодзо.

- Я й не знаю напевне. Років з десять тому на адресу бару на Кьобасі надійшов пакунок із фотокартками і зошитами. Я вирішила, що відправником був Йо-чан, але на пакунку не було ані його адреси, ані навіть імені. Під час бомбардувань зошити загубилися між іншими речами, і їх дивом вдалося врятувати. Я сама лише недавно прочитала їх повністю...

- Напевне плакали?

- Та ні, не те щоб плакала... Не можна так, все ж таки людина. Та коли й так, не можна.

- Минуло десять років, і мабуть його вже не стало. Напевне, він надіслав вам це на знак подяки. Місцями він і перебільшує. Утім, ви також зазнали чимало лиха через нього. І якщо це все правда, і якби я був його товаришем, можливо, так само відвіз би його до лікарні для душевнохворих.

- Це все через його батька, - якось неохоче сказала вона. - Йо- чан, якого ми знали, був дуже щирою, послужливою людиною, якби він тільки не пив так, та хоча нехай би й пив... Він був хорошою дитиною, немов божество.

(Переклад Ю. Осадчої)