Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Перед сходом сонця
Дадзай Осаму (1909-1948)
Проза

Незвичайна пригода сталася в одній із токійських сімей на початку доби Сьова89. У районі Йоцуя, на одній з вулиць, в одному з будинків жив доволі-таки відомий художник на ім’я Цурумі Сенноске. На той час йому вже переступило за п’ятдесят. Він був сином токійського лікаря, але змолоду поїхав до Франції, де брав уроки європейського живопису у великого майстра Ренуара, а після повернення до Японії зміг посісти належне місце серед художників. Дружина його була родом із Муцу. Народилася вона в сім’ї викладача та, коли батька по роботі кожного разу переводили з місця на місце (а переїздив він із усією родиною), об’їхала всі провінції. Йшла її сімнадцята весна, коли батька за підвищенням по службі призначили на посаду директора токійської школи німецької мови. Невдовзі в неї з’явилася сваха, і вона вийшла заміж за Сенноске, який був ось-ось повернувся з-за кордону. Народилися хлопчик і дівчинка. Кацудзі та Сецуко. Трапилася ця історія в середині літа, коли Кацудзі було двадцять три, а Сецуко - дев’ятнадцять.

Паростки цієї пригоди пробилися ще трьома роками раніше. То був конфлікт між Сенноске та Кацудзі. Сенноске - людина невеликої комплекції, витончена та шляхетна. У молоді роки був, схоже, неабиякий любитель лихословити, але зараз увесь час мовчав. Навіть із домашніми про буденні справи майже не розмовляв. Говорив за необхідністю, низьким голосом і спокійно. Схоже, він не любив ані говорити, ані слухати дурниць. Курити - курив, але не пив. Студія та подорожі. Виглядало так, ніби життя Сенноске складається лише з двох речей. Втім, у мистецьких колах напівпошепки подейкували, що Цурумі завжди пильнує свою скарбницю, а коли так, то життя Сенноске складалося з трьох речей. Але такі плітки ходили серед винятково бідних і розбещених художників, і тому немає впевненості, що то не була просто істерична мстива наруга. І що би там не було, а звичайні люди ставилися до Сенноске з належною повагою.

89 Інша назва оповідання - «Феєрверк» («Ханабі»).

Кацудзі був несхожий на батька: він був крупнішим за нього, і навіть у зовнішності відчувалася тупість, до того ж він міг спалахнути через будь-яку дрібницю, а щодо мистецтва, то здібностей у нього було ані на кінчик нігтя. З дитинства він обожнював собак і, коли навчавсь у середній школі, тримав двох бійцівських псів. Він любив сильних собак. А після того, як втратив будь-який інтерес до них, захопивсь кулачними боями. Якраз тієї весни, коли він із тяжкою бідою закінчив школу, до цього залишившись на другий рік навчання, тоді й відбулася ця сутичка між ним і батьком. До цього батько виглядав повністю байдужим до справ Кацудзі. Здавалося, тільки мати й хвилювалася за майбутнє сина. Однак цього разу батько під приводом закінчення школи вимусив Кацудзі розповісти, який шлях у житті той хоче обрати. «Ну, жити звичайним життям». Але батько був надто наполегливим. «Буде лікарем, - сказав він. - І ніким іншим. Тільки лікарем. Виберемо медичний коледж, куди вступити найлегше, і буде туди вступати два, три рази, доки не вступить. Для Кацудзі - це найкращий шлях. Причини називати не буду, потім обов’язково дійде», - виніс він вирок Кацудзі, сповістивши матір. Але наміри самого Кацудзі сильно розходилися з рішенням батька.

Кацудзі хотів відправитися до Тибету. Чому від задумав подібну авантюру? Чи не тому, що він щось прочитав у журналі для юнаків, і це його глибоко зворушило? До пуття нічого не було відомо, але бажання поїхати до Тибету, хай як би там, було непорушним. Мати була розгублена через таке різке розходження жадань сина і батьківської волі. Бажання поїхати до Тибету було надто несподіваним. Вона спочатку благала Кацудзі в надії, що той відмовиться від такого нерозважного рішення. Вмовляння не допомагали. «Вже давно Тибет є моїм ідеалом майбутнього. І коли я навчався у школі, головним для мене було не закінчити її, а загартувати тіло, щоб підготуватися до цієї подорожі. Якщо людина не прямує шляхом, який вважає найкращим для себе, то хоча вона й живе, але все одно, що мрець. Мамо, людина рано чи пізно, але все одно помре. Моє справжнє бажання - йти обраним мною шляхом, віддаючи всі сили, і полягти в дорозі», - здригаючись усім тілом і обливаючись гарячими сльозами, цей здоровий чолов’яга твердив своє так, що в його сльозах відчувалася завзятість наївного підлітка; він був навіть славний. Мати була збентежена. «І зараз найбільш за все я хочу податися до Тибету чи Землі Омріяної». І щоб він не казав, відмовляючись і знову повертаючись до думки про подорож, Кацудзі все більше й більше переконувавсь у своєму трагічному рішенні. Мати не знала, що робити. Пригнічена, вона повідомила про це батькові. Однак не наважилася сказати йому про Тибет. «Він хоче поїхати до Маньчжурії», - повідомила вона йому. Батько, не змінюючи виразу обличчя, замисливсь. Відповідь була дійсно неочікуваною:

- Хоче - нехай їде, - сказавши, він поправив палітру. - У Маньчжурії також є медичні коледжі.

Через це ситуація стала ще заплутанішою, але нічого вже було не вдіяти. Тепер мати вагалася, чи казати про Тибет чи ні. Так усе й залишивши, вона казала Кацудзі: «А якщо ти облишиш думку про Тибет, і вступиш до медичної школи в Маньчжурії? Це майже поруч», - відчайдушно намагалася вона вмовити, але Кацудзі, легковажний дурень, тільки сміявся: «Якщо вже Маньчжурія, то це до Сома і Тацу з мого класу, вони казали, що їхатимуть. Маньчжурія - саме те місце для таких нікчем, як вони. Ніякої містичності. Такі люди, як я, їдуть до Тибету. Буду першопрохідцем з Японії, триматиму десять тисяч овець, а потім...» - продовжував він безладно повідувати про свої юнацькі вигадки. Мати плакала. Згодом це дійшло до вух батька. Той, злегка посміхаючись, спокійно сказав в обличчя Кацудзі:

- Недоумок.

- Ну та й потому. Та я все одно поїду.

- Краще їдь. Їхатимеш пішки?

- Не роби з мене дурня! - накинувсь Кацудзі на батька. То був початок непокори батькові.

Розмови про подорож до Тибету вщухли, але відтоді Кацудзі як жахливий руйнівник родини почав проявляти свій жорстокий характер. Чи складав він іспити до медичного коледжу (Кацудзі казав, що склав), чи готувався до наступного (Кацудзі казав, що вчиться) - дійсно сумнівно. Якось за столом в матері, сповненої недовіри до слів Кацудзі, несподівано з вуст зірвалося «Справді?». Кацудзі виплеснув їй на голову суп місо.

- Який жах, - витираючи фартухом волосся матері та вдаючи, ніби нічого не сталося, з легкою посмішкою сказала Сецуко і прибрала. Молодша сестра Сецуко. Все ще гімназистка. Відтепер на сцену виходить рідкісна вдача Сецуко.

Кишенькові витрати, визначені та видавані матір’ю щомісячно: для Кацудзі - тридцять ієн, для Сецуко - п’ятнадцять. Кацудзі не вистачає. Усе просаджує за день. На що він їх витрачав, стало відомо лише пізніше, але спочатку Кацудзі казав: «Хіба не зрозуміло? Книжок треба купити!» У день видачі кишенькових грошей Кацудзі несподівано протягує праву руку Сецуко. Сецуко, хитнувши головою, покірливо кладе на велику долонь старшого брата свою купюру в десять ієн. Тільки після цього він прибирає руку, але потім ще раз мовчки протягує її. На мить вираз обличчя Сецуко став такий, ніби вона ось-ось розплачеться, але вона, вимушено посміхнувшись, покірно кладе на долонь Кацудзі решту грошей - п’ять ієн.

- Сенкю, - каже Кацудзі. У Сецуко не лишається ані монетки, і від того дня їй доводиться викручуватися. Коли вона вже нічого не може вигадати, залишається тільки, заливаючись фарбою, звернутися до матері. Мати каже:

- Хіба тільки Кацудзі? Ти також майстер смітити грішми.

Сецуко не виправдовується.

- Добре. Наступного місяця, все добре, - каже вона нехитрим тоном.

Тоді знову все затихло. Почали зникати кімоно Сецуко. Якось непомітно просто зникають із шафи. Спочатку, коли Сецуко помітила, що зникло її ще жодного разу не вдягнуте ошатне кімоно, навіть змінилася в обличчі. Вона запитала в матері. Мати заспокійливо відповіла: «Ти одна, хто його ще носитиме? Пошукай ще» - «Але...», - почала була Сецуко, проте так і замовкла. У коридорі вона побачила Кацудзі. Брат підморгнув їй. Неприємне відчуття. Сецуко вдруге обшукала шафу.

- Але ж було...

- Коли вони залишилися вдвох, Сецуко пошепки запитала в брата:

- Вже продав?

- Не знаю, - «та-ра-ра, та, та-та-та» відбиває в коридорі чечітку. - Чоловік поверне! Потерпи! Якось невдовзі.

- Точно?

- Не кривися! Проговоришся - віддубашу!

Вона не боялася. Сецуко вірила братові. Це парадне кімоно він так і не повернув. Але не лише тільки це вихідне кімоно, після того ще два-три зникли з шафи. Сецуко - дівчина. Вона шкодує за кімоно, як за власною шкірою. Коли з’ ясувалося несподіване зникнення цих кімоно, Сецуко відчула нестерпну безпомічність, немов би вона втратила ребро. Жити не хочеться. «Але зараз все, що лишається, - це вірити старшому братові. Буду вірити йому до останнього», - подумала Сецуко.

- Продав. Як же прикро, - час від часу зовсім засмученим голосом вона пошепки казала Кацудзі.

- Дурна! Ти що, вже не віриш мені?

- Вірю.

Нічого не лишалося, як вірити. До журби Сецуко через зниклі кімоно додавалося і страшне занепокоєння тим, що буде, якщо мати про все дізнається. Два-три рази вона вигадувала для неї вистраждані відмовки.

- Здається, в тебе було кімоно з мейсен90. Не хочеш його вдягнути?

- Та ні, ні. Мені і в цьому добре, - в душі Сецуко була ні жива, ні мертва, на волосину від загибелі.

Сецуко потроху здогадувалася, куди були знесені її зниклі кімоно. Вона знала про існування ломбарду і знала про систему застав. У зовсім безвихідній ситуації, коли треба було - що б там не сталося! - показатися на очі матері в одному з закладених кімоно, вона, скріпивши серце, знаходила гроші, а потім повертала їх особисто в руки братові. Кацудзі казав щось на подобу «Олрайт» і незграбно викочувавсь із дому. Траплялося, що він відразу прихопивши кімоно, повертавсь додому, а потім вертавсь лише глибоко вночі п’яним, казав «Пробач» і поводив себе, ніби нічого і не сталося. Пізніше бувало навіть, що навчена старшим братом Сецуко сама прямувала до ломбарду, аби повернути свої кімоно. Коли ж вона не могла дістати грошей, навчилася мистецтву отримувати з ломбарду потрібні кімоно в обмін на інші, винесені з дому в фуросікі91.

Кацудзі вкрав картину батька. Безсумнівно, то була його рук справа. Картина хоча і являла собою невеличкий шкіц, проте була однією з найперших робіт батька. Врожай подорожі до Хоккайдо. Сенноске привіз із собою близько двадцяти картин, але серед їх усіх тільки та маленька картина із засніженим пейзажем і подобалася йому. І хоча він без жодних вагань віддав картин двадцять до рук торговця, але в себе залишив тільки цю, повісивши її на стіні в студії.

90 Мейсен - дешева шовкова тканина.

91 Фуросікі - квадратний шматок тканини, яку використовували для загортання і переноски різних речей.

Кацудзі холоднокровно виніс картину. Навіть за скидовою ціною він мав вторгувати за неї більше, ніж сто ієн.

- Кацудзі, а що з картиною? - два-три дні потому запитав батько в Кацудзі за вечерею. Схоже, батько здогадувався.

- А що? - спокійним голосом відповів питанням на питання Кацудзі. Навіть тіні сумніву.

- Куди продав? Цього разу вибачаю.

- Дякую за вечерю, - Кацудзі зі стукотом кинув палички на стіл і вклонивсь.

Підвівшись, Кацудзі попрямував до сусідньої кімнати, наспівуючи «тра-та-та-та-та-та-та». Батько, змінившись у обличчі, підвівся.

- Тато! - утримувала Сецуко. - Ви неправильно зрозуміли. Неправильно зрозуміли.

- Неправильно зрозумів? - батько подививсь у обличчя Сецуко. - Ти знала?

- Ні, - Сецуко не знала подробиць, однак здогадувалась. - Я подарувала подрузі. Подруга хворіла довгий час, тому й... - і, звісно, збилася.

- Он воно як? - батько, ясна річ, зрозумів, що то була брехня. Однак його підкупив щирий голос Сецуко. - Погань! - не кажучи нікому конкретно, сказав батько й знову взявся вечеряти. Сецуко заплакала. Мати також потупила голову.

Сецуко почала розуміти, з чого складалося життя її старшого брата. У брата були погані друзі. Серед величезної кількості знайомих товаришував він особливо з трьома.

Кадзама Сітіро. Він був великою шишкою. Кацудзі протягом підготовчих занять до іспитів тимчасово ходив на курси до інституту Т., а Кадзама Сітіро був там, так би мовити, хазяїном. За віком він - близько тридцяти, плюс-мінус. Часто носив піджак. Лоб вузький, очі запалі, рот великий, обличчя достатньо енергійне. Казали, що Кадзама - племінник члена палати перів у парламенті, але навряд чи. Дійсно, професійний негідник. Краще буде назвати його так.

- Тіру-тіру (пестливе ім’я від Цурумі Кацудзі), що буде, якщо ти почнеш жити чесно? Синочок художника Цурумі і в таких обставинах! Сумно, та чим тут зарадиш? Можеш не соромитися перед нами, - поринувши у роздуми, розводив він сентименти.

Більш за все вражає прізвисько «Тіру-Тіру». «Ми що, чужі люди? Батяня - то батяня, а я - то я, Дзама-тян (пестливе ім’я від Кадзама), ти єдиний безсмертний, - мелючи загадками дурниці, все більше й більше присягав Кацудзі на вірність Кадзама та його ватазі.

Кадзама з серйозним виглядом під’їздить до будинку Кацудзі. Підкреслено манірно. Мета - Сецуко. Сецуко хоч і досі гімназистка, але має витончене личко, і нічім не схожа на старшого брата. Сецуко несе чай до кімнати брата. Кадзама, виставивши білі-білі зуби, сміється: «Добридень!» Війнуло свіжістю.

- Ти в такому порядному домі, - говорить він голосно, щоб його слова почула Сецуко, яка йде до сусідньої кімнати. - Як тут не вчитися? Наступного разу я, коли дістану зошити, вчитимусь.

Кацудзі регоче.

- Правда! - сплескує Кадзама.

Кацудзі квапливо:

- Ну, гм, ну, давай.

Навіть тупий Кацудзі потроху почав усвідомлювати. Все яснішою ставала загроза того, що Кадзама хоче дістати Сецуко. Здавалося, вирішив: «Піднеси її мені, як данину». Приходить у гості до Кацудзі та без будь-якої потреби кличе Сецуко до кімнати, а сам тихенько ховається. Дурнуваті вибрики. Пізніми вечорами примушує її проводжати себе до зупинки, без потреби приносити підручники й решту до себе на квартиру в Сіндзюку і таке подібне. Сецуко завжди підкорялася наказам старшого брата. Брат каже, що Кадзама - з родини багатія, талановитий, і людина витончена. Нічого не лишається, як вірити йому. Фактично, Сецуко сподівалася на Кадзама.

Якось Сецуко принесла до нього на квартиру підручники:

- О-о, дякую! Відпочинь. Я наллю тобі кави, - невимушено приймав її Кадзама.

Сецуко продовжувала стояти у дверях.

- Кадзама-сан, допоможіть нам, - вираз обличчя був до жалю благаючим.

Кадзама повеселішав. «Ну ось, нарешті», - подумав.

Ще один - Суґіура Тома. Спілкуватися з ним Кацудзі було найважче. І розпрощатися з ним він також не міг. Подібні стосунки трапляються іноді між знайомими. Але дружба між Кацудзі та Суґіура була комічна, безглузда і незвичайна. Суґіура Тома - бідний студент. Ходив на вечірні курси до університету Т. Марксист. Чи було то правдою - невідомо, але поза іншим все він розказував про надзвичайне. Кацудзі був зачарований цим Суґіура Тома.

Від народження слабкий у теорії Кацудзі просто тримав рот закритим. Він усе ніяк не міг заперечити тому, що казав Суґіура Тома. У позі, так би мовити, кроля, зачарованого удавом, він покірливо стовпінів: ні поворухнутися, ні зробити що-небудь не міг. Не найкраща картина. Здається, що це сталося з трьох причин. Підліток, якому в житті нічого не бракувало і який зростав у достатку, ледь не інстинктивно боїться підлітка, який народився у настільки злиденній родині, що змушений все вирішувати власними силами. Наступне, що можна припустити: Суґіура Тома взагалі до роту не брав ані чарки, ані цигарок. Для Кацудзі і тютюн, і алкоголь були обов’язковими, і навіть вже встиг втратити невинність. Людину, яка веде розпусне життя, обов’язково тягне до життя стоїчного. Той, хто живе стоїчним життям - навіть якщо міркувати абстрактно - не може протистояти і, жахливо принижуючи себе, помалу підтримує стосунки. І третє - це впевненість у зачарованості цим Суґіура. І нехай Кацудзі був зачаклованим і мовчазним, але в душі йому було приємно, коли такий благородний борець як Суґіура казав: «Цурумі-кун подає надії». Кацудзі не знав, які надії він подає, але серед знайомих тільки цей Суґіура Тома серйозно хвалив теперішнього Кацудзі. Якщо не брати до уваги цього Суґіура, то доволі сумна картина виходить, і тому Кацудзі було все важче віддалитися від нього. Суґіура був людиною дійсно пишномовною. Із валізою в руках він міг з’ явитися пізно ввечері у вітальні Кацудзі і тихим голосом: «Я знову у великій небезпеці. Здається, за мною хтось стежить, тому піди, оглянь околиці будинку». Кацудзі у напрузі тихесенько виходить на вулицю через сад і окидає оком навколо: «Нібито нічого незвичного», - повідомляє тихим голосом. «Справді? Дякую. Можливо, після цієї ночі я з тобою більше не зможу зустрітися, однак пропаганда для мене важливіша за загрозу небезпеки. Навіть за мить до арешту я не облишу пропаганди», - так само тихим голосом, без жодної запинки починає красномовно пояснювати. Небезпечне становище Суґіура просто жахливе. «Так, так», - каже, стримуючи позіх. Бувало, Суґіура ночував у Кацудзі. Що вдієш, коли на вулицю виходити небезпечно? Після повернення він вимагав то десять, то двадцять ієн, кажучи, що все це на партійні витрати. Зі слізьми на очах отримував у руки і, сказавши «Данке», йшов геть.

Ще один був дійсно дивним приятелем. Аріхара Сюсаку. Йому ледь минуло тридцять. Кажуть, письменник-початківець. Його ім’я було мало відомим, але він був - так люди кажуть - письменником-початківцем. Кацудзі називав Аріхара сенсеєм. Познайомився з ним через Кадзама. Приятелі Кадзама називали його Аріхара-сенсей, і Кацудзі, наслідуючи їх, звертавсь до того тільки «сенсей». Кацудзі нічого не тямив у літературі. Приятелі Кадзама казали, що Аріхара має талант, і надавали його пальму першості, тому й Кацудзі поважно ставивсь до Аріхара як до особливої людини, яка відрізняється від решти людства. В Аріхара на подив красиве обличчя, фігура струнка, і дихає він благородством. Іноді користується косметикою. Скільки б не випив, вдає байдужість до жінок. Який спосіб життя він вів у постійних переїздах із місця на місце, та решта речей - все це було, схоже, невизначеним. Цей чоловік з якоїсь причини привабив Кацудзі та не відпускає. Це нагадувало малюнок, де король утримує чорношкірих борців, а коли стає сумно, бавиться ними, як іграшками.

- Тіру-тіру, ти теорему Піфагора знаєш?

- Не знаю, - Кацудзі якось знітивсь.

- Та знаєш ти, тільки словами виразити не можеш.

- А-а, - Кацудзі заспокоюється.

- Чи не так? У теоремах усі так.

- Правда? - догідливо сміючись, із захопленням дивиться знизу на красиве обличчя Аріхара.

І це він, хто владно наказав Кацудзі вкрасти картину Сенноске. І це він, хто привів Кацудзі в Хонмоку92 і кинув його там самого. Поки Кацудзі спав міцним сном, Аріхара вислизнув, а наступного дня Кацудзі не знав, як розплатитися за рахунком. На додаток, тієї ж ночі Кацудзі підчепив якусь хворобу. І хочеться забути, та не виходить. І віддалитися від Аріхара Кацудзі не може. В Аріхара є щось подібне до дивної погорди: ніколи в гості не навідується. Викликає Кацудзі переважно по телефону.

- Чекай мене на станції Сіндзюку.

- Добре, скоро буду, - і відразу виходить.

Витрати Кацудзі тільки збільшуються. Врешті-решт, дійшов навіть до того, що крав заощадження служниці Мацуя. У кутку на кухні Мацуя заявила про це Сецуко. Сецуко не повірила власним вухам.

- Та що ви таке кажете? - спробувала заперечити вона Мацуя. - Брат зовсім не така людина!

92 Район Хонмоку

- Так, - Мацуя дивно посміхнулася. Їй вже за двадцять. - Годі вже с тими грішми, але ми збираємося одружитися...

- Одружитися? - тіло чомусь затрясло.

- Так, - сказала тихим голосом Мацуя і потупила погляд.

По спині пробіг мороз.

- Мацуя, я - жахлива, - Сецуко, так і продовжуючи стояти, розплакалася.

Мацуя понуро подивилася на Сецуко.

- Все добре. Мацуя нічого не скаже господарю і хазяйці. Хазяйка, ви збережіть в собі це як таємницю.

Мацуя також була однією з жертв. Вкраденими були не тільки заощадження.

Кацудзі в скрутному становищі. Однак, цей маленький деспот і не знає, що таке попросити пробачення. Схоже, він вважав, що вибачитись - це страшенно принизити себе. Коли ж із ним траплялися невдачі, навпаки, злився з будь-якої нагоди. І завжди об’єктом злостивості була Сецуко.

Одного разу Кацудзі покликали до батька в студію.

- Благаю тебе! - пан Сенноске прискорено дихав. - Не винось картин!

Кацудзі вибрав серед недописаних картин, що були звалені горою в кутку студії, дві чи три майже закінчені роботи та виніс їх.

- Та ви знаєте, хто я такий? - батько в такі хвилини до власної дитини починав звертатися як до незнайомця. - Я прагну стати першокласним художником! Якщо ви винесете на базар хоч яке-небудь з недописаних полотен, ви знаєте, що тоді буде? Я - художник! За ім’я прикро! Прошу. І ще одне - годі ледарювати! - обличчя Сенноске, коли він говорив тремтячим голосом, виглядало як посиніла відморожена фізіономія чорта. Навіть Кацудзі покоробило.

- Це більше не повториться, - Кацудзі похилив голову й пустив сльозу.

- Доводиться говорити такі речі, які не хочеться говорити, - батько змінив тон, спокійно підвівся і відкрив велике вікно в студії. Вже початок весни. - А що з Мацуя?

Кацудзі був приголомшений. Випнув маленькі оченятка і, бачачи перед собою лише батька, не міг вимовити ані слова.

- Повернеш їй гроші, - батько милувавсь свіжою зеленню в саду, - і я розрахую її. Я чув, ви збиралися одружитися, але... — батько злегка посміхнувся, - вряд чи ти серйозно обіцяв женитися на ній, чи не так?

- Хто це сказав? Хто?! - Кацудзі несподівано закричав надколотим голосом. - Скотина! - топнув об підлогу. - Це ж Сецуко? Зрадила тварюка!

Коли відчуття сорому доходило до межі, Кацудзі завжди зливсь, неначе прицілюючись. Як правило, об’єкт злостивості - Сецуко. Вилетівши бурею зі студії, він продовжував кричати «Скотина! Тварюка!» Кацудзі шукав її всюди і, помітивши в приймальні, бив, доки на ній місця живого не лишилося.

- Пробач мені, братику, вибач, - Сецуко не кричала. - Батько сам якось дізнавсь...

- Не клей з себе дуру, тварюко! - таскаючи її з боку в бік і штурхаючи носаками, він самий, здавалося, теж розрюмсавсь.

- Я не прикидаюся! Не прикидаюся! Брате, ой, мені здалося, від людей почула, просто один лише раз, - безглуздо виправдовувалася. Сумна розмова про єдину мою гордість - приречення на неминучу смерть цього чоловіка: жодного разу в житті він не заплатив за людські розваги.

Мацуя було звільнено. Кацудзі став ще нестерпнішим. Його майже ніколи не бувало вдома. Було вже навіть не дивним, коли він не з’являвсь додому по два-три дні. Його двічі забирали до дільниці за гру в маджан93. Іноді бувало, що після бійки з кимось вертавсь додому в закривавленому одязі. Коли побачив, що з шафи Сецуко зникло більш-менш варте уваги вбрання, почав продавати всі підряд дрібні прикраси матері. Виніс печатку батька, якимось чином примудривсь, віддавши під заклад домашній телефон, позичити грошей. Наприкінці місяця почали надходити рахунки на солідні суми з навколишніх різних ресторанчиків і тому подібне. Атмосфера в домі стала ще зловіснішою. Все зайшло настільки далеко, що сім’ я вже не могла повернутися до спокійного життя, щось та мало відбутися.

Це сталося в середині літа, в парку Інокасіра на околицях Токіо. Події того дня потребують більш детального опису. Рано-вранці Сецуко подзвонили. Сецуко відчула щось недобре.

- Панна Сецуко? - почувся жіночий голос.

93 Маджан (кит. назва - маджонг) - китайська азартна гра у фішки з використанням костей. До Японії потрапила на початку ХХ ст. і відразу ж набула надзвичайної популярності. Офіційно була заборонена у 1937-1945 роках з політичних мотивів.

- Так, - Сецуко трохи заспокоїлася.

- Зачекайте хвилинку.

- Добре, - знову збентежилася.

Деякий час потому:

- Сецуко? - грубий чоловічий голос.

Скоріш за все - Кацудзі. Він десь три дні тому пішов з дому й до сих пір не з’являвсь.

- Ти хочеш, аби твого брата посадили до в’язниці? - несподівано сказали. - П’ять років каторги. Цього разу він влип. Прошу. Якщо буде двісті ієн, то ще можна врятувати. Все поясню потім. Брат виправивсь. Правда. Виправивсь, виправивсь. Останнє прохання. Справа всього життя. Якщо буде двісті ієн, то ще можна врятувати. Приходь сьогодні. У парку Інокасіра, е-е, я буду в Такаратей близько гори Ґотей. Добре зрозуміла? Коли зможеш принести двісті ієн чи сто, чи сімдесят, е-е, сьогодні, прошу. Я буду чекати. Брат може померти, - голос був начебто п’яний, але переконливий. Сецуко затремтіла.

Двісті ієн. Це неможливо. Проте вона хотіла роздобути їх, вигадавши щось. Ще раз вона хотіла повірити братові. «Це в останнє, і брат так само говорить. Старший брат може померти. Брат - нещасна людина. По суті, він не злодій. Просто водиться з поганими друзями. Я ще раз хочу повірити братові».

Хоча Сецуко й почала переривати все у шафі, намагаючись знайти хоч одну річ, за яку можна було б виручити грошей, але нічого цінного там уже не лишилося. Після довгих вагань вона, зізнавшись у всьому матері, стала благати її.

Мати була вражена. Відштовхнувши Сецуко, яка утримувала її, вона немов божевільна, із навіженим криком вбігла до студії батька і сіла перед мольбертом. Батько відклав пензель і підвівся:

- Що?

Мати, запинаючись, переказала повністю зміст телефонної розмови. Вислухавши її, батько сів навприсядки, підібрав пензель і знову сів перед полотном:

- Ви теж дурні. Сам заварив, нехай сам і печеться. В’язниця й таке інше - брехня це все.

Мати пішла з пониклою головою.

До вечора в будинку стояла гнітюча тиша. По телефону більше ніхто не дзвонив. Сецуко це навпаки непокоїло. Не витримавши, вона:

- Мамо! - голос був тихий, але цей поклик прорізав матері груди.

Мати почала непокоїтися.

- Сказав, що виправиться? Звичайно ж виправиться, так сказав?

Мати сунула Сецуко складену купюру в сто ієн:

- Іди віддай.

Сецуко, хитнувши головою, почала одягатися. Весною цього року Сецуко закінчила коледж. Одягнула сукню з грубої тканини, підфарбувалася і крадькома вийшла з дому.

Інокасіра. Сутеніло. Сецуко увійшла в парк, на неї полилися голоси цикад. Гора Ґотен. Відразу ж знайшла Такаратей. То було занепала велична споруда, оточена старими криптомеріями, що була водночас і рестораном, і готелем. Сецуко запитала в покоївки: «Цурумі є? Перекажіть йому, що прийшла сестра». Невдовзі по коридору почулися гримкі кроки:

- А-а, як раз вчасно, - почувся гучний голос Кацудзі. Схоже, налиганий. - Зізнатися, вона зовсім не моя молодша сестра. Ми коханці, - по-дурному пожартував.

Сецуко стало соромно. «Так і повернусь», - подумала.

У сорочці й трусах, повиснувши на плечі в покоївки, з’явився Кацудзі.

- Е-е, ми коханці. Хотіли зустрітися. Ну, зразу ж, відразу.

Якась дешева вистава. Сецуко почервоніла і ледь всміхнулася - нічого більше не лишалося. Босоніж, жалюгідний настільки, що сил дивитися немає. «Невже й цього разу надурив?» - подумала Сецуко.

Коли удвох поруч шли коридором:

- Принесла? - Кацудзі сказав тихим голосом, і Сецуко відразу ж передала йому гроші.

- Одна бумажка? - обличчя стало жорстоким.

- Так, - голос став таким, що ось-ось розплачеться.

- Нічого не вдієш, - тяжко позіхнувши, - Гм, що ж робити? Сецуко, сьогодні не поспішай. Можеш заночувати тут. Яка ж нудота!

У кімнаті Кацудзі все було шкереберть. У кутку був чоловік. Сецуко захолола від страху.

- Візит школярки. Ми коханці, - сказав Кацудзі цьому чоловікові.

- Молодша сестра? - у чоловіка була хороша інтуїція. Аріхара. - Я образив вас, пробачте.

- Ну, хіба не чудово? Пийте ще пиво. Ну, хіба не добре? Грошей - сила. Я на хвилинку, - Кацудзі, стискаючи гроші, кудись зник.

Сецуко зжалася і сіла під стіною. Вона хотіла знати. «Я не можу повернутися додому, доки не дізнаюся, над якою прірвою повис брат», - думала вона. Аріхара, не звертаючи на Сецуко уваги, мовчки пив пиво.

- Щось, - наважилася запитати Сецуко, - сталося?

- А-а? - розвернувшись. - Не знаю, - Аріхара був спокійний.

Деякий час потому:

- А, ось ви про що, - хитаючи головою, - так би мовити, Тіру- Тіру сьогодні сам не свій. Я дійсно нічого не знаю. Цей будинок, ми час від часу приходимо сюди. Нещодавно, коли я зазирнув сюди ненароком, він був тут і доволі на підпитку. Схоже, він тут вже два-три дні. Я сьогодні випадково... І справді нічого не знаю. Але, схоже, щось таки трапилося, - Аріхара говорив із похмурим обличчям і в повному спокою так, що було навіть важко запідозрити його в брехні.

- А-а, даруйте, даруйте, - повернувсь Кацудзі. Побачивши, що грошей у руках уже не було, Сецуко здалося, ніби вона розуміє, що відбувається.

- Брате! - обличчю ніяк не вдавалося надати приємного виразу. - Давай повернемося.

- Ходімо, прогуляємося? - Аріхара з невинним обличчям підвівся. Була місячна ніч. На сході по небу пливла половинка місяця. Гайок криптомерій був вкутаний легким туманом. Утрьох вони шли крізь туман під криптомеріями. Кацудзі, як і був у одній сорочці та трусах, бурмотів під носа «Місячна ніч - неважливо, чи світанок, чи захід, чи опівніч - не добрати» і загорланив «Милі верби на Ґіндза колись». Аріхара та Сецуко мовчки продовжували йти. Тієї ночі Аріхара також йшов, глибоко замислившись, і не глузував із Кацудзі.

Несподівано від тіні старих криптомерій віддалився невеликий на зріст чоловік у білому юката94.

- А, батько! - Сецуко затрясло.

- Хе-е, - простогнав Кацудзі.

- Прогулянка, - дещо посміхаючись, промовив батько. Потім кивнув головою у бік Аріхара на знак привітання. - Колись і ми частенько приходили сюди розвіятися. Давно я тут був в останнє, та не багато, як бачу, відтоді змінилося.

Однак було незручно. Вчотирьох мовчки вони безцільно пробрели вперед.

94 Юката - літнє кімоно без підкладки.

Прийшли до заболоченого озера. За декілька днів до того пройшов дощ, і води додалося. Гладінь, немов дьоготь, виблискувала чорнотою, і жодної хвилі не пробігало. Поверхня озера була спокійна. Біля берега стояв покинутий човен.

- Сідаймо! - закричав Кацудзі. Було схоже на спробу приховати збентеженість. - Сенсей, сідаймо!

- Даруй, - приглушеним голосом відмовивсь Аріхара.

- То й добре. Нехтуєте? Тоді я сам, - хитаючись, сідає у човен. - І весла на місті. Зроблю коло по озеру і повернусь, - Кацудзі понесло.

- Я також сяду, - батько проворно встрибнув у човен, який вже почав рухатися.

- Яка честь! - сказав Кацудзі й калатнув веслами по воді. Човен вільно відплив від берега. Знову сплеск весел. Човен легко пішов по воді та, охоплений темнотою від тіні маленького острівка, так і зник із виду. Було чутно п’янючий голос Кацудзі, який горланив пісню «Тато, будьте здорові, якось ... мамо також».

Сецуко та Аріхара, стоячи поруч, дивилися на воду.

- Здається, брат знову замовк. Сімдесят разів по сім, так би мовити...

- Чотириста дев’яносто, - перебиваючи, продовжив Аріхара. - Ще небагато - й п’ятсот. Я маю вибачитись. Ми теж негідники. Зробили з Цурумі-куна іграшку для забави. Найгірше, коли приятелі не поважають один одного. Я хочу пообіцяти: хочу повернути вам Цурумі-куна хорошим братом.

Тон був таким серйозним, що було легко повірити.

Знову сплеск весел, з-за острівка з’являється човен. У човні був один батько. Човен легко йде по поверхні озера і причалює до берега.

- А брат?

- Зійшов на берег біля мосту. Схоже, п’яний як хлющ, - сказав спокійно батько, сходячи на берег. - Ходімо додому.

Сецуко хитнула головою.

Наступного дня труп Кацудзі знайшли між палями моста.

Батько, мати і молодша сестра Кацудзі - всі були опитані в поліції. Аріхара також як свідка викликали до суду. Кацудзі загинув чи то через сильне сп’яніння, чи то вчинив самогубство, але справа здавалася легкою. Однак в останню хвилину, коли мали винести остаточне рішення, у справи втрутилася страхова компанія: надійшов запит на повторний розгляд справи. За два роки до цього Кацудзі застрахував своє життя. Одержувачем страховки значивсь пан Цурумі Сенноске, а сума перевищувала двадцять тисяч ієн. Цей факт був надзвичайно несприятливим для пана Сенноске. Прокуратура почала повторне розслідування обставин інциденту. І звичайні люди, і відповідні органи влади однаково вірили в непричетність Цурумі Сенноске: така відома люди навряд чи могла скоїти настільки безглуздий злочин, але страхова компанія надто наполягала, і вдруге почалося ретельне розслідування.

Батько, мати, молодша сестра, Аріхара були викликані вдруге, але тепер їх затримали. В міру просування допитів до суду була викликана і Мацуя. Кадзама Сітіро разом із цим довгим ланцюгом свідків також давав свідчення. Суґіура Тома був заарештований перед центральним входом до університету Т. Показання пана Сенноске почали плутатися. Несподівано пригода стала страшенно складною, але в автора немає наміру розповідати про безрадісні подробиці цієї справи. Автор просто хотів донести до читача дивні слова дівчини.

Сецуко була звільнена раніше всіх. Прокурор під час прощання сказав душевним тоном:

- Тепер усе наладиться. Нехай брат і був негідником, але прикро, коли помирають такою смертю - все ж таки родичі. Бувайте здорові.

Дівчинка, здійнявши очі, відповіла. Її слова змусили б замислитися навіть Ієгова. Слова настільки нові, що в світовій літературі вони, здається, ще не з’являлися:

- Ні, - відповіла дівчинка, здійнявши очі. - Брат помер, тому ми стали щасливі.

(Переклад Ю. Осадчої)







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.