Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Сто видів Фудзі
Дадзай Осаму (1909-1948)
Проза

Верхівка Фудзі на картинах Хіросіґе95 має кут вісімдесят п’ять градусів, а Фудзі на картинах Бутьо96 - близько вісімдесяти чотирьох, однак, за топографічною картою сухопутних військ, у розрізі зі сходу на захід буде сто двадцять чотири градуси, а якщо ще спробувати зробити переріз уздовж із півдня на північ - сто сімнадцять. Окрім картин Хіросіґе та Бунтьо, на більшості картин Фудзі зображена гостроверхою. Верхів’я тонке, високе й хитке. А на картинах Хокусай97 її верхів’я взагалі має ледь не тридцять градусів, вона, Фудзі, навіть схожа на Ейфелеву вежу. Однак у дійсності Фудзі тупокутна, ой і тупокутна: незграбно, полого стелеться зі сходу на захід на сто двадцять чотири градуси, з півдня на північ - на сто сімнадцять, і аж ніяк не справляє враження великої гори. Наприклад, коли б я жив у Індії чи якій-небудь іншій гірській країні, і якби мене схопив орел, переніс через океан і кинув на узбережжя в околицях Нумадзу, і якби я побачив цю гору, то, напевне, я б не здивувавсь. На людину з чистою та наївною душею, людину, яка не бачила такої дешевої реклами про вандефул і зарання омріяну японську Фудзі-яму, хіба може така гора справити враження? Та коли так, то Фудзі - сумнівна гора. Низька. У підніжжя вона порівняно широка. Низька. Аби бути горою, як на картинах, із такими розлогими рукавами, Фудзі має бути принаймні втричі більшою.

95 Утаґава Хіросіґе (1787-1858) - художник-графіст кінця доби Едо, працював у жанрі укійо-е, майстер кольорової ксилографії. Автор близько 5400 гравюр із ліричними пейзажами за жанровими мотивами; майстерно відтворював стани природи, туман, сніг, дощ тощо. Працював під псевдонімом Андо Хіросіґе.

96 Тані Бунтьо (1763-1840) - художник і поет кінця доби Едо, працював у традиції школи Кано, згодом став майстром китайської Північної школи пейзажного живопису.

97 Хокусай (1760-1849) - художник, гравер й ілюстратор кінця доби Едо, працював у жанрі укійо-е; один з найвідоміших на Заході японських граверів.

Лише Фудзі, яку я бачив на перевалі Дзіккоку, була високою. То було мальовничо. Спочатку верхів’я не було видно з-за хмар, і я, враховуючи нахил підгір’я, намітив верх гори, можливо, десь там, і подумки ставив позначку на хмарі, але потім хмари розбіглися, я подивився: ні, помиливсь. Блакитна верхівка чітко виднілася і була рази у два вище позначки, яку я поставив для себе. Я не стільки здивувався, скільки від подиву відчув себе незручно та голосно зареготав. «Ось такої!» - подумав я. Здається, людина, коли стикається з абсолютною непохитністю, спочатку починає непристойно сміятися. Таке відчуття, ніби випрямилася внутрішня пружина, або - це буде дещо невдале порівняння, та все ж - якби розсміятися через розв’язані мотузки на обі98. І якщо ви зустріли кохану людину, і - коли тільки-но зустріли - вона розсміється, це буде радим вітанням. І, звісно, не можна її засуджувати за таку неввічливість. Кохана людина, зустрівшись із вами, цілковито оточена вашою абсолютною непохитністю.

Фудзі, яку видно з вікна квартири в Токіо, викликає в мене гіркі почуття. Взимку її видно чітко, виразно. Крихітний білосніжний трикутничок, що ледь-ледь пнеться вгору, - це і є Фудзі. Нічого особливого. Нічогісінько. Різдвяне прикрашене печиво. Безпомічно похнюпивши ліве плече, вона схожа на військовий корабель, що йде на дно кормою донизу. Взимку, три роки тому я розгубивсь, коли одна людина сповірила мені одну неочікувану істину. Тієї ночі в одній із кімнат квартири я одинцем самотній великими ковтками впивавсь спиртним. Пив без перерви всю ніч. На світанку я підвівся з малої потреби; через чотирикутне вікно туалету, затягнуте сіткою, виднілася Фудзі. Маленька, біла-біла, трішки схилена вліво - таку Фудзі я не можу забути. Асфальтовою дорогою під самісіньким моїм вікном нісся велосипедом торговець риби і бурмотів собі під носа: «Але ж! До чого ж ясно видно Фудзі сьогодні! Брр, ну й холоднеча!» - чи щось подібне, і я, мовчазно стоячи посеред туалету і проводячи рукою по дротяній сітці на вікні, тихо плакав. Я не хочу, щоб подібні думки вдруге верталися до мене.

На початку осені тринадцятого року Сьова99 я вирішив почати життя спочатку: взяв із собою лише одну тільки сумку і вирушив у дорогу.

Косю. Особливість цих гір - у їхній пологості та дивовижній непоказності. Кодзіма Усуї у своєму трактаті «Ландшафти Японії»100 писав: «Тут багато гір, із якими важко вжитися. Вони, схоже, відреклися від суєтного світу». Гори в Косю виглядають такими дивними. Після годинної трусанини в автобусі з Кофу я дістався перевалу Місака.

98 Обі - пояс для кімоно; носиться і чоловіками, і жінками.

99 1938 р.

100 Кодзіма Усуї (1873-1946) - альпініст, есеїст. Книга «Ландшафти Японії» була видана в 1905 році.

Висота Місака над рівнем моря 1300 метрів. На самій вершині цього перевалу є маленький чайний будиночок під назвою «Тенка»101. Тут, на другому поверсі, від самого початку літа, усамітнившись, трудився шановний Ібусе Масудзі102. Я знав про це і приїхав туди. Думав, що якщо не буду заважати, то зніму кімнату поруч і поживу деякий час на самоті.

Шановний Ібусе працював. Отримавши його згоду і влаштувавшись у цьому чайному будиночку, я кожного дня - як би мені того не хотілося - був змушений бачити Фудзі, що стояла прямісінько навпроти мене. Цей перевал, розташований на шляху з Кофу до Камакура, який виходить на тракт Токайдо, був важливим перевалочним пунктом і називавсь типовим оглядовим майданчиком Фудзі на півночі. Вид на Фудзі звідси з давніх-давен вважається одним із трьох найвідоміших видів на Фудзі. Але попри таку славу, він не подобавсь мені. Більше, ніж просто не подобавсь, я навіть зневажав його. Занадто все ідеально, як на малюнку: в самому центрі - Фудзі, внизу розливається прохолодою озеро Каваґуті, а сопки поблизу немов охопили його руками, присівши навпочіпки по обидва боки. Від першого погляду на це я був обурений, кров ударила мені в лице. Все це - малюнки у громадських лазнях. Театральні декорації. Пейзаж, намальований за бажанням замовника. Мені було нестерпно соромно за Фудзі.

101 Можливо, Дадзай Осаму вдається до гри слів, оскільки біном «тенка» можна перекласти як «піднебесна», «вся країна», «народ» і «поводити себе, як заманеться».

102 Ібусе Масудзі (1898-1993) - видатний японський письменник, лауреат численних премій, почесний мешканець Фукуяма і Токіо. Літературну діяльність почав у 20-х роках.

Минуло декілька днів від мого приїзду на перевал. Робота шановного Ібусе була завершена, і одного з ясного дня по обіді ми піднялися на перевал Міцу. Перевал Міцу знаходиться на висоті 1700 метрів і ненабагато більший за перевал Місака. Здираючись близько години крутим схилом, ми дісталися вершини. Вирачковуючись вузькою гірською стежкою і деручись крізь зарості витких рослин я, безсумнівно, являв собою не надто приємну картину. Шановний Ібусе, одягнутий в альпіністський костюм, виглядав дуже проворним і рухливим. Але я, що не мав такого спорядження, був у дотера103. Одягнутий у коротке дотера з чайного будиночку, з оголеними на цілий сяку104 волохатими ногами, крім того, взутий у табі105 на гумовій підошві, також позичені в старого з чайного будиночку, я намагався виглядати якнайкраще; підперезаний какуобі106, з насунутою шляпою, знятою зі стіни чайного будиночку, я виглядав ще дивніше. Не можу забути, як шановний Ібусе, який ніколи не надавав особливого значення зовнішності людини, навіть він співчутливо поглянув на мене і заспокійливо тихим голосом сказав: «Однак, чоловікові не варто так перейматися своєю зовнішністю». Хай як би там, але коли ми дісталися самісінької вершини, все навколо несподівано вкутав густий туман, і навіть стоячи на краю урвища (так званого оглядового майданчику), нічого не можна було розгледіти. Нічого не було видно. Шановний Ібусе був у самій гущині туману; він присів на камінь і, неспішно курячи сигарету, зіпсував повітря. Схоже, йому дійсно все було нецікаво. Тут, на майданчику, вишикувавшись у лінію, стоять три чайні будиночки. В одному скромненькому будиночку, господарями якого були старий зі старою, ми пили гарячий чай. Хазяйка з засмученим виглядом говорила: «Дійсно прикро. Такий густий туман. Коли туман хоч трішечки розійдеться, Фудзі відразу ж стане видно, немов на долоні». Сказавши це, вона винесла з крамнички велику фотографію Фудзі та, високо піднявши її обома руками і ставши на краю урвища, почала старанно коментувати: «Як аз у цьому місці, ось тут. Така велика. І так добре видно. Саме так». Ми, попиваючи бантя107, дивилися на цю Фудзі та сміялися. Ми бачили хорошу Фудзі і зовсім не жалкували про те, що навкруги був густий туман.

103 Дотера - одяг, який шиється довшим за звичайне кімоно, утеплюється ватою та має широкі рукава. Одягається поверх звичайного одягу для захисту від холоду.

104 Сяку - міра довжини, дорівнюєт приблизно 30,3 сантиметрам.

105 Табі - низькі шкарпетки з окремим великим пальцем; часто носяться із сандаліями дзорі.

106 Какуобі - вид чоловічого поясу, традиційно популярного серед торговців.

107 Бантя - сорт дешевого чаю.

Якщо не помиляюся, наступного дня шановний Ібусе залишав перевал Місака, і я проводжав його до Кофу. У Кофу я мав оглядини з однією дівчиною. У супроводі шановного Ібусе я подався на околицю міста до домівки цієї дівчини. На шановному Ібусе був невідповідний моменту альпіністський костюм, я ж був підперезаний какуобі та одягнений у літнє хаорі108. У саду близько будинку дівчини росло багато троянд. Її мати зустріла нас і провела до кімнати для гостей. Ми привіталися. Потім увійшла дівчина, втім її обличчя я не побачив. Шановний Ібусе і хазяйка будинку на правах дорослих говорили про різне, і раптом шановний Ібусе сказав: «А, Фудзі,» - і подививсь у бік наґесі109 за моєю спиною. Я теж вигнувсь і подививсь назад. Там висіла вставлена в рамку фотографія кратеру Фудзі, знятого зверху. Немов білосніжна квітка лотосу. Надивившись, я повільно розвернувсь, і коли сідав, як і сидів раніше, кинув швидкий погляд на дівчину. Вирішено. «Нехай це буде важко, та я одружуся з нею», - подумав я. Я був вдячний тій Фудзі.

Того самого дня шановний Ібусе повернувся до столиці, а я вдруге поїхав до Місака. Минув вересень, жовтень; до п’ятнадцятого листопада я жив і повільно працював на другому поверсі чайного будиночку в Місака, до знемоги розмовляючи з не надто приємним мені «одним із трьох дивовижних видів Фудзі».

Одного разу я довго сміявсь. Один мій приятель романіст, чи той, що читає лекції в університеті, чи той, що займається ще чимось, подорожував горами пішки і завітав до мене. Коли ми стояли на другому поверсі в коридорі та дивилися на Фудзі:

- Якась уже занадто банальна ця пані Фудзі. Тобі так не здається?

- Радше, коли дивишся, то, навпаки, відчуваєш себе незручно, - зухвало говорили ми, пихкаючи тютюном. І раптом товариш сказав:

- Гей, дивись-но! А це що за чернець? - і вказав підборіддям у його бік.

Прикривши тіло драною чорною рясою і волочучи за собою довгу палку, закидаючи голову і дивлячись на Фудзі, на перевал дерся маленький на зріст чоловік років п’ятдесяти.

- Сайґьо110 споглядає Фудзі, не інакше. Статурний, - я відчув щось спільне, близьке до цього монаха. - Напевне, якийсь відомий монах.

- Досить нісенітниці верзти. Голота, - товариш був байдужим до нього.

108 Хаорі - коротка накидка, верхній жакет, який додає офіційності. Раніше хаорі носили тільки чоловіки, але з кінця епохи Мейдзі мода дозволила жінкам також носити їх із тією різницею, що жіночі хаорі були довші за чоловічі.

109 Наґесі - в японських будинках прикріплена до стіни між палями декоративна заслона.

110 Сайґьо (1118-1190) - один з найвідоміших поетів порубіжжя періодів Хейан і Камакура.

- Та ні, ні. Є в ньому щось не від цього світу. Манера йти, чи що, доволі шляхетна.

- Кажуть, що в давні часи буддійський монах Ноїн111 на цьому перевалі склав пісню, що оспівує Фудзі112, але... - поки я говорив, товариш засміявсь.

- Та ти тільки подивися! Йому ще далеко до монаха!

«Монах Ноїн» був страшенно переполоханий, коли на нього загавкав пес на прізвисько Хаті, який жив при готелі. Вся ця сцена була настільки неприємною, що стало навіть огидно.

- Не такий він. Точно.

Злиденний панікер із жалюгідним виглядом кидавсь із боку у бік і, нарешті, здавшись і відкинувши палку, в сум’ятті втік. І справді, виглядав він убого. І Фудзі банальна, і монах банальний, і навіть коли згадую про це зараз - така нісенітниця.

Нітта, доброзичливий двадцятип’ятирічний юнак, працював на пошті в містечку під назвою Йосіда, яке розтягнулося у підніжжя перевалу, так ось цей юнак сказав, що за поштою дізнавсь про те, що я тут, і прийшов до мене в готель на перевалі. Призвичаївшись у мене в кімнаті на другому поверсі після тривалої розмови, Нітта, сміючись, сказав: «Якщо бути щирим, то ще двоє-троє моїх друзів разом зі мною хотіли провідати вас, але в останню хвилину злякалися. «Пан Дадзай страшенний декадент, і до того ж, особистість спустошена - ’натура-банкрот’», - так написав у своєму оповіданні сенсей Сато Харуо113, але ми навіть не могли уявити, що ви така серйозна і пристойна людина. Просто написав так, не подумавши. А я не став тягнути їх силою. Наступного разу приведу їх із собою. Ви не станете заперечувати?»

- Та ні, не стану, - я гірко посміхнувсь. - Отже, виходить, що ти - відчайдушний малий. Твої друзі послали тебе як розвідника, дізнатися, хто я та як я.

- Загін смертників, - Нітта був щирим. - Учора ввечері ще раз перечитав те оповідання сенсея Сато Харуо і йшов, готовий до всього.

Крізь скляні двері я дививсь на Фудзі. Фудзі незграбно і мовчки стояла. «Велична», - подумав я.

111 Монах Ноїн (друга половина ХІ ст.) - автор одного з віршів, які увійшли до укладеної Фудзівара-но Тейка антології «Сто віршів ста поетів» (1235).

112 Тут Дадзай Осаму згадує монаха Ноїна, історії з життя якого зустрічаються у «Дорожніх щоденниках» поета Мацуо Басьо.

113 Сато Харуо (1892-1964) - відомий поет-символіст, прозаїк і літературний критик.

- Гарна. І все-ж таки Фудзі красива. Молодець.

«Я не можу зрівнятися з Фудзі», - подумав я, соромлячись своїх почуттів, що постійно змінювалися. «І все-ж таки Фудзі велична», - подумав я. - «Молодець».

- Молодець? - схоже, мої слова потішили Нітта, і він проникливо засміявсь.

Після того Нітта приводив із собою різних молодих людей. Усі були тишками. Усі називали мене сенсеєм114. Я з повною серйозністю сприйняв це. Мені геть немає чим пишатися. Невіглас. Бездара. Зіпсований тілом, огидний душею. І все ж, тільки мовчки приймати страждання, проходячи крізь них, а те, що ці молоді люди звуть мене сенсеєм - це добре. Самовпевненості в собі - на товщину соломини. Але думаю, що тільки цю самовпевненість мені б і хотілося мати. Мене називали примхливою дитиною, а мої страждання насподі - хто насправді знає про них? Нітта та ще один юнак на ім’я Танабе, який вдало складав танка, з ними, двома шанувальниками творів шановного Ібусе, що також заспокоювало, з ними двома я зійшовся найбільше. Одного разу я ходив разом із ними до Йосіда. Жахливо розтягнуте місто. Відчувалося, що це дійсно містечко біля підніжжя гори. Було враження, ніби містечко, схоже на витягнуте стебло - темне і промерзле - було захищено горою Фудзі і від сонця, і від вітру. Уздовж дороги протікав струмок із чистою джерельною водою. Здається, що це - особливість містечок коло підніжжя гір: в Місіма так само через усе місто журчить джерельна вода. Місцеві жителі свято вірять, що це тала вода снігів Фудзі. Вода в Йосіда порівняно з Місіма брудніша, та й струмок мілкіший. Дивлячись на воду, я сказав:

- В якомусь оповіданні Мопассана було описано, як одна панянка кожного вечора, щоби зустрітися з віконтом, перепливала через річку. Але одяг, що вона з ним робила? Навряд чи вона пливла гола.

- Ну так, - юнаки також замислилися. - Не в купальному костюмі ж?

- Клала собі на голову одяг, прив’язувала його, а потім пливла. Так чи що?

Молодь засміялася.

- Або ж заходила у воду, як була, в одязі та вимокала дощенту, а потім разом із віконтом після зустрічі удвох сушили одежину над пічкою. Якщо так, то що ж було робити на зворотному шляху? Доводилося знову пливти в одязі, який сушили так старанно. Суцільне неподобство. З боку віконта було б значно галантніше, якби він самий перебирався на інший бік. Він чоловік, і навіть перепливши річку в одних тільки трусах, не виглядав би таким нечупарою. Невже цей віконт плавав, неначе сокира?

114 Сенсей - шанобливе звернення до співрозмовника.

- Та ні, просто думаю, що дівчина кохала його більше, ніж він її, - Нітта був серйозний.

- Можливо й так. Дівчата в іноземній літературі відважні та милі. Якщо кохає, то прийде на зустріч, нехай навіть доведеться перепливати річку. В японських творах таких не буває. Була ж якась п’єса. Там посеред сцени протікала річка, по обидва боки якої страждали один за одним чоловік і принцеса. Принцесі - будь там що - не варто тужити. А якби вона перебралася до чоловіка вплав? Коли дивишся п’єсу, то річка дуже вузька. А якби перейшла вбрід, то що тоді? Нерозумно горювати через таке. Навіть жалості ніякої немає. Річка Оїґава в Асаґао115... тоді була повінь, до того ж Асаґао була сліпа, і більш-менш співчуваєш цьому, але все-ж таки можна було й перепливти, вхопившись за палю, вбиту у берег річки. Не слід жалітися на долю - це безглуздо. А, є одна. В Японії також була одна відважна особа. Вражаюча панянка. Знаєте?

- Була? - у юнаків навіть очі заблищали.

- Кійохіме116. У погоні за Антіном вона перепливла річку Хідака-ґава. Пливла, пливла і перепливла, не побоялася. Дивовижна була. За книгою, Кійохіме на той час було чотирнадцять років.

115 Можливо, йдеться про п’єсу «Правдива оповідь про Ранкове обличчя», «Розповідь про в’юнок із книжки з картинками» або «Щоденник Ранкового обличчя», створену за сюжетом китайської повісті для Кабукі в 1880-х роках Тікамацу Токудзо. «Ранкове обличчя» і «В’юнок» - одне й те саме слово «асаґао», тобто назва квітки, уславленої у старовинній японській поезії та прозі (зокрема прозвисько Асаґао мала одна з панн, закоханих у принця Ґендзі з роману «Ґендзі моноґатарі» Мурасакі Сікібу). За змістом «Щоденник...» - пригодницька історія, сповнена любовних сцен.

Можливо, йдеться про одноактну п’єсу (1912) відомого японського драматурга Окамото Кідо (1872-1939), автора численних п’єс на тему міського побуду періоду Едо.

116 Кійохіме - головна героїня п’єси для лялькового театру дзьорурі «Легенда про кохання монаха Антін і принцеси Кійохіме на річці Хідака». За сюжетом Кійохіме була дочкою власника готелю, де під час щорічного паломництва до святині Кумаро зупинивсь молодий монах Антін і подарував дівчинці подарунок. Йшов час, Кійохіме стала красунею, а її кохання до монаха тільки зростало. Врешті-решт, вона зізналася йому у своїх почуттях, але той злякався і сховався в монастирі. Кійохіме стала переслідувати Антіна, і, щоб перепливти гірську річку, вона перетворилася на змію. Коли Антін сховався від неї за монастирським дзвоном, Кійохіме обвила тілом і дзвін, і Антіна. Від пристрасті Кійохіме дзвін почав танути, вбиваючи їх обох.

Розмовляючи дорогою про різні дурниці, ми дісталися тихого і старенького готелю на околиці міста, хазяїн якого був, схоже, знайомий із Танабе.

Там ми випили. Того вечора Фудзі була красива. Близько десяти вечора юнаки, залишивши мене самого в готелі, розбрелися по домівках. Я не міг заснути і вийшов на вулицю в дотера. Була дивовижно місячна ніч. Фудзі була казкова. У пронизаному блакиттю місячному сяйві мені здалося, що мене зачаровує лисиця117. Фудзі сочилася блакиттю. Було враження, ніби світиться фосфор. Блудні чортові вогники онібі118. Блудні лисячі вогники кіцунебі119. Світлячки. Трава сусукі. Листя кідзу. Я не відчував землі під ногами, я немов плив прямо нічною дорогою. Тільки стукіт ґета120 - ніби не власних, а ніби когось іншого - чувся напрочуд чітко. Тихенько оглядаюся - Фудзі. Світиться блакиттю та пливе небом. Я зітхаю. Патріот реставрації121. Курама-тенґу122. Я подумав, що це я. Я йшов, злегка хизуючись, висунувши руки з рукавів і тримаючи їх на грудях. Я здавався собі хорошим малим. Зайшов доволі далеко. Загубив гаманця. Там було щось близько двадцяти п’ятиієнових монет сріблом. Гаманець був важким, мабуть, тому і випав. Я був напрочуд спокійним. Раз грошей не стало, то повертатися в Місака можна й пішки. Так я і йшов. Раптом я збагнув, що якщо знову піти тією самою дорогою, то знайду гаманець. Я, все ще тримаючи руки на грудях, не поспішаючи повертавсь назад. Фудзі. Місячна ніч. Патріот реставрації. Загубив гаманця. «Курйозна історія», - подумав я. Гаманець блищав посеред дороги. Так і має бути. Підібравши його і повернувшись до готелю, я заснув.

117 В японській міфології та фольклорі лисиця кіцуне наділена не тільки великими знаннями, довгим життям, але й магічними здібностями. За повір’ями, лисиці часто приймають вигляд звабливих красунь.

118 Онібі (дослівно «чортовий вогник») - один із різновидів хітодама - духів недавно померлих людей, які, за повір’ям, можуть приймати форму летючих згустків полум’я, що сяють бурштиновим, блідо-синім чи яскраво-білим місячним кольором. Їх часто бачать незадовго перед смертю хворої людини, коли духи залишають слабке тіло та переходять до наступної стадії буття.

119 Кіцунебі (дослівно «лисячий вогник») - назва духів або привидів, що з’являються безпричинно. Традиційно вважається, що їхня поява рідко віщує хороше.

120 Ґета - традиційні японські дерев’яні сандалії.

121 Йдеться про політичні події та реформи доби Мейдзі (1868-1911) в усіх сферах японського суспільства другої половини ХІХ ст. За традиціями радянських часів, термін ісін, запозичений з китайської «Книги перемін», перекладають як «реставрація».

122 Тобто тенґу (тератологічна істота в образі чоловіка високого росту з червоним обличчям, довгим носом і іноді крилами) зі священної гори Курама неподалік від Кіото, яка від давних часів вшановувалася японськими імператорами та вважалася одним з основних центрів підготовки найславетніших воїнів країни.

Зачарований Фудзі. Того вечора я був ідіотом. Повністю безвольний. Той вечір, навіть коли згадую про нього, стаю напрочуд в’ялим.

Після ночі в Йосіда наступного дня, коли я повернувсь до Місака, хазяйка чайного будиночку якось недобре всміхнулася, а її п’ятнадцятилітня дочка була холодно-байдужою до мене. З бажання якимось чином повідомити, що нічого брутального і непристойного не робив, я детально розповів, чим займавсь увесь учорашній день, хоча ніхто про це й не питав. Я назвав готель, де зупинявсь, розповів про смак саке в Йосіда, про Фудзі місячної ночі, про те, як загубив гаманця, - все-все розповів. Дівчина навіть повеселішала.

- Пане! Прокидайтеся! Вийдіть-но подивіться! - якось зранку знадвору закричала дочка хазяйки. Я неохоче підвівся і вийшов у коридор.

Дівчина з розчервонілими від хвилювання щічками мовчки показувала на небо. Я подивився: «Сніг». Я був вражений. На Фудзі йшов сніг. Вершина гори, така білосніжна, срібніла. «Не можна настільки недооцінювати Фудзі в Місака», - подумав я тоді.

- Красиво, - похвалив я.

- Дивовижно, чи не так? - із деяким самозадоволенням сказала вона. - Фудзі в Місака навіть зараз вам не подобається? - лукаво запитала, присівши навприсядки. «Вона надто звичайна, ця Фудзі», - казав я останнім часом, і тому дівчинка, можливо, зовсім відчаялася.

- Та все-ж, не піди на Фудзі сніг, вона так само була б такою ж непоказною, - зробивши серйозний вираз обличчя, змінив я власну думку.

Одягнувши дотера, я пішов блукати горами. Набравши повні пригорщі насіння цукімісо123 і розкидаючи їх перед входом до чайного будиночку, я наказував дівчинці:

- Дивися й запам’ятовуй. Це моя цукімісо. Наступного року я знову приїду сюди й подивлюся. І не лий сюди мильної води, зрозуміла? - дівчина хитнула головою на знак згоди.

Був один випадок, який дуже добре запам’ятавсь мені і завдяки якому я свідомо вибрав цукімісо. «Цукімісо так схожа на Фудзі».

123 Цукімісо - багаторічна рослина висотою до 30 см. Стебель і листя вкриті волосками; листя має форму низькорослого бамбуку; квітне на початку літа, а коли починає в’янути, стає червоним. Розцвітає на сході сонця, але наступного дня в’яне.

Чайний будиночок у Місака був єдиним, так би мовити, будинком на перевалі, тому пошту туди не доставляли. Аби дістатися до зовсім бідного у буквальному сенсі слова села Каваґуті на березі озера Каваґуті, що знаходиться близько самого підніжжя перевалу, слід було їхати приблизно годину. В поштовому відділенні цього села для мене залишали пошту, і я повинен був раз на три дні їхати і там її забирати. Я їздив туди в хорошу погоду. В автобусі кондукторка, не надто розповідаючи туристам про пейзаж за вікном, все ж доволі прозаїчним тоном, ніби щойно пригадала, казала: «Он там - перевал Міцу. Навпроти - озеро Каваґуті. Там ще риба водиться, вакасаґі124«, - пояснювала вона в’ялим, схожим на нескладне бурмотіння голосом.

Забравши у поштовому відділенні пошту, що надійшла на моє ім’я, я знову сів у автобус, який йшов на перевал. Дорогою назад поруч зі мною поставно сиділа років шістдесяти, дуже схожа на мою мати, одягнута в хіфу125 темно-коричневого кольору старенька з блідим обличчям. Кондукторка, ніби згадавши: «Подивіться, сьогодні Фудзі добре видно», - чи то пояснюючи, чи то кажучи самій собі, раптово промовила вона. Розвернувшись, молодий франтуватий службовець із рюкзаком і жінка, яка прикривала ротик носовою хустинкою, з пишною зачіскою в японському стилі та одягнута в шовкове кімоно і схожа на ґейшу, вони удвох водночас висунулися з вікна автобуса і, знову ніби дивлячись на пересічну трикутну гору, на деякий час здійняли гомін в автобусі, почавши придуркуватими голосами зітхати й ахкати. Однак старенька, що сиділа поруч зі мною, на відміну від решти пасажирів, можливо, через глибокий душевний сум жодного разу не поглянула на Фудзі, а з глибокою печаллю безперервно дивилася на край дороги, протилежний від Фудзі, у бік урвища. Від її вигляду мені стало настільки приємно, що навіть тіло якось зомліло. «І я, я також не маю жодного бажання дивитися на Фудзі, таку посередню гору, - намагався показати я старенькій свою піднесеного небуття душу. - Я добре розумію все ваше занепокоєння і сум». Мене ніхто не питав, але я хотів показати усім своїм виглядом, що відчуваю те саме, і ніби підлещуючись до старенької, непомітно посунувсь у її бік, сів так само, як і вона, і почав дивитися у бік урвища.

124 Вакасаґі - малорота корюшка, риба сімейства лососевих.

125 Хіфу - вид верхнього одягу з маленьким круглим коміром, схожий на хаорі. Традиційно хіфу носять жінки та монахи.

Старенька, очевидно, також була приязно налаштована до мене. І вказуючи тонким пальцем на місце край дороги, тільки й сказала:

- А, цукімісо.

Автобус швидко проїхав, і перед моїми очима майнув кожний пелюсток яскраво-жовтого кольору, що й досі не згасає в моїй пам’яті.

Сповнена достоїнства, цукімісо, що мужньо і стійко стояла обличчям до Фудзі висотою в 3776 метри126, зовсім нерухома, як би це сказати, трава, міцна, як діамант, ця цукімісо була прекрасна. Цукімісо дуже добре виглядає поруч із Фудзі.

Минуло більше половини жовтня, але моя робота просувалася дуже повільно. Сум за людьми. Хмари низько нависли в багряному закаті. У коридорі на другому поверсі я курив на самоті і, не звертаючи жодної уваги на Фудзі, вглядався в червоне листя дерев, ніби обагрених кров’ю. Я крикнув хазяйці, яка змітала до купи листя перед чайним будиночком:

- Тітонько, а завтра буде чудова погода! - мій голос прозвучав так схвильовано, що був схожий на радісний вигук. Хазяйка зупинилася, підвела голову й підозріло насупила брови:

- Завтра збираєтеся щось робити?

Я, почувши це, розгубивсь і не знав, що й відповісти:

- Та ні, нічого.

Хазяйка засміялася:

- Сумно вам тут, напевне. А якщо сходите в гори?

- Піднятися на гору? Ні, не варто. Все одно доведеться відразу ж спускатися. Від самої тільки думки про те, що на яку гору не збирайся, все одно тільки й Фудзі з усіх боків і видно, до того ж на душі важко стає.

Мої слова, напевне, були дивними. Тітонька лише невизначено хитнула головою і знову взялася мести сухе листя.

Перед тим, як лягти спати, я тихо підняв завісу в кімнаті і через вікно дивлюся на Фудзі. Місячними вечорами Фудзі стоїть біло- блакитна і всіма своїми обрисами нагадує русалку. Я зітхаю. «Ех, видніється Фудзі». Зірки такі яскраві. Завтра буде хороша погода. Але що в цьому особливого для мене? «Нічого», - думаю я, і стає смішно. Один, в ліжку, гірко всміхаюся. Тупий біль. Робота... Цей сум у простому написанні рядків, ні, писати - в цьому, навпаки, на віть моя радість. Ні, не так; моє світосприйняття, те, що звуть мистецтвом, те, що звуть літературою завтрашнього дня, так би мовити, свіжість, новизна - про все це нерішуче, з гіркотою думаю. Без перебільшень: ці думки картали моє тіло.

126 Насправді висота Фудзі - 3778 метрів.

Простота, природність і, відповідно, лаконічність, ясність - усе це охопити за раз, в один прийом і, як є, виплеснути на папір - думаю, нічого іншого й не залишається. У такі хвилини обриси Фудзі перед очима набувають якогось іншого значення. Ці обриси та це значення і містять, врешті-решт, «той єдиний вираз», який собі уявляю. Потроху починаю йти на компроміс із Фудзі. Однак, чимось простота цієї Фудзі, неймовірно пряма, як палка, починає мені набридати. І якщо це мене влаштовує, то і статуетка Хотея127 також має влаштовувати. Хотей сильно дратує мене, і я не можу навіть припустити думки, що подібне виглядає пристойно.

Ця Фудзі, цей її образ також якийсь хибний. «Ні, це не так», - знову кажу собі я.

О ранішній порі, вечорами я, дивлячись на Фудзі, проводив похмурі дні. Наприкінці жовтня до Місака з Йосіда, що біля підніжжя гори, приїхала на п’яти автомобілях компанія повій, які, вочевидь, раз на рік мають день відпочинку. Я спостерігав за ними з другого поверху. Повії різних кольорів і мастей, немов зграя поштових голубів, що випурхнула з корзини, вибралися з машин і попервах, не знаючи, куди йти, і просто збившись докупи, мовчазно скупчилися, штовхаючи одна одну. Але скоро ця дивна напруга потроху спала, і вони розбрелися, хто куди. Одна з них спокійно вибирала листівки, виставлені на вітрині чайного будиночку, інша, завмерши, дивилася на Фудзі; не можна лишитися до цього байдужим - похмурий, безрадісний вид. Самотній чоловік на другому поверсі, співчуваючи, не пожалкував би й життя задля щастя цих повій. Що ще можна додати до цього почуття? Мені залишається просто дивитися. Той, хто страждає, - страждай. Хто має впасти - падай. Мені немає до цього жодного діла. Це і є життя. Змусивши себе сховатися під маскою байдужості, дивлячись на них, я сильно страждав.

127 Хотей - один із семи божеств щастя, добробуту

«Попроси Фудзі», - зненацька спало мені на думку. «Прошу, подбай про них». І коли я з таким проханням підвів очі - в морозному повітрі Фудзіяма, що незграбно стирчала, виглядала зовсім як одягнутий у дотера ватажок із засунутими за пазуху руками, у навіть дещо пихатій позі. І я, попросивши Фудзі, безмежно спокійний і звеселілий, залишив цю групу повій, узяв із собою шестирічного хлопчика з готелю і кудлатого собаку Хаті і подавсь на прогулянку до тунелю неподалік від перевалу. Коло входу в тунель худорлява повія років тридцяти на самоті мовчки збирала якійсь непоказні польові квіти. Хоча ми й шли повз неї, вона, не розгинаючись, завзято рвала квіти. «Я прошу в тебе за цю жінку», - і знову підвівши голову та попросивши у Фудзі, я потягнув за руку дитину й квапливо ввійшов до тунелю. В тунелі холодна підземна вода крапала на щоки і шию. «Це мене не стосується», - подумав я і навмисне пішов широким кроком.

На той час справи, пов’язані з моїм одруженням, зайшли у глухий кут. Зрозумівши, що з дому ніякої допомоги не буде, я розгубивсь. «Хоча б сто ієн», - самонадіяно думав я про себе. «Якби мати таку суму грошей, то можна влаштувати скромне, але урочисте весілля. А потім гроші на утримання господарства я б заробляв своєю працею»,

- вирішив я. Однак після двох чи трьох листів, надісланих мною додому, стало зрозуміло, що на підтримку батьків розраховувати не варто. Я не знав, що мені робити. Тепер, опинившись у такому становищі, я вирішив для себе: якщо мені відмовлять, то так тому і бути. Нічого не вдієш. І як би потім не склалося, я розповім про все, не приховуючи свого становища. Один, спустившись із перевалу, я рушив до Кофу, у будинок своєї нареченої. На щастя, дівчина також була вдома. Мене провели до кімнати для гостей, і я, розташувавшись навпроти дівчини та її матері, нічого не приховуючи, в усьому зізнався. Іноді моя промова ставала театральною, і я сам ніяковів. Однак, я говорив відверто. Дівчина, спокійно нахиливши голову, запитала в мене:

- Отже, виходить, що ваші батьки проти?

- Ні, не те що б проти, - я тихо опустив на стіл праву долонь. - Думаю, що це означає: ти сам усе роби.

- От і добре, - сказала мати дівчини, задоволено посміхаючись.

- Як бачите, ми - люди не заможні, і пишне весілля, навпаки, було б для нас нескромним. Якщо ви одружуєтеся з кохання і серйозно ставитеся до своєї роботи, нам і цього цілком достатньо.

Я, навіть забувши вклонитись, деякий час розгублено дивився в сад. Я відчув, як сльози вдячності підступають до очей. Я подумав, що я подбаю про цю мати, я виконаю свій синівський обов’язок.

Дорогою назад дівчина пішла проводжати мене до автобусної зупинки. Я з манірним виглядом запитав її:

- Може, зустрічатимося ще?

- Ні, вже достатньо, - сказала дівчина і засміялася.

- І ніяких більше питань? - почав я нести ще більші дурниці.

- Є.

«Про щоб вона не запитала, щиро відповім їй», - подумав я.

- На Фудзі сніг вже випав?

Я був вражений цим питанням.

- Йшов. На вершині... - не закінчивши говорити, я мигцем поглянув назад: видно Фудзі.

Дивне відчуття.

- Як, хіба з Кофу Фудзі не видно? Не прикидайся, - хуліганським тоном сказав я. - Безглуздо запитувати про це зараз. Не роби з мене дурня.

Дівчина, схиливши голову, тихо засміялася.

- Просто ви живете в Місака, і не запитати про Фудзі, було б неввічливим.

«Яка ж вона забавна, ця дівчина», - подумав я.

По поверненні з Кофу плечі так сильно затекли, що важко було дихати.

- До чого ж добре, тітонько. І все-таки, в Місака добре. Таке відчуття навіть, немов повернувся до рідної домівки.

Після вечері хазяйка чайного будиночку та її дочка, стукаючи по черзі, розминали мені плечі. Кулаки в хазяйки тверді, удари різкі, кулачки в дівчинки - м’які, і результату майже не було. «Сильніше, ще сильніше», - казав я. Тоді дівчинка внесла дров і, взявши у руки поліна, почала колотити мене по плечах. Не зроби вона цього, напруга б так і не минула. Я надто втомився в Кофу, виклався на всі сто.

Після повернення з Кофу два чи три дні, як і слід було чекати, я не міг зібратися з думками, не було жодного бажання працювати. Сидячи за столом, я писав різні різнощі, псуючи папір. Викуривши сім чи вісім пачок «Голден Бат», напівлежачи та постійно наспівуючи пісеньку «Якщо не шліфувати, то навіть діамант», я не міг написати жодного рядка.

Зранку я, спершись на стіл і закривши очі, думав про різне. За моєю спиною, протираючи токонома128, п’ятнадцятилітня дівчинка зі щирим пересердям у голосі, дещо різким тоном виказувала мені:

- Пане, після повернення з Кофу ви геть розлінувалися.

- Справді, розлінився? - не оглядаючись, сказав я.

- Так, розлінилися, - дівчина не припиняла прибирати токонома. - За ці два-три дні ваша робота аніскільки не просунулася. Мені дуже приємно щоранку складати по ладу розкидані листки вашого рукопису. Дуже добре, коли ви багато пишете. Учора ввечері я також піднімалася до вас на другий поверх подивитися, як ви. Ви знаєте про це? Пане, вкрившись із головою, ви спали.

Я відчув вдячність до цієї дівчинки. Якщо говорити серйозно, то ці слова співучасті, сказані серйозним тоном, - це слова безперечної підтримки для людини, що намагається вижити. Вона говорила їх без будь-якого помислу, не розраховуючи на будь-яку віддяку. Я подумав: «Яка ж вона мила, ця дівчинка».

Настав кінець жовтня, і червоні клени в горах почорніли, стали такими брудними, однієї ночі був буревій, який дуже швидко перетворив їх на по-зимовому чорні ряди дерев. Тепер тих, хто приїздив на екскурсію, можна було перерахувати на пальцях. Готель також обезлюднів, і час від часу хазяйка з шестирічним хлопчиком ходила за покупками до Фунецу та Йосіда, що біля підніжжя перевалу, тому тільки одна дівчинка - туристів не було - дівчинка і я, тільки ми вдвох тихо жили на перевалі. Я засумував на другому поверсі та вийшов на вулицю прогулятися, підійшов до дівчинки - вона прала. Я голосно сказав «Нудота!» І коли неочікувано засміявся, дівчинка опустила голову. Я зазирнув у її обличчя й ахнув. Вона плакала. Очевидно, то був страх. «Он воно як», - прогугнявив я, розвернувсь направо і по застеленій опалим листям стежці в страшенно паскудному настрої швидкими й різкими кроками пішов блукати.

128 Токонома - декоративний альков у кімнатах і будинках японського стилю, що вносить елементи формальності та вишуканості. Головна особливість токонома включає декоративну нішу, котра, як правило, знаходиться вище підлоги в кімнаті. Задня частина підвішена на трьох балках, внизу на підлозі розташовані складені з квітів композиції та інші мистецькі витвори.

Відтоді я став обережнішим. Коли дівчина була зовсім на самоті, я намагався не залишати кімнати. Коли ж приходили відвідувачі, я з бажання захистити дівчинку, важко перевалюючись з ноги на ногу, сходив із другого поверху і, всівшись у кутку, сьорбав чай. Якось одного разу гостя - на вигляд наречена - у супроводі одягнутого в монцукі129дядечка, удвох приїхали на авто і зайшли до готелю на перевалі перепочити. Тоді також дівчинка була у вітальні сама. Я, як і слід було, зійшов згори і, всівшись на стільці в кутку, попихкував цигаркою. Наречена була одягнена в довге кімоно з візерунками на подолі, в намітці нареченої та підперезана поясом обі з золотої парчі. Вона була в розкішному урочистому вбранні. Гості були зовсім незвичними і дівчинка, яка не знала, як правильно прийняти їх, лише налила чаю і, ніби ховаючись за мою спину, так і стояла, мовчки дивлячись на наречену. У найрадісніший день у житті - з того боку перевалу, у бік, що навпроти чи то Фунецу, чи то Йосіда - наречена їхала на власне весілля і дорогою зупинилася для відпочинку на вершині перевалу, щоб подивитися на Фудзі - нехай і збоку, але то було романтично, до легкого тремтіння в тілі. У цей час наречена тихенько вийшла на вулицю, підійшла до краю урвища перед готелем і стала спокійно дивитися на Фудзі. Вона стояла, схрестивши ноги, у задирливій позі. Розкута, до того ж - наречена; Фудзі та наречена. Я ще в захопленні милувався ними, як раптом наречена, дивлячись на Фудзі, позіхнула на весь рот.

- Ах! - з-за спини почувсь тихий скрик. Дівчинка, схоже, також помітила цей позіх. Невдовзі наречена з подорожніми, що вже чекали на неї, сіла в машину і спустилася з перевалу; а потім, коли наречена поїхала, ми відвели душу:

- Видно, вже й звикнути встигла. Вже вдруге, як не втретє заміж виходить. Либонь, наречений її чекає близько перевалу, а вона вийшла з машини та витріщилася на Фудзі. Якби вона була нареченою вперше, хіба б стала так огидно поводити?

- Позіхала! - і дівчинка також, вкладаючи силу в слова, підтримала мене. - Роззявити таку величезну ротяку і позіхати! Безсоромна! Пане, не беріть собі в дружину таку дівицю, як ця.

Я почервонів, як хлопчисько. Справи щодо мого одруження також поступово налагоджувалися: один мій старший приятель про все подбав. Весілля буде бідним, але урочистим, будуть запрошені тільки двоє-троє найближчих людей, воно пройде в тісному колі у будинку цього товариша, і я, як хлоп’я, безмежно захоплювавсь щедрістю цієї людини.

129 Монцукі - шовкове кімоно, яке одягають для участі в урочистих подіях і церемоніях.

Минав листопад, а разом із ним до Місака прийшли такі сильні морози, що терпіти більше не було сил. У чайному будиночку затопили піч.

- Пане, на другому поверсі, напевне, зимно. Спускайтеся й працюйте біля пічки, - запропонувала мені хазяйка. Але я не можу працювати, коли навколо люди, і відмовився. Тоді хазяйка, не припиняючи турбуватися про мене, з’їздила до Йосіда поблизу перевалу, і купила котацу130. Я заліз під котацу і з величезною вдячністю думав про мешканців цього чайного будиночку. Але, подивившись на Фудзі, що була на дві третини вкрита снігом, на дерева, що похмуро стояли на горах поблизу, я подумав, що немає сенсу більше лишатися тут, у Місака, і терпіти мороз, який пощипував шкіру. Я твердо вирішив спуститися з гір. За день до від’їзду, коли я, вдягнений у дотера, сидів на стільці в чайному будиночку і попивав гарячий бантя, дві молоді на вигляд інтелігентні панянки, одягнуті в зимові пальта, очевидно, машиністки, йшли з боку тунелю і над чимось весело посміювалися. Раптом побачивши перед собою білосніжну Фудзі, завмерли, ніби вражені. Потім про щось перешіптувалися, і одна з них, дівчина з білою шкірою і в окулярах, посміхаючись, попрямувала в мій бік.

- Я перепрошую, чи не могли б ви сфотографувати?

Я збентежився. Я нічого не тямлю у фотоапаратах, і тому не мав уяви, що і як із цим механізмом робити. До того ж, одягнутий у дотера, я мав такий жалюгідний вигляд, що навіть люди з чайного будиночку, дивлячись на мене, посміювалися й казали: «Ну чим не гірський грабіжник?» Та коли ці - можливо токійські - модниці попросили про таку небувалу послугу, у глибині душі я сильно збентеживсь. Однак потім передумав (напевне, я мав вигляд витонченої людини, людини, яка вміє вдало фотографувати, - такі дещо кумедні думки підбадьорили мене), і, натягнувши на себе маску байдужості, я взяв протягнутий мені фотоапарат і спокійним голосом запитав, що треба робити. З легким тремтінням я дивився в об’єктив. Прямо посередині - Фудзі, а знизу - дві маленькі макові квіточки. Вони вдвох, обнявшись і міцно притиснувшись одна до одної, зробили розумний вигляд облич. Страшенно хотілося сміятися. Рука, що тримала фотоапарат, дрижала. Я не міг нічого вдіяти з цим дрожем.

130 Котацу - традиційний тип грілки на підставці з ковдрою.

Стримуючи сміх, я подивився в об’єктив: дві макові квіточки, ще більше напустивши на себе серйозність, завмерли. Важко було сфокусувати на них об’єктив, і я залишив у кадрі тільки Фудзі величиною на всю фотографію. Зі словами «Спасибі, Фудзі, та до побачення!» я клацнув затвором.

- Все, знято.

- Спасибі, - в один голос подякували вони мені. От, напевне, будуть здивовані, коли, повернувшись додому, проявлять знімок: тільки Фудзі-яма знята крупним, крупним планом, а дівчат ніде не видно.

Наступного дня, після спуску з гір я на перший час зупинився в одному з дешевих готелів у Кофу. Ранком наступного дня я оперся на брудні перила в коридорі готелю і дивився на Фудзі. У Кофу Фудзі виглядала з-за гір лише на одну третину. Вона була схожа на рослину ходзукі.

(Переклад Ю. Осадчої)







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.