Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012


Танідзакі Дзюн'ітіро (1886-1965)
Проза

Танідзакі Дзюн’ітіро вважають одним із найвідоміших представників школи японського естетизму або «тамбісюґі», який завжди вірив у першість творчої уяви та краси. Саме захоплення красою, експериментаторство з образами та мовою, неприхований еротизм іноді м’якого, іноді надмірного характеру - це саме ті риси, що характеризують особливість естетизму творчого методу письменника і роблять його поряд з Наґаї Кафу видатним представником цього напрямку.

Танідзакі Дзюн’ітіро народився 24 липня 1886 р. в заможній родині торговця з «нижньої» частини Токіо - Ніхонбасі. У 1901 р. письменник став учнем престижної на той час Першої токійської середньої школи, але щоб мати можливість продовжити своє навчання, змушений був переселитися до родини заможного власника ресторану, де підробляв до 1907 р. на посаді домашнього вчителя його дітей. 1908 р. Танідзакі вступив до Токійського Імператорського університету на відділення японської літератури, який йому так і не вдалося закінчити через фінансові труднощі та власні переконання в тому, що справжньому письменнику диплом не потрібен. У той же час він долучився до літературного журналу «Сінсітьо» («Нові течії»), створеного групою студентів Токійського імператорського університету, де в 1910 р. були опубліковані його перші оповідання «Татуювання» («Сісей») та «Цилінь» («Кірін»). З 1911 р. Танідзакі поринув у богемне життя літературної молоді Токіо і плідно працював на ниві художньої літератури, пишучи одне за одним яскраві та сповнені пристрастей оповідання.

Великим потрясінням для письменника став землетрус 1923 р. у районі Канто, що призвів до загибелі багатьох тисяч людей. Танідзакі Дзюн’ітіро втратив свій маєток у фешенебельному районі Токіо, після чого залишив дружину та дитину і переїхав до старомодного на той час району Кансай (Осака, Кіото, Кобе). Саме в цей період, коли письменник ознайомився з новим, чужим для нього життям, яке вели мешканці Кансая, відбувся певний перелом у його свідомості, який згодом позначився і на його творчості: на зміну «модерній» творчій манері прийшла більш традиційна. До того ж, у районі Кансай він зустрів останню жінку в своєму житті - Недзу Мацуко, з якою його познайомив у 1927 р. Акутаґава Рюносуке. Пристрасна й палка любов до Мацуко надихатиме письменника на подальшу творчість. Прототип Мацуко можна зустріти на сторінках деяких його творів, зокрема - в романі письменника «Дрібний сніг» («Сасамеюкі», 1943-1948).

Після війни до Танідзакі прийшло небувале визнання: він стає лауреатом багатьох премій, йому присуджують звання найвидатнішого сучасного письменника Японії. У 1949 р. він отримує Орден культури від уряду Японії, а у 1964 р. його першим з японських письменників обирають почесним членом Американської Академії та Інституту мистецтв і літературознавства. Помер Танідзакі Дзюн’ітіро 30 липня 1965 р. у місті Юґавара, що в префектурі Канаґава, незабаром після святкування свого 79-річчя.

Творчість письменника традиційно поділяють на два періоди:

а) ранній (1909 р. - початок 20-х років ХХ ст.), позначений впливом модернізму, коли в його творах спостерігаються такі елементи, як посилена увага до світу внутрішніх бажань та пристрастей особистості, демонічна енергія духу і плоті, тема фатального кохання та підкреслений еротизм, фетишизм тощо. Сюди відносяться такі твори письменника, як: «Татуювання» («Сісей», 1909), «Цилінь» («Кірін», 1910), «Хлопчаки» («Сейнен», 1911), «Буревій» («Хьофу», 1911), «Таємниця» («Хіміцу», 1911), «Диявол» («Акума», 1912), «Дзьотаро» (1914), автобіографічний твір «Сум відступника» («Ітанся-но канасімі», 1917), «Маленька країна» («Тісана ококу», 1918), «Туга за матір’ю» («Хаха коуру кі», 1919), «Ноги Фуміко» («Фуміко-но асі», 1919) та ін.;

б) зрілий (20-ті роки ХХ ст. - 1961 р.), коли письменник змінює своє захоплення Заходом і віддає перевагу традиційній естетиці та класичній літературі, пропагує цінності попередніх епох, зокрема, за взірець бере добу Едо та життя представників цієї історичної доби: «Любов бовдура» («Тідзін-но ай», 1925), «Сипучий пісок» («Мандзі», 1928-1930), «Хробак, що смакує полин» або «Про смаки не сперечаються» («Таде куу мусі», 1929), «Ліани Йосіно» («Йосіно кудзу», 1931), «Різьбяр очерету» («Асікарі», 1932), «Історія Сюнкін» («Сюнкін-сьо», 1933), естетичне есе «Поклоніння (Похвала) тіні» («Ін’ей раісан», 1933), «Таємна історія про князя Мусасі» («Бусюко хіва», 1935), «Кішка, Чоловік та дві Жінки» («Неко то сьодзьо то футарі-но онна», 1936), «Дрібний сніг» («Сасамеюкі», 1943-1948), «Матір Сіґемото» («Сьосьо Сіґемото но хаха», 1949).

Твір «Таємниця» («Хіміцу») було опубліковано 1911 р., коли редактор одного з визначних літературно-публіцистичних журналів «Тюокорон», Такіта Тьоін, замовив Танідзакі оповідання для свого журналу. В оповіданні простежується протест автора проти традиційних моральних норм через неоднозначний образ головного героя, в якому чітко проступає жіноче начало. Саме ця публікація дала можливість Танідзакі публікуватися у більш серйозних виданнях.

Ю. Бондар