Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Таємниця
Танідзакі Дзюн'ітіро (1886-1965)
Проза

Несподівано я відмовився від свого бурхливого оточення, вислизнув із кола чоловіків і жінок, з якими підтримував різноманітні стосунки, і зрештою, після пошуків відповідного притулку, знайшов монастир школи Сінґон у районі Мацуба-сьо в Асакуса, де і винайняв кімнату в чернечому кварталі.

Монастир знаходився по сусідству з відлюдним лабіринтом у тіні дванадцятиповерхової вежі, яка простягалась аж до каналу Сінборі прямо від мосту Кікуя за храм Хонґандзі. Наче перекинуте сміття, нетрі поповзли районом, а на окраїні витягнулась земляна стіна брунатно-жовтого кольору, яка й оточувала монастир. Огорожа справляла враження величезного спокою, поважності та самоти.

Ніж віддаватись самоізоляції в таких околицях, як Сібуя чи Окубо, з самого початку я вважав, що десь у центральній частині міста я, без сумніву, віднайду якусь таємницю, застаріле місце, більше ніким не помічене. Саме так, як безстічні вири наповнюють бурхливу гірську річку, ізольовані осередки повинні лежати десь серед переповнених вулиць у серці самого міста - тихі квартали, пройти якими більшість людей навіть і не мала нагоди.

До того ж були й інші причини.

Сповнений ентузіазму мандрівник, я побував у Кіото та Сендай, а також подорожував від Хоккайдо на півночі до Кюсю на півдні. Проте саме тут у Токіо, де я прожив двадцять років від дня власного народження в районі Нінгьо-тьо, ймовірно, існували вулиці, якими я ще жодного разу не ходив. Певно, їх і справді було безліч. У переплетінні широких і вузьких вулиць у серці цього величезного міста я більше не міг бути впевненим у тому, які ж з них переважали: ті, якими я ходив, або ж ті, яких я навіть і не бачив.

Мабуть, мені було одинадцять-дванадцять років, коли я пішов з татом до святині Хатіман у Фукаґава.

«Зараз ми сядемо на пором і я пригощу тебе славнозвісною локшиною з Комеіті, що у Фуюґі», - сказав він, заводячи мене за приміщення святині.

Вузька, сповнена по вінця річка з низькими берегами на відміну від каналів в Каомі-тьо чи Кобуна-тьо мляво проштовхувала собі дорогу поміж звисів дахів, що скупчились докупи по обидва береги. Похитуючись між баржами та ліхтеровозами, що пливли паралельно до берегів та здавались довшими за ширину самого каналу, маленький пором просувався то назад, то вперед з кожними двома-трьома поштовхами жердиною по дну.

Раніше я часто відвідував святиню Хатіман, проте жодного разу не замислювався над тим, що ж знаходилось за самою будівлею. Я завжди звертав більше уваги на головну будівлю, починаючи зі священних воріт торії131 перед нею, а тому, можна припустити, що я просто думав про неї як про пласку нерухому картину, що мала лише фасад без зворотної сторони, тобто як про панорамне полотно. Зараз дивлячись на річку, пором та землю, що навіки простяглись за нею, незнайома сцена нагадала мені про світи, які часто бачать у снах і які ще більш віддалені від Токіо, ніж від Кіото чи Осаки.

Я намагався уявити вулиці за адміністративною будівлею Каннон у районі Асакуса, проте ніщо не приходило на думку, крім вкритого черепицею даху масивної червоної будівлі, що виднівся з-за лінії крамниць, які вели саме до неї. Коли я виріс і мої контакти розширились, я вважав, що вже дослідив кожен куточок Токіо, коли відвідував друзів, ходив милуватись цвітінням сакури та вирушав у інші прогулянки, хоча досить часто і натикався на приховані хащі, які були схожими на ті, що я знаходив у дитинстві.

Я шукав різні місця, вважаючи, що такий віддалений світ був би ідеальним місцем, в якому можна було б сховатися. І чим більше я шукав, тим більше знаходив околиць, на яких ще ніколи раніше не бував. Я багато разів перетинав міст Асакуса та Ідзумі, проте жодного разу не ступав на міст Саемон, що знаходився між ними. Коли я ходив до театру Ітімурадза в районі Нітьо-тьо, я завжди повертав на розі за крамницею локшини від проспекту, де ходить тролейбус; проте я не міг згадати, щоб колись бував за два-три квартали від театру у напрямку до Рюсейдза. Яким же був східний берег наліво від старого мосту Еітаі? Я не був впевненим. Крім того мені були незнайомі околиці навколо Етідзенборі, Сямісенборі та Сан’яборі.

¹³¹ Торії — ворота перед синтоїстськими святилищами у Японії, які уособлюють межу між суєтним і божественним простором, позначаючи вхід до світу богів.

Монастир району Мацуба-тьо знаходився у найдивнішій околиці з-поміж усіх. Мене захоплював цей самотній і забутий квартал, який знаходився одразу ж за рогом та тягнувся вниз вузьким провулком від розважального району Рокку та району Йосівара, відомого легалізованою проституцією. Було весело залишити позаду цього старого друга - «пишне, екстравагантне та водночас банальне місто Токіо», - і мати змогу тихо поспостерігати за суєтою з власної схованки.

Я не усамітнювався заради навчання. У той час мої нерви були рівномірно зіпсованими, наче старий напилок, і реагували лише на найяскравіші та ґрунтовні стимули. Я більше не міг насолоджуватись першорядним мистецтвом або стравами, які вимагають витонченої чутливості. Я почувався надто виснаженим, щоб реагувати на звичні міські розваги, розуміти шефа у «веселих» кварталах (втілення винахідливого стилю ділової частини міста) або ж захоплюватись майстерністю акторів театру кабукі з західної Японії, наприклад, Нідзаемона та Ґандзіро. Передбачуване та ледаче життя, яке я вів по інерції день за днем, зараз було чимось набагато більшим за те, що я міг собі дозволити. Хотілось спробувати більш нетрадиційний, химерний, штучний спосіб життя.

Невже не було чогось доволі дивного та загадкового, що б примусило мої надірвані нерви затремтіти від хвилювання? Невже не було такого місця, де б я міг віддатись втіхам у варварській і фантастичній атмосфері, наближеній швидше до світу мрій, ніж дійсності? Я дозволив думці пуститись у подорож королівствами давніх вавилонських та ассирійських легенд, які згадували у своїх детективних оповіданнях Конан Дойл та Руіко і які були сповнені прагненням до спеченої сонцем землі та зелених тропіків зі спекотним сонячним промінням, а також які з ніжністю нагадували про чудернацькі пустощі мого дитинства.

Я думав, що нічого не помічати та навмисно приховувати власну діяльність було достатнім для того, щоб надати життю певної загадковості та романтики. Я насолоджувався таємними розвагами з власного дитинства. Такі ігри, як схованки, пошуки скарбів і піжмурки (особливо пізнього вечора у ледь освітленій коморі або перед подвійними розсувними дверима комори) насамперед сповнювала притаманна їм аура таємничості. Те, що я заховався у таке відлюдне та непомітне місце у старій частині Токіо, було викликано бажанням знову пережити ті почуття, якими я так насолоджувався, коли був дитиною і грав у схованки. До того ж зв’язок монастиря з езотеричною школою Сінґон, яка була тісно пов’язана з таємницями, чарами, прокляттями та тому подібним, був розрахований на те, щоб зацікавити мене та спонукати до фантазій.

Кімната знаходилась у недавно розширеному районі жилого кварталу. Її вікна виходили на південь, а циновки розміром приблизно чотири на чотири метри трохи знебарвились від сонця, наділяючи кімнату відчуттям миру та теплоти.

Удень, коли м’яке осіннє сонце спалахувало червоним, наче чарівний ліхтар, на фоні сьодзі¹³² за верандою, кімната ставала такою ж яскравою, як свічка.

Зберігаючи на полицях талмуди з філософії та мистецтва, які до того часу були моїми супутниками, я забив кімнату книжками, переповненими дивними вигадками та ілюстраціями: детективними романами, книгами з магії, гіпнотизму, хімії та анатомії, - що випадково потрапляли мені до рук і в які я занурювався з головою, недбало розкинувшись на циновці. Серед них був «Знак чотирьох» Конана Дойля, «Про вбивство, яке вважали видом образотворчого мистецтва» Де Квінсі, оповідання «Арабські казки» і навіть дивна французька книга про «сексологію».

Я попросив головного ченця позичити мені з його особистої колекції старі буддійські картини, на яких було зображено Пекло та Рай, гору Сумеру, а також лежачого Будду. Ці картини я безладно порозвішував на стінах кімнати, наче мапи на стінах вчительської у школі. Рівномірна смуга рожево-бузкового диму спокійно підіймалася від кадильниці у ніші і наповнювала яскраву, теплу кімнату своїм ароматом. Інколи я ходив до крамниці за мостом Кікуя, де купував для кадильниці трохи сандалового дерева чи алое.

¹³² Сьодзі - стінні ґратовані рами з легких дерев’яних планок, обклеєних матовим папером, які замінюють у традиційній японській оселі вікна.

У ясні дні, коли промені обіднього сонця щосили стрибали по сьодзі, кімната виглядала, неначе чарівний спектакль. Яскраво забарвлені Будди, арбати¹³³, бхікшу¹³⁴, бхіксуні¹³⁵, упасака¹³⁶, упасіка¹³⁷, слони, леви та єдинороги виринали зі старих картин, навішених на стінах, у яскраве світло для того, щоб приєднатися до безлічі живих істот з незліченних книжок, що валялись розкритими на підлозі (про людиновбивство, знеболювання, наркотики, чаклунство, релігію). Так вони зливались з димом ладану та ненадовго повисали наді мною, поки я лежав на невеличкому яскраво-червоному килимі, спостерігаючи за світом скляним поглядом дикуна і день за днем викликаючи уявні галюцинації.

Приблизно о дев’ятій вечора, коли усі інші мешканці монастиря вже міцно спали, я напивався, жадібно сьорбаючи з квадратної пляшки віскі. Потім я відчиняв дерев’яні заслінки на веранді, перелазив через цвинтарну огорожу і вирушав на прогулянку. Щоночі змінюючи вбрання, щоб ніхто не міг мене впізнати, я змішувався з натовпом у парку Асакуса або ж вивчав вітрини антикварних крамниць або букіністичних лавок. Якось увечері я пов’язав шарф на голову, вдягнув коротке бавовняне пальто у вертикальну смужку, наніс червоний лак на нігті обережно відчищених ніг і взув сандалі з шкіряною підошвою. Іншого вечора я міг вийти, вдягнувши темні окуляри в золотій оправі і пальто з накидкою, піднявши комір догори. Мені подобалося використовувати штучну бороду, бородавки або родимки, щоб змінити риси власного обличчя. Однак якось уночі в крамниці ношеного одягу на Сямісенборі я побачив зім’яте жіноче кімоно з витонченим плямистим візерунком на голубому фоні і мене охопило бажання приміряти його.

Коли справа дійшла до драпірування та тканин, я глибоко ними зацікавився, це вже виходило за межі простої симпатії до вдалого поєднання кольорів або ж стильного дизайну. Щоразу, коли я бачив або торкався прекрасної шовкової тканини, я хотів загорнути в неї усе своє тіло. Часто насолода, яку дарувало таке відчуття, росла в мені без краю, ніби я розглядав структуру шкіри коханої. І хоча мене приваблювало не лише жіноче вбрання, все ж таки інколи я заздрив жінкам, чия доля дозволяла їм без перешкод та у будь-який час, коли їм цього хотілось, носити креповий шовк, який я так любив.

¹³³ Арбат - загальна назва осіб, що досягли святості та духовної досконалості.

¹³⁴ Бхікшу — вища ступінь чернечої посвяти.

¹³⁵ Бхіксуні — жінка-член буддійської общини; зазвичай, перекладається як черниця, що виступає професіоналом у царині релігії і залишила мирське життя для того, щоб іти шляхом Будди з метою досягнення нірвани.

¹³⁶ Упасака - чоловік-мирянин (на відміну від монаха-бхікшу), послідовник вчення Будди, який бере участь у годуванні монахів через подаяння їжі та виконує п’ять священних заповідей.

¹³⁷ Упасіка - жінка-мирянка (на відміну від монахині-бхікшу), послідовниця вчення Будди, яка бере участь у годуванні монахів через подаяння їжі та виконує п’ять священних заповідей.

Ідея вдягнути те крепове кімоно з витонченим візерунком, елегантне та свіже, що красувалось у крамниці поношеного одягу, (приємне відчуття, коли до мого тіла прилягає та м’яка, важка та прохолодна тканина) змусило мене здригнутись від самого передчуття. Я сказав собі: «Я хочу його вдягнути! Я хочу ходити вулицями у жіночому вбранні». Довго не розмірковуючи, я вирішив купити кімоно. Потім навіть докупив до пари довге спіднє кімоно Юдзен та чорний креповий піджак.

Мабуть, кімоно колись вдягала огрядна жіночка, тому що воно якраз підійшло для такого низького чоловіка, як я. Щойно надворі потемнішало, а величезний і пустий монастир поглинула тиша, я крадькома зайняв своє місце перед дзеркалом і почав наносити макіяж. Спочатку, коли я наніс густо терті білила на жовту шкіру перенісся, враження було трохи гротескним. Проте, коли я розтер долонями товсту білу масу по кожній частині обличчя, вона лягла на диво добре, а відчуття того солодкого аромату та холодної роси, яка проникала краплинами у пори, було підбадьорюючим. Коли я наніс рожеву та блискучу пудру, мене зачарувала трансформація мого білосніжного обличчя в обличчя свіжої та енергійної жінки. Це змусило мене усвідомити, що техніки макіяжу, які щодня випробовують на власному тілі актори, гейші та звичайні жінки, куди цікавіші, ніж мистецтво художника або письменника.

Довге спіднє кімоно, знімний комір, нижня спідниця, рукава, що шелестять і обрамлені червоним шовком, - моя плоть відчувала те, що відчуває шкіра кожної жінки. Я відбілив свої зап’ястя та задню частину шиї, вдягнув перуку в стилі «листя дерева гінкго», прикрив голову та рот капюшоном і ризикнув вийти на нічні вулиці.

Стояв темний вечір і, здавалось, дощило. Я трохи поблукав самотніми вулицями перемежованих каналами Сендзоку-тьо, Кійосумі-тьо та Рюсендзі-тьо, але здавалось, що мене не помічали ані поліцейський на варті, ані жоден перехожий. Прохолодний доторк нічного вітру змусив відчути сухість на обличчі так, ніби над нею натягнули додатковій прошарок шкіри. Капюшон, що прикривав рот, нагрівся та зволожився від подиху; з кожним кроком кайма моєї довгої крепової спідниці грайливо заплутувалась між ногами. Завдяки поясу, що підперізував таз, і широкій стрічці, яка міцно огортала мене від пуповини до ребер, я відчував, нібито в моїх венах природно почала пульсувати жіноча кров, а чоловічі почуття та пози поступово зникали.

Коли я витягнув свої вибілені руки з-під тіні рукавів у стилі Юдзен, їх міцні, чіткі лінії злились із темрявою, в яку вони, такі білі та пухкі, попливли з легкістю. Мені подобалось, як вони виглядали; я заздрив жінкам через те, що в них були такі вродливі руки. Яка ж це забава: вдягатись ось так і вчиняти усі види злочинів, як Бентен Кодзо на сцені! Відчуваючи щось подібне на настрій таємничості та підозри, які так цінують читачі детективних романів і кримінальних оповідань, поступово я вирушив у напрямку багатолюдного місця Рокку у парку. Було неважко уявити, що я був кимось, хто вчинив особливо жорсткий злочин, можливо, вбивство або грабіж.

Коли я вирушив від дванадцятиповерхової башти до прибережної запруди, а потім до перехрестя за оперним театром, декоративне освітлення та дугові ліхтарі мерехтіли на моєму надмірно відшліфованому макіяжем обличчі, а також освітлювали кольори та візерунок кімоно. Дійшовши до театру Такідзава, я побачив власне відображення в величезному дзеркалі біля входу до студії фотографії, яке на славу перетворилось на жіноче серед того бурхливого натовпу.

Товстий білий макіяж повністю приховував таємничого чоловіка - очі та рот рухались, наче жіночі, а коли посміхались, то посміхались по-жіночому. Жодна з тих жінок, що проминули повз мене у натовпі, виділяючи солодкий аромат камфори та шелестячи шовком, навіть і не сумнівалась у тому, що я один із них. Серед них були й такі, що з заздрістю дивились на ту елегантність, з якою я замаскував своє обличчя, та моє старомодне вбрання.

Усе, що стосувалось знайомої нічної суєти у парку, виглядало новим у світлі цієї маски. Куди б я не пішов, що б не побачив, - все було таким незвичним та цікавим, наче щось, з чим я мав справу уперше. Здавалось, що звичну дійсність сповнила казкова таємниця, коли я поглянув на неї з-під вуалі загадки, обманюючи людські очі та електричні ліхтарі під покровом витонченої косметики та крепового вбрання.

З того часу я продовжував цей маскарад майже щоночі, сповнюючись впевненістю, достатньою для того, щоб проводити час у галереї театру Міятодза та кінотеатрах. Десь ближче до півночі я повертався до монастиря, проте щойно я туди заходив, одразу ж запалював керосинову лампу, розвалювався на килимі, навіть не знімаючи одягу зі стомленого тіла, та споглядав зі стихаючим жалем за кольорами мого прекрасного кімоно, похитуючи рукавами назад і вперед. Коли я дивився у дзеркало, то помічав, як біла пудра тоншала, проте все ще трималась на грубій шкірі моїх запалих щік. Коли я пильно вдивлявся у власний образ, неприродна втіха, неначе сп’яніння від старого вина, сповнювала душу. Інколи я в’яло відкидався на стьобану ковдру, наче куртизанка, все ще вдягнений у своє розкішне довге спіднє кімоно, і перегортав сторінки дивних томів до світанку перед картинами Пекла та Раю. Набираючись більше хоробрості та навиків у маскуванні, перш ніж вийти, я закладав ножа або заспокійливе у складки поясу, щоб викликати ще більше чудернацьких асоціацій. Не вчинивши жодного злочину, я прагнув повністю вдихнути той романтичний аромат, який йому притаманний.

Якось увечері приблизно через тиждень потому надзвичайний збіг обставин зіштовхнув мене з якоюсь дивнішою, примхливішою та неспокійнішою справою.

Того вечора я випив куди більше віскі, ніж звичайно, і підійшов до спеціально зарезервованих місць на другому поверсі кінотеатру Сан’юкан. Напевно, була вже майже десята година. Заповнений кінотеатр дихав важким, димним повітрям, а запах людського тепла підіймався від тихого натовпу знизу, що саме проявляв велике збентеження, і напливав на мене. Хвилюючись, аби не зіпсувати макіяж, з кожним різким рипом прожектора у темряві та кожним сліпучим променем світла у стрічці з запаморочливим сюжетом моє сп’яніле серце боліло так, наче його розривали навпіл. Час від часу стрічка зупинялась, несподівано вмикали електричне світло. Тоді я озирався навколо з-під глибокої тіні свого капюшону і вдивлявся в обличчя людей, які заповнили кінотеатр, крізь тютюновий дим, що плив над головами з натовпу, наче хмари, що здіймаються над руслом долини. Мені було приємно, що багато-хто з чоловіків зацікавлено придивлявся до мого старомодного капюшону, а з жінок - не одна з заздрістю поглядала на витончені кольори мого вбрання. До речі, жодна з присутніх жінок не була настільки ж помітною, яким був у той момент я, завдяки новизні свого вбрання, спокусливості та красі.

Спочатку біля мене ніхто не сідав. Точно не знаю, коли саме заповнилися місця, але коли удруге або втрете увімкнули світло, я зрозумів, що зліва від мене сидять чоловік і жінка.

Жінка виглядала на двадцять два - двадцять три роки, проте насправді була старшою десь на чотири-п’ять років. Її волосся було вправно зачесане у стилі «міцува», а усе тіло огортало лазурне манто з крепового шовку; лише її миле обличчя, що світилось здоров’ям, було чистим, навіть демонстративним, відкритим. Щось у ній не дозволяло зрозуміти, ким же вона була: гейшею чи незаміжньою молодою дівчиною, — проте було очевидно зі ставлення молодого чоловіка, який її супроводжував, що вона не була поважною заміжньою жінкою.

«...Нарешті заарештували...», — тихо прочитала вона назву англійською мовою, що з’явилась на екрані. Видихаючи насичений ароматом дим з турецької сигари М.С.С. мені прямісінько в обличчя, її великі очі, що мерехтіли у темряві яскравіше, ніж прикраса на її пальці, окинули мене грайливим поглядом.

У неї був сильний голос, неначе голос професійної співачки, проте він зовсім не пасував до її образу. Без сумніву, це був голос жінки на ім’я Т., з якою я мав неофіційні стосунки на борту судна під час подорожі до Шанхаю два або три роки тому.

Тоді, як я пригадав, я теж не міг сказати точно з її поведінки та одягу, була вона повією чи поважною дамою. Чоловік, який супроводжував її на судні, і чоловік, що був з нею сьогодні, повністю відрізнялись поведінкою та зовнішністю; проте не було жодних сумнівів, що через її минуле пройшло чимало чоловіків, які заповнювали проміжок між цими двома. У будь-якому випадку вона явно була тією людиною, що досить легко міняє чоловіків.

Два роки тому вона закохалась у мене під час тієї морської подорожі, однак ми дістались Шанхаю навіть не обмінявшись справжніми іменами або будь-якою інформацією про себе. Тоді я просто залишив її з полегшенням. Я думав про неї лише як про жінку з мрії на Тихому океані і більше ніколи не сподівався її побачити, особливо у такому місці. Раніше вона була трохи повнішою, проте зараз виглядала напрочуд стрункою й елегантною, а її зволожені круглі очі з-під довгих вій вражали прозорістю та деспотичністю, достатньою для того, щоб примусити чоловіка засумніватись, чи він — чоловік повною мірою. Лише її губи (такого свіжого кольору, що навіть можна уявити собі, як вони лишають темно-червоний кривавий слід на усьому, чого б не торкнулись) і довжина волосся навколо обличчя залишились незмінними. Її ніс здавався вищим та гострішим ніж раніше.

Чи помітила вона мене? Я не був певен. Коли увімкнули світло, я здогадався з того, як жінка фліртувала у темряві зі своїм супутником, що вона прийняла мене за звичайну жінку і не звертала на мене жодної уваги. Безперечним було тільки те, що сидячи поряд з нею, я відчував сором за те вбрання, яким я так пишався. Чари цієї енергійної, спокусливої істоти навіювали благоговійний страх, і я почувався, наче потвора з макіяжем та в одязі, на які витратив стільки зусиль. Я не міг порівнятись з її жіночністю або вродою, а тому згас, наче зірка перед місяцем.

Якою ж гарною була її гнучка рука, що звивалась, наче риба у тіні манто з такими чіткими контурами на фоні туманного повітря, що так щільно повисло в кінотеатрі. Навіть розмовляючи з чоловіком, вона замріяно здіймала очі та дивилась на стелю, насуплювала брови і звертала погляд униз на натовп, оголювала свої білосніжні зуби у посмішці, і щоразу вираз її обличчя змінювався. Її великі чорні очі, які, мабуть, могли виразити будь-що, розглядали, наче прикраси, навіть з найвіддаленіших куточків кінотеатру. Частини, з яких складалось її обличчя, навіювали забагато думок для того, щоб бути просто органами зору, нюху, слуху або мовлення; вони були занадто солодкими для того, щоб бути ще чимось, як не підсолодженою спокусою для чоловічих сердець.

Тепер я вже не привертав до себе жодного пильного погляду. Наче дурень, я відчув заздрість і напад шаленої люті до жінки, чия врода незаконно захопила мою популярність. Нехтування, коли моє власне сяйво, затьмарене чарівними рисами жінки, з якою я колись розважився і яку покинув, дуже принижувало. Можливо, нарешті вона пізнала мене й іронічно помстилася.

Все-таки поступово я відчував, як заздрість до її зовнішності перетворилась на палке бажання. Переможений у ролі жінки, я прагнув знову перемогти її як чоловік, демонструючи тим самим свою перемогу. Мені було конче необхідно схопитися за те гнучке тіло і розчавити його власними руками.

«Чи ти знаєш, хто я? Побачивши тебе сьогодні ввечері, коли минуло вже так багато часу, я знову закохуюсь у тебе. Якщо ж ти відчуваєш, що могла б знову бути зі мною, приходь та почекай на мене на цьому ж місці завтра увечері. Я віддаю перевагу нікому не повідомляти свою адресу, тому благаю тебе прийти сюди завтра у той же час і почекати на мене».

Під покровом ночі я витяг з поясу шматок японського паперу й олівець, нашвидкуруч написав записку, яку непомітно засунув їй у рукав, а потім уважно спостерігав за нею.

Вона спокійно дивилась стрічку, доки та не скінчилась десь об одинадцятій годині. Потім, скориставшись метушнею під час того, як відвідувачі почали підніматись та голосно розходитись, шепнула мені на вухо: «...Нарешті заарештували...» На секунду вона пильно подивилась у моє обличчя навіть з ще більшою впевненістю та хоробрістю, ніж раніше, і зрештою зникла зі своїм супутником у натовпі.

«... Нарешті заарештували...»

Вона впізнала мене. Ця думка примусила здригнутись.

Та чи прийде вона наступного вечора, як я її попросив? Жінка здавалась куди багатослівнішою, ніж раніше. Невже я недооцінив її? Дав їй перевагу? Відчуваючи напруження, викликане занепокоєнням і збентеженням, я повернувся до монастиря.

Там за звичаєм я тільки зняв свій верхній одяг, а тому залишався лише у довгому спідньому кімоно, коли невеличкий шматочок західного паперу, складений у прямокутник, випав з мого капюшону.

Написане чорнилом «Пану С.К.» виблискувало, неначе шовк, коли я підніс його до світла. Без сумніву, це був її почерк. Протягом фільму вона виходила двічі-тричі - певно, в інтервалі встигла швидко написати відповідь і засунути її мені за комір так, що навіть ніхто і не помітив.

«Я ніколи не уявляла собі, що з усіх місць побачу тебе саме тут. Так, ти змінив вбрання, та як я могла не впізнати обличчя, яке жодного разу не забувала всі ці три роки, навіть у снах? Від початку я знала, що та жінка в капюшоні - то ти. До речі, мені видалось кумедним, що ти залишився таким же диваком, яким був раніше. Одночасно мені неприємно навіть думати про те, що ти просто віддаєшся втіхам своєї ексцентричності, говорячи, що хочеш побачитись зі мною. Проте я дуже щаслива, що маю нагоду судити все правильно, а тому мені варто вчинити так, як ти пропонуєш, і почекати на тебе завтра увечері. Однак з власних причин мені цікаво, чи ти не проти підійти до перехрестя Камінарімон між дев’ятою та пів на десяту? Рикша¹³⁸, якого я відправлю до тебе, підбере тебе і привезе до мене додому. Лише тому, що ти хочеш приховати свою адресу, я також хотіла б приховати від тебе, де я живу, а тому я найму чоловіка, який привезе тебе до мене із зав’язаними очима. Я сподіваюсь, що ти погодишся на цю умову, а якщо ні, я більше ніколи не зможу побачитись з тобою, а це найсумніше».

Прочитавши листа, я відчув себе героєм детективного оповідання. Цікавість та страх крутились у голові. Можливо, жінка дуже добре розуміла мої схильності, а тому поводилась так свідомо.

Наступного вечора почалась страшна злива. Повністю перевдягнувшись у чоловіче шовкове кімоно і макінтош, я вийшов шльопаючи по калюжах. Краплі дощу били по шовковій парасолі, наче водоспад, а канал Сінборі навіть розлився по оточуючим вулицям. Я заховав табі¹³⁹ у виріз кімоно на грудях і вирушив босоніж. Ноги блищали у світлі ліхтарів, що лилось від будинків вздовж вулиці. Усе поглинав шум зливи; віконниці на зазвичай галасливих проспектах були здебільшого зачинені, а два чи три чоловіки бігли закотивши кімоно, наче солдати після поразки. Не враховуючи того, що час від час тролейбус розбризкував калюжі води по залізничній колії, якою прямував, тут і там виднілись лише ліхтарі, що височіли над оголошеннями, розклеєними на стовпах ліній зв’язку та електропередач, і злегка освітлювали імлисте, сповнене дощу повітря.

Коли я нарешті дійшов до перехрестя Камінарімон, мій макінтош, зап’ястя та навіть лікті повністю промокли. Стоячи із пригніченим настроєм під дощем, я озирнувся навколо у світлі дугових ліхтарів, проте ніхто до мене так і не підійшов. Можливо, хтось приховувався у темному кутку і спостерігав за мною. Я постояв там деякий час, думаючи про це, доки врешті-решт у темряві не помітив, як вздовж мосту Адзума рухався червоний ліхтар. Старомодний двохмісний рикша швидко проторохтів бруківкою біля тролейбусних шляхів і під’їхав до магазину переді мною.

Візник рикші був у широкому та круглому плетеному капелюсі та дощовику. «Пане, сідайте», - щойно його голос розчинився у гомоні дощу, він швидко повернувся за мною, двічі обгорнув мені очі пов’язкою з тонкого шовку і так туго затягнув її, що аж защепив шкіру на скронях.

¹³⁸ Рикша - візок (найчастіше двоколісний), який тягне за собою чоловік (також називається рикшею), взявшись за голоблі. Такий візок розраховано на одну-дві людини.

¹³⁹ Табі - традиційні японські панчохи.

«Ось, сідайте», - чоловік схопив мене своїми грубими руками і посадив у візок.

Дощ бив по цвілому брезентовому чохлу. Було очевидно, що поруч зі мною їхала жінка - у чохлі було душно від нагрітого тіла та запаху білого макіяжу.

Піднявши голоблі, чоловік декілька разів закрутив нас на одному місці, щоб замаскувати напрямок, у якому зрештою він почав рухатись. Незабаром він звернув направо, потім наліво. Здавалось, що ми блукаємо лабіринтом. Час від часу ми в’їжджали на вулицю з тролейбусною лінією або перетинали невеличкий міст.

Нас довго трясло у рикші. Напевне, жінка поруч зі мною була Т., але вона сиділа не промовивши ні слова і не рухаючись. Немає сумніву, що вона їхала зі мною для того, щоб переконатись, що я не зніму пов’язку з очей, хоча я і так не мав жодного бажання її знімати, навіть і без її нагляду. Та жінка-мрія, яку я зустрів під час подорожі, прогулянка у рикші дощового вечора, таємниці нічного міста, зав’язані очі, тиша - все це злилось в єдине і огорнуло мене туманом дивовижної таємниці.

Незабаром жінка трохи розтулила мої стислі губи і вставила між ними цигарку. Вона підпалила її для мене, запаливши сірника.

Приблизно через годину рикша нарешті зупинився. Знову торкаючись мене своїми грубими руками, чоловік спрямував мене на п’ять-шість метрів униз, що здалось схожим на вузький провулок, відчинив те, що повинно б було бути задніми дверима, і завів до будинку.

Мене залишили у кімнаті з зав’язаними очима і я деякий час сидів на самоті. Невдовзі я почув, як відчинились розсувні двері. Не сказавши ні слова, до мене пригорнулась жінка, чиє тіло було настільки ж м’яким і рідким, як тіло русалки. Вона оперлася на моє коліно, обвила шию руками і розв’язала пов’язку.

Кімната була розміром приблизно чотири на чотири метри. Конструкція та меблі виявились першокласними, а дерево - підібраним зі смаком. Проте оскільки статус жінки залишався невідомим, я не міг сказати, чи це був будинок для побачень, дім фаворитки або ж порядна резиденція вищого класу. За верандою знаходилась алея, густо обсаджена кущами і оточена дерев’яною огорожею. Враховуючи лише це, я навіть не знав, звідки почати догадки щодо того, в якій же частині Токіо знаходився будинок.

«Я так рада, що ти прийшов», - промовила жінка, спираючись на прямокутний стіл з палісандрового дерева у центрі кімнати і дозволивши своїм білим рукам, наче двом живим істотам, повільно сповзти на його поверхню. Мене вразила приголомшлива зміна її зовнішнього вигляду у порівняні з вчорашнім вечором - вона була вдягне - на у суворе смугасте кімоно з знімним коміром і поясом у лінію, а волосся було зачесане у повсякденному стилі «листя гінкго».

«Певно, ти вважаєш дивним те, як я сьогодні вдягнулась. Але єдиний вихід для людини перешкодити іншим дізнатись про її обставини полягає у тому, щоб щодня змінювати власну зовнішність», - розповідаючи, вона підняла зі столу посудину і налила в неї трохи вина. Її поведінка була ласкавішою та м’якшою у порівнянні з тим, що я пам’ятав.

«Я рада, що ти не забув мене. З того часу, коли ми розійшлись у Шанхаї, я пізнала різних чоловіків, внаслідок чого і постраждала. Проте, як не дивно, я не могла тебе забути. Будь ласка, більше не залишай мене так. Продовжуй зустрічатись зі мною (завжди) як з кимось, про чиє становище та обставини тобі нічого невідомо. Як з жінкою-мрією».

Кожне слово і вираз відбивались сумною луною в мені, наче музика з якоїсь дивної країни. Як могла яскрава, енергійна, розумна жінка, яку я бачив ще вчора, проявити таку сумну і чарівну особистість сьогодні вночі? Все виглядало так, нібито вона все відкинула і зараз відкривала переді мною свою душу.

«Жінка-мрія», «жінка-таємниця» - насолоджуючись цим дивним зв’язком, у якому ніколи не існувала різниця між дійсністю та ілюзією, я ходив до неї додому майже щовечора і насолоджувався там собою десь до другої ранку. А потім з зав’ язаними очима мене супроводжували назад до перехрестя біля Камінарімон. Ми зустрічались протягом місяця, потім ще двох, навіть не знаючи ані адреси, ані імен одне одного. Спочатку я і не думав про те, щоб з’ясувати її обставини або ж шукати її оселю, проте минали дні, і мене спонукала дивна цікавість: в яку ж частину Токіо нас віз рикша? Як ми їхали від Асакуса туди, де я зараз проїжджав з зав’язаними очима? Я був рішуче настроєний з’ясувати лише це. Мабуть, її дім, куди зрештою приїжджав рикша після півгодини, години, а інколи і півтори години руху вулицями міста, на диво, знаходився надзвичайно близько до перехрестя Камінарімон. Коли я щоночі подорожував у рикші, я не міг не зробити таємних припущень щодо нашого місцезнаходження.

Якось увечері я більше не міг витримати. «Зніми цю пов’язку, — я попросив жінку, поки ми сиділи у рикші. - Лише на хвилину».

«Ні, ні, в жодному разі! — вона схопила мої руки у паніці і притулила їх до обличчя. — Будь ласка, не ускладнюй усе. Цей маршрут — моя таємниця. Якщо ти розгадаєш його, то перестанеш зустрічатись зі мною».

«Чого б це?»

«Тому що я більше не буду «жінкою-мрією». Ти любиш жінку з власної мрії більше за справжню мене».

Я вдався до всього, до чого міг додуматись, щоб тільки подолати її небажання.

«Тоді в мене немає вибору, — нарешті вона відповіла зітхаючи. — Я дозволю тобі подивитись, але лише на секунду». Очевидно побоюючись, вона відсунула пов’язку. «Ти можеш сказати, де ми зараз?» — вона запитала неспокійно.

На фоні незвично чорного неба у надзвичайно прозорому повітрі усюди мерехтіли зорі, а біла мла Чумацького Шляху пливла від одного обрію до іншого. Вузьку вуличку, оточену крамницями з обох боків, яскраво освітлював ліхтар. Провулок був сповненим життя, проте достатньо дивно, але я навіть і не підозрював, що це за місце. Рикша рухався вниз по вулиці, доки у її кінці (за один чи два блоки) не з’явилась назва «Сейбідо», написана великими літерами на вивісці крамниці виробника печаток.

Коли ж я спробував придивитись з рикші до невеличкого тиснення на краю вивіски, де було вказано адресу крамниці, здалось, що вона це раптом помітила. «О, ні!» — сказала вона і знову зав’язала мені очі.

Шумна вуличка з багатьма крамницями та вивіскою виробника печаток скраю навіяла на думку про те, що, мабуть, я ще ніколи не подорожував цією вулицею раніше. І знову мене мучила цікавість. Я почувався, наче дитина, залишена віч-на-віч з загадкою.

«Ти побачив, що написано на вивісці?»

«Ні. Не маю жодного уявлення, де ми. І я нічогісінько не знаю про твоє життя, окрім того, що трапилось три роки тому на Тихому Океані. Таке враження, що ти мене зачарувала і заманила до якоїсь примарної країни за тисячі кілометрів звідси».

Почувши мою відповідь, жінка відповіла різким тоном: «Сподіваюсь, що ти завжди так відчуватимеш. Думай про мене, як про жінку з мрії, яка живе у примарній країні. Будь ласка, більше ніколи не наполягай знову, як ти це зробив сьогодні».

Я здогадався, що на її очах виступили сльози.

Через деякий час після того випадку я не міг забути картини загадкової вулиці, на яку мені дозволили швидко поглянути того вечора. Вивіска виробника печаток скраю тієї шумної, яскраво освітленої вулиці гостро закарбувалась у пам’яті. Я щосили намагався здогадатись, як же дізнатись, що то була за вулиця, поки зрештою не розробив цілий план.

Впродовж усіх тих довгих місяців, коли ми майже щовечора були разом, кількість кругів, які проїхав рикша на перехресті Камінарімон, а також число поворотів направо та наліво прийняли форму заведеного порядку, і я запам’ятав систему, перш ніж дізнався про це. Одного ранку я стояв на розі перехрестя і з заплющеними очима повернувся на місці декілька разів. Коли я подумав, що все майже правильно, побіг з тією ж швидкістю, що і рикша. Мій єдиний метод полягав у тому, щоб найкраще, наскільки це можливо, підрахувати проміжки та повертати у бокові вулиці то тут, то там. Звичайно, був міст і була вулиця з тролейбусними коліями саме там, де їм і слід було бути; а саме тому я подумав, що натрапив на слід.

Маршрут, який починався на перехресті Камінарімон, огинав край парку аж до Сендзоку-тьо і продовжувався вузьким провулком через Рюсендзі-тьо у напрямку до Уено. Біля Курумадзака-сіта він ледве просувався наліво, а після вулиці Окатіматі на сім-вісім блоків був знову поворот наліво. Тут я голосно забіг на вузьку вуличку, яку і бачив тієї ночі.

І саме навпроти мене висіла вивіска виробника печаток.

Розглядаючи вивіску, я почав рухатись уперед, наче досліджував внутрішні глибини таємної печери. Коли я дійшов до кінця вулиці і подивився на перехрестя, мене здивувало те, що я побачив продовження проспекту Сітая Таке-тьо, де щовечора влаштовували ринок. За кілька метрів звідти я помітив крамницю поношеного одягу, в якій придбав те крепове кімоно з чудовим візерунком. Загадковий провулок з’єднував Сямісен-борі та вулицю Нака-Окатіматі, проте я не міг згадати, щоб хоча б раз бував тут раніше. Деякий час я стояв перед вивіскою Сейбідо, яка так довго мене цікавила. Тієї ночі над будинками вздовж вулиці простягалось небо, вкрите вражаючими зірками, наповнене казковим, загадковим повітрям і по вінця залите сяйвом червоних ліхтарів; проте зараз будинки виглядали, наче легка закуска, зморщена палючими променями осіннього сонця. Відразу я відчув розчарування.

Мною керувала невгамовна цікавість. І хоча я вже пізнав напрямок, але все ж таки продовжував бігти, наче пес, що повертається додому, керуючись тільки нюхом у дорозі.

Коли я знову повернувся до району Асакуса, маршрут пролягав направо від Кодзіма-тьо, перетинав вулицю з тролейбусними коліями біля мосту Суґа, тягнувся вздовж берегу річки Дайті у напрямку до мосту Янаґі і виходив на проспект, що вів до Рюґоку. Я міг бачити, який обхідний шлях вибрала жінка, щоб заплутати мене. Я пройшов Яґенборі, Хісамацу-тьо, Хама-тьо і перетнув міст Какіхама, аж раптом перестав розуміти, куди йти далі.

Я був переконаний, що її будинок знаходився на сусідній вуличці, тому витратив годину, заходячи в і виходячи з вузьких бокових вуличок у цій околиці.

Прямо навпроти храму Дорьо Ґонґен у невеличкому місці між звисами щільно скупчених будинків я знайшов скромну, вузьку, майже невидиму вуличку. Інтуїтивно я знав, що будинок жінки знаходився тут. Я зайшов туди. Другий чи третій будинок праворуч був оточений щедрою дерев’яною огорожею, яка використовувалась у господарстві, а з вікна на другому поверсі крізь соснову ширму зверху на мене здивовано дивилась жінка. Її обличчя поблідло від подиву.

Не в силах втримати глузливий погляд, я подивився на другий поверх, проте жінка відвернулася від мене без емоцій так, нібито хотіла продемонструвати, що нічого не знає і видає себе за когось іншого. Дійсно, вона могла прикидатись кимось ще - настільки іншою вона зараз виглядала зовнішньо у порівнянні з тим враженням, яке справляла вночі. Лише раз вона дозволила чоловіку зняти пов’язку, проте цього виявилось достатнім, щоб розкрити усі її таємниці. Слід жалю та суму, які вона, напевно, відчула, швидко відбився на її обличчі, після чого не проронивши жодного звуку, вона зникла за сьодзі.

Її звали Йосіно. Вона була вдовою, достатньо заможною для тієї околиці. Вивіска виробника печаток допомогла розв’язати усі її загадки. Я перестав з нею бачитись.

Через два-три дні я залишив монастир і переїхав до Табата. Задоволення, які я отримував від таємниць дотепер, здавались мені слабкими та млявими. Я мав намір шукати яскраві та кричущі втіхи.

(Переклад Ю. Бондар)