Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Цуґумі
Йошімото Банана (нар. 1964 р.)
Проза

(Повість)143

ЛИСТУВАННЯ З ДУХАМИ

Все-таки, Цуґумі була паскудним дівчиськом.

Вступивши до університету, я виїхала з рідного містечка, що тихо крутилося на рибальському та туристичному промислі. Тепер мешкаю в Токіо. Тут мені також подобається.

Мене звати Марія Шіракава: маю ім’я Божої Матері144. Але не відчуваю, щоб я ідентифікувалася з нею чи ще з кимсь. Хоча всі мої нові друзі стверджують, ніби я терпляча й стримана. Але це не так. Насправді вдача в мене така ж вибухова і невгамовна, як і в решти. Те, що відрізняє мене від мешканців Токіо, - це щось інше. Тут людей дратує буквально все: чи то дощ полив, чи песик надзюняв, чи лекції немає. В мене ж трохи інакше. Накочується хвиля роздратування, але її, так як морську, відразу всмоктує піщаний ґрунт. Я ж бо виросла в провінції, тому врівноважена, - так я завжди самозадоволено потішала себе.

Однак, повертаючись учора додому, зловила себе на тому, що мене й досі аж тіпає від люті. І лишень через те, що вредний викладач відмовився прийняти в мене реферат через запізнення. Хоча запізнилася я на лекцію не більш ніж на хвилину.

Це все через Цуґумі. Та ні: це, напевне, завдяки їй...

Гадаю, кожну людину хоча б раз на день опановує гнів. Я помітила, що в такі моменти мимоволі, так як проказують у глибині душі молитву, я порівнюю себе з Цуґумі. Цікаво це не тому, що на мене находить злість, та, зрештою, немає чогось настільки критичного. Просто тоді мені видається, ніби Цуґумі зі мною. І вчора, коли я так удивлялася в небо, що відблискувало призахідною помаранчею, мені захотілося плакати.

143 Перекладено за виданням: Banana Yoshimoto. Tsugumi: Chuokorona, Tokyo, 1992.

144 Незвичне для японок ім’я. Очевидно, родина Марії належить до нечисленних у Японії християн.

Все-таки почуття ллється скільки завгодно... Зовсім як з водогонів цілої Японії: хоч скільки залишай кран відкрученим, а почуттю не буде кінця.

Ця історія - спогад того літа, коли я в останнє приїжджала на відпочинок до маленького приморського містечка свого дитинства. Члени родини Ямам ото, що мали там рьокан,145 уже виїхали, і я не думаю, що мені ще раз лучиться з ними пожити. Тому місце, в яке повертається моє серце, є лише нашими з Цуґумі днями й більше нічиїми.

Від народження Цуґумі була слабовита: то в неї розладнувалося щось одне, то було негаразд із чимось іншим. Лікар відразу оголосив, що дитинча довго не протягне, й усі в родині були до цього готові. Ось чому близькі так її леліяли. А мати не жаліла сил, і, щоб хоч трохи продовжити немовляті життя, возила його до лікарів у цілій Японїї. Зрештою немарно. Але тільки-но зіп’ялося на ніжки, дитя стало нестерпним. Очевидно, до цього спричинилось усвідомлення, що власний організм уже може так-сяк функціонувати. Цуґумі виросла вередливою, розпещеною хитрункою з невипареним язиком. А тріумфальний вигляд, коли, обравши момент і влучні слова, вона комусь особливо дошкуляла, - о, він був воістину диявольським.

Ми мешкали вдвох із мамою неподалік від рьокану родини Ямам ото, що був також домівкою Цуґумі.

Колись мій тато, прагнучи одружитися з мамою, домагався в Токіо розлучення зі своєю попередньою дружиною, з котрою вже давно не жив. Було видно, що татові важко, але, вимірюючи ті ясні дні, коли ми зможемо замешкати в Токіо разом, він здавався щасливим. І хоча ззовні все це мало досить заплутаний вигляд, але я виростала приязною дитиною в батьків, які любили одне одного. Мама працювала в кухні рьокану Ямамото, де її молодша сестра Сейко була за невістку. Сім’я Ямамото складалася з чотирьох осіб: дядька Тадаші, тітки Сейко й двох доньок - Цуґумі та старшої Йоко. Від кепської вдачі Цуґумі найбільше постраждала її мама, старша сестра Йоко й навіть я. Дядько Тадаші не дуже часто з нею спілкувався. Хоча ставити себе в ряд із найближчими Цуґумі - це, напевно, нахабство. Перші двоє, виховуючи Цуґумі, стали такими лагідними, що вже можуть зарахувати себе до янгольського сонму.

145 Рьокан - невеликий пансіон в традиційному японському стилі. Часто його відвідувачі є постійними клієнтами і приїжджають відпочивати щороку.

Якщо говорити про вік, то Йоко була на рік старшою від мене, а я на рік старшою від Цуґумі. Але я ніколи не відчувала, що Цуґумі молодша. Дівчина підростала, а її прикра вдача анітрохи не змінювалася.

Коли Цуґумі ставало гірше і вона злягала, шаленство ставало ще нестерпнішим. Для дівчини виділили чудову простору кімнату на третьому поверсі, аби могла в спокої повертатися до здоров’я. З усіх приміщень рьокану її кімната мала найкращий краєвид - вікна виходили на море. Чи в обідню пору, коли море сяє під сонцем, чи в дощ, коли знімаються хвилі й воду огортає туман, чи вночі, коли в ньому поблимують вогники рибальських човнів, - море завжди прекрасне.

Сама я здорова, тому не можу уявити собі постійного роздратування, викликаного підступами смерти. Однак мені видається, що я не змогла б обійтися без картини моря та його солонкавого запаху, якщо б цілими днями мусила лежати в ліжку. Однак для Цуґумі, очевидно, так не було. Штори пошматовані, віконниці щільно зачинені, посуд з їжею поперевертаний, книжки з полиць витрушені на мати - цілий рік кімната мала такий вигляд, ніби з неї виганяли злих духів.

Зайве казати, що це дуже засмучувало добросердну родину дівчини. Захопившись чорною магією, - було колись і таке, - Цуґумі тримала в себе «помічників», «відьмаків», як вона їх називала. Це були то велетенський слимак, то жаба, то краб (останнє зумовлене, напевно, впливом місцевості на методи чаклування). Й тітка, і Йоко, й навіть дядько лили сльози через її витівки, коли відвідувачі почали скаржитися, бо Цуґумі тримала своїх «помічників» у загальній вітальні.

Але Цуґумі тільки глузувала: «Гей, не плачте. Уявляю, як вам буде неприємно, якщо я вночі нагло помру». Її усміхнене обличчя на диво нагадувало обличчя Будди Міроку.146

О так, Цуґумі була вродлива.

Чорні довгі коси, білосніжна шкіра, величезні мигдалеві чорні очі, а над ними довгі густі вії, тож коли вона опускала очі, вії відкидали ледь помітну тінь. Вона була ідеально збудована: невелика, зграбна, довгонога, а руки мала такі худі, що на них аж проступали жилки - зовсім як лялька, виліплена якимось божеством.

146 Будда Міроку - останній із п’яти бодгісатв, який має стати Просвітленим після Будди Шак’ямуні. Бодгісатва взагалі - це досконала істота, що жертвує себе людям. Аби їм допомогти, бодгісатва не переходить у вищий рівень існування, а залишається у нашому марнотному світі.

Ще в середній школі Цуґумі крутила хлопцям голови. Любила прогулюватися піщаним берегом попідручки з однокласниками. Хоч міняла хлопців, як в анекдотах, що вже би давно взялося на язики в такому малому містечку, однак усі вірили, що це доброта й краса дівчини так безвідмовно чарує інших. На людях, справді, Цуґумі поводилася дуже пристойно, мовби її підмінювали. Й хоч те було добре, що вона не лізла до постояльців рьокану. А то рьокан узагалі перетворився б на бордель...

Вечір... Призахідною затокою понад високим насипом Цуґумі прогулюється з черговим хлопцем. У вечірньому небі низько кружляють птахи. Хвилі, поблискуючи, тихо напливають на берег. Зараз там гасають лише пси. Широко та біло, як у пустелі, кілька човнів віддані вітрові на поталу. Мріють обриси далеких островів. Червонясто відблискуючи, аж десь ген там за обрієм занурюються в море хмари.

Цуґумі йде повільно-повільно...

Юнак, хвилюючись, подає їй руку. З потупленими очима Цуґумі бере її. А тоді зводить голову й усміхається. На щоках відблискує призахідне сонце...

Це усміхнене обличчя таке ефемерне, як сліпуче вечірнє небо, що змінюється з кожною миттю. І білі зуби, й тонесенька шия, й великі мигдалеві очі, задивлені в нього - це все, здається, ось-ось зникне, накрите хвилею, піском чи здмухнене вітром. І ще одне: Цуґумі ніколи в таку мить не здавалась неладною, це правда.

Її біла спідниця лопоче на солоному вітрі.

- Ну що ж, тільки тут ти можеш вдавати з себе кращу.

Хоча я часто лихословила про неї, однак при таких сценах на очі мені наверталися сльози. Навіть для мене, яка мала б уже добре знати справжню вдачу Цуґумі, це було болісне до щему в грудях видовище.

Ми з Цуґумі стали справжніми подругами після одного випадку. Звичайно, в дитинстві ми теж дружили. Тому, хто був ладен терпіти її лиху вдачу і ущипливість, бавитися з нею було цікаво. В її уяві наше маленьке рибальське містечко здавалось безмежним усесвітом, і навіть піщинка - уламком якоїсь таємниці. Цуґумі мала голову до науки. Як на таку кількість пропусків, загалом мала добрі оцінки. З тих же предметів, які її особливо цікавили, мала глибокі знання, перечитавши всі доступні їй книжки. Думаю, як би вона ще трошки більше прикладалася до науки, то не глумилася б так з нас.

Під час навчання в початкових класах ми бавилися в гру «листування з духами». У шкільному садку біля підніжжя гори зберігся каркас будки для метеорологічних спостережень. Для нас це була не коробка, а скринька для листування з потойбіччям - цим пристроєм до нас приходили листи «звідти». За дня ми вкидали туди страхітливі фотки та замітки з журналів, а посеред ночі ходили вдвох усе це забирати (якщо чесно, навіть у день там було страшнувато). Ми пробиралися крізь морок, згнітивши серце. Розвага захоплювала нас.

На жаль, з плином часу такі ігри забуваються, стерті іншими дитячими іграми, яким ліку немає. У середніх класах школи я захопилася баскетболом, з вільним часом стало сутужно і дружба з Цуґумі ввірвалася. Повертаючись додому, переважно лягала спати, а ще ж треба було зробити домашні завдання. Поступово Цуґумі стала для мене просто сестрою в перших. Саме тоді й трапилася та пригода. Це було на весняних канікулах147, десь у класі сьомому.

Того вечора сіялася мжичка. Я сиділа в своїй кімнаті. Дощ у приморському містечку пах сіллю. Крапотів дощ, а на серці було гнітюче: буквально вчора помер мій дідусь. Я ж була дідовою пестункою, бо до п’яти років мене виховували дід з бабою. Потім, коли ми з мамою вже перепровадилися до рьокану сім’ї Ямамото, я ніколи не забувала їх відвідати, листувалася з ними.

Того дня я не пішла на тренування. Нічого не чіплялося мені до рук, і я лежала в ліжку з запухлими від сліз очима. І тут з-за фусуми148 мама мені каже, що телефонує Цуґумі. «Скажи, що мене немає», - попросила я маму. Не мала сили бачитися з нею. «Гаразд», - сказала мама і пішла. Вона добре знала вдачу Цуґумі. Я знову сіла на підлогу і, гортаючи знічев’я журнали, задрімала. Зненацька з коридору до мене долинає ляпання капців.

147 Навчальний рік в Японії розпочинається 1 квітня.

148 Розсувні паперові двері.

Не встигла я підвести голову, як фусума розчахнулася й переді мною постала промокла Цуґумі. Перевівши подих, вона струснула на підлогу краплини з каптура свого дощовика.

- Маріє, — видихнула вона ледь чутно. Очі в неї були широко розплющені.

- Що таке? — спросоння я глянула на неї стривожено, навіть перелякано.

- Чуєш, уставай! — сказала вона з притиском. - Сталося щось жахливе, глянь на це!

Вона витягла з кишені дощовика якусь папірчину й з повагою простягла мені її.149 «Що вона там знову вигадує?» - недбало, однією рукою взяла я картку. Але щойно глянувши на неї, відчула, ніби мене пожбурили прямісінько під світло прожекторів. Цей напівскоропис, написаний енергійною рукою... Без сумніву, це був лист мого коханого дідуся. Звертання, як зазвичай у листах, адресованих мені. Ось що було там написано:

Маріє, мій скарбе!

Прощавай. Бережи бабусю, тата й маму. Не соромся імені Божої Матері. Я бажаю тобі вирости достойною людиною.

Твій дідусь Рюзо.

Я остовпіла. Вмить мені пригадалася випростана дідусева постать за столом - серце стислося від цього спогаду.

- Звідки це в тебе? - рвучко запитала я.

Вона вп’ялася в мене поглядом:

- Ти не повіриш, але це було в «скриньці духів», - проказала серйозно і якось мовби надламано. Її губи дрижали.

- Що ти кажеш?

У моїй пам’яті враз ожила згадка про вже зовсім забуту будку для метеорологічних спостережень. Цуґумі прошепотіла:

- Я набагато ближча до смерти, ніж будь-хто з вас. І я це розумію. Мені приснився твій дідусь. Коли прокинулася, то не пригадала собі сну докладно, але мені здається, що твій дідусь хотів щось сказати. Я почуваюся йому зобов’язаною, він мені завжди приносив гостинці. Ти також була в цьому сні. Дідусь хотів з тобою поговорити, адже він тебе дуже-дуже любив. Мене неначе щось підштовхнуло, і я пішла подивитися в будку, а там... Слухай, а ти говорила дідусеві про нашу скриньку для листів?

149 Тобто подавати за правилами етикету, тримаючи обома руками.

- Ні, - похитала я головою, - не пам’ятаю, щоб говорила.

- О Боже, як страшно! - скрикнула Цуґумі і значуще докинула:

- Це справді стало скринькою духів!

Цуґумі міцно притулила долоню до грудей і заплющила очі, ніби згадувала, як вона допіру бігла туди крізь дощ. В темряві накрапало, а моє серце, поглинуте нічною пригодою Цуґумі, нараз ніби покинуло реальність. Поволі запала тривожна тиша, в якій таємничий вир переносить усе дотеперішнє - і життя, й смерть, в інше, проте таке ж реальне місце.

- Маріє, що нам робити? - говорячи це тихо, геть над силу, зблідло глянула вона на мене.

- У кожному разі... - почала я впевнено. Притлумлена значущістю подій, Цуґумі видавалася навдивовижу покірливою.

- Цього не можна нікому казати. В кожному разі чимдуж повертайся додому, випий чогось теплого й лягай спати. І перевдягнись. Хоча зараз і весна, але може вискочити гарячка, бо ж дощ. Ми завтра про це докладно поговоримо.

- Добре, так і зроблю. - Цуґумі несподівано підвелася: - Ну то я пішла.

- Цуґумі, дякую, - сказала я, коли вона вже виходила з кімнати.

- Та ні, немає за що. - Розсунувши фусуму, вона вийшла, навіть не озирнувшись.

А я ще довго сиділа на підлозі й перечитувала того листа. Сльози скрапували на килим. Серце наповнила лагідна святобливість, як тими ранками, коли мене будив дідусів голос: «О, це ж подарунки від святого Миколая!» - і я бачила біля узголів’я пакунки.

Коли за рясними сльозами вже не можна було нічого прочитати, я нахилилася над листом і плакала, плакала.

Ну що ж, сама винна, що повірила.

Я була засумнівалася, бо це Цуґумі, самі розумієте. Але та вправна рука. Те письмо. І «мій скарбе», — зачин, про який знали лише ми з дідусем. Цей натиск у погляді й тоні промоклої Цуґумі. А ще ж вона цілком серйозно сказала те, про що дотепер говорила тільки жартома: «Я ж набагато ближча до смерти, ніж ви». О, як спритно вона мене надурила!

Розв’язка настала вранці наступного дня.

Прагнучи почути детальну розповідь про лист, під обід я прийшла до Цуґумі, але не застала вдома. Піднявшись у її кімнату, вирішила зачекати, і Йоко, старша сестра, принесла мені чаю.

- Цуґумі пішла до лікаря, - повідомила вона зажурено. Йоко - низенька і кругленька. Вона говорить завжди рівним співучим голосом. Йоко не тримає зла на сестру за її нерозважні вчинки. Хоч би як Цуґумі їй дозолила, Йоко лише щиро зажуриться. Спілкуючись з такими людьми, я почуваюся гіршою. Хоча Цуґумі не раз насміхалася з Йоко: «Хіба то старша сестра, ота нездара?», я направду любила Йоко і в мене вона викликала лише повагу. Живучи з Цуґумі, Йоко не могла не мати претензій до сестри, однак була завжди усміхнена і погідна, мала просто янгольську вдачу.

- Цуґумі дуже зле? - запитала, я стривожившись. - Не можна було їй все-таки виходити з дому в дощ.

- Так. Узагалі, останнім часом вона щось пише, страшенно заклопотана, й учора в неї підскочила...

- Що-що?

Під поглядом розгубленої Йоко я уважно обдивилась полички над письмовим столом. Там лежали прописи з напівскоропису. Ще була купа паперу, посудина для розтирання туші, пензлики з тонкими й довгими кінчиками. І я знайшла там точнісінько такий же дідусів лист: можна було подумати, що його поцупили з моєї кімнати.

Побачене мене радше шокувало, ніж розлютило. Чому вона зайшла аж так далеко? Звідки ця пристрасть у неї, яка і пензля як слід не тримала в руках ніколи? Це все було мені зовсім не зрозуміло.

Підійшовши до вікна, через яке вливалося весняне сонце, я приголомшено втупилася в море, що мінилось на сонці. Коли Йоко вже була зіпнула, щоб запитати мене, в чому річ, повернулася Цуґумі.

Зарум’янена від гарячки, вона змучено ввійшла до кімнати, опираючись на тітку Сейко. Відразу перехопила мій погляд і криво посміхнулася:

- Бачу, мене викрили...

Від злости і сорому я залилася багрянцем. А тоді щосили штовхнула її. Падаючи, Цуґумі з гуркотом вибила фусуму й урізалася в стіну.

- Маріє, Цуґумі зараз... - почала була тітка, але я її перебила:

- Замовкніть!

З очей лилися сльози. Я свердлила Цуґумі поглядом. Так, я не на жарт розлютилася. Цуґумі також не могла здобутися на слово. Ще такого не було, щоб її хтось бив.

- Якщо ти маєш час тільки на таку гидоту, - я жбурнула прописи на татамі, - то вже вмирай! Вмирай собі!

Якби тоді Цуґумі повелася якось інакше, то я назавжди порвала б з нею будь-які стосунки. І я вже хотіла так зробити, але... Цуґумі, лежачи так, як упала, звела на мене ясні очі. А тоді сказала те, чого в своєму житті ніколи й за жодних обставин ще не вимовляла, хай би навіть її різали:

- Маріє, вибач. - Це прозвучало ледь чутно.

І тітка, і Йоко були вражені, але найбільше здивувалася я. Нам трьом аж дух перехопило щось велике, мабуть, у лісі здохло, раз Цуґумі просить вибачення... Ми так і заклякли в яскравому сонячному промінні, що снопами падало до кімнати. Було чутно лише шум далекого вітру в пообіднім містечку...

- Ха-ха-ха, - прорвав тишу раптовий регіт, — і все ж таки ти повірила, Маріє! — Цуґумі аж вигиналася зі сміху. - Як це так? Подумай тверезо. Як небіжчик може писати листи? Але ти ж дурна! Ха- ха-ха...

Не в змозі більше тамувати здушеного сміху, Цуґумі заливалася щирим реготом, тримаючись за живіт. Та так заразливо, що я також усміхнулася:

- Здаюся. - Й теж розсміялась.

Не зважаючи на розгублених Йоко і тітку Сейко, ми згадували вчорашню подію й ще довго гиготіли.

Ось, власне, через ту пригоду ми з Цуґумі й стали добрими приятельками, і в радощах, і в горі.

Я І СЕСТРИ ЯМАМОТО

Ранньої весни цього року тато отримав розлучення й викликав нас із мамою до себе в Токіо. Тоді ж я складала вступні іспити до столичного університету. В очікуванні новин (від тата й з університету) ми перебували в такому стані, що кожен телефонний дзвінок викликав у нас страшне нервове напруження. Саме тоді Цуґумі взяла собі за звичку телефонувати до нас по кілька разів на день. «Що робиш?», «Абітурієнтка Шіракава провалила вступні іспити» - оці її дзвінки змушували нас аж підскакувати. Але почувши, що то лише Цуґумі, ми полегшено зітхали...

Почав танути сніг. Перспектива переїзду до Токіо сповнювала нас приємними передчуттями.

Мама давно вже чекала на це, ввесь час працюючи в рьокані. Роботою вона була задоволена, й не здавалося, ніби їй гірко. Але я знаю, що вона придушувала навіть найменший натяк на біль. Гадаю, й тато прив’язався, а потім тримався мами власне через її спокій і погідність. Маму аж ніяк не можна назвати сильною особистістю, але вона сповнена внутрішньою силою. Інколи я чула, як мама скаржиться тітці Сейко. Робила вона це з усміхом, щоб не сповзти на нарікання. Хоча тітка Сейко їй підтакувала, але не знала, як розрадити сестру. Мама мала жити на утриманні. Хоч би як добре коханець до неї ставився, це не найкраща перспектива. Та вона часом виснажувалася, що плакати хотілось. І я, що (як мені видавалося) добре розуміла мамин стан, виросла, оминаючи прикрощі підліткового віку.

Однак маленьке приморське містечко несподівано багато чого мене навчило, хоч ми в ньому не стільки жили, скільки чогось чекали.

Надходила справжня весна. Щодень теплішало. Тільки-но я усвідомила, що ось-ось уже доведеться цю місцину залишити, то всі звичні краєвиди - старі вичовгані сіни, сяйво від вивіски рьокану, біля якого ввечері рояться комахи, гори, які видно крізь обсновану павутинням сушарню, - все це карбувалося перед очима і западало в серце.

Останнім часом я щоранку виводила на прогулянку пса наших сусідів Танак. Звичайнісінького пса з такою ж непретензійною кличкою Почі.

У ясну погоду світанкове море завжди особливо виблискує. У відблисках розсипаються мільярди хвильок. Вони раз по раз холодно набігають на берег і приворожують своєю благодаттю. Я сиджу на краєчку гатки. А рибалки прикоськують Почі, який гасає, де йому заманеться.

З якогось часу Цуґумі також почала ходити з нами. Це дуже мене тішило, й ось чому. Коли Почі був ще цуценям, Цуґумі його дратувала й він раз навіть її вкусив. Ми саме сідали до обіду, коли тітка Сейко зауважила, що Цуґумі за столом немає. Й тут уходить Цуґумі, а з руки цебенить кров.

- Що сталося?! - Тітка зірвалася на ноги. Як зараз пам’ятаю незворушну відповідь сестри:

- Я постраждала від нашого пса.

То прозвучало так недоречно, що ми мимоволі розсміялися.

Відтоді Цуґумі та Почі зненавиділи одне одного. Щоразу, коли Цуґумі йшла чорним ходом, Почі аж заливався гавкотом, і ми потерпали, чи не дошкуляє це нашим відвідувачам. Взаємна ворожнеча моїх друзів муляла мене, і ось нарешті вони помирилися.

Цуґумі ходила з нами, якщо не було дощу. Зачувши, що в мене відчиняються віконниці, Почі радісно метушиться й вискакує з буди. Я поспіхом умиваюся, вдягаюсь, виходжу й легенько відчиняю хвіртку між садком Танак і рьоканом. А Почі вже бігає, дзеленькаючи ланцюгом. Втихомиривши пса, надіваю йому нашийник і вертаюся через цю ж хвіртку, біля якої не знати звідки з’явилася постать Цуґумі.

Спочатку Почі не був задоволений таким товариством, та й Цуґумі його остерігалась. Однак потім вони звиклися й пес уже дозволяв, аби Цуґумі його вела.

У вранішньому промінні дівчина мала дуже привабливий вигляд. «Не біжи!» - волала Цуґумі, стримуючи пса. Коли Почі забігав наперед, вона, впираючись закаблуками об ґрунт, щосили стримувала бідолаху за ремінь. «Насправді вона хоче потоваришувати з Почі», - щеміло мене в грудях, але я все-таки не зводила з неї очей. Не можна ж убивати чужого пса.

Для Цуґумі такої прогулянки було чи не задостатньо. Тому, коли вона почала ходити з нами, я скоротила звичний маршрут наполовину, і все одно не позбулася тривоги. Але обличчя дівчини набрало рум’янцю, температура не скакала. Неспокій мій зник.

Це було на одній з таких прогулянок.

Того дня на небі не було жодної хмарини. Блакить і моря, й неба була якоюсь солодкою. Усе навколо сліпило очі золотим маревом. Посеред берега височіла спостережна дерев’яна вежа, де під час літнього сезону пантрував рятувальник. Драбиною ми видерлися на вежу. Почі попервах радісно крутився внизу, але зрозумівши, що йому не вилізти, подався геть. «Так тобі і треба!» - знущально крикнула Цуґумі, на що пес лише гавкнув.

- Ну навіщо так? - обурилася я.

- Хіба та тварюка розуміє?

Посміхнувшись, Цуґумі задивилася на море. Її чубчик легенько ворушивсь од вітерцю, на розпашілих від бігу щоках просвічували венки. В очах Цуґумі мерехтливо відбивалося морське плесо. Я також задивилась на море.

Дивовижним у морі є те, що отак удвійці звернені до нього, ми ніколи не переймалися, чи говорити нам, чи мовчати. І дивитись не набридало анітрохи. Ні шум хвиль, ні поверхня моря, хоч би якою бурхливою вона була, нас не дратували.

Там, куди я переїду, моря немає. Чомусь я не йняла цьому віри. Часами мене огортав неспокій, як я не можу втямити такої простої речі. В радощах і журбі, в спеку, коли кишіло відвідувачами, чи взимку під усіяним зорями небом, коли на Новий рік я прямувала до храму, - тільки глянеш убік, і там, як завжди, є море. Чи бути мені маленькою, чи, може, підрости, чи померти сусідській бабусі, чи народитися дитяті в родині лікаря, чи бути першому побаченню, чи втраченому коханню - в регулярних припливах та відпливах море широко обрамлювало наше містечко. За години було видно берег по той бік затоки.

Море чогось вчить людину. Навіть якщо дивитися на нього знічев’я, не вкладаючи душі. Я ще не застановлялася глибоко про життя й хлюпотіння хвиль, але цікаво, в чому тоді люди з мегаполісів знаходять рівновагу? В місяці? Може, і так, але місяць такий далекий...

- Цуґумі, знаєш, я не вірю, що зможу жити там, де немає моря, - виплеснула я свої потаємні страхи.

Проміння з кожною хвилею розливало світлість і силу. Почав долинати гамір міста, що саме оживало.

- Дурна! - розгнівано мовила Цуґумі, не обертаючи голови. - Коли щось здобуваєш, то від чогось треба відмовитися. Ви ж нарешті зможете щасливо жити втрьох. Колишню дружину твого батька вже виперли. Це адекватно морю, хіба ні?.. Але ти дитина, одначе...

Мене здивувала серйозність Цуґумі. Під цим враженням тривога щезла.

Отже, й Цуґумі в глибині душі щось здобуває, а щось і втрачає. Вона завжди так наголошує на своєму еgо, що важко здогадатися, ніби щось утрачає чи здобуває. Я не могла позбутися відчуття, ніби мене сфокусували на Цуґумі. Стало на диво болісно.

А Цуґумі жила з такими почуттями, від усіх їх приховуючи...

Складаючи один по одному свої жалі, я почала готуватися до розлуки з рідними місцями. Побачилася з забутими друзями зі школи, з хлопцем, із яким зустрічалася в старших класах, сповістила їх про свій переїзд. Цей доброчесний жест був зумовлений маминою особою. Чи тому що вона коханка, чи з якоїсь іншої причини мама дуже не хотіла когось уразити своєю поведінкою. Щодо переїзду, то я б радше звідси чемненько зникла, але мама обходила з прощальними візитами ввічливості всіх сусідів. Зрозумівши, що така новина моментально розлетиться по всіх усюдах, я змінила поведінку й постановила зустрітися з усіма тими, з ким би все-таки варто було побачитися.

Й потрошки почала збирати речі. Ця робота подібна до напливу хвиль. Хоча знаєш, що майбутня розлука - природна й зовсім не страшна, але її хочеться уникнути. Зупиняючись мимоволі посеред роботи, відчуваєш, як у душу накочуються гіркота й тягар, прикріші від болю.

Йоко та я підпрацьовували в цукерні на центральній вулиці. Не хочу хвалитись, але в нашому містечку це була найпопулярніша кондитерська із західними ласощами.

Цього дня я збиралася взяти свою останню зарплату, щоб застати на вечірній зміні Йоко. Потім, як я і очікувала, нам дісталися лишки з тогоднішнього продажу. Йоко вклала наші порції в кошик на велосипеді, й ми рушили додому. Свій велосипед Йоко котила поруч. Всипана гравієм дорога до рьокану Ямамото тягнеться вздовж річки і врешті наштовхується на великий міст. З протилежного боку - море, в яке неквапно впадає річка.

Воду й поруччя мосту освітлювали місяць і ліхтарі.

- О, скільки під мостом квітів! - заглянула Йоко вниз.

На клаптику вільної від бетону землі під мостом цвіло багато білих квітів. Вони колихалися під подувом нічного вітру.

Квіти виринали з мороку, за кожним погойдуванням залишаючи по собі зображення, як уві сні. Збоку струменіла річка. Вдалині - темне море. У ньому єдиною стежкою відбивалося місячне сяйво й, виблискуючи, в’юнилося в чорняві.

«Ще трохи - і я не зможу так просто, мимохідь, милуватися цими розкішними краєвидами», - майнула в мене думка. Але я залишила її для себе, аби Йоко не було сумно (останнім часом вона вже надто тонка на сльози).

Ми зупинилися, я сказала:

- Як гарно!

- Еге, - всміхнулася Йоко.

Її довгі чорні коси пестив вітер. Врода Йоко не така яскрава, як у її сестри, але вирізняється шляхетністю. Обидві, дарма що виросли біля моря, мають білісіньку шкіру, а у місячному світлі Йоко виглядала ще блідішою.

Ми неквапом рушили додому. Вже за десять хвилин усі вчотирьох ласуватимемо печивом. Ця картина вже стояла в мене перед очима: гомонить телевізор, травою пахне татамі. «А ось і ми», - скажемо, входячи до світлої кімнати, де вже чекають мама й тітка Сейко. «Я мрію нажертися ваших тортиків», - ущипне нас Цуґумі. Вибере три найапетитніші кавалки і повернеться до своєї кімнати зі словами: «Вити хочеться від таких теплих родинних вечорів». Вона завжди так робить.

Ми заходимо у вуличку, з якої моря вже не видно. Але з нами товаришує морський шум. Як і місяць - то поверх дахів, то за ними, однак, увесь час.

Хоча на нас чекали безтурботні хвилини, ми чомусь похнюпились і байдуже дибали далі. Може, тому, що я тільки-но кинула роботу. Поміж нами ледь чутною мелодією плинув сум за часами, котрі ми прожили в добрі, як і личить сестрам у перших. А може, я знову думала про вдачу Йоко, подібну до пелюсток сакури, крізь які просвітлено спадає донизу ніжність сонця150...

150 Гра слів: одним з елементів імені Йоко є ієрогліф, що означає «сонце».

Та ні, нічого такого не було. Жартуючи, ми йшли і говорили про дурниці. Чомусь так є, що хоч зі шкіри пнися, намагаючись не втрачати добрий гумор, при згадці про той час пам’ятаєш лише тіні смітників, телеграфних стовпів та нічну темряву.

- Ти казала, прийдеш під саме закриття. Я чекала з нетерпінням, знаючи, що шеф напевно вже віддасть нам залишки із сьогоднішнього дня. Так і вийшло. Супер.

- Так, сьогодні нам пощастило. Буває, що нічого не залишається, нічого не дістається.

- Ох, як прийдемо, з’їмо все, - Йоко лагідно поглянула на мене з-за скелець окулярів.

- Еге ж. Тільки сьогодні я хочу забрати собі яблучний пиріг перед тим, як нас оббере Цуґумі.

Я сказала це досить різко.

- Гаразд. У цьому пакунку є лише яблучний пиріг. Ми не покажемо його Цуґумі та й годі, - знову посміхнулася Йоко.

Її слова, як і навколишня природа дихали погідним спокоєм. Йоко - розумниця: будь-чию примхливість убирає так, як пісок воду.

У мене є ще кілька таких знайомих, як Йоко, чиї сім’ї провадять рьокан (не беручи до уваги надто вже своєрідну Цуґумі). Незважаючи на відмінності у їхній вдачі, їх щось об’єднує. Це стриманість, навіть сухуватість у стосунках з іншими, зумовлена зовнішніми обставинами. Вони підростали, краєм ока зауважуючи, як люди приїжджають у їхній власний дім, побудуть певний час і від’їжджають. Ті дівчата звикли розлучатись. Реагуючи на різні почуття, пов’язані з розлукою, вони навчилися не зауважувати навіть того, що сидить у них самих. Я не походжу з сім’ї власників рьокану, але щось від цього в мене є. Вмію уникати болю, завданого байдужістю.

(Переклад О. Забуранної)







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.