Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Дзеркало
Муракамі Харукі (нар. 1949 р.)
Проза

Ще раніше, коли мені доводилося чути про те, що й з ким траплялося, я помітив, що подібні розмови нескінченні та й теми - найрізноманітніші. Одні розказують про світ живих, інші - про світ мертвих, але все це якимось чином, під впливом якоїсь сили перетинається. Ну, наприклад, привиди чи щось на них подібне. Існують феноменальні явища та здібності, які виходять за межі звичайних для нас понять. Інакше кажучи, здібності передбачити чи передчувати. Думаю, що в цілому все це можна розподілити нібито на дві категорії.

Тепер спробую все це з’єднати. Мені здається, що все, з ким таке траплялося, відбувалося в одній сфері. Якщо казати точніше, то люди, які часто бачать привидів або примар, можуть бачити лише привидів, але ніяк не можуть віщувати чи передбачати, а люди, які можуть віщувати, не можуть бачити примар. Чому так - я не знаю, але, напевне, причина в індивідуальних здібностях. Це залежить від того, хто до чого схильний. Якось саме так мені здається. Авжеж, є люди, які ні до перших, ні до інших не належать. Ну, я, наприклад. Я живу вже тридцять років, але жодного разу не бачив привидів. І жодного разу мені не доводилося бачити пророчих снів, і передчуттів у мене також не було. Одного разу, коли я їхав ліфтом із двома друзями, вони казали, що бачили привид, але я нічого не помітив. Ті двоє стверджували, що поруч зі мною стояла жінка, одягнена в сірий костюм, але ніяка жінка з нами не їхала, абсолютно. Нас було рівно троє. Я не брешу. Напевне, ті двоє мене навмисно хотіли надурити - ось такі з них друзі. Так, кепське відчуття було. Але я не відмовлюся від своїх слів: «Ніякого привиду я не бачив».

У будь-якому разі було саме так. Я належу до тієї категорії людей, які не можуть бачити примар і не наділені надзвичайними здібностями. Як би це краще сказати, - дійсно прозаїчні люди. Та все ж таки одного разу, тільки один раз зі мною трапився випадок, про який навіть коли тільки згадаю, холодить у душі. Це сталося п’ятнадцять років тому, але до сих пір я нікому про це не розповідав. Розказувати було боязко. Здавалося, якщо розкажу - то щось подібне повториться знову, а тому й мовчав увесь цей час. Але оскільки сьогодні ввечері кожен по черзі розповідав свою страшну історію, то я як хазяїн дому наприкінці не можу не поділитися тим, що сталося зі мною. Тому я також, наважившись, почну.

Ні, ні, не треба. Ну, добре, аплодуйте. Хоча моя історія не така вже й цікава. Перед тим, як розпочати свою оповідь, скажу, що ні з привидами, ні з надзвичайними здібностями це аніяк не пов’язано. А історія не така вже й страшна, як мені здається. Втім, можливо, щось в ній таке є. Як би там не було, починаю.

Старшу школу я закінчив наприкінці 60-х років, саме в час конфліктів учбових закладів чи, як це сказати, у період розпаду старої системи. Я був одним із тих, кого захлеснуло цією хвилею. Після відмови від навчання в університеті я декілька років валандався Японією, працюючи, де доведеться. Я думав, що жив правильно. Завзятість молодості, чи що? А зараз, як згадаю, - веселе життя було! Не те, що б це було неправильно чи невірно. Якби можна було прожити життя від початку, скоріше за все, я прожив би його так само. От такі справи.

Восени, на другий рік мого мандрування, лише два місяці я працював нічним сторожем у середній школі. Так, середня школа в маленькому містечку префектури Ніїґата. Працював я саме в середині літа. Був доволі витривалим і необачливим. І хто б що б не казав, але працювати сторожем - весела справа. Вдень я відсипався в кімнаті для персоналу, а вночі було достатньо обійти школу два рази. Іноді слухав музику в музичному класі, а хотів - читав книжки в бібліотеці чи самий грав у спортзалі у баскетбол. Одному вночі у школі - зовсім не зле. І зовсім не боязко. Коли тобі 18-19 років, то страх не відчувається.

Ви, напевне, не працювали нічним сторожем у середній школі, й тому поки що поясню порядок процедури: обхід школи здійснюється два рази, один о дев’ятій годині вечора й ще один - о третій годині ранку. Так заведено. Школа була доволі новим триповерховим будинком із вісімнадцятьма-двадцятьма класними кімнатами. Так собі, невеличка школа. Окрім того, там був музичний клас, клас крою та шиття, вчительська та кабінет директора. А також їдальня, басейн, спортзал і лекційний зал. Приблизно це все й треба було вартувати.

Обійти треба було щось близько двадцяти об’єктів по одному, ручкою вписуючи «ok» у бланк. Вчительська - «ok», лабораторія - «ok» - приблизно так. Звісно, можна було й лежачи в себе в кімнаті проставляти «ок», «ок»... Та я не халтурив. Обхід школи не така вже й складна справа, до того ж було б вельми кумедно, якби хтось продерся до школи й напав на сплячого сторожа.

Отже, о дев’ятій та третій годині я брав із собою кишеньковий ліхтарик і дерев’яний меч та йшов обходити школу. У лівій руці тримав ліхтарик, дерев’яний меч - у правій. Я, ще коли навчався у школі, займався кендо¹⁵³, і тому рука в мене міцна. І якщо супротивник був би звичайним любителем, і, наприклад, якби в нього був справжній японський меч, то я б анітрохи б не злякався. Так, скоріше за все - саме так. Зараз, звісна річ, я б кинувся навтікача.

Того вечора дув сильний вітер, зовсім як на початку жовтня, але холодно не було. Повітря було якимось задушливим. З вечора на світло налетіло страх як багато комах. Добре пам’ятаю, що подумав: «Вже осінь» і запалив дві палички пахощів від комарів. Жахливо шумів вітер. Саме в той час зламалися вхідні двері до басейну, набридливо скрипіли та гримали на вітру: бах-бах. «Слід відремонтувати», - подумав я, але через темряву так нічого і не зробив. І всю ніч: бах-бах, стук-стук, бах-бах.

О дев’ятій годині під час обходу нічого не сталося. Двадцятий пункт - «ok», все - «ok». Ключі охайно висіли на місці, все було на своїх місцях, як і має бути. Нічого не змінилося. Повернувшись до кімнати, я завів годинник на третю і міцно заснув. Коли задзвонив будильник, я відчув якесь незвично-моторошне відчуття. Не можу достеменно пояснити, але самовідчуття було дивним. Точніше кажучи, справа в тому, що мені зовсім не хотілося вставати. Таке відчуття, ніби тіло силою стримувало моє бажання підвестися. Звичайно я засинаю і прокидаюся легко. «Так не піде», - подумав я. Примусив себе підвестися і почав готуватися до обходу. Зламані двері без змін продовжували хлопати на вітру: бах-бах, стук-стук, бах-бах. Але я помітив, що звук став якось відрізнятися від того, що був раніше. Якщо так можна сказати, через відчуття чи що, але тілу було незвично. «Брр, до чого ж жахливо. Не хочу обходити», - подумав я. Поза тим, налаштувавшись рішуче, я вирушив. «Якщо хоч раз схалтурю, то й далі так буде». Взяв ліхтарик і дерев’яний меч і вийшов з кімнати.

¹⁵³ Кендо - традиційне мистецтво володіння мечем.

Жахлива була ніч. Вітер міцнішав, повітря ставало дедалі вологішим. По шкірі пробігли мурашки, і я ніяк не міг зосередитись. Спочатку я перевірив спортзал, лекційний зал і басейн. Усе було «ok». Двері зі скрипом відкривалися і закривалися: бах-бах, стук- грюк, бах-бах. Страшенно нерівномірно. «Уун, ійа, уун, ійа, ійа, ійа...» Таке відчуття було... «Дивно якось», - подумав я.

У школі нічого незвичного не було. Все по накатаній. Майже все оглянувши, я заповнив перевірочний бланк: усе «ok». Врешті-решт, нічого не сталося. Тому я з легким серцем вирішив повернутися до своєї кімнати. Останньою у списку була їдальня - поруч із бойлерною, у східній частині школи. Кімната для персоналу знаходилася в західному крилі. Звичайно дорогою до своєї кімнати я проходив довгим коридором на першому поверсі. Звісна річ, темрява була непроглядна. Якби ж виглянув місяць, і хоч частка світла потрапила до коридору! Ані місяця, ані світла не було. Хоч в око стрель. Я йшов і підсвічував дорогу ліхтариком. Тієї ночі наближався тайфун, і, звісно, місяця не було видно. Іноді хмари ненадовго розбігалися, але потім відразу ж знову ставало темно.

Того вечора я йшов коридором швидше звичайного. Гумові підошви моїх баскетбольних кедів рипіли на лінолеумі: рип-скрип, рип-скрип. Коридор із лінолеумом зеленого кольору. Таке враження, ніби підлога поросла мохом. І досі пам’ятаю.

Шкільний вестибюль знаходився на самісінькій середині цього коридору, і коли я йшов крізь нього, мене щось зупинило: «Гей!» Мені здалося, що у повній темряві я побачив якісь обриси. Під пахвами виступив холодний піт. Я міцніше стиснув дерев’яний меч і попрямував у той бік. Різко направив ліхтарик на стіну, біля якої стояли полиці для змінного взуття.

Там був я. Точніше, не я, а дзеркало. Нічого особливого в ньому, дзеркалі, не було, просто відображалася моя фігура. До вчорашнього вечора на цьому місці ані дзеркала, ані чого-небудь подібного не було, однак якимось чином воно висіло тут, ось щойно прикріплене. Це трохи здивувало мене. Велике вертикальне дзеркало на весь зріст. Я зідхнув із полегшенням, і навіть стало смішно від власної дурості. «Казна-що», - подумав я. Поставив ліхтарик на підлогу, дістав із кишені сигарети й закурив. Потім, спостерігаючи за власним відображенням у дзеркалі, я затягнувся. На дзеркало з вікна впав промінь ліхтаря з вулиці. За спиною почулося бахкання зламаних дверей: бах-бах, бум-бум, бах-бах.

Я затягнувся рази три, коли помітив щось надто дивне. Там, у дзеркалі був не я. Ні, зовнішньо, однозначно, був, звісна річ, я. У цьому не було жодної помилки. Але то був зовсім не я. Я відчув це інстинктивно. Ні, не те. Вірніше кажучи, це рішуче був я. Але те було не схоже на мене. Він не був таким, яким мав би бути я.

Маячня якась виходить. Як же ж складно описати це відчуття іншій людині.

Єдине, що я можу пояснити, так це те, що тоді, в той час Він ненавидів мене від усього серця. Він ненавидів мене саме так, немовби держка крижана брила плавала на поверхні синьо-чорного моря. То була неконтрольована, нікому непідвладна ненависть. Тільки це мені й було зрозуміло.

Я, закам’янівши, довго стояв там із розгубленим виглядом. Сигарета випала в мене з пальців. У дзеркалі також. Ми стояли, витріщившись один на одного. Моє тіло стало ватяним, я не міг поворухнутися, ніби мене скували.

Невдовзі цей тип заворушився. Кінчики пальців його лівої руки злегка торкнулися підборіддя, потім повільно, подібно до комах, почали поковзом рухатися догори. Я помітив, що роблю те саме. Я був достоту як зображення у дзеркалі. Іншими словами, цей парубок вирішив контролювати мене.

Я щосили загорланив. Щось на кшталт «Ууу» чи «Гуу». Скам’янілість тіла минулася. Що було духу я шпурнув меч у дзеркало. Почувся дзвін битого скла. Я неоглядки кинувся бігти до себе в кімнату і, замкнувши двері, заліз під ковдру з головою. Непокоїла зронена в холі сигарета. Але піти туди ще раз я нізащо не наважився б. Жахливо заводив вітер. Двері продовжували скрипіти до самого ранку. «Уун, уун, ійа, уун, ійа, ійа, ійа...» - й здавалося нескінченно.

Уже наприкінці цієї історії я зрозумів, що від самого початку, звісно, ніякого дзеркала не було.

На світанку тайфун минув. Вітер також вщух, і сонце кидало впевнені теплі промені. Я наважився піти до вестибюлю. Там валявся зронений недопалок. Дерев’яний меч був також там. Але дзеркала не було. Навіть нічого схожого на нього. У вестибюлі, поруч із полицями для змінного взуття, дзеркало ніколи не висіло. Ось такі от справи...

Тому я й сказав, що привидів не бачив. Все, що я бачив, - був я сам. Але жахів, яких я зазнав тієї ночі, до сих пір не можу забути. Завжди думаю про це. Кажуть, що в цьому світі для людини існують речі, страшніші за неї саму. А ви так не думаєте?

До речі, хіба ви не помітили, що тут немає жодного дзеркала? А на те, аби навчитися голитися без дзеркала, треба прірву часу. От це - точно правда.

(1986 р.)

(Переклад Ю. Осадчої)