Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Повторний напад на пекарню
Муракамі Харукі (нар. 1949 р.)
Проза

Я й досі не впевнений у тому, чи правильним було розповідати дружині про напад на пекарню. Можливо, то була проблема, яку неможливо вирішити, якщо керуватися критеріями «правильно» чи «неправильно». Іншими словами, іноді в нашому світі трапляється так, що неправильний вибір призводить до бажаного результату, а вірне рішення - до зворотного. Аби уникнути подібної абсурдності - назвемо це так - необхідно зайняти позицію, що ми в дійсності не робимо одиничний вибір. І, в цілому, я живу, дотримуючись такої філософії. Те, що з нами трапилося, - вже трапилося, і те, що з нами не трапилося, - все ще не трапилося.

Коли дивитися на речі з такої позиції, то я у будь-якому випадку і що б там не було розповів дружині про напад на пекарню. Розповів - значить розповів, а випадок, який трапився, - уже став випадком, що трапився. Я думаю, якщо пригода в очах громадськості виглядатиме дивною, то причина, напевне, полягає в низці обставин, які охоплюють цю подію. Однак, як би я собі не думав, але нічого не зміниться. І це не більше, ніж просто роздуми.

Було дещо, що передувало моїй розмові з дружиною про напад на пекарню. Раніше я й не збирався розповідати про це, коли випадково пригадав, і тому й не слід було починати розповідь зі слів: «До речі, ...». Я й сам якось забув про перший напад на хлібний магазин, доки не вимовив «напад на...».

Я відчув нестерпний голод, і лише тоді, коли згадав про напад на хлібний магазин. Тоді було без чогось два після опівночі. Ми з дружиною легко повечеряли годині о шостій, а о пів-на-десяту забралися в ліжко і поснули, але о другій годині ночі з якоїсь причини прокинулися водночас. Деякий час потому на нас напав голод, подібний на смерч чарівника Оз. То було, так би мовити, - напрочуд - гнітюче відчуття голоду.

Але в холодильнику нічого, що б можна було назвати їжею, не було. Там був соус French dressing, шість банок пива, дві всохлі цибулини, олія та дезодорант. Було лише два тижні, як ми одружилися, і ще були не визначилися чітко щодо харчування. Тоді інших проблем, які вимагали вирішення, звалилася ціла гора.

У ті часи я працював у юридичній конторі, а дружина - у школі дизайну. Мені було чи то двадцять вісім, чи то двадцять дев’ять (чомусь ніяк не можу згадати, скільки мені було років, коли ми одружилися), дружина була молодшою за мене на два роки й вісім місяців. Ми вели дуже насичене життя, все заплуталося, як у лабіринті, і було вже не до запасів провіанту.

Ми вилізли з ліжка і пішли на кухню і, не уявляючи, чим би таким зайнятися, всілися за столом один навпроти одного. Ми були надто голодні, щоб спробувати заснути ще раз із порожнім шлунком, навіть просто лежати було нестерпно, так само, як і робити щось, вибравшись із ліжка. Ми ніяк не могли втямити, звідки й яким чином з’явився цей дикий голод.

Ми з дружиною, не втрачаючи останній промінь надії, по черзі відкривали й закривали холодильник, але скільки б ми в нього не заглядали, його зміст не змінювався. Пиво, цибуля, олія, соус French dressing і дезодорант. Можна було засмажити на олії цибулю, але не думаю, що ми змогли б наїстися двома всохлими цибулинами. Цибуля з чимось ще, звісно, їстівна, але самісінька цибуля - це не те, чим можна набити шлунок.

- Підсмажити, чи що, соус French dressing із дезодорантом, - я намагався бути дотепним, але, звісна річ, відповіді не було.

- Давай візьмемо машину й поїдемо в цілодобовий ресторан, - сказав я. - Якщо виїхати на трасу, то, напевне, знайдемо щось належне.

Однак дружина від цієї ідеї відмовилася. «Я не буду їсти не вдома», - сказала вона.

- Вибиратися з дому після дванадцятої ночі, щоб поїсти - це якось ненормально, - сказала вона.

Вона у подібних справах страшенно старосвітська.

- Твоя правда, - сказав я після паузи.

Можливо, перший час після одруження подібні речі - звичайна справа, але така думка дружини (чи теза) прозвучала в моїй голові як свого роду одкровення. Почувши її слова, я відчув, що це була серйозна голоднеча - голоднеча, яка охопила зараз мене особисто, голоднеча, яку не задовольнити в ресторані, що працює цілодобово, обіч магістралі.

Особлива голоднеча - що це?

Тут я можу уявити її в одному образі.

1. Я дрейфую в маленькому човні тихою гладдю океану.

2. Дивлюся вниз. У воді видно кратер вулкану.

3. Здається, що між поверхнею моря і вершиною практично немає відстані. Однак, я точно не знаю.

4. Вода настільки прозора, що відчуття віддаленості не виникає.

Приблизно такі образи пропливали в мене в голові протягом

двох-трьох секунд після того, як дружина заявила про те, що не бажає їхати в нічний ресторан або куди-інде ще, і я, окрім іншого, погодився із нею. Я, зрозуміло, не Зігмунд Фройд і не можу дати точний аналіз цих образів чи сказати, що вони взагалі означають, але інтуїтивно я здогадався, що то були свого роду образи мого одкровення. Саме тому я - хоча голоднеча була на подив дикою - напівмашинально погодився з тезою (чи заявою) дружини про те, що заради того, аби поїсти, вона нікуди не поїде.

Робити не було чого, і ми пили пиво. Пити пиво - це значно краще, ніж жувати цибулю. Дружина не надто цінувала пиво. Я випив чотири бляшанки з шести, а вона - дві, що лишалися. Поки я пив пиво, дружина з пильністю білки у листопаді нишпорила на полицях у кухні. Виявила на дні пакету завалящих чотири шматочки пісочного печива. Вони залишилися ще з тих пір, коли вона готувала коржі для торту з морозива. Коржі торту з морозива геть відволожилися й стали зовсім м’якими. Ми обережно поділили їх на дві частини і зжували.

Але, на жаль, ані пиво, ані печиво не вгамували нашу невщухаючу голоднечу - від них не залишилось і сліду, вони просто були схожі на Синайський півострів, який швидко промайнув: уривок жалюгідного пейзажу, побачений з вікна літака.

Ми читали надписи на алюмінієвих пивних бляшанках, час від часу поглядали на годинник, заглядали в холодильник, гортали вчорашній вечірній випуск газети, збирали краєчком паперу крихти печива, що розсипалися по столі, і таке інше. Настав стан повного отупіння. Біг часу був похмурим і тупим, немов заковтнуте рибиною свинцеве грузило.

- Мені ще ніколи не хотілося так їсти, - сказала дружина. - Слухай, а це має якийсь стосунок до нашого одруження?

- Не знаю, - сказав я. - Можливо має, а можливо й ні.

Поки дружина знову увихалася на кухні з надією знайти хоч щось їстівне, я знову висунувся з човна і дивився на вершину вулкана на дні моря. Прозорість води навколо човна сильно непокоїла мене. Було таке враження, що десь у грудях розчахнулася прірва. Не було ні входу, ні виходу; просто прірва. Це дивне внутрішнє відчуття порожнечі, - реальне відчуття нереальності - воно було схоже на заціпеніння від страху, коли забираєшся на самісіньку вершину високого шпилю. Схожість відчуття голоду й страху висоти - це було новим відкриттям для мене.

Саме тоді я подумав, що щось подібне зі мною вже траплялося. Зараз я так само голодний, як і тоді. Тоді, «коли ми здійснили напад на пекарню», - машинально вимовив я.

- Напад на пекарню? Який? - відразу запитала дружина.

Приблизно так і почалися мої спогади про напад на пекарню.

- Давним-давно ми пограбували хлібний магазин, - пояснив я дружині, - так собі, маленька пекарня. Звичайна, без гучного імені. Хліб там був не надто смачний, і не надто несмачний. Хлібна крамничка, яких багато в місті. Магазин був у самому центрі вулиці. Хазяїн сам випікав хліб і сам його продавав. Пекарня була настільки маленькою, що як тільки спечений зранку хліб розпродавали, вона відразу ж закривалася.

- А чому ви обрали такий непоказний магазин? - запитала дружина.

- Так грабувати великий магазин не було потреби. Нам треба було хліба, аби ним наїстися, а красти гроші ми й не збиралися. Ми були нападники, а не грабіжники.

- Ми? - сказала дружина. - Хто це «ми»?

- У мене був приятель, - пояснив я. - Більше десяти років минуло. Ми вдвох були такими бідними, що навіть не могли придбати собі зубний порошок. Звісно, ми їли, але ніколи достоту не наїдалися. Тому тоді, щоби дістати їжу, ми виробляли, насправді, різні жахливі речі. Напад на пекарню був однією з них.

- Не розумію, - сказала дружина, допитливо заглядаючи мені у вічі. Її очі нібито шукали ранішнім вечором мерхлі силуети зірок. - Навіщо ви це зробили? І чому не працювали? Підробітками де-не-де можна було б заробляти на хліб цілком. Як не подивися, так простіше. Простіше, ніж грабувати пекарні.

- Так працювати ж не надто й хотілося. - сказав я. - Однозначно не хотілося.

- А зараз ти хіба не працюєш як слід? - сказала дружина.

Я хитнув головою і, зробивши ковток пива, потер око внутрішнім боком зап’ястя. Після декількох бляшанок пива мене хилило в сон. Свідомість поволокло легкою пеленою, голоднеча перетворилася на тортури.

- Міняються часи, змінюються люди. Змінюються й їхні погляди на життя, - сказав я. - А може заліземо в ліжко? Вдвох, тихесенько... так і ранок швидше настане.

- Я не хочу спати. Краще розкажи про напад на пекарню, - сказала дружина.

- Нічого особливого, - сказав я. - Принаймні не так цікаво, як тобі здається. То не був подвиг.

- Ну? Напад на пекарню відбувся вдало?

Я без зайвих роздумів відкрив нову бляшанку пива. Дружина була такою людиною, що коли починала слухати щось, не могла вгомонитися, доки не дізнавалася про все до кінця.

- Не скажу, що вдало, але й сказати, що невдало, теж не можна, - відповів я. - То було не пограбування. Нам потрібен був тільки хліб. Тільки хліб ми й узяли. Іншими словами, ще до того, як ми хотіли награбувати хліба, хазяїн сам нам його віддав.

- Просто так?

- Ні, не зовсім просто так. У цьому і вся причина, - сказав я і тріпонув головою.

- Ну, а хліба набрали?

Хазяїн пекарні був палким шанувальником класичної музики, і саме в той момент у магазині слухав збірку увертюр Вагнера. Він запропонував нам: якщо ми уважно прослухаємо до кінця весь запис, то зможемо взяти стільки хліба, скільки захочемо, й до того ж, який захочемо. Ми з товаришем порадилися. Дійшли наступного висновку: слухати не надто хотілося, але у прямому сенсі слова - це не працювати, й нікому від того ніякої шкоди не буде. Тому ми, сховавши ножі в сумку, разом із хазяїном пекарні слухали «Тангейзер» і «Летючого голландця».

- Так, ми з приятелем зібрали й винесли майже весь хліб, який був у пекарні. Потім ми доїдали його ще чотири чи п’ять днів, - сказав я, відпиваючи пиво.

Сонливість беззвучними хвилями, що викликав землетрус на дні моря, глухо розхитувала човен.

- Авжеж, нашою метою було дістати хліба, і ми дістали його, - продовжував я. - З якого боку не подивишся, але злочином це не назвеш. Це, так би мовити, був бартер. Ми слухали Вагнера, а замість цього отримали хліб. З погляду закону - товарообмін.

- Але слухати Вагнера - це не робота, - сказала дружина.

- Так, не робота. - сказав я. - От якби хазяїн магазину попросив нас тоді помити тарілки чи протерти вікна, ми б категорично відмовилися і без особливих труднощів забрали б хліб. Але хазяїн нічого подібного не вимагав, а просто попросив послухати Вагнера. Через те ми з товаришем страшенно розгубилися. Для нас то було немов прокляття. Зараз я думаю, що не слід було приймати його пропозицію. За попереднім планом слід було, пригрозивши тому типові ножем, просто забрати хліб. Зроби ми так, жодних проблем не виникло б.

- А що, виникли проблеми?

Я знову потер око зап’ястям.

- Так, - відповів я. - Але то були не конкретні проблеми, то були проблеми, які неможливо побачити оком. Просто багато що після тієї пригоди змінилося. Та якщо щось хоч раз змінилося, в те саме річище його не повернеш. Врешті-решт, я повернувся до університету і благополучно скінчив його. Працював у юридичній фірмі та водночас готувався до іспиту з юриспруденції. Потім познайомився з тобою, одружився. І другого нападу на пекарню не було.

- І все, кінець?

- Ну так. Це вся історія, - сказав я, продовжуючи пити пиво. Пивні бляшанки були порожні. Усі шість. У попільничці лежало шість кришок, схожих на зчищену луску русалки.

Звісно, не можна сказати, що насправді нічого не відбулося. Не трапилося нічого конкретного, нічого, що було б очевидним. Та я не хотів про це говорити.

- А чим зараз займається твій приятель? - запитала дружина.

- Не знаю, - відповів я. - Після того, через зовсім невеликий час ми розійшлися. І з тих пір жодного разу не бачилися. Зараз, можливо, щось і робить.

Дружина довго мовчала. Думаю, вона, напевне, здогадалася з мого голосу, що я щось недомовляю, відчула певну неясність. Однак, більше цієї теми порушувати не наважилася.

- Але причина того, що ви розірвали дружбу, це має відношення до нападу на пекарню?

- Можливо. Думаю, що після тієї пригоди ми були надто шоковані, хоча ззовні це було не дуже помітно. Після того ми ще довго розмовляли про Вагнера та про хліб. Насправді, вибір, який ми зробили, в чомусь був прорахунком. Але з висновками ми не поспішали. Якщо добре обміркувати, то вибір мав би бути правильним. Ніхто не постраждав, і кожен на свій лад залишився задоволеним. Хазяїн пекарні - до сих пір у голові не вкладається, заради чого він це зробив, але як би там не було, провів пропаганду Вагнера, а ми досхочу наїлися хліба. Але при тому всьому, ми відчули, що в цьому приховувалась якась помилка. І ця помилка з невідомих причин темною тінню лягла на наші життя. Тому я й назвав це прокляттям. Безсумнівно, це і є прокляття.

- Це прокляття вже знято? З вас двох?

Я з шести кришок, що були в попільничці, виклав алюмінієве коло завбільшки з браслет.

- Мені то невідомо. У світі доволі багато проклять, і коли з тобою трапляється щось неприємне, то важко вирішити, якому з проклять ти зобов’язаний.

- Такого не буває, - сказала дружина, допитливо заглядаючи мені у вічі. - Якщо добре подумати, то можна в усьому розібратися. Виходить, що сам ти не можеш зняти з себе це прокляття, і це, як згнилий зуб, буде мучити тебе до самої смерті. І не тільки тебе одного, але й мене також.

- Та до чого тут ти?

- Ну, зараз я - твій напарник, - сказала дружина. - Наприклад, хоча б при тому, що ми зараз обоє голодні. До весілля я ще ні разу не відчувала такої жахливої голоднечі. Тобі це дивним не здається? Напевне, накладене на тебе прокляття перейшло і на мене також.

Я мотнув головою. Розібравши коло з кришок, я кинув їх назад у попільничку. Сказане нею в чомусь було правдивим, але в чому саме - це я ледве усвідомлював. Якщо вона так сказала, значить, так воно і є. І це непокоїло мене.

Відчуття голоду, що на деякий час облишило мою свідомість, повернулося. Цей голод ріс і міцнішав, і від того голова зсередини розколювалася навпіл. Шлунок звело судомою і тремтіння, затиснувши мене лещатами, передалося голові. Всередині мене, схоже, змішалися всі функції.

Я знову подивився на вулкан на морському дні. Морська вода стала ще більш прозорою, ніж раніше. Я дивився без особливої уваги, та так, що навіть не помітив існування води. Було таке відчуття, ніби човен дійсно нічим не підтримувався і плив собі у повітрі. І кожен дрібний камінець на дні було видно настільки розбірливо-ясно, що здавалося, можна дістати рукою.

- Ще й півмісяця не минуло, як я живу з тобою, а вже на собі спробувала існування прокляття, - сказала вона. Потім пильно подивилася на мене. І, схрестивши пальці, поклала руки на стіл.

- Авжеж, це - прокляття. Більш того, доки я не дослухала твою розповідь, я не розуміла, але зараз чудово розумію. На тобі лежить прокляття. Ти - проклятий.

- А як ти відчула існування цього прокляття? - запитав я.

- Цікаво, а чому в тебе фіранки висять, напитані пилом і не прані вже кілька років поспіль?

- Це не прокляття. Це, можливо, я самий, - відповів я, сміючись.

Вона не сміялася.

- Не те. Не те, мені важко зрозуміти.

- Якщо ти називаєш це прокляттям, - сказав я, - то що тоді мені слід зробити?

- Ще раз здійснити напад на пекарню. Причому, саме зараз, - заявила вона. - Це єдиний спосіб зняти прокляття.

- Зараз?

- Так, зараз. Поки триває відчуття голоду. Зроби те, що ти не зробив, зараз.

- Але о такій глухій порі зачинені всі пекарні.

- Знайдемо, - сказала дружина. - Токіо - велике місто. Напевне, хоч одна пекарня, що працює цілодобово, є.

Ми з дружиною сіли в потриману «Тойота корола» та в пошуках силуету пекарні дві з половиною години кружляли нічним Токіо. Я сів за кермо, дружина на сидіння поруч. Ми їхали, кидаючи пильні погляди по обидва боки, як орел і соколиха. На задньому сидінні авто лежав подібно до закостенілої рибини автоматичний дробовик Ремінгтон. У кишені вітрівки, накинутої дружиною, глухо дзвякала дріб. Більш того, у бардачку лежали дві чорні лижні маски. Навіщо дружина зберігала в себе дробовик - ума не докладу. Лижні маски - туди само. Я з дружиною жодного разу не катався на лижах. На рахунок цього вона пояснень не давала, а я й не питав. Єдине, про що я тоді подумав, так це те, що сімейне життя - якась кумедна штука.

Однак попри, можна так сказати, бездоганну екіпіровку ми не помітили жодної пекарні, що працює цілодобово. Так ми коловали кварталами Йойоґі, Акасака, Аояма, Хіроо, Роппонґі, Дайкан’яма, Сібуя. Глухої ночі в Токіо можна побачити різних людей і різні нічні заклади, але тільки не відкриті хлібні магазини. Вони, пекарі, глухої ночі хліб не печуть.

Дорогою ми зустріли дві патрульні поліцейські машини. Одна, зачаївшись, стояла обіч дороги, інша - на відносно повільній швидкості обігнала нас. Того разу мене пройняв піт, але дружина, навіть не повівши оком, старанно вишукувала пекарню. Коли вона змінила позу, дзвякнула дріб, що лежала в кишені, майже як гречана лузга¹⁵⁴, якої набивають подушки.

- Все, з мене досить, - сказав я. - О такій порі жоден магазин не працює. Заздалегідь не продумали, а тепер...

- Зупини! - раптово сказала дружина.

Я розгублено натиснув на гальма.

- Тут. Це буде тут, - приглушено сказала вона.

Я повернув машиною назад, але не побачив нічого, що б нагадувало пекарню. Усі магазини уздовж дороги завмерли, вітрини були темними, висіли вивіски «Зачинено». Рекламний щит перукарні, немов криве штучне око, холодно пропливав у темряві. Позаду, на відстані всього двохсот метрів, виднілася яскрава реклама МакДональдз.

- Та це ж не пекарня! - сказав я.

Але дружина, нічого не кажучи, дістала з бардачку клейкий крамний пластир і вибралася з машини. Я теж відкрив двері з іншого боку і виліз з машини. Дружина, наприсядки обігнувши машину ззаду, розрізала пластир на відповідної довжини шматки і так, щоб нічого не можна було побачити, заклеїла номери. Потім, обійшовши машину, таким самим чином заклеїла й задні номери. Рука була набита добре. Я, спостерігаючи за самодіяльністю дружини, з ошаленілим виглядом стояв, немов вкопаний.

- Будемо брати цей МакДональдз, - сказала дружина. Вона сказала це настільки невимушено, ніби мова йшла про приготування приправи до вечері.

- МакДональдз - це не пекарня, - зауважив я.

¹⁵⁴ Гречана лузга - віддавна в Японії подушки набивали гречаною лузгою.

- Майже пекарня, - сказавши це, вона повернулася до машини. Головне - це вміти йти на компроміси. Як би там не було, зупини біля МакДональдзу.

Я, покірливо здавши назад двісті метрів, припаркувався на стоянці МакДональдз. Там стояв тільки один червоний блискучий «Bluebird». Дружина протягнула мені дробовик, загорнутий у вовняну ковдру.

- Я з цієї штуки стріляти не буду. Я не хочу стріляти, — запротестував я.

- А стріляти й не треба. Достатньо просто мати її з собою. Ніхто чинити спротиву не буде, - сказала дружина.

- Згоден? Зробимо так, як я скажу. Спочатку просто увійдемо вдвох. Після того, як хтось із працівників скаже: «Ласкаво просимо до МакДональдз», - це в них за планом - швидко натягаємо лижні маски. Зрозумів?

- Це я зрозумів, але...

- Потім ти наведеш рушницю на одного з працівників, решту й відвідувачів також згониш в одне місце. Тільки робитимеш це швидко. Думаю, ти добре впораєшся. Вірю в тебе.

- Але...

- Як ти думаєш, скільки гамбургерів треба? - запитала вона в мене. - Тридцять буде достатньо?

- Напевне, - відповів я. Позіхнувши та взявши дробовик, я натягнув на нього ковдру. Він був важкий, як мішок з піском, і чорний, як ніч.

- Слухай, а це робити обов’язково? - сказав я. То було питання, звернене напів до неї, а напів - до самого себе.

- Авжеж, - сказала вона.

- Ласкаво просимо до МакДональдз, - сказала мені продавщиця, одягнена в макдональдзівську кепку, розпливаючись у макдональдзівській посмішці. Я вважав, що вночі в МакДональдз дівчата не працюють, і коли побачив її, в голові на мить у мене знялася крутанина, але я перестав думати про це й швидко натягнув на себе лижну маску.

Продавщиця приголомшено дивилася на те, як ми різко натягали маски. Ніде не висіло вказівок для персоналу щодо правил поведінки з відвідувачами у подібній ситуації. Вона хотіла продовжити фразу, яка мала слідувати за «Ласкаво просимо до МакДональдз», але рот якось занімів, і слова не вимовлялися чітко. Поза тим, посмішка, так схожа на молодий місяць, застигла в куточках губ. Я швидко, як тільки міг, зірвав ковдру з дробовика і навів його на відвідувачів, але там була компанія, що складалася з двох людей, на вигляд студентів. Та й ті, завалившись на пластиковий стіл, спали безпробудним сном. На столі подібно до авангардних фігур доладно були розташовані їх дві голови та два стаканчики з полуничним шейком. Ті двоє спали, немов убиті. Я подумав, що вони нам не завадять, і залишив їх у спокої. Я навів дуло дробовика на продавщицю.

Працівників МакДональдз усіх разом було троє. Продавщиця, управляючий рестораном з налитим кров’ю і витягнутим у формі яйця обличчям, років за двадцять п’ять, що ніяк не міг прийти до тями, і з легкою тінню на обличчі студент, який підробляв на кухні. Усі втрьох вони, зібравшись біля каси, не зводили з дула зарядженої рушниці в моїх руках очей туристів, які, обійдені чарами, заглядали до колодязя інків. Ніхто не кричав, ніхто не чинив спротиву. Дробовик був жахливо важким, і я, поклавши палець на курок, опустив дуло на касу.

- Гроші ми зараз віддамо, - прохрипів управляючий. - Об одинадцятій забрали всю виручку, і тому тут не так вже й багато, але забирайте, будь ласка, все. Все одно все застраховано.

- Вивісьте «Зачинено» і погасіть вогні реклами, - сказала дружина.

- Зачекайте, будь ласка, - сказав управляючий. - Це буде нелегко. Я не маю права свавільно закривати ресторан.

Дружина ще раз повільно повторила свій наказ.

- Краще робити так, як говорять, - порадив я. Занадто схвильовано виглядав управляючий. Деякий час він тасковано дивився то на обличчя моєї дружини, то на дуло дробовика. Потім поспішно погасив рекламний щит і на центральній двері вивісив табличку «Зачинено». Я попередив його, аби він під шумок і ненароком не викликав поліцію або не натиснув ще на якусь кнопку, але, вочевидь, у ресторанах МакДональдз немає пристрою екстреного виклику поліції. Можливо, тому, що кого шибне думка нападати на МакДональдз?

Вивіска «Зачинено» на центральній вхідній двері загриміла так, немов битою колотили по відру, але парочка за столом продовжувала непохитно спати. Я вже давно не бачив, щоб настільки міцно спали.

- Тридцять Біг Маків із собою, - сказала дружина.

- А може, ми віддамо вам усі гроші, і ви поїсте в якомусь іншому місці? - сказав управляючий. - Заповнювати рахункові книги надто марудно. Одним словом, ...

- Краще робити так, як було сказано, - повторив я.

Трійця у нашому супроводі пройшла до кухні й взялася готувати тридцять Біг Маків. Студент смажив гамбургери, управляючий перекладав їх хлібом, а дівчина спаковувала у білі паперові пакети. Ані від кого за той час не було чутно ані слова. Я прихилився до величезного холодильника і поклав дуло дробовика на залізний лист. На листі шипіло коричневого кольору з візерунками з блакитних плям викладене м’ясо. Солодкуватий запах смаженого м’яса, немов невидимі оку орди маленьких комах, проникаючи під шкіру крізь пори, змішувалися з кров’ю, циркулювали по ньому. Потім, на завершення, зібравшись всередині мого тіла, в дірці, народженій голоднечею, прилипали до рожевих стінок шлунку.

Загорнуті у білий папір гамбургери, по одному чи по два, я складав поруч. Було бажання наїстися, але навіть зараз я не зовсім впевнений у тому, наскільки це відповідало нашій меті. Як би там не було, але ми забрали всі тридцять гамбургерів, не залишивши жодного. На кухні було спекотно, і в масці я спітнів.

Трійця, коли готувала гамбургери, час від часу кидала біглі погляди на дуло дробовика. Я час від часу кінчиком мізинця лівої руки чухав вухо. Зазвичай, коли я нервую, в мене чешуться вушні раковини. Я чухав вуха крізь лижну маску, і дробовик невизначено розгойдувався то вгору, то вниз, що почасти бентежило цих трьох. Дробовик не був знятий з запобіжника, і не було опасань, що він вистрелить. Але ті троє про це не знали, і я не збирався їх про це повідомляти.

Поки трійця готувала гамбургери, я чатував їх, поставивши ствол на залізний лист, а дружина, поглядаючи на відвідувачів, перераховувала приготовлені гамбургери. Потім вона обережно складала гамбургери у паперовий пакет. В один пакет входило до п’ятнадцяти Біг Маків.

- Навіщо вам це робити? - запитала дівчина. - Значно краще взяти гроші й втекти, а потім на них купити те, що захочеться.

Я нічого не відповів, тільки заперечливо похитав головою.

- Я знаю, що так вчиняти зле. Але всі пекарні зачинені, - пояснила дівчині дружина. - Якби вони були відчинені, то ми б здійснили напад на одну з них.

Я зовсім не думаю, що подібне пояснення хоч трохи прояснило ситуацію. Однак, трійця, мовчки й швидше, як перед тим, не відкриваючи ротів, смажила м’ясо, перекладаючи його хлібом і загортаючи це у папір для обгортання.

Коли два пакети з п’ятнадцятьма Біг Маками в кожному були готові, дружина замовила дівчині дві великі «Коли» й заплатила за них.

- Крім хліба нас більше нічого не цікавить, - пояснила дівчині дружина. Дівчина захитала головою в різні боки. То було схоже і на стверджувальну, і на заперечну відповідь. Вочевидь, вона вирішила відповісти «так» і «ні» водночас. Мені здалося, що я чомусь розумію її стан.

Дружина, діставши з кишені мотузок, які використовують при упаковці, - вона має з собою все - міцно прив’язала їх до колони, протягнувши мотузок крізь петлі, немов прошила наскрізь. Трійця, схоже, усвідомила всю марність говорити будь-що і мовчала. Дружина хоч і запитувала «Не боляче?» або «До туалету не хочете?», але ніхто ні пари з вуст. Я загорнув дробовик у ковдру. Дружина взяла пакети в обидві руки. Через відчинені двері з вивіскою «Зачинено» ми вийшли на вулицю. Двоє відвідувачів, хоча й минуло стільки часу, продовжували спати, як рибини на дні глибокого моря. Мене почали розбирати сумніви, що взагалі існує хоч щось, здатне перервати їхню сплячку.

Проїхавши машиною хвилин тридцять, ми зупинилися на зупинці близько якогось будинку. Наївшись гамбургерів досхочу, ми пили «Колу». Я відправив до простору шлунка шість Біг Маків, дружина з’їла чотири. Отже, в машині залишалося двадцять. На світанку наш голод поволі, здавалося, зникав. З першими променями сонця брудні стіни будинку забарвились у бузковий колір. Величезна рекламна вежа «Sony betа HiFi» засліплювала блиском. Іноді, коли ми неслися в авто, здавалося, що чутно спів птахів, який змішувався з шумом шин. По FEN передавали музику кантрі. Ми викурили одну сигарету на двох. Потім, закінчивши курити, дружина поклала мені голову на плече.

- І все ж, чи варто було насправді все це робити? - ще раз запитав я.

- Авжеж, - відповіла вона. Потім глибоко зітхнувши ще раз, вона заснула. Тіло в дружини м’яке, як у киценятка, і легке.

Залишившись наодинці з собою, я, знову, висунувшись із човна, подивився на морське дно. Але вулкану там вже не було. Морська гладінь ніжно відбивала небесну синь, і тільки ледь відчутні хвилі, немов шовкова піжама на вітрі, тихесенько терлись об облавок човна.

Я ліг на дно човна й заплющив очі. Я чекав, коли повний приплив віднесе мене до належного місця.

(Серпень 1985 р.) (Переклад Ю. Осадчої)