Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012
Виплеканий красою Японії
Кавабата Ясунарі (1899-1972)
Проза
(Нобелівська промова. Уривки)
***
Весною - квіти,
Влітку - спів зозулі,
Яскравий місяць в небі - восени,
А взимку - сніг,
Пречистий і холодний.
(Пер. І. Бондаренка)
Цей вірш склав дзен-буддійський чернець Доґен (1200-1253), назвавши його «Споконвічним образом».
***
Мене в дорозі дальній проводжає
Зимовий місяць,
Виринувши з хмар...
Проймає вітер.
Хуга дошкуляє.
(Пер. І. Бондаренка)
А це вірш ченця Мьое (1173-1232). Коли мене просять щось написати, я пишу ці слова святого Мьое та Доґена. Віршу Мьое передує детальна передмова, яку можна назвати навіть оповіддю, що розкриває суть цього вірша.
«Пізній вечір 12 грудня 1224 року, небо було хмарним, і місяця не було видно. Я зайшов до Павільйону квітів і занурився в дзен.
Опівночі, коли після молитовного нічного пильнування я повертався донизу, з-поміж хмар з’явився місяць, і сніг заіскрився в сяйві його променів. Маючи місяця за друга, мені не буває страшно, навіть якщо виють вовки в долині. Спустившись до нижнього храму і вийшовши звідти через деякий час, я помітив, що місяць зник. Доки він ховався, пролунали світанкові дзвони, і я знову піднявся нагору. Місяць, виринувши з хмар, супроводжував мене. Я піднявся нагору і зайшов до храму. Місяць, ніби переслідуючи хмаринку, попрямував за вершину гори. Він, здавалося, хотів приховати від людей нашу спільну прогулянку».
Після цього наводився сам вірш. І далі: «Побачивши, як місяць почав ховатися за вершину гори, я зайшов до храму:
***
Зайду за гору,
І туди відразу
Прямує ясний місяць в небесах -
Так кожну ніч
Проводимо ми разом».
(Пер. І. Бондаренка)
Мьое просидів усю ніч у храмі, а коли вийшов на світанку, написав: «Коли я закінчив медитувати і відкрив очі, то побачив світло передсвітанкового місяця, що сяяв у вікні:
***
Моя душа
Від просвітління сяє,
А місяць, мабуть, думає,
Це він
Священним сяйвом душу наповняє».
(Пер. І. Бондаренка)
Якщо Сайґьо називають поетом сакури, то Мьое - це поет місяця:
***
Який яскравий!
О! Який яскравий!
Яскравий-преяскравий
Місяць цей -
Такий яскравий!155
(Пер. І. Бондаренка)
Цей вірш побудований на емоційності голосу. Від півночі до світанку Мьое склав три вірші «про зимовий місяць». «Коли пишеш вірш, не думай про нього», - казав Сайґьо. У такий спосіб, словами в тридцять один склад, Мьое веде бесіду з місяцем, тобто не просто як з другом, а як з рідною людиною.
«Коли я дивлюся на місяць, я стаю місяцем, а коли місяць дивиться на мене, він стає мною. Я вбираю природу в себе, зливаюся з нею».
Сяйво, що ллється з «просвітленого серця» ченця, який медитує до ранку в темному храмі, нагадує передсвітанковому місяцю його власне сяйво.
У вірші «Зимовий місяць, що мене супроводжує», як видно з докладного коментаря, Мьое, зайшовши до храму на горі, сповнений філософсько-релігійних роздумів, ділиться своїми почуттями та думками про місяць. А я, запозичивши в нього цей вірш за його щирість та співчутливість, використовую його, коли мене просять написати щось пензлем. Зимовий місяць, який ховається й виринає з-за хмар, осяює також мені дорогу до храму і з нього, допомагає і мені не боятися вовчого виття. Чи тебе не пронизує вітер? Чи тобі не холодно від снігу?
Саме тому я й пишу цей вірш, оскільки він сповнений тепла, глибокого, проникливого співчуття до природи і людей, оспівує добру та щиру японську душу.
Професор Ясіро Юкіо, відомий у всьому світі дослідник Ботічеллі, людина, що знається на мистецтві Заходу і Сходу від давніх часів до сьогодення, підсумував одну з характерних особливостей японського мистецтва: «Більше за все ми думаємо про наших друзів, коли дивимося на сніг, місяць чи квіти». І коли милуєшся красою снігу, і коли любуєшся місяцем, коли наші очі чарує краса чотирьох пір року, коли пробуджується свідомість і ти відчуваєш благодать від зустрічі з прекрасним, саме тоді особливо сумуєш за другом - так хочеться поділитися з ним цією радістю. Тобто, почуття прекрасного пробуджує сильні почуття любові до людей. І тоді слово «людина» стає синонімічним слову «друг».
155 В оригіналі вірша прикметник «яскравий» (яп.: [ака]) повторюється 12 разів: (Ака-ака я / Ака-ака-ака я / Ака-ака я / Ака-ака-ака я/ Ака-ака я цукі).
«Сніг, місяць, квіти» - слова, що виражають красу чотирьох пір року, відображають красу Японії - гори, ріки, трави, дерева, - усі незлічимі явища природи, включаючи людські почуття, і є традиційними словами для розкриття поняття краси.
І в основі японської чайної церемонії закладений принцип «Більше за все ми думаємо про наших друзів, коли дивимося на сніг, місяць чи квіти». Зустріч за чаєм - це і є «зустріч почуттів», коли зустрічаються в приємний час добрі друзі. До речі, неправильно вважати, що в моїй повісті «Тисячокрилий журавель» описана краса й душа чайної церемонії. Швидше, навпаки, це твір - незгода, мої сумніви й застороги щодо вульгарності сучасної чайної церемонії.
***
Весною - квіти,
Влітку - спів зозулі,
Яскравий місяць в небі - восени,
А взимку - сніг,
Пречистий і холодний.
І якщо ви подумаєте, що в цьому вірші Доґена про чотири пори року лише чотири поставлені поряд необдумані, банальні, стереотипні, заяложені, давно знайомі японцям образи природи, і нічого більшого, думайте! І якщо захочете сказати, що це зовсім не вірші, кажіть! Але цей вірш так схожий на передсмертний вірш старого ченця Рьокана (1758-1831):
Що я залишу в спадок?
Навесні -
Вишневий квіт
Улітку - спів зозулі,
І золото кленове - восени.
(Пер. І. Бондаренка)
Тут, так само як і в Доґена, звичні образи і прості слова, поєднані без вагання, нанизані одне на одне, що разом з цим передають суть Японії. Це останні вірші Рьокана:
***
За грою в м’яч із дітворою
Миттю Минали дні,
Весняні довгі дні,
Легесеньким серпанком оповиті.
(Пер. І. Бондаренка)
***
Яскравий місяць,
Свіжий вітерець...
Давай удвох до ранку танцювати,
Забувши старість
І близький кінець!
(Пер. І. Бондаренка)
***
На світі цім Людей я не цурався,
Але щасливим був
Лише тоді,
Коли на самотині опинявся.
(Пер. І. Бондаренка)
Життя і душа Рьокана схожі на ці вірші. Він жив в хижці з трав, одягався просто, гуляв стежками між полів, бавився з дітьми, розмовляв з селянами, не вів пустих бесід про літературу, суть віри та інші складні теми, дотримувався принципу «Усмішка на обличчі, любов у словах». Проте саме Рьокан у пізній період доби Едо (кінець XVIII - початок XIX ст.) своїми віршами і каліграфією протистояв вульгарним смакам сучасників, зберігаючи вірність витонченому класичному стилю. Рьокан, чиї вірші і зразки каліграфії донині дуже високо цінуються в Японії, у своїх передсмертних віршах сказав, що нічого не залишає після себе. Та напевно, він хотів сказати, що лишає після себе таку ж прекрасну природу, і це єдине, що він справді може лишити по собі. У цих словах - почуття давніх класиків, душа та віра самого Рьокана. Проте у Рьокана є також вірші про кохання. Ось один із моїх найулюбленіших:
***
Коли? Коли?
Та, на яку чекаю,
Нарешті прийде?
І вона прийшла!
Її лиш бачити - я інших мрій не маю.
(Пер. І. Бондаренка)
Старий Рьокан, якому на той час виповнилося шістдесят вісім років, зустрів молоду двадцятидев’ятилітню черницю Тейсін і закохався в неї до нестями. Це вірш про радість зустрічі з одвічною жіночістю, з жінкою, з довгоочікуваним коханням.
Її лиш бачити - я інших мрій не маю. -
відверто завершує він свій вірш.
Народився Рьокан в Етіґо (нині преф. Нііґата), у тій самій провінції, яку я описав у своєму романі «Снігова країна». Це край, відкритий для сибірських вітрів, що дмуть з Японського моря, і називається він зворотною частиною Японії. Він провів там усе життя. Помер Рьокан у сімдесят чотири роки. Уже на схилі літ, відчуваючи наближення смерті, він пережив просвітління - саторі. Мені здається, що в «передсмертному погляді» поета-ченця, у його передсмертних словах природа півночі віддзеркалилася своєю особливою і неперевер- шеною красою. У мене є есе-дзуйхіцу «Передсмертний погляд», де я наводжу слова, що мене приголомшили, з передсмертної записки Акутаґави Рюноске (1892-1927), який покінчив життя самогубством. Акутаґава писав: «Напевно, я поступово втратив те, що зветься інстинктом життя, тваринним інстинктом. Я живу у світі збуджених нервів, прозорий, мов крига... Мені не дає спокою думка про самогубство. Проте ще ніколи раніше природа не здавалася мені такою прекрасною! Вам, мабуть, це видасться смішним: людина, зачарована красою природи, думає про самогубство. Але природа саме тому й виглядає такою прекрасною, що віддзеркалюється в моєму останньому погляді».
У 1927 році, у віці тридцяти чотирьох років, Акутаґава покінчив життя самогубством. Я написав тоді в «Передсмертному погляді»: «Як би ти не відчував відчуженість від світу, самогубство не може бути шляхом до просвітління. Хоч би яким шляхетним був самогубець, він далекий від святого мудреця». Ні Акутаґава, ні Додзай Осаму (1904-1948), який теж покінчив життя самогубством після війни, не викликають у мене ні симпатії, ні пошани.
[...]
Храм Дайтокудзі в Мурасакіно, в Кіото, і зараз є відомим центром чайних церемоній. Славиться він також каліграфічними написами Іккю, що розвішені в кімнатах для чайних церемоній. У мене теж є два зразки каліграфії цього майстра. На одному з них написано в рядок: «Легко увійти до світу Будди, важко увійти до світу Диявола». Мене ці слова приваблюють, я сам їх часто пишу для когось. Ці слова можна розуміти по-різному, їх зміст безмежний. Але коли за словами «легко увійти до світу Будди» я читаю «важко увійти до світу Диявола», Іккю ніби заходить у мою душу зі своєю дзенською суттю. Для митця, який шукає істину, добро, красу, бажання, що приховане в словах «важко увійти до світу Диявола», у цій молитві, приховано чи явно, проте обов’язково присутній страх, неминучий, як доля. Немає «світу Будди» без «світу Диявола». І потрапити до «світу Диявола» складніше. Несміливим це не під силу.
«Зустрінеш Будду, убий Будду! Зустрінеш патріарха, убий патріарха!», - відомий дзенський девіз. Буддизм поділений на школи, що вірять у спасіння за допомогою віри і в спасіння за допомогою власних зусиль. Школа дзен належить до останніх. Звідси - ці страшні слова.
Сінран (1173-1262), засновник секти Сінсю, прихильники якої вірять у спасіння за допомогою віри, якось сказав: «Якщо хороші люди відроджуються в раю, то що ж тоді говорити про поганих». Це так співзвучно зі словами Іккю про «світ Будди» і «світ Диявола», але разом з тим є щось і відмінне. Ще Сінран казав: «Не буду мати жодного учня». «Зустрінеш патріарха, убий патріарха!». «Не матиму жодного учня» - чи не прихована в цих двох виразах сувора доля мистецтва?
У дзен-буддизмі немає ідолопоклонства. У дзен-буддійських храмах є статуї Будди, але в місцях для тренувань і залах для медитації немає ні статуй, ні зображень Будди, ні сутр. Там сидять протягом тривалого часу з закритими очима, мовчки і нерухомо, доки не наступить стан абсолютної безтурботності. Тоді «я» зникає, перетворючись на «ніщо». Однак це не те «ніщо», як воно розуміється на Заході. Навпаки, це невичерпна безмежність душі, де проявляється справжня сутність буття, де не існує жодних перепон та обмежень.
Звичайно, і в дзен-буддизмі є вчителі, які навчають учнів за допомогою діалогів: запитань і відповідей на них. Учні досягають просвітлення через обов'язкове вивчення давніх класичних творів дзен, але при цьому учень сам залишається володарем своїх думок і мусить досягти стану саторі самостійно. Тут інтуїція має перевагу над логікою. Саторі - це внутрішні пошуки, а не отримані від інших знання.
Істину «неможливо описати», вона «поза словами». Її суть віддзеркалює словосполучення «громоподібна тиша»156.
Розповідають, що перший китайський патріарх дзен-буддизму Дарума-дайсі, якого ще називають «той, що просидів, повернувшись до стіни, дев’ять років», дійсно просидів дев’ять років, дивлячись на стіну печери, і в стані мовчазного зосередження досягнув стану саторі. Дзенська практика мовчазної медитації походить саме від Даруми-дайсі.
***
Якщо питають -
Ти відповідаєш,
А не питають -
Тож і ти мовчиш.
Учителю, що ти в душі ховаєш?
(Пер. І. Бондаренка)
І ще один вірш, який також належить Іккю:
Людини серце -
Що воно за річ?
Не описати жодними словами!
Мов вітру шум між соснами, який
Ти чуєш раптом на малюнку тушшю.
(Пер. І. Бондаренка)
Саме в цьому - душа східного живопису. Душа живопису сумі-е у порожнечі, незаповненому просторі, у ледь помітних мазках. Цзінь Нун157 казав: «Уміння малювати - це коли малюєш гілку і можеш почути шум вітру». І у Доґена є схожі слова: «У голосі бамбука - просвітління, у цвітінні сакури - осяяння душі». Відомий майстер мистецтва аранжування квітів, ікебани, Ікенобо Сенно (1532-1554) також писав у своєму творі «Таємні вислови»: «Крапля води або маленьке деревце породжує в уяві цілі ріки і гори. За одну мить можна пережити тисячу перевтілень. Це чудотворне мистецтво».
[...]
156 Vimalakirti Mirdesa Sutra
157 Цзінь Нун (1687-1763) - китайський художник, поет.
Одна квітка набагато повніше, ніж сто, передає відчуття краси.
Ще Рікю вчив не вибирати квітку, що вже розпустилася. І зараз у ніші кімнати для чайної церемонії стоїть одна квітка в бутоні. Їх вибір залежить від пори року. Узимку - зимові квіти, наприклад, звичайна камелія або камелія «вабіске» («біла перлина»), у якої серед усіх камелій найменша квітка. І треба взяти один білий бутон. Білий колір - найчистіший і найпрозоріший, він увібрав у себе решту кольорів. А ще на бутоні має бути роса. Можно побризкати квітку водою. У травні в селадонову вазу ставлять найрозкішнішу для чайної церемонії квітку - півонію, звичайно, білий бутон, на якому має бути роса. Зволожують не лише квітку. Вазу також часто зволожують ще до того, як поставити квітку.
Серед японських порцелянових ваз для квітів найбільше цінуються стародавні «іґа» (приблизно 15-16 ст.). Якщо побризкати водою на цю вазу, вона ніби прокидається, вивільняються її живі кольори. Іґа випалюють на сильному вогні. І коли попіл від соломи чи сажа від палива осипаються, розтікаючись по поверхні вази, коли температура поступово спадає, ваза ніби покривається глазур’ю. Цей процес залежить від печі, а не від майстра, це природний витвір, і залежно від породи, утворюються різні візерунки та кольори. В’яжуча, груба, товста поверхня виробів іґа під впливом вологи набуває розкішного блиску. Вона дихає разом з росою на квітці.
Зазвичай, перед використанням зволожують і чашку для чаю, щоб надати їй витонченого блиску.
Ікенобо Сен-о написав: «Поля, гори, води - у своїй природній формі» («Таємні вислови»). Він привніс у школу мистецтва ікебани новий дух, заявивши, що можна побачити «квітку» і в сухій гілці, і в розбитій вазі, і вони теж сприяють досягненню саторі. «У давнину наші пращури, складаючи квіти, досягали просвітління». Під впливом дзен його душа відкрила істинну красу Японії. І це була душа людини, яка жила в часи тривалих спустошливих міжусобних воєн.
У найдавнішій збірці ута-моноґатарі «Ісе моноґатарі» (X ст.) міститься чимало коротких ліричних новел. В одній із них йдеться про те, яку квітку поставив поет Арівара-но Юкіхіра, зустрічаючи своїх гостей: «Будучи людиною витонченого смаку, він поставив у вазу незвичну квітку гліцинії. Гнучке стебло було завдовжки три сяку і шість сунів». Стебло гліцинії такої довжини дійсно незвичне, і взагалі - чи правда це? Але для мене ця квітка символізує особливість хейанської культури. Саме у квітах гліцинії відчувається дух Японії, вони жіночні та елегантні. Коли вони розквітають і колихаються на вітрі, м’які, ніжні, непомітні квіти гліцинії то виринають, то знову губляться серед літньої смарагдової зелені, як втілення «моно-но аваре». А квітка з таким довгим стеблом - дійсно незвично прекрасна.
Японія тисячу років тому на свій лад увібрала культуру Тан і створила прекрасну культуру Хейан. Зародження в душах японців почуття прекрасного було таким же дивом, як і «казковий цвіт гліцинії». У поезії перша імператорська антологія з’явилася в 905 р. - «Кокінсю». Шедеврами прози стали «Ісе моноґатарі», «Ґендзі моноґатарі» Мурасакі Сікібу (приблизно 970-1014) та «Записки в узголів'ї» Сей Сьонаґон (966-1017). Була створена традиція японської краси, яка протягом восьмисот років впливала на всю японську літературу. «Ґендзі моноґатарі» — вершина японської літератури. Навіть зараз немає нічого подібного до цього роману... Після того, як було написано «Ґендзі моноґатарі», усі японські романи тяжіли до нього. Скільки за цей час було наслідувань! Усі види мистецтва, починаючи з прикладних і закінчуючи мистецтвом планування садів, про поезію навіть не варто згадувати, знаходили в «Ґендзі» невичерпне джерело краси й натхнення.
[...]
Мьое і Сайґьо (1118-1190) обмінювалися віршами й думками про поезію: «Щоразу, як приходив чернець Сайґьо, він говорив про поезію. Він казав, що має власний погляд на поезію, який відрізняється від звичного. Я оспівую квіт сакури, зозулю, місяць, сніг тощо. Однак усе це надумане - воно лише сліпить очі і заповнює вуха. І всі ці слова не є щирими. Говорячи про сакуру, чи справді ми думаємо про неї, коли оспівуємо місяць, чи дійсно ми думаємо про нього. Ми лише вдаємо, що нас насправді щось вабить. З’явиться червона веселка - і нам здається, що вона розфарбувала порожнечу неба. Засяє сліпуче сонце - і здається, що порожнеча неба теж сяє. Але порожнеча неба сама собою не забарвлюється і не сяє. Отак і наша душа, як ця небесна порожнеча, розфарбовується в різні кольори, не залишаючи сліду. Проте тільки в такій поезії проявляється Істина Будди» (із «Біографії Мьое» його учня Кікая).
У цих словах - прихований натяк на японські, вірніше, східні ідеї «порожнечі», «небуття». І мої романи характеризують інколи як романи про «небуття». Однак це зовсім не те, що на Заході називається нігілізмом. Я думаю, що наші духовні начала значно відрізняються. Вірш Доґена, названий «Споконвічним образом», що оспівує красу чотирьох пір року, і є дзен.
(Переклад О. Калашнікової)