Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012

Японія, двозначність і я
Ое Кендзабуро (нар. 1935 р.)
Проза

(Нобелівська промова. Уривки)

Під час останньої кровопролитної світової війни я був маленьким хлопчиком і жив у далеких лісистих долинах острова Сікоку в Японському архіпелазі, за тисячі миль звідси. Було дві книги в той час, які мене по-справжньому зачарували: «Пригоди Гекльберрі Фінна» та «Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми». Уесь світ тоді був охоплений хвилями жаху. Читаючи Гекльберрі Фінна, я зрозумів, чому ночівля просто неба серед лісу в горах дарувала мені відчуття безпеки, якого я не знаходив вдома. Протагоніст «Дивовижних мандрів Нільса» був перетворений на маленьку копію себе, навчився розуміти мову птахів і здійснив дивовижну подорож. Від цієї історії я отримав насолоду в багатьох відношеннях. По-перше, живучи серед дикого лісу на острові Сікоку так само, як жили мої предки багато віків тому, я переконався, що саме цей світ і саме такий спосіб життя дарували справжню свободу. По-друге, я ототожнював себе з Нілом, маленьким неслухняним хлопчиком, який, подорожуючи Швецією разом з дикими гусьми і захищаючи їх, знову перетворюється на хлопчика - усе ще безневинного, але повного відваги та гідності. Повернувшись нарешті додому, Ніл промовляє до батьків. Мабуть, найбільшу насолоду в цій книжці я знаходив саме в її мові, бо відчував очищення й натхнення, промовляючи разом з Нілом: «Maman, Papa! Je suis grand, je suis de nouveau un homme!» - «Мамо, тато! Я знову великий! Я знову став людиною!».

Особливо мене захоплювала фраза «Я знову став людиною!». Зростаючи, я зазнав багато страждань у різних сферах життя - в сім’ї, в моїх відносинах з японським суспільством і у житті в цілому в другій половині двадцятого століття. Я вижив завдяки вираженню цих моїх страждань у формі роману. В процесі я нерідко повторював, зітхаючи: «я знову став людиною!». Можливо, в цьому місці і з цієї нагоди, розповідати про себе трохи недоречно. Однак, дозвольте зауважити, що це завжди було основою мого авторського стилю - починати з особистого досвіду і поєднувати його з суспільством, державою і світом. Тож, я сподіваюсь, ви пробачите мені ще трохи сповідування.

Півстоліття тому в тих непроглядних лісах книга «Дивовижні мандри Нільса» дала мені два пророцтва. Що я колись навчусь розуміти мову птахів, і що одного дня я відлечу з моїм улюбленим білим гусем до далекої скандинавської країни.

Коли я одружився, наша перша дитина народилась розумово відсталою. Ми назвали його Хікарі, що японською мовою означає «світло». У перші роки життя він реагував лише на щебетання пташок, і ніколи - на людську мову. Улітку, коли йому було шість років, ми жили в будиночку за містом. Він почув трелі пари водників (Rallus aquaticus), що лунали від озера за гаєм і сказав голосом коментатора з життя диких пташок: «Співають водники». Це було вперше, коли мій син промовляв людські слова. З того часу я і моя дружина стали мати нормальне спілкування з нашим сином.

Хікарі тепер працює в тренувальному центрі для інвалідів, закладі, ідею якого ми запозичили у Швеції. Разом з тим, він пише музичні твори, що народжуються з пташиних співів, які він передає мовою музики. Таким чином, Хікарі здійснив перше пророцтво, про те, що я колись навчусь розуміти мову птахів. Я також маю додати, що моє життя було б неможливим без моєї дружини, без її невтомної жіночої сили і мудрості. Вона була самою інкарнацією Акки, ватажка диких гусей Ніла. Разом із нею я прилетів до Стокгольму і друге пророцтво також, нарешті, здійснилось.

Кавабата Ясунарі, перший японський письменник, котрий стояв на цій сцені як лауреат Нобелівської премії з літератури, прочитав лекцію під назвою «Уцукусій ніхон-но ватасі» («Виплеканий красою Японії»). Вона була водночас красивою і розпливчатою.

Я використовую слово «двозначний», «розпливчастий», «неоднозначний» як еквівалент японського слова «aimaina». Цей японський прикметник може мати декілька варіантів перекладу. Розпливчастість також була свідомо закладена Кавабатою Ясунарі в назву його лекції. Адже ця назва може перекладатися, як «Я, створений красою Японії». Розпливчастість назви виникає через багатозначність японської частки «no», що поєднує ці слова.

Розпливчастість назви дає простір для безлічі інтерпретацій і трактувань. Її можна зрозуміти як «Я - частина краси Японії», де «no» має значення належності або родової ознаки. Також назву можна розуміти як «Краса Японії і я», і в цьому випадку частка має значення протиставлення. І справді, один з найвидатніших американських фахівців з японської літератури переклав саме так: «Японія, краса і я». Принаймні, у цьому випадку traduttore (перекладач) - не traditore (зрадник).

Під такою назвою в своїй промові Кавабата розповів про особливий вид містицизму, що зустрічається не тільки в Японії, а й у східній філософії взагалі. Я говорю про дзен-буддизм. Навіть письменник двадцятого століття Кавабата змальовує свої почуття в термінах давньої поезії дзенських монахів часів феодальної Японії. Більшість з цих віршів присвячені лінгвістичній неспроможності казати правду. Слова в них замкнені в своїх міцних оболонках. Не можна очікувати, що слова самі вийдуть з цих віршів і достукаються до нас. Дзенську поезію можна зрозуміти і відчути тільки за умови відмови від себе і добровільного проникнення в закриті оболонки цих слів.

Чому ж Кавабата зважився читати настільки езотеричну поезію японською мовою перед публікою в Стокгольмі? Я майже з ностальгією пригадую ту непохитну відвагу, якої він набув наприкінці своєї бурхливої кар’єри, і з якою він зробив цю сповідь власної віри. Декілька десятиліть Кавабата мандрував мистецтвом і за цей час створив безліч шедеврів. І після стількох років своїх мандрів, тільки через зізнання в коханні до цих неосяжних японських віршів, що зводять нанівець будь яку спробу їх зрозуміти, був він здатний оповісти про красу, Японію і себе, тобто про світ, в якому він жив і літературу, яку він творив.

Особливо варто уваги те, як Кавабата Ясунарі завершив свою лекцію: «Мої романи також характеризують іноді як романи про «небуття». Однак це зовсім не те, що на Заході називається нігілізмом. Я думаю, що наші духовні начала значно відрізняються. Вірш Доґена, названий «Споконвічним образом», що оспівує красу чотирьох пір року, і є дзен».

Тут я також бачу сміливу та непохитну самовпевненість. Окресливши свою належність до дзенської філософської традиції та есте тики класичної літератури Сходу, Кавабата окремо наголошує на різниці між пустотою, що властива його творам та західним нігілізмом. Його слова промовляють до майбутніх поколінь людства, на які Альфред Нобель покладав свої найкращі сподівання.

[...]

Озираючись на сумні події минулого, я не можу, як хтось, хто живе сьогоденням, повторити вслід за Кавабатою Ясунарі:«Японія, краса і я». Хвилину тому я торкався теми розпливчастості назви і змісту лекції Кавабати. Надалі у своїй промові я буду використовувати слово «двозначність», відповідно до розрізнення, що зробила видатна британська поетеса Кетлін Рейн, коли сказала, що Вільям Блейк був не стільки розпливчатим, скільки двозначним. Я не можу сказати про себе інакше як «Японія, двозначність і я».

Я спостерігаю, що після ста двадцяти років модернізації з моменту відкриття країни, сучасна Японія залишається розколотою між двома полюсами. Я також, як письменник, живу з цією поляризацією, що вкарбована в мені, мов глибокий шрам.

Ця двозначність, настільки могутня і всеосяжна, що розколює навпіл і державу, і людей, виявляє себе різними шляхами. Японська модернізація була спрямована на навчання у Заходу і наслідування йому. Однак, Японія розташована в Азії і ретельно зберігає свою традиційну культуру. Двозначне спрямування Японії призвело до того, що вона стала загарбником в Азії. В той же час, культура сучасної Японії, що передбачала цілковиту відкритість Заходу, тим не менш, не хотіла бути зрозумілою Заходом. Нарешті, Японія стала ізольованою від інших країн Азії не лише політично, але й культурно.

В історії сучасної японської літератури найбільш щирими і свідомими своєї місії були ті повоєнні письменники, які вийшли на літературну сцену одразу після війни, глибоко вражені катастрофою, однак сповнені надії на відродження. Вони докладали неймовірних зусиль, щоб якось залагодити всі ті звірства, що чинили японські війська в країнах Азії, а також, щоб зменшити прірву не тільки між Японією та розвиненими західними країнами, а й між країнами Латинської Америки і Африки та Японією. Тільки такими діями вони сподівались відшукати примирення з рештою світу. Я завжди прагнув до останнього рядка залишатися вірним цій чудовій літературній традиції.

Теперішнє положення Японії і японців в їх постмодерній фазі не можна назвати інакше як двозначним. В самому центрі історії японської модернізації - Друга світова війна - дитя нашого хибного бачення модернізації. Поразка в цій війні 50 років тому дала можливість нам, японцям, вісникам війни, зробити спробу відродження з того величезного занепаду і страждання, змальованих повоєнною школою японської літератури. Моральними опорами такого відродження для японських нащадків стали ідея демократії та рішучість ніколи більше не чинити війни. Жодні моральні засади не допоможуть японській нації змити ганьбу власної історії вторгнення в інші країни Азії, однак вони необхідні для вшанування пам’яті загиблих від ядерної зброї, вперше застосованої в Хіросімі і Нагасакі, для тих, хто вижив і для їх нащадків, вражених радіацією (рахуючи і десятки тисяч тих, чиєю рідною мовою є корейська).

В останні роки японська політика зазнає все більше критики, зокрема, кажуть, що Японії слід брати активнішу участь в миротворчих силах ООН, в тому числі і своїми збройними силами. Наше серце стискається кожен раз, коли ми чуємо щось подібне. Відмова від війни, проголошена центральною статтею Конституції, була для нас безумовною вимогою закінчення Другої світової війни. Японці обрали принцип вічного миру як моральну опору свого повоєнного відродження.

Я вірю в те, що західні країни з їх традицією толерантного ставлення до відмови від військової служби, краще інших розуміють нашу позицію. У самій Японії весь час існували бажаючі викинути статтю про відмову від війни з Конституції, і для цього вони шукали будь якої нагоди використати міжнародний натиск в своїх цілях. Але виключення статті про відмову від війни з Конституції означало б ніщо інше як зраду народів Азії та постраждалих від атомної бомби в Хіросімі і Нагасакі. Мені, як письменнику, не важко уявити, до чого може призвести така зрада.

Довоєнна Конституція Японії, що ставила абсолютну владу вище принципу демократії, мала деяку підтримку населення. І хоча ми вже півстоліття маємо нову Конституцію, настрої прихильності до старої все ще існують серед нас. Якщо б Японія раптом змінила принцип, що п’ятдесят років був нашою опорою, те рішення, що ми прийняли на руїнах невдалої спроби модернізації - рішення плекати ідею всезагальної людяності звелося б нанівець. Ось яка картина постає переді мною.

Те, що я називаю японською «двозначністю» в своїй лекції - це різновид хронічної хвороби, досить поширений в наш час. Економічне процвітання Японії - також не виключення, бо супроводжується безліччю потенційних небезпек в світлі структури міжнародної економіки та екологічних проблем. «Двозначність» в цьому відношенні, стає все більш явною. Це можна краще побачити критичним поглядом ззовні, аніж зсередини країни. На самому дні економічних злиднів повоєнного часу ми мусили проявити гнучкість для того, щоб жити далі, не полишаючи надії на одужання. Дивно це казати, але схоже, що тепер ми проявляємо не менше гнучкості, намагаючись не помічати загрозливих наслідків нинішнього процвітання. З іншого боку, зараз постає нова економічна реальність, в якій японський добробут буде органічною складовою зростаючого потенціалу виробництва і споживання в країнах Азії.

Я один з тих письменників, хто бажає створювати серйозні літературні твори, які не були б простим відзеркаленням культури споживання в Токіо та інших субкультур світу. Яким же має бути мій шлях до національного самовизначення?

Вістен Ґ’ю Оден в своєму вірші змалював письменника так:

...Among the just

Be just, among the Filthy filthy too,

And in his own week person, if he can,

Must suffer, dully, all the wrongs of Man.

(«The Novelist», 11-14)

Він там, де і народ, і в славі, і в ганьбі.

То славить ватажків,то сльози ллє безсилі

І хоч проста людина він, не Божий син,

Відповідати мусить сам за всі їх дії.

(Переклад наш. А. Б.)

Саме так моя професія письменника перетворилась на «життєву звичку» (за вдалим висловом Фланері О’Конор).

Для визначення бажаних позитивних рис японського менталітету я підібрав слово «порядність» з арсеналу Джорджа Орвела, яке він часто вживає поруч з «людяністю», «здоровим глузом» і «пристойністю» в описах характерів позитивних персонажів. Цей оманливо простий епітет, однак, може на певному рівні контрастувати з «двозначністю», що я використав для свого самовизначення в цій промові. Справа в тому, що існує величезна іронічна невідповідність між тим, як японці виглядають для світу зі сторони, і тим, як вони хотіли б виглядати.

Я думаю, що Орвел не був би проти, якби я вживав слово «порядний» як синонім слова «гуманістичний», оскільки обидва епітети мають спільні риси, такі, як «толерантність» та «людяність». Серед наших попередників були ті, хто своєю кропіткою працею проклали шлях до «порядної» та «гуманістичної» Японії.

Одним з таких людей був покійний професор Кадзуо Ватанабе, дослідник французької літератури і філософії Ренесансу. Оточений безглуздим запалом патріотизму напередодні і під час Другої світової війни, Ватанабе мав самотню мрію всплекати гуманізм на ґрунті традиційно-японського відчуття краси та поваги до Природи, що, на щастя, ще не зникло зі свідомості японців. Однак слід зазначити, що професор Ватанабе мав своє розуміння краси і Природи, відмінне від того, що запропонував Кавабата Ясунарі в своїй лекції «Японія, краса і я».

Той шлях, яким Японія намагалась побудувати сучасну державу, на прикладі країн Заходу, був катастрофічним. Іншим шляхом (хоча і дещо подібним) японські інтелектуали намагалися подолати прірву між Заходом і своєю країною на найглибшому рівні. Це була важка праця, або travail, як сказали б французи, та вона була сповнена радості. У цьому сенсі, дослідження Франсуа Рабле професором Ватанабе стало одним із найвидатніших і плідних наукових досягнень інтелектуального світу Японії.

До Другої світової війни Ватанабе навчався в Парижі. Коли він повідомив свого наукового керівника, що має намір перекласти Рабле японською мовою, досвідчений літній науковець відповів юному і зухвалому японському студентові фразою: «L'enterprise inouie de la traduction de l'intraduisible Rabelais» («зухвала спроба перекласти неперекладного Рабле»). Інший французький професор здивовано промовив: «Belle entreprise Pantagruelique» («авантюра в дусі Панта-ґрюеля»). Не зважаючи на це, Ватанабе не тільки вдалося здійснити свій намір в злиденні роки війни та американської окупації, а й зробити все можливе для привнесення в тогочасну дизорієнтовану і збентежену Японію досвіду та ідей французьких гуманістів, що були попередниками, сучасниками і послідовниками Франсуа Рабле.

Я був учнем професора Ватанабе в своєму житті і творчості. Він вплинув на мене у два способи. Перше - це мій метод написання романів. Саме з його перекладу Раблє я навчився тому, що Бахтін формулював як «систему образів гротескного реалізму або культура народного сміху»; важливості матеріального і плотського фактору; вміння співвідносити космічні, соціальні та плотські елементи; поєднувати смерть і надію на відродження; і, звичайно ж, сміху, що відкидає будь-які ієрархічні відношення.

Система образів навіть комусь такому, як я, народженому у віддаленому, периферійному, богом забутому регіоні, віддаленої, периферійної, богом забутої країни Японії, дала можливість відшукати літературні прийоми, що були зрозумілі широкому загалові. І через своє походження я репрезентую не ту Азію, яку вважають новою економічною силою, а іншу - сповнену нездоланної бідності і голоду. Я ставлю себе в один ряд з такими письменниками, як Кім Чжиха з Кореї, Чон І і Му Чжен з Китаю, бо ми поділяємо одні й ті ж старі і всім відомі, але все ще живі метафори. Як на мене, літературна спорідненість виявляється саме в таких речах. Якось я брав участь у голодуванні за політичну свободу обдарованого корейського поета. Зараз я дуже занепокоєний долею тих талановитих японських письменників, яких було ув’язнено після подій на Таньаньменській площі.

Інше, у чому професор Ватанабе на мене вплинув, була його ідея гуманізму. Для мене ця ідея є квінтесенцією всієї європейської цивілізації. Саме про неї говорить Мілан Кундера, коли дає визначення душі роману. На основі докладного вивчення історичних матеріалів Ватанабе написав збірник критичних біографій, з біографією Рабле у центрі, різних видатних чоловіків, від Еразмуса до Себастьяна Кастелліо, і жінок, пов’язаних з Генріхом ІV, від Маргарити де Валуа до Габріель д’Естре. Цими біографіями Ватанабе хотів розповісти японцям про гуманізм, необхідність толерантності, людську вразливість до упереджень і помилкових суджень. Із щирих намірів він цитував датського філолога Христофора Ніропа: «Той, хто не протестує проти війни, є її співучасником». В своїй спробі прищепити Японії гуманізм, як саму основу європейської думки, професор Ватанабе сміливо йшов і на «зухвалі спроби», і на «Пантаґрюельські авантюри».

Зазнавши впливу гуманізму Ватанабе, я вбачаю свою письменницьку місію в тому, щоб вказати шлях тим, хто пише, і їх читачам до зцілення від особистих страждань і страждань їх часу та загоєння їх душевних ран. Я вже казав, що відчуваю себе розірваним між полюсами японської «двозначності». Увесь цей час я намагався зцілитися та позбутися цього болю через літературу. Я також докладав чимало зусиль та молитов до зцілення й полегшення страждань моїх рідних співвітчизників.

Дозвольте мені знову згадати мого розумово відсталого сина Хікарі, який завдяки пташиним співам відкрив для себе музику Моцарта і Баха, а згодом, став писати свою власну музику. Його перші короткі твори були сповнені сяйва і краси. Вони були схожі на краплинки роси, що поблискують серед трави на сонці. Англійське слово «innocence» («невинність») складається із заперечної часточки «in» і слова «nocere» - ранити, тобто воно має значення «не ранити», «не робити боляче». Запорукою краси цієї музики була природна невинність її автора.

Хікарі продовжував складати музику, і в його нових творах я став чути дещо інше - «ридання темної душі». Хоч він і був розумово відсталим, його енергійні зусилля забезпечили йому вдосконалення композиторської техніки та поглибили його сприйняття. Це, в свою чергу, дозволило йому віднайти в глибині свого серця скупчення темної журби, яке він до цього часу не може виразити словами.

«Ридання темної душі» прекрасно, і сам акт вираження його в музиці звільняє автора від його темної журби в єдиному акті зцілення. І навіть більше, його музика також звільняє і зцілює його нинішніх слухачів. У цьому я знаходжу підстави до віри у виключну цілющу силу мистецтва.

Моя віра не має фактичних доказів. Хоч я і «проста людина», але укріплений цією безпідставною вірою я готовий «відповідати сам» за всі жахи двадцятого століття, спричинені потворним засиллям технологій і транспорту. Зі свого віддаленого, периферійного місця на краю світу я хотів би стати хоч чимось корисним, і зробити свій скромний, порядний та гуманістичний внесок для зцілення і примирення людства.

(Переклад А. Богданової)







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.