Японська література - Хрестоматія Том III (XIX-ХХст.) - Бондаренко І.П. 2012
Одзакі Хосай (1885-1926)
Поезія
Одзакі Хосай народився 1885 р. у м. Тотторі й прожив коротке життя, у якому було стільки розчарувань і зневіри, стільки невдач та лиха, що вистачило б на декілька людських життів. Поезія була його єдиним притулком, його гаванню, в якій поет ховався від життєвих негод і штормів.
По закінченні кількох навчальних закладів він з 1912 р. працював у одній страховій компанії, з якої через деякий час був звільнений. У 1920 р. Одзакі Хосай їде шукати долі до Кореї та Маньчжурії, звідки повертається в 1923 р. тяжко хворий і без копійки за душею. Залишивши разом із надією знайти роботу свою сім’ю, проклятий близькими й колишніми друзями, він починає життя волоцюги й мандрує по країні, ніби намагаючись втекти від несправедливих дорікань, життєвих негараздів і тяжких спогадів про минуле.
Як і Танеда Сантока, Одзакі Хосай теж дотримувався в поезії вільного стилю, за який його критикували й відмовлялися друкувати. Саме тому перша збірка творів поета побачила світ лише після його смерті. А помер Хосай 7 квітня 1926 р. на невеличкому о. Сьодо, розташованому на Внутрішньому Японському морі.
Коли японські читачі вперше познайомилися з віршами Одзакі Хосая, то відкрили для себе в його поезії настільки пронизливий, настільки гострий і щирий біль серця поета, що його ім’я відразу ж стало символом людського страждання, символом знівеченого жорстокими законами сучасного суспільства життя пересічної маленької людини, яка з народження приречена цим суспільством на нікчемність, самотність і смерть.
Вірші Одзакі Хосая дійсно сприймаються іноді як крик душі приреченої на смерть людини. Але цей зойк - не виклик і навіть не докір, а радше стогін безпорадності та розпачу, стогін душі поета від нестерпного болю й туги за марно прожитими роками і загубленим життям.
І. Бондаренко
У лист,
Що, розпластавшись, я пишу,
З допитливістю півень зазирає.
(1924)
У повній самоті
За коливанням тіні
Спостерігаю.
(1924)
Опале листя на землі прибрав,
А перехожий
Навіть не помітив.
(1924)
З лицем
Обвислим
Каятися йду.
(1925)
На узбережжі
Ще раз озирнувся -
Моїх слідів і тих уже нема!
(1925)
Впродовж усього дня
Лише мовчання тіні
Метелика.
(1925)
Самотність!
Навіть книги почитати
На сон немає.
(1925)
Я схибив
І зігнув
Головку цвяха.
(1925)
Із гуркотом
Ворота зачинились.
Храм засинає.
(1925)
На звук води
Прямую
У тумані.
(1925)
Не можу нитку в голку устромити.
Що ж!
Помилуюсь небом голубим.
(1925)
До мене раптом
З сутінків вечірніх
Горобчик одноногий завітав. (1925)
Стола письмового
Висовую шухляди
І знову в порожнечу їх дивлюсь. (1925)
Розтулюю кулак
І пальці розглядаю...
Самотності печаль!
(1925)
Обрізав нігті:
Десять пальців
Маю!
(1925)
Розкрив, щоб просушити,
Парасольку.
І раптом - листопад!
(1925)
Біля казарми
Сухотрав’я
Чахне.
(1925)
Осінній вітер
Наскрізь продуває...
Тепер і в мене матері нема!
(1925)
У храмі осінь.
Поруч височить
Сосна-розсоха.
(1925)
Таким чудовим місяцем
Один милуюся
І потім засинаю.
(1925)
І ввечері, і вранці
Перед храмом
Лиш дерево самотнє височить.
(1925)
В маленькій хатці -
Мати
І дитина.
(1925)
В зимову річку
Викинув сміття
І повертаюсь.
(1925)
На підвіконні
В глечику букет
Ранковий вітер пестить жартівливо.
(1926)
Нема посудини?
Я й пригорщу
Підставлю!
(1926)
Ти ба! Якими білими стають
Підошви ніг,
Якщо відмити добре!
(1926)
Вікно відкрив -
Усміхнені
Обличчя!
(1926)
Дорогою гірською підіймаюсь:
Всі села
Сумно дивляться услід.
(1926)
Вечірнє сонце
Світиться над морем.
І в горах схованки від нього не знайти!
(1926)
Кому - свята!
А немовляті -
Сон!
(1926)
Дорогою
Плететься спозаранку
Маленьке цуценя.
(1926)
А для мурахи
На краю стебла -
Безодня неба!
(1926)
Невже мене ти, мамо, народила,
Щоб я у діжках
Овочі солив?
(1926)
Квасолю розварив -
І цілий день
З життя свого викреслювати треба.
(1926)
І кашляю
Я теж
У самоті.
(1926)
З-поза весняних гір
Димок
З’явився.
(1926)
(Переклад І. Бондаренка)