Доба Відродження в Італії - Література доби Відродження в Італії, Франції та Німеччині

Саме в Італії завдяки ранньому й швидкому розвитку міст зародилась і досягла вершини ренесансна культура, яка для всіх інших європейських гуманістів була не меншим авторитетом, ніж античність. Період переходу від Середньовіччя до Відродження називався Передвідродженням, коли тривав швидкий економічний розвиток і зростали великі міста. Південні й північні регіони Італії розвивались нерівномірно, в умовах політичних протистоянь між прихильниками Папи та імператора. У таких умовах і література розвивалась нерівномірно, адже в кожній частині Італії була своя література.

Поетичним вінцем Середньовіччя і людиною нових часів, за словами І. Франка, був Данте Аліг’єрі (1265-1321) - флорентійський дворянин з родини гвельфів, який ще в молоді роки був активним політиком і належав до керівників Флоренції. Гвельфи - папське політичне угруповання в Італії XII-XV століть, яке боролось проти німецьких імператорів та їхніх прихильників в Італії - гібелінів. Через політичні війни Данте був засуджений на смерть і мусив рятуватись втечею, не маючи більше ніколи можливості повернутись у рідне місто. За таких обставин у Данте остаточно визріла ідея об’єднання Італії під владою єдиного монарха, за яку він боровся все життя. Роки вигнання поет і політик провів у різних містах Італії, а помер і похований у Равенні у саркофазі і мавзолеї, спорудженому в кінці XV ст.

Данте навчався в Болонському університеті, закінчував освіту самостійно і мав універсальні знання з різних галузей природничих і точних наук. Свою літературну творчість він розпочав як поет-лірик, засвоївши риси “солодкого нового стилю”. Найкращі твори цього часу він об’єднав у збірку сонетів “Нове життя”, в яких оспівувалось кохання до прекрасної Беатріче. Це була прозово-віршована автобіографічна розповідь про історію кохання Данте до Беатріче, яка почалась, коли дівчині було дев’ять років і тривала до її ранньої смерті. Такого кохання-поклоніння обраниці як божеству, зовнішності коханої поет не описує, а створює її ідеалізований образ. Проте Данте не лише прославляє Беатріче, а й роздумує про мистецтво поезії, сповідається перед читачем, коментує свої твори. Пізніше Данте наповнював свою поезію філософськими роздумами, моральними настановами. Зокрема, філософські, богословські й моральні питання висвітлюються у творі “Бенкет”, який поєднував прозу й поезію і залишився незакінченим.

Данте був автором латиномовного трактату “Про народну мову”, в якому йдеться про необхідність створення на основі народної італійської мови літературно мови. Це була фактично перша в Європі мовознавча праця. Отже, своїми художніми творами і теоретичними міркуваннями Данте заклав основи літературної мови Італії.

Найвидатнішим твором Данте є поема “Божественна комедія”, написана в останній період його життя. Сам автор назвав твір “Комедія” відповідно до норм середньовічної поетики, але Джованні Боккаччо, виявляючи своє захоплення, назвав її божественною, і цей епітет закріпився у назві. Поема вийшла у світ у 1555 році у Венеції. Її зміст становить розповідь про те, як Данте у супроводі Вергілія побував у пеклі і чистилищі, а в супроводі Беатріче - в раю. Відповідно сам твір має три частини з такими ж назвами: “Пекло”, “Чистилище”, “Рай”. Поема алегорична, бо в ній ідеться про шлях людської душі до спасіння. “Божественною комедією” Данте завершилася в італійській літературі доба Передренесансу.

Наступним періодом було раннє Відродження, коли інтенсивно формувалася нова свідомість з індивідуалістичним світосприйняттям. Провідне місце в літературі цього часу займають Франческо Петрарка і Джованні Боккаччо.

Франческо Петрарка (1304-1374) народився в родині друга й однодумця Данте, якому також через переслідування довелось покинути батьківщину. У Болонському університеті він опанував право, але покинув цю справу, вважаючи, що право в суспільстві застосовується нечесно. На півдні Франції, в Авіньйоні, він прийняв духовний сан. Все життя Петрарка понад усе цінував особисту свободу, внутрішню незалежність, він захоплювався античністю, вивчав старовинні рукописи, багато подорожував. Певний час він усамітнено жив у власному маєтку, де зберігав рукописи Цицерона, інших авторів, де написав багато творів. Коли він мав сорок років, його увінчали лаврами в Римі в Капітолії. Останні двадцять років поет прожив в Італії, де помер і був похований. Більшість творів Петрарка написав латинською мовою, зокрема незакінчену героїчну поему “Африка” (епопея на зразок “Енеїди” Вергілія), трактат “Про презирство до світу”, в якому персонаж Франциск (сам автор) у суперечці з Августином Блаженним відстоює своє право на кохання до Лаури. Справою всього творчого життя Петрарки стала збірка віршів італійською мовою “Канцоньєре” (книга пісень), яка має кілька редакцій різних років і яка збільшувалась в обсязі з часом (від 25 до 365 віршів). Там були твори різних жанрів - сонети, канцони, секстини, мадригали, балади. Поет поділив збірку на дві частини: перша називалась “На життя мадонни Лаури”, друга - “На смерть мадонни Лаури”. Використавши досвід любовної лірики трубадурів, лірики Данте, творчості поетів “солодкого нового стилю”, Петрарка створив поезію нового типу - гуманістичну лірику, наближену до земного людського життя. Новаторство збірки “Канцоньєре” полягало в тому, що Лаура хоч і ідеалізувалась, але мала живі, реальні риси, вроду, елементи чуттєвості. Сам автор - ліричний герой збірки, який страждає від протиріч між розумом і почуттями, платонічною і чуттєвою любов’ю, він заглиблений у внутрішній власний світ.

У збірці було вміщено також (вперше в літературі) вірші на теми політики, моралі, пейзажні замальовки, роздуми про філософію й естетику, любов до батьківщини, про потребу у суспільстві миру і єдності. Вважається, що Петрарка вдосконалив сонет до рівня світового еталону.

Другом Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375), який найкращі свої твори написав прозою і, відобразивши у них матеріальну сторону дійсності, відтворив життя людини в усій його різноманітності. Вважається, що він був сином італійського купця і француженки, що дитячі роки провів у Флоренції, певний час вивчав канонічне право. Проте любов до літератури і мистецтва привела його до двору неаполітанського короля- мецената, де Боккаччо розпочав свою творчість і провів десять років. Це був неаполітанський період у його житті. У цей час Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети й образи. Першим його великим твором був роман “Філоколо”, в основі якого лежала історія кохання язичника і християнки. Про кохання були і наступні його твори - поеми “Філострато”, і “Тезеїда”, сюжет першої був запозичений із середньовічного роману, а другої - з античного твору.

У період життя у Флоренції Боккаччо цікавився політикою, підтримував прихильників республіканського ладу, але головну увагу все ж зосереджував на художній творчості і науці. Тепер він все більше звертався до реальної дійсності, навіть до особистого досвіду. В Неаполі він захопився дочкою вельможі, яка знехтувала його почуттями, тому під іменем Ф’яметти Петрарка описав її у прозовій повісті “Елегія донни Ф’яметти”, де вперше в літературній практиці здійснив психологічний аналіз жіночого характеру. Згодом Боккаччо написав найдовершенішу свою поему “Ф’єзоланські німфи”, в основу якої покладений сюжет про закоханих, чиї імена після їхньої загибелі стали назвами річок.

Найвищим етапом у творчому зростанні Боккаччо - це збірка оповідань “Декамерон”, якою було закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. Фамільярно, по- простонародному сучасники автора називали цей твір “Принц Галеотто”. Цю назву книзі дали ідейні противники письменника, які, апелюючи до церковної цензури, намагались довести суспільну шкідливість “Декамерона”, бо він, мовляв, розхитував підвалини моралі. Для цього й було використане ім’я персонажа середньовічного роману як синонім звідника. Проте від такого підзаголовка Боккаччо не відмовився, бо одним із компонентів стилістики твору була народна, “низька” традиція міської літератури, яка послуговувалась “непристойними” простонародними висловами. Водночас фольклорні традиції у “Декамероні” поєднувались із “високими” традиціями лицарської, придворно-світської літератури.

До збірки увійшло сто новел, що їх розповідали одне одному десять молодих людей (троє чоловіків і семеро жінок) протягом десяти днів, які вони провели у маєтку подалі від охопленої чумою Флоренції. Твір розпочинається вступним оповіданням, в якому Боккаччо розповідає про чуму, яка насправді лютувала у Флоренції у 1348 році. Назва “Декамерон” означає - десятиденник. В останній новелі збірки (у сотій) автор говорить, що герої-оповідачі повернулись у місто до своїх звичних справ і розваг. Таким чином композиційно твір починається і завершується зверненням до уваги читача, чиє сприйняття письменник намагається передбачити.

“Декамерон” - не бенкет під час чуми, як його нерідко називали. Навпаки, чума стає у творі символом суспільного розпаду старого світу. Товариство оповідачів “Декамерона” народжується із прагнення окремих людей побороти хаос і анархію, протиставивши їм гармонію і свободу нової, “природної людини”. Оповідачі не просто покидають зачумлену Флоренцію і вирушають у заміські маєтки - вони відновлюють там знищені смертю суспільні і людські зв’язки, навіть виробляють свою специфічну конституцію, обираючи на кожний день королеву (чи короля), яка мала б давати лад у товаристві. Основою такої конституції є особиста свобода, а її метою - радісна насолода життям. Молода компанія - це республіка гуманістів, інтелігентів і поетів. Ці оповідачі проводять час у розвагах і бенкетах, насолоджуються дотепними розповідями, поезією і співом, живуть у повній гармонії з природою, красу якої цінують як окрасу свого існування. Їх розповіді - по-ренесансному повчальні, вони - про реальне життя, де віддається симпатія персонажам добрим, винахідливим, чесним, дотепним, гуманним і засуджується ненажерливість, пиха, тупість, жорстокість тощо. Однією із провідних у “Декамероні” є антицерковна тема, адже дуже часто аскетизм священиків і ченців був фальшивим. Центральне місце, звичайно ж, посідає любовна тема, де, відкинувши середньовічний погляд на жінку як на істоту злу і гріховну, автор показав її особистістю, наділеною ясним розумом, високою моральністю, вродою, а кохання інтерпретував як природну, здорову, радісну і благородну пристрасть.

Чимало новел “Декамерона” стали основою для сюжетів великих письменників Відродження. Найкращим перекладом цього твору українською мовою є переклад Миколи Лукаша.

У другій половині XV століття, коли література італійською мовою ставала все більше поширеною, центром мистецтва стала Флоренція з її відомою Платонівською академією. У цей історичний період жили й творили Джованні Піко делла Мірандола, поети Анджело Поліціано, Луїджі Пульчі, Маттео Боярдо, Лодовіко Аріосто, державний діяч і політик Нікколо Макіавеллі та інші.

Література пізнього Відродження в Італії була представлена іменами новеліста Маттео Банделло, памфлетиста-сатирика П’єтро Аретіно, поета Торквато Тассо - автора знаменитої поеми “Звільнений Єрусалим”, вченого Джордано Бруно та інших.