Література Відродження в Іспанії й Португалії - Література доби Відродження в Іспанії, Португалії й Англії

Література Відродження в Іспанії й Португалії - Література доби Відродження в Іспанії, Португалії й Англії

Багатовікова боротьба проти арабських завойовників, яка завершилась перемогою Реконкісти (до 1475 року), підготувала національне й державне об’єднання Іспанії. Реконкіста - процес завоювання християнськими феодалами території арабських еміратів Піренейського півострова, що були утворені від часу ісламо-арабської експансії шляхом захоплення королівства вестготів, відвоювання раніше втрачених територій. Розвиток іспанського гуманізму позначився небувалою могутністю католицької церкви з її жорстокою інквізицією, спадом національної економіки, яка після відкриття золотоносної Америки, завмерла, бо багатства з нововідкритого континенту, за які все можна було купити за кордоном, не сприяли розвитку іспанської промисловості. Від злету Ренесансу до його занепаду в Іспанії пройшло одне століття, а перемога англійського флоту над “непереможною Армадою” похитнула могутність Іспанії.

У розвитку іспанської літератури доби Відродження виділяють перехідний період від Середньовіччя (кінець XIV - перші три чверті XV ст.), період раннього Відродження (кінець XV - перша половина XVI ст.), добу зрілого і пізнього Відродження (друга половина XVI - перші десятиліття XVII ст.). Для перехідного періоду був характерним розвиток фольклору та придворної аристократичної літератури. У цей час розвивається жанр романсу, під впливом італійської літератури, зокрема творчості Петрарки, створюється сонет, в аристократичній літературі з’являються дидактичні, алегоричні твори, епічні поеми, твори сатиричного характеру. У часи раннього Відродження окреслилися два напрямки – один опирався на традиції народної літератури, інший (“учений”) - на використання традицій і джерел античної літератури. Для літератури зрілого і пізнього Відродження були властиві відображення подвигів мореплавців і шукачів пригод, розчарування реальним життям, швидкий розвиток багатьох жанрів, зокрема роману, драми, поеми, лірики, провідна роль у другій половині XVI століття належала поезії. Іспанська література доби Відродження загалом відзначалася демократизмом, пристрасністю, вигадливістю, засвоєнням і збереженням народних поетичних форм, проте і раннім розривом між ідеалами Відродження і реальністю, що зумовило розчарування в гуманістичних ідеалах та гостру сатиру на реальне життя. Найвідомішими представниками літератури цього часу були Сервантес, Лопе де Вега, Кальдерон, Алонсо де Ерсільї, Луїс де Камоенс та інші.

Гуманістичні ідеї іспанської та португальської літератури (Іспанія підкорила Португалію з її колоніями) сформувалися під великим впливом італійської культури та ідей античності. Цьому сприяла і наукова думка, яка виникла і розвивалася в університетському середовищі (в 1508 році був заснований університет в Алькала де Енарес), де з’явився вільнодумний рух, позначений впливом творів Еразма Роттердамського. Іспанські “еразмісти” критично ставились до церковних догм, глибоко цікавилися релігійними і соціальними питаннями.

Найвидатнішим гуманістом раннього Відродження був учений Хуан Луїс Вівес, який виступав проти схоластики і протиставляв їй новий метод пізнання, заснований на досліді. Одним із перших значних явищ іспанської літератури цього часу був твір Фернандо де Рохаса “Трагікомедія про Калісто і Мелібею”, відомий ще під назвою “Селестина”. Цей твір мав ознаки роману, але був поданий у формі діалогу. Незважаючи на звернення автора до комедій Плавта і Тернеція, “Декамерона” Боккаччо та інших джерел, це був національний іспанський твір. В його основі - трагічне кохання молодих людей. І хоча в ньому ще звучать середньовічні мотиви (гріховність почуття і розплата за нього), проте зміст уже був цілком ренесансний, бо любовна пристрасть показувалась як почуття високе і природне.

Із розповідних жанрів передусім розвинувся ренесансно-лицарський роман, найвизначнішим із численних романів став твір Гарсі Ордоньєса де Монтальво “Амадіс Гальський”, який мав легкий стиль, авантюрний сюжет і був дуже популярний не лише в Іспанії. Проте масове захоплення людей лицарськими романами шкодило країні, бо сповнені вигадки, захопливі твори відривали читачів від реального життя. Тому гуманісти, а особливо Сервантес, згодом гостро критикували такі твори.

Наприкінці раннього Відродження в іспанській літературі виник так званий шахрайський роман (або ще пікаресний - від іспанського “шахрай”). Шахрайський роман (крутійський роман) - різновид епічного жанру, одна із найдавніших форм європейського роману, в якому розповідається про пригоди пройдисвіта-авантюриста. Він майже впродовж століття залишався одним із провідних жанрів, бо мав цілком реальні умови й причини для такої живучості, адже зубожіння простолюду, розорення можновладців, прагнення наживи під час морських походів, зневага до щоденної фізичної праці, моральний занепад тощо зумовили появу особливого прошарку - пікаро, серед яких були шахраї, злодії, нероби, авантюрники, бандити тощо. Їх життя і звичаї привертали увагу письменників і невдовзі стали предметом відображення в шахрайському романі. У таких сюжетах ішлося про сповнений злигоднів і пригод ризикований шлях до матеріального успіху, до багатства, любовна інтрига там була майже відсутня. Першим шахрайським романом був анонімний твір “Життя Ласарильйо з Тормеса” невідомого автора, який мав ознаки автобіографії і належав до творів “еразмістів”, бо духівництво у ньому було показане в критичному плані. Автор твору був безумовно добре освіченим, вільнодумним і дотепним. У пролозі до твору він посилається на Цицерона, Плінія, згадує Александра Великого, Овідія, історію Пенелопи тощо, проте дотримується у розповіді “низького” розмовного стилю, ймовірно свідомо протиставляючи його складній, риторичній мові лицарських романів. Шахрайські романи писали Франсіско Кеведо і Матео Алемана (“Гусман з Альфараче”). Значення такого жанру полягало в тому, що в ньому було створено новий тип сюжету, змальовано строкату картину соціальних реалій, висміювалось пихате дворянство, засуджувалося розбещення людини хижацькими обставинами життя, зрештою в шахрайських романах вироблялася традиція реалістичного відображення дійсності.

У час зрілого і пізнього Відродження (друга половина XVI - початок XVII ст.) іспанська література досягла розквіту. Помітним явищем був пасторальний роман, де розповідалось про ідилічне життя пастухів на лоні природи, про чисту платонічну любов, прославлялося просте життя і створювався вигаданий світ, підіймалися деякі етичні та філософські питання. Найвідомішим романом такого типу був твір “Діана” Хорхе де Монтемайора.

Поряд із лірикою розвинулась епічна поема ренесансного характеру, в якій ішлось про відкриття й завоювання нових земель, про героїку подвигів і мандрів, оспівувалася мужність мореплавців. Найкращим зразком цього жанру стала поема- епопея Алонсо де Ереільї “Аракуана” про події війни іспанців проти союзу індіанських племен Арауко в Чилі. Гуманістичний характер твору полягав у відображенні волелюбного народу, який героїчно захищав рідну землю від чужинецьких завойовників.

Видатним твором літератури Відродження у Португалії була поема Луїса де Камоенса “Лузіада”, в якій поет, відірваний долею від батьківщини, оспівав мандрівку мореплавця Васко да Гами в Індію. Твір складається із десяти пісень. В його сюжет, відповідно до античної традиції, було введено образи олімпійських богів, які втручались у земні справи героїв поеми. У творі розповідалось про захопливу подорож португальців на чолі з Васко да Гамою повз африканські береги до Індії, про їхні пригоди і повернення додому. Природа, звичаї тубільців, авторські коментарі й висновки - все знайшло місце на сторінках поеми, де автор критикує придворних можновладців, політиків, чия діяльність була позначена не інтересом до культури чи науки, а жадобою збагачення і влади.

Наприкінці XVI ст. в іспанській літературі успішно розвивався театр і драматургія. Першим іспанським драматургом вважається Хуан дель Енсіна, автор еклогів світського і релігійного змісту. Еклог - різновид буколічної (пастушої) поезії, яка будується за принципом діалогів між пастухами і пастушками. Важливе місце в драмі другої половини XVI століття займає творчість Лопе де Руеда, автора комедій та інтермедій, в яких головними героями були простакуватий селянин, його сварлива дружина та інші, а ситуації були життєві і дотепні. Заслуга драматурга була в тому, що він зробив театр цікавим і доступним для простого глядача і започаткував цим розвиток іспанського національного театру. Найвищого розвитку іспанська література доби Відродження досягла у творчості Сервантеса і Лопе де Веги.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) був дворянином за походженням, але його життя було важким, сповненим і палких захоплень, і гірких розчарувань та небезпек. Письменник мав хорошу освіту, замолоду служив у папського посла у Мадриді, працював у Римі, брав участь у війні з турками як солдат іспанської армії, де перебував п’ять років. За період служби у війську він побував у багатьох містах Італії, ознайомився із літературою італійського Відродження. У жовтні 1571 року в Лепентському бою, коли іспано-італійські кораблі розгромили турецький флот, Сервантес був тяжко поранений у ліву руку, яка назавжди лишилась паралізованою, проте це не завадило стійкому і мужньому чоловікові ще певний час служити у війську, пізнавати італійську культуру. Довелося Сервантесові зазнати і полону та рабства в Алжирі, де він провів п’ять років. Повернувшись після викупу в Іспанію, Севантес знову зіткнувся з бідністю, тому що батьки вже не могли йому допомагати, а літературна праця, якою він захопився, матеріально його не забезпечувала. Спроби зайнятись торгівельною справою були невдалими і навіть привели Сервантеса в тюрму, коли один шахрай-банкір привласнив державні гроші, віддані йому Сервантесом на збереження. На жаль, до кінця життя злидні не полишали цього талановитого письменника, творами якого вже тоді захоплювалась Європа. Могила його не збереглася.

Сервантесові належить пасторальний роман “Галатея”, віршовані драми “Алжирські звичаї” та “Руйнування Нумансії”, збірка п’єс тощо. Комедії письменника пройняті гуманістичним поглядом на людину. Найкращою з них є п’єса “Педро де Урдамалес”, написана в дусі шахрайського роману, де містились жваві гумористичні сценки із повсякденного життя. Ще Сервантес - автор збірки “Повчальні новели”, яка започаткувала національну гумористичну новелу в Іспанії. У передмові до збірки письменник зазначав, що твори його народжені в його душі, ні в кого не запозичені і що вони повчальні тим, що кожен може в них знайти щось корисне для власного життя. Кращою вважається новела “Ліценціат Відрієра” про драматичну долю обдарованого селянина-юнака, який хотів стати вченим. Зображення безумного героя, до якого вдався автор, було поширеним прийомом сказати правду про насправді безглуздий порядок речей у суспільстві.

Геніальним твором Сервантеса є його роман “Дон Кіхот” (“Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський”), перший том якого вийшов у 1605 році, а другий - у 1615 році в Мадриді. Використавши традиції прозових жанрів іспанської літератури попереднього часу, письменник створив новий жанр, від якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі. Автор задумав свого “Дон Кіхота” як пародію на лицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії.

Бідний ідальго із Ламанчі збожеволів від надмірного читання лицарських романів і почав сприймати реальність відповідно до романного світу, наповненого велетнями, чудовиськами, замками і прекрасними дамами. Упевнений у своїй лицарській місії, дивакуватий Дон Кіхот придумав собі даму Дульсінею і вирушив здійснювати подвиги на жалюгідній сухоребрій конячині, озброївшись пародією на зброю і обладунки, запросивши у супутники хитрого і спритного, ласого до швидкої наживи селянина. У хворій уяві персонажа вітряки ставали велетнями, таз цирюльника - шоломом, неохайна селянка - дамою тощо, але він щиро хотів захищати скривджених і карати негідників. Проте захист справедливості найчастіше призводив до ще більшої кривди, а самого “лицаря” за його втручання в життя людей ображали, проклинали, проганяли, насміхались над його вчинками і шляхетними намірами. Знесилений і розчарований Дон Кіхот змушений був повернутися додому, знову з лицаря стати доном Алонсо Кіхана, від чого він занедужав і помер. Герой відрікся від лицарських марень і заповів своє майно небозі з тією умовою, якщо вона вийде заміж за людину, яка ніколи не буде читати лицарських романів.

У романі Сервантеса зародилася традиція правдиво показувати світ і людину в ньому. Сам Дон Кіхот - мудрий, шляхетний безумець, наділений духовною силою, невичерпною енергією, нездоланною вірою, рішучістю боротись зі злом. Бідний і кволий, він сам виявляє щедрість і героїзм. Це вічний, алегоричний і глибоко символічний трагічний образ, бо нині Дон Кіхотом називають шляхетну, але наївну людину, яка самовіддано і несхитно відстоює свої ідеали, мрійника, неспроможного побачити реальне життя. Протилежністю Дон Кіхотові є його зброєносець Санчо Панса - практичний селянин, що мріє про губернаторську посаду. Він теж по-своєму добрий і по-своєму шляхетний і єдиний з усіх персонажів по- справжньому розуміє Дон Кіхота і бачить за його зовнішнім безумством істинний героїзм, мужність і велику душу. Автор показує Санчо Пансу представником народу, втіленням його розуму, порядності, гумору, що передається через індивідуальну мову, насичену приказками, жартами, дотепами. Прикладом чистоти і мужності зберігати етичні переконання в суспільстві циніків вважав Дон Кіхота Альберт Енштейн.

Основоположником іспанського національного театру був драматург Лопе де Вега (1562-1635) (Лопе Фелікс де Вега Карпіо) - син мадридського ремісника, всебічно освічена особистість. Письменник зазнав вигнання з рідного міста, брав участь у військових діях, займав посаду секретаря, п’ятдесятилітнім прийняв сан священика. Молодим Лопе де Вега втратив дружину і дітей, поневірявся в пошуках заробітків. Незважаючи на численні особисті трагедії, він був винятково працездатним, працював у жанрах поезії, писав романси, сонети тощо. Проте головним його доробком були драматичні твори, яких сам автор нарахував півтори тисячі, хоча дослідники вважають, що їх було набагато більше. На жаль, більшість драм Лопе де Веги втрачені, до нашого часу дійшло 426 комедій і 42 релігійні п’єси (ауто).

Теоретичні питання драми Лопе де Вега виклав у спеціальному трактаті “Про нове мистецтво писати комедії у наш час” (1609), де письменник полемізує з приводу суворого поділу жанрів на “високі” (трагедія) і “низькі” (комедія), щодо правила трьох єдностей (дії, місця і часу) тощо. Отже, у цьому трактаті автор заклав основи народної національної драми, яких дотримувався у власній творчості.

У Лопе де Веги є твори на соціально-політичні теми, на теми історичні і приватно-побутові. Серед найвідоміших його драм - “Дівчина з глечиком”, “Учитель танців”, “Фуенте Овехуна” (“Овеча криниця”) та блискуча комедія “Собака на сіні”. В останній розповідається про те, як справжнє кохання і вірний друг можуть подолати станову прірву між закоханими. Головна героїня комедії - графиня-вдова Діана де Бельфльор покохала власного секретаря-слугу, талановитого і вродливого Теодоро, в якого немає ні шляхетства, ні маєтків. Самій Діані байдуже до станової нерівності, але вона боїться за свою репутацію, адже вельможі її кола обов’язково засудять її за кохання до нерівні. Із трагічної безвиході закоханим допомагає вибратись слуга секретаря, кмітливий Тристан, який переконує старого графа Лудовіко, що Теодоро - його справжній син, якого колись викрали із родини і який також шукає батька. Проте чесний Теодоро не може жити обманом і признається коханій графині у своєму справжньому простому походженні, але Діані це не заважає піти з ним під вінець, бо для неї були головними почуття, а не шляхетські титули. Головне, щоб знайомі вельможі насправді повірили у красиву вигадку і не осудили її заміжжя. Комедія має таку назву, бо закохана графиня, справді, як собака на сіні, не може вийти заміж за свого слугу і відпустити його від себе не спроможна (собака в такому випадку і сіна не їсть, і нікого до нього не підпускає).

Лопе де Вега мав багато послідовників, серед них - Тірсо де Моліна, Хуан Луїс деАларкон, Гільєн де Кастро та інші.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.