Література французького Просвітництва XVIII століття - Просвітництво у країнах Західної Європи

На відміну від англійського Просвітництва, яке сформувалося після завершення у XVIII столітті буржуазної революції, Просвітництво у Франції розвивалося в умовах революційних настроїв і боротьби буржуазії і простого народу проти монархії і феодалізму. Ці настрої і боротьба постійно зростали, тому й французька література XVIII ст. відзначалася сильним громадянським пафосом і волелюбними настроями. Французьке Просвітництво мало риси енциклопедичності, бо більшість письменників були фахівцями в галузях гуманітарних і природничих наук, зверталися до питань естетики, літературної критики, філософії та родинної й суспільної моралі. Французьке Просвітництво ще називають добою філософів, адже саме тоді виникла так звана “наукова поезія” - великі поетичні твори описово-повчального характеру, філософські поеми тощо. Важливим етапом у розвитку французької драматургії стала творчість Вольтера, який вклав у класичні форми актуальний, злободенний зміст та наповнив драму суспільною і філософською проблематикою. У розвитку комедії окреслилися тенденції до посилення повчальних моментів. Виникає жанр “серйозної комедії” та її різновид - “слізна комедія”, з другої половини XVIII століття комедія набуває рис сатиричного памфлету.

В історії літератури французького Просвітництва виділяють два періоди: перший - від початку до середини XVIII ст., коли набули великого значення твори М. Монтеск’є та Вольтера, і другий період - друга половина століття, коли стали відомими імена Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Бомарше та інших.

Просвітитель Вольтер (1694-1778), справжнє ім’я якого Франсуа Марі Аруе, поставив свою літературну і публіцистичну творчість на службу єдиній меті - викриттю монархії з її деспотизмом, критиці аристократичного свавілля і церковної нетерпимості. Працюючи у найрізноманітніших жанрах, Вольтер наклав відбиток своєї думки на увесь просвітницьких рух. Освіта, здобута в єзуїтському коледжі, його не задовольнила. Уведений в аристократичні кола, він прославився дотепністю, гострим розумом, в’їдливістю, за що навіть посидів у Бастилії, де працював над поемою про Генріха IV і трагедією “Едіп”. Цей твір і прославив автора під іменем Вольтер, відтоді його почали вважати наступником Корнеля і Расіна, найсильнішим трагічним поетом Франції. Стосунки Вольтера з аристократами були непростими, бо він часто викликав їх невдоволення, за що отримував великі та дрібні помсти, навіть ув’язнення.

Висланий за межі Франції, Вольтер певний час (три роки) перебував в Англії, де помітив низку переваг у політичному та економічному житті країни, адже там діяла конституція і був парламент, які обмежували королівську владу. У вигнанні Вольтер завершив поему “Генріада”, “Історію Карла ХІІ”. Були задумані (і дописані вже у Франції) трагедії “Брут”, “Смерть Цезаря”, “Еріфіла” та інші. Вольтер прагнув досягти фінансової незалежності, яка б дала йому можливість друкувати свої твори за кордоном і не зважати на цензуру в рідній країні.

Великий скандал спричинила книга Вольтера “Листи, написані з Лондона, про англійців”, де, порівнюючи суспільне життя в Англії та Франції, автор викривав релігійну нетерпимість і феодальні порядки на своїй батьківщині. Видавець книги за те, що посмів її надрукувати, потрапив у Бастилію, твір був спалений за рішенням парламенту, а сам автор урятувався втечею з Парижа.

За життя Вольтер написав 27 трагедій і 25 комедій. Він виявив себе новатором театру - запровадив масові сцени, змінні декорації тощо, часто він і сам виступав на сцені. Найяскравішим із прозових творів того часу став “Задіг” - одна із філософських повістей, призначених для читання в салоні Вольтерової приятельки і прихильниці маркізи дю Шатле, яка часто захищала і переховувала Вольтера від гніву можновладців. Фаворитка короля Людовіка XV маркіза Помпадур ставилася до письменника прихильно і намагалася наблизити його до королівського двору, вона посприяла тому, що Вольтерові замовили оперу “Принцеса Наваррська”, яку сам автор назвав “балаганним фарсом”, але яка принесла йому славу у придворних колах, різні королівські милості, придворний титул і членство у Французькій Академії. Однак за спроби загравання із сильними світу письменник знову був покараний, внаслідок чого йому знову довелось залишити двір і Париж.

Три роки Вольтер провів при дворі прусського короля Фрідріха ІІ, де письменник написав працю “Доба Луї XIV. XVIII століття”, у якій містилися характеристики монархів і політиків XVII століття. Конфлікт із прусським монархом змусив Вольтера покинути країну.

Вольтер став співробітником “Енциклопедії” Дідро та д’Аламбера, вів жваве листування з монархами різних держав. Оселившись на кордоні між Францією і Швейцарією, написав низку нових філософських повістей, зокрема “Кандід”, “Простодушний” та ін., працював над “Філософським словником”. Ім’я письменника зумовило появу слова “вольтер’янство”, що означало “безстрашне вільнодумство і волелюбність”.

Політичним ідеалом Вольтера-просвітника стала освічена монархія, він розробляв основні принципи просвітницького класицизму, які найповніше проявились у його драматичних творах. Вольтер звертався до етичних проблем, розробляв античні, східні та середньовічні сюжети, активно вводив у дію простонародних героїв (“Семираміда”, “Орест”, “Китайський сирота”, “Закони Міноса” тощо). Не позбавлені впливу просвітницького класицизму і прозові твори Вольтера, в яких переважає певні філософська ідея, яка ілюструється художнім сюжетом.

На другому етапі французького Просвітництва стало відомим ім’я Дені Дідро (1713-1784), який також вважав, що поет має бути філософом. Один із його перших творів “Філософські думки”, де йшлось про незгоду автора із вірою в дива та з аскетичним придушенням плоті, був знищений. За інший твір “Лист про сліпих для повчання зрячим”, де були висловлені атеїстичні думки, письменник був ув’язнений. Багато років життя і зусиль Дідро віддав грандіозній праці: разом з д’Аламбером він майже тридцять років трудився над виданням багатотомного твору - “Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв та ремесел” (35 томів), участь у роботі над енциклопедією брали найвидатніші інтелектуали Франції. Певний час Дені Дідро прожив у Росії, де продав свою власну бібліотеку цариці Катерині ІІ, і вважав цю країну батьківщиною моральних принципів.

Д. Дідро був відомий і як драматург, багато уваги він приділяв теорії театру і драматургії. Цим проблемам були присвячені твори “Бесіда”, “Роздуми про драматичну поезію”, “Парадокс про актора” та інші. Перша п’єса Дідро “Побічний син” успіху не мала, наступна - “Батько родини” - була успішною. Справжнє визнання письменникові принесли його прозові твори - роман “Нескромні скарби”, “Два приятелі з Бурбони”, “Черниця”, “Жак Фаталіст та його Пан”, “Небіж Рамо”. Найбільш глибоко проблема свободи особистості була порушена в романі “Жак Фаталіст та його Пан”, у якому були подані яскраві картини реального світу. Вершиною художньої прози Дідро стала філософська повість “Небіж Рамо”, головний герой якої мав реального прототипа - обдаровану, але ліниву і нерозважливу людину, чоловіка, який пробував свої сили в музиці, у поезії, але назавжди залишився інтелігентним жебраком. Зміст твору - це розмова анонімного Філософа з героєм Рамо, у якій Рамо висловлюється цинічно, розпусно, зухвало, демонструє так звану “розірвану свідомість”.

Літературна творчість Дідро була зумовлена його філософсько-естетичними поглядами, він заклав основи реалістичного стилю, який знайшов свій подальший успішний розвиток у творчості Бальзака.

Одним із найвидатніших сентименталістів доби Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712-1778), автор знаменитого роману “Юлія, або Нова Елоїза”, який називають енциклопедією руссоїзму, де проблеми вирішуються за принципом “уяви серця”. Роман має форму листів і розповідає про кохання Юлії до бідного вчителя, а потім про її доброчесний шлюб без пристрасного кохання, за бажанням родини.

Найяскравішим драматургом XVIII ст. у Франції був П’єр Огюстен Карон де Бомарше (1732-1799) - літературний батько улюбленця театральних фанатів, балакуна і пройдисвіта Фігаро. Найвідоміші комедії Бомарше - “Севільський цирюльник”, “Весілля Фігаро”. Ці твори розповідали про любовні походеньки та інтриги зі щасливим кінцем, а головний герой, веселий хитрун Фігаро втілював риси представника демократичних суспільних верств, який, сміючись, викривав недоліки лицемірного аристократичного світу. Комедії Бомарше надихнули композиторів Россіні і Моцарта на створення однойменних опер.