Реалізм у французькій літературі ХІХ століття - Реалізм у світовій літературі

Реалізм у французькій літературі ХІХ століття - Реалізм у світовій літературі

Французький реалізм ХІХ століття у своєму розвитку пройшов два етапи: перший етап - 20-ті-40-ві роки, коли спостерігалися становлення і розквіт реалізму як провідного напряму в літературі (Беранже, Стендаль, Меріме, Бальзак), і другий етап - 50-70-ті роки, пов’язані з ім’ям Флобера як спадкоємця бальзаківсько-стендалівського типу і попередника “натуралістичного реалізму” школи Золя. Найпоширенішими жанрами у французькому реалізмі були пісня (творчість Беранже), соціальний роман (Бальзак і Стендаль), новела (Меріме).

Становлення реалізму відбулось у другій половині 20-х років, коли провідну роль у літературному процесі відігравали романтики. Поруч із ними в річищі романтизму почали свій творчий шлях Меріме, Стендаль і Бальзак, які також приєднались до боротьби із класицизмом. Проте після революції 1830 року шляхи романтиків і реалістів розійшлися, що відобразилося у полеміці початку 30-х років, коли з’явилися дві критичні статті Бальзака (про драму Гюго “Ернані” і праця “Романтичні акафісти”). Цей період був особливий тим, що романтики, залишаючись на позиціях естетики романтизму, успішно засвоювали художні відкриття реалістів (особливо Бальзака), а реалісти, підтримувані романтиками, раділи кожному художньому здобутку своїх попередників (стосунки Бальзака з Гюго і Жорж Санд є цьому доказом).

Реалісти другої половини ХІХ століття дорікали своїм попередникам-реалістам “залишковим романтизмом” (культом екзотики, пристрастю до показу яскравих індивідуальностей і винятково сильних пристрастей тощо). Бальзакові, наприклад, дорікали схильністю до авантюрних сюжетів (“Історія тринадцяти”), до використання прийомів фантастики у філософських творах (“Шагренева шкіра”). Реалізм другого періоду представлений творчістю Гюстава Флобера, де відбувся остаточний розрив із романтичною традицією. І хоч головним об’єктом художнього відображення залишалася дійсність, змінилися принципи і масштаби цього відображення. На зміну яскравим індивідуальностям, героям романтичного роману 2030-х років приходять звичайні, нічим не примітні люди, а найприкметнішою подією їх життя стає подружня зрада. Якщо Бальзак, Стендаль, Меріме цікавилися долею світу, за образним висловом Бальзака, “мацали пульс своєї доби, відчували її хвороби, спостерігали її фізіономію”, тобто почували себе художниками, залученими в життя сучасності, то Флобер, наприклад, демонстрував принципову відчуженість від неприйнятної для нього дійсності, проте завжди залишався її суворим і об’єктивним суддею-аналітиком.

Період класичного реалізму не лише у французькій, а й у європейській літературі відкрила творчість Стендаля (1783-1842), справжнє ім’я якого - Анрі Марі Бейль. Саме він відтворив основні принципи реалізму. Енергійний і діяльний, він багато часу віддав військовим кампаніям, брав участь у наполеонівському поході, зокрема і в битві під Бородіно. Після відречення імператора майбутній письменник переїхав на певний час в Італію, де зайнявся літературною творчістю. Книга “Рим, Неаполь і Флоренція” (1817) вийшла під псевдонімом Стендаль, а трактат “Про любов” (1822) свідчив про схильність автора до самоаналізу. Сам Стендаль вважав себе романтиком, у пафлеті “Расін і Шекспір” він виступав на захист романтизму. У 1823 році Стендаль написав біографію композитора Россіні, пізніше склав путівник “Прогулянки по Риму” і цілу серію оглядових статей. Одна із його перших “Італійських хронік” - новела “Ваніна Ваніні”.

Своєрідність творчої індивідуальності Стендаля полягає у створеному ним типі соціально-психологічного роману. Першим був роман “Арманс”, наступним - “Червоне і чорне”, який мав підзаголовок “Хроніка ХІХ століття”. Герой роману Жюльєн Сорель мав реального прототипа, який був засуджений і страчений за убивство коханки. Епізод карної хроніки став у Стендаля трагедією талановитої особистості, яка не знайшла свого місця в епоху Реставрації.

Стендаль видав низку “Італійських хронік” (1837-1839), написав ряд автобіографічних книг, найкраща з яких - “Життя Анрі Брюлара”. Під час численних відпусток письменник подорожував Францією і згодом опублікував свої спостереження й коментарі у книзі “Записки туриста”. Великим твором Стендаля вважається “Пармський монастир”, де вперше в історії світової літератури війну було показано із суто реалістичних позицій, особливе враження на читача справляли батальні сцени, зокрема битва під Ватерлоо, побачена очима майже випадкового її учасника - розгубленого юнака. Цей твір був високо оцінений і сучасниками, і наступниками - колегами письменника, які помітили в ньому нове бачення війни.

Перед талантом Стендаля схилявся його друг Проспер Меріме (1803-1870). Приклад Стендаля і реальні обставини життя сприяли формуванню його творчого стилю - суворо реалістичного, іронічного, з певною часткою цинізму. Творчість Меріме мала три періоди. Перший період був позначений впливом романтиків, схильністю письменника до літературної містифікації, адже перша книга “Театр Клари Гасуль” була видана Меріме за твір невідомої іспанської поетеси, а друга (збірка балад “Гузла”) - теж приховувала справжнього автора.

У роки другого періоду своєї творчості Меріме звернувся до історичної тематики. Саме тоді він написав роман “Хроніка царювання Карла ІХ” та історичну драму “Жакерія”, в якій він звертається до подій чотирнадцятого століття. Упродовж третього періоду Меріме писав реалістичні новели, пройняті глибоким песимізмом, для яких була характерна пильна увага до деталей і повна безпристрасність. У новелах Меріме прагнув через одиничну подію показати характерну закономірність історії цілих народів. Шедевром його новелістичної майстерності стала новела “Матео Фальконе”, центральною подією якої стало покарання сина смертю за зраду. Корсиканські звичаї, кривава вендета, сильні характери присутні також у новелі “Коломба”. Меріме як новелісту були близькими мужні, цілісні, пристрасні натури, вони діють у творах “Таманго”, “Етруська ваза”, “Взяття редуту”. Тонкий психолог, Меріме показав недоліки і лицемірство аристократії у новелах “Подвійна помилка” і “Арсена Гійо”. Найвідомішою стала його новела “Кармен”, де автор реалістично описує звичаї циган і автохтонного народу басків. Меріме належать праці з історії, археології, мистецтвознавства, деякі з них присвячені українській історії - “Українські козаки”, “Богдан Хмельницький” та інші.

Вершиною в розвитку західноєвропейського реалізму стала творчість Оноре де Бальзака (1799-1850). Славу і визнання письменникові після десяти років творчих пошуків приніс роман “Шуани, або Бретань у 1799 р.”. Потім була серія замальовок із приватного життя під назвою “Фізіологія шлюбу”, а за ним - прославлений роман “Шагренева шкіра”, сюжет якого запозичений із “Тисячі й однієї ночі”. Притчева історія про шматок шкіри, який виконує бажання власника і при цьому стискається і скорочує життя свого господаря, має філософський і символічний зміст. Цей роман, як і багато інших творів Бальзака, присвячений темі втрачених ілюзій, адже коли головний герой має все і все може, він втрачає всі мрії і бажання, не має сенсу жити взагалі. Темі влади грошей присвячені відомі повісті “Гобсек”, “Євгенія Гранде”. У романі “Батько Горіо” Бальзак створив образ Растіньяка, який пройшов через різні романи циклу “Людська комедія” і набув значення соціальної успішності і кар’єризму. Простий хлопець здобув у Парижі хорошу освіту, став багатим і успішним, членом кабінету міністрів - завоював Париж, але втратив себе самого, перетворився на бездушного егоїста, бо інші в Парижі не виживають.

Про закони жорстокої конкуренції і виснажливу фатальну боротьбу з вищим світом ідеться у романі “Втрачені ілюзії”. У характерах своїх героїв Бальзак виділяє панівну манію - пристрасть. Так, Гранде накопичує гроші і коштовності, Гобсек - збільшує банківські рахунки і розоряє аристократів- марнотратників, Горіо - служить інтересам і примхам егоїстичних дочок.

У 1834-1836 роках Бальзак видав дванадцять томів творів “Етюди про звичаї ХІХ століття”. У 1840-1841 роках він приймає рішення про узагальнення свого доробку під назвою “Людська комедія”, яку ще називають “комедією грошей”. Свою працю Бальзак розділив на окремі частини: “Етюди про звичаї”, “Фізіологічні етюди”, “Аналітичні етюди”. У свою чергу, “Етюди про звичаї” він поділив на “Сцени приватного життя”, “Сцени провінційного життя”, “Сцени політичного життя”, “Сцени воєнного життя”, “Сцени сільського життя”. Таким чином письменник подав величезну панораму усієї Франції періоду первісного накопичення капіталу. Бальзак планував створити пам’ятку історії звичаїв свого часу, написати сто сорок три романи, але встиг закінчити лише дев’яносто п’ять.

Новий етап розвитку реалізму пов’язаний з іменем Гюстава Флобера (1821-1880), який вважав себе учнем Бальзака. Ранні його оповідання були написані у романтичній манері, ішлось у них про жахи, кошмари, сердечні трагедії. Його символістська філософська драма “Спокуса святого Антонія” була сповнена песимізму. Ще в юності Флобер задумав створити “Лексикон прописних істин” - збірку, над якою працював усе життя. У душі Флобера існували у постійному конфлікті реаліст і романтик. Він сподівався їх примирити у першому великому творі “Виховання почуттів”, але марно. Життєвим принципом письменника була відстороненість від суспільних конфліктів, об’єктивне письмо. На його думку, час краси минув, а реальний світ забарвлений кольором плісняви.

Першим твором, у якому виявились світогляд і естетичні принципи зрілого Флобера, став роман “Пані Боварі” (1856), над яким автор працював п’ять років. “Провінційні звичаї” - такий підзаголовок мав твір, який, з одного боку, вважається високим зразком літератури, а з іншого - привів письменника на лаву підсудних нібито за аморальність. “Пані Боварі - це я”, - сказав Флобер про самого себе. У постаті головної героїні Емми Боварі він втілив особисту недугу - мрію про інше життя, якого насправді немає, любовне сп’яніння. Пані Боварі - постать і нещасна, і егоїстична: провінційна дівчина, вона намріяла собі красиве, романтичне, багате і безтурботне життя, а потрапила в буденний світ, який її гнітив і від якого вона прагнула втекти в любовні стосунки, забувши про маленьку дочку і відданого їй чоловіка.

Роман “Саламбо” - історичний твір, в основу якого покладено реальні події, що відбувались у Карфагені в епоху Пунічних війн. Флоберові належать романи “Він”, “Історія солдата” (в основі яких - стосунки письменника із його коханою, Луїзою Колле), повість “Проста душа”, незакінчений роман “Бувар і Пекюше” та інші.

Одним із найвизначніших майстрів французького реалізму ХІХ століття є наступник Бальзака і учень Флобера Гі де Мопассан (1850-1893) - неперевершений новеліст свого часу, засновник так званої “психологічної новели”. Серед творчих принципів, яких письменник дотримувався впродовж життя, були такі: не з’ясовувати психології героя, не викладати подробиць, не коментувати і не оцінювати. Одним із ранніх творів Мопассана була п’єса у віршах “У старі роки”, а успіх прийшов до молодого письменника з колективною збіркою “Меданські вечори”, де була вміщена його знаменита “Пампушка”. Самостійними збірками Мопассана були “Заклад Тельє” і “Мадемаузель Фіфі”, а далі світ побачив його перший роман “Життя”. У 1884 році з’явилися три збірки прекрасних новел Мопассана “Місячне сяйво”, “Сестри Рондолі”, “Міс Гаррієт”, а також книга подорожніх нотаток “Під сонцем”, згодом побачили світ збірки “Нетта”, “Казки дня і ночі”, “Туан” і, нарешті, найвідоміший твір письменника - роман “Любий друг”. Багато хто небезпідставно ототожнював героя твору Жоржа Дюруа - любого друга - із самим автором, адже у них було чимало спільного - зовнішність, кар’єризм, любов до рідного краю, атеїзм, страх перед смертю, яскраво виражена сексуальність, зневага до жінок. Упродовж 1887-1888 років Мопассан надрукував романи “Монт-Оріоль”, “П’єр і Жан”, напівавтобіографічний твір “На воді”, збірки новел “Орля” і “Обранець пані Гюссон”, закінчив роман “Сильна як смерть”.

Загалом Мопассан написав шість романів і близько трьох сотень новел. В останні роки життя письменник страждав від нервових розладів, нав’язливих ідей і галюцинацій, які закінчилися божевіллям і смертю у спеціальній паризькій клініці. Новели Мопассана різноманітні і за тематикою, і за жанрами (новела-анекдот, новела-памфлет, новела-сповідь, новела характерів тощо). Вони дають вичерпне уявлення про французьке суспільство кінця ХІХ століття, виявляють багато соціальних і психологічних типів і характерів.

У другій половині ХІХ - на початку ХХ століття одним із найважливіших літературних явищ став натуралізм, який виявився у творчості Е. Золя, братів Гонкурів, інших письменників.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.