Цю статтю я призначив спочатку для варшавського «Огнива». На жаль, як кажуть німці, я робив розрахунок без корчмаря. Адже забув про професійних та урядових ритуальних убивць вільної людської думки. Мені самому здавалося, що в статті немає нічого образливого чи такого, що ганьбить когось або щось; однак гостре око знавця людських сердець виявило цілі уривки, неможливі з погляду «страху Божого» та бездоганної «правомисності». Внаслідок цього лише початок моєї статті зміг з’явитися в першому номері «Огнива» за 1904 рік, хоча й тут уже викинули два досить значні уривки. Згодом пан цензор вилучав не лише слова, вирази та уривки, а й цілі шпальти понад сто рядків. Безсумнівно, завдяки цим операціям моя стаття набула рис невинності та «пристойності», обов’язкової, на думку цензорів, для кожного, хто пише. Однак редакція не могла годувати читачів рештками та обрізками, між якими майже не було б жодного зв’язку; тому мусила, під тиском вищої сили (vis major), призупинити друк статті та повернути мені рукопис.
Мені не залишається нічого іншого, як від щирої душі подякувати пану цензору за його старанність та за його зусилля у привчанні мене до сірого та безбарвного способу писання. А щоб знали й пізніше, які саме дбайливці всевладно господарювали в певній частині Центральної Європи на початку XX століття, я вирішив надрукувати статтю там, куди вже не сягає рука милих опікунів. При цьому я точно й детально вказую всі місця та уривки, вилучені цензором.
Я прагнув би «увічнити» також ім’я мого дбайливого опікуна. Однак не роблю цього, оскільки, по-перше, це шляхетне ім’я нібито не дійшло до мого відома, а по-друге, не хотів би ображати скромність цього чоловіка, яка, безперечно, дорівнює його безкорисливій турботі про суспільне благо. Стільки лише певне, що це цензор за переконанням, цензор з «Божої ласки».
А може, цей достойник, як представник привілейованої «білої раси», зарахував мене до «жовтих», яких слід душити з такою ж беззастережною «лицарськістю», з якою його співрасові за «білістю» та товщиною шкіри влаштовують походи проти інших «рас» у Вжесні, в Познані, в Благовєщенську, в Африці, в Крожах, в Кишиневі, в Вірменії, в Фінляндії, в «Привіслянському краї», в Китаї, на Філіппінах, на Суматрі, в Петербурзі та… де трапиться.
I
Вимовляючи або лише усвідомлюючи слово *здичавіння*, ми, звісно, думаємо, що щось не-дике стає диким. Однак я вживаю тут це слово в дещо ширшому значенні, пов’язуючи його не лише з переходом зі стану не-дикості до стану дикості, а й зі збільшенням та посиленням уже існуючої дикості. Отже, поширює здичавіння не лише той, хто людину не-дику перетворює на дику, а й той, хто сприяє розростанню та закріпленню вже існуючих зародків або проявів дикості.
Що ж таке дикість на відміну від не-дикості?
Спробуймо відповісти на це питання.
У своїх «Неопортуністичних думках» (Краків, 1898) я, серед іншого, помістив такий афоризм (№ 101):
«Якщо існує справжній прогрес у житті людства, то чи не можна було б виразити його формулою, що він є повільним переходом від стану *стадно-егоїстичного* до стану *соціально-індивідуального*?»
У цій формулі міститься, на мою думку, також часткове визначення поступового зменшення дикості, яке спостерігається в історії людського роду, що вдосконалюється. Егоїзм у своїх грубих, брутальних проявах є чинником рішуче антисоціальним, тобто протисуспільним. Стадне життя, чи то зовсім вільне, чи то навіть організоване, унеможливлює, а принаймні надзвичайно ускладнює індивідуальний розвиток одиниць. Лише справжній індивідуалізм, як дедалі свідоміший внутрішній розвиток особистостей, розвиток, поєднаний з критичною оцінкою та розумінням ставлення власного *я* до інших особистостей, лише справжній індивідуалізм може бути узгоджений з усебічним суспільним, не-стадним життям. Суспільством, у цьому вищому значенні цього слова, ми можемо назвати лише об’єднання, або добровільне, або ж, хоча незалежне від волі одиниць, то проте зводить деспотизм більшості у сфері вірувань та переконань до можливого *мінімуму*, а натомість знаходить у спільній праці, тобто в кооперації, справжню запоруку створення *максимуму* добробуту як для загалу, так і для окремих членів.
Суспільна стадність, тобто стадо замість суспільства, а також керування одиницями суто егоїстичними спонуками на короткий термін характеризують стан дикості; у міру ж віддалення від цього стану дикості виникає справжня людська спільнота, тобто суспільна свідомість, а водночас посилюється індивідуальність. У будь-якому разі так співвідноситься дикість з не-дикістю, як стадо з суспільством або як імпульсивно егоїстична особа з індивідуально розвиненою особою.
Ми знаємо людські громади, що живуть виключно стадним життям, без суспільної свідомості. Ми знаємо також, навіть у частково усвідомлених суспільствах, абсолютно диких індивідів, тобто таких, що керуються лише тимчасовими егоїстичними спонуками. Проте досі ніде не було людських громад, що жили б лише усвідомленим суспільним життям, з повним усуненням дикості; так само, навіть у найбільш «цивілізованих», тобто найменш диких суспільствах, немає бездоганно індивідуалізованих та етично усвідомлених індивідів, тобто таких, що за певних умов не могли б стати дикими.
Навіть у суспільствах найновішої формації, у суспільствах нібито найбільш віддалених від стану дикості, постійно й безперервно існують інституції, корпорації та звичаї, що дихають дикістю та варварством, знижуючи людство до передлюдського стану (якщо «людяність» і «людство» ми тимчасово візьмемо у шляхетному значенні цих слів). У кожній же людині, хоч би навіть найвище розвиненій розумово й морально, дрімають дикі інстинкти, які за сприятливих обставин вибухають з нестримною силою і зводять «вершки» інтелігенції та «пана творіння» до стану розлюченої двоногої бестії.
До ряду абсолютно диких індивідів, тобто таких, що керуються лише минущими або час від часу, більш-менш періодично повертаючимися егоїстичними спонуками, належать насамперед «жорстокі та кровожерні типи», характеристикою яких займається пан Л. Кшивицький у кількох останніх номерах «Огнива» за 1903 рік. Далі сюди належать: люди, офіційно визнані божевільними, а також усілякі виродки та розбещенці, хоча б навіть піднесені до рангу «надлюдей». Кадри цієї останньої категорії поповнюються також тими митцями та поетами, у яких розпусний імпресіонізм та вибуховість становлять головні мотиви творчості.
Часткова дикість може бути властива навіть індивідам, що стоять дуже високо в розумовому, культурному та етичному плані. Так, наприклад, вона йде в парі з непослідовністю, з відсутністю відчуття, що зобов’язаний робити практичні висновки зі своїх теоретичних переконань, що саме в цій сфері *noblesse oblige*. Необхідною рисою не-дикості тут є узгодженість із собою, цілісність та єдність натури, узгодженість поведінки з переконаннями. Вчений, хоч би навіть з наймогутнішим розумом, якщо водночас є шовіністом і бере участь у переслідуванні та винищенні когось, мусить вважатися диким.
Дикість суспільства підтримують усі інституції, що прагнуть кровопролиття, розпалювання ненависті, інституції, засновані на манії величі та манії переслідування, інституції, які поставили собі за завдання придушення та вбивство індивідуальності, професійне та урочисте виконання помсти, позбавлення життя та свободи.
Ще не так давно1 ми, «цивілізовані європейці», палили відьом, легально катували, а сьогодні з подвоєною силою переслідуємо людей як за їхні переконання, так і за їхнє походження, за їхню приналежність до тієї чи іншої національності, до того чи іншого віросповідання. Хіба це не дикість і «дикість» у всіх значеннях цього слова?
В історії поступового переходу людських громад від стану дикості до відносної не-дикості ми можемо розрізнити три головні фази розвитку:
) Абсолютна дикість, без жодної організації, без жодного вишколу, а щонайбільше тимчасово сформовані банди та вільні стада двоногих бестій.
) Організована дикість, де один хапає інших за чуба, а інші йому підкоряються. Деякі людські маси застигли в цьому стані; це натовпи, для яких єдиним гальмом є страх і кара, чи то в теперішньому, чи то в майбутньому житті, натовпи, що являють собою отару з пастухом.
) На тлі організованої дикості тут і там виникають вільні та добровільні союзи, союзи, засновані на посиленні індивідуалізму одиниць, на улогічненні мислення, що йде рука в руку зі зростанням почуття справедливості, а також на усвідомленні розумного ставлення індивіда до соціалізованої групи.
У першу добу розвитку, у стані абсолютної дикості, техніка та промисловість можуть розвиватися лише зародково. Натомість у фазі організованої дикості техніка, промисловість і взагалі економічне виробництво можуть дедалі швидше досягати найвищого ступеня досконалості, а попри це, спрямовуючись у бік гноблення, придушення, винищення, підтримання соціальної несправедливості та міжетнічної й міжконфесійної ненависті, чудово узгоджуватися з дикістю мислення та волі. Якщо найновіші засоби комунікації2 служать для полегшення ідолопоклонницьких «паломництв», якщо найновіші шкільні методи використовуються для вдягання цілих людських громад в одноманітний мундир стадних вірувань та «переконань», то це, мабуть, зловживання технікою та винаходами з метою підтримання дикості.
Не можна заперечити, що й у цій сфері, у сфері найбільш занедбаній і яка залишається десь далеко позаду розвитку техніки, тобто у сфері мислення та етики, людство прогресує, але цей прогрес відбувається зиґзаґами: зробивши два кроки вперед, ми відступаємо на один крок назад3.
II
Повне усунення дикості думки та волі є неможливим, хоча б просто з огляду на наше походження. Ми є подальшою ланкою диких предків, диких устроїв, диких вірувань. У наших фізіологічних та духовних організмах і повинні залишатися, у найдальших поколіннях, пережитки дикості предків. Ці пережитки, хоча б навіть зведені до стану зникнення, до *мінімуму*, тліють у нас як жаринка, яка, роздмухана відповідним чином, може стати зародком нового полум’я.
Предок-людожер убивав «ближніх» для втамування голоду, а сам акт різання або ж душіння приносив йому реальну насолоду, насолоду людини, що досягає мети. Нащадок людожера втамовує голод іншим способом, але попри це він успадковує жагу крові та вбивства, а сам акт проведення ножем по чужому горлу або ж катування будь-яким способом, саме «мистецтво заради мистецтва», «жертва заради жертви», може викликати в ньому насолодні мурашки канібала. Така людина стає або невизнаним «правом» убивцею та душителем, або ж добровільним катом, а хоча б лише чоловіком, що легально підписує смертні вироки. Хто ж ані не рубає, ані не вішає власноруч, ані не підписує смертних вироків, той насолоджується переслідуванням та гнобленням людей іншого «стану», людей, що належать до інших національностей, до інших «віросповідань», людей інших «переконань», взагалі людей, що інакше виглядають, інакше говорять та інакше «мислять», що, звісно, становить модифіковану та пом’якшену форму психічної спадщини від людожерів.
М’ясоїдний предок мусив для втамування голоду власноруч різати та розчленовувати поїдану тварину, а відчуття втамування голоду поєднувалося, звісно, з блаженним відчуттям досягнення реальної мети, а отже, з надзвичайно приємним відчуттям. Це відчуття задоволення, яке відчував предок під час акту вбивства тварин, призначених для поїдання, може шляхом спадковості передаватися найпізнішим нащадкам, які, спонукувані ним, стають професійними м’ясниками, катами, а в найкращому разі – мучителями тварин. Також у «шляхетних видах спорту» мисливства та аматорського рибальства знаходить собі вихід успадкована від предків кровожерність та жага знущання.
Відкриття вогню та можливості добування його тертям твердих трісок дерева було величезною подією, що наповнювала душі наших «диких» предків невимовною насолодою та вдячністю до «бога Вогню». Сьогоднішній піроман, тобто палій за вродженими потягами, успадкував від предків той насолодний трепет, хоча в житті для нього бракує реальних підстав. Один з професорів Варшавського університету, нині покійний М. К., зізнався мені, що якби не гальмо освіти та страху покарання, він би пристрасно підпалював; адже вигляд пожежі наповнював його невимовною насолодою.
На початкових етапах соціалізації чоловічі члени організованих орд могли заволодівати жінками переважно20 лише за допомогою насильства, уявлення про яке асоціювалося з уявленням про певний вид насолоди. Спадковістю почуттів та емоцій у напрямку статевої однорідності слід пояснювати той факт, що навіть в інтелектуальній сфері ми зустрічаємо стільки ґвалтівників та аматорів знущань над «слабкою статтю».
Подібно, приймаючи таку ж спадковість у напрямку статевої однорідності, ми зрозуміємо, чому деякі індивіди жіночої статі, попри принципове обурення та відразу до ґвалтівників, однак відчувають певну дику приємність, підкоряючись насильству та знущанню.
У сьогоднішньому «клептомані»4, з непереборним потягом до «привласнення» «чужої власності», як в одній з ланок у ряду успадкованих, а час від часу посилюваних проявів психіки «дикої» людини, просто повторюються емоції та тремтіння, які відчував його предок, що за допомогою «грабунку» та «захоплення» закладав перші основи «священної інституції власності».
А зрештою, хіба й сьогодні немає вже зголоднілих, хіба немає «знедолених», хіба немає поруч з нами наших власних предків?
Більше того, хіба навіть ми самі, піднесені на «вищий щабель» моралі та інтелекту, якби нас позбавили умов, що уможливлюють «шляхетність» почуттів та «глибину» думок, якби нас деградували до становища соціальних паріїв, хіба за таких умов ми не стали б власними предками, що закладають основи власності, запеклими до життя та майна «ближніх»?
Зробімо експеримент. Оберімо кількох вишуканих графів та королевичів, що метають громи на «перевертнів» і з презирством дивляться на «дикий» натовп, бо зголоднілий і позбавлений хліба насущного освіти та цивілізації, помістімо цих паничів на безлюдний острів або ж пустімо їх у море, і будьмо певні, що ці вишукані паничі, без інших засобів харчування, почнуть поїдати один одного, тобто робити замахи вже не на власність, а на життя «ближнього». Взагалі, практикувати «любов до ближнього», тобто, кажучи менш піднесеною, а більш відповідною до дійсності мовою, добровільно не кривдити інших людей, можливо лише при більш-менш ситому шлунку та при даху над головою.
*
Однією з головних рис дикості в інтелектуальній сфері є змішування понять, тоді як виходу зі стану дикості супроводжує розрізнення понять, свідоме мислення, критичне мислення, аналітичне мислення.
Отже, ті графи та королевичі, вважаючи себе обранцями людства, змішують поняття; їм здається, що вони від природи «прекрасні», витончені, шляхетні, розумні тощо. На жаль, вони є всім цим (якщо вони такими є насправді і якщо не обманюють себе щодо своєї досконалості) лише завдяки винятковому привілею. Відберімо їм ті винятково сприятливі умови, і вони стануть, можливо, ще дикішими, ніж індивіди, що належать до зневаженого ними «натовпу». Більше того, навіть нині, навіть у своїй нібито моральній та розумовій перевазі, допускаючи щойно вказане змішування понять, ці пани є хоча б з цього погляду *дикими* у найпростішому значенні цього слова.
У зв’язку зі змішуванням понять, що характеризує стан дикості в розумовому плані, залишається відвертання очей від реальних інтересів, від економічних інтересів, залишається «боротьба за ідеї», за «віросповідання», за національності, за алфавіти, за ліліпутське розбивання яйця, чи то з товстішого, чи то з тоншого кінця, залишається варварство та вандалізм, що винищує інші алфавіти, інші літератури, інші мови, інші віросповідання, інших місцевих богів.5
III
Хоча розумово-моральний, тобто інтелектуально-етичний прогрес виглядає надзвичайно мізерно порівняно з прогресом техніки та мистецтва, проте мусимо визнати, що цей прогрес має місце. А розрізняємо в ньому дві сторони, що розвиваються в тісній залежності одна від одної:
) інтелектуальну, суто розумову сторону;
) моральну, етичну сторону.
Інтелектуальний прогрес полягає насамперед у поступовому переході від змішування понять до їх розрізнення. Моральний же прогрес, удосконалення етики рівнозначне посиленню альтруїзму та суспільних почуттів, а це посилення альтруїзму йде рука в руку з дедалі більшою духовною індивідуалізацією особистостей.
У зв’язку зі зростанням здатності до логічного мислення, у зв’язку зі зростанням здатності порівнювати та робити висновки посилюється також почуття справедливості та співчуття до собі подібних. Чужий біль, чуже страждання переноситься на власну особистість, а це протидіє свідомому завданню болю та страждань. На такому ґрунті виникають та розвиваються нові ідеали, що черпають соки з визнання прав людини, з поваги до людської гідності.
Але реалізації цих ідеалів перешкоджають дикі інстинкти, успадковані від предків, і підтримувані та розпалювані впливом оточення та зловісних умов. Навіть людина, що стоїть на найвищому щаблі розумового та морального розвитку, може, під дією певних фізіологічних чинників або ж під впливом уяви, впасти в певний «настрій» дикий та кровожерний, і таким чином стати в трагічній колізії із самим собою. Адже невідповідність мимовільних потягів та прагнень світогляду індивіда та його переконанням створює для нього справді трагічне становище.
Той, хто прагне зменшення цього трагізму, хто прагне заощадити собі та іншим страждань, які можна усунути, повинен прагнути *або перетворити людей на тварин, які не усвідомлюють, що роблять, або ж*6 до якомога потужнішого усвідомлення, до якомога більшого прогресу свідомості, до повного розквіту логічного мислення та почуття справедливості, і це настільки сильно, щоб ці вищі психічні чинники були здатні протидіяти сліпим інстинктам та потягам. Це ідеал, можливо, недосяжний, але прагнути до нього є обов’язком кожної логічно мислячої та справедливої людини.
У житті кожної людини в певні моменти виступає то один, то інший елемент: то рефлексія і розум, то знову інстинктивна дикість. Спокійне і безтурботне життя, задоволення найперших фізіологічних потреб, наукове, аналітичне роздумування, *свобода від переслідувань і від участі в переслідуваннях*7… все це сприяє перевазі на боці розуму і справедливості. А подібно до звичайного сну, подібно до сп’яніння спиртом або тому подібного, так само будь-яке затьмарення розуму тим чи іншим афектом, тривалим або минущим, або ж його (тобто розуму) відносна слабкість щодо стихійних потягів схиляє до проявів дикості, званої фанатизмом, релігійним шалом, надчутливим патріотизмом, тобто шовінізмом, еротизмом, кровожерністю, войовничістю тощо.
І знову ж таки, подібно до того, як божевільний, який визнає, що він божевільний, знаходиться на шляху до одужання, так і першим кроком до виходу зі стану дикості є визнання, що ми перебуваємо в цьому стані. Я теж визнаю це, і, ймовірно, знайдеться певна, хоч і нечисленна, група людей, які зі мною погодяться.
Визнавши, що ми ще занурені в дикість, ми йдемо далі і стверджуємо, що цю дикість, це здичавіння поширює кожен, хто посилює в нас інстинкти та стихійні пориви, що перебувають у колізії з розумом та почуттям справедливості, і хто вдосконалює для них їхні безпосередні провідники, тобто нервові шляхи нашого організму.
Отже, при нині панівних поглядах та ідеалах, дикість поширює насамперед той, хто підтримує суспільну нужду, хто закріплює та кодифікує суспільну нерівність, хто ставить перешкоди рівноправності статей, «станів», професій, віросповідань та національностей8.
У сфері індивідуального та сімейного життя, а через нього також і суспільного, ефективними чинниками здичавіння досить часто бувають так звані «шлюби з любові», а власне з дурості, тобто шлюби, укладені без огляду на стан здоров’я, вдачу, характер, соціальне становище та економічну продуктивність подружжя. Такі бездумно поєднані пари зазвичай створюють «дике» оточення як для засновників «сімейного гніздечка», так і для вилуплених у ньому пташенят.
До підтримання, а навіть до збільшення дикості можуть призводити навіть інституції, сама назва яких вказує, що вони повинні не поширювати, а навпаки, усувати та викорінювати дикість розуму та почуттів.
Мене, ймовірно, звинуватять9 у єресі шанувальники обов’язкової освіти і викличу в них жах, але попри це дозволю собі стверджувати, що обов’язкова та державна школа виступає одним з найвірніших союзників здичавіння, якщо її наслідки призводять до Вжесні та Гнєзна10.
Але навіть без обов’язковості, завдяки певним виховним — педагогічним та дидактичним — методам, ми можемо вважати школу поширювачкою здичавіння. Такою мусить бути школа з різкою, з биттям по обличчю, з биттям лінійкою по руках, з системою залякування, підглядання, донощицтва тощо. Такою ж мусить бути школа, яка за допомогою відповідно підготовлених підручників «релігії», історії, географії, літератури, граматики тощо підтримує та розвиває з одного боку змішування понять та хаотичність мислення, з іншого ж — «настрій» кровожерний та жадібний до людських жертв, у зв’язку з міжнародною, міжетнічною, міжконфесійною та міжстановою ненавистю.
Таку ж роль поширювачок здичавіння можуть відігравати інституції, що стоять на ще вищому щаблі розумово-суспільного розвитку, аніж школа, а саме: з одного боку, економічні товариства, що мають на меті виробництво та усуспільнення праці, якщо вони при цьому керуються міркуваннями щодо конфесійної чи національної приналежності членів; з іншого ж боку, найвищі наукові інституції даної країни або держави. Щойно заснована академія в Познані мусить поширювати здичавіння, оскільки насамперед, як інституція антисоціальна, підбурює ненависть між мешканцями тієї самої землі й має на меті придушення розумового життя одного з місцевих народів, а відтак, як інституція антиіндивідуальна, вбиває індивідуальність того самого народу, підживлює «національний егоїзм» німецький загалом, а егоїзм кожного німця зокрема, у зв'язку з чим залишається зміцнення неусуспільнення у вищому стилі, але тільки простої німецької стадності[11].
Поширення європейської «культури» в «диких» країнах дорівнює знущанню диких європейців над тубільцями інших «частин світу».
Одне з так сильно і слушно прославлених «здобутків XIX століття», що є в кожному разі значним проявом усуспільнення організованих державно людських громад, а саме західноєвропейський парламентаризм, у певні моменти свого здійснення дає поле для вибухів розгнузданої пристрасті та сприяє зростанню здичавіння, тобто змішання понять, і занепаду відчуття того, що є гідним, а що негідним.
Але навіть те, що продається і купується під етикеткою науки, може оглупляти мізки та сприяти здичанню людських натур. Імпресіоністичне знання, вбирання в себе дріб'язкових відомостей та всіляких універсально-історичних пліток, загалом задоволення марної цікавості та забивання голови без належного освітлення, без розбору, без критики, без розрізнення понять, анітрохи не зменшує традиційної дикості, але навіть робить людей ще більш схильними до прояву цієї дикості в найрізноманітніших напрямках. Прямо ж до здичавіння, тобто до затьмарення розуму та до посилення стихійної вибуховості, веде значна частина щоденної розумової поживи читачів газет і загалом публіцистики.
Нарешті, певного роду література, поезія та мистецтво діють як опіум і гашиш, сп'яняють, вводять розум у стан, що межує з шалом і неспокійним сном, поширюючи тим самим дикість, а в найкращому разі — витончену дикість. Особливо певний відлам романістики відіграє неабияку роль у процесі підтримання та закріплення дикості.
Хто хоч трохи спостерігав за людьми і замислювався над їхньою природою, той знає, що неможливо без затинання відділяти цапів від баранів, злочинців від цнотливих, дурнів від розумних тощо. У кожній майже людині дрімає дурень, шаленець і злочинець, а для їхнього пробудження потрібні лише відповідні умови. Що багатшою, складнішою та багатограннішою є дана особистість, то легше в ній можуть поєднуватися елементи, на перший погляд, зовсім відмінні, як, наприклад, злочинність із високим художнім талантом. Про згоду цих елементів важко говорити; зазвичай один із них переважає і затьмарює інший. Відомо, однак, що так звані *uomini deliquenti*, тобто злочинці від народження, іноді пишуть натхненні поезії, створюють картини, позначені полум'яною фантазією, і загалом заслуговують на увагу естетиків та істориків літератури.
Один із «моральних потвор» другої половини XVIII століття, маркіз де Сад, видавав романи, щоправда, однобічно хтиві та жорстокі, але завжди романи, які читач поглинає з великою цікавістю.
Не так давно12 відомий англійський письменник Оскар Вайлд (сьогодні вже покійний) був засуджений на кілька років каторжних робіт за кричущі «провини» проти так званої13 «моральності».
Достоєвський, один із найгеніальніших романістів-психологів, відзначався певними фізичними рисами, що нагадували злочинця від народження, а навіть14, за власним зізнанням, був від природи жорстоким і хтивим. Він не міг бачити жінки без бажання її. Змальовуючи непересічні характеристики своїх психопатично вироджених героїв, він почувався у своїй стихії. Тому, як це показали деякі кримінальні процеси, його «Преступленіє і наказаніє»15 є улюбленою літературою інтелігентних і напівінтелігентних убивць. Цей роман вивчав той напівосвічений юнак, який кілька років тому в Петербурзі жорстоко вбив кількарічного хлопчика. У цей же роман заглиблювалися вбивці Томашевського, а в деяких, напевно, нечисленних, колах молоді (наприклад, у Петербурзі), особливо молоді роз-естетизованої та роз-декадентської, серйозно вентилюється питання, чи не є обов'язком порядних людей відправляти на той світ «дармоїдів»-лихварів та інші «шкідливі одиниці».
Як камертон посилює властивий йому тон, виданий струною музичного інструмента, так і душі, відповідно налаштовані, звучать *unisono* з «Преступленієм і наказанієм».
Гучний сьогодні Леонід Андреєв просто втішається створенням похмурого, хтивого та кровожерного настрою, а те, що цьому «настрою» супроводжує «філософський песимізм», вже не змінює факту психічного джерела, з якого випливають подібні твори.
Іноді від «витонченої літератури» отримуєш враження, ніби дане суспільство було стадом зухвалих самців і розпущених самиць. Цей відлам белетристики, відлам самчо-самичий, процвітає і буйно розвивається, мабуть, у всіх «цивілізованих народів». Поляки тут анітрохи не поступаються іншим; навпаки, займають почесно одне з місць у першому ряду. І несправедливістю було б тут звинувачувати так званий «реалізм» і «натуралізм» у романі. Перед реалізмом і натуралізмом від найдавніших часів тягнеться через твори витонченої літератури сильно пульсуючий нерв візій, що збуджують чуттєвість у сфері міжстатевих стосунків. Я, мабуть, не помилюся, стверджуючи, що на багатьох представників старшого покоління в їхні молоді роки таким чином іноді діяв навіть невинний Крашевський разом із цілим гуртом сучасних йому романістів.
Проте не можна заперечити, що еротичний елемент зазнав конденсації в останні десятиліття.
Під впливом «Нани» Золя та інших споріднених їй творів з'явився і в польській літературі цілий загін «наністів» і «наністок», у тому числі також «шановних матрон» і «чарівних дівчат», які насолоджувалися малюванням або принаймні дуже прозорими натяками на драстичні сцени, на сцени далеко зайденого «флірту», на сцени зваблення і навіть… ґвалтування. Скільки ж разів при читанні цих «жіночих творів», що торкалися царини порнографії, виникало бажання запитати, чи шановна авторка знає описувані «настрої» та дії активні й пасивні з власного досвіду, чи ж вона їх лише «відчуває» силою своєї уяви.
А були в цьому загоні не тільки «реалістки» і «натуралістки». Одну з перших скрипок тримала певна «литовська діва», дуже ідеальна, дуже побожна і, звісно, діюча за корисною настановою: «і Богові свічка, і чорту коцюба».
Хай там як, ми мали і самчо-самичий «класицизм», і самчо-самичий «романтизм», і самчо-самичий «реалізм», і самчо-самичий «натуралізм», і самчо-самичий «символізм», і самчо-самичий «модернізм», і самчо-самичий «декадентство» і… просто розпусний.
А навіть великий проповідник проти «хіті та розпусти», той майстер слова, чиї твори розходяться тисячами на обох півкулях, скільки ж разів спрямовує уяву читача у сфери, що дуже близько межують, якщо не ідентичні, з «хіттю та розпустою», тобто з еротизмом і з жорстокостями двоногих бестій! Так-то казан горщику дорікає, а сам чорний.
Наші найновіші, серед яких є безсумнівно першорядні таланти, також ідуть второваними шляхами і линуть на крилах уяви до печер, позбавлених світла розуму, занурених у морок психічного сну, зате сповнених виттям і стогоном ґвалтівників і ґвалтованих, винищувачів і винищуваних16. IV
Спонукою до написання цієї статті став для мене чудовий і захопливий роман Жеромського «Попели», який уже досить давно частинами друкується на шпальтах «Tygodnika Ilustrowanego»17. Деякі з останніх номерів «Тижневика», як і деякі давніші, містять зі згаданого роману виключно сцени та картини, перевантажені надто яскравими вибухами «лицарської» любові та згущеним утіленням розрекламованого припису: «люби ближнього свого, як самого себе». Але я не хотів би бути запідозреним у «замаху на свободу мистецтва», і тому почну з роздумів загальнішого характеру.
Різні існують способи осягнення «істини», різні способи пізнання того, що відбувалося у психічно-суспільному світі.
Ми пізнаємо «історичну дійсність», переживаючи її та беручи в ній безпосередню участь.
Ми пізнаємо її також із сухих літописних описів, які є безбарвним протоколюванням того, що діялося. Такі описи дають матеріал для двох інших способів осягнення історичної істини, котрі становлять завдання, з одного боку, вченого-мислителя, а з іншого — митця-поета. Митець схоплює історичну істину в найхарактерніших образах; учений представляє ту саму істину в наукових абстракціях.
Якщо йдеться про Жеромського, то річ ясна, що ми тут маємо справу з істиною, відтвореною художньо. Перед нами першорядний майстер, який згаслу дійсність відчуває й угадує, який воскрешає «попели», який намацав пульс життя минулих епох, який із незрівнянною силою розпалює в нас почуття, що хвилюють душі його героїв, а кількома розчерками пера унаочнює суспільні течії, котрі вирували в глибинах життя поколінь, що давно зійшли в могилу.
А хто все це вміє, той мусить бути першорядним митцем. Здавалося б, що більший митець, то більша його відповідальність… перед суспільством. Я також згоден із думкою, що Жеромський є, можливо, найбільш суспільним з-поміж усіх молодших польських письменників. Пам’ятаймо, однак, що митець — саме як митець, як людина, охоплена нестримним розгоном творення, — хай він буде хоч якнайбільш «суспільним», знає лише одну-єдину відповідальність: відповідальність естетичну.
Лев Толстой висловив думку, що геніальні полководці — це велике лихо для людства. Охоплені поривом свого мілітарного генія, вони невпинно йдуть уперед, ні на що не зважаючи, трощачи все на своєму шляху, знищуючи тисячі людських життів, підриваючи добробут, стримуючи та відкидаючи назад розумовий і моральний розвиток. Насмілюся стверджувати, що художній геній може так само спричиняти шкоду і спустошення, хоч, звісно, у незрівнянно меншій мірі, ніж геній мілітарний. «Тліючий у грудях митців творчий вогонь» може засліплювати їх щодо всіх інших потреб, щодо всіх інших сторін психічно-суспільного життя. Самонавіювання художньою образністю тягне за собою абсолютну однобічність і неосудність даного індивіда в усіх інших відношеннях. Художність пориває й позбавляє творця відчуття меж, паралізуючи водночас його критицизм у сфері логічного мислення та етики. За певної дози морального збочення ми отримуємо тоді «митця» Нерона, який насолоджується прекрасним видовищем пожежі; отримуємо маніяка й шаленця, котрого щось штовхає підпалити ґніт під пороховим складом, бо він думає лише про очікуване величне видовище, анітрохи не питаючи про наслідки з іншої сфери уявлень. Подібно до людини «дикої», беззастережний художній імпресіоніст так само не почуває жодної відповідальності. Він лише «творить» або «відтворює»; викликає як у собі самому, так і в читачеві, слухачеві й глядачеві певний «настрій»; змушує перевтілюватися в «героїв», переживати ситуації. Ну, а що там при цьому це відтворення «настроїв», це перевтілення в розлючених нелюдів, у сповнених пристрасті ґвалтівників тощо може розбещувати суспільство, руйнувати індивідуальність, — цим ані великий митець, ані його безоглядний шанувальник журитися не мають потреби.
Спосіб пізнання психічної та історичної істини через художнє збудження настроїв і виразне змалювання ситуацій найвсебічніше захоплює людину, змушуючи її переживати те, що діялося, оживляти почуття давніх поколінь і розпалювати в собі самій давно згаслі вулкани пристрастей і поривів. Наелектризований дрожем художнього творення, навіть найбільш суспільний поет забарвлює свої твори тим, чим — можливо, навіть цілком несвідомо — милується його уява. І не підлягає, мабуть, жодному сумніву, що переважна більшість як геніальних, талановитих, обдарованих, так і негеніальних, неталановитих і необдарованих двоногих самців, а навіть деколи й самиць, відчуває непереборний потяг ширяти у сфері чуттєвості та «кровожерної хтивості» або ж «хтивої кровожерності». V
Подібно як у галузі мовного спілкування та порозуміння, так і в царині художнього спілкування ми бачимо передусім два краї, два полюси: дієвого митця та пасивного сприймача художніх вражень (глядача, слухача, читача). Як на одному, так і на другому полюсі важко досягти виключно художньої збудливості й чутливості, за цілковитого мовчання інших зворушень і трепетів, викликаних уже самою психофізичною організацією людини.
Сам митець, творячи художній твір, імовірно, перевтілюється у своїх «героїв», відчуває їхні настрої, переживає приписувані їм хвилювання й пристрасті. Я не можу припустити, щоб — чи то в царині пластичних мистецтв, чи то у сфері поетично-белетристичної творчості — при змалюванні кровожерно-хтивих сцен було можливим їх суто художнє споглядання. Навпаки, мені здається, що навіть привілейовані обранці муз, митці та пророки, відчувають у мить творення жорстоко-хтивий дрож, а насолоджуючись відтворюваними ними образами, запекло порпаючись у тому, що розпалює уяву, збуджують відповідний настрій не лише в читачеві або глядачеві, але також і в самих собі. Попри це, можливим є випадок, коли справжні віртуози, що грають на нервах споживача їхніх витворів, самі в мить творчості не відчувають жодних подібних зворушень. Вони холоднокровно розпалюють уяву, розладнують нерви, послаблюють волю і — як наслідок — «деморалізують» та насаджують здичавіння.
Ці зауваги мають суто загальний характер і не спрямовані спеціально проти жодного письменника. Що ж до Жеромського, то він є натурою надто глибокою, витонченою та співчутливою, аби його можна було підозрювати в холоднокровному кресленні полум'яних картин.
На другому полюсі художнього спілкування постає колективна людина, постають цілі шереги пасивних споживачів художніх творів різного калібру. Усе це люди з нервами, з уявою і з різноманітно градуйованими фізіологічними та психічними властивостями. Піддаючись впливу творів мистецтва й викликаючи в собі відповідні настрої та образи, годі, либонь, обмежитися самою лише естетичною уявою, бо ж — як я вже зазначав — ця естетична уява перебуває в тісному й нерозривному зв'язку з усім психічно-фізичним організмом людини.
Я не заперечую, що в усій цій масі звичайних споживачів художньої поживи може знайтися невелика жменька вищих духом, справжніх обранців долі й жерців абсолютного мистецтва. Властиве цим аристократам духу естетичне напруження може бути настільки могутнім, що належно захищає їх від впливів неестетичних струменів, які супроводжують естетичні враження. Для цієї вишуканої дітвори Аполлона єдиним гаслом є і залишається: «*pereat mundus, fiat ars*» (нехай загине світ, аби лише творилося мистецтво); так само як фанатики справедливості керуються гаслом «*pereat mundus, fiat justitia*» (нехай загине світ, аби лише звершилося правосуддя). Тільки що це останнє можна, згідно з вимогами справжньої справедливості, переінакшити на «*fiat justitia, ne pereat mundus*» (нехай звершиться правосуддя, щоб світ не загинув), тимчасом як подібне переінакшення гасла фанатиків мистецтва на «*fiat ars, ne pereat mundus*» виглядало б якось дивно.
Але подібні естети з божої ласки, певною мірою знестатевлені святим вогнем мистецтва, належать до рідкісних винятків. Бо вже про незрівнянно частіше зустрічуваних переестетизованих і розістерізованих ласунів від мистецтва, які споживають естетичну поживу, начинену еротизмом і кровожерністю, не скажеш, що вони зазнають при цьому вражень суто естетичних, без осквернення уяви, без знервування й без розладу розумових здібностей. Переважну ж частину читачів становлять лави звичайних смертних обох статей, різного віку та з різною мірою чутливості до кровожерно-хтивих подразників. Ці рядові літературно-мистецької республіки — якщо вони не є або істотами від природи інтелектуально безстатевими, або ж шамбелянами султана (кастратами-євнухами при дворі) та традиційними співаками Сикстинської капели — володіють насамперед звичайною психічно-фізіологічною чутливістю, і при відтворенні еротичних та хтиво-кровожерних сцен, які трапляються навіть у першорядних шедеврах мистецтва й літератури, зазнають не стільки естетичної насолоди, скільки радше відповідних тим сценам вражень, котрі згубно впливають на їхнє здоров'я та на їхню мораль.
Митця й естета підкуповує й паралізує пишність та геніальність образності, властивої цьому твору; натомість на фізіологічний і психічний вплив, що розпалює уяву, збуджує нерви, послаблює волю й опірність, він заплющує очі, затикає вуха й закриває всі інші чуття. Захоплення великими митцями й поетами перетворює їх для багатьох критиків на недоторканних кумирів і заважає бачити в них будь-яку ваду. Будь-яка спроба тверезої критики, будь-яка спроба замислитися й поглянути на витвір або ж шедевр мистецтва з іншого, не виключно естетичного погляду, здається ентузіастові блюзнірством.
Не належачи до числа ентузіастів, а натомість страждаючи на хронічний брак естетизму, я дозволяю собі зухвало оскверняти твори мистецтва, застосовуючи до них гігієнічну та етичну мірку. VI
Анітрохи не вдаючись у розгляд питання, чи можливе взагалі навіть для обранців муз суто художнє споглядання картин, що стікають еротизмом і кровожерністю, я захищаю від сліпучого блиску художнього хисту не отих нечисленних аристократів духу, а незліченні лави вбогих духом, до яких у царині мистецтва сам завжди належав і належу.
На вбогих духом твір мистецтва як твір мистецтва діє слабше, але зате всебічніше, тобто справляє на них вплив не лише художньою стороною, а — і це, мабуть, переважно — усіма іншими фізіологічно-психічними сторонами.
Однобічний митець підпалить місто, аби помилуватися величним видовищем пожежі; особа вбога духом пам'ятає передусім про нещастя та людські сльози, які витискає ця художня учта. Недосяжний у своєму естетизмі жрець мистецтва насолоджується бомбардуванням і штурмом фортеці, оскільки вони дають йому величезне естетичне задоволення; зневаженому ж естетами «філістерові» спадає на думку насамперед пов'язана з цими картинами людська злиденність, а це унеможливлює для нього будь-яку естетичну насолоду.
І ось цей самий «філістер» дозволяє собі стверджувати, що відтворення в мистецтві «хтиво-кровожерних» картин, нехай навіть найчудовіше і наймайстерніше, діє на звичайних людей шкідливо, бо так чи інакше привчає їх до моральної огиди. А що більший митець, то сильніше враження, то потужніший вплив.
Отож для дуже багатьох читачів від літератури такого штибу можуть виникати з гігієнічного та етичного погляду відчутні збитки, позаяк:
вона або штовхає до відповідних учинків, послаблюючи «волю» і самокритику;
або, в найкращому разі, опановує уяву й поглинає енергію мислення, відвертаючи її від розумового аналізу та змушуючи до німого споглядання прищеплених у душу хтивих і кровожерних образів.
А якщо переживання в уяві кровожерно-хтивих сцен та перевтілення в «настрої» потворних бестій є отрутою для нервів, і до того ж отрутою, можливо, гіршою за одурманювання опіумом, гашишем чи горілкою, якщо барвисті подробиці такого штибу здатні розпалювати й захоплювати у сферу еротизму та кровожерності уяву навіть людей старшого віку — годі вже й казати про молодь, про підлітків і дівчат-пуголовків, — то ми маємо, либонь, право, анітрохи не притягаючи великого митця до будь-якої відповідальності, принаймні уважно замислитися та проаналізувати всебічний вплив його творів.
Наполеони та інші «творці всесвітньої історії» влаштовують різанину й оргії вояччини насправді, а панове романісти — в уяві. Наслідок, однак, той самий: і тут, і там — здичавіння, чи то скороминуще й тимчасове, чи то таке, що поступово закріплюється. Адже на психіку людини навіть дійсність діє лише остільки, оскільки ми її собі уявляємо. Чи бачив хтось на власні очі, як розтинають животи, чавлять грудні клітки, відрізають жіночі груди, душать, вішають, штрикають багнетами, ґвалтують і т. д., і т. д., чи лише читав пластичні описи всіх цих «героїчних подвигів» — це виходить майже на одне й те саме. Людина тимчасово втілюється в нелюда, у скажену бестію, у розпусника, у ґвалтівника, одне слово — у «героя», який знущається і винищує; вона відчуває разом із ним, унаочнює собі його вчинки й почуття, а це неминуче залишає слід і схиляє до відтворення силою уяви тих самих вражень і картин. Повторення вражень посилює їх, а нервові шляхи, психофізичні шляхи, якими проходять відповідні струми доцентрової чутливості та розряджаються у відцентровому напрямку похіть і пристрасті, удосконалюються; далі, внаслідок тісного зв'язку уяви з фізіологічною стороною певних життєвих функцій, міцніють прояви, що виснажують організм, протидія цим проявам із боку свідомості дедалі більше слабшає, слабне й стає безпорадною так звана воля, а в кінцевому підсумку оброблений у такий спосіб індивід, принаймні в даній царині психофізичного життя, дичавіє.
Якщо подібному руйнівному впливу піддається особистість дещо вищого розуму та з вищими, ідеальними прагненнями, це тягне за собою душевне сум'яття та роздвоєння, а в разі їхньої попередньої наявності — чудово зміцнює й посилює їх. Я знаю, що це гидко, несправедливо, мерзотно, я засуджую це, борюся всією силою міркування й почуття справедливості, притаманного освіченій та логічно мислячій людині, а втім, уява й нерви тягнуть мене в інший бік, штовхають по похилій площині, аж поки я не скочуся на саме дно, а отямлення на дні стає причиною «докорів сумління» і терзань, часом просто нестерпних. Тому натури вищі й шляхетніші, проте зі слабкою волею, не маючи змоги витримати подібного внутрішнього роздирання, кінчають інколи самогубством. VII
Існують люди, чи то настільки наївні, чи то так оптимістично налаштовані, що їм здається, ніби художні образи воєнних жорстокостей повинні відлякувати, відвертати й викликати огиду до війни, а змалювання хтивих сцен — сповнювати відразою до дикого еротизму. Отже, показування порнографічних картинок, що зберігаються у так званому пеклі (*enfer*) Національної бібліотеки в Парижі, мало б бути найкращим педагогічним засобом для підтримання скромності вихованців і наповнення їх відразою до всіляких розпуст. А може, для ще ефективнішого впливу та для збудження ще більшої відрази варто було б показувати сцени з реального життя: «дивись, коханий, яке це потворне й огидне». — «Так, справді, дуже це може й огидне, але я все ж очей від цього відірвати не можу, мене це розпалює, розпалює пристрасть і тягне до себе».
А втім, пригляньмося з різних сторін до відповідної психології.
Хіба можна вважати видовище бою биків засобом, що відвертає від знущання над тваринами? Адже це одна з найулюбленіших розваг шляхетного іспанського народу, не лише простого натовпу, а й світської еліти, еліти як з погляду інтелекту, так і з погляду становища, що займається в соціальній ієрархії. Хай би тільки іспанський уряд заборонив цю національну забаву, і напевно вибухнула б загальна революція, бо ці кровожерні бестії Піренейського півострова мусять тішити очі видовищем коней з розпанаханими животами та биків, катованих з витонченістю та вишуканістю.
Погляд, Уява, Жорстокість, Звичаї. Римські цирки, де проливали кров і мучили не лише тварин, а й людей, а також катування єретиків захисниками войовничої церкви, мабуть, не розвивали у глядачів співчуття до страждань ближнього і не віддаляли їх від стану здичавіння.
А яка ж психологія людських боєнь, званих війною? Той, хто сам брав участь хоча б в одній битві, а тим паче в кількох битвах, анітрохи не відвертається від «лицарського ремесла», а, навпаки, загартовується в ньому, зміцнюється і зживається з легальним убивством «ближніх» та з іншими жорстокостями, «дозволеними законом». Лише на виняткові одиниці війна діє відлякуюче. А з якою ж то жадібністю читаємо ми, «інтелігенти», описи битв взагалі, а що вже казати про описи битв художні та чудові, недалеко шукаючи, описи битв хоча б у «Попелах» Жеромського!
А скромний виконавець справедливості, «слушно званий» кат, адже якщо він не лиходій з «Божої ласки», то хіба що на початку свого шляхетного фаху лише з певною відразою та огидою відділяє голови від тулубів, накидає зашморг на шию і взагалі здійснює різні операції над людськими тілами, відданими в жертву «богу справедливості». Не лише кат, зрештою; безсумнівно, що навіть м'ясник, не будучи жорстоким від народження, спочатку відчуває подібні почуття, що й кат. Однак пізніше обидва зливаються зі своїм ремеслом і виконують його із задоволенням та «переконанням». Повторення вражень, пов'язаних із виконанням «обов'язків» свого фаху, пробуджує та посилює дикі інстинкти, що дрімають у душах цих функціонерів, успадковані від далеких предків.
Судді, який вперше підписує смертний вирок, напевно, затремтить рука, якщо, звісно, він не є жорстоким і кровожерним від природи; але пізніше, через деякий час, це йому вдається легко. *Ce18 n'est que le premier pas qui coute* (Лише перший крок важкий).
Подібно звикає до злочинів той, хто сам їх не вчиняє, а лише бере в них участь через уяву, тобто хто уявляє себе «героєм» злочинів, пластично змальованих рукою художника чи поета.
Злочин, Кара, Театр, Жорстокість. Отже, художнє змалювання злочинів нікого від них не відвертає, так само як не відвертає від них реальне видовище злочинних діянь. Ба більше, сьогодні, мабуть, лише бездонна наївність або ж закореніле доктринерство ще припускають, що від злочину може відлякувати вигляд або ж художній опис покарання за «злочин», що його несуть.
Років тридцять тому, під час великого ярмарку в Нижньому Новгороді, там страхітливо орудували розбійники. Тодішній генерал-губернатор Нижнього Новгорода, Баранов, бажаючи викорінити це зло, запровадив воєнний стан і віддавав спійманих на гарячому19 розбійників під військовий суд, який, «з огляду на громадську безпеку» та «для прикладу», засуджував підсудних до смерті. Вирок виконували без зволікань; розбійника вішали або розстрілювали, а по його свіжій могилі, викопаній тут же на місці страти і вміщаючій тіло пацієнта, проходило військо з музикою та веселими піснями. Це, звісно, було розраховано на відлякування розбійників. Але як на це відповідали самі розбійники? На це безкоштовне, але пікантне видовище збиралася незліченна маса натовпу всіх станів і ступенів розумового розвитку, і, задивившись на процедуру «здійснення справедливості», не помічала, як колеги повішеного або розстріляного спорожняли її кишені. Момент виконання кари за «злочин» давав найкращу нагоду для вчинення «злочинів» у посилених масштабах.
Подібні видовища хтивих і жорстоких вчинків, а отже, різноманітних «злочинів», різноманітних «актів справедливості та відплати», різноманітних вибухів помсти, ненависті та «любові», розгортають перед нашими очима наші здібні, талановиті, можливо, навіть «геніальні» романісти. Яке це пластичне! Як це «тремтить життям і правдою»! Дійсно, це тремтить життям і правдою, хоча б лише правдою художньою, але ще більшим життям і правдою тремтять чи то видовища справжніх жорстокостей, чи то сцени брутально еротичні, які, кажуть, показують за гроші любителям «живої природи» та «реальної правди» у спеціально облаштованих для цього закладах деяких європейських столиць. На уяву обидві «правди», як «правда життєва», так і «правда художня», діють майже однаково.
Чудову ілюстрацію сили «настрою», що штовхає до відповідних вчинків, колись подали «Fliegende Blätter». Вчитель початкової школи, «поважний і досвідчений педагог», немилосердно відшмагав одного з вихованців за якусь дрібну витівку. Охолонувши від обурення, він відчув докори сумління і вирішив публічно, в присутності всього класу, вибачитися перед несправедливо «покараним» малюком. Наступного дня він звернувся до нього з відповідною промовою і почав викладати перебіг справи в хронологічному порядку. Коли ж він дійшов до опису витівки, яка так його вчора обурила, то впав у той самий «настрій» войовничий і зі словами «пустував, бешкетував, був неслухняним», знову схопив бідолашного деліквента і знову відшмагав його, зовсім забувши про своє шляхетне рішення. Подібно трапляється нерідко з тими, хто детально описує свої «гріхи» з метою покаяння та відплати. Відповідний «настрій» може опанувати як сповідника, так і сповідальника.
І ось у чудовій історичній повісті вищого стилю ми маємо перед собою загальну сповідь колективної людини, сповідь, яка мала б викликати лише жаль за гріхи та щире рішення більше не грішити. Але оскільки цю сповідь супроводжує воскресіння образів «гріха» у всій їхній жорстокій та захоплюючій пишноті, то ця іскра геніальної творчості потрапляє до резервуара вибухових матеріалів людської природи.
Це сумна й неминуча фатальність абсолютної художньої творчості. Не раз повторювалася думка, заснована на цілому ряді спостережень, що поет і художник взагалі багато в чому нагадує людину «дику». Тож не дивно, що його творчість може сприяти здичавінню.
У творах першокласного письменника, що захоплюють художньою правдою, можуть бути сцени та образи настільки *дикі* та приголомшливі, до такої міри забруднюючі та спотворюючі уяву, настільки високо нервуючі, так потужно впливаючі навіть з фізіологічного погляду, до такої міри, з одного боку, ослабляючі волю, а з іншого – вдосконалюючі шляхи хтиво-кровожерних потоків, що їх слід вважати великою шкодою, завданою спокою та здоров’ю, не лише психічному, а й фізичному, читачів.
Це стосується особливо романів, що друкуються частинами в газетах і тижневиках. Читач кидається на уривок, вміщений у щойно отриманому номері, читає його із затамованим подихом, поглинає одним подихом і відчуває… Ну, це вже залежить від змісту блискучих образів, у які йому доводиться вдивлятися. Якщо це будуть образи, наприклад, із завоювання Сарагоси, то читач, а може, навіть і читачка, відчує дуже небажані наслідки, звісно, небажані лише в тому випадку, якщо ми надаємо будь-якого значення психічній рівновазі, спокою, здоров’ю, чистоті уяви.
Звертаючи увагу на ці побічні наслідки абсолютної «художньої правди» на полюсі сприйняття в ланцюгу літературно-художнього спілкування, я анітрохи не принижую ані творчої потужності Жеромського та йому подібних, ані їхніх громадянських заслуг на інших полях. VIII
Звільнившись від гіпнотичного чару поезії, застосовуючи до художнього твору педантичні вимоги тверезої історичної критики, ми маємо право запитати:
Що, окрім розгнузданої та розбещеної уяви, уповноважує панів романістів розгортати перед читачами всі ці подробиці різанини та знущань, з точним зазначенням місця, з назвами вулиць, будинків, монастирів тощо? Чи мають вони на це якісь достовірні дані? З якого джерела черпають матеріал для своїх художніх вигадок? Чи описано десь усі ці окремі розпанахування животів, викидання літніх жінок з вікна, а знущання над молодшими тощо, тощо? Чи міг хтось із озвірілих учасників цих оргій та розпусти запам’ятати подробиці скоєних «героїчних вчинків» з точністю, необхідною для того, щоб ґрунтувати на них достовірну, хоча б навіть цілком вигадану та високохудожню, розповідь?
У калейдоскопі подробиць огидної різанини в Сарагосі ми бачимо лише ймовірність, а ймовірність не дає *нікому*, а отже, навіть найгеніальнішому художнику, права забруднювати уяву читачів. А втім, навіть найповніша фактична правдивість такого роду подробиць уповноважувала б лише на суто описове їхнє зіставлення та на виведення на цій основі наукових висновків: психічних, психіатричних, соціологічних тощо. А від зловживання подібним матеріалом для *мимовільного* поширення здичавіння — геть панам романістам, хоча б навіть найпершоряднішим.
Такий, наприклад, автор «Попелів» усією потугою свого незвичайного таланту вигадує довгу літанію жахіть, від яких волосся стає дибки, заради естетики збирає їх і групує відповідним чином, викликаючи цим або в собі самому і в читачеві, або ж лише в читачеві хтиво-кровожерний настрій дуже високої напруги.
Інакше трактував своє художнє завдання щодо жахіть війни російський новеліст Гаршин. Його творчість у цій галузі справді протвережує людей, які мріють про «геройства» та про «вмирання за батьківщину», і протвережує без збудження небажаних «настроїв». Естетизм може на цьому втрачати, але етичні переваги дозволяють з лихвою відшкодувати цю втрату. Це, щоправда, зневажене естетами забруднення мистецтва чужими йому тенденціями, але я попри це дозволяю собі відкрито визнати цю єресь. IX
Війна, Батьківщина, Поляк, Боротьба, Солдат, Жорстокість, Держава, Інтерес, Злочин, Націоналізм. Автор «Попелів» із властивою йому майстерністю змальовує чудові картини «героїчних вчинків», скоєних ордами загарбників в Іспанії, ордами, серед яких були також загони «захисників батьківщини» та «захисників свободи» з-над Вісли, Німану та Варти. Ці «захисники батьківщини» шматували та трощили іспанців, які також «боронили батьківщину». Ці «захисники свободи» не лише душили громадянську свободу мешканців Піренейського півострова, а й найбезсоромнішим чином знущалися над найелементарнішою людською гідністю тамтешніх чоловіків і жінок. Усе це визирає з образів Жеромського з жахливою ясністю. А звідси, при дрібці логіки та доброї волі, ми отримуємо, серед іншого, такі висновки:
) що великий вождь цих уніформованих орд, той оспіваний Міцкевичем і багатьма іншими поетами «бог війни», той «легендарний герой», той Наполеон Великий, перетворюючи тисячі людей на кровожерних і розпусних бестій, на молоти, що трощать «ближніх» на м’ясо, був злочинцем в *n*-му ступені та моральним потворою, так само як і інші подібні йому канібали та руйнівники;
) що «польське військо» було здатне до таких самих «героїчних вчинків», як і будь-яке інше «військо» під будь-яким градусом широти та довготи;
) що не слід так вже сильно обурюватися на різноманітні прислів’яні «різанини», якщо власні «співвітчизники» та представники *«de la grrrande nation»* (великої нації) влаштовували далеко жахливішу різанину в Сарагосі;
) що ми маємо незрівнянно менше права засуджувати турків, які знущаються над чоловіками, жінками та дітьми Македонії, якщо шановні «співвітчизники» ще безсоромнішим чином поводилися з чоловіками, жінками та дітьми Іспанії;
) одним словом, що будь-яка війна на винищення, хоча б навіть ведена власним рідним військом, може викликати лише жах, відразу та огиду.
Однак, оскільки виникнення подібних висновків у голові супроводжується оскверненням уяви, викликанням дикого кровожерно-хтивого настрою і взагалі відступом людяності до долюдського стану, то ці протвережуючі висновки надто дорого оплачуються.
А втім, сама фатальність художньої творчості перешкоджає закріпленню подібних висновків. Не можна сказати, що автор не усвідомлює цих логічних наслідків. Можливо, він навіть погодився б на них. Але, як романіст-поет, він трактує своє завдання виключно художньо. Під вражаючим впливом чудових і чарівних образів «геройства» на полі бою та відчуття «піднесених настроїв» ті негативні висновки та етично-політичні рефлексії вкриваються імлою і майже зникають без сліду. А хоча б навіть слід від них залишився, то все ж ми не наважуємося висловлювати їх ясно й відкрито, бо насамперед цьому перешкоджає мимовільне й несвідоме апофеозування війни та її «бога». X
Якби хтось сухо й офіційно запротоколював описані в «Попелах» «героїчні вчинки» польського та французького війська, якби називав усе своїми іменами, якби навіть використовував брутальні назви фізіологічних дій, що їх здійснювали завойовники, то цим своїм сухим і безбарвним описом багатьох би відвернув, а міг би діяти збудливо лише на нечисленну жменьку, і то, мабуть, дуже слабко. Однак проти подібного трактування теми ми б енергійно протестували; адже ми прагнемо при цьому використання всіх блискучих барв, якими володіє творча уява художника, і розгортання перед читачем опису, чудового й розпалюючого… ну, а що одночасно нервуючого та шкідливого для здоров’я багатьох малих, то це вже менше з тим.
Називати речі своїми іменами часто вважається гріхом і порушенням пристойності. Адже властива деяким ученим мужам «скромність» змушує їх сором’язливо викидати зі словників усі «непристойні вислови». Адже в товаристві «добре вихованих» осіб зовсім не говорять ані про штани, ані про свиней, ані про биків та жеребців. Якщо ж приходить першокласний романіст і з усією силою свого таланту розгортає перед вами чудові й тремтячі життям образи, перед якими бліднуть не лише штани, не лише свині, не лише бики й жеребці, а навіть усі «найнепристойніші» вислови, то все гаразд і нікого не бентежить. А проте це сфера уявлень, у якій навіть менш талановитий може «захоплювати» і викликати «настрій»; а що вже казати про корифеїв оповідної літератури! XI
Література, Звичаї, Люди Ймовірно, не всім відомо, що так звані непристойні прояви народної творчості — тобто розпусні пісеньки, байки, загадки, прислів’я тощо, в яких або йдеться про певні приховані частини тіла, або ж знаходить вихід брутальний, неприкритий еротизм — записуються та видаються під назвою «Криптадії» в окремих збірках з нумерованими примірниками для аматорів та дослідників психіки й народної творчості. Отже, я не мав би нічого проти того, щоб певні частини романів, у яких їхні автори з великою силою та майстерністю змальовують образи зі сфери еротизму, що вивільняється, у зв’язку з напруженою до крайніх меж кровожерністю, друкувалися окремо, в нумерованих примірниках, як надзвичайно цінний матеріал для психологів, для психіатрів, для естетів та істориків літератури. Звісно, і ці дослідники мусили б настільки зжитися з отримуваними збудливими враженнями, щоб бути в змозі трактувати їх об’єктивно й аналізувати їх з цілковитим спокоєм та розважливістю. Щоправда, тоді відпала б звичайна економічна утилізація такого роду творчості, як і відпало б кілька листків з вінка слави, що обвиває скроні романіста. Однак у будь-якому разі, якщо відносно невинні пісеньки фігурують у «Криптадіях» народної літератури, то певні сцени та образи з творів романістів і белетристів могли б бути справжньою окрасою «Криптадій» літератури національної та всесвітньої.
Зрештою, згода на залишення уривків, що викликають хтиво-кровожерний настрій, у книжкових виданнях даного роману. При читанні книги одностороннє враження від подібних уривків дещо стирається під впливом того, що їм передує і що за ними слідує. Але якщо один, два, три… номери газети чи тижневика заповнені виключно такими уривками з роману, що друкується, якщо отримані таким чином враження дають матеріал для обмірковування протягом цілих тижнів, то це, на мою думку, дорівнює замаху на здоров’я та спокій читачів. А скільки ж у цьому лицемірства, якщо подібну методику практикує «правовірний» часопис, що прагне вважатися «домашньою та сімейною читальнею»! Ну, але пам’ятаймо ж, що тут, як і деінде, вирішують насамперед економічні міркування. А важко ж вимагати, щоб егоїстично-грошові міркування поступалися альтруїстично-суспільним. І хоча фанатичні прихильники абсолютної свободи мистецтва протестують проти її обмеження та забруднення утилітаризмом і тенденційністю, проте виявляється, що саме цей найзвичайніший утилітаризм буває з необхідності вирішальним чинником у реалізації літературної та мистецької творчості та її доступності читачам переважної кількості періодичних видань. *
Виписуючи ці, на жаль, украй невдалі роздуми, я зовсім не керуюся пуританством (бо пуританство мені зовсім чуже), не закликаю до аскези. Навпаки, я тієї думки, що релігійна аскеза, тобто аскетизм, походить з того самого психічного джерела, що й еротизм та кровожерність. Я лише констатую, що «література» чи то «мистецтво» (що кому до вподоби) може йти рука в руку з певними інституціями, пов’язаними зі стадним життям людей, і в спілці з цими інституціями поширювати здичавіння або ж лише продовжувати первісну, вроджену дикість людства.
Практичних висновків я не роблю жодних і ні на кого не хочу впливати, а лише, констатуючи незаперечний факт, запитую:
На що здається вся боротьба з онанізмом, з розпустою молоді та стареньких, з проституцією, із замахами на жіночу честь, якщо розперезана поезія та белетристика, що жадібно поглинається, розпалює уяву та збуджує нерви, штовхає до всього цього з усією силою та розмахом неминучої фатальності і… поширює здичавіння? *
Підсумовую свій погляд на вплив хтиво-кровожерної літератури та мистецтва на настрій і несвідоме, мимовільне мислення людей, які читають та дивляться.
Наркотики, Література Представлення художніх галюцинацій у сфері далеко зайденої еротики, а також у сфері відчутних проявів «любові до ближнього», чи то за допомогою засобів пластичного мистецтва, чи то шляхом втілення їх в образах, викликаних завдяки процесу асоціацій, тобто мовних асоціацій, часто викликає таке саме, а іноді навіть набагато потужніше враження, ніж сам вигляд реальних подій і сцен. Вплив твору чи то шедевра справжнього митця може бути набагато ефективнішим, ніж вплив, з одного боку, голої природи, а з іншого — грубої порнографії або ж сухої розповіді про людожерські та вбивчі вчинки. Груба порнографія та суха розповідь можуть відштовхувати своєю брутальністю та оголеністю і викликати огиду в істот більш витончених, чутливих та вразливих.
Пияцтво Нервове тремтіння, сп’яніння і взагалі «настрій», викликаний творами мистецтва, що торкаються такого роду тем, дуже схожий на сп’яніння та «настрій», що викликається за допомогою алкоголю, опіуму, гашишу тощо.
А чи напиваємося ми «сивухою» в ринві чи шинку, чи то шампанським у вишуканому оточенні, це абсолютно все одно. Ступінь сп’яніння залежить від кількості поглинутого алкоголю. А навіть дозволю собі стверджувати, що загалом шампанське набагато шкідливіше, ніж проста горілка. Шампанське має певну «поетичну» чарівність, приваблює до себе навіть душі «вищі» та «піднесені». Шампанським охоче напиваються навіть вишукані дами, вбрані і зовні, і зсередини з бездоганною витонченістю, ті самі дами, які від шинку та ринви відвернуться з огидою, відразою та презирством.
А те, що має чарівність, що вводить у блаженство і «нерви», і «душу», те також притягує до себе з такою нестримною силою, що йому не в змозі протидіяти хоча б найглибше і найнауковіше обґрунтоване переконання в його безумовній шкідливості. Адже відомо, що деякі лікарі, чудово обізнані зі згубним впливом збуджуючих засобів, не тільки пристрасно палять, напиваються тощо, але також морфінізуються, готуючи собі передчасне притуплення розуму, передчасну старість і передчасну смерть. Відомо також, що багато вчених і людей «вищих розумово», попри глибоке переконання в соціальній несправедливості та неетичності так званої розпусти, все ж таки займаються цим «спортом» з великою ретельністю, а жене їх до цього певного роду цікавість і жага до оновлення розкішних вражень і «настроїв». І взагалі, потреба повторення хтиво-кровожерних вражень є потужним соціальним, а радше антисоціальним чинником, чинником, що сприяє буйному розквіту та розповсюдженню декадентства, розкладу та здичавіння. Звідси й стільки серед нас диких, які нізащо не в змозі протистояти хоча б найлегшому потягу до відтворення в собі тим чи іншим способом вражень і «настроїв», хоч і приємних, але згубних і руйнівних для психофізичного організму людини.
Здається, напевно, не одному великим зухвальством, що я, звичайний карлик і пігмей, дозволяю собі зазіхати на велетнів літератури, поезії та мистецтва, закидаючи їм згубний вплив на читачів і глядачів. Справді, я згрішив; тож смиренно б’ю себе в груди, повторюю «моя провина, моя провина, моя дуже велика провина» і запитую:
Хіба ж перед величчю та імпозантною красою пожежі не повинні здатися карликовими і з погляду «естетики» вкрай ганебними всі зусилля, спрямовані на її придушення?
Хіба ж перед величезним враженням і поетичною соковитістю повені слід відмовитися від карликових зусиль, спрямованих на її стримування, а навіть на її абсолютне унеможливлення?
А нарешті, хіба ж не сповнюють нас «естетичною» жахливістю і хіба ж не дають нам великого «естетичного» задоволення масові різанини, зіткнення натовпів з натовпами, вибухи лави міжстадної ненависті з «соціальних вулканів»? І хіба ж естетичного задоволення від подібних явищ нам має вистачити, хіба ж ми повинні заспокоїтися і відмовитися від будь-яких спроб впливу на окремих осіб з метою унеможливлення або принаймні значного ослаблення цих «величних проявів» колективно здійснюваної «любові до ближнього»? Петербург, грудень 1903.