Відчинивши двері, я сахнувся від порога, вкрай здивований:
— Ти тут… у Варшаві?!
— Зараз ти облишиш дивуватися, — з посмішкою мовив наш із Вотсоном лондонський друг, знімаючи дорожню сумку й пальто. — Розповім тобі все за вечерею. Я перебив тобі… споживання яєчні… чи не так?
Хоч до проникливості Шерлока я звик уже давно, зізнаюся, вона вразила мене не менше, ніж завжди. Запитальним поглядом я дивився на нього, проводячи через кабінет до їдальні, де на столі переді мною й справді стояла тарілка з надпочатою щойно яєчнею.
Він, проходячи через кабінет, кинув на всі боки свій звичний проникливий погляд, таким же поглядом охопив тепер їдальню і вже сидів навпроти мене, примружуючи за звичаєм очі й злегка посміхаючись, казав:
— Я розповім тобі все. Сподіваюся, ти вільний… Не чекаєш нікого, крім служниці та двірника, який має прийти по податок за твого великого сірого пса… А той добродій семітського походження, який десять хвилин тому навів з тобою таку запеклу дискусію щодо сіонізму, мабуть, повернеться нескоро… у кожному разі сьогодні він до тебе не завітає і заважати нам не буде.
Я витріщав очі все ширше й ширше. Він був у мене вперше. Звідки він знав, що в мене є сірий пес… що має прийти двірник… з якою метою… хто був… і про що говорив?!..
— Я міг би вважатися чудотворцем, — казав Холмс, з'єднуючи кінчики пальців обох рук за своїм звичаєм. — Але й цього разу я розвію цю блискучу думку про себе, і ти переконаєшся, як і завжди, що крихта спостережливості та вміння виводити логічні висновки з передумов достатні для результатів, які здаються чимось геніальним… надприродним… людям, що не завдають собі клопоту як слід дивитися й мислити.
І методично, зі звичною скромністю, він довів мені, якою простою та природною була його уявна дивовижна здатність угадувати:
— Коли ти відчинив мені двері, на твоїх інекспремаблях (невимовних, тобто штанях) значно вище колін я помітив сиві волосини, які вказали на те, що пес клав тобі морду на коліна. Проходячи через кабінет, я помітив на канапі в кутку значну впатину, яку не могла залишити людська істота, бо вона знаходилася б не на такій відстані від краю канапи і не так глибоко в кутку біля спинки, і до того ж не була б укрита тими самими сивими волосинами, що лежали на твоїх інекспремаблях. Там лежав скручений пес, а судячи з розміру впатини — великий. На письмовому столі в кабінеті я помітив маленьку друковану картку з кількома вписаними словами, а біля неї підготовлені три рублі. Я здогадався, що це картка з циркулу (поліцейської дільниці), яка закликає сплатити податок за собаку. Оскільки я знаю, що сьогодні останній термін, я вирахував, що ти послав служницю по двірника, підготувавши гроші. Тому ти сам мені й відчинив. Служниця ж пішла по двірника, а при цій нагоді вивела собаку погуляти… Відчинені двері з кухні, які я помітив через коридор, коли ти відчинив мені з парадного входу, запевнили мене, що служниця вийшла лише на хвилинку… звісно, по когось, хто близько, у дворі, тобто по двірника…
І справді, все було так, як він казав. Але друга річ не переставала бути дивовижною: розгадування характеру попереднього візиту.
— І тут я не хочу вдавати з себе генія, — казав Холмс. — Не думай, що я зустрів когось на сходах. Я сказав тобі виразно: твій гість пішов десять хвилин тому. Не пізніше, бо я зустрів би його, піднімаючись до тебе. Не раніше, бо він брав участь у твоїй вечері, і на внутрішньому боці склянки, що стоїть просто навпроти тебе, пара від чаю ще не вистигла.
— Але звідки ти знаєш, про що ми говорили?!
— На тому боці скатертини, де сидів твій гість, викладений із вишневих кісточок герб Давида: два трикутники, що перетинаються і повернуті один проти одного. Розмова стосувалася сіоністського питання, була гарячою — це видно з незгаслих рум'янців на твоєму обличчі… Твій гість ілюстрував розмову, показуючи тобі Давидів герб…
— Але звідки ти знаєш, що це був семіт?.. Міг же розмовляти зі мною й арієць…
— Я бачу на твоєму сурдуті ґудзик, що висить на нитці. Якби нитка відірвалася давніше, твій ґудзик уже відлетів би… Він не втримався б. З неміцності нитки й утримання на ній ґудзика я роблю висновок, що ґудзик тобі напіводірвали лише щойно. Отже, у цьому місці тебе схопив твій опонент… Це не міг бути арієць…
— А звідки ти знаєш, що він нескоро повернеться?..
— Я бачу, що він дратувався під час розмови. Його серветка зім'ята й кинута на підлогу. У масельничці на його боці масло має гострі сліди занадто енергійно встромлюваного ножа. Булка розірвана дуже нерівно й не зачеплена… Чай недопитий. У трьох місцях вишні залишили плями на скатертині, ніби хтось роздавив їх кулаком у гніві…
Тепер я вже не дивувався, що він угадав. Але я зрозумів, як легко він вивів висновки з деталей, яких ми зазвичай не помічаємо, але красномовність яких була такою яскравою, що не обдурила б нікого, хто вмів би подібним чином дивитися й міркував би виключно логічно!
— А як ти здогадався, що я їв… яєчню?
Він посміхнувся:
— О, це просто… Коли ти відчинив мені, я побачив жовту краплю, яка капнула тобі з вусів і з бороди…
— Але ж я міг їсти яйця некруто.
— Ніколи!.. Було б бодай трохи білка на бороді…
Після перерви, викликаної прибуттям двірника, служниці та пса, коли я залагодив питання з податком, а пес улігся біля ніг у кабінеті, я запитав у Холмса, що саме привело його до Варшави.
— Справа… Яка, не знаю… Здається, щось важливе… і… дуже делікатне… Ось депеша, якою мене викликали.
Він показав депешу. Вона звучала так: «Потрібні ви мені для розкриття глибокої таємниці, від якої залежить моє сімейне щастя. Гонорар 500 фунтів. Клотильда Клопотовська».
— Я відтелеграфував, що їду, і дав твою адресу. Ти не гніваєшся на мене?
— Ох, мій любий!.. Хоч я сам царюю тут лише місяць… і моє помешкання не зовсім у порядку… дещо занадто по-парубоцькому… але…
— Тож за мить ми побачимо тут пані Клотильду… Ти не знаєш, хто це така?..
— Я знав чотирьох Клоць у Варшаві, але одна розлучена, а три… панянки не до видання. Гадаю, це жодна з тих чотирьох…
— Зараз ми її пізнаємо, бо мені здається, я вже чую її кроки на сходах. О, дзвонять!
Служниця внесла красиво літографовану картку. Ми прочитали на ній: «Клотильда Клопотовська, у дівоцтві Ґржмотницька».
— Просити!
Увійшла молода, вродлива блондинка. Вона швидко підійшла до Шерлока й гаряче потиснула йому руки:
— Я знаю вас із фотографії. Яка ж я щаслива, що ви приїхали… Таємниця моя…
Тут вона зупинилася, поглядаючи на мене.
Шерлок мовив:
— О, при панові Бельмонті ви можете сміливо говорити! Це моя умова, щоб усі клієнти розповідали про свої таємниці у присутності пана Вотсона або пана Бельмонта.
Блондинка подарувала мені чарівну посмішку, яка означала: я довіряю вам. Вона сіла і, перевівши трохи дух, швидко почала говорити:
— Я вельми нещаслива. Я вийшла заміж із любові. Мій чоловік наче дуже любить мене. Але в житті цього чоловіка є якась страшна таємниця. Він мусить мати на сумлінні якийсь злочин. Час від часу його охоплює страх… неспокій… Він не може сидіти тоді на місці… Зривається… з одного міста тікає до іншого… Побоюється, аби я про щось не дізналася… Стежить за мною… підозрює… Одне слово, нічого з цього не розумію.
— Факти… факти… — цідив холодно Холмс, заплющуючи очі.
— Які факти?
— Коли ви вийшли заміж?
— Майже два місяці тому.
— Де?
— У Кракові.
— Зі згоди батька?
— У мене його немає…
— Зі згоди матері?
— Так… хоч мати дуже плакала, розлучаючись зі мною. Коли ми виїжджали, вона сказала мені наодинці: «Дитино моя, якби тобі було зле… якби ти помилилася щодо його характеру, пам'ятай, що в тебе є мати… Напиши… я зараз же приїду». Вона дуже тривожилася за мене…
— Чоловік давав привід для цих побоювань?..
— Як наречений — ні. Він був дуже лагідний. Після весілля, на другий день… він налякав мене й маму дивовижною лютістю… Він кинув склянку об землю й розбив її… Поблід… трусився від гніву… Потім вельми перепрошував…
— За яких це було обставин?
— Без жодної причини. Мама, яка знає закордон достеменно, саме складала нам план медового місяця. Мій чоловік мав іти по квитки для нас, і раптом… просто впав у шал… Пам'ятаю, мама розповідала про якусь картину в палаці Пітті, яку всі оглядають, і обіцяла нам її показати, нібито курйоз… Мама знає всі галереї… Вона обіцяла нам ціцеронувати… Я кинулася мамі в обійми… Людвічок поцілував мамі руки… Він був надзвичайно веселий і радий, що ми їдемо… І раптом, коли він уже йшов по квитки, схопив ту склянку зі столу і бух! на землю. Я ще не бачила його таким…
— І що ж… перепросивши, він пішов по квитки?
— Ні!.. Перепросив… але вперся… Каже раптом: «Не терплю Італії, не терплю Швейцарії, не терплю подорожей… Їдемо до Варшави!» Я здивувалася, бо він ніколи не казав, що не любить подорожей… Навпаки, радів, що побачить Італію та Швейцарію… І раптом така зміна настрою. Це було вперше… Потім подібні напади траплялися з ним неодноразово…
— Коли вперше?
— Після приїзду додому.
Шерлок запалив цигарку.
— Ви мешкаєте постійно у Варшаві?
— Так… Після приїзду додому перший напад був через три тижні. Нагримав страшенно на служницю…
— Причина?
— Завіявся мамин лист.
— Що ж його так розгнівало?
— Отож… зухвальство служниці… Приходжу… Швейцар казав мені: «Поштар приносив лист для пані…» — «Де лист?..» — «Угорі…» Несуся по сходах… Думаю: «Лист від любісінької мами, може, обіцяє приїхати…» Питаю чоловіка… каже: «А, так… лист був… я поклав на столі в їдальні…» Шукаю в їдальні… немає… Немає ніде… Мій чоловік дзвонить Вікці. «Де ти поклала лист для пані?» Дівчина на те: «Який лист? Жодного листа пан мені не давав». Мій чоловік: «Якщо загубила, то принаймні не бреши». Моя Вікця запалилася: «Я не брешу… Пан сам загубив… Пан мені не давав». І давай божитися на всі святощі. Оце заперечення в очі вивело мого чоловіка з рівноваги. Почав ногами тупати, кричати: «Лист мусить знайтися!» Моя Вікця теж горда. Тож кричить: «Я проходила біля вас, то пан якийсь лист читав, але мені нічого не давав!» «Брешеш!..» Зчинилася скандальна історія. Я хотіла Вікцю розрахувати. Але шал мого чоловіка вже минув, бо в глибині душі він дуже добрий, і він сказав мені: «Дівчина дурна, але не зла. Бреше, бо не пам'ятає. Дай їй рубля від мене і хай вже залишається…»
— А лист?
— Лист не знайшовся. Тільки ввечері, коли ми лягали спати, каже чоловік до мене: «Клоточко, знаєш що? Поїдемо до Швейцарії та Італії…»
Шерлок лукаво примружив очі:
— І що ж ви на це?
— Кажу йому: «Як це? Ти ж не любиш подорожей». А він мені: «Ну, так мені здавалося. Їдемо щонайпізніше за два дні. Готуйся». Кажу: «Змилуйся. Я не встигну. У мене купа закупів для мами».
— І що чоловік на це?
— Чоловік?.. Каже: «Я тобі допоможу».
— У закупах?
— Так… Людвічок до мами дуже ґречний… І на служницю за втрату листа гнівався перш за все тому, що при маминих листах зазвичай є список усього, що мамі потрібно. А Людвічку вельми йдеться про те, щоб догодити мамі. Наступного дня виходимо в місто. Зупиняю Людвічка перед капелюшним магазином на Маршалковській. Кажу: «Зайдемо, я куплю капелюх для мами…» Заходимо. Обираю для мами капелюх із красивим білим страусячим пером. Потім я забалакалася під час приміряння нових французьких фасонів. Аж гульк: до виходу прямує якась дама в капелюсі з червоним пером… Я бачила, що вона молода… Вона промигнула грайливим личком із гарними синіми очима. Мій чоловік, вказуючи пальцем на ту даму, нахилився до продавчині й щось шепоче… Я бачу це в дзеркалі… Бачу, що дівчина-продавчиня посміхається… Він теж — і шепочуться. Я завмираю. Мама казала мені неодноразово, що всі чоловіки — зрадники. Але щодо Людвічка… я була впевнена, що він — ні… Я вискочила на вулицю… Людвічок за мною. Ледве мав час розрахуватися за рахунком… Він помітив моє збентеження. «Що з тобою сталося?» Кажу: «Нічого». — «Ти жахливо зблідла». Питаю: «Хто була та дама?» — «Яка дама?» — відповідає, наче нічого й не знає. — «Та, що вийшла». — «Тихоходів було багато». — «Та з червоним пером на капелюсі!» — «Стара шкапа!..» Брехав очевидно. «Ага, стара шкапа… Про що ж ти шепотів із продавчинею?» — «Я?» — «Звісно, що не я». Знітився, заплутався. Я влаштовую йому сцену. Я повернула навмисно на Свєнтокшиську до Зельної, де самі лише євреї. Кажу йому: «Ти маєш стосунки з цією панянкою в крамниці… мав стосунки з цією дамою з червоним пером…» Через усю Панську іде біля мене і божиться, що жодних стосунків ні з ким не має й ніколи не мав. «Що ти шепотів?» — «Та нічого». — «Ця дівчина сміялася». — «Вона сміялася зі смаку цієї пані». — «А ти?» — «Я теж». — «Ти щось казав». — «Я запитував, чи немає пір'їн іще червоніших». — «Тільки й усього?» — «Я казав, що страусячі пера дорогі». Я розплакалася просто на вулиці. «Для мами… це задорого!» Він зачервонівся. Прийшли ми нарешті додому… Він почав присягатися…
— Якщо ви можете розповідати коротше, то будь ласка, — ввічливо мовив Холмс. — Але якщо ви вважаєте, що це все необхідно, я слухаю терпляче.
— Усе це необхідно, — мовила пані Клотильда, роблячи дещо чудернацький жест, наче кілька разів гладила муфту, якої в руках не мала, і раз у раз примружуючи очі. — Але якщо ви вважаєте, що можна коротше…
— О, я вас не обмежую. Я терплячий. Але якщо ви можете підсумувати…
— Словом… через три години… чоловікові вдалося задобрити мене. Хоча… у цій історії все одно залишилося для мене щось таємниче! Але коли Людвічок почав змальовувати нашу майбутню подорож, показувати мені нашу дорогу на карті, і при кожному пункті, що позначав місто, у якому ми зупинимося, цілувати мене, а при кожному підкресленні в Бедекері олівцем готелю, який ми обирали для зупинки, цілувати мене двічі — тут пані Клотильда солодко зачервонілася, — я так пом'якшала й пробачила йому всі ймовірні гріхи минулого. Тільки вже на майбутнє я вимагала… Ну, панове розуміють… Він присягнув на вірність до гробової дошки. Пишучи наступного дня за відсутності Людвічка лист до мами, я навіть не згадала про це непорозуміння. Мати б дуже занепокоїлася.
Холмс покивав головою:
— І ви заспокоїли тривоги матері… щодо почуттів чоловіка?
— О, я описала мамі, як Людвічок обирав зі мною міста на карті й готелі в Бедекері… скільки разів він мене поцілував. Я мамі все пишу. Людвічок навіть вважає, що я надто дріб'язкова… і могла б писати менше…
— Що ж далі?
— А тепер будьте уважні… Бо те, що зараз — найважливіше… Почалися речі дивні, незбагненні… Ви зараз зрозумієте, чому я казала про ту пані з червоним пером на капелюсі… Приїжджаємо ми до Базеля. Зупинилися в готелі «Під трьома королями». Оглянули музей… монастир… галереї. Повертаємося до готелю. У вестибюлі до мого чоловіка підходить швейцар і каже: «Тут була одна пані… питала про вас…» — «Яка пані?» — «З червоним пером на капелюсі». Мій чоловік зблід… швейцарові далі говорити не дав… потягнув мене нагору. «Пакуємося!» — вигукує. Очі йому сяють… обличчя палає… Бачу, що в нього напад… Тож я вже мовчу… не опираюся… сцен йому не влаштовую… Сідаємо до вагона… Тільки тоді до нього повернувся настрій… Питаю: «Що це було?» Він узяв мене за руки і мовив ніжно: «Клоцю, якщо ти мене бодай трохи кохаєш, довіряй мені… Знаєш же, що я дбаю лише про наше щастя…» — «А та дама?» — «Клоцю! Не питай. Це страшна таємниця… Колись, дасть Бог, поясню тобі, ти мене зрозумієш!» Приїжджаємо до Берна. Зупиняємося в готелі «Юра», обраному за вказівкою Бедекера. Виходимо в місто. Милуємося здалеку Альпами… буваємо в новому та старому парламенті… Нам подобається. Наміряємося залишитися ще на день… Але в готелі…
— Швейцар сповіщає, — усміхаючись, закінчив Холмс, — що дама з червоним пером…
— Саме так! — вигукнула пані Клотильда, знову зробивши свій загадковий рух, ніби гладила щось на колінах. — Саме так! «Die Dame mit rothem Feder am Hut…» приходила, питала…
— І знову напад… втеча… присяги в дорозі…
Пані Клотильда примружила очі, напівсумно усміхнулась і ствердно хитнула головою.
— Приїжджаємо до Інтерлакена… зупиняємося в готелі «Централь» над чудовим Тунським озером.
— Не роздивилися місцини як слід?…
— Не змогли… Була дама з червоним пером на капелюсі… і мусили тікати…
— І так це тривало?
— Цілий місяць… У Люцерні, Цюриху, Женеві, Флоренції, Венеції, Римі… всюди… всюди… з’являлася дама з червоним пером…
Тут пані Клотильда залилася сльозами. Я подав їй склянку води. Ковтаючи сльози, вона казала з обуренням:
— Ця дама зіпсувала мені всю подорож!… Нічого не побачила!… Нічого!… Нічого!… Тільки марні витрати… Ми в усіх готелях заздалегідь замовили номери… Довелося переплачувати… бо ми не досиджували свій строк… Жахіття!…
Шерлок Холмс похмуро похитав головою. Давно я не бачив його таким глибоко зворушеним. Розповідь гожої блондинки справляла на нього велике враження.
Пані Клотильда вела далі:
— Я знервувалася… Людвічок це бачив… відчував, що мені потрібен спокій, перепочинок… Запропонував мені вже відмовитися від поїздки до Парижа — я вже забула вам сказати, що в планах була ще й подорож до Парижа, — і порадив повернутися через Краків. «Посидимо тиждень у мами, ти відпочинеш, і нам обом буде добре». Я кинулася йому на шию… Це було так мило з його боку. Він знав, як я тужу за любою мамою. Від самісінького виїзду я не отримала жодного листа, хоч щодня посилала листівки з краєвидами. Але за цієї біганини Швейцарією та Італією мамині листи не могли мене наздогнати…
Холмс насупив лоба. Він слухав із напругою.
— І що ж у Кракові? — запитав він.
— Нещастя!… Мами ми не застали… Двері зачинені. Служебок розпущено. Двірник нічого не знає. Тільки й того, що пані виїхала. Куди? До Варшави? «Не казала». Від цих темних людей нічого дізнатися неможливо. У Кракові в готелі ми просиділи тиждень, чекаючи на маму.
— Дама в капелюсі з червоним пером вас не вижила? — з легкою жартівливістю в голосі спитав Холмс.
— Ні… Навпаки, ми навіть провели час дуже приємно… щодня ходили до театру…
— У чоловіка не було нападів?
— Тільки першого дня… Увечері, в готелі… У нього був дивний напад… Насамперед він гнівався разом зі мною, що ці темні люди — мовляв, двірник і двірничка — не змогли сказати, куди виїхала мама… потім занепокоївся, що мама, можливо, сидить у Варшаві й чекає на нас, і відразу ж на моє прохання відправив депешу… потім почав сміятися. Оскільки він ніяк не хотів іти до лікаря, а на запитання, що з ним, відповідав: «Таємниця» — я, занепокоєна, саме тоді й зателеграфувала вам…
— Що ж іще?
— Нічого… Мами ми не дочекалися… З Варшави прийшла депеша, що мами там немає… Ми повернулися, а мами немає…
— А де вона може бути?…
Пані Клотильда розридалася:
— Мама, напевно, у селі в якоїсь моєї тітки… Але в котрої саме, я не знаю…
— Багато у вас тіток?
— Сім… Людвічок зателеграфував трьом… Чотирьом іншим не зміг. Ми не маємо точної адреси… По селах живуть…
І пані Клотильда почала плакати ще ревніше.
Холмс батьківським рухом узяв її за руку:
— Не плачте… Мама знайдеться…
— Це я знаю, — казала вона, шльопаючи носом. — Але… але… мене болить ще інше… За нашим планом… ми мали саме сьогодні ночувати в Парижі… у готелі «Регіна»… Я так цьому раділа… А подивіться-но… і мами немає… і чоловік хворий… і ця якась таємнича жінка спокою не дає… і… і… і… я сама нервово розладнана…
Тут вона почала безладно розповідати. Виявилося, що її чоловік знову перебуває у стані дивного нервового розладу, що цей стан передався й пані Клотильді, що пан Людвік ніби чогось очікує, чогось боїться, що наразі він запропонував дружині поїздку до Берліна пів для розваги, пів у справах, які мав там владнати…
— А ви?
— А я боюся їхати… Знову та дама…
Шерлок Холмс усміхнувся.
— Коли ви маєте їхати?
— Чоловік хоче завтра…
— У якому готелі ви збираєтеся зупинитися?
— Чоловік казав, що в «Монополі».
— Їдьте! — мовив рішуче Холмс, підводячись і кладучи долоню на руку пані Клотильди заспокійливим жестом.
— А та… дама?… — мовила пані Клотильда, дивлячись на нього переляканими очима.
— Нічого не бійтеся… Цю таємницю я обіцяю розкрити… і ручаюся вам, що… все буде добре!
Стільки впевненості було в його голосі, що обличчя пані Клотильди проясніло усмішкою. Він нахилився до неї довірливо й мовив:
— А тепер запам'ятайте, що я скажу… і зробіть те, що накажу…
— Слухаю.
— Ви виїжджаєте завтра, так?… Отже, будете в Берліні… — він замислився, ніби щось вираховував, — …так, у п'ятницю вранці… Отож увечері в п'ятницю під будь-яким приводом постарайтеся втримати чоловіка в готелі… щоб не втік. — Тут Холмс усміхнувся. — Заздалегідь накажіть швейцарові, щоб кімнату вашу замкнув… Розумієте?
— Розумію.
— Ключ веліть йому привезти на центральний вокзал… Готельну карету я знайду і ключ заберу. Скажете, що я запитаю кучера «Монополя» про ключ «від замкнених». Це буде умовлений знак. Пам'ятаєте?
— Пам'ятаю.
— А тепер ще запитання. Ви любите песиків?
— Маленьких… так… Але Людвічок не любить. — Вона примружила очі.
— Перепрошую, ще запитання. Чи ваш батько був короткозорим?
— Батько?… Ні…
— Дякую вам… Я знаю все, що мені потрібно. Можете йти зі спокійною душею. Таємницю «дами з червоним пером» я розгадаю…
— Пане!… Я буду вам вдячна до скону… Ви ж розумієте… що тут вирішується доля всього мого майбутнього… Я мушу знати, що лежить на сумлінні цієї людини… чи можу я з ним жити… чи краще повертатися до мами…
Батистовою хусточкою витираючи сльози, вона швидко попрощалася з нами й вийшла.
*
Якийсь час тривала мовчанка. Холмс перервав її першим.
— Поїдеш зі мною на телеграф?
— Телеграфуєш у цій справі?…
— Так.
— Кому?
— Дозволь, я скажу тобі лише згодом.
— Ти впевнений у своєму?…
— Маю певні комбінації…
— Вони можуть схибити…
— Можуть. Але… не схиблять. Принаймні маю надію.
— Тож ти телеграфуєш… І що далі?…
— Виїжджаю до Берліна. Поїдеш зі мною.
— З охотою!
— Отож готуйся… Їдемо хоч зараз… Зателеграфую на вокзалі.
За пів години ми були на вокзалі Варшавсько-Віденської залізниці. Шерлок здав депешу. Зізнаюся, я був вельми заінтригований. Мій друг помітив це й, усміхаючись, мовив, коли ми вже сиділи у вагоні:
— Аби трохи вгамувати твою цікавість, скажу тобі, що я телеграфував до Парижа, до готелю «Регіна».
— Але кому?
— Дамі з червоним пером на капелюсі.
— А!… Ти знаєш її прізвище?
— Здогадуюся…
Потяг саме рушив… Холмс загорнувся в плед. Я знав, що поки що він більше нічого не скаже. За мить я почув його хропіння. Що ж до мене, заснути я не міг. Я губився в здогадах. Як він знайде ту даму з червоним пером на капелюсі?… Уся розповідь Клотильди здавалася мені чимось позбавленим зв'язку й глузду. Цей лист… ця подорож… ця дама… ця низка втеч… Нічого не в'язалося докупи. Чим довше я міркував, тим густішою, непрогляднішою здавалася мені завіса таємниці. А Холмс спав, упевнений у своїх «комбінаціях». Дивна людина!…
Через кілька днів, у п'ятницю ввечері, ми ходили по центральному вокзалу в Берліні, очікуючи на експрес із Парижа. Холмс нервово стискав у руці залізний ключ. Я відчував, що він неспокійний. Ми почули свист потяга.
— Приїде чи не приїде? — кинув крізь зуби Холмс. У його голосі відчувалося незвичне тремтіння. Видно, він побоювався, що комбінації можуть виявитися хибними.
— Хто саме? — спитав я.
— Дама… з червоним пером на капелюсі… з маленьким пінчером на руках… і з пенсне на носі… О, о! Вважай тепер добре.
Потяг підкотив. В одну мить відчинилися двері вагонів. Ми обоє напружили зір. Раптом Холмс вигукнув і вихопився вперед.
Я глянув — і дрож здивування пробіг моїми нервами.
Назустріч нам йшла дама показної статури. На капелюсі вона мала яскраво-червоне пір'я. На руках несла огорнутого в пальтечко пінчера. На носі в неї було пенсне.
Перш ніж я оговтався від зворушення, Холмс уже встиг переговорити з тією дамою, отримати від неї багажну квитанцію[26], покликати носильника, дати низку розпоряджень, вручити мені кілька коробочок приїжджої, кілька взяти під власну опіку й наказати мені, аби я поки ні про що не питав, а йшов до готельного омнібуса[27].
Мене пекла цікавість. Але я не міг її негайно вгамувати. В омнібусі як на гріх бракувало місця для мене. Усі були заздалегідь зайняті, крім двох, які посіли Холмс і новоприбула. Я пішов пішки за каретою.
Ми зустрілися на під'їзді до «Монополя».
— Хто вона? — шепнув я Холмсу.
— Зараз дізнаєшся!
Ліфт підняв нас на третій поверх. Утрьох ми підійшли до дверей номера 44. Холмс із лукавою усмішкою відчинив двері й ґречно відступив убік, пропускаючи вперед показну даму в капелюсі з червоним пером.
І я не встиг ще переступити поріг, як почув дзвінкий вигук:
— Мамо!
За мить я став свідком зворушливої сцени. Пані Клотильда обіймала матір і плакала від радості. Людвічок, трохи блідий від радісного хвилювання, цілував ручки тещі. Холмс обережно замотував у плед пінчера. А пані Ґржмотницька, сопучи, казала: «Любі діти, як же я вас шукала!… Як же я вас шукала!… Пане Холмсе, ви тільки обережно торкайтеся Філюся, бо він дуже нервовий».
Ми повечеряли в головній залі готелю вшістьох (враховуючи Філюся). За вечерею ми пили двадцять разів за здоров'я геніального Холмса. Пані Клотильда, її мати й Людвічок тиснули йому руки при кожному келиху. Пані Ґржмотницька навіть трохи перебрала міру (хильнула алашу[28] майстерно) або ж просто сильно втомилася після подорожі: одне слово, вона рано пішла відпочивати й наказала, щоб Людвічок із Клотильдою теж ішли спати, бо «здоров'я марнувати не слід у молодому віці».
Коли ми залишилися удвох, я помітив, що Холмс якийсь кислий.
— Що з тобою? Хіба ти не задоволений своїм тріумфом?
— Та ні… але рука мені болить… глянь, у мене синці…
Він показав мені руку. Я злякався.
— Що з тобою?…
— Це пан Людвік так міцно дякував мені… за повернення тещі.
Зізнаюся, я аж пирснув сміхом, хоч мені й було щиро шкода Холмса. Понад п'ять хвилин мене трусив такий сміх, що Холмс, який спочатку був похмурий і сердитий на мене, забув про біль, піддався й сміявся разом зі мною.
Ми наказали подати шампанського, і тепер Холмс мусив відповісти мені на низку запитань стосовно його тріумфу.
— Як ти здогадався, що це теща, а не коханка?
— Коханка не мала б стільки терпіння. Тільки теща може так переслідувати зятя по всій Європі!
— Кожна?
— Ні!… Мати єдиної доньки…
— Яким чином ти поставив діагноз хвороби пана Людвіка?
— Е, це було не так важко… Хвороба почалася в день, коли теща запропонувала свою компанію молодій парі в шлюбній подорожі. Тоді стався перший напад.
— А, правда!
— І чоловік, який планував шлюбну подорож до Італії та Швейцарії, раптом зненавидів обидві ці країни.
— Лист не ввів тебе в оману?
— Ні, я здогадався, що Вікця казала правду. Пан Людвік сам знищив лист… тому його догризало сумління і він намагався уласкавити служницю. Змушений був збрехати дружині.
— Що ж було в листі?
— Не здогадуєшся?
— Ні!
— Теща обіцяла приїхати.
— Звідки ти це знаєш?
— Е, з того, що пан Людвік раптом знову полюбив Італію та Швейцарію й вирішив утікати з дружиною з Варшави.
— Так, це правда! Як усе це просто! — мовив я, вдаривши себе по лобі. — Але… але… що то була за дама в капелюшній крамниці… та з червоним пером?
— Тут дружина даремно підозрювала пана Людвіка. Він сказав правду. Він сміявся з неї з крамаркою, бо йому те перо «страшенно» сподобалося. І він справді запитував: «Чи немає червоніших?»
— Навіщо оці шепотіння з крамаркою?
— Мій дорогий, коли дружина обирає для мами найгарніше й найдорожче страусове пір'я, а чоловік, надіславши тещі безліч подарунків, надумав один-єдиний раз утворити капость… і змінює розпорядження дружини, рекомендуючи замінити біле перо на червоне, думаючи собі: «Для старого гримота це буде якраз», то… змушений буде шепотітися. А заскочений на сміху та шепотінні, змушений буде зніяковіти…
— Так… так… це правда… Про що це я ще хотів спитати?
— Мабуть, не про те, чому пан Людвік так утікав від тещі?
— О ні!… Її добрий вплив на Клоцю я міг оцінити з розповіді доньки. Але звідки баба знала, де щомиті перебувають зять із донькою?
— Як це? Ти не здогадався, що донечка вислала мамі план подорожі… і вказала всі готелі… з датами… на випадок, «якщо люба мама захоче приїхати».
Я засоромився. Це було так просто. Бідна Клоця! Вона уявляла, як її мама гарно виглядатиме в капелюсі з білим пером… і тікала від дами з червоним…
— Звідси ти, напевно, здогадався, що пані Ґржмотницька буде в готелі «Регіна» в Парижі визначеного дня… І з такою впевненістю надіслав депешу на її ім'я?
Холмс усміхнувся, гордий своїм тріумфом.
— Знаєш, що прислужилося мені за найпевнішу вказівку, коли я міркував, ким могла бути та дама?
— Не здогадуюся.
— Поспіх Людвіка, коли він замість Парижа поїхав із дружиною до Кракова… до мами!
— А!…
Кілька хвилин ми щиро сміялися, згадуючи той «дивний» напад Людвіка у Кракові, коли невідомо було, чи він сміється, чи плаче.
Раптом я вдарив себе по лобі.
— Ох, я забув поставити тобі два найважливіші запитання.
— Які саме?
— Яким чином ти здогадався, що пані Ґржмотницька носить пенсне?
— О, це просто! Пані Клотильда мружить очі, як короткозорі особи, хоча я помітив, що сама вона не є короткозорою; коли вона, заплакана, просила в тебе склянку води, то вказала на карафку, яка стояла дуже далеко на буфеті. Звідси висновок, що це мруження очей є лише звичкою, перейнятою від короткозорих батьків, батька й матері… Вона сказала, що батько не мав короткого зору. Ergo[30]: мати…
— Але ж короткозорим міг бути дідусь… або бабуся…
Холмс насупився.
— Ба, це могло бути… Але тут інстинкт підказав мені, що… мати. Колишні люди зазвичай мали добрі очі…
— А пінчер на руках…
— Ти бачив, як Клотильда гладить щось невидиме на колінах?
— То це теж звичка?
— Так!
— Але ж вона могла мати собачку вдома?
— Вона казала, що чоловік не любить собак… Я здогадався, що пінчер лишився у матері!… Це просто!
У цю хвилину він здавався мені геніальним… Тим геніальнішим, що сам не підозрював свого генія, скромний, мов «дитя, що не знає про свою красу»[31].
Він розумів, що я захоплююся ним, і тихо та багатозначно мовив:
— Я не роблю нічого неможливого. Ти сам переконаєшся, що перед справжніми труднощами я завжди мушу пасувати… Ба, ось зараз ти переконаєшся в цьому, — додав він, глянувши праворуч на вхідні двері салону, і весь здригнувся.
До нашого столу прямував пан Людвік. Він був блідий. Губи йому тремтіли. Він підійшов, відсунув стілець і радше впав на нього, ніж сів.
— Пане Холмсе… У мене до вас прохання.
— Слухаю вас.
— Моя теща і моя дружина сплять… разом. Я вислизнув, бо маю до вас прохання, — повторив він із притиском.
— Слухаю вас, — повторив Холмс. — Окрім однієї речі, я зможу зробити для вас усе. Та я боюся, що… саме про цю одну річ ви й хочете попросити.
— Моя теща хоче їхати з нами до Варшави й жити разом із нами…
— Я здогадувався про це.
— Моя теща обіцяє не залишати нас і пропонує тепер спільну подорож Європою…
— Я здогадувався про це.
— Дякую вам, — засичав пан Людвік крізь зуби. — Дякую вам за цю приємну сцену, яку я щойно мав нагорі, коли мене індогували щодо червоного пера й вибудовували комбінації, звідки взялися мої напади в готелях Швейцарії та Італії. Дякую вам.
— Але про що ви мене просите?
— До дідька! Про те, щоб ви так влаштували — пам'ятайте, що я жодних витрат не пожалію, — аби… аби… цей старий гримот сам поїхав до Кракова.
Холмс розпачливо похилив голову, безпорадно опустив руки й глухо мовив:
— Оце… якраз і є те єдине… чого я не можу.
Пан Людвік кулаком грюкнув по столу, аж тарілки забряжчали і люди за сусідніми столами цікаво звернули на нас очі.
— Тьху! — сплюнув він. — І ця людина вважається генієм!…
А помірявши його зневажливим поглядом, ще раз сплюнув, повернувся і вийшов.
Шерлок Холмс сидів нерухомий і смертельно блідий.
Ніколи ще я не бачив такої блідості на його обличчі.
— Бачиш, — декламаційно мовив він, — що я лише звичайна людина…
На вії лівого ока у нього заблищала сльоза, яку він стримано витер рукавом.
Велика людина соромилася своєї людської слабкості.