Казочка-зачин (Замість передмови)
Був собі одного разу велетень, на ймення Валігора. Владав він надлюдською силою, і досить йому було тільки вдарити кулаком у скелю, як вона тієї ж миті розсипалася на порох.
— Ех! Знаємо вже цю казочку, знаємо! — озивалася хором дітвора. — Розкажи нам іншу, дядечку!
— Ну що ж, добре, слухайте! Був собі одного разу велетень, що звався Вирвидубом. Сили він був нечуваної. Розлюченого зубра хапав за роги й, ніби теляточко, покірно клав до своїх ніг. Замість костура спирався на небосяжну сосну, якою трощив усе, що траплялося йому на шляху. Досить йому було вхопити столітнього дуба за розложисту крону, немов за чуприну, — і він умить виривав його з корінням. Кулаком і дрюком торував собі дорогу у світі…
— Таж і цю казку ми вже знаємо напам'ять! — незадоволено перебили діти.
— І взагалі, — додала найстарша моя племінниця Анулька, — дядечко розповідає нам завжди такі страшні казки, що потім усю ніч нам маряться самі лише велетні та розбійники. Розкажи нам щось інше, любий дядечку!
— Згода, але про що б, приміром, ви хотіли послухати?
— Приміром… приміром… — замислилася Анулька. — От знаєте що, дядечку: приміром, про якогось доброго чоловіка, що славетний не тим, що руйнував та нищив, а тим, що…
І тут вона урвала мову.
— Тим, що — що, моє дитятко?
— Та коли ж я не вмію висловитися як слід. Тим, чим славився той добрий королевич, про якого нещодавно розповідав нам дядечко: що після смерті чарівник перетворив його на сяйнистий вогник, який біг перед подорожніми щоразу, як вони блукали в лісі, і виводив їх на битий шлях.
— То ти тільки таких казочок любиш слухати? — відповів я, гладячи біляве волоссячко дівчинки.
— Тільки таких, дядечку; бо навіщо мені знати про розбійників і велетнів, якщо вони стільки лиха накоїли у світі.
— Послухай же тоді, Анулько!
Був собі одного разу не якийсь там князь чи чарівник, а володар слова, якого Бог обдарував надзвичайною світлістю духу задля того, щоб він виконував призначення того королевича з казки й ніс перед людьми смолоскип світла та знання. Проте не одразу став він таким провідником народу. Перш ніж висвітлювати шлях іншим, сам він у важкій праці й мозолях здобував собі знання; навчався та трудився пильно, аж поки, коли накопичив уже багато скарбів мудрості, поміркував, що настав час поділитися нею з ближніми. І почав він у різноманітних книгах і творах просвіщати своїх краян, плекати в їхніх серцях любов до всього рідного, батьківського, підносити в їхніх очах чесноту, а порок робити мерзенним, навчати їх, як мають любити один одного й поширювати цю любов на всі стани, на всі верстви суспільства.
Мужем цим був Юзеф Ігнацій Юзеф Ігнацій Крашевський.
Понад 500 творів написав він упродовж довгого й працьовитого життя, проводячи цілі дні з пером у руці, з-під якого дедалі виходили нові книги, що викликали захоплення його творчістю та шану до його невтомної праці.
Справедливо хтось сказав про нього: «Якби літери в його творах порахувати, то було б їх кільканадцять мільйонів; якби пера позбирати, то можна було б на тисячі крил здійснити повітряну подорож до Америки; а якби всі думки зігнати на один майдан, то зчинився б гамір і шум на кільканадцять миль».
— Ох! Це цікавіша історія, ніж усі казки про велетнів! Але що ж сталося з цим «володарем слова», як дядечко назвав пана Крашевського?
— Сталося те, що з кожним із нас колись має статися. Після долгого працьовитого життя пішов він до кращого світу по нагороду, яку Бог приготував для добрих і чесних людей1. Проте за кілька років до смерті, прагнучи й у ваших карбуватися серденьках, залишив він для вас, любі діти, пам'ятку в цій ось книжечці, яку нині вам на користь ми вже втретє видаємо.
А тепер, перш ніж узятися за читання цих його чудових Казочок, спершу побожно зітхніть за його душу: нехай у нагороду за те світло, яке він сіяв на землі, світить йому світло вічне на небесах!