Озимина

Салон

Льодовий блиск чорного дзеркала фортепіано та дужий полиск паркету кидали в залу наче повітряний пилок і приглушували барви у глибині. На такій віддалі для ока яскраве різноманіття жіночого вбрання заточувалося в кілька розмитих плям під чорним виром чоловіків. Тільки на найближчому кріслі ярмом якраз виділялася виразна блузка кольору водяної зелені, обличчя відкрите, світле, і темне волосся, що грало теплими відблисками — здавалося, навалою контрасту до цієї гебанової чорноти фортепіано, з-над якої падали його очі.

Він стояв, як рибалка в очікуванні цієї чорної лоді, перегортаючи білі аркуші нот, розкладених на гебані.

А дівчина приглядалася до нього крізь примружені війки очей, які, здавалося, нікуди не дивилися. Вона спостерігала за ним із дивовижно довгим спокоєм, замкнувши складеними на колінах долонями два досконалі півкола виточених рамен, високо обтягнутих у білу шкіру рукавичок. Чоло спокійне, майже кам’яне, з зухвало відгорнутим темним волоссям, очі примружені, але живі, як у змії, кидали аж на скроню вібруючу зморшку уваги. Переливи цікавості, запитань і напівусмішок пробігали, здавалося, з-під очей через повні, як яблука, щоки до губ і поверталися хвилею під примружену повіку; стиснуті губи кидали від кутків у бік вух тремтливі риси пустотливості чи чогось гіршого. Заступало цей вираз дурнувате підборіддя з мигдалевим овалом і дитячою м'якістю. Вона сиділа нерухомо, мов погруддя, півкругами рамен обнімаючи видатні груди; кігтики коротких лапок, сказав би ти, м'яко складені, стирчали в рукавичках — під цим примруженим, зміїним задивом косих очей.

Коли через деякий час він вийшов до дальших кімнат, у малому переході за салоном зіткнувся віч-на-віч із цим усміхом на вібруючих щоках. Долоня, спокійно покладена в долоню, замикала виточені півкруги нерухомих рамен.

«Що це знов означає? — думав він. — Зустріч... Усміх чужої жінки, добре мені знайомий, заступає мені дорогу, як у видінні».

«Ви мене не впізнаєте?» — питали примружені очі.

«Ні. Адже це мало б відбуватися в похмурій ущелині».

Вона засміялася беззвучно: білим блиском зубів та мимовільним поштовхом видатних грудей, і вся її постать розцвіла життям у цьому усміху. Зблизька від цієї жінки на нього дихнуло свіжістю, ніби від фруктів, і водночас спекою, у якій вони дозрівають; якась тріумфуюча вегетативність буйного життя, лінива до слова, важка до голосу й жесту — як у літній полудень.

Ображена чи надто кваплива, щоб нагадувати про себе в розмові, вона повернулася до дверей сусідньої кімнати; на знак того, що вийшла сюди лише поправити зачіску, вийняла рогову шпильку й неохайно втикала її по дорозі у волосся, як вила в сніп.

«Амальтеє!» — почав був уже він, коли цей останній жест таємничим зчепленням дрібниць навів його на давній спогад. «Чи це бува не та мала із села? Чи це вона?»

— Панянка Ніна? — угадував він тоді, задивившись на рясну пружність і повноту форм, які ось-ось станут переливчастими.

— Я!

Кров'янисті губи розтулилися в усміху довгою щілиною, як плоди граната, що тріскаються, і слово з них вилущилося важке, соковите, як пурпурове зерно того граната; розквітли щоки.

Він засміявся. «Це горде самопочуття цього "я"! Ця смаковита блаженність цього слова, як у негра. Вірю, тут можна бути стислою у слові; усе інше й так надто красномовне».

— Уже?! — вигукнув він. — Уже «я»? Але ж це пішло в тропічному темпі! Коли ж це вас перенесли до міських теплиць?

— Ви погладшали.

Ця лапідарність привітальної констатації одразу відтяла йому всі слова й думки. Він почувався так само обдивленим і майже зваженим, як робив це сам; хіба що з одним результатом. Його останнє запитання і її констатація збігалися на одному мотиві. Рухлива думка раптом заткнулася на взаємних усміхах.

«Відчуваю лаконічне щастя молодого падишаха, — подумав він, сплітаючи долоні на животі. — Повернувши собі самовладання, залишалося б хіба тільки сісти на цей м'який, як пух, килим, сперти голову об табурет із подушок, їсти шербет і цілуватися солодкими губами».

«Що за приміщення дивовижно лінивого богослужіння! — казав він до себе, оглядаючи це нагромадження килимових подушок, табуретів, отоманок, крісел, портьєр, занавісок, килимів і узголів'їв. — Яка кавказька вишуканість! Яка надмірність шпалерного генія та перського натхнення!»

Вона почала вилущувати з рукавичок кулаки, малі й тверді, як горіхи, надзвичайно живі від цієї засмаги й полиску, мов на міді. Руки, самі по собі міцні, здавалися ще пружнішими під рукавичками.

— Ви, мабуть, сильна?

У відповідь вона виставила йому на зігнутих ліктях свої пазурі. Він занурив пальці в їхнє живе тепло й дозволив собі, звісно, зігнути її долоні. Але тієї ж миті пошкодував про це. «На цю дурну ставку я здатен на самому початку програти все».

— Який ви слабкий! — мовила вона, надуваючи губи.

Вона підійшла врешті до дзеркала, щоб поправити волосся.

— Хто це така, ця панянка Оля? — спитала зневажливо. — Ох, як я її не терплю.

— За що?!

— Вона, мабуть, така штучна, а ви всі її, може, так обожнюєте: артистка!

Відповідь розбризкалася у нього сміхом.

— «Мабуть» і «може», — повторив він.

— А я знаю про того пана Танського. А що!

— Уже?

— О, жінки все одна про одну знають! Я до нього там добре придивилася.

— Рано! — промимрив він. — Скільки це панянці Ніні років?

Вона показала йому кінчик язика в дзеркалі.

— Ну, а господиня дому, — дражнив він далі, — пані Лена? Та справді красива.

Панянка Ніна стала уважною; зіниці під примруженими повіками сповзли вбік: «Ох, ці пальці під кулаками!» — помітив він між іншим.

— Пане, що це було з нею та з тим поетом? — затремтіла вона вся від раптової цікавості.

— З Войдою? Невідомо. Два роки тому на такому ж зібранні, як сьогодні, він прийшов сюди, ось до цієї кімнати, довго ходив по цьому м'якому, як сніг, килимі й дивувався, певно, чому сніг такий пурпурово-червоний, ніби кров'ю просякнутий. Налив собі води — ось із цього глека, який тримає ця велика опудала негра, — налив води, проковтнув щось, вийняте з кишені жилета, запив і сів тут... у цьому ось кутку... Так і сів.

— Перестаньте! — вигукнула вона раптом і заслонила обома руками очі. — Фе, і цей килим! — вередувала під грою уяви, підгортаючи якнайшвидше сукню. А коли він піддався цьому заклику й припинив розповідь:

— Ну і що було далі?

— Тут і сів. А там у залі грали якраз якийсь квартет йому для мрійливості, тож у нього голова ось так назад похилилася в слуханні, розплющувалися очі. Так. А із салону вислизнула тим часом красива пані й присіла до нього, замріяна.

Цього разу вона здригнулася всім тілом і почала заслоняти собі по черзі то очі, то вуха. Що довше вона думала, то більшого розгону набирала уява. — Ні! ні! — кричала все навальніше. — Не кажіть! — А до задиханих грудей притискаючи обидві долоні, спитала невдовзі втишеним шепотом переляку:

— І що було далі?

Але він закінчував уже неохоче:

— Красива пані швидко відчула, біля кого сіла. І першим її почуттям була, певно, огида, другим — страх, третім — жах, що з людиною, з нами, так легко це може статися. І тоді вона, мабуть, знепритомніла. Отямившись, звісно, розпачувала. Коли ж у самоті про розпач мусила забути, тоді з'явився, може, навіть і жаль. Сьогодні, коли сама себе запитає, чи вона його ще пам'ятє, відповідає собі без сумніву: «О так». Але ви, панянко Ніно, зовсім мене не слухаєте?

Вона отямилася від роздумів поштовхом темного гриваща, зухвало відгорнутого з чола. І тільки тоді він уперше побачив ці косі очі розплющеними: їхні зіниці були малі, як горошини; золотаво-чорні, злі, неспокійні очі.

— Для неї?! — вигукнула вона. — Для неї?!.. О-о!

І почала раптом ходити по кімнаті; спершу важезно, переливчасто, як голуб; потім її крок ставав м'яким на килимі, шукаючи ритму, нервовим і чуйним, як у кішки.

— Що?! — зупинилася вона раптом, ніби налякана вібрацією своїх уявлень чи його дослідницьким задивом.

— Ні-ічо-го, — відповідав він протяжно. — Я нічого не казав.

— І чому ви так на мене дивитеся? Ні, я не хочу! — вередувала вона, струшуючи з себе його погляд. — Хіба я щось сказала? А може, щось погане? Ви тільки з мене витягуєте...

— Личинку. Щоки у панянки Ніни — як яблука.

У раптовій зневірі в собі вона смутно повернулася до дзеркала, до каміна. Якась хусточка, того ж водяного кольору, що й блузка, опинилася в долоні, потім між долонею і зубами, з упертим, очевидно, наміром не витирати очей. Чого він від неї хоче?

Тільки коли він узяв її за руку, це влило в неї впевненість у собі, а разом із нею і зачіпливість.

— Краще застебніть мені рукавички, — казала вона ображено, витягуючи руку назад, щоб не бачити його на очі.

Але у нього швидко переплуталися пальці; застебнув криво, криво розстебнув і розтулив щілину рукавичок аж за лікоть. І коли бронзової щільності й холоду тіла торкнулися його губи, рука мимовільно видовжилася: м'язи самі напружувалися під поцілунком.

— Які ви всі нестерпні!

— Уже «всі»?! — буркнув він смутно. Але тієї ж миті дрібна жменя вхопила його за чорне пасмо волосся над чолом.

— Завжди зі мною дражниться — як тоді в селі! Завжди мене тільки на словах ловить. Багато що мені вискочить, бо я собі нічого в голові не складаю. Мені все само спадає.

— Хай йому грець, вірю!

У голововому нахилі назад під обіймами груди й шия дівчини здавалися мов із граніту тесані. А усміх її розтремтілих губ розплинувся в поцілунку, довгому й повільному, як сльоза. А це розчулення губ перелітного характеру перенесла вібруюча хвиля на яблучні щоки, під довгі війки, у чуйну цікавість усе ще примружених очей. І коли голова сіпалася раз у раз: — Годі!… Люди! — пульсуючі біля губ риси питали зі злостивим спокоєм: «Що далі?…»

«Справді, люди!» — закричало в ньому неспокоєм. — Гарний вигляд ми мали б потім! — вирвалося з губ уголос.

І він відскочив.

Розбіганими пальцями вона вмить застебнула рукавички на раменах. Легке пригладжування волосся перед дзеркалом, водночас спокійне й кокетливе, боковий перехоплювач за сукню і, легко подавшись до цього перехоплювача, вона віддалялася до салону своїм голубиним кроком серед сухого шелестіння суконь. Губи щось шепотіли. Уже напівсхована за портьєрою, вона повернула до нього уста й цю риску біля них, у профілі так явно злостиву.

— «Потім»? «Потім»? Про це не думають перед тим.

Він пирснув сухим сміхом, як рись, і підскочив. Заплутавшись у важкій портьєрі, шарпнув її в люті й ударився з усього розмаху в чоло.

Двері за портьєрою були вже зачинені.

Крізь щілину ледь прочинених дверей незабаром прослизнула особа, малесенька й тиха, як міль, і тінню впала в глибоке крісло найтемнішого кутка кімнати. Щось ніби крила цієї молі затріпотіло біля білявої голови — сплелися долоні на обличчі й заслонили очі. Дрібною формою вона всоталася в крісло, ледь плоскою плямою хрестом вимальовувалася на широкому тулубі спинки та в її високих раменах, як у крилах кажана — світла голівка й прозорі долоні, ніби сяйвом торкнуті. І так ось вона принесла із собою пітьму, місяць, тишу й це тріпотіння нічного створіння.

«Ось протилежний полюс, — думав він, перериваючи свої роздуми, — ось і артистка! До гарячкової голівки прикладає собі компрес зі своїх рук, завжди холодних, як лід; своє мале, змучене тільце, про яке сама не дізналася б ніколи, хоче нести в морок, у забуття — і складає його в кажанячі обійми ночі: у жорстокі марення».

Він прислухався до дихання дівчини — у його перериваному темпі тріпотіло знеможене серце. Але в міру слухання і його груди почало щось стискати й прискорювати пульс у нерівні ритми. Нестерпне відчуття фізичного ніби розладу всіх органів почало розливатися терпкістю по його жилах. «Дивна річ, — казав він до себе, — що я біля неї завжди мушу відчувати щось подібне. Як ці речі потворно передаються!?»

Він струснув із себе це лихо й підвівся з місця, щоб вийти з кімнати.

Сяйлива пов'язка сплетених долоней посунулася з чола: погляд очей дивно круглих, із втраченим десь блиском, ніби полум'яне тління десь у глибинах черепа, під сивою зіницею. Уп'ялися в нього ці совині очі й затримали того, хто виходив, у дверях.

— І ви такий самий! — мовила вона голосом жіночої гіркоти: апатичним, а все ж із упертим акцентом упевненості, з наспівом на останньому слові. — Такий самий, — повторила вона, — як я.

— Що?! — здригнувся він мимоволі й не опанував навіть вигину губ.

Під долонями розлігся натягнутий сміх. Вона опустила нарешті руки від обличчя й сперла їх широко на поруччя крісла. «Що вона завжди мусить позувати», — промайнуло у нього прибічно в думках при вигляді цієї ієратично-єгипетської статуарності статури на сидінні, темному, як базальтовий трон. «І ці руки! — додав у душі. — Випрямлені й напружені на спинках, долоні болісно стрункі, з довгими, прозорими пальцями: руки королеви з дванадцятої династії фараонів або мемфіського Птаха».

— Як вас обурило це порівняння зі мною! — спробувала вона всміхнутися. — Я сама не знаю, звідки це в мене взялося... Знаєте, — казала вона з тим розгоном нервових жінок, які, коли вже перервуть своє уперте мовчання, впадають одразу в нову інерцію, — знаєте, я завжди про себе думаю; постійно, безперестанку. Огидно це, знаю. Але при всьому цьому я думаю інакше: не особою, не постаттю. Коли побачу халупу, мохом покриту в смугах дощу, слизьку, брунатну, огорожу біля неї розпадлючу, хрест без рамен, від зливи змоклий, якийсь шмат брудної дороги, що веде по пустці, напевно, нікуди — тоді думаю аж до болю в грудях, що це я. Не в переносному значенні, а так, просто, у першу мить. Я навіть зовсім не думаю, я так відчуваю. І що я на це вдію... Коли я малюю квіти... Кажуть, що мої квіти ніби трепетом загорнуті, пуп'янки завжди зів'ялі...

«Ух! — зітхнув у душі. — Брунатні, руді, іржаві, жовтаві, слизькі, обмоклі, димні, надгнилі, брудні, зів'ялі: уся міська сльота! Нещодавно я бачив дівчину, чиє мовчання міниться всіма барвами сонця».

І, присівши до неї, він говорив із якоюсь глухою й безцеремонною вже пристрастю:

— Уява для жінок — небезпечніший вогонь, ніж почуття, особливо ця великоміська: штучно викохана й уже в дитині болісно знуджена.

Сірі її зіниці розбіглися в неспокої, як краплі ртуті.

— Навіщо ви це кажете? — прошепотіла вона ледь чутно.

І раптом сльози, дрібні й видовжені, як перли, почали навипередки бігти з величезною квапливістю по щоках.

Він закусив гнівно губи, які заговорилися, і нахилився якнайшвидше над нею.

— Панянко Олю, я, їй-богу...

Вона опускала голову все нижче й нижче. У нього було враження, що якби він торкнувся долонею цього її білявого волосся, з його сухого пуху висиплеться йому в пальці град дрібних іскор. Він узяв її за руку — і ось холодним струменем почало розливатися по його жилах раніше вже відчуте почуття якогось пригнічення, фізичної ніби нехоті до самого себе, внутрішньої гіркоти, яка піднімалася ніби сухою й пекучою печією, влазила йому в щелепи й замикала їх твердим стиском. «Нерви! — думав він. — Ця виряджена цією енергією чистилища! А ці її внутрішні сили, що вирвалися з сліпих неодмінностей органічного ладу й панування волі, шарпаються ось без зчеплення й вибиваються назовні якоюсь пекельною владою болісних угадувань, передчуттів, пророкувань. Відьма!»

Ось опустилася ця розпалена дитяча голова в холод сплетених долонь, хилиться все нижче, звисає все безсиліше, згинаючи в корчі розпачу її тендітну постать. У нього від цього видовища кров ударила в голову, а разом із нею і ця думка раптова:

«Рятуй голову холодним пещенням долонь. Спали цих людей твоїм власним вогнем!»

І, вже не дивлячись на неї, швидко вийшов із кімнати.

— Перепрошую, — почув він слово розлоге, широкоусте, що овіяло його, мов засапаний подих. З того боку дверей він натрапив на пана Танського.

— Прошу! — гукнув той майже з пристрастю, розчиняючи перед ним крило дверей, яке щойно був зачинив.

І, прослизаючи крізь натовп у салоні, він дістався кабінету, де палили. Разом із тютюновим димом поверталося опанування думок.

«Заспокойся, — говорив він собі, — там швидше погодяться, ніж ти припускаєш… Немає такої неймовірності, яку в підсвідомих присмерках буття такого нічного метелика не можна було б розгледіти. Що легше, ніж такій пасивності нав'язати спосіб відчування. Мимоволі сама себе заплутає. Губування такої істоти — це ж бо лише болісне складання жертви з тіла холодного за голову гарячу».

Хтось, виходячи, не зачинив за собою дверей до передпокою. Там у глибині стояла вона в ротонді на плечах. Золота голова з мигдалевим овалом і вустами дитини спочивала на білому хутрі піднятого коміра, мов на жертовній мисці, вся в димах від сигар, як у кадилах обрядових; цими клубами бухало на неї повітря чоловічої половини дому крізь прочинені двері пальні. Скільки чоловіків тут було, очі всі розігрілися цікавістю. «Отож це чистилище в душі жінки, — подумав він, — магнетизмом вас притягує і обіцяє вашій млявості дивні насолоди: спалення цієї жертви її власним вогнем».

«Та це ж, мабуть, сомнамбула!» — крикнуло в ньому щось, коли відчув на собі її погляд. Великі кола цих очей світилися в цю мить блиском жовтим, як у сови.

І це крізь вікна зіниць, мов видиме, зловісне жевріння цього мозку, прилипло до нього поглядом чарівниці. Тим блиском очей дивним у нього вдивляючись, здається, каже, ворожить йому вперто:

«І пан такий самий!»

«Що?!» — здригнувся він увесь. І підскочив до неї мимоволі з-за порога пальні.

Плітка. Подейкують, панянка Оля знепритомніла, подейкують, пан Танський такий люб’язний, що відпроваджує її — подейкують, додому. Нібито двері зачинилися в цю мить за ними.

Стояв отож перед тими дверима і повторював глузливо:

«Почесно для мене порівняння з такою особою жіночої статі! Що ця сомнамбула могла мати на думці: «І пан такий, як я?!» Травлений холодною міською гарячкою? Втягнутий пасивно в розпусту цієї гарячки? Спалений іншим вогнем власним?…»

До передпокою влетів у розвіяному фраку молодик, ним же сьогодні сюди приведений: музикант, про якого вже стільки говорили, що пані хотіла його бачити в себе і похизуватися ним перед своїми гостями. Влетів отож, завіяв полами, пробігши до пальні, скуйовдив там довге волосся і зазирав людям неспокійно в очі. За мить знову з’явився у дверях.

— Не бачили ви випадково панянки Олі?

Що знепритомніла і повернулася додому, відповів у димі.

— З ким?… Тобто, хто відпровадив? — з підлещувальною усмішкою виправляв чимдуж імпульсивність першого запитання. — Не знаєте? — випереджав у арканаївний спосіб терпке зволікання з відповіддю.

Був настільки недосвідчений, що той взагалі позбавив його відповіді, вирішуючи поспіхом за нього:

— Пан не помітив!

І озирався, щоб запитати когось зі служби.

Хлопець мав в очах відчайдушну безпорадність, як заблукалий пес.

Спертий на одвірок, млявий від цієї недбалої пози, у фраку, стрункий і гнучкий, ніби розхитаний у своїй ноншаланції, він звертав до людей своє біле обличчя з усмішкою губ, що ніколи не стулялися, підгортав долонею чорне, як вороняче крило, волосся.

Жінка. У цьому зібранні він швидко минав очима жінок суворих, сухих на обличчя і руки, вдягнених жорстко і без смаку — жінок без жодного характеру в постаті, строї та обличчі: молоді представниці посагів, матері скрофульозних дітей, особи без статі й віку; пересохлі в гугенотській чесноті побожні дружини солідних чоловіків.

Проте ось інші: гладкі тіла всіх сфер, дружини, що купувалися на всіх торгах — білоголові, тілесні, з м’яким поглядом і пухкими щоками, сказав би, як це на Сході, тістом годовані й заплилі на цій страві. Обличчя ледь набряклі, молочні й прозорі — дивовижне тло для темних очей, у яких жевріє життя монотонне в тихій хтивості. Руки не з тих, що до наказування чи мрійливої бездіяльності народжувалися, радше короткі, форсовано доглянуті, білосніжні; долоні, які, мабуть, ніколи нічого не торкалися і служили лише для того, щоб, обважені перснями, спочивати перед очима людей на матеріях суконь. Усі ці жінки, кидалося йому і це в очі, сидять трохи зашироко на стільцях — не стулялися коліна коротких ніг; спричиняє це, можливо, пухкість осіб або, що ймовірніше, ця в пасивності завжди напівсонна екзистенція виплеканих істот, це їхнє постійне відчуття власної жіночності — фізичної.

Сидять, отже, розкішні дружини і дихають парфумами, випромінюють у повітря флюїди білої тілесності — створюють атмосферу теплиці.

Трапляється серед цих тіл виставних жінка вродлива, як та, на якій зупинився його погляд. Обличчя гладке викривлює легкий семітський вираз або, можливо, нудьга, що застигла в цьому кислому гримасі вуст, роззявлених, як дзьоб птаха на посусі. Вмостилася меланхолія цієї голови на вигині стрункої шиї, сперлася в чорному напуху буйного волосся і споглядає перед себе мляво — колом пурпурових вуст, блиском перлових зубів і тьмяніючим, наче оксамит, поглядом очей.

Флірт, погляд. Ці очі, їхня млявість і холодний вишкір зубів зупинилися на ньому, коли він став у дверному отворі; а звернені до нього, здавалося, говорили: «милуйся!». Під гіпнозом цих очей він мимоволі підгортав чуприну, поправляв вуса і всміхався нестуленими губами та ноншаланцією всієї пози, охоплюючи водночас поглядом усі форми цієї найвродливішої. І так ось виставлялися обоє на ярмарку нарцисичних марнославств, роблячи безпристрасними очі брехливі по салонах токовищ.

З іншого кінця споглядала на нього тим часом своєю довгою особою господиня дому.

Сидить ніби недбало, постаттю своєю повною гнучко заглиблена у глибоке крісло. Її сукні, такі повзучі при ходьбі, плуталися тепер у капризні складки, спадали важко на один бік, витискаючи обтисло соковиту форму стегна. З волосся бурштинового, закрученого снопом, вививалося дугоподібне пасмо і оперізувало товстою линвою копицю над чолом: волосся, яке ввібрало, сказав би, в себе весь надлишок вегетаційних соків чудового тіла і застигло блискучою живицею. «І подумати, — говорив він собі, — що для цієї жінки хтось розбурхав свою уяву аж до меж самогубчих».

Але ось вона дивиться на нього все ще з холодним і довгим завзяттям, аж поки він не здогадався і не підійшов.

Розставання. — Хотіла пана про щось попередити, — говорила голосом, яким порушують дуже дражливу справу. На її довгому обличчі й широких вустах блукала усмішка збентеження.

— Вже знаю! Небіжчиця моя має тут сьогодні співати у пані, тож у своїй великій доброті пані воліла мене попередити, щоб мене не вразило привиддя постаріле.

Вона м’яко всміхнулася широкими вустами. — Такі минувшини не вмирають ніколи. Найкращий доказ, що прибув сюди — а тепер лише приходить їй до голови, що не міг знати про тріумфальний приїзд — небіжчиці. Що ж до постаріння, чекає на нього приємне розчарування.

За мить, не в змозі стримати легкого тремтіння:

— Надзвичайно цікава я вашої зустрічі!

— Чи пані знає ближче панянку Олю? — перетинав він досить гостро цю справу.

— Ах, як вона гарно сьогодні виглядає!

— Вестально, — буркнув під вуса, не сподіваючись зовсім, що викличе цим здригання дивної усмішки навколо вуст пані.

«Отже, і тут відомо! — говорив він собі. — Зрештою, правда: жінки завжди все одна про одну знають — казали мені сьогодні. І широко толерують, допоки справа не доходить до явного скандалу. А що важливіше, вбирають усе в байдужість душ. Які шари цинізму мусять у них укладатися!»

У цій хибній усмішці навколо великих вуст була готова поблажливість на все, що він забажає сказати, а навіть певний заклик. З’являлося це завжди, щоразу, як мала нагоду до короткої з ним розмови. «Гм! — подумав він, — отже, так?»

І пригощав далі цією «табакою»: — Виглядала справді чудово. Пан Танський мусив собі надзвичайно лестити докорами сумління. Короткий вираз обурення витіснив з величезною силою той каприз, що вібрував невловимою усмішкою навколо вуст. — Лестити собі докорами сумління! — пані заламала білі руки: це ж бо жахливий цинізм! І в ту ж мить трохи тихіше, з тією ж усмішкою біля вуст: — Отже, пан Танський лестить собі лише докорами? Можете, пане, сміливо сказати, — говорила вона, зважаючи на його мовчання. — Вух моїх ви, пане, справді не щадите… Наблизився до них якийсь високий бородань і зав’язував розмову з пані. Залишив він її, отже, і, відступивши, роззирався далі по гамірному навколо вулику. Від цього рою відірвана, блукає здалека медоносна бджола — в мед мрій розкладних на життя багата: молодий музикант із безпорадною тривогою в очах снувався по кутках. Флірт, квіти, метелик. В іншому кінці зали дзижчить жестами серед жінок постать кошлата і неспокійна, з рухами ніби розсіяними, що випрошують уваги жіночих очей: дзижчить, як джміль серед квітів. Врешті падає на квітку вподобану. Ось лілія з сумнівним дівоцтвом в очах, особа, що миє раз у раз котячою лапкою свою чорну голівку, так граційно, так подушково в раменах схилену, що жест цей про милі гороскопи привабив до неї жука. Присів і запустив рило в келих, чи меду в ньому ще багато: почав розмову про мистецтво і літературу, щоб переховувати в ній речі слизькі. Завис кошлатий над келихом, виставляє ріжки, мацає пелюстки, ефірних олій шукає. Кидає вислови, які були б сороміцькими, якби не повага предмета: якби не мистецтво і література. Тріснув, отже, легкий мед і для нього. Жук кошлатий зависає над келихом, сягає в найсором’язливіше дно квітки і ссе пахучі ефіри слів хтивих. Молодик фліртує з панною. Тут же поруч малу і пухку молодицю з розбіганим язиком і неспокійною ніжкою здобував обценьками журналіст, експлуатуючи її специфічно міську, еротичну цікавість до популярних людей дня. Питала водночас про кількох; він був найщедрішим в інформаціях, не втрачаючи спокійної надії, що все закінчиться на ньому. Ось пані з довгим обличчям і бурштиновим волоссям всунулася в крісло, як у седію (кам’яний трон) кам’яну. Рам’я від ліктя сперлося на низьку поруччю, звисла мляво рука пані велика. Укладом своїх повних форм владна, чуттями тиха, спочиває недбалим жестом зверхності тілесної, як римська матрона. Спертий рам’ям об низьку колону, хилився над нею великий бородань і світив скельцями окулярів. Розповідає ядристо, як хтось, ожвавлений товариством жінки, говорить із тією переконливою силою стриманого жесту, як це роблять старші, одухотворені чоловіки. Пані ледь брови зведе або розтулить вуста; півслова кидає, спокоєм манить. Лестить їй ця розмова, не лякає настирливий, раз у раз, виблиск окулярів ані терпкі, час від часу, зауваження, кинуті на адресу інших людей. Приїжджому з Кракова багато чого не подобається тут, а що висловлюється це при ній так гостро, спричиняє це саме сила контрасту. Вибачає йому, отже, плинні акценти суворості чи то картання, розуміючи, що це є переломлення голосу під враженням хвилини, як у підлітків дискантик півнячий у хвилини, коли їм щось груди розпирає; старші півні співають тоді басовим підривом гідності. Тож лише коли він хмурнів занадто, звертала до нього чемніше голову ясну на напівзігнутій шиї повільно. Тоді він замовкав. Довгими м’язистими пальцями гладив і греб був велику бороду, а скоса очей понад скельцями вдивлявся в неї недовірливо. Після чого роззирався по присутніх, тут і там довше погляд зупиняв — тоді гвалтовніше шарпав бороду. І раптом, схиляючись до неї: Історія, салон. — Пані, — почав імпульсивно, ніби з середини своїх думок, — вік ще не минув, коли в таких ось салонах жінки зверталися до чоловіків із запитанням: «Скільки ви, пане, гармат здобули?» Які ж інші ведуть тут сьогодні розмови! Відповіли йому її брови, вигнуті раптом, як луки. «Що це має означати?» — запитували. Врешті схилилася до нього боком через поруччю і переплітаючи повільно пальці білих рук: — А отже, скільки ви, пане, тих гармат здобули, професоре? Шарпнув окуляри відкритою долонею. Не до душі була йому в цю мить фехтування з жіночим язичком. — Пані! — вибухнув вдруге — того часу приходили сюди люди по контакт чуттєвий зі спільнотою. Кожен нитку власної пряжі вплітав у цю тканину духовного стилю часів. Тут розпалювалися серця і розуми при розумі й грації жінок. Навіть легковажність цих пань збагачувала життя. Бували бо тоді пристрасті й почуття, які навіть каприз жіночих прихильностей спроможні були понести в несподівані зовсім витоки чину і духу. Брови пані зсунулися хмуро, а погляд з-під ока питав недовірливо: «Що тобі, власне, по голові снується? Чи не той: небіжчик?» — Ха, — говорила за мить, розплітаючи руки, — живемо в часи дуже негарматні. А чоловіки? Нехай пан придивиться їхнім сьогоднішнім пристрастям… Урвала раптом. І, перепросивши його німо хибною усмішкою, встала швидко з місця. Бо ось із шелестом величезним, ніби волоченої за собою гілки, сунула від дверей жінка в сріблясто-білому строї, з волоссям, як мідь, уся від блисків сукні і від діамантів на шиї, як від роси, блискуча. Жестом рам’я скрутним підіймала трен сукні ззаду, трохи нижче стану, і ніби лебідь настовбурчений пливла серединою салону, грудьми і посадкою стегон випнута, формою літери S, що поєднувала дві висади надто соковиті і собою ніби пишні. Сукнями шумлива, якимось шалем чи то пуховим боа в барокові арабески обрамлена, звертала до людей дуже біле обличчя і холодну на ньому усмішку, яка з’являлася і завмирала, як в автоматі. Від оголених грудей ішов подих парфумів міцних. Трохи запізнілий, входив за співачкою її товариш світських тріумфів: хлопець дещо притілуватий, проте в чудовому фраку, як кінь, добре прибраний. Роздавав своє щастя в поклонах, розсіював його в усмішках. Де страшенно блискучий нагрудник його сорочки людям в очі засвітив, там уклін, усмішка і короткий кидок діамантованої правиці здавався говорити: «це я!», натомість звернена до співачки долоня ліва: «це ми!» З облич жінок, що гарніші, бризкала цікавість на перший вигляд співачки і її сукні, проте вмить потім відбилася на них ніби відраза і осадження недовірливе. Старші дами з цікавістю жорстокості шукали по залі Болеслава Зарембу, молодші озиралися за ним із смутком в очах, надзвичайно в цю мить жіночих. Проте його не було вже в салоні, пропав десь за дверима. Молодь чоловіча відчувала тим часом багатообіцяюче тремтіння пізнання славної діви. Градом, отже, посипалися версії, плітки і гидоти, шептані на вухо. Професор мав враження, що з входом цих екзотичних птахів бухали на залу пахощі, ніби з арени: запах гострих парфумів, змішаний із подихом від кінського гною. І думав, що цьому панові в бездоганному фраку було б цілком до лиця з елегантним батогом у руці.

Але мусив-бо бачити, як господиня дому, зазвичай із такою зверхньо-повільною ходою, тепер ось нервово поспішає і, вхопивши простягнуту широку долоню славетної діви, ніби маліє у складках своїх суконь, майже присідає в реверансі. Бачить понад те, що діва, яка зазвичай так холодно приймає омаж оточення, виразно нітеє й прагне наче відсмикнути руку, коли славетний співак у штампованому уклоні недолуго підносить її до своїх виголених щелеп.

Професор шарпав бороду. Бо серед цих тутешніх каучукових жінок, на яких кожне зацікавлення карбувалося еластичною улесливістю грації, ця одна здавалася йому такою, що має хребет і носить у собі ще якийсь кволий залишок раси, якогось ладу в інстинктах: у цьому бодай погідному спокої погляду й гесту, якими досі лестила всім його почуттям.

«Згніла, зміщанилася Гелена з Комеровських, баронеса Неман!» — буркотів він гнівно в бороду.

І не помітив, як просто над ним виріс високою постаттю з лисою головою шармер (зводник) тутешніх дамочок: пан Городиський. На гострих вусиках і в свердливих очах його вже завивсь якийсь дотеп про жінок чи секрет однієї з них. І справді, вказуючи на три постаті віддалік, він узявся щось оповідати про маму й двох донечок, про короткі спіднички та лікаря. «Тьфу!» — перервав його в думках професор, навіть не силуючись збагнути, про що мова. Огидним був для нього цей тип великоміських досвідчених розпусників, а ще огиднішим — переконання, що вони, жінки по містах, бувають просто заворожені такими типами.

«Гриб, — думав він, глянувши за мить на цю лису голову на довгій шиї. — Достатньо павутиння ледарства розснувалося тут по кутках, аби з цього міцелію не виріс нарешті справжній спорофіт цинізму. А їх же тут, мабуть, більше: скільки знищених і витлілих у безамбітній молодості, скільки сентиментальної слабкості, стільки й дощовиків застою, стільки й грибів із такою ж плодовитощами-спорами — у головах! Бо ця сльота огидності в словах і думках, що зганює майже обличчя людські, в'їдається ж у не одні очі, як густий туман, готова засліпити найнадійніші в людині інстинкти: цьковані упирями уявної огидності життя, недіяльні й тужливі егоїзми найлегше піддаються саме такій навіюваності. У такий спосіб плодиться це лихо застою: від зогнилих до найвразливіших».

«Нехай пан придивиться до сьогоднішніх пристрастей цих чоловіків», — згадувалися йому її останні слова.

«Так! — додавав у думках. — Коли хвиля загальної енергії спадає, у жінок насамперед лінуються душі й отруюються порожні уяви. Вже не ті, що «гармати» здобували, царюють у мріях, а істоти, найчутливіше вразливі до атмосфери покійов — артисти; вони довершують розклад їхніх почуттєвих здібностей або ж самі у подиху лінивих душ і отруєних уявок гинуть. Те з Войдою було не просто екзальтацією зраджених почуттів, а, може, глибшим сенсом цього тутешнього життя, його майже неминучістю — тут саме мистецтво отруюється сьогодні своєю колишньою романтичною підниткою. Дух у жінок із товариства, ширший подих їхньої уяви й глибший вир мрійництва залишиться, мабуть, назавжди похованою легендою романтизму: коли то сільські музи, сповнені шляхетно-стильової пози, дозволяли обожнювати себе чорним віщунам, цікавлячись, однак, більше барвистими підкорювачами гармат. Зіпхнуті з романтичних котурнів, розшнуровані з католицько-салонного корсета ампірної моди, «рівноправні» насамперед у гонитві за насиченням, ці бідні жінки марніють просто від самого відчуття своєї нинішньої пересічності. Отакий-от гриб великоміський чи співак приїжджий: саме вони ще розбуджують їхню цікавість до життя, розігрівають уяви».

Тим часом серед великих низькопоклонств співака підвели до фортепіано. Над клавіатурою схилявся молодий musician, зносячи з рішучістю таку роль і протекційну руку на своєму плечі. Тільки-но глянувши на ноти, він нехітно шарпнувся й з тим більшим імпактом ударив у перші акорди. Співак поправляв манжети, покашлював. Рамена звисив, як атлет, дугою до себе, легкою ніжкою цапка перед себе виступив і — засяяв.

Засміялися до нього десятки жіночих очей, розіскрених цікавістю. Співак покашляв ще раз, акорди владним поглядом перетяв, перших нот чекав. Роздув урешті борлак індика, міхи підняв, чорну голову на короткій шиї назад хилив, викинув руку й ударив, наче в альпійський ріг: Нехай ревуть! — нехай ревуть! — нехай ревуть!! — збурені хвилі…

Ще розедргані звуки пульсували в залі, коли співак уже зуби радісно витріщав, підзиви збирав. І до очікування вдячно похилений, віддавав луну з багатющої грудини, розсівав її людям на захоплення: збурені хви-лі…

Так стихії усмішкою перемігши, витріщав зуби далі.

І ревів за стихії.

Коли втихомирилися нарешті на вимогу бісів, коли навіть балачки жінок стихати вже почали, тонка дама з виразом нудьги на вустах, розширених у дзьоб птаха, повільно хилячи в бік співака свій гнучкий стан і довгу шию, шепнула з сумним проханням:

— Chanson du Torero. З «Кармен».

Він, бачачи розкіш перлового кольє на цій шиї, кланявся з великою шаною. І коротким рухом долоні наказав відповідний акомпанемент.

А коли впали перші ноти, хилився воднораз до слухачів, обличчя, наче місяць усміхнене, повертав за натовпом і, широким колом діамантованої правиці водячи по гостях, ударив у дзвінку грудь: Il circo e pien di festa! Il circo e pien di su, di giu! Gli spettator perdon la testa…

— впещувалося оксамитово в розкішному для північних жінок лоскотанні незрозумілих слів італійських.

Виваблений співом із подальших кімнат, Болеслав Заремба став у проймі дверей і впив погляд у підлогу. Повільно, ніби змагаючись із собою, підвів голову й затримав погляд на ній. Здивував його насамперед морозяний подих чужості, який обвіяв його в цю мить. І водночас зупинив рудий її волос. «Ще більше перебарвився, — думав із дивовижною для самого себе апатією. — І прибуло того волосся чудернацько на ці spiętrzenia — нагромадження закрутисті, опліти й вужі збурені. Хоча при величезній білизні обличчя та мармуровому холоді грудей, оголених майже по соски, неспокійна закрутистість цього волосся та його гаряча барва роблять добру пляму, — думав, дивлячись холодно, як на диво дивне, — при цих шатах, особливо зі сріблястою білизною та лускатими відблисками, та білих рукавичках аж по пахви».

Жестом царюючої в салоні діви боком простерта на спинку, слала собі підніжжя зі зібраних у стоси складок шлейфу, ще лискучіших, ніж сукня. Похилена до співака, скручувалася в собі, як стебло соняшника, випинаючи в цьому згині гордість і холод нагих грудей та витискаючи майже в протилежний бік обтягнуті сукнями стегна. Пухове боа, що спадало з плечей, охоплювало її в білі рами вирових, неспокійних викрутів; зміїним вигином ґнулося штучно й рамено, спирте на лікоть. І цією формою малювалася вся: у примхливих есах, зигзагах, арабесках — у бароковій фанфарі великостоличного мішури-сухозлоти.

І била від цієї жінки фанфарою ота мелодія стрімкого по столицях життя, коли розіскряться світла вечірні й відчиняться найяскравіші крамниці нервових піднитковань для натовпу, коли штучних світел гарячкова зваба заграє наче до атаки всім пульсам волі в цьому надвечірньому неспокої вібруючого просто часу, коли бруківки самі несуть еластичними кроками до світляних хромів юрбної жадоби втіхи.

Ось бачить спогадом ці юрби, що виливають на надвечір'я. «Circenses! (видовищ!)» — гримить у цьому гомоні й вечірньому гудінні. Валять юрби з бурею цієї таємної жадоби, що хліб життя на хліб уяви міняти їм каже, майже ті самі, що колись за видовища продавали імператорам вільні душі, а дівку циркову підносили на трон Юстиніанів. «Теодора!» — ревів такий самий натовп, може, як той, що пхається ось у тисняві по мармурових сходах світляного палацу, а шум свій глухий притишує раптом у шепоти, розступається вбік; бо ось по мармуру сходів, стежкою пурпурового килима піднімається легкою стопою, шелеслива й запашна, у пухах накидки, як у пір'ї птаха білого, з чубом мідного волосся й крижаним для юрби обличчям видима…

Вона!

А внизу, у тіні театру — ті з вечірнього припливу юрб на вулицях, з незліченних гарячкових облич на сходах палацу, постаті, що виринають у півмороку зали, спокійні, як хробаки в бурю: ці джентльмени з млявого Cosmopolis, ці фраки й смокінги безликі, яким дзеркало обличчя хіба не відтворить; погляди коректно-ніякі, бездоганно жодні; цей столичний патриціат утіхи, ці безхребетні м'які, яких найбурхливіша хвиля м'яко несе, ці чорні хробаки, що живляться з флегмою у барвистих бурях натовпних пристрастей.

«Ah — bravo Toro! urla la gente…» — впещувався тим часом у салоні голос співака, улесливий до багатіїв.

Так було й тоді! Такий самий голос, про те ж звучання й барву лунав був тоді на сцені, коли, занурений у море людських голів у самому центрі фракових джентльменів, зщулювався й їжився на кріслі у своїй оксамитовій куртці — П'єро, мабуть? — думали моноклі. Ось втулює голову в плечі, як сова в пір'я, руки вбив по лікті в кишені широких шарварів (широких штанів), а білим обличчям та очима вовка споглядає на неї, як у костюмі Циганки чи то Коломбіни ярмаркової промикається ось птахом невловимим перед похіттю тисяч — сміхом і глумом співаюча.

І здавалося моноклям, що над крісла викинеться раменами П'єро й крикне цьому суперникові з поглядом тисяч:

«А все ж моя! моя! моя!»

У стишеному сяйві мармурової зали, де бронзові свічники розливали червонуваті світла, її постать, оповита в білі пухи накидки, мідного волосся блиск, обличчя штучне зледеніння перед близькими очима й усмішка майже болісна, коли він подавав їй руку до екіпажу. Дверей ледь чутне западання в замку, галопом і легко несена по бруківці карета.

«А все ж моя! моя! моя!»

Подихи обох гарячі, в уста одне одному перекинуті, губа об губу. Перед ними коней легкий галоп, за ними шум відпливу глухий: збурене море юрбної пристрасті повертається у свої річища, буйний натовп розпливається по вулицях, розщеплюється на ледачих індивідів.

«Дивиться!» — крикнуло в ньому наче на сполох, коли діва, трохи ворухнувшись на кріслі, тільки тепер уперше глянула в його бік.

Шарпнувся назад і вискочив за портьєру до сусідньої кімнати, трохи не наступивши на чорну ляльку Мурина (негра), що витягала до нього свою мосяжну (латунну) тацю, а на ній кришталевий глечик і чашу: ті самі, які того вечора підносив був Войді.

Пам'ятає! Буря екзотичної по світу пристрасті викинула його в рідне життя, як рибу на піски — саме в той час, коли тут Войда наклав на себе руки.

Пам'ятає! Катафалк потворний аж до ридання торохтів і згортав хиткими колесами під закатаною спідницею жалобного воза, хлюпав по калюжах, гойдав трупом у кузові й рухався дурнуватим підбігом індолентності (байдужості) у грузькі підміські піски. Ховали мрійника. Ця смутна карикатура рідного пригнічення врізалася йому в мозок наче брунатно-жовтою барвою іржі, що роз'їдає, здається, цю злиденність довкола й кидається майже на людські обличчя, притупляє раптом бездушною багною-марудою, яка є на цих обличчях безнадійним смутком апатії. Через ці злидні, пустирі й піски, під поглядом похмурих людей веде дорога до чистилища… хіба — думав — у якийсь буддійський кошмар сьогоднішнього світу. І плентаючись так за труною з огидженими вустами, помічав із дивом, що таких, як він, тут більше: людей, які спілкуються німо виразом огиди й зневаги до всього, що їх оточує, душ чистилищних, які знівечили в собі імпульси до життя. Як цей ось, якого ховають! І здавалося йому, що цьому самогубцю від кохання заспівають його жалобники це реквієм кручинне: «Огида фальші й облуди, отруйна капость пористає нині ці ниви, на яких колись молодші знаходили захоплення й порив, старші — волю й звершення. Зарубане джерело охоти всякої! Не варто нічого хотіти! Не варто ні до чого мрією навіть вибігати! А ця злиденність, цей смуток, це похмуре недолужство довкола: все це залишитися, видно, так мусить».

«Чи ж це не єдиний для серця результат, — думав тепер, — і чи не єдиний для навколишнього життя здобуток: це моє згорання в екзотичній жадобі та їхнє витлівання в почуттях рідного застою?»

І раптом стала йому перед очима ця мала — Оля: це тихе мрійництво дівчини, заражене навколишнім ледарством; її дрібне, холодне тільце, спалене ледачими жаром власної збитої зі шляху душі; її слова нарешті, ніби того внутрішнього жевріння дими фатальні: «брунатні, руді, іржаві, змоклі, болотяні, звялі, трухляві…»

Струснувся всім тілом.

А коли очі підвів, здригнутися мусив удруге. Дивилися на нього більма білі цієї великої ляльки Мурина, що витягала у своїх лапах горили мосяжну тацю, а вній кришталевий глечик і крижану ніби чашу: ті самі, які того вечора підносив був Войді.

Скотячою повагою невідпорної наче сили споглядав на нього вартовий застою, як сам час німий, почуттів і пристрастей розкладницьких свідок похмурий, евнух чорний з баньками, як переляк.

Отямив його з цього заціпеніння голос співака голосний: Perche la festa e del valore, Perche la festa e del va-lor!!

«Про що ж це він співає? — замислився раптом. — Про «valore»: доблесть! Що її це святом радісним є кохання — там у світі: де кров із жил гаряча й у рамена скорі ніби залізо розтоплене вливається, де кожна пристрасть робиться сама життя потугою переможною». Andiam! — Andiam in guardia! — Andiam! Andiam! — Ah…

Спів злітав усе вище! — як коли останній на весну соловейко у кльокіт останній ударить, горлом якийсь час перебирає, ноту витягне й забудеться співаком: за луною власною посилаючи голос уже не свій — у ці зорі після ночі миготливі; аби аж там, у зір обличчі, переламати голос піднебесний у крик жадоби найнетерплячіший!…

Тілесні жінки з добробутного відгодованого статку, пані з м'якими поглядами й пухкими щоками, розкішні дружини, що сидять завжди з апатичним рухом колін недоімкнених, і ці тонкі, з гірким гримасою нудьги на лиці здерев'янілому — всі ці жінки з'єднала іскра життя в один ланцюг очікування, через який пробігав несподіваний струм пристрасті екзотичної. І вдарив у них цей струм раз у раз! раз у раз! лоскочучи, дратуючи, підриваючи нерви в тілах тлустих аж до захопливого болю.

А коли спів закінчився, звісно, на ноті ефекту високій, роздертій, що самого співака піднімала на пальці, тоді стався з жінками шал.

У тривалому громі оплесків шелест суконь жіночих підривний, у зашум туману зірваної зграї куріпок, збурене шелестіння барвистого вінця жінок довкола співака, гамірне розгойдування золотих і темних голівок, рамен у білих рукавичках викидання вгору й квітів букети, крізь них кинуті.

— Ох, який же артист! — зітхали захекані на кріслах матрони.

Від боку кабінету почали входити до сусідньої кімнати групи старших панів у густій куряві від сигар і в басовому бурмотінні розмов.

З'явився й господар: гірко-ввічливий, ґречно-зверхній, вбраний із вишуканою закляклістю. Чорне й масне волосся, що обрамляло лисину на тім'ї, мала щось від надмірного блиску та мертвотності перуки; зрештою, й непорочний ґорсет (крохмалена грудина) сорочки вирізнявся трупним сяйвом: усе на цій людині ніби мертвіло, мов для урочистості дворової жалоби. Проте найзакляклішими були широко роздвоєні сивуваті бакенбарди, які надавали поголеним губам у цій ямі з волосся чогось від риб'ячого виразу. Пан щойно повернувся з Петербурга, мав багато що сказати й ще більше приховати: свіжим контактом зі столичними сферами він викликав більшу, ніж будь-коли, повагу серед своїх гостей.

Тепер ось він провадив під руку великого, як піч, хлопа з підголеною світлою чуприною та гостро розставленими вусами. Професорові шепнули, що це, здається, кореспондент берлінських газет і що європейська думка нас дуже вельми обходить. Сухий і закляклий вигляд гостя викликав напівіронічну цікавість гостей до казарменого *fashions*. Його вельми лаконічні відповіді, втім, вселяли повагу до європейської преси, а гострі й короткі жести вже знайшли собі наслідувачів.

Докола господаря й берлінського гостя кристалізувалася статечність. Цей статечний коровід панів, зачепивши професора з Кракова, став іще поважнішим та суворішим. У мовчанні гостей та в їхньому покашлюванні відчувалася мить очікування: з досвіду було відомо, що зібрання в цьому домі завжди мають своє *clou* (цвях програми) суспільної справи.

Із салону тим часом повною хвилею била музика. Господар із легким роздратуванням стиха зачиняв великі стулки й засував портьєри, хтось послужливий зробив це й біля других дверей. Напівтемрява охопила панів: спалахнули в ній жарини цигарок, кидаючи гострі, червоні відблиски й глибокі тіні на старечі обличчя. Та невдовзі засяяла лампа вгорі, розливаючи по обличчях холодніше півсвітло й м'якші тіні: це лакей загасив свічку на каміні й увімкнув електрику, щоб одразу ж віддалитися безшумною та таємничою ходою. Панове покашлювали дедалі твердіше, що було безпомилковим свідченням того, що дехто з них почувався ніяково; той і той відчував навіть інтригуючий дрижак змовника.

Серед накрохмалених білих манишок і димучих цигарок панувала застигла, суха атмосфера вимушеної поваги після таких невимушених розмов за преферансом. Ця наказовість миті очевидно лестила всім інстинктам господаря, бо, визнавши врешті момент слушним, він підвівся й, найстаранніше уникаючи всього, що могло б тхнути стилем і прикрасами, виголосив, витріщившись на старанно оглянуті нігті власної руки, що нинішні клопоти уряду в час, хтозна, чи не передвоєнний, роблять його поступливішим усередині країни. І так, наприклад, у розмові з певним «поважним чинником» господар виніс враження, що певна фінансова суспільна ініціатива в галузі загального вжитку, за вмілого проштовхування її через нижчі дикастерії, не наразилася б на надто сильний опір угорі. Мали, щоправда, на увазі чайні чи притулки, але за вмілої формалістики й зграбного аргументування інтересами ремесел, експорту, спроможності можна спрямувати дозвіл на музей красних мистецтв, про який вже стільки разів мовилося в колі панів. Випадало б також скористатися якоюсь урочистою нагодою, приводом чи егідою, до яких там мають смак.

Після цього сповіщення зчинився ґвалт безладної розмови. Увагу всіх привертали двоє панів: старий із червоним обличчям та сивими вусищами й пан стрункий, із довшою згорбленою шиєю, який маскував зніяковіння безмірною до всіх ґречністю. Відомо було, що старий добродій, багатій з України, «прагне щось зробити», і що граф наміряється порвати з вельми затяжною й дещо легковажною молодістю у спосіб настільки ж громадянський, наскільки й щедрий. Кілька публіцистів мали задля цього ідеї й амбіції. Отож зібралася таємна рада з дотриманням звичних застережень, тобто під прикриттям гучного прийняття у господаря.

Ось виступив перший публіцист із великим рукописом у кулаці.

— Панове, — почав він із широким жестом, — першою турботою цивілізованих народів, каже мудрість…

Господар дуже делікатно взяв його за лікоть і з їдкою ввічливістю пояснив, що бракуватиме часу на вислуховування кількох, цікавих з іншого боку, лекцій. Знявся гомін схвалення.

— У такому разі я відкликаю свою доповідь! — виклично оголосив він річ, яку інші вже й так вирішили.

— Вельможні панове, — озвався своєю чергою охриплий голос і, виламуючи з тріском пальці зніяковілих рук, наперед виступив прокурений у тютюновім диму, неозоро довгий і висохлий під жовтою шкірою добродій. — Воістину вельможні панове! Бо статок у громадських справах, добре використаний, усьому народові допомагає, а його доброчинцям слави й гідності додає. Коли голод у Польщі панував, відчинялися королівські та панські шпихліри. Відчиніть же духовні шпихліри, доброчинці наші! Цей голод тяжкою бідою нам стверджується, висіваються вже тільки бур'яни та найполовіше зерно. Поділіться книжками! Досипте копійку! — благав і тріщав пальцями сухотний пан. — Закладіть шпихлір під посіви нові: створіть бібліотеку!…

— А нехай вам так Бог статок подвоїть та в цьому й майбутньому житті нагородить, амінь! — закінчив хтось півголосом і потягнув сухотного пана за рукав так сильно, що той із розгону сів поруч. — Як ви можете в такий спосіб!

— Але ж любий і наймиліший! — Сухотний пан схопив сусіда за обидві руки, спрямовуючи у його бік увесь порив свого збурення. — Ви ж, який бував у Парижі!… Ви, який також наукою займаєтеся!…

Аж раптом тяжко заходився кашлем і мусив вийти з кімнати.

— Проси їх, молодий пане! — викашляв у хустку на прощання. — Проси!

І справді, молодий пан якийсь час гладив свою цапину борідку, укладаючи в думках промову, врешті знервовано насадив пінсне й попросив слова:

— Традиційні це, щоправда, підвалини польської освіти: панська та міщанська ласка, а молодь наша століттями не виходить із жебрацької ролі злиденного спудея з мискою на порогах чужих кухонь…

Кілька старших і менш рухливих панів удовольнилися випусканням густих клубів цигаркового диму та зверхнім вигуком: «Ба! ба! ба!» Утім, з уст гарячкуватіших злітали під ніс і образливі слова.

— Теж мені плід панської ласки в демократичні часи! — просичав у кутку старший голос. — Пан Карський з Войтівки посилав «це» до шкіл. Економом у пана Карського був батько цього оратора.

Аж тут несподівано вискочив на середину студент і, напинаючи худі груди в мундирку:

— В ім'я! — оголошував, — учительської молоді! — кричав, — протестую! — знервовано запалювався він.

— Та йдіть ви до ста бісів! — остаточно знетерпеливився старечий голос.

Господар розпачливим рухом обох долонь гладив масне волосся на скронях. Сварливі панійки та смаркачі збурили на самому початку всю поважність зібрання. «Це все симпатії дружини!» — думав він із гіркотою.

Наверш усього з боку салону раз у раз прослизав хтось чужий. Ось убіг юнак із гострим вусиком, короткозорими очима та носом людини, вочевидь, завжди клопіткої; убіг, роззирнувся, понюхав і низько вклонився.

— Я природничник! — казав із уклоном, — асистент біологічної станції на Білому морі. Користуючись перебуванням у краю та таким щасливим випадком наради шановних панів, прибіг умисно, аби кинути думку, проєкт, який стільки разів непокоїв на чужині мою амбіцію поляка. Відтоді як нога поляка ступила на підполярні криги (маю на увазі пана Арцтовського), проєкт нашої експедиції в арктичні регіони став мрією природничника й патріота. Корабель ми охрестили чесним ім'ям Яна з Кольна, на пам'ять про того, хто перед Колумбом доплив, кажуть, до берегів Америки. Не сумніваюся, що знайшлися б у нас люди щедрі й науці душею віддані, яких мусить заворожувати думка про те, щоб стяг духовний нашої столиці встановити на полюсі земної кулі.

Червоний вусань з України випустив з уст цигарку й імпульсивно струшував ще палаючий попіл на свої та чужі коліна.

— Бійтеся Бога!

— Панове! Панове? — пищав тонко й вимахував руками якийсь заклопотано-неспокійний суб'єкт. — Таж дискусія розпорошується! Прошу слова з процедурного питання.

І звертаючись до німецького кореспондента:

— Не маємо парламентського вишколу.

— *Allerdings. Ja. Leider* (Авжеж. Так. На жаль).

Ці тверді, по-берлінськи відрапортовані слова абсолютно ненавмисно збентежили багатослівний темперамент зібрання. Настала тиша.

— Оце-то! — підхопилася з басовим гудінням огрядна особа з розлитими широко на канапі брутально масними стегнами. — Музеї!… А там ще: і красні мистецтва!… Вчасно хтось стрибнув аж в арктичні регіони. Оце, пане, арктичні регіони на сьогодні: оці ваші музеї й красні мистецтва. І однаково мені з цими стягами на полюсах. Сміх і сором! От, зроби хтось експедицію на повіт: подивися, понюхай! Справа крайова має бути загальною… Видно! Ні?… От, хтось із сусідів вже добре казав: «а це дороги! а це шосе! — а це сплави! — а це меліорації! — а це аграрний кредит!»

Перераховуючи все це, він тримав заклякло догори вказівний палець, а точніше куций перст із важким гербовим перснем. — Оце вам благо суспільне! Є над чим голови сушити й дебати зчиняти. А те? — замислився він і, повільно опускаючи пророчий палець, завершив у мінорному тоні: — Добре, сердечне чули ми тут слово гарячої молоді. Шаную молодь і я. Але де мужі до ради?

Підкинувши важке тіло на долонях, він пірнув у глибінь канапи, виставивши на залу підошви коротких ніг. У цій позиції він зверхньо махнув рукою:

— Людині часто за свій народ «встидно»!

І масний пан придушив собою всю справу. Мов перина велика, згасив він собою гомін. Тільки на підтримку його авторитету лунали в тиші вже тверді й упевнені в собі, прямо-таки викличні покашлювання панів із села. Мовчали.

Господар із огидою обвисив риб'ячу губу.

Аж тут червоний вусань, що сидів поруч із масним паном, почав опозиційно тертися спиною об канапу. Його авторитет багатія-набаба, який мав остаточно вирішити все, робив тишу напруженою. Старий насамперед гучно плюнув у картату хустку, кашлянув, і врешті заговорив:

— Корови є, — почав одразу з найнеделікатнішого натяку на себе, позираючи водночас і на графа. — І доярок не бракує. Боюся тільки, що нас у діряві діжки видоїти прагнуть: кожна тут справа голодна, кожне теля ненажерливе. Голодний єси — садовлять тебе перед мискою й кажуть: «Узьми, брате, але тільки одну крупинку, єдину-єдинісіньку». Що я кажу! — купи собі крупинку, кажуть, але одну, не смій більше! Думаю, ротів голодних десяток посади з таким наказом біля миски, кожен іншу крупинку вибере: оця моя, подумає, найтлустіша. Згоди між нами, наймиліші мої, не буде. І не буде ніколи згоди між нами про ці крупинки. Понад сили це й спроможності людські. Якби до рад відкритих дійшло, за крупинки, наймиліші, сперечалися б ми цілий вік. Найсварливішим народом у світі нас зроблять.

Потім витяг із кишені картату хустку, струснув широко, схопив посередині в кулак і сховав у неї свій великий ніс. І трублячи перенизливо довго, долав у цьому сховищі обличчя своє збурення через таке вперте вдивляння людей. Нарешті вистромив червоне обличчя з-за хустки й похмуро підгорнув вуса. А що люди й далі очей з нього не зводили, ніби чекаючи продовження, то старий гримнув:

— Ну, кажи, котрий із панів знає краще!

Друга корова, яку мали видоїти, стояла тим часом терпляче осторонь: граф із довшою шиєю обдаровував ґречною увагою кожного, хто тільки брав слово. Господар, їдкий і незадоволений перебігом дискусії, просив тим часом панів повернутися до кабінету: там він сподівався взяти справу в свої руки; тут докучала музика й раз у раз заходив із салону хтось небажаний.

Утім, нарада панів розпадалася вже на численні балачки по групах.

Професора затримав сухотний пан, який тим часом повернувся до гурту. Назвався Давнар, Антоній Давнар, підкреслював ім'я як очевидно надзвичайно важливе, і, вхопивши його руку, тиснув її з жестом похмурого братерства — як масон. Років п'ятнадцять тому він мав навіть честь надіслати йому свою книжку. «Ага, теж учений!» — пояснював собі професор це дивне привітання.

Пан Давнар зітхнув:

— У нас, пане…

І сплітаючи кістляві пальці з мертвими, білими нігтями, монотонно хрипів про те, як свого часу продав заледве кілька примірників своєї книжки, виданої власним коштом. Він має вже шість років як готову працю *Про читацтво в Англії*. Останнім часом тільки зайнялися врешті виданням оті достойні люди, казав він, указуючи на панів, що виходили. Коли праця з'явиться на полицях, він обов'язково надішле її професорові.

Панове потиснули один одному руки.

— Головно бракує книжок, професоре! Бо зрештою робимо й ми тут, що сила. Видаємо енциклопедії…

— Які ж це? — перебив професор.

— Незчисленні й незакінченні, — вклинився збоку якийсь голос.

— Не кажіть так, — лагідно просив пан Давнар, згиняючи з тріском довгі пальці. — У цьому стільки щирої «праці» у безсонні ночі, після службової «діяльності». Скажіть про це, кому слід — ви ж живете з журналістами… Саме двоє моїх колишніх учнів прагнуть попросити у вас поради, — звернувся він із тим самим жалібним голосом до професора.

«Мікульський» — «Богданович», — представилися одразу двоє юнаків. З дещо безладного вступу професор дізнався насамперед, що молоді панове встигли вже витоптати бруківки та занедбати горища всіх столиць. З безперервних же коментарів пана Давнара та дратівливих розповідей молодиків він швидко склав собі сякий-такий малюнок їхнього життя: ось молоді панове за свої злидні, убогу охайність одягу та східну нетесаність погорджувані усюди своїми «буржуазними» по Європі колегами, жорстоко переслідувані чужою поліцією, витирали лави по аулах усіх чужоземних і зверхньо байдужих до них духовних матерів-годувальниць. Ховаючись же зі своїми нестатками по столичних ґетто всілякої бідноти, вони просякали — як припускав — не стільки культурою, скільки кривдою та ферментом злидарів усього світу. У нинішньому проханні про пораду йшлося про «суспільні студії» для розради огидної «техніки», якої вчаться задля шматка хліба.

— Пане! — акомпанував їм пан Давнар зітханням, — у нас треба бути героєм, щоб «обробляти ниву науки», — вигукував він, не забуваючи у своєму збуренні й про обов'язкову пишномовність вислову, раз мова про науку.

— Науки? — повторив професор буркливо, дивлячись із похмурою нехіттю на «енциклопедиста» пана Давнара через цих двох його адептів.

Масний шляхтич із Литви стежив за цим усім здалеку одним оком і вухом, нарешті похитав головою, засапав злісно й заспівав несподівано на мотив *Тисяча хоробрих залишає Варшаву*:

— Тисяча зжидовілих вештається по світу!…

— Пане! — насідав на нього пан Давнар, із поривчастим тріском своїх переплетених якось пальців, — пане, цим шляхом доходить до нас сьогодні три чверті непідкупного знання. Цим шляхом дійде колись…

Він закашлявся й не зміг говорити далі. Графа тим часом спритно заговорювала й затримувала перед картинами на стінах духовна особа: міський ксьондз у вишукано скроєній сутані; у талії тонкий, у усмішці солодкий, мов стара діва.

— Ох, з цього музею звичайним робом нічого не буде, — махнув він рукою на панів, які виходили. — Але коли мова про справи суспільні, дозволить собі граф представити кілька зернин, не хочу казати мізерних, але дрібних, скромних зерняток, кинутих усе ж із вірою в наш зубожілий ґрунт.

— «Лоретанський дзвоник», — відчитував граф, ґречно встромлену до рук газетку, — «часопис для слуг».

А що до нього не зверталися, безупинно вичитуючи з його очей враження, то він крутив часопис у пальцях і нарешті перевернув його догори ногами. — О, без сумніву… — мовив він невизначено і з надзвичайним шануванням повернув священикові оці побожно задруковані чвертки паперу.

Тоді священик почав говорити про занедбаний бідний люд, про сучасні ферменти всередині нього, які не знаходять противаги в громадянському дусі, що відгородився від малюків зверхністю. А щодо служниць і лакейства, то вони ж мають у нас традицію першого народного союзу (на жаль, якобінського!) з часів Великого Сейму. Аби ж тепер усе було інакше! Адже кожному з нас має йтися насамперед про налаштованість і прихильність тієї челяді, яка безпосередньо його оточує. Втім, оце часописся, що тримається лише на удовиному гроші найбідніших людей, муситиме занепасти через брак коштів. Тож поки у священика руки не опустилися, він — бодай із прикрістю, бодай через силу, — пам’ятаючи про непохитне терпіння блаженної пам’яті ксьондза Бодуена…

Скінчилося швидко тим, що в руках графа опинилася чекова книжка, а одна її картка — перед опущеними очима священика.

— Тільки, — мовив граф дещо зніяковіло, — я просив би… — («про дискрецію», — хотів був сказати він), — про анонімність, — швидко поправився. — Бо й справді, що мені… до слуг? — розмірковував він уже вголос для себе. — Це навіть трохи кумедно! Зрештою, я не можу, знаєте, ксьондзе, з огляду на мого Юзефа, який, очевидно, має інші переконання, бо безперестану підсуває мені якісь відозви між листами.

— Гм! Які ж це переконання й відозви? — суворо занепокоївся священик.

— О, не знаю. Зрештою, хоч він і молодий, але якнайвправніше вдає старого слугу й неграмотного. Тож мені це байдуже.

Ось так граф, зорієнтувавшись дещо запізно, долив чимало жовчі до надто квапливої пожертви. Відчув це священик і намагався якнайшвидше закрити справу, дякуючи за дарунок направду королівський, який ставить часопис на міцні й широкі підвалини. У наступному номері «Дзвоника» з’явиться найвдячніша розписка…

І, бачачи перелякані очі графа, квапливо заспокоював:

— Мовляв, для вшанування пам’яті… на прохання небіжчиці графині-матері.

— Власне… — (граф ставав знервованим). — То вже краще на ім’я небіжчиці тітки. О, так! Святої пам’яті Моніки.

— Наше товариство не забариться в день святої покровительки попросити про заупокійну месу, — мовив священик, схиляючи голову.

І дрібним кроком рушив до дверей кабінету. Уражений по дорозі наче якоюсь іншою думкою, він відштовхнувся піднесеними долонями від пласта повітря, звів погляд угору, зловтішну посмішку широких вуст звернув на двері, з-за яких долинав чоловічий гомін, — і відступив назад.

— Ще раз дякую від імені моїх терціарів! — мовив він, подаючи руку бездоганно округлим жестом світської людини. А коли йому тиснули долоню, втягнув шию в плечі й похилив свою довгу постать, як і належить духовній особі.

— Та це я, ксьондзе-каноніку, мушу дякувати, — відповів граф якнайґречніше. Він був настільки ввічливим, що захотів завершити розмову світським акцентом, аби згладити можливі взаємні неприємні почуття після оцих нудних грошових справ.

Тож мовив:

— Наш господар у своїй поведінці, в атитюдах, у способі ведення справи та у витривалості — цілковито міністрабль… О-о, повністю міністрабль!

Священик звернувся цього разу до все ще прикритих дверей у салон і гнучко вислизнув за їхню портьєру.

У групах панів з’являвся військовий мундир, який зустрічали з подивом в очах і відразу ж — із перебільшеною ґречністю жесту. Полковник обертався в цій атмосфері зі східною дипломатією: був добродушно-занібратським, по-доброму недбалим, не шкодуючи для себе по-східному й тихої злорадості в акцентуванні власної простоти перед обличчям цієї надмірної чужої вишуканої ґречності. Відшукавши на канапі гладкого дідича з Литви, він присів до нього, а точніше — услід за його прикладом пірнув у подушки й шепотів йому до вуха:

— З цими людьми тут ніколи не вийде щирості! Що далі, то ґречніше між ними і щораз слизкіше. Кожен масло ввічливості з очей і вуст цідить, аби лиш ти не зачепив його якоюсь своєю інакшістю, аби саме життя прослизнуло йому гладенько по душі. Жодна рука тут другої міцно не вхопить, жодна думка чужою долею не побідкається. Відгороджувалися тут люди один від одного ввічливістю, кожен у своїй гладенькій мушельці. І всі, здавалося б, однакові. У нас хоч і цвяхи в головах — а людей вирізняють. Тим і життя приваблює, що люди в ньому всілякі; і кожен тим стоїть, що від інших відмінний. Усе людське, як кліщ, до тебе там у нас чіпляється: бо цікава це річ, прецікава — «людина»! І саме вона, оця наша цікавість до людей, у людську глибінь нерідко виром затягує, кожного жити змушує і, хочеш чи ні, твою правду життя з тебе видобуває. Душевніше живуть наші люди!… Тут кожен, як хробак, у собі звивається, свої пристрасті під землею ховає, як гробниця про себе мовчить і як гробниця для інших білиться. Глянеш — життя не добачиш, слухаєш — хіба зітхання почуєш.

— Як на цвинтарі — га?

— Отож і кажу. Є в мене Саша, син. Той усе на мене насідає: «Чого ти, папо, до них лізеш?» Мало чого! — звикає людина до людей. Скільки ж це років від шістдесят третього? І камінь у полі вже травою поростає. Свою мову я зіпсував, вашої не навчився. Сміється з мене Саша.

— Не любить нас син?

— А біс його знає, любить чи не любить! І не в цьому річ між людьми. Тут він народився, тут зростав, а ще більше вам чужий: «Ну, що в них? — питає. — Ну що? Чого лізеш?» — Молодості й життя він у вас не відчуває: от що!

Гладкий пан набрав повітря в щоки й випустив його з надутого обличчя, наче дим.

— Так, — видихнув урешті. — Коли батьки співчувати вже починають, сини вже зневажають. Звичайна черга.

— Ну, Войцеху Станіславовичу! — митигував його полковник, поклавши йому руку на коліно. — Оце то вас, шляхту, — на гонорі пощекочи. Дід ґенералом був наполеонівським — відомо.

Сиві оченята полковника докінчили косим поглядом: «Заплив жиром онук!»

Узрівши тим часом когось у натовпі, він узявся приглядатися, подаватися боком і врешті зірвався з місця. Добродушна злорадість у сивих очах негайно згасла, затеплилася в них іскра щирої прихильності; а на сивих вусах і рудуватій бороді лягла та повага простоти, з якою тамтешні літні люди вміють іще наближатися до жінок і дітей. Вклонявся він спочатку зі стриманістю, але, відразу зрадювавшись простягнутій руці дівчини й міцному потиску долоні, дужо струснув її рамено.

— Дякувати Богові, що впізнала!… От і панянка зросла тим часом. Скільки це років — там у селі?… Шість? Ціла вічність у цьому віці!

Не випускаючи її руки, він відступив трохи назад і охоплював її всю поглядом.

— усе, що в дитині негарним було, гарним стало й «важливим». Виходить, жінка вся була в цій голівці малій. І доля! Бо я знахар трохи. Тільки не по руці ворожу, а по очах, коли ясні, по вустах, коли не кислі. От і ця посмішка! Для когось витівкувата, для когось неспокійна, комусь щось обіцяє, а для мене «важлива» — як життя, як сама молодість… Дай Боже якнайбільше радості! — вигукував він, стискаючи її руку аж до болю.

Ніна мимовільно випростовувалася у відчутті великої бадьорості, яка входила в неї перед цими очима, що так щиро раділи її молодості. Цей чоловік, бачений колись у дитинстві, був попри все настільки дико чужим її життю та оточенню, що найпростіші слова привітання з трудом давалися на губи. І все ж міць цієї поважної постаті, її хрусткий уклін, короткий брязкіт шаблі, навіть барва й поблиски мундира нав’язували їй ніби швидкі ритми. Вона несвідомо струснула гривою і, все ще ніби ростучи, уся розпалювалася посмішкою відваги… до самої себе: сказати б — батьківське привітання, яке жвавий пульс її крові спалахом у свої очі вхопило, її посмішкою розіскрилося все, за карк ніби хватом бере, вгору піднімає і на коня хіба посадить.

Гей! Снаги в житті якнайбільше!

Одна з дам у строї чи то ампірному, чи то в шаті для вагітної — у «реформованій» сукні, знуджена прісною балаканиною жінок у салоні й не наважуючись увійти до кабінету, повного стишеного чоловічого ґвалту, снувалася тужливо поблизу, вдихаючи на повні груди цигарковий дим. Нарешті вона скромно сіла просто біля дверей курильні, витягла з великої спереду кишені своїх суконь цілу жменю нотаток і записаних клаптиків паперу, відшукала серед цих шпаргалів сірники, свій багаж упакувала назад у містку кишеню і, прибравши захисного виразу обличчя, запалила цигарку.

Провівши уважними очима цілі вервечки панів, вона раптом насторожилася.

— Хто це? — кинула нетерпляче в порожню кімнату, ледь двері зачинилися за одним із перехожих.

— Колишній приємець нашої діви, — виткнувся невідомо звідки пан Городиський.

— А-а, так! — мовила вона глухим альтом. — Ну, тоді справа пояснюється. Артистки забирають у цих опасистих баб із салону завжди найкращі шматки.

Пан Городиський розпроменився вмить. І, радіючи такій несподіваній знахідці, потер сухі руки, готуючись до доброї балачки.

— Чому це, прошу пані, серед стількох тут «шматків» оцей один має бути найкращим? Жіночі нерви є, щоправда, дивовижним динамометром…

— Жіноче серце зазнає в житті більше розчарувань, ніж її нерви.

— Але останні бувають для неї більш невгамовними.

Він пирхав і хихотів сам, бо дама з незбуреним спокоєм на погожому обличчі струшувала попіл із цигарки. Його охоплював уже ентузіазм від відкритого погляду свідомої жінки. Нескоро він помітив, що поруч із ним трусив заможним животом добродій із дивно лискучою повнотою розсміяних цієї миті щік. Пан Городиський упізнав знайомого фабриканта Шольца й негайно представив його. Дама споглядала не без схвалення, як між вилогами фрака випинався цей смішливий живіт, ніби дозрілий каштан із тріснутої шкаралупи. «Рон-пуен (кругла площа)», — охрестила це вона подумки. А коли до неї долетів блакитний димок цигари, розширила ніздрі.

— Страшенно люблю, коли чоловік курить цигару, — мовила вона своїм низьким альтом.

Пан Шольц у відповідь на цей несподіваний аванс випростав кремезну постать, виставив свою маленьку ніжку з-під живота й міцно затягнувся цигарою. І це несподіване роздратування фантазії швидко поєдналося в ньому з легкою збудливістю апетиту. Тож він подумав, що з цією пані приємно було б спожити насамоті вечерю, адже такі зазвичай їдять багато й зі смаком, не п’ючи, дивовижно збуджуються від самого їла й бувають тоді найцікавішими в сороміцьких балачках над тарілкою.

Дама тим часом подавалася кудись до дверей до дальших кімнат, махаючи комусь здалеку.

На порозі з’явилася Ніна. Шерех її світлих суконь і гнучкість принесли ніби прохолодний подих у душну цигаркову димарню. Після нещодавньої розмови з полковником усе ще почуваючись удвічі легшою, від цієї бадьорості майже гордовитою, вона сміялася до них усією постаттю, ніби зупиненою в стрибку: питальним закидом голови, зухвалим відгортанням волосся з чола й допитливим розіскренням відкритого обличчя.

— От яку я сарну виманила на поріг, — мовила дама.

З швидкістю пташиного відруху зметнулася голова дівчини в бік голосу. Почуті слова та їхній сенс дійшли до цієї голови набагато пізніше. І аж тоді вона занепокоїлася: оцим задивлянням усіх і тією тишею, якою її зустріли тут. Тепер вона справді завмерла, мов сарна: витягнулася здивована шия, округлилися очі, на ніздрях запульсував неспокій.

— Ви смієтеся з мене?…

— Панянко Ніно!… Прошу пані!… Та що ви, звідки? — вигукували навперебій, наче прокинувшись по черзі з задивляння в цій несвідомій обожнювальності — заради інстинкту.

Пан Шольц частував даму цигаркою, звертаючись задля витівки й до Ніни з відкритою портсигарницею.

— А от і попрошу! — зухвало потягнулася вона.

— Пані не була б так мало заздрісною до своїх хлопців? — підхоплювала тим часом дама перервану лоскотливість діалогу.

— Та коли в мене немає… — вирвалося з вуст уже аж надто просто й нерозумно.

Вона зачервонілася в першу мить, але коли приклала губи до цигарки, це здалося їй навіть кумедним.

— Я б із пані не поділилася своїм, якби мала.

— «Не поділилася!» — писнув дискантом пан Городиський. І тер руки, стриг очима.

— Чому ж це ні? — питав альт.

Власне, вона вже геть не знала, що має казати. До цигарки, триманої у вилах пальців, витягувалися вуста здалеку в довгий і нерозумний дзьоб. І так вона до неї прикладалася губами, цмокала в мундштук, на все розкішніший спалах в очах панів. Урешті вхопила дим.

— Бо… — намагалася вона зв’язати обірвані ниті в думках, випускаючи з хвацькістю смугу диму.

Уже й цигарка давалася легко; клубочився дим у роті й щипав нетерплячий язик. У закиді голови й упертій посмішці, яку з губ попри всі зусилля згнати не вдавалося, був такий резон і ризик на слово, що пану Городиському аж мружилися очі й пульсували жили на лисому тім’ї. У безкорисливому аж екстазі він готовий був мовчати, стулитися, не існувати, аби лише мати змогу чути, як у такій голівці сороміцькі думки з’являються майже інтуїтивно. Свіжіший у своїй еластичній туші пан Шольц жваво крутився коло дівчини; в інстинктивній потребі практичних усюди життєвих орієнтацій «калькував» пан Шольц свої запитання. Заговорюючи її гвалтовно, він відпарував її ніби від решти товариства, притис до кутка й розповідав щось охоче та швидко, просуваючи в цій балачці раз у раз якесь приховане запитання.

Ніна запекло потягувала цигарку.

А він розповідав щось у ці дими перед її обличчям, говорив доти, доки дівчина не сахнулася.

— З хлопцями?! І все про них! Е, вже мені це набридло! Чи бачуся на прогулянці? Чи маю знайомих? Не розумію.

У ній почали прокидатися якісь невизначені роздуми. — Ет! — раптом сахнулася вона й відкинула геть цигарку. Швидкими рухами голови повертала spojrzenie na wszystkich po kolei i, nie mówiąc ani słowa, skierowała się ku wyjściu. Lecz pan Городиський rozkrzyżował ramiona na progu. I tak się obaj zakrzątali koło niej gorliwie, z tak zabawnie zatroskanymi ruchami, że zagadali wraz i rozproszyli wszystkie jej myśli.

Вона пирхнула śmiechem.

З огляду на це вони закрутилися ще гучніше. Вона чула заледве п’яте через десяте…

— Стільки дам просило (о осторонь, звісно), а пан Шольц не хоче показати. В Екс-ле-Бен купив цей брелок, куди щороку їздить.

— І малюнок знову якийсь! — випнула губи на них обох. — Аби дурниця нехитра слугує за гачок…

— На цей найчутливіший нерв у жінці: нерв цікавості.

— Ох, ці нерозумні жінки!

— Таке обурення на всіх лише збільшує гарячку цікавості у кожної.

Цього разу вона поглянула на них із забобонною вже недовірою. Витягнулася знову шия і розхилилися губи нерозумно.

— От! — махнула раптом обома руками.

І крутнувшись на п’яті, вибігла з кімнати.

Не поспішала вона, однак, до салону — у нудні, як їй тепер здалося, балачки жінок між собою. У сусідній кімнаті зупинилася перед дзеркалом під приводом поправляння волосся.

Підняті рамена сплела долонями ззаду, на тім’ї, і замислилася над собою перед дзеркалом. Від каміна біла заграва на кімнату, а пересичена туманною полутінню інтер’єру, лягала заледве нальотом червоним на шибку дзеркальну, не проникаючи в її глибінь темну.

Отрисалася зі своїх дум і з виразом нехіті до себе взялася швидкими рухами укладати волосся.

Na palenisku osunęło się kilka bierwion, dobywając z zarzewia płomienie ostatnie, tak wartko trzepoczące się ognistymi skrzydły[43], tak żwawe w iskier warkoczach, niby w tańcu rozwianych, że ta ich chyżość i swawola zadrwiły — wydało się Ninie — z jej smętku. I póty szydziły z niej, aż nie ujęły wargom tego odęcia w zasępieniu. Zaśmiała się jak dziecko: wraz ze łzawym podrywem — w piersi nie wiadomo skąd zabłąkanym, a myślom zgoła obcym.

Jakby z dalekich mroków zwierciadła wynurzona, skoczyła w lustrzane odbicie w przypochlebnych ruchach postać długa, zaświeciła w odbiciu białą plamą gorsu i kolącym błyskiem małych oczu.

— Ach, to znowuż pan? Boże, jak ja się przestraszyłam — mówiła zupełnie spokojnie. — Pan chyba myszą wyskoczył z ciemnego kąta lub nietoperzem przypadł od świecy tam.

Nie odwracała się nawet ku niemu, obserwując tylko spod powiek jego odbicie lustrzane. Ruchliwe i ostre jak świderki oczy łysego pana śmiały się jakby chytrym posiadaniem jakichś sekretów, a na zajęczych jego wąsach dygotały przemilczenia ciekawe. I koło ust dziewczyny na przekór pogardliwemu wejrzeniu błąkać się znów począł uśmiech, niby żuk natrętny, przypadać do kątów warg i przemykać po policzkach ku oczom zawsze wpółprzymkniętym.

Jego stać było na razie tylko na nieokreślone pomruki aprobaty: w czerwonej poświacie bijącej od komina złocił się śniady puch na szyi dziewczyny i prześwietlały zwiewne kosmyki włosów pod uszami.

— Niech no pan spojrzy! — krzyknęła nagle. — Tam w głębi lustra coś się rusza. Jeszcze naprawdę nietoperz… Cha! cha! — zaśmiała się mimo drgawki niespokojnej w gardle. — Lub może drugi, taki sam.

— Przeciąg — mruknął — i płomyk świecy drga w odbiciu — tłumaczył spojrzawszy niechętnym zezem na to jej zatrzepotanie się dziwne.

— Cha! cha! cha! — chichotała, zła równocześnie na siebie, że tego śmiechu opanować nie potrafi.

Przez uchylone drzwi wsunął ciekawą głowę pan Шольц, a ujrzawszy ich oboje, wywinął się elastycznie na środek pokoju.

„Już pan tu jest?” — witał Horodyskiego chytrym przymrużeniem oczu.

Obaj ci panowie wydali jej się w tej chwili tak ogromnie, tak niewypowiedzianie zabawni, że… Cha-cha-cha! i cha-cha-cha! — zataczała się od śmiechu.

— Ale — doskoczył pan Городиський do pana Szolca i pochyliwszy się w pałąk, ściskał jego krępą figurę ponad brzuchem. — Mój kochany panie, ten obrazek w breloku! Pani wyrażała już pewne zaciekawienie.

— Ja nic nie mówiłam! — krzyknęła jakby w przerażeniu. „Nie — pomyślała równocześnie — ci dwaj panowie, ściskający się jak czuła para: Cha-cha-cha!…”

— Ja tego pokazać nie mogę — zażegnywał się i zastawiał dłońmi pan Шольц, by wnet potem wyjąć z kieszeni kamizelki złoty zegarek z krótką dewizką i uwieszonym na niej brelokiem w formie gwiazdki. — Chyba tak na dłoni. Niech Bóg broni pod światło.

— A drażnią kobiety jak koty — spadło z warg Niny w nadąsaniu nagłym.

— Jak kotki — poprawił pan Городиський. — Że też ja nigdy jeszcze nie widziałem pani oczu, że też pani ma zawsze przymknięte powieki.

— Nie! — szarpnęła się nagle całym ciałem w kurczowym prawie podrzucie. — O, ja nie mogę znieść tego spojrzenia! — doskoczyła do pana Horodyskiego. — I tych pańskich wąsów: długich, rzadkich, ostrych — właśnie jak u kota… O, ja bym pana biła! — wyskoczyło z ust z przerażeniem dla niej samej.

Łysy pan parsknął w krótki śmiech i zdławił się nim, bo opadłszy w fotel, zamilkł prawie: w tak częstych i tłumionych drgawkach śmiało się całe ciało jego. A ramiona wywijały mu się w tej radości ponad głową jak skrzydła wiatraka.

— Ależ temperamencik!…

Wszystko, co Ninę bawiło jeszcze przed chwilą tak niepomiernie w szalonych wybuchach niemądrego śmiechu, wszystko to stało się nagle nieznośnym, dokuczliwym i drażniącym aż do łez hamowanych, do spazmu chwytającego za gardło. Wystarczył jeden rzut oka na pana Szolca, aby się w wargi zacisnęła uparta nagle zawziętość: im, sobie, światu całemu na złość.

Gwałt— Teraz niech mi pan pokaże ten obrazek — rzekła, siląc się na spokój.

A że się certował i jak fryga koło niej kręcił:

— Teraz ja chcę! — krzyknęła nagle, tupiąc nogą. I sprężyła się cała przed nim.

Panowie przerzucili się znaczącym spojrzeniem, bo oto powieki dziewczyny rozchyliły się po raz pierwszy, ukazując małe jak grochy, złotoczarne, złe, niespokojne źrenice[44].

W skok znalazła się przy panu Szolcu i wyrwała mu z kamizelki zegarek z brelokiem; lecz ledwo ramię podniosło się z nim do świecy, opadło gwałtownie — rozeszły się palce ręki, opuszczonej w sprężeniu odrazy.

Pan Шольц schylał się po swą zgubę. I jakby nie prostując się wcale, przepadł z pokoju. Panu Horodyskiemu podrzuciły się aż długie nogi na fotelu, a ptasia głowa dziobała w torsji śmiechu własne kolana, kłuła je jak sęp padło[45], kołysząc tylko łysym ciemieniem.

Zapach, MężczyznaKtoś poruszył drzwiami — długi pan stropił się wnet, zakręcił i znikł: myszą skrył się do nory, nietoperzem utonął w mrokach zwierciadła, z których był wystąpił. I jak mysz, jak nietoperz pozostawił po sobie tylko odór swój: woń pomady i tłustych perfum, męski zapach, starokawalerski „bukiet”.

Na kominku dogasały tymczasem głownie, osuwała się ze zwierciadła pulsująca łuna, pozostawiając na nim tylko żółty blask świecy, a na tej chłodnej powierzchni odbicie jej twarzy, jak gdyby nagle nie do poznania zmienionej.

Przemiana, Katastrofa, Wiedza, Zmysły, ObyczajePulsujące płomienie policzków przyblakły, odbite w zmąconej toni; psota, co błąkała się po nich nieustannie, zgasła niby płomień zdmuchnięty; w bruzdach, jakie pozostawiła po sobie, osadzała się przekorność wzgardliwa, spoglądająca przed się otwartymi oczami i twarzą, rzekłbyś, nagą; jak gdyby te spojrzenia i gawędy rozdarły niedostrzeżony przez innych woal, szeroko rozchyliły powieki, przygasiły lica, by spod tęczowych baniek pustoty i rojenia wywabić niepokój cielesności dojrzałej.

Otrząsła[46] się gwałtownie grzywą i imała[47] włosów przed lustrem. Lecz ramiona opadły wnet jak ołowiane ciężary. Przysiadła na fotelu, szukając w tym osłabieniu oparcia; głowa zwisła na piersi.

Znikła gdzieś ta rześkość rytmiczna sprzed niedawna, to urastanie w lekkości radosnej, ta krwi otucha serdeczna. Jej rytmy szparkie z tętnic na nerwy przeskoczyły oto i, trzepoczące się przed chwilą w śmiechach niepohamowanych, pulsują teraz w drgawce wewnętrznej, rade jakby rozprząc wszystkie spoidła cielesnego ładu i stępiwszy myśli, wyostrzyć, przeczulić zmysły niespokojne, każąc im słyszeć, czuć, przeczuwać przez ściany dziesiąte — wyolbrzymiać wrażenie każde.

Oto myślą bezładna, czuciem apatyczna — wszystkimi zmysłami natomiast w dwójnasób czujna, słyszy z daleka kroków miarowych chód tak siebie pewny, że wszystko naokół drgać z lekka poczyna w ten rytm, zwiastując niby marsza tłumioną muzykę tych kroków stęp coraz to bliższy.

Mocno wybija się idący takt, drzwi pchnięte rozwarły się wszerz. Szabli do boku przyciśniętej szczęk, ostróg zberknięcie[48] krótkie i u siwego czoła wystawiona dłoń:

— Cześć — mam — kłaniać się!

Owoc, Pokusa, KobietaPułkownik zachwycił[49] w oczy bystre ten jej gest mdły, spojrzenie niepewne oraz rumieniec przelotny. „Hm! — mruczał w brodę, gdy minął już pokój — naszego tu brata, co wróbli na tę wisznię[50]! Wiadomo: owoc dojrzały musi być zerwany, inaczej zwieje go pierwszy wiatr i zdepcze pierwsza stopa. Nie daj Boże, zostanie na drzewie: robak stoczy. A na gniłki[51] urodzaj to u nich sławny!”

GrzecznośćKtoś ujął go pod ramię. Ta łaskawość protekcyjnego gestu zjeżyła go odruchowo, lecz ujrzawszy przed sobą rozwidlone baki gospodarza, jednym drgnieniem „ułożył się” cały w ruch i wyraz człowieka, obiecującego zabiegliwość. Patrzał tedy czujnie w te rybie wargi w jamie włosów, cedzące słowa tak skąpo i blado, że trzeba było je sobie w myślach dopowiadać i dobarwiać za pana, który tylko myśleć raczył i chrząkać niecierpliwie, gdy jego intencji w lot nie pochwycono.

Dowiadywał się tedy pułkownik z tej żmudy[52], że korespondent berliński ma sobie polecone od grupy kapitalistów, „interesujących się sprawą komunikacji u nas, wybadanie gruntu w rzeczach tej kolei okolnej — nie tyle finansowego, ile…” Wprawdzie koncesja wydana jest „spółce obywatelskiej”, w tym charakterze pragną ją tam widzieć, ale miejscowe czynniki może będą bardziej ustępliwe dla tej nowej, berlińskiej kombinacji…

— Mój kochany pułkowniku!…

— Zrozumiałem.

— Jest i druga sprawa. Ludzie zaangażowali się w te place w śródmieściu majątkami całymi, a o ulicy ani słychać. („Zresztą i pułkownik masz[53] przecie swój dział”.) Należałoby tę sprawę pchnąć argumentacją, jaka tam trafi do przekonania. Ulica otworzy okazałą perspektywę na cerkiew, przesunie ku niej niejako dzielnicę całą i nada miastu przez to pożądany może charakter. — Et caetera i tam dalej! — brzmiało najwymowniej z tego wszystkiego.

— Zrozumiałem.

— Mój kochany pułkowniku!

I gospodarz położywszy mu rękę na ramieniu sterował pułkownikiem jak nawą[54], holując go przez rojny od gości pokój do sąsiedniego bufetu.

— Mój kochany pułkowniku!…

— Zrozumiałem! — zaśmiał się pułkownik tym razem. Ale gospodarzowi nie było do jego złośliwości. Zaczepił go kilkoma słowami do kogoś z obecnych, mrugnął na służbę i wymknął się rychło.

Pułkownik wolał jednak pozostać sam.

Nuda„Ty, bracie, potrafisz żyły wyciągać z człowieka! — rachował się w myślach z gospodarzem. I teraz dopiero, jak gdyby prostował grzbiet, otrząsał się cały, wyciągał garścią sumiasty wąs. — I naprowadza taki «tasku[55]» na duszę, że człowiek samemu sobie mierźnie. To jest u nich najwyższa szkoła dyplomacji: być tak bardzo interesującym; słowo żadne nie śmie zadrgać życiem. Pies by mój zaskowyczał, gdybyś ty go pogłaskał. Żonce to twojej powinszować… Nu, i czort z tobą!” — odmachnął się ręką.

I tak wypił za zdrowie gospodarza.

Rozmyślał cierpko, wystając po kątach z talerzem pod brodą, to przysiadając przy rozstawionych gęsto stolikach, to snując się znowu między ludźmi. „Masz przecie pułkownik i swój plac. Masz, powiedział. Nachał! A masz, boście mi go wetknęli gwałtem… Chadatajstwo[56] — mruczał — machlerstwo po waszemu. Czort i z wami”.

— Nalej!

I pił tak samotnie dalsze zdrowia.

„Czego ty, papa, do nich leziesz? — mruczał w brodę, siadłszy gdzieś na uboczu. — A ty nie leź!… Dobrego tu w nich mało, a zło jest za mądre, za chytro-kryte jak na nas. Oba my przy nim durne jak chłopy. To korespondent zagraniczny, to agent kapitalistów berlińskich, «interesujący się» podmiejską komunikacją. A tam i fortami przede wszystkim… Oto czego on miłośnik!” — mruczało mu basem w piersiach, gdy wargi zacinały się zawzięcie, a złe, nieufne spojrzenie ogarniać poczęło wszystkich obecnych w pokoju.

Sługa, Słowo— Jaśnie pan każe?

— Niczego nie każe. Chcesz, nalej. Tylko mnie nie rozpytuj o swe „wódeczki”; wolę już: nalej, z jakiej chcesz „flaszeczki”. Że też u nich każde słowo musi być ckliwe i fałszywe! Ty służył w wojsku?… U, obraził się za „ty”! I poniechał „jaśnie panem”. Honorni oni tu wszyscy!

„A ot — mruczał dalej do siebie — założyli «spółkę obywatelską», ale gdzie tu u jaśnie panów dziś tych milionów znaleźć; wiadomo, Niemiec przyjść musi. Za miliony swoje i jaśnie panów wnet znajdzie, i «spółką obywatelską» się nakryje. Będą i grafy, jest i baron, będzie i ruski pułkownik. Akcjami przecie obdarzą. Widzisz, Саша, pajęczyna to jaka!… Ni! — odmachiwał się wskazującym palcem, na którym nosił obrączkę — pułkownika tam nie będzie. InteresA akcje wasze to przepiszcie sobie na muzeum, na bibliotekę, na stypendia czy na ekspedycję polarną: jak tam z sesji wypadnie. Oj, czmucąż[57], czmucą głupim ludziom głowy! Dwóch by zechciało: zrobiliby. Ale im nie o to przecie. Po wierzchu muzea, sztuki piękne, biblioteki, stypendia, ekspedycje polarne — to żeby swoim głowy zadurzyć; pod spodem «spółki obywatelskie» — to żeby nam piaskiem w oczy rzucić; a na spodku, na dnie samym — Niemiec”.

— Puh! — wydymał pułkownik powietrze z piersi wzdętej; czerwieniał i bladł na przemian.

„Widzisz, Саша, do czego oni tu doszli… O ulicy nowej chcesz wiedzieć? Na cerkiew to naszą Żydy z nowych kamienic patrzeć będą i ubłażać się, i umilać. Widzisz, tak to oni za jednym ręki obrotem: i swego Boga się wyparli, i cudzym pohandlowali”.

Po chwili, nie zapiąwszy nawet mundura[58], przeciskał się szerokimi bary[59] między ludźmi. A że gniewny i nieufny w tej chwili, więc mówił już tylko po francusku: „Pardon!” — roztrącał i przepychał się bez ceremonii. Wydostawszy się z zapachu jadła i napojów, wstąpił w dymną atmosferę cygar. Jeszcze jedne drzwi i owiała go ledwo uchwytna woń perfum, ochłody i świeżyzny pełne tchnienie kobiece. „Zażywnie tu u nich” — pomyślał.

I równocześnie dogoniła go tutaj melodia rozchwiejna.

„Tańcują” — rzekł do siebie znacznie łagodniej.

A gdy stanął na progu salonu, gdy w roztopie światła zaroił mu się przed oczami, niby karuzela barwna, ten wir rozkołysany, jakby w rozmarzeń gestach łagodnych pod muzyki i pogwarków kobiecych kapryśnie cichnące rytmy — wówczas pułkownik począł głaskać brodę.

„Elegancko!” — pomyślało mu się niespodzianie po polsku. Z drugiego końca salonu gospodarz złowił go spojrzeniem i zbliżył się wnet do żony — pochylał nad jej uchem. Wstąpiła między pary wirujące i w mimowolnym rytmie walca przemykała się lekka przez labirynt taneczny. Liniami sukien smukłych, rzekłbyś, pląsająca, jak wąż giętka na tej błędnej ścieżce, wychyliła z tłumnego zamętu wprost na pułkownika uśmiech twarzy jak zorza jasny i otwartą dłoń przyjaźni.

Przerzucony z bufetu w to oślepienie świateł, przed barwną karuzelę zwiewnych szat i otwartych biustów kobiecych, podrażniony widokiem tej giętkości niewieściej, która w rojnym tłumie wężem się przemignie i maskę obłudy z taką lekkością na oblicza wkłada — odymał się pułkownik coraz to nieufniej.

„I na co to wszystko? Po co tak przechytry krok ich tu każdy? Jakie sprawy tu zawiłe, jakie losy tu się ważą? Po co te przyjaźnie, umizgi, świadczenia i obłudy? te stosunki szerokie, te sławnych śpiewaków po swych salonach prezentacje, te sesje o sprawach publicznych i cała ta szkoła dyplomacji… parszywej! — zerwała się w nim wreszcie pasja tłumiona. — Czego ty, papa, do nich leziesz?!… A ty nie leź! Młodości ty u nich szukał!…”

TaniecZ tanecznego zamętu wywinęła się tymczasem jakaś para tuż koło niego. Młodzieniec kłaniał się pannie, rękę jej wypuszczając, i cofał się powoli; muzyka wiodła go lekkim krokiem wprost na inną, pochylała przed nią, wpół ujętą zatrzymać kazała w oczekiwaniu taktu, by stopy zwrotem mocnym wkołysać ją miękko w rytmy walcowe.

A pierwsza ani spojrzała za nim, cała w sobie pulsująca, wichrem własnej uciechy wciąż jeszcze owiana. Niby skrzydło motyla trzepał się w dłoni chybkiej wachlarz niecierpliwy pod te nozdrza pulsujące i oczu przymrużenie czujne.

Pułkownik poznał Ninę i kiwał głową:

„Nie wysiepiesz[60] ty w tym ochoty swojej — mruczał pod wąsem — nie wytańczysz jej całej, nie wybłyskasz uśmiechami!… A wścibskie to musi być! A ciekawe życia jak sroka gnata!… Żal twej ochoty i sił daremnych!… Czemu ty nie ruska! Zażyłabyś duszoj[61]!”

Toteż niedługo tu zabawił: ledwie muzyka ścichła, wracał chmurny do bufetu.

Pogonił za nim wiolonczeli ton podrywny, zaczepny, za poły jakby targający, i basetli chichot niski, niby pijanego śmiech; a ponad nimi skrzypiec zew aż łkający w rozśmiechach radosnych — musowała lekka pianka powierzchnego życia, pianką jeno pustą wypełniając czarę młodości niejedną.

„Dziś! dziś! dziś!” — łaskotała wiolonczela wszystkie wyobraźnie krótkie na tokowy dzisiaj pląs. „A bo my to jacy-tacy! jacy-tacy!” — hukała inna basetla jurnym śmiechem sylena. A skrzypce ochotą aż rozełkane przynosiły jakieś strzępy pieśni podarte spazmem niecierpliwości — niby bachicznego chóru echo idące.

Wyrywały się tymczasem pary na ochotnika i harcowały bezładnie. Powściągał te animusze i ustawiał szyki wodzirej tak lekki i posuwisty w kroku, że, zda się, kółka miał u stóp, gdy się tak snował bezszelestny i obiegał uśmiechnięty kolisko całe.

Ніна już się tu znalazła. A że stopom zbyt długo czekać wypadło, więc pod muzykę niecierpliwą pląsała w biodrach kibicią giętką.

TaniecOto basetli pohuki rytmiczne i wiolonczeli rozmarzyste[62] tony wiodą naprzeciw niej tancerza wyzwaniem twarzy otwartej, jakby przy wąsa podgarnieniu, przy kontuszowego wyłoga podrzucie, pasa ujęciu hardym i nóg zatupotaniu. Odpowiadała na to wezwanie wdziękiem starodawnym, ustawiona w cichość warkoczową, w dzierlatki płochliwej wtulenie się dziewczęce. Za ręce ku górze wyrzuceni sunęli przed się: on głuszcem poszumnym, ona kokoszą drobiącą.

I wiedli za sobą klucz par długi w rozruchu tanecznym.

„Dziś! dziś! dziś!” — naganiały ich rytmy dziarskie w boisko ochoty. „A bo my to jacy-tacy! jacy-tacy!” — wydymała piersi i gardziele pycha basu pijana. A skrzypce tej ciał młodych fantazji rzucały pod stopy melodie jakby z łopotu proporców dalekimi wichry[63] zdmuchnięte: piosnki dawnej ochoty, co krwi własnością już się stały i na żyłach chyba grają, gdy tak w uszy wichrem uderzą i wskroś przez całe ciało przelecą jak skry.

Tańczono mazura.

Крізь шпарину дверей, прочинених несміливою рукою, прослизнули дві дівчини й тихо присіли осторонь. Їх збентежила поважність інтер’єру: вони з покірною цікавістю роззиралися по тих полицях, що перетворювали велику кімнату на лабіринт книжкових стосів, які сягали аж до стелі. Сиділи мовчки, випроставшись із церковною побожністю. Зрозумівши, проте, що тут нікого немає, почали шепотітися між собою, спершу тихо й боязко, потім дедалі вільніше.

— Як ви чудово танцюєте! — зітхнула із захопленням особа в білій вовняній сукні, застебнутій суворо під саму шию.

Ніна прийняла цю похвалу неохоче, навіть злегка відмахнулася рукою.

— Скільки у вас життя! — зітхала далі бліда особа. — Так давно не бачила людей спокійних, що коли дивилася там на вас, щось тягнуло мене познайомитися. О, і танцюєте ви інакше, ніж усі ці жінки. О, я хотіла в долоні плескати!

Ніна крутилася на місці… «Ех!» — мала в думках за всю відповідь. Не любила жодної надмірності, а жіночої — то вже інстинктивно терпіти не могла. Зрештою, якби її танець хвалив якийсь чоловік, слухала б, певно, вухом чуйним, але жінка, що хвалить вроду іншої, — це для неї був суд ніякий, а лише екзальтація.

— Не гнівайтеся, — її гладили по руці, бачачи Нінину скутість перед тими похвалами. — Я так здичавіла, так від людей відвикла, що маю вразливіший погляд на все це, ніж інші. І нізащо у світі не прийшла б сюди, якби не добра Лена, яка мене силою майже до себе притягла, кажучи, що саме це мене вилікує. І мала рацію. Але ж, правда, яка Лена гарна, яка вкрай чудова! О, я можу зрозуміти небіжчика Войду, — зітхнула вона.

І задивилися кудись раптом, засклилися її тихі фіолетові очі.

Ніна, до таємниць чужих сентиментів чутлива по-жіночому, як детектив, зиркала спідлоба на цю скромну й тендітну особу, що не брала участі в забаві й розпливалася в умиротворенні та тихих тугах. Лікується там невідомо від чого — «від здичавіння», каже сама.

— Де ви були останнім часом? — запитала її тоді.

— Дивно мені перед вами про це саме говорити, — відповіла зі своєю добродушною і монотонною усмішкою. — Мене вчора тільки випустили.

— Звідки? — нетерпеливилася Ніна.

— Ну, з в’язниці, — закінчила вона, здивована потребою таких виразних пояснень.

Ніна підкинула голову. Дивилася мовчки, з безвільним розширенням ніздрів.

— Ну, за малих з вулиці, — пояснювали їй, — що вони сходилися в мене.

— Ах, то ви дітей навчали, — зрозуміла Ніна врешті.

— Дітей! — засміялися у відповідь. — Вони, мабуть, і в колисках дітьми не були. Знаєте, вони мене обікрали. Звідси все це й випливло. Я їх попри те дуже люблю, — говорила все одним подихом і без упину.

Розпливлися її слова, сказав би, у раптовому засинанні. І те її обличчя в рамці запалих скронь та випнутих вилиць задивилося перед себе своєю лагідною усмішкою безпредметної туги.

Ніна крутилася далі на місці, не усвідомлюючи прикрого розладу свого. Щось відштовхувало її всіма інстинктами від тихих умиротворень і пасивних захоплень без надміру крові та її нетерплячого пульсу. А під цією нехіттю чаїлася тривога перед подальшим, ще сьогоднішнім, приниженням себе. Коли серце нагадало про себе прикрим на мить поколюванням під грудьми, вирвалася ця тривога з глибини душі таким образом:

Здалося їй, що це черниця сидить над нею, хворою в цю мить, і своєю побожно лагідною усмішкою захоплюється Ніниною вродою, її недавнім танцем, щоб, так здобувши її довіру, сплести на грудях сухі долоні й, опустивши повіки, попросити її про три «Богородиці» для спільного відмовляння: бо ніколи не знати, що нам судилося; а свята Бригіда, королівська донька, була ще гарніша, танцювала ще краще, а проте…

Вона здригнулася всім тілом. І напружилася за мить, ніби тими пишними грудьми відштовхуючи від себе всі життєві смутки. Бо покутна молитва була як смуток, смуток — як смерть, обіцяна людям, а недоля життя — чимось найгіршим, бо змушує полюбити всі ці жахіття.

«О ні — ні — ні!»

А проте всупереч волі її почали фасцинувати глибини тих фіолетових очей, опал того чола, блакитні жилки на ввігнутій скроні, гладеньке причісування м’якого волосся кольору кори сухої кущовини; а в цій фіранці волосся — мармурова шляхетність рис і спокій, ніби з-під різця.

«Адже вона значно гарніша за мене!» — подумала Ніна з жахом.

І лише тепер зацікавилася нею жвавіше.

— Моя панно Вандо, — присунулася до неї ближче з раптово пригаданою цікавістю. — Як же там було? Як? У в’язниці?! — промовила мимоволі похмуро. І налякало її тепер саме слово у власних устах. — О, мій Боже!

— Знаєте, — говорила Ванда спокійно, — власне, дуже зле було лише протягом перших кількох тижнів, доки нас не розселили. І ночами. Коли ми в довгій камері на кількох ледь придатних сінниках, розкладених під стіною, лежали одна біля одної, з головами, обв’язаними так міцно, що аж боліло, аби хоча б найгіршого паразита до волосся не допустити. І коли двері часом уночі відчинялися, а ті білі голови піднімалися з землі одна за одною. Найчастіше впихали таку з вулиці — знаєте! Та, найчастіше п’яна, лається передусім страшно, за мить розповідає щось весело, гикає, з рота віддає і знову розповідає. А потім, бувало, ляже поруч. Тоді все тіло завмирає просто від відрази в колоду дерева, в кістку, а в голові лише один стогін у відповідь на все те, що чула щойно. І знову двері відчиняться: беруть посеред ночі на допит.

У Ніни витягнулася шия, ніби в раптовому заціпенінні. Губи випнулися в безглуздий дзьоб, а повіки мружилися миготливо, ніби проти світла. Коли раптом розтяглися широко її вуста і в тому судомному гримасі почали дрижати, хлюпати слиною, ковтати її, а щоки затряслися при цьому, як у пропасниці. А коли глянула ще й на ті її скроні ввігнуті, жилки на них блакитні, прилизаного волосся зачіску… бридку — охопила Ніну така неміч стримуваних сліз, що, зірвавшись із місця, вона розхиталася в собі, як на шаленому вітрі.

За мить вона була вже в іншому кінці кімнати, обличчям повернута до книжок на полиці, для підбіглої Ванди — твердо прикра, ногою якісь ритми собі для фантазії вистукувала при впертому складанні очима латинського титулу на корінці якоїсь із книжок.

— Така я сьогодні роздратована, — буркнула врешті на виправдання. — Страшенно нерозумна я.

Щоб пом’якшити свою прикрість, дала Ванді короткий поцілунок, вдарила її в щоку тим поцілунком — так лише, для пристойного затирання своєї шорсткості. Та за мить, ніби в стрибку, схопить раптом ті її скроні у свої міцні руки, відсуне від себе те тендітне обличчя і дивиться під повне розкриття завжди рожевих повік: споглядає блиском малих, як горошини, золотаво-чорних, злих, неспокійних очей.

— Ах, ти!…

І ну ж її засипати найніжнішою пестощами, найлагіднішими цілунками, гладженням її опалового обличчя.

— Моя ти найчудовіша, яка є на світі!

Тепер Ванда налякалася, своєю чергою, цією екзальтацією.

Та Ніна вже струсила гривою своє заціпеніння. І зайшлася коротким сміхом, що ще хлюпав сльозами.

А коли повернулися на місце і розмовляли далі, трималися вже за руки.

Проте Ванда почала ніби соромитися яскравості своїх переживань, які так збурили її нову подругу. Поспішила тоді пом’якшувати все: — Так зле було лише на початку, бо коли перевели в інше місце, сиділа вже сама; а коли до лікарні потім потрапила, було вже зовсім чудово.

— До лікарні?!…

— О, — пригадала поволі свої пригоди, — найгіршими були завжди спогади тих перших часів. Потім, коли приходила гарячка, то мене в ній завжди переслідував спогад однієї з тих… знаєте!… Щоб ви знали, які ці жінки страшні!

— Які? — питала Ніна.

— Ну, повії. Така важка, огрядна, — згадувала Ванда з відразою, — Манька «Калоша» називали її — бо вони всі мають прізвиська.

Ніна здригнулася з відразою: якась невловима для неї огида визирала з цього прізвиська.

— Та Манька «Калоша» набридала мені своєю опікою. Послуговувала, забігала, побилася раз через мене з іншою, але за те постійно розмовляти хотіла: «По що ви в цю роботу лізли?»

Тож я їй кажу прямо, пояснюю, як вмію; думаю: також, зрештою, людина — зрозуміє. А вона дозволяє мені так говорити з пів години, киває головою, підтакує, а коли закінчила, звішує губу і плескає мене по плечі: «Мені старій… (ну, не можу повторити!) мені старій будете ви розповідати. За чоловіками лізли в цю роботу або через них загнана. Адже кожна жінка, що б у житті не робила, то тільки через цих… ну, знову не можу повторити, через цих… (ну, «драні» сказала). А ми ж у всьому, в що вони нас штовхнуть, маємо більше і витривалості, і хитрості, і всього, що треба. У наших справах злодійських чи там у ваших: чули ви, щоб жінка коли зраджувала? Хіба що помститися хотіла. А вони? Гей! Вони все зле в житті роблять, вони себе взагалі нищать. А й ваших соколів надивилася я, зрештою, коли тут під ключем у шулік перетворяться. А ми до них, таких чи інших, як ті метелики. І до останку. Бо ми самі з себе — ніщо. Хіба заміж вийти або… себе. Тільки це й вміємо з себе».

В обох дівчат зм’якли бліді в цю мить обличчя, ніби їхні риси не знаходили ще вислову для таких вражень і думок. Ванда тим часом пригадувала того гладкого, з неголеним обличчям, з очима вовка — цивільного, який спершу лазив за нею кілька днів містом, а потім штовхав і підганяв, як теля, коли віз містом у фіакрі серед глупої ночі. Потім повернулася знову до спогадів про Маньку «Калошу», про її «хлопця шикарного», який у Маньки всі гроші завжди забирав і бив її страшно. Манька мала груди колись ножем ним розітнуті. Показувала: такі великі, обвислі, огидні груди!

І так ось Ванда розговорилася майже охоче; хоч говорила з відразою, видно було, що залюбки так до ранку розповідала б. З такою ж відразою і такою ж охотою слухала б і Ніна. В очах дівчат запалилися недобрі блиски: не цікавості аж ніяк — перелилася вже давно через береги уяви — а ніби щепленої в цю мить жадоби за мукою і утиском душі власної в цьому примусовому заціпенінні останніми глибинами людськості й трупами душ, що розкладалися в них; як фасцинує прірва вразливі дитячі чуття, як це чинить у їхніх гарячкових снах зміїна яма.

Та ось у Ванди перескочила думка на погожіші спогади, на тих її хлопців з вулиці, яких навчала.

— Ох, які вони живі!… Знаєте, що поважністю нічого з ними не вдієш, а погодою — все. Вони мені не раз зізнавалися, коли хто з них що «хапнув».

— Що означає «хапнути»? — питала Ніна.

— Ну, вкрасти, — засміялася Ванда. — У в’язниці познайомилася з двома злодійками, але молодими і справді милими. О, ті нікого не боялися, кожному відповідали зухвало і з кожного глузували. Раз побилися з наглядачем. Ох, як побилися! — сплеснула Ванда в долоні у пригадуванні. — Потім познайомилася ще, знаєте, з тинглівкою, п’ятнадцятирічною ледь і гарною, дуже гарною! Та також обікрала гостя в готелі. Ох, вона була зіпсована страшенно! Але співала постійно. Вона дала в пику… Ха! ха! — засміялася ось Ванда вперше щиро, всім тілом — дала в пику!…

В обох дівчат змерзли чи то затерпли зуби в сухих ротах між зграбілими тепер губами. А в очах палали зміїні блиски. Ніна тремтіла в собі; а що серце нагадало про себе при цьому болем невиразним, то відчула себе невпевнено на стільці. Сягнула по якусь шкіряну подушку неподалік, кинула її під ноги Ванді й присіла так біля її ніг на землі. Взяла її руку довгу і холодну, як лід, і поклала її собі на чоло.

— Не кашляй! — буркнула за мить у задумі.

А коли та сягнула по хустку, підкинула уважно голову. — Мій Боже! — шепотіла за мить у повному жаху співчутті.

Мовчали обидві.

І найбридкіші мари життя, всіх злиднів і кривд пригнічення оточили роєм темним ті дівочі голови. А крізь цю хмару пробивалися проте для їхньої уяви промені погожіші: зло розсміяне, зло непокірне, гнусності спірні, зло, що мститься за кривди; зла ризик і виклик, що фасцинують душі молоді, вирослі в пригніченнях душі й гнусності довколишній.

У більярдній залі, що слугувала заразом кабінетом для паління, збиралися панове, випростовуючи свої члени, а також інстинкти після надто довгої перед дамами ґантилези. У широкій тоді недбалості рухів і в нагальній потребі розповідати собі речі сороміцькі зав’язувалися при цигарці легкі камрадства: брудні гнізда чоловічої плітки, перші інстанції життєвого суду, через які проходить ім’я кожної жінки з товариства.

У жовті конуси світла над зеленим сукном більярду вихилялися тим часом голови, на потилицях від помади блискучі, і короткі при них рухи плечей. Чути було куль брязкіт, стукання лічильників, часом якісь уривчасті слова в еховому відлунні інших вуст, у дивно впертих глосолаліях і при співах невпинних: димна атмосфера ексклюзивно чоловічої марноти в концерті безглуздих вигуків.

У кутку під вікном зібралася інша групка. Там звертав увагу хтось із виглядом дещо закристіянським перед фраковими панами — добродій у сюртуковому вбранні з широким, сивим заростом навколо кістлявого обличчя. Крутився біля нього запобігливо і розповідав щось жваво низький білявий чоловік із борідкою французькою і паризьким поспіхом у мові та жестах. Розповідав з ентузіазмом про якусь нову *l’affaire* (справу) паризьку і дивувався неабияк загальній тут байдужості до неї.

— Та це ж пісок! — буркнув джентльмен у сюртуку. — Пересипається в їхніх піщаних годинниках і відмірює їм час. А нам із того що?

— Та там із цього піску газети вміють сплести батіг на саме життя. Ніде правди діти, така вже залежність великоміського життя від створеної атмосфери. Там людьми керує потуга, про яку ми тут і уяви не маємо: заразистість ритмом життя. Там людина стократно зростає завдяки силі публічної арени життя. Це сцена обов'язкового жесту: *du grand geste* (великого жесту)! — захоплено вигукнув низький юнак, широко сплеснувши руками та мимовільно підвівшись навпочіпки. — Ми про цей вплив і уяви зеленої не маємо. Це арена блискавичних поривів юрбної чутливості, хвилин, які ушляхетнюють навіть негідників, варто лишень громадському очікуванню звернути на них свій погляд: наснага сцени! На цьому вулкані земля слугує батутом для стрибунів, а у нас вона всмоктує кожен крок, мов болото.

З кутка пролунало глухе бурчання схвалення; очі всіх звернулися до джентльмена в сюртуку, який лежав боком біля столу. Але в цьому бурчанні він висловив усе, що мав сказати; тільки відчувши на собі очікувальні погляди кількох панів, він перевернувся на стільці й, змістивши вагу тіла на край сидіння та звісившись спиною через спинку, зважився говорити.

— У нас, — розпочав він млявим голосом, — коли після цілоденного орева вийдеш на вулицю, тобі перетне шлях каліка чи сирітка й зайдеться риданням: «Газета рідна. Купіть, пане, бо ще нічого не їв». Купуєш отже, і разом із цими кількома новинами зі світу мусиш проковтнути якісь полинівки та нудотні зацукровані ласощі суто місцевого розливу, аж нарешті тебе почне нудити. Кинеш газету й шукаєш якнайшвидше чогось, що б після такого читання отямило. Пройдеш однією вулицею: чисто як перед губернаторським готелем — дівки, євреї, альфонси, поліція і трохи публіки за дівчатами. Пройдеш другою: пишний і гомінкий повітовий базар. А решта вулиць — наче глибокі кам'янисті дна каналів. Повертаєшся отже на свою «чоловічу квартиру», посміхаєшся своєму шпигунові, якого звуть швейцаром, отримуєш за це ключ і сам добровільно замикаєшся між цих «кавалерських» ясел, у цей світ тривіальної розпусти, таємних хвороб, брутальних злиднів, шпигунства, огиди й потворності.

Перерахуванням цих розкошів він, очевидно, пожвавішав, бо витягнув кулак із кишені.

— Цієї нахабної потворності, яка заступає тобі дорогу на кожному кроці й дає ляпаса кожній твоїй безхмарній хвилині! І це серед тих сльозливих самодурів: призвичаїлися ж, полюбили, випестили сентиментом усі ці «рідні» потворнощі й гидотинки… Йдеш отже до сусідів, у їхні злиденні студентські кімнаткуватий, між цих тепло-сердечних балакунів: паща пащі рада, а добродушна нудьга — кума. Заходиш у той залежаний сморід їхніх кімнат, де без кінця чадять брудні самовари та смердючі цигарки — на їхні диспути: на жар балачок і змору духу. А коли такий залишиться сам, на тапчан валиться: немає сил самому стояти, все з душі виговорив геть, словами пошматував; навіть не вухам, пащам усе роздав. Повторять це завтра іншим бебехам. Душу на кисіль розхитав у собі цією потрійною отрутою: зі східного самовара, східної цигарки та східних доктрин. А тепер хоч власну лапу смокчи, охоти до життя тобі нізвідки не прибуло; а на дні душі стільки гіркоти, що світ могла б отруїти… Висунешся отже у вікно й дивишся в безсонячний колодязь подвір'я, куди між вагітних баб, рахітичних дітей і говірких служниць зайшов катеринщик із шпаком і цілим ящиком пророцтв, що ваблять у життя — буйних долей, героїчних призначень. На ці кілька зірок на клаптикові неба виє безнадійна душа. Оце вам атмосфера! Оце ритм життя!

Ці похмурі слова просто лягли тягарем людям на груди: усі важко й сипло дихали в мовчанці.

Той чи інший не витримував: зривався з місця й дріботів по кімнаті у надмірному достатку рухів, наче в раптовій інстинктивній потребі в них.

Оповідач тим часом вирішив підвестися: стілець, випереджаючи його мляву волю й неквапливі рухи, тріщав під ним уже кілька хвилин. А коли він урешті підвівся, то скидався на ведмедя на задніх лапах. Тулуб гойдався на хитких ногах, очі приплющувалися, ніс ховався у щоки, а губи хотіли наче на все обличчя роздертися: він зівав усім тілом, видовжувалися напружено всі жили, корчилися всі залежані м'язи, розходилися закляклі суглоби — розтягувався сам кістяк у залежаному тілі. І цей епічний позіх переходив у хитруватий, косий погляд очей і злісне тремтіння губ.

Він нарешті пішов.

Люди дивилися вже спідлоба, штовхаючи один одного ліктями. Чимало хто підозріло мружився: «Чи ти бува, брате, при здоровому розумі?», коли один із тих, хто дріботів по кімнаті, зупинився перед товариством і, розтираючи руки все з тією ж пристрасною рухливістю в жестах, звернувся до всіх:

— Хм, виходить, що навіть сам час, сам Хронос у власній особі, втік від нас до Парижа, де стрибає по батуту французької землі. Замість нього нас відвідала Сивіла Калуги, Костроми, Твері та інших приємних градів: візантійська нудьга, матінка муки й жорстокості.

— Ну добре, — знову перебив інший, — чому цей пан у такому разі сам навіть сидіти не завдає собі клопоту, а тільки лежить завжди на стільці?

— Бо колись брав занадто жваву участь у «русі». Заслали його відтак між свої «наймолодші герої», які, як відомо, в очікуванні «чину» лежать на запічку. Там він і відучився від сидіння й споглядає світ, як ви чули, пане: ну, не *à vol d'oiseau* (з пташиного лету). Зрештою, як ви також чули, пан утратив віру в самовар і доктрину: позбувся хребта.

Але в товаристві знайшовся хтось, хто зміг більше розповісти про похмурого ведмедя, який залишив їх хвилину тому.

— Якраз учора, — почав розповідати, — зустрів я його на вулиці, коли він так блукав, ніби «по днах висохлих каналів». Шкода мені стало цього безхатченка, затягнув його до кнайпи (шинку). І чи повірите, панове, цей припорошений сивиною чоловік заходив до звичайного ресторану, як шмаркач до дівок: так червонів, так опинався в піджаку. Урешті зізнався мені на вухо, що він «до кнайпи — ніколи!». А в голосі мав при цьому дрож, зворушення гріху найвиразніше. Після кількох чарок він був уже готовий. Сам, каже, «самісінький» у любій вітчизні я є, собаки біля мене немає. І так у ньому ця товариська тварина скавучить, що всупереч усім своїм інстинктам він намагається бути навіть грайливим — мовляв, цим мені, напевно, догодити хоче. Ось заходить хтось із непоганою дівчиною, мій сп'янілий компаньйон моргає мені й робить жест, схвалюючи її красу. І є при цьому такий витівник, такий зух, що досить глянути на цю сивіючу голову, аби здогадатися, що нею ніколи не керували жінки. І ця бровада хвилину тому підбурює його спершу пустливо, за хвилину розчулює спогадом. Невдовзі він сповідається мені по п'яні:

«Кохав же я, брате, панночку. І як це буває в кожній тісній компанії, у кожному братстві шмаркачів, де один одному лапу в серце застромив би: обступили мене, як це зозуленя. І тільки й було мого в житті! Пізніше не довелося закохатися в панночку. Затверде для цього життя наше».

З терпкою жалісливістю доливаю йому цього вина. «Стара дитина», — думаю. І щоб щось сказати, питаю: «Ну й що ж потім сталося з панночкою?».

Глянув на мене цими згаслими очима, потім десь над моєю головою блукати ними почав, а обличчя викривляється йому в якусь косу посмішку, хитрувато-меланхолійну, ніби повну співчуття, а стражданням і мукою самого себе, мовити б, майже вмиротворену: огидна посмішка! Маску якусь чужу чоловік на обличчя надягнув. І замручав урешті в бороду, наче сам до себе:

«Офеліє, йди до борделю, сказав Гамлет слов'янський».

Охолодив мене цей чоловік. Уж тепер я геть не знав, хто він такий. Чужий він! — це тільки відчував. Невдовзі всадив його до дорожки. Він гойдався, дрімав. «Дивись, — казав за хвилину, розглядаючись довкола, — усе мені було таке усміхнене, радісне, скочне в житті: панночкою місто мені було моє, коханням світ увесь, коли *власна* кров у жилах кружляла, коли мене з шкільної лави…»

Висьогся мені на шию. «Вилий мені, брате, цей розтоплений свинець із жил! Спалює мозок цей їхній важкий вогонь, спалює ненавистю до життя!»

І знову думати почав довго. Урешті валиться передком на дорожкаря: «Маєш три рублі — співай. Смутно заспівай!» Уявляють собі панове, щоб йому заспівав… дорожкар. Слово даю!

— Фіакр (кучер фіакра)?! — писнув юнак із двоколірною стрічкою на камізельці під фраком. І зайшовся сміхом. — Фіакр?! Ні! — Підкреслюючи мовби фізіологічну гаму розкоші, яку дарує сміх, він сміявся широко, нестримно, трохи для себе, набагато більше для інших: запрошувально для веселих, арогантно й зухвало для тих, хто сміятися не хоче; сміявся *gemütlich* (по-добродушному). Трусив животом, слинився, хилився головою й шукав для своєї пухкої ручки опори об кухоль: але кухля не було.

— Го-го! Фіакри, які співають! — І вигадлива уява ресторанного в Німеччині відвідувача, на гумористичних журналах вигодувана, клоунськи невибаглива, представила йому асфальтову вулицю серед палаців, людну від екіпажів, а на їхніх козлах фіакрів, які розвалилися в клейончастих циліндрах на потилиці, з лівою рукою разом із віжками на здиблених грудях, з батогом у патетичних жестах.

— Фіакри, які співають!… *O tempora, o mores* (О часи, о звичаї)!…

І на цей власний буршівський (студентський) дотеп він гаркнув із горла, грудей і живота здоров'ям і веселістю годованого тіла.

Але ось крізь прочинені двері впали до курильні звуки розпочатого танцю — панове кинулися до виходу.

Біля покинутого більярду розважався ксьондз неумілим підтовхуванням куль. Застав його так полковник і, ніби збентежений за нього цією непристойною для духовної особи розвагою, хотів його обійти непоміченим. Але ксьондз простягнув до нього ґречно руку, стиснув її злегка й повернувся до своєї байдужої розваги.

— Ксьондз грає? — віддячував полковник тим самим увічливо-недбалим тоном.

— Та де там! — розсміялися у відповідь, відкидаючи кий на сукно.

А щоб цього не сприйняли бува за турботу про брак благоговіння хвилину тому, як це легко міг собі уявити іновірець, схильний, може, у душі до всілякої помпи примітивної поважності — ксьондз легенько піднявся й присів на бортик більярду, погойдуючи ногами.

Полковник уздрів під сутаною пантофлі з кламрою. Ця постать гнучка, з руками довгими й нервовими, з витонченими рисами поголеного обличчя й посмішкою недбалою принесла йому знову той подих *féminin* (жіночності), яким він переситився в салоні. У добросердих очах спалахнула іскра глузування, коли в думках постали важко взуті й похмурі бородані в своїх тулубах широких, із великим металевим хрестом на грудях, їхні руки міцні, під ними вислі рукави: рамена наче до благословень і проклять завжди готові. І так йому вималювалися глухо ці дві постаті, ніби символи подвійного напруги енергій гуртових на цій одвічній межі двох світів, на якій йому жити довелося.

І хоч свого образу до Візантії не відносив, тут разом із пристрастю про Рим подумав. І вмить додав подумки:

«Ви тут не тільки на свою неміч хворієте, а й на Риму згрубілість, на Франції знівеченість, на Німеччини грубошкіре зматеріалізування… Чорти всіх націй сваряться за душу вашу».

Через кімнату важко крокував до дверей джентльмен у сюртуку й відвернув на себе увагу полковника. «Думав би, наш брат!»

— Хто ж це такий? — запитав ксьондза.

— Комеровський. Брат пані.

— Комеровський, — повторив полковник як луна. І щось йому в спогадах снуватися, очевидно, почало, бо насупив чоло. — То вона так з дому буде? А родина з Радомщини — га?

Ловив у пам'яті спогади, очевидно, далекі, урешті буркнув наче до себе: «Стрий це її хіба буде. Михайло — аякже! — Михайло йому було на ім'я».

І розговорився раптом:

— Пан Комеровський Михайло батькові двадцять коней украв і всіх людей фільваркових потягнув. Почотом великим ішов пан Комеровський Михайло — «до лісу». А фантазію панську мав! Лист до нас ґречний по-французьки написав: полоненими військовими хотів мінятися (трьох козаків голих у купальні раз упіймав). Ґенерал! Головнокомандуючий! А людей мав: дмухнути! А що з ними наробився! Ну, але й чортівські люди це були! У полі — яструб про них знав, у лісі — сам біс їх згубити мусив.

Урвалося раптом полковнику, очі примружені блукали якийсь час по стелі, а потім, наче в гонитві за чимось зниклим, вибігли, здається, ще далі.

— Де ті ліси сьогодні!… Де ті двори!…

Перебив його раптовий сміх. Ксьондз зіслизнув із бортика більярду й, узявшись за талію вузьку, аж заточувався в гучному сміху.

— І дав же б хто віри: на цьому скінчив, що… що засумував!

Ксьондз опустився у велике дідусеве крісло, спиною кинувся в його глибину — і сміявся все ще.

Полковник блукав ще десь поглядом, а зачеплений цим сміхом і оговтаний із задуми, стрепенувся весь і буркнув тихо в бороду:

«Смійся, чучело!»

Та сміх ксьондза урвався раптом, наче в гикавці нервовій. Гнучка його постать зсунулася по сидінню слизькому, висунулися з-під довгих сукон пантофлі з кламрою, голова, на спинці залишившись, втискалася в груди, руки, на підлокітники спираючись, сплелися на грудях.

І так замислився, застиг у цьому русі Станьчика.

У кабінеті господаря лежала сиза хмара над похиленими спинами. Працювали цигари й викидалися карти з долонь. Тиша панувала тут, підкреслена бурчанням розважливості й статечності людей зрілих. І свічки на зелених столиках горіли суворо; жовті їхні полум'ячка стигли за димницею сизою, палали твердо, як очі панів під азарт уже розпочатий.

До цієї кімнати зосередження вторглася раптом фанфарою музика широка, ритмами розгониста й така у своєму почутті міри статечна, що панове збагнули її одразу як заклик до своїх посад і гідностей. Без опору отже й без затримки поставали всі по черзі й, покашлюючи, поверталися за господарем у бік найповажнішого з присутніх — сивого набаба з України. Зрозумів. Зачесавши отже долонею чуприну й підгорнувши вусища, вирушив до салону.

За мить крокував у чолі короводу, аби фантазією голови сивої та жесту повагою приймати красивої пані укліни й ласку в її плинних рухів ході. Ведучи наче розмову німу лише шляхетного жесту виразом, ставали раз у раз обоє, озираючись на панів, цим отже порогом не гордуючи, та на добродійниць сьогодні так ласкавих. Доки ж наймиліших гостей поєднані пари по залі водити зволили, капела, що в дальших грала кімнатах, не сміла вдаряти в інструменти гучні; тільки коли служба двері навстіж відчинила, музика луною всіх кімнат заговорила раптом.

Снувалася полонезу стрічка аж до столу білої підкови в світла, квітів і сервірування розблисках.

До великого, як трон, крісла на чолі столу підводила вже була служба з дверей недалеких сивого старця, який дрижав головою, рукою та ціпком у ній затиснутим.

Дами суворі, дружини солідних чоловіків, сиділи при вечері в урочистому зосередженні, приймаючи страви й вина як тіло й кров Господню. Ті інші, менш урочисті: пані білі й пухкі, з м'якими поглядами істот лінивих, додавали через глибоко оголені бюсти своїх грудей теплий запах до холодного квітів подиху, вин оксамитового залицяння та до страв пахощів пікантних; їдячи й п'ючи вдосталь, випромінювали в повітря флюїд тіл розкішних.

Брюнетка у скромній білій сукні, ніби в дівочій сорочці, єдина донька пана Шольца, чиє кругле обличчя відпочивало, мов на подушці, на чорному шовку її волосся, слухала, дедалі більше бліднучи, безперервні откровення з царини мистецтва та літератури. Пан Городиський тим часом «обробляв» реаліями біляву блондинку з карбованим чубчиком; вона слухала його ребусні однозначності з великим задоволенням, мала, втім, таку органічну ваду, що час від часу червоніла при вигляді людей. Молода молодиця з розбіганим язичком та неспокійною ніжкою опинилася щасливо навпроти аж двох популярних людей. Роздивляючись рідкісну міну та не надто старанно голене обличчя поета і змучене нервовим розсіянням обличчя молодого музиканта, вона підбурювала свою цікавість до такої міри, що аж замовкла, дозволяючи, зрештою, журналістові, який сидів поруч, покласти собі руку на коліно; той робив це під столом жестом терплячого й лагідного докору, як батько кладе долоню на голову недосвідченої дитини.

Панові Шольцу натомість щастя менше сприяло: минула його нагода спожити вечерю коло дами. Цю пані розважав граф із довгою шиєю, спочатку трохи надутий на все товариство й не відаючи, про що говорити, а після кількох її слизьких «висловлювань» живо зацікавлений, дарма що це була «ще цілком нічогенька жінка» — який говорив із косиною й скрученою шиєю. Але його скептицизм пересиченості дратував вільнодумство старшої дружини, буяле швидше на тлі певних злигоднів у спокійному житті. З цього протиріччя цинізмів виплуталася загальна дискусія — річ очевидна — «про жінку». Граф, заохочуваний до дедалі дражливіших слів азартним язиком пані, казав у бистрі очі досвідченої жінки:

— Жінка, щоправда, має душу, як нас Церква вірити змушує, але душу свого стада, мораль атмосфери, яка її оточує, та відчуття своїх шанувальників.

Темпераментна дама аж підскочила на стільці від цих слів і, відповідаючи йому з імпульсивним обуренням радісної енергії, кинула жвавість і розкутість на все зібрання.

Загомоніло за бенкетним столом.

Полковник опинився у виключно чоловічому кутку, маючи за сусіда гладкого поміщика з Литви; тож розмовляв із Войцехом Станіславовичем. Обох панів дуже зацікавила постать діда, що царювала при столі, з бурульками сивих вусів, які звисали нижче підборіддя, задертого вгору під закручений ніс: глибока старість визирала з цього зів'ялого обличчя, схожого на недозамкнений пташиний дзьоб, та з воскового чола з трупним лиском.

— Хто ж це такий? — питав полковник.

— Дід пані. Манірний пан майор.

— Гм? — розширилися очі полковника. — Чи ж такий ще живий?… З польського війська?

— Кампанію тридцятого року відбув як офіцер. Майора дослужився в Угорщині під Бемом.

— Під Бемом, — орієнтувався полковник швидким киванням голови.

— За Гарібальді ніс свободу Неаполю; там-таки поранений. Брав участь у шістдесят третьому році. Бився як доброволець у французькій війні, у франтірерах під генералом Ліповським.

Полковник швидко кивав головою.

— Невдовзі потому воював проти версальської армії під генералом Домбровським Ярославом.

Полковник здригнувся і, розкривши вже рота, змусив довго чекати на слово здивування.

— Комунар?! — шепнув урешті.

В енергійному повороті до сусіда він міцно штовхнув чиєсь плече; угледів велику руку в білій нитяній рукавичці та виголене обличчя.

— Божоле? Понте Кане? Мутон Ротшильд? — почув він запитальні тиради. Але оскільки вся його увага була в цю мить звернена в інший бік, він лише нетерпляче махнув долонею на знак, щоб його залишили в спокої.

— І йому дозволили повернутися? — запитав усе ще збуджений.

— Божоле? Понте Кане? Мутон Ротшильд? — почув лише вдруге й трохи далі, бо Войцех Станіславович саме був зайнятий роздумами над тими питаннями.

Тож він перевів очі на це чоло, немов із страсної свічки, і вуса запорозькі під недозамкненим дзьобом обличчя. «Вони тут, як єгиптяни з мумією, до столу сідають, — подумав за мить. — Не дивно, що такому дозволили повернутися», — пояснював собі мимовільну муку дезорієнтації у законах.

Залишений на часинку самому собі (Войцех Станіславович усе ще не міг зважитися на марку та пляшку), полковник оббігав поглядом присутніх, шукаючи Ніну за запам'ятованим кольором сукні. Аж ось на другому кінці столу угледів величну постать господаря та його гострі бакенбарди. Той стоїть непорушно і, удаючи заклопотаність шепітною розмовою з гостем, що сидить спиною до нього, керував службою лише одним примруженням ока та легким викривленням риб'ячих губ у гущавині волосся. «Як це в нього тут усе справно йде, — дивувався полковник, — і як спокійно. Теж «генерал» — тутешнього нинішнього життя».

І з добродушно-благородною злістю в сивих очах роззирався далі, зупиняючи погляд цього разу на прекрасній онуці старця. Невдовзі замислився над тим, як ця жінка росте, шляхетнішою та ще красивішою здається в холодній позі репрезентативності. «Тут дід! — думав, — там дядько! тут брат! хто знає, чи не з таких же. А там ще предки під Єною чи Сомосьєррою; давніші, може, й на Кремлі були… Ну, і баронеса Німан! — заколисалася його борода, — яка репрезентує гешефти і пиху чоловіка».

— А ти мені зі своєю лапою в рукавичці нитяній під бік не лізь! — вибухнув раптом у багряному гніві. — І не кажи мені одне й те саме: все одно, я не тямлю. А я не поляк: удавати не буду. Навчили папугу по-французьки!… От Войцех Станіславович хай порадить. Він на Литві знавець перший; по предках має пивницю славну.

Войцех Станіславович виставив свій куций палець із важким гербовим перснем. І вказав на замшілу бутлю перед собою, яку вже загарбав собі цілком, вказав, а точніше погрозливо наставив цей палець на пляшку.

— Раджу! — мовив.

Не знайдену полковником Ніну затуляв оберемок квітів у вазі, вона сиділа поруч із Вандою, з якою не розлучалася вже ні на крок; між ними опинився Болеслав.

Буря уяви, яку Ніна сюди із собою принесла, призвела до того, що вона з солом'яним тремтінням стрічала саму думку побачити за столом когось зі своїх танцюристів, пана Городиського, даму чи пана Шольца. Вона дрижала від самої можливості будь-якої світської розмови, відчуваючи інстинктивно, що легка піна пустощів не понесе в цю мить важких думок, що вона готова кинути їх одразу на каламутне дно огиди. Втім, зі справжнім полегшенням побачила себе біля «Болька», як подумала в цю мить із вдячною лагідністю в очах до цього товариша юності, якого тут вітала так свавільно. Вона взяла букет, який знайшла на тарілці, і занурила в нього обличчя, топлячи просто в квітах похмурі образи щойно почутої розповіді.

Ванда сиділа непорушно, бліда на обличчі, мов полотно, сплетені руки спираючи об край столу. Вона так само відхиляла всі страви, занурена ще уявою в образи похмурих спогадів. Вона підняла келих, з якого не пила, і, поглядаючи багатозначно на Ніну, мовила:

— За здоров'я тих, про кого думаю.

Ніна миттю спалахнула захопленням від таємничості цього тосту.

— Про кого ж це панночки думають? — питав Болеслав лінивим голосом.

— О, це зовсім інше! — відповіла котрась із них суворо.

Тягар тих відповідей так от із серця знявши, вони віддали невдовзі всю душу лагідному співчуттю до нього. Підкоряв дівочі уяви в цьому напрямку вигляд діви, що царювала в сяйві. Тілесний велич цієї жінки, великостолична розкіш, що віяла від неї, та її ореол світової слави просто розчавлювали обох дівчат. Тож вони клопоталися біля нього, як біля пораненого, якому були винні турботу й опіку.

Вони не помітили, як усім порозставляли високі чаші і як тиша повільно западала навколо. Просто навпроти них підвівся з місця якийсь ґречний пан і, широко розставленими пальцями спираючись об стіл, шанобливо схилявся в бік діви.

— Достойна пані! — розляглося в тиші.

Професор, що сидів поруч із вшановуваною дівою, почав терти собі долонею обличчя. Він пропускав цей тост повз вуха; наприкінці, однак, не витримав і викотив з-за долоні золоті окуляри та косину очей над ними. Він слухав:

— …Дозволь же, чесна пані, яка славу польського імені розносиш по світу, аби я в твої руки випив на честь польського мистецтва!

Ніна інстинктивним відрухом схопила Болеслава з усієї сили за руку і так приковувала його до місця, боячись навіть у вічі йому глянути в цю мить.

А коли випало цокнутися, діва, ухиляючись від келихів, що простягалися до неї, звернулася, як і належало, до старця, який наказав слугам підняти себе з крісла. І чи то ці людські очі, вперені в неї, чи то подих глибокої старості цієї постаті зачепили в ній несподівано струну старої акторки. За столом горда високим бюстом під діамантами й холодна, тепер вона, ніби чарівною паличкою торкнута, зменшилася в очах, згорнулася вся у грації досконало зіграної сором'язливості: Маргаритою, Галькою, дівчиною стала, яка припадає вустами до плеча сивого діда. У глибоких ямах кісток осілі орлині очі вперилися в неї своїм скляним блиском: старець, здавалося, знав і розумів тільки одне — що ця біля його плеча «дівчина» славу польського імені по світу…

Сухі, мов кігті, руки схопили цю схилену голову, стискаючи з великим трепетом мідно-золотий чуб акторки.

Гості подякували обом аплодисментами зворушення. Руки Ванди не змогли скластися для плескання: вона мусила якнайшвидше затулити ними обличчя, щоб приховати сльози, які бризкали з очей, та нестримне тремтіння губ.

Вільний гомін за столом, музикою мимовільно колисаний, примхливо піддавався проти волі її тихим ритмам. Навіть суворих дам зачервонило вино і довге зусилля непорушності. Молодиці білі й пухкі, ситі бенкетом і багаті на тілесну енергію, охоче схиляли відкриті бюсти до блідих юнаків, ніби на десерт розмріяності. А найвродивіша, із семітським виразом нудьги на губах, схиляла обличчя молочної краси в пишноті й чорноті свого волосся, мов у найглибшій жалобі смутку.

Для неї, либонь, здмухував ці подихи жалоби скрипаль зі струн, ніби з них вібрували чиїсь пристрасті, що були для неї марно пролуналим у житті криком; звівав, мов тугу з посмертної маски, мов зі застиглих губ зітхання, мов спазм із грудей, яких… узагалі не було. І, мов вислужений лакей, подавав цей романтично-загробовий жар цілунків у розколисаних ритмах вальсу, у пестливих тонах серенади і ніби у найніжніших словах для бенкетних почуттів. Під улесливим смичком музиканта пульсував цей вальс, поданий на десерт свята, глибоким подихом ситості. І плакали водночас струни у поклику серенади, ніби перед цією подвійною чашею жіночої пестощі, що подавалася блідим юнакам звабою напівзаголених грудей:

До тебе линуть ці тужливі звуки, О, замріяний, Блаженний сне.

Тихий фіолет Вандиних очей вицідив із глибини свої найчистіші сльози розчулення.

Ніна не випускала долоні Болеслава зі своїх міцних стиснутих пальців.

— Баюкати вмієте ж ви тут життя! — розляглося раптом гучним басом. — Майстри ви тут у присиплянні душ: старі голови дурити, молоді туманити!… Сам чорт би голову на колінах жіночих тихо склав, хвостик би через плече перекинув, чарочку б нюхав, поки б не заснув. «О, замріяний, блаженний сне». От і щастя ваше нинішнє!

— Квієтизм, — стискав це все Войцех Станіславович лаконічною абстракцією. Буркнув це собі під ніс.

Хтось задзвонив ножем по келиху, і голос, загублений у натовпі, сповістив бенкетникам:

— Ласкаво тут присутній і загребно нами всіма улюблений поет, пан Вавринець Варський, прочитає на привітання діви вірш із нагоди події.

— Чудово! — розляглося веселим басом (полковник не знав міри у вині).

Водночас із-за великого букета у вазі визирнула крадькома, схована досі, голова Ніни:

— Де?!… Котрий? — котрий? — де?!

Біля полковника зупинився тим часом старший із тутешньої служби, неголений і сповнений більшої поважності. Стояв і терпляче чекав, а коли звернули на нього увагу, схилився до вуха, як довірена людина:

— Ординарець до пана полковника, — відрапортував.

А полковник, відхиляючись назад разом із кріслом:

— З армії великого Наполеона? Га? Як це у таких усе високопарно має бути! А це просто: денщик чи козак. Хай почекає на сходах. Прошу віднести йому оцю мою орду.

Але той не відходив із стурбованою міною і шепнув ще тихіше:

— Це щось дуже важливе: наказали негайно розшукати. Коня, бачу, у брамі залишив. З генерального штабу буде чи з плацкомендатури.

Полковник підхопився, мов пружиною підкинутий, і, забувши раптом про всіх цих людей, рушив із брязкотом до дверей. Довірена людина йшла за ним крок у крок, ніби бережучи таємницю.

У гомоні, що панував за столом, мало хто помітив цей галасливий вихід. Занепокоївся ним лише господар і, відкинувшись на спинку крісла, торсав долонею один бакенбард у очікуванні на повернення слуги. І справді, довірена людина, невідомо звідки повернувшись, опинилася одразу над його головою.

Старець, який через свою глухоту в товаристві був ніби відсутній, уважно спостерігав цю всю сцену. А коли барон швидким тепер кроком підійшов до дружини й шепотів, схилившись, коли щось раптове промайнуло по обличчю онуки, старий впився в них скляними очима; урешті вчепився в її рукав і з нетерплячістю дитини почав шарпати її до себе.

— Японська війна?!… — лепотів.

А онука, склавши свої бліді долоні в рупор, гукнула дідові у вухо:

— Розпочалася!

— А-а?!… — закричало сипло в горлі старця. І роззявилися від здивування беззубі щелепи. А подих перехопило на мить. — А-а!… — ухопив він його врешті назад. І запалося його обличчя, стиснулося в недозамкнений дзьоб. Голова на висохлій шиї почала гойдатися над грудьми.

Змішався раптом гомін людський і затих у дурнуватому заціпенінні. А quando зайшов полковник, блідий як той конверт, який тримав у долоні, ці всі здивовані очі звернулися в його бік. Він відкривав уже був рота у відповідь на ці німі питання, але польське слово не хотіло в цю мить протиснутися крізь них: за «елегантне», закручене, за «красиве» здалося воно йому як на таку подію. Ноблі підкинулося йому плече. І він прибив, мов кулаком, твердим російським словом:

— Вайна!

А коли сів, здався всім зовсім іншою людиною. Інакше дивилася на нього й служба: стоячи неподалік, витягувалася мимовільно в струнку. Полковник тим часом із суворим смутком на обличчі шукав спогад про якесь тут обличчя, яке найзанепокоєнішим поглядом зупинилося на ньому перед миттю; уже кілька разів цього вечора миготіла йому перед очима ця голова. Клацнув пальцями: згадав.

І почав заглядати за ту вазу, з-за якої визирнула нещодавно голова Ніни. Болеслав бліднув під цим чаїним поглядом і кусав губи.

— Ви в моєму полку служили, га? Нас, пане, викликають першими. Завтра вирушати вже випаде.

Відповідав йому жіночий зойк переляку, а за мить з інших грудей — тихіше коротке хлюпання пригнічених сліз.

Болеслав усміхався, мов непритомний, — не відповідав нічого.

Бридкий безлад запанував тим часом за столом серед гарячкових розмов і перегукування далеких груп. Усіми кімнатами вже дзвонив телефон, приносячи з якоїсь редакції подробиці новин. Поважніші панове нетерпляче чмихали, поглядаючи на чільне місце за столом, аби їм урешті дозволили встати. Та чий би зір туди не спрямувався, той німів миттєво. Невдовзі нова тиша, цього разу ще глухіша, залягла серед бенкетувальників.

Старець запав у крісло, тільки хитався на його грудях цей череп, немов із громничного воску. На білизну скатертини, поза приборами та квітами, вивергнулася землистою плямою його зів'яла рука з суглобами пальців, гострими, мов цвяхи.

І вистукувала твердими нігтями якісь блукаючі ритми: дригалася, як великий пазур, щоб за мить безсило впасти. Тоді якось м'якше розлазилися пальці — брунатно-жовті, довгі, ніби хробаки, що виповзли з труни.

І хиталося це трухло в кріслі, ніби знущалося з людей.

Частина друга

— Такого гарного хлопчика ви в нас забираєте, — комизилася дама, підстерігши полковника просто біля дверей передпокою.

— У мундирі йому буде до лиця, — вправно відповів той на цей, як йому здавалося, останній іспит тутешньої дресури.

Бо, вклонившись дамі, вислизнув до передпокою. Тут твердо зкомандував, аби йому подали шинель.

— Пуделем уже зробили, — говорив він сам до себе, борсаючись із рукавами, — опалячився!… А тамтешнє? — клопотання, церквою торгування, Німців собою прикривання? — ну й зпривіслинився!… Дякувати Богові, — бурчав далі, імпульсивно застібаючи шинель, — є в чому душу провітрити від маразму. Провітриш, — майже затягнув він, нетерпляче оглядаючись за кашкетом, — на другому кінці світу, у вогні очистиш. І залишиш її там, мабуть, — закінчив він, енергійно стріпуючи кашкетом.

Оплічнений шинеллю, ніби більший у собі, зібраніший, помужнілий і, здавалося, вдвічі вищий, він зупинився в раптовій задумі, вдивляючись у денце свого кашкета: стояв, мов у церкві, довгу хвилину. Врешті струснувся й скинув головою.

Спершись на стулки вихідних дверей, стояла — на цьому широкому тлі дивовижно струнка — господиня дому, заступаючи йому дорогу на порозі. Мабуть, попереджена службою, вона з'явилася вчасно.

Полковник зніяковів.

— Ввічливо, — говорив він і ґнувся в ґречних уклонах, — перепрошую, — бубонів, — що так «неелегантно», без прощання…

На довгому обличчі пані ще мить тому мигтіло якесь невловиме пожвавлення: щось схоже на рум'янець на щоках, ніби мовчазна рухливість на цих млявих і важких губах. Та перед поведінкою полковника раптом тінь здмухнула ці промені з її лиця. Вона дивилася на нього крізь війки з гірким нетерпінням. І цією зверхністю світської жінки збентежила його остаточно. Він зрозумів, що «ця їхня ґречність» трохи інша; що він у її злісну карикатуру вкладає насамперед свій власний темперамент, тоді як річ ця принципово холодна. І що слугує вона саме завісою цього холоду в хвилини, коли…

«Вона ж усе-таки жінка? — промайнуло в його думках, — а в крові має цілі ряди тих, хто виходив у поле — аби не повернутися. В інших умовах вони йшли і з іншою волею; а все ж інстинкт тієї крові, можливо, пробився в ній луною минулого крізь увесь цей мул міщанського побуту. Пробився хибно: до твоєї чужості, — думав він про себе, — і твоєї чужої справи. Хоч ти в них і був «хадатаєм» та ширмою за потреби, хоч тобі й виявляли підлеглі ґречності лише з розрахунку, але в цю хвилину, можливо, останню… Це слово «війна» потужно діє на жіночу уяву… У нас хрестом, іконою благословляють… З порожніми руками вона сюди вийшла і з порожнім, мабуть, серцем, а все ж… У лихій відчуженості між нами найкраще, на що ми були здатні, зародилося в несвідомості жіночого інстинкту й ув'язло в мовчанні гордості».

— Я маю до вас… вже тільки прохання, — почала вона спокійно. — Мій дідусь, який «ні думкою, ні серцем бути з вами не може» (повторюю його слова), — радий був би потиснути вам руку, кажучи (повторюю вдруге його слова), що «військова справа — це знову зовсім інше». Отож ради цієї зовсім іншої справи…

Пані говорила дещо плутано і в невластивому для неї тоні непевності в собі. Видно було, що це доручення їй у цю хвилину дуже не до душі.

— Тож, може, ви ласкаво не візьмете за зле, з огляду на вік дідуся, що він наважується просити вас і турбувати до себе.

— Олено Павлівно, не ображайте ж ви мене! — вирвалося раптом у полковника ніби з глибини грудей.

Довге обличчя пані витягнулося ще більше, а великі брови натягнулися вгору, мов луки.

— Чим же це я вас ображаю?

— Пані баронесо, їй-богу!… Оце ваше: «ласкаво», це «вибачити», це «турбувати»… Та це ж старець — дряхлець! Достатньо одного вашого слова!

І зірвавши з себе шинель, жбурнув її грудкою кудись на стілець.

— Де ж він? — запитав збуджено.

— Там, пане, — відповідала холодно, — у дитячій кімнаті.

— Отож-бо: у дитячій кімнаті! — повторив смутно собі під ніс.

Шаблею на опущеному паску вже зчинивши великий галас у салоні, він проштовхувався крізь виряджений натовп до далеких дверей.

Пані залишилася на місці біля дверей із неприємним відчуттям якоїсь товариської незграбності, нехтування чимось, що вже з пам'яті в цю хвилину вислизнуло, чи взагалі невіданням, навіщо вона сюди власне вийшла: достатньо було послати когось із панів із цим проханням дідуся. Враження таке незначне, а точить дивним смутком: ось вона задивилася на сплетені долоні опущених рук і занурюється в цей рух; стоїть, мов у костелі, довгу хвилину, ніби її хтось іззаду раптом крепом накрив і голову ще нижче схилити наказав.

Але невловимими були як ці думки, так і почуття: тонули всі в несвідомому смутку — під цією заблуканістю жіночого інстинкту в руїни життя.

Отямилася вона лише від сорому, коли слуга з'явився на порозі й негайно схилив голову якось аж занадто шанобливо.

Тривогою для молодих почуттів, ніби гуркотом барабана, що закликає на сполох казна-куди: цим була для Ніни звістка, що впала під кінець вечері. «Війна!» — спалахнув у цій голові весь світ, ніби в червоних полотнищах вогню на вітрі. І ось у раптовому захлинанні цей стримуваний у грудях спазм вирвався плачем десь у відлюдному кутку: «Больку! — Больку!»

Він підвівся від столу в автоматичному напруженні. І вийшов штивно з кімнати, минаючи людський гомін блукаючими очима. Він мав це похмуре враження, що перед хвилиною сталося щось, що позбавило його раптом будь-якої спільності з цими тутешніми людьми. Нещодавно ще рівний тут усім, він відчув себе раптом таким мізерним, що в нього самого входила ця тупа покірність. Він радів, що, крім дівчат, майже ніхто його розмови з полковником у цьому раптовому розгардіяші за столом не помітив; просив їх також, аби нікому про це не казали, особливо господарям. Кожен співчутливий погляд пригнічував його ще більше, заганяючи думки в якесь уперте блукання довкола власного тіла. Він бачив себе голим, стоячим під міркою: по колінах його била якась піхва для їхнього випростання, чиїсь руки міряли йому об'єм грудей, чиїсь пальці рахували зуби в роті. Нагого його випхнули кудись між чиновників над книгами. Наказали врешті вийти; він збився з дороги, як приголомшений пес, сам тут голий серед стількох діяльних і суворих людей. Хтось нетерплячий підштовхував його до виходу ударом піхви по нагих сідницях. На мармуровій підлозі палацового коридору він кинув десь під цоколем якоїсь статуї жменю свого одягу. І тут, зі шкірою, що дрижала від дрижаків, піднімаючи стопи, які мерзли на мармурі, вдягався поспіхом у цих здриганнях під бароковою статуєю Марса.

І так він знущався з себе спогадом про ці дивні хвилини життя, коли все людське раптом спадає з нас, як жалюгідна жменя одягу. Він минав людей усе ще з ляком і покорою в очах: почувався ніби голим у вирядженому товаристві.

І так приплентався до килимової кімнати.

М'який жіночий запах парфумів, усмоктаний ніздрями, лише посилив це відчуття тілесності та чуттєвої зніженості в побуті. І раптом якась безмірна розчуленість зі зворушенням худобячого еґоїзму защеміла йому в грудях над твердим ярмом неминучості та батогом невблаганності, яка сліпою загрозою зависла раптом над його життям.

І ось знову голим він мусить бачити себе в цьому майже гіпнотичному ступорі на порозі тваринності, у якому підвівся від столу. На губах печуть спогадом поцілунки співачки, на спині пече витиснутий сьогодні номер забійної худоби — ніби два стигмати молодості.

За мить підняло йому голову це питання, яке ніби хотіло зазирнути йому в очі:

«Що ж ти зі своєю молодістю зробив?»

«Дивись, ось твоя перша думка, коли та новина за столом на тебе впала, думка, заглушена ніжним трепетом тілесного страху і лише тепер наздогнана. Це вона змусила тебе з худобячою покорою опущених очей дивитися на всіх людей, це вона прикувала душу до наготи власного тіла, це вона врешті змушує тебе озиратися на минулі роки. Ось ти знайшов нарешті ту жменю одягу, у яку людська безсилля кутається в ці похмурі хвилини оголення життя, що звуться: примусом, неминучістю. Ось чекає вже на тебе це ярмо і вже ляскає над тобою батіг невблаганності. Одягайся ж швидко в останню гідність людини: у задуму над життям, яке треба віддати. Ось ти вирвався нарешті з білчиного колеса спогадів. Думай же тепер назад, а не роздивляйся мертву вже пристрасть навпаки! Зрозумій свою долю! Там, за сотні миль, чекає на тебе могила, викопана в полі руками огиди чи милосердя, як для гнилого пса. Прикрасься ж гідно в найгордішу думку молодості. І не зважай: слушна вона чи омана! — хай це навіть і строката ганчірка, а все ж прикриє твою наготу, а душу, мов щитом, захистить: лише тіло віддаси. І озирнися ж назад; подумай: де канув плюмаж молодості?!»

Стрибуча мелодія фортепіано, розіграна капризом відомої пісеньки, сповнювала тим часом усі кімнати, добігаючи до тієї межі, де голос співачки мав розквітнути й задзвеніти людям світським тріумфом цих грудей. Під гонитву фортепіанних звуків, що переганяли один одного в розгоні веселощів, ударив у повітря, мов у струну, потужний голос діви.

І витягнув його до дверей на поріг, як пса за нашийник, аби він ще раз подивився, які ж плоди дали посіви молоді.

Не маючи сил поглянути на співачку, він впився очима в довгого, зігнутого дугою чоловіка з пташиною головою та губами, що в цю хвилину ніби жували. Це обличчя в моноклі кидало блукаюче понад головами людей ніби хитру злість, ніби німий витівкуватий дотеп, але застиглий і здерев'янілий на виснаженому лиці: останній вираз, що чіпляється за зів'ялі по містах людські маски. Він слухав чуйно, увесь вібруючи мелодією, як відвідувач столичних опер та любитель співу. А куди спрямовувався його блискучий монокль і, здавалося б, згасле поруч із ним друге, висловухе око, там пустуючи крутилося перед їхнім поглядом, танцювало, наче куца маріонетка діви, вказівний пальчик, на пів довжини прикритий рубіновою «маркізою» персня. І так палаючий кривавиком, миготливий від бріліантів перстень у наслідуванні пташки вабив до себе палець співачки, до цих грудей, здиблених і дрижачих під резонансом потужного співу:

Любов — це пташка дикого поля, Її не спіймати в тенета й сіті; У неї непокірна, вільна доля, І сльози їй байдужі на світі.

Цю потворну проекцію життя в театр, у театр сьогодення, де розкутість молодої волі імітує щось на зразок опіумної хітливості Бердслеївської меґери, Заремба зустрів ґвалтовним здриганням огиди.

А спів лунав далі.

Заміжні жінки, білі й пухкі, у тілесних енергіях після бенкету цією піснею знетерплячені, відвертали від блідих юнаків свої подвійні чари мрійливості, випинаючи здиблені бруньки здекольтованих грудей туди, звідки звуками сваволі роздзвонювався жар, як їм здавалося, південного темпераменту. Паняночка з круглим личком і волоссям брюнетки опала тепер у собі, як квітка на спеці, зігнулося стебло гнучкого стану, а лице, здавалося, вкрилося таємничістю, ніби лілея, вже запліднена жуком, що пелюстками тулиться; при ній уже не говорили про мистецтво та літературу: саме мистецтво діяло в цю хвилину безпосередньо. А найвродивіша, з молочною красою лиця на трагічному крепі волосся, показувала у зволоженій пурпурі неквапливих до поцілунків губ аж болісний вишкір перлових зубів: вона вбирала в груди вихолощені й нужденні розкошами життя подихи екзотичних пристрастей. Навіть суворі дами, пам'ятаючи про нещодавній тост, дивилися на діву з резервом, але й з повагою, як на іновірську монстранцію; слухаючи свавільну пісню, вони сплітали сухі руки з незліченною кількістю перснів і схиляли голови, як перед казанням. Трохи осторонь сопів у кріслі великим тілом Войцех Станіславович: від бенкету та вина почервонілий на обличчі, він виставляв свій товстий перст із важким родовим сигнетом і, ніби диригент батутою, піддавав такти пісенці Кармен.

У круговерті та поворотах капризу вібрація пісні вже розпилювала слова: дзвонила сама нота, вередували голі звуки, співали голосні в танцювальних стрибках:

— Ла-ла-ла! — сипалося розбризком перлів із багатих на звуки грудей співачки.

І ці легкості, мильні бульбашки, вигуки пустощів, що бряжчали, як цимбали, радість і охота пташиних мізків, звучали людям у вухах ніби фанфара молодості: вабили поривом коротку уяву, били тугою в скронях мрійників. У барвистий метеликовий танок розтанцювалися жіночі марення. Сама лінь піднімалася в зефіри. На крилах одноденних визначної мошки каталися в цьому блукаючому промені сонця нетерплячим роєм короткі запали, безвільні сили, марні енергії — фанфара молодості святкувала свої тріумфи!

Між головами слухачів тим часом зчинилося раптове замешкання: якийсь невиразний гомін втрутився в звуки співу, викликав здригання та гнівні озирання людей.

Ті, що стояли ближче до вікна, почали розуміти, що цей шум іде з вулиці й несеться здалеку спочатку тихим гомоном, а за мить ще гучнішим. У жести діви, яка не знала, що цей шум серед слухачів має означати, вплівся миготливий запитальний рух обурення. Вона, однак, не переривала співу, прагнучи бодай строфу докінчити, тим паче що й акомпаніатор ударив острахово в міцніші акорди. Впала отож і вона в такт ще більшої Карменової бравури:

Любов — це птах незідланий, Він чинить доброму навпаки; За волею, як цигани, У блудну долю веде віки.

Під жест і акцент, що згортав ніби з повітря всі пориви й жари юнацькі в глибокий вигин своїх велетенських грудей, — уривався раптом спів і впала рука діви. Вона шарпнула шлейфом у суворо караючій публіку індиґнації.

Та в цю ж хвилину хтось у долоні вдарив, ніби з батога клацнув.

— Припинити! — гримнув басовий голос.

Полковник стояв у вікні й ґвалтовно його відчиняв. Морозне повітря бухнуло на переляканих жінок, несучи гомін вуличного збіговиська: безладне налаштовування чоловічого хору в монотонії окриків:

— Война! Война!

У галасі мундированих молодиків губився безладний хор і збурився раптом розляглим голосом оркестру. Нарешті згуртувався якось: мідним гуркотом труп розлігся в сурми потуги — відомий гімн.

У сяйві, що бігло з вікон партерного салону, замаяла раптом на вулиці величезна триколірна корогва.

— Встати! — гримнув полковник інстинктивним акцентом наказу, але водночас ніби в доброзичливому рятуванні людей від учинення чогось непристойного: — Встати треба, — додавав лагідніше.

Чоловіки, яких це застало на стільцях, підводилися дуже повільно, озираючись довкола, наче поступаючись один одному першістю. Жінки спочатку робили це зі здивуванням, що навіть дам інкомодує, а потім зривалися з місць у переляку, одна за одною.

У вітальні запала бліда тиша.

— Сашо! — пролунало біля вікна і раптом зламалося від хвилювання. — Сашо! — звучало низько в басовому поклику, що намагався перекричати вуличний гамір. — Даруйте, панове! — звернувся полковник із благальними долонями до порожнечі навколо себе, бо всі гості відсунулися від вікон до протилежної стіни. — Даруйте, це ж син мій рідний!

Суха тиша панувала серед людей, що повставали зі своїх місць.

Він же відступив трохи назад і, схилившись боком, приглядався під світловими перехресними відблисками до якогось збурення тих натовпів на протилежному тротуарі.

— Оце так! — буркнув. — Хай капелюхи знімають… Тільки не бити!… Не бити так!… — гукнув раптом усім запасом голосу з грудей. — Заб’єте!

— Мабуть, вискочу я на вулицю, — говорив, відходячи від вікна. — Бо й справді, вбити готові, — звернувся до гостей у вітальні з поясненням чи то проханням поради, що йому слід чинити. — Ця перша воєнна іскра — то блискавка в уяву молоді. Борони Боже з цим вогнем гратися!

Ніхто не відповідав йому навіть спробою жесту, навіть гримасою на обличчі — дивилися в інший бік. Холодна тиша прикувала себе мовчанням до стін.

Серед гостей, що стояли колом під стіною, на стільці залишився лише Болеслав; у плече кимось зачеплений, він, здавалося, не відчував цього, не підводився з місця. З головою, втиснутою в плечі, і чорною плямою волосся, виставленою на людей, він здавався тупо заглибленим у свої лаковані черевики, що стирчали на витягнутих ногах; плечі безсило опали, випнувся в згорбленості нагрудник сорочки, як білі груди птаха, поли фрака розкинулися в боки: так він завис на стільці. Оглушливий гомін вулиці ніс йому у вуха наче глузливий наказ влади душі, тут викоріненої, яка тепер задля потреб чужого життя і зміцнення в його грудях і чолі має постати і зватися — мужністю.

Він трохи підвів голову і глянув спідлоба на кількох панів, що стояли неподалік. За мить почав сміятися штучно, широкими вустами в обидва кулаки свої, весь у корчах зігнутий на стільці.

Та невдовзі опав у собі й завис на стільці, як і раніше. А коли до голови повертався спокій, при глухому тиску в серці зупинилися знову всі думки, наче заціпенілі на порозі тваринності: у цій, уже втретє похмуре поверненій гіпнозі, що приковувала уяву до наготи власного тіла. Голим відчув себе в цю мить на стільці, перед обличчям усіх цих виряджених людей. «Ось чому ці пани затуляють мене від жінок», — подумав дивно, і в ту ж мить підніс руку до залитого потом чола. І так він перетворився на один клубок нервів, що коли серед гуркоту оркестру і вигуків вуличного хору діва в іншому кінці вітальні рушила з місця, він раптом здригнувся корчево всім тілом.

І підкинув голову.

Справді, з присутніх жінок лише діва зацікавилася маніфестацією вулиці. І, скориставшись порожнечею посеред вітальні, маючи тепер нагоду для повного розгортання шлейфа, вона пройшла перед очима людей білим павичем у всій пишності своєї королівської сукні.

І зупинилася біля останнього вікна, якраз поруч із дверима, що вели до інших кімнат — сама одна на передньому плані вітальні.

Коли діва спрямувала свою цікавість і увагу на шибки до гамору натовпу, це її споглядання порушив шерех, що долинав якраз з-за дверей, біля яких вона стала: щось на кшталт стрімких кроків, приглушених килимом, із темпом таким дивно неспокійним, що в інстинктивному страху вона мусила повернути голову.

У золотому, здавалося, пилу темного за дверима інтер'єру блиснула їй в очах ясно-зелена пляма сукні в гнучкому русі, що затуляла чорний чоловічий силует: сказати б, боротьба жінки з кимось, хто рвучко рвався за поріг. Відчайдушне штовхання, у цьому стократному зростанні жіночих сил у мить раптову: на шиї щойно наче висіла, тепер хитається на ногах, відштовхнута брутально, і відпадає, як птах із розставленими, ніби крила, руками, і цим розхрещенням боронить вихід із кімнати. Та ось падає знову всією вагою на чиїсь груди й шию: просить, благає, найочевидніше.

При галасі, що долинав із вулиці, діялося все дивно тихо; лише коли ці заворушення разом із музикою та співом перелилися натовпом далі, почула діва спазматичне дихання жіночого виснаження і цей виплаканий шепіт: — На милість Божу, нехай пан схаменеться! Ні! Не пущу пана до неї… Нехай пан це покине, бо й мене пан скалічить… Ісусе Маріє, не пущу! Бий, а не пущу!… Больку, ні!…

Це був уже крик, просто вдушений у горло: чиясь рука в пристрасті за шию її схопила, побоюючись, щоб не підняла тривогу завчасно, чи щоб дорогу собі прокласти. І в ту ж мить — гуркіт приглушений; відштовхнута, останнім зусиллям, у самому падінні вона загорнула плечем стулку дверей і притиснула їх своєю вагою, залишаючись там — всередині: перед обличчям цієї люті, з якою боролася.

Під дівою підігнулися коліна. «Невже? — не вірила вона своїм очам. — Тож він справді хотів?… І ось звідки прийшов захист!» Вона відходила швидко в інший кінець вітальні, до чоловіків, щоб мати їх під рукою, на випадок, якби цей божевільний кинувся сюди за нею. А у своєму поспішному відступі забула про шлейф: раніше в павичевій пишності, що розкладався і біг за нею, як хвиля, тепер він збився у вузьку смугу і довгим жорстким хвостом підстрибував за дівою, що поспішала підривними кроками з витягнутою вперед шиєю, постаттю наче видовженою і тоншою; вона втікала саме як та пава сполохана.

Ніна тим часом, розіп’ята на зачинених дверях і важко дихаючи, не спускала з нього пильних очей. У цю мить він стояв спиною до неї, тер долонею чоло, в опущеній руці тримав усе ще ту криву шаблю, ледь висунуту з руків’я з вицвілої адамашкової піхви. Зірвав її був зі стіни, серед усієї тієї зброї, розвішаної під портретом. Саме на цю мить вона надійшла, коли, занепокоєна його поведінкою у вітальні, вислизнула слідом за ним. Що було потім, ані знає, ані пам’ятати не прагне. Штовхаючись із нею брутально, кидав їй на голову, невідомо за що, слова мстиві: що огиду викликає в нього в цю мить саме наближення жінки, що в тому ось тілі й салі душа його бруднитися ще буде, коли тіло під чужими полями згниє.

— А до цього не можна допустити! У жодному разі не можна! — белькотів трохи спокійніше в якомусь суворому отупінні. — Тоді перестануть хихикати наді мною… І бити мене.

— Хто?! — крикнула вона.

— Ті, з вулиці.

Ніну охопив холодний страх, і закрутилася голова в неспокійному озиранні, наче за тією неймовірною силою, що промовляє через нього уявною реальністю. Та, на щастя, той вуличний гамір стихав і вщух нарешті вдалині. А він повернувся спиною і приводив себе до тями, тер чоло долонею.

Махнув рукою: покинув злу думку. Шаблю ховає десь у кутку отоманки: заставляє і прикриває подушками з терплячою впертістю дитини. «Навіщо він це робить?» — думала Ніна, не спускаючи з нього очей.

Тепер ось ходить по кімнаті, про неї наче забув зовсім, минає — не бачить.

— Як це дивиться! — засміявся голосом раптом дискантовим.

— Я не дивлюся зле, — намагалася виправдатися і заплакала раптом: у себе, тихо, з усіх сил розтремтілі губи кусаючи, щоб не наразитися на цю неймовірну силу, яка через його вуста промовила раптом звучанням зовсім чужого голосу.

Але він не її мав на увазі, вочевидь, бо ось став перед тією великою лялькою мурина в кутку і засміявся вдруге.

Вона озиралася своїми пташиними рухами голови на кожен його жест, кожну гримасу, таку дивно невласну. Особливо сміх його пробігав її холодом по тілу: сказати б, маска, що викривляється на прихованому обличчі; видно було крізь неї лише величезне чорне жевріння очей і іскри неспокою, що вибігали з них, наче до сотні думок розвіяні.

А він, ходячи по кімнаті, хихикав постійно.

— Це бидло, — гукав тепер, — тримає весь час напоготові свій дзбан і чашу. Пам’ятаєш Войду? Мусиш пам’ятати.

Кажучи це, взяв до рук дзбан і чарку. І в ту ж мить відступив здивований, бо Ніна без слова і жесту опустилася йому важко до ніг і за тим, хто відступав, повзла майже з криком благання в очах.

Присів на стілець, схиляючись над її головою:

— І ти повірила, що тут, у цьому дзбані, стоїть отрута, приготована для тих, хто її запрагне?… Нерозумна! — сміявся він усе ще не своїм голосом.

На мить швидкоплинну гасне в нього ось в очах цей розпалений безлад і стає в них здивуванням погляд запитальний, звернений до неї, щоправда, але в цю мить, мабуть, не впізнаваної: чіпляється очима життя будь-якого, людини, яка трапилася, хапається поглядом чужої душі, владної ладом своїм.

Ніна не розуміла нічого в дедалі холоднішому страху, проте в стократ мудрішим у таких випадках чуттям знала, що їй чинити слід. «Відірви йому думки від миті! — штовхнуло її щось наче наказом стрімким — у далечінь! — неодмінно якнайдалі».

Усе ще на колінах, плечима об його коліна оперта, говорила в раптовій натхненній оповіді:

— Пам’ятаєш, Больку, як ти до нас уперше на село приїхав і як я за тобою, як тінь, усюди ходила, наслідуючи все, що ти робив, сміючись одразу, коли ти розсміявся, дивуючись, коли ти здивувався. Таким нерозумним дитям була. Коли ти в поле чи в сад виходив, я завжди за тобою, а коли ти підстрибнув собі, йдучи, я також підстрибнути собі мусила, за тобою біжучи. А коли ти ножиком щось стругав, я перед тобою навпочіпки сиджу, вся в очах, у неспокої, у спогляданні; коли ти цмокнув нетерпляче, я цмокнула одразу, коли ти закляв гидко, я кляла слово в слово. А як тобі тільки при цьому занятті щось не вдавалося, одразу гнівався ти дуже — на мене. А коли тобі щастило в струганні, то ти з мене підсміювався, посвистуючи. А потім, коли закінчилися канікули, сів на бричку, радий, що повертаєшся до міста, сам один на великому сидінні: чоловік такий! Ох, як я це пам’ятаю. І поїхав.

Поки вона говорила, він схилявся над тією, що стояла на колінах, із величезною повагою зусилля, щоб зосередитися весь на цих спогадах, з яких сочилася тиша, як із полудневої години в полі. А в міру слухання водив долонею напівзакритою над нею, волосся навіть не торкаючись, наче бажаючи приголубити ту голову дитини, що згадувалася дедалі краще, дедалі виразніше.

— Дивись на мене! — гукала, хапаючи його за груди. — Впізнаєш? Бачиш? Згадуй зі мною, згадуй постійно! О, я все тепер так досконало пам’ятаю: кожне слово твоє, кожне поглядання з-перед років… Дивись! Відчуваєш мене? Пригадуєш? — висіла вона йому з усіх сил на шиї. — Тож усміхнися. Ну, дорогий! І не мучся так думкою, не мучся в очах. О, Боже, Боже мій! — опали її на мить плечі.

В очах його, наче крізь імлу з трудом пробитий, став нарешті усміх.

Тоді вона, перекинувшись якось у цій радості раптовій, закинула на нього руки ззаду і так повисла на його шиї, головою об груди його оперта, вся гнучка в русі, як дитина в пустотливій пестощі.

Він зірвався з місця, озираючись, наче за загубленим у думках наміром. З колін вона не встала, вчеплена в його плечі, повзла прямо за ним.

— Залиш ти мене краще, — видобув із себе глухо. І, вирвавши руку, тер нею певний час чоло, пригадуючи знову намір покинутий чи то збираючи з таким трудом думки розпорошені. — Бо ж бо я завтра…

Допавшись знову до його плечей, стягнула його цього разу назад на канапу і повисла йому на шиї, головою на грудях його оперта.

Тріпотіло серце переляком, дедалі більшим від цього одного слова:

«Завтра!…»

З’являлися за ним, наче в пожежному полум’ї, ті образи війни, народжені в молодій уяві невідомо де і коли.

І ні на що вже не зважаючи, на все інше осліпла і глуха в цю мить, при заплющених повіках повзала майже руками по грудях його до шиї, обплела її хватом тієї, що тоне, і відповідаючи стогоном, майже радісним, на його плечей загарбання міцне, влучила губами в губи.

З плачем змішався сміху підрив короткий, у шепоті вуст, що цілувалися, загублений і як плач безпорадний.

А потім уже тільки відчуття чийогось погляду на собі — на тих грудях, які під його долонею, при цьому схилянні навзнак, із суконь декольте самі вирвалися, дихаючі.

— Дивиться! — напружилася вся.

«Хто?» — питало німо якраз над нею жар очей вологий, потім тих білків блискання, коли ці очі косо озиралися по кутках кімнати.

Виплутавши з трудом руку з його обіймів, викинула її назад, поза себе, у напрямку чорної ляльки, що стояла там у кутку зі своєю тацею мідною в лапах великих.

Він!

І тулилася знову вся в ці плечі, підсуваючи повіки, тривогою розтремтілі, на осліплення поцілунків.

«Сон-бо це був, — думала, — чи зомління непритомне?…»

Отямлена, побачить над собою переляк сам: у цих очах його круглих, у вуст розхиленні сухому і рук палючих торканні її чола й обличчя. Тоді лише і серце, отямлене, затріпотіло в грудях, як птах, що об прути клітки б’ється. А вуста, всі великого схлипу повні і німотою над тим, що сталося, розтремтілі, шукали навпомацки, стрімко, в плечей відчайдушному обплетенні — вуст його, які тепер ось розтулялися вже геть.

— Нащо приводив до тями?… Нащо?…

Під стіни відсунуте коло бенкетувальників гіпнотизувала все ще та постать у мундирі, яка їх усіх коротким наказом із місця підняла. І хоча відверталися було від неї очі холодні і мовчали вуста, коли вона до них зверталася, проте автоматична покора одних, переляк інших до неї тяжіти починали безвладно. Перетнула це несподівана відпорність господаря, який із рішучою флегмою зачинив вікно, кинувши при цьому якесь терпке слово на адресу полковника. На риб’ячих, отже, вустах барона, у ямі волосся дипломатичного зависло холодне мовчання присутніх — підіймалася в людях гідність. А коли пан дому опустився на фотель і шарпав похмуро бакенбарду одну, покірні щойно пани почали кидатися у стільці з демонстративною недбалістю жестів.

Ці стільців шарудіння і розрухи порушило гучне виходження співачки.

Обмотавши декольте і шию білопухнастим боа, у плеча штучному вигині сукню ззаду під станом злегка підіймаючи, грудьми випукла, стегнами випнута, пливла знову через залу — вся в есах, у зигзагах, в арабесках, у бароковій фанфарі великостоличного шику. Виходив за нею жорстко, на публіку наче ображений, напружуючи литки в штанях дещо затісних, баритоновий діво, вже давно забутий жінками. Тож раз один лише, біля порога самого, кивнув людям головою і блимнув понад нею діамантом правиці.

У довгій ротонді на плечах, на мідяний чуб волосся закинувши по-італійськи вільно звисаючу хустку, прямувала діва до виходу, коли її товариш, штовхаючись із пальтом, монологував усе ще в вибухах невпинних. Озирнулася врешті за ним із терпким виразом нудьги на вустах. Та в ту ж мить відступила назад: у одвірку дверей найближчому побачила вбитий у себе чорний жар очей і наче зубів блиск на обличчі, як крейда білому.

— Больку! — вирвалося в неї з вуст у шелесті суконь раптом, як у сполоханні великого птаха. Та, заспокоєна присутністю товариша, а особливо аж ніяк не нападницьким, радше блудним виразом в очах Болеслава, опанувала себе вмить. Тією безпечною відвагою жінки й акторки в собі зміцнена, перша ступила до нього.

З його тремтячих губ злітали невиразні слова, коли він намагався схопити її обома руками під пахви. Проте його пальці не спромоглися охопити й наполовину ці грубі рамена: холодні й слизькі, вони вислизнули з його обіймів, наче риби.

Перед ним стояло розплиле в писі тіло жінки, яке відчуттям власної перемоги в житті було настільки кремезним, що могло знешкодити будь-який порив чужої пристрасті своєю поставою та подихом: так паралізується фізичний імпет перед ропачем. Зневажлива величчю своїх оголених грудей, виставивши перед собою біле і грубе, наче пень, рамено, вона панувала над ним, мов караюча величність жіночого тіла.

— Геть!

У його вухах загримів шовковий шелест ротонди, що волочилася слідом. Вона закрила крила ротонди — загорнулася в плащ величності.

Проте від порога вона обернулася, повна зневаги в очах.

— Ох, ці ваші тутешні туги! — зашипіла вона, — у яких душа роками дрімає, щоб, прокинувшись, переконатися, що свою мету давно загубила, розкришила на порох «марним маренням»… Як же я вас тут знаю! Тут зовсім немає чоловічих почуттів. Тут є лише нудотний сантименталізм, стражденний патос і одразу ж за ним — помстивий, брудний цинізм: усе це старече! І як після цього тутешнім жінкам не бути найвищою мірою міщанськи штучними? Гуски з королівськими жестами — це на всю Європу спеціальність вашого тутешнього виплоду. Корови з пташиними мізками на которнах матрон — цим видовищем можна насолодитися лише тут. Або ці місцеві феміністки, що публічно заговорюють свою нечисту совість! Або ці тутешні літні дами: О! о-о! о-о! Треба народитися тюленем, щоб уміти плавати в цій холодній атмосфері. І, безперервно лавіруючи між нудотністю та цинізмом чоловіків, дбати лише про те, щоб бути рес-пек-то-ва-ною! — закінчила вона розтягнуто, широко розставляючи крила ротонди.

— Ох, і ці ваші тутешні пристрасті! — здригнулася вона за мить, — у які не вростає жодне дальше прагнення, не розпалюється жодна амбіція, жоденчин: пристрасті стали тут внутрішніми. Тьху!… І що ж дивного, що коли їх закрутить вир чужого, яснішого життя, він обов'язково вмочить їх у багно. Ви вже здатні дихати лише власним повітрям, як оці потвори, оці підземні плазуни, — і, як вони, стікаєте кров'ю на сонці, яке оживляє всі інші створіння… Біль і біль у коханні! — затряслося грудним сміхом її потужне тіло. — Ох, як я вас тут знаю! А під болем — ницість, і несита потім земстею знущання над життям, і паскудження кожному в його найтихішу погоду. О, з яким задавненим огидою проймає мене це північне болото смутку, що всмоктує в себе найбуйніші зароди життя… Боже, як я тут тонула, як я тут безнадійно тонула!… Те саме, що тут між вами зробило б із мене вашу дівку, там у світі піднімало мене вгору. Бо такою є там ціна душевного супокою, радості життя, стихії, які невідомо коли і як переплавляються там на волю та енергію.

Затряслися її великі груди в крилах ротонди: понесло жіночу промовистість туди, де вона зазвичай закінчується — у безжальну щирість.

— Там у світі, — казала вона, дивлячись на нього зверхньо, — там у світі мої коханці мене шанують. І кожен із них є кимось для людей — а я ж спостерігала за цим становленням кожного з них… Я приїжджаю сюди через роки — (вона замахала руками біля очей) — ох, ці мої дівчачі примари, що ожили! Дивлюся, розпитую — кожен є найдосконалішим нічим, але натомість «тужить» або в шляхетній пам'яті стількох років паскудить спогади мстивим цинізмом. А я ж тут розтринькала свою найціннішу молодість!… Скільки смутку, гіркоти, знемоги собою, змарнування найсвітліших імпульсів життя — у всіх ваших тутешніх поглядах… Брр! — вона вся здригнулася й загорнулася в ротонду, ніби від північного туману, що наскрізь проймає.

— І подивися, — казала вона, несподівано беручи його за руку в такому раптовому жіночому пом'якшенні після виливу щирості, — куди тебе цей смуток завів? Ти хотів помститися над чимось, що сьогодні для тебе вже геть байдуже, що давно зів'яло в маренні. Чи це не найкращий доказ того, що всі ваші пристрасті вже мертві, що навіть цією найпотужнішою з людських — помстою — навіть нею не керує серце. Ви тут є антиподами людей, які ще мають якісь справжні, з власної природи черпані імпульси… І подумай тільки: за мить та дівчина! Ось так, випотрошений від будь-якого бажання, майже від власної природи, ти вже ставав вампіром чужої погоди й натури. І так це у вас іде по колу — ось прокляття вашого смутку — у порочне коло.

І аж сама похилила голову під цими думками.

— Ну, скажи ж бодай слово! — кинула вона раптом, розплющивши повіки й неспокійно витягнувши обличчя: він усе ще стояв нерухомо з цим блукаючим жаром очей, сухим вишкілом зубів і корчами на блідому обличчі.

У його вухах знову зашумів шлейф, що волочився слідом. Поруч із нею тупав з циліндром на потилиці та косим поглядом білків у бік Болеслава невідступний супутник діви. І, здавалося, учепившись за цей шлейф, ніби автоматично сіпнутий ним, він вислизнув стрибком за поріг.

Сховавши обличчя в долонях, він припав чолом до одвірка, даремно шукаючи в собі бодай якогось сліду бунту, жалю чи ненависті. Глуха безволя, тепе заціпеніння притискало його просто до цих зачинених дверей, за якими гучно затихав шелест шлейфу діви по сходах. Це торжествуюче над життям мудре тіло жінки, яке голосило ген звідси свою гордість шлейфом, залишило йому у своїй перемозі заціпеніння всіх думок і здавлюючу, наче чад, матеріальність своєї ари, що зв'язувала будь-який порив душі.

І він так і стояв, поволі втрачаючи думку, де перебуває і що робить; він заклякав, тверднув — тіло затялося в застиглому русі, а думка й воля людини ніби хотіли вирватися з чола, яке він стискав обома руками. І цей судомний жест народжував у тупому пориві пасивні сльози, що зовсім минали свідомість: тіло само жаліло себе, налаштовуючи збиту з пантелику душу на свій безрадний тон.

Раптом він згадав і майже відчув на собі якісь совині очі з жовтим блиском: крізь зіниці ніби виднілося зловісне жаріння мозку тієї сомнамбули, з якою він розмовляв тут на початку. «І ви такий самий!» — казала йому та відьма. «Який же? — питав він тоді, — охоплений холодною гарячкою великого міста? спалений іншими вогнем власним?…»

Гарячкова думка одразу ж підсунула йому другий погляд на нього: це обличчя в моноклі з його злостивою хитрістю та німим витівкуватим задумом, але ніби застиглим і здерев'янілим на виснаженому обличчі — у цей останній вираз, який чіпляється за зів'ялі по містах людські маски. І ось усі обличчя цих людей, які нещодавно слухали спів, злилися в його уяві в одну личину душного безвладдя, що прокидалося в розкішну посмішку від подиху нібито екзотичних пристрастей, коли розгул молодого життя імітує перед нею опіумна хтивість великоміської відьми.

А на противагу цій масці, у спалаху спогадів перед ним винурнуло наймолодше обличчя Ніни та ця її невловима посмішка сонячного мовчання.

Глухий, тупий жах від того, що сталося між ними, знову скаламутив усі його думки.

«Так це у вас іде по колу! — чув він ніби повторювані слова співачки. — У порочне коло — без виходу…»

Коли це краєм ока він ухопив колір мундира.

«Війна!…» — гримнуло йому у вуха раптовим нагадуванням у гуркоті мідної сурми та піддувах цього гімну в музиці ритмічних громів.

Наполегливий, хоч і обережний стукіт у двері ззовні лише напівпробудив його, викликавши тільки зусилля сорієнтуватися: хтось стукав у двері, намагаючись робити це якомога тихіше й уникаючи шуму дзвоника. Перш ніж він непевною рукою сягнув до засува, його відсунуло спритніше плече полковника. Він відступив, витріщеними від переляку очима бачачи, як через поріг переступає хтось, з-під чийого капелюха стікає кров, натякає в хустку, яку той гарячково притискає до чола, запікається в темні струпи на сивіючій борідці й зливається в огидно свіжу, хлюпаючу пляму на пальтах; губи його в цю мить набряклі й сині, мов сталь, і цей синець розливається довкола рота на все обличчя.

— Нічого! — бурчить він, входячи, — на ногах стою. Тобто не треба ґвалту зчиняти. Води тільки. І відведіть мене кудись убік — хоча б до бібліотеки, там ніхто шукати не буде. Ви мене не впізнаєте? — звертається він до полковника, — Комеровський, брат Лени.

— Я так і передбачав, — похмуро відповіли йому, — що там на вулиці щось лихе станеться.

— Били? — вибелькотав Болеслав, насуваючись манишкою фрактової сорочки на цю його криваву пляму на пальті.

— Бився, — огризнувся той, відсуваючи його від себе плечем.

А потім похмуро, при цих синіх губах, що ще не опанували судомних дрижаків:

— Я мав зброю, — він із зусиллям сягнув до задньої кишені, щоб після короткої боротьби витягнути звідти револьвер, — але ж це діти.

Його рука зі зброєю обвисла, губи на мить затялися.

— Вони розносили цей вигук «війна!» вулицями, самі не знаючи, що роблять: наче розчарування для цього життя, наче зняття закляття з душ. І мені було не до думок: хто радіє, чи щиро і кому на страх? — я вхопив пальто й вибіг перед дім, ніздрями вслухаючись… «Радісніше, веселіше б наші!…» — тільки це й устиг подумати. — Тоді вони до мене за те, що капелюха не зняв…

— Отож-бо, — жував полковник під віхтем сивого вуса, усе ще похмуро дивлячись на нього. — У вогонь молодих душ залізли ви, пане Комеровський. Опекло.

Болеслав узяв був пораненого під руку, щоб відвести в подальші кімнати, проте невдовзі втратив у думках цей намір і застряг на місці разом із своєю забутою тривогою. Ніздрі, що всмоктували запах крові, почали роздиматися, коли гарячкові очі тішилися видовищем крові, особливо цієї найгустішої і ніби хлюпаючої плями на пальті, куди вона стікала з пораненої голови. І ці тваринні, грубі подразнення почуттів намацали в ньому душу, шарпали знеможену й безвільну струсом усіх нервів, сягаючи безладним неспокоєм аж до дна інстинкту самозбереження. І очі затято зупинилися на зброї в обвислому кулаці Комеровського, мов на яскравому спалаху в цьому лабіринті збитих докупи спогадів. Його обличчя прояснилося в посмішці впевненості в собі та зневажливої вищості над людьми, щоб одразу ж по тому викривитися в хитрій посмішці. А до чого припадали очі своїм неспокійним жаром, туди сама витягалася долоня в жадібному тремтінні пальців.

Аж поки на неї не впала рука полковника, міцно, мов лещатами, схопивши за зап'ястя.

Під проникливим поглядом чужої людини з губ негайно злетіла ця хитра посмішка, а з усього обличчя — це відчуття вищості над людьми в глузливому для самого себе отямленні від безглуздя власних поривів. Морозом проймала його ця допитливість бистрих очей, що неблаганно підсумовували всі гримаси його обличчя, які вже не просто не стримувалися, а виражали почуття, прямо протилежні висиленим намірам волі. Якби його хтось у цю мить запідозрив у злочині, він зіграв би обличчям, ніби під дивовижним примусом, у найтоншому витонченні міміки замішання й паніку зненацька заскоченої совісті злочинця. Зламався механізм маски людського почуття; власне обличчя стало для нього потворно зрадливим щодо душевного безвладдя: пасивним, але витонченим до неправдоподібності дзеркальним знаряддям будь-якої зовнішньої сугестії.

— Ну, цей готовий у нас і з глузду з'їхати! — проголосив полковник із несподіваним пожвавленням, ніби підбурений у своїй цікавості «людини» видовищем душевного розкладу та своїм швидким орієнтуванням у ньому. — Занадто бурхливим виявився цей чоловічий примус воєнної нагальності для цієї слабини!… На поле бою нам пришлють, певно, чимало таких; особливо з цих країв, де на слабини нині такий славетний урожай.

Бліде, як полотно, і залите потом обличчя Болеслава дивилося вже тільки зі ступором безвільного страху.

— Усе, що схочеш, навієш людині одним лише поглядом, — провадив далі полковник, не зводячи з нього допитливих очей. — У душі ні на копійку опірності до чого б там не було. Тож солдат це, саме тому, не найгірший — попри все… А це поривання до револьвера вельми знаменне! Уу, недобре! Цікаво, прецікаво, як кожного з таких до зброї чи ножа непереборно тоді тягне. А хіба такий знає на що? навіщо? на яку потребу? Тягне — і край!… Тож знову-таки матеріал це воєнний не найгірший.

Буйна, зухвала, розіскрена в очах упевненість у собі просто освітлювала йому все обличчя в цій медитації над крихкістю людської душі.

— А таких на кожній війні мало? — питав він свою роздумливість. — Які гинуть, які далі йдуть; лише найгірших цілими потягами відсилаємо геть. У вогні ні на що такий — о! боїться. — (Полковник жестами рук біля обличчя імітував радше ніяковість.) — Боїться!… Але коли дійде до багнетів, віч-на-віч, за власну шкуру — ух! не дай Боже, як такий біється! Наче я бачу його з руським багнетом у руці на шанци по-суворовськи йдучим.

Він суворо наказав слузі, щоб той одягнув його в пальто.

— До завтра, у казармах! — кинув він на прощання.

Дивлячись услід тому, хто йшов, він почав отруйно посміхатися під кущистим вусом.

— Гарматне м'ясо?… Дуже це почесний кінець для такого, який усе життя був м'ясом для жінок.

Раптом він розвернувся на каблуці в бік дверей до салону.

— Мав би я охоту вхопити тебе, паничу, в обидві жмені й швирнути туди, на середину: між цих ваших жінок. Вони ж добивають, догризають рештки ваших тутешніх сил!

Комеровський, усе ще притискаючи свою криваву хустку до чола, похмуро дивився услід тому, хто йшов, і одразу ж переніс такий погляд на полковника, що той раптом змінив напрямок своїх зацікавлень.

— А вам, старому, пане Комеровський, сором у такі вуличні бої лізти.

— Таке й боєвисько наше! — огризнувся той, невіруюче дивлячись йому в очі.

Проте полковник переніс збудження своєї проникливості й на нього разом із бистрим блиском сивих очей:

— От що я вам скажу, пане Михайле… Тьху! і «Михайле» сказав, — він відмахнувся, наче від примари, ледве стримавши руку від швидкого хресного знамення. — От що я вам сказати хотів, пане Комеровський: ходіть ви з нами добровольцем на цю війну. Відчуваю ж я людину й у вас, знаю, де душі треба. Ну й сміюся! Політики там маєте інші — свої. Наплювати й на політику. Будете ви там на полі битви чи не будете, політики це не змінить — ні нашої, ні вашої. А душевного здоров'я прибуде — не лише вам; повірте!… Краще такі от рани в темні кутки власного дому нести й з ними ховатися? І отруювати душу всім, що приховане, таємне, мстиве; усе пекло пригноблених у себе брати? І гіркнути духом, а нидіти тілом? Чи так — га? Не бракує й у нас таких! Зрештою, пізнали на Сибіру… Не та вас душа вела. Але на ній, усе одно, закінчили — на нашій-таки, хоч і лівій. І під землю залізли на все життя, як кріт. А й очі, подивіться, кротячими стали: холодні, згаслі, сонцю ненависні. Не бійся, хто цією поживою свою душу годувати почав, хай лише роки зачекає: нічого іншого в себе вже приймати не буде або все в душі на жовч ненависті переробляти почне. І повірте мені, пане Комеровський, — полковник бив себе долонею в груди, — на такій душі гірше в результаті свої вийдуть, ніж вороги. А для неї єдиний уже порятунок: дати цій ненависті бодай штучний вихід, але раптовий, бурхливий, жорстокий! Живим вийде — сонячне життя до грудей притисне; помре — іншим щось із свого визволення залишить — із ширшого подиху. І зветься цей порятунок: війна!

— Дивитися я на вас такого не можу! — вибухнув він після короткого мовчання. — Таж це все не ваше, не ваше! І це більмо кротяче на очах, і цей тягар нидіння на плечах. З Сибіру ви, може, від оцих наших привезли й під землею плекаєте. А натура ж зовсім інша.

Він розмахував руками, фиркав якийсь час, і врешті:

— Ну, то вже дядькові Михайлу, хай йому чорт, краща доля випала!

— Еге ж, — буркнув хтось у відповідь. — А пан звідки про дядька знає?!…

— Довелося чути. Ходіте-но й ви з нами на цю війну! А от дідусь ваш; той дипломатів не питав: де били, туди й ліз.

— І чогось при цьому прагнув, на щось сподівався.

Та полковник не чув, бо, випростуючи руки вгору, гукав:

— І шістдесят же років чоловік по Європі нічого іншого не робив!… А дивіться ж: і зфранцузився-таки на старість. Питаюся отже: чому б вам не зрослітися? Ну й пручається! Таж, добрий чоловіче, ви й так уже через пів… Просто й відкрито в душу нам іти не хотіли, гидко було відчувати окремішність, та й ґвалт у цьому був; тож фатигувалися аж таким колом свободи: через Сибір, підземелля кротячі та ґніт понад двадцятирічний. Так би й знати повинні, як із вами треба! Риби під водою завзятістю завжди йдуть, як ті пструги: до джерел хочуть. Нехай! Мине час, кожній рибі ярий, не помітять навіть, як самих знесе — у море. Бо море це для нас усіх слов'янське, хоч ти пстругом бийся, проти води йдучи!… А з пстругів найзавзятіший це ви, пане Комеровський: б'ється і б'ється! чи у Віслі, чи в Обі та Єнісеї; а річка ж кожна в море несе й несе. Оце ж бачу я «людину»! Не бійся, відчувати ми вміємо душі людські… По правді сказавши, цього вам тут усім не вистачає: немає в людях цього бачення і ближнього, і себе самого по найпотаємніших завулках душі. У нас цього зате аж до гидоти!

І в рвучкому перескоку думки махнув зневажливо рукою.

— Зрештою, тьху! чорт! плювати на це. Риють люди по своїх і чужих душах, бо діла чоловічого немає. От, ще раз: ходіте ви з нами на цю війну, пане Комеровський!

А поранений тим часом знеміг у змаганні сил і, відступаючи до кімнат, повис майже плечем на одвірку дверей. Обернений обличчям до полковника, не квапився з відповіддю як чоловік знесилений:

— А краща доля дядька Михайла, пане?…

— Хай спочиває тихо.

Ледве двері зачинилися за ним, перехрестили полковникові роздуми інші думки: глянув боком у бік кімнати, у якій минув був так недавно Ніну та Болеслава, ніяковілих страшенно.

«Сліпі душі мають тут жінки, — казав по хвилі до себе, — і збиті інстинкти; уже їм найбільша слабкість чоловіків найніжніші почуття породжує… А ти ж із цих тут кращих: життю рада тим часом, перерада! Відважні бувають такі, горді в собі й ненавидіти здатні: військовому чоловікові рідна жінка! Розпанірують тебе тут вони, розбабрають душу, мерзотники недолугі; розстроять, роздигочуть оті нерви жіночі, як це треба розпусті людей слабких».

«Жаль! — буркнув твердо. — Святі в небі, може, й моляться тоді, коли буйність натури перед недолугістю сил кориться, але сам чорт цього видовища не знесе… Так і не знесе! — прибив у повітрі кулаком. — Збиті інстинкти жіночі, покірні перед афектацією людей слабких, зірватися можуть надто легко за стихією сил спутаних — у зло чинне…»

«Жаль!» — буркнув ще раз і звісив голову.

«Ходіте ви з нами на цю війну, пане Комеровський!» — повторилося йому в цю мить якось само, без волі, у миттєвій втомі думки. «А той другий? — пригадував знову безладно Болеслава Зарембу і віддимав губи, — він їхній теперішній, модерний!… Де ті…» — змутилися сиві очі полковника, наче сном: серпанком спогадів заслонені, здалися, дивилися кудись блудно перед себе. «Де ті двори сьогодні! Де ті ліси!…»

Схаменувся й струшував із себе цю мрійливість напівсонну.

«Кому ворожив, а сам у чужі душі заліз із цікавості за «людиною»! А що в них ще з тих давніх добрих інстинктів: з цієї життєрадісності легкодумної, з цієї охоти чортівської — (полковник клацав нервово пальцями) — усе це… Ай, ай, пане Михайле!… усе це сьогодні…» — (полковник усе клацав пальцями).

Коли розляглося раптом міцне, а двократне шарпання дзвоника — і владне вкрай калатання в двері.

«Ага! — полковник ухопив під повіку розуміння речі: — Так і було до передбачення, що та подія на вулиці приведе сюди швидко й цих гостей».

Як чоловік, що має кожної миті завжди все на увазі й не потребує роззиратися в хвилину наглу, нахилився цілком спокійно, з розкутістю й, піднявши з землі закривавлений капелюх Комеровського, кинув його за прочинені двері. Після чого вийняв хустку, послинив і високо на одвірку стирав дрібний слід крові, який там залишила спирта долоня Комеровського.

До передпокою впав старший із тутешньої служби, той бородатий «чоловік довіри» пана дому. Услід за ним з'явився й збурений барон.

— На милість Божу, полковнику! — жандарми.

— Ну, на цьому я вже сам розуміюся. Це не комбінація фінансова.

А угледівши, як риб'ячі губи господаря дигочуть, розтуляючись дивно м'яко в ямі бакенбардів дипломатичних, розблукався якоюсь радісною раптом цікавістю на обличчі цілому: «Щука! Щука!» — мало не зрадів гучно. «От і генерал сам! — додавав невдовзі в думках, — от і головнокомандуючий їхньої тут сьогодні екзистенції: цієї м'якоті й знівеченості життя, цього царювання жінок і всієї цієї мерзенності!»

Задивившись із дивною раптом пристрастю в його ніс білий і тлустий, у ці баки штамповані, наче з бляхи, мало не вприснув йому у вічі:

— «Буржуа!»

Калатали тим часом у двері дедалі гвалтовніше.

— Ці панове двері розвалять, — бовкнув барон і поступив крок, аби самому їх прочинити.

— Отож-бо! Панове жандарми й баронські двері виважити готові, коли треба. Ай, ай, пане бароне! — погрозив йому пустотливо пальцем.

Аби невдовзі по тому випхнути його до кімнат, на знак, що воліє сам тут чоло поставити й справу залагодити. Після чого сягнув флегматично по шинель, кинуту попередньо клубом на крісло.

І тільки тоді звернувся до баронського «чоловіка довіри», що стояв непорушно із застиглим обличчям і бородою.

— Відчини.

Ніна тим часом, затиснута в кут канапи й байдужа до Вандиної ніжності та рук обіймів, споглядала перед себе в упертій нерухомості й оглушенні цілковитому на все, що довкола діється. Дивлячись перед себе, не бачила нічого геть; шепочучої Ванди не чула зовсім; замислена, мала в собі нірванічну байдужість до всього: якби її полум'я пожежі охопило в цю мить, далася б його обіймам без дрижання.

Ці моменти завороженості жахом, що спадають перед враженнями надто гвалтовними на створіння саме найрухливіші, на інстинкти найбагатші — усі душі білячі — є ніби межею їхньої вразливості, з волі натури тільки погожої: кордоном останнім прийняття будь-яких спонук ззовні. Залишається вже тільки:

— або прудким падінням кинутися напропало, може, у цьому карколомному стрибку підвернеться якийсь зачіп порятунку, а тоді: умить, у розворот, у звивання — з гілки на гілку, з верхівки на чуб, з кори на стовбур — десь у хащі затишній припасти, з лапками при вухах чуйних перечекати биття того серця, яке розірватися хотіло, і… стрибнути далі в світи цікаві;

— або, залишившись на гілці під завороженістю жахом, дати цьому серцю стихнути, стати в бездиханні відкритому, коли, витягаючи з клубка своє тіло дедалі довше, повзти почне до здобичі, прикутої його поглядом до гілки — вуж смутку лінивий, потвора життя найстрашніша!…

Бо велич нещастя є як смуток лінивий, а туга така, що нам місяці й роки виповнити собою наміряється, є як смерть сама, що повільно на нас іде.

Утекти!…

І Ніна сама не відала, які це думки «звідкись» їй з'явилися й, зникаючи «десь», зірвали її раптом із місця в напруженні плечей упертому: рішення «прийшло само». Яке це саме рішення — не знала зрештою добре.

— Не плач! — тупнула на Ванду.

Було бо в цьому й приниження, і образа вже просто: ця «доброчесна» Ванда, що плаче за нею, яка ж це сама чинити повинна. І знову ж здалася їй Ванда ніби та загорнута в каптур над хворою черниця, яка на те тільки співчуває й плаче, аби сплести швидко руки обидві й, опустивши повіки, розповісти, як то свята Бригіда, дочка королівська, була ще гарніша, танцювала ще краще, а проте, уся стражданням людським віддавшись, і любов навіть…

— О, ні, ні! Дайте мені спокій зі «святими», — кинула різко цим думкам у відповідь.

І почала ходити по кімнаті. А що крок плутався попри все, був ніби нерішучий і щомиті в млявість упасти готовий, то підняла сукню бічним хватом, якомога вище; стягнула складки в кулак для більшого рельєфу стегон, роблячи це все почасти «Ванді на злість», цим «святощам» у відповідь, почасти ж для зміцнення — аби відчути себе, усім смуткам наперекір: гордою, міцною, упевненою в собі. І так у стегнах розколихана, у бравурі жіночого кроку й жесту походжала по м'якому килиму, наче на чатуючих стопах.

— Бійся Бога, Ніно, що ти свистиш?!

— А ти звідки це знаєш? — відповіла різко, показуючи гнівно кінчик язика.

І засоромилися обидві.

Звідси поворот смутку ще гірший, ніж досі. Ванда дочекалася нарешті: ось сльози великі закрутилися виром гвалтовним в очах Ніни; пориваючись отже з місця, аби її руками охопити. Але Ніна сахнулася їй у руках, хапаючи судомно за обидва плеча.

— Ох, облиш мене! Бо я б цієї миті щось лихе хотіла комусь заподіяти!

— Кому ж?… — розкрилися широко фіолетові очі Ванди. — І за що?…

— Ох, усе одно кому! Усе одно за що! Облиш мене. Ти зовсім не жінка. Я не вмію думати покірно.

Через кімнату пройшло в поспіху кілька молодих панів: по двоє, по троє, зашепочених гарячково. Ванда почула якесь слово й зблідла раптом.

— Де вони?! — запитала конфіденційно одного з перехожих.

— У передпокої, — звучала швидка й стишена відповідь.

Самі не помітили, як їх потягнув за собою цей таємничий розрух шепотів і кроків.

Опинилися в бібліотеці.

Група молодих людей у темному кутку невиразна, затерта мороком, розколихана головами в шелест очікування; витягалися якісь пальці до дверей, за якими чути було мову чужу, що так яскраво відрізнялася розголосним акцентом спокою й упевненості в собі від цього тут тріпотіння тиші.

Це контрастне напруження миті вдарило в чуйні інстинкти Ніни, перш ніж зорієнтуватися змогла, про що йдеться. У питаючої розширилися ніздрі:

— Що таке?!… Що? — що сталося?

Перш ніж їй відповіли, помітила, що ця група зашепочена затуляє собою когось, хто сидить на стільці. Угледіла миску перед ним триману, губку в ній велику й як рубін у цю мить червону. Хтось стояв неподалік із пляшкою ліків; нескінченний вуж білої шмати овивався обережно довкола цієї голови похиленої. Овивався незграбно: зсувався раз у раз і плутав пов'язку.

Щось пхнуло Ніну вперед у наглому заклопотанні рук бездіяльних:

«Я!… Я!… Я!»

Було в цьому імпеті стільки завзяття, що накидалося людям у мить, коли ніхто про першість сперечатися не думав, що сталося якось так, що шпуля бандажа опинилася швидко в руках Ніни, а біла шмата овивалася довкола пораненої голови лагідніше й дбайливіше, ніж досі.

— Добре так? — нахилилася над вухом обличчя небаченого.

Буркнули басом.

— А ви не придивляйтеся так, бо йому прикро, — звернулася з наказом до людей, які перед хвилиною допустити її зволили.

І справді, відступили негайно.

Знизу понад головою пораненою витягнулася величезна, жилава лапа і, намацавши десь понад своїм чолом руку Ніни заклопотану, сховала її у своєму кулаку німою подякою.

Упоравшись швидко, обернулася до людей, нетерпляча відповіді, якої досі їй не надали. Ця настійливість допомоги й цікавості, ця дрібних рук котяча метушливість, гладенького обличчя зваба, очей розбігання вилискувальне й постаті цілої шелесна гнучкість: весь цей нерв і дриґ жіночої непостійності, внесений у похмуру хвилину небезпеки, налаштовував людей мовчазно й понуро. Ніна відчула на собі погляди нехитрі. Здобивши нарешті з чиїхось вуст різких, що за гості в передпокої, скрикнула напруженням постаті цілої, аби в наглий розворот стрибнути до дверей на стопах м'яких. Припала очима до замкової шпарини. Хтось її гнівно за плече стримував. Шарпнулася всім тілом.

— Я хочу побачити!

— Тихіше! — гримнули на неї. — «Я!» — передражнював хтось терпко.

Присіла над замком, долонями до дверей приліплена, вібрувала вся небезпекою миті: — Уже відходять! — шепнула з полегшенням подиху. — Уже йдуть! — затріпотіла долонями як крилами, не відриваючи очей ні на мить. — Вклоняються по-військовому полковникові. Ще раз. Дуже ґречно!

Та коли на кімнату обернулася, випросталася знову пружно, а вигук здивування завис на вустах напіввідкритих.

Бачить у величезності плечей широких боком як у бика похилену голову: голову бородату, гранчасту, з великою чуприною сивуватого волосся над білою пов'язкою чола і довгий з-під лоба витяг погляду; очі як зматована сталь із пригаслим блиском і застиглим, синім тоном. Тож так виглядає той, кому вона оглядала перед хвилиною чоло? — висіло все ще здивуванням на її губах. У спалаху уяви снувалися саме якісь постаті загадкового життя, ніби цькована в хащах звірина, і ось виступив ніби з урочища лісового — цей, коли здалеку віддалялися в брязкоті шпор — ті.

Та ця затьмарена завіса уяви з-перед очей упала швидко; виявилося, що зовсім не такий величезний, зовсім не має такої гранчастої знову голови і, хоч придивляється пильно, має радше здивування якщо не в згаслих очах, то у виразі обличчя.

— Чому мене так злякалася? — питає лагідно. — Хіба я так здичавів, що став острахом на дівчат? Ну, не на те кажу! — відмахнувся лапою від її ніяковіння. — Просто сказавши, нагадали ви мені когось із років давніх — дуже вже давніх!… І яка схожа!… Тому й зупинився здивований. Мені б закричати, а не вам.

Протер лапою обличчя й витягнув до неї кулак відкритий.

— Ну й немає про що, — уривав собі видно в думках спогади ці давні.

Присів на канапі, улігся так, що аж пружини задзенчали під ним. І почав роззиратися по присутніх.

За мить ляснув долонею по коліну.

— Оце ж вони вас із громади людської, як магніт сталеві тирси — самим наближенням — усіх тут повитягали. А сміятися немає чого! — гримнув на них твердо.

Сапав важким подихом у бороду й незадоволений мурчав у неї щось до себе.

Усі віталися тут недбало, радше посмішками тільки; дивувалися все ще тому, як це, не домовляючись, зійшлися тут усі разом, нарешті заговорили поважно про те, яким великим ошуканством були надії, нібито з цих сфер вдалося б «щось витягнути». «Чим для них мить історична!…» Граф, зрозумівши з трудом великим, про що зголошуються до його статків, став отруйно-злісним. Набаб з України боявся просто розмовляти й залишив щошвидше зібрання, у якому рояться такі таємничі шатани. Шляхтич із Литви, Войцех Станіславович, зблід як полотно й витріщав очі; за мить упав в апоплектичну лють і, митушачись тілом великим, кричав на все горло:

— Знову ж нас згубити хочете! — Барон нарешті, що відкуповувався від кожної думки, дав відчепного. А зрештою не варто було просто говорити. Можна «плюнути на них» і повертатися додому.

Завирувала невдовзі між ними гаряча суперечка, яка раптом розпалила знічев'я мовлені доти слова й рухи. Проте вона швидко урвалася під злостивим бубонінням басовитого голосу, що, очевидно, зневажав будь-які диспути. А коли цей гомін почав вщухати, його взялася заступати, за звичним робом, доброзичливо-покладиста, широковуста балачка людей, які у хвилини табірної тиші живуть спогадами. Та й тепер, коли Комеровський озивався, всі вмить замовкали, слухаючи, очевидно, найохочіше саме його.

Під цією навіяною загальними очікуваннями силою він повагом почав пригадувати.

«…отож коли нас доправили на той етап», — раптово й вихоплено із самого середини речення впало в Нінину задуму: її слух, ніби на цей один голос налаштований, лише тепер отямився. Посунули за ним і очі.

Вона уважно дивилася, як він допалював цигарку, як затягувався нею, наполовину сховавши в кулак, як урешті недбалим жестом відкинув недопалок десь на середину кімнати.

— Отож коли нас доправили на той етап, — говорив він спокійно, зі зосередженим поглядом, ніби бачачи в цю хвилину ті давні картини, виповідані несподівано чистішою мовою, — коли знялася та олов'яна хмара куряви, коли притихли ці кобзи отупіння, цей монотонний брязкіт кайданів, зчинялося овече бекання біля тісних воріт. Роїлося те безладно, розлазилося з купи, поступаючись лише перед замахнутим прикладом, геть як перед собачим стрибком. Не хотіли лізти вівці на лежбище: віспа була на етапі… Але що мені, що моїм віспа в такій долі! Отож коли ті кинулися, попри все, на жратву, на свої чальні помиї, на паління смердючого сміття в цигарці й коли за цією розкошшю життя повертається турбота про здоров'я: і злі, похмурі порикування надто роздратованих звірів лунають у їхній спільній камері, я на своїй самотній на нари повалився, ніби чекаючи на ту віспу.

Поруч за стіною якийсь злочинець свою долю розказував — завжди однакову. Поки в провині, доти сам — чоловіка радий чути; коли в покаранні, то вівця бекаюча, як і всі інші. Тут, на порожньому вигоні половини світу, згубив він свою пристрасть: «Де ж вона — причина мого злочину?» І так порине в душу свою, блукаючу тепер у безмежжі цього світу й безкраї людських бідувань.

А вихор на цьому вигоні скімлить мені за вікнами продовження:

«Втихомирюй, брате, душу найбільшим смутком нічиєї відповідальності: усім твердо, усім тяжко, в усіх доля однакова. Поглянь: низько волочаться олов'яні хмари над цією половиною землі; не вгору тут душею, а вдалину й широчінь монотонну — у безкрай життя й людської недолі із виттям вітру. На довгий їхній тон душу налаштуй, як виття цього вихору, на тугу, на смуток за долею «людини» — на цю смутницю велику, яка найбуйніші їхні молоді сили на Голгофу тягне, Варавву замість себе на волю просить, зі свого хреста обох розбійників розгрішає й до того, що по ліву руку, найніжніше тулиться, бо він найвелічше є «людиною». І вий же тепер, брате, з-під хреста свого на цю кривди вітчизну, вий, бодай за цим стадом вовків у степу безлюднім — за теплом громади».

І вимаритися може: святиться мара цих душ. В'язниця храмом стає, пістрявими банями накривається, жовтими хрестами їжачиться, а дурман і чад цієї гнійної отари людської б'ють ніби з кадильниць сріблястою темінню; гойдаються в цій пітьмі бороди червоні; у розладнаний передзвін церковний бряжчать кайдани; а голос старечого десь у кутку покутника ухкає як сова настирлива: Господи, помилуй!

Святиться лінивого фатуму панахида візантійська — похмуре розгрішення нічиєї відповідальності. Занадто велика ця вітчизна половини землі, жоден вихор її з кінця в кінець не пробіжить; як же то воля людська осягнути її могла б? Усім твердо, усім тяжко, в усіх доля однакова; усе взаємно збидлюється у своєму людстві болісному й лікується затерплістю спільною. Моя душа, твоя душа, межі тут немає, як немає межі світу… білому. А над цим черепашиним панциром землі Бог Сходу душі всі аж до дна найглибшого наскрізь бачить і в кожній бачить лише жалісну злиденність «людини». Господи, помилуй!

І я тільки тоді збагнув, як ці душі у своєму відчутті — не мої! Мій світ, замкнений, як лісів чи гір горизонтом, обрієм любові й ненависті в груди мені втискається: моїм стає.

А торішній відцентровий порив їхніх душ, цей смуток і індульгенція водночас, посилай безкраям землі рідної, але мене затятого в почуттях знаходить; що їх на половину землі розпорошує, те мене в собі збирає похмуро.

Кидатися на нарах починаю. А коли лобом гордим об стіну вдарю, аби отупінню полегшення дати, кайдани гаркнуть, як пес чуйний.

А в цьому закляклому спокої, здобутому під тиском неминучості, відомо, як небагато треба, щоб із людини струну натягнуту зробити. Чутно стало глухий гомін у кримінальних, потім удари важкі, скімлення битого й хор рокотання похмурий: «Віспа!»

Сам не знаю, як це сталося, що я відірвав ногу від нар і гачу нею у двері. В отворі з'являється обличчя з вайлуватістю добродушною, а неминучістю служіння дурне. «Барине, май ти жалість до себе. Усім тут зле, люди ми всі лихої долі, усім тяжко». — «Геть! — крикну, — хай тобі буде жорстоко чи смутно на млявій душі, мені бути не мусить. Не однієї ми долі! І не однієї волі!…»

У цьому місці розповіді хтось нервово шарпнувся, струснувши з обличчя бінокль, узяв Комеровського за лікоть. І з тим холодом погляду, який тут провіває поміж фамільярними жестами, мовив їдко:

— Ці слова до солдата мають, мабуть, казати те, що в безсиллі людина стає не лише собі шкідливою, а й перед чужим співчуттям нікчемною?

Проте Комеровський, ще фамільярніше, міцно відвіхнув його ліктем, не дав собі переривати:

— А ті люди власних нервів уже ж не мають, проростає їх один спільний і надміру вразливий. Одного вколи — інший, здається, крикне здалеку, хоч завданої образи й від відчути не зволить. До цього доходять у цій школі страждання. Отож мого стукоту у двері вистачило, щоб їх отямити з туману меланхолії. Задригався спільний нерв. Ось у другій, у третій, у четвертій камері гатять у двері щосили. Там наприкінці коридору хлопчисько був кремезний, але й міцний — ярославець. Двері тріснули. Та й мої були тільки що не непіддатливіші, бо я крізь виламані скочив просто на варту, саме в хвилину, коли, крекчучи: «Барине, май жалість!», він уже його в блаженному мруженні ока брав на приціл. Отож я його тією ногою від нар, як обухом. Упав. Так це й почалося. Як собі хочете — з нічого.

У загальному русі слухачів відчувалося похмуре несхвалення. Але Комеровського вже понесли спогади.

— Отож я з цим гвинтівочним стволом прискакую до них. «Маю один!» — кричу. У ту ж мить крізь прочинені двері просувається багнет, тож я його своїм — донизу! і обома руками за ствол. І замість шарпнути, як він сподівався, саме до нього! І так його власним прикладом у живіт: «Маю два!» — кричу. Цей ярославець, він один лише, свої руки довгі якось навскіс розставив, сказати б, до танцю. «Давай!» — волає. І в обох нас м'язи самі зіграли в якісь ритми шаленої надії. Що то означає така річ: зброя!… Тим часом як у наших усіх такі круглі очі, бо це так зненацька, у пробудженні з меланхолії й без жодних перспектив. Але відомо: для таких мить раптова — це також фатум, такий хвіст уразливих людей, миті неподатливих, найбільше потім пхає тих, хто цю мить викликав, їм накинув.

— Отож-бо й воно! Але бійся Бога: привід?! А при цьому ті товариші твої? Ти ж їх усіх на багнети, як на рожен, виставив, жінок, певно, не пожалівши.

— Таж силою їх не вів! Самі затялися.

— Там були й жінки? — перервав з урвистим глибинним віддихом голос Ніни.

Він похилив голову в мовчанні.

Вандина постать гнучка випростувалася на стільці, з грудей виривалося дихання у важких поштовхах зусилля; спечені, сухотні рум'янці виступили перед блиском очей. Вона силкувалася уявою опинитися там: і ставала тілом кволим — у дусі готова.

— Привід? — бурчав тим часом Комеровський у бороду, ніби лише тепер ставлячи собі це запитання. — Був і привід! Осередком віспи був той етап: каторжники хотіли вирушати негайно. Привід? Приводів завжди забагато. Баби їх виплачуть сльозами, статистики, як ти, цифрами. А мета?… Приводом завжди є душа, наслідком завжди жертва з тіла, вигоду збирають завжди довічні каторжники. Вони це називають метою.

— А кермом таких дій завжди є цей хвіст уразливих людей, захоплених миттю; хвіст, а не голова, — додав отруйно все той самий сварливий чоловік.

Аби за мить підняти в пальцях бінокль разом із подальшою реплікою:

— Не приводи, не мета, не народ!… У що ти власне віриш ще сьогодні?

Він змикнув головою:

— Завжди в тих, хто з усієї своєї натури так сильно мусить, що про успіх із долею не торгується! Для кого достатнім приводом є власна душа. Такі залишають і себе, і мету свою на дорозі для підхоплення чи потоптання іншими.

— Не зважаючи навіть, чи цим користь, чи лихо принесуть… «іншим»?

— Може, у глибині душі не зважаючи й на це, — пробурчав із глухою затятістю. — А осередки зарази є не лише на далеких трактах, і падає вона не лише віспою на тіла, а й знемогою на душі: ця віспа чути чужих.

Він відмахнувся рукою від подальших реплік, збирав у думках розпорошені людьми картини.

— Ну що ж: випростався я все ж таки, знайшов себе бодай ціною загибелі… А ті, наші, яким у першу мить страх очі розширив, кинулися відчиняти камери, а потім за першою думкою й почуттям хотіли потягти до чину, заагітувати — кримінальних, звісно. Туди теж і нас пхнули з моїм ярославцем. Привітали нас риком. Беремося їх розковувати. Аж ось цей богомолець із кутка не лише на собі ворухнути кайдани не дає, а й розчепірює руки над цією юрмою й ухкає: «Люди! вам душі в собі з гріха розковувати, а вони ж то сердешні…» І цілує ж це стерво власні кайдани. А цим собакам того тільки й бракувало: щоб їм їхній собачий страх сумлінням назвали. Тут не було часу на переконування. Отож я під перший постріл цього покутника. Шкода стало кулі: «Згній зрадником!…» А вони цього слова майже так само, як кулі, бояться — ці собачі душі, коли в громаді. І знову до нас прихилятися почали. Тож я їм: «Нащо вас матері на цей світ кинули, певно, не знає жодна, ледве яка з хіхіканням згадає, чому це сталося. Ви зате знаєте до решти, нащо народилися: найпаршивішим собакам краща доля випала. Введіть же матерям вашим таку штуку, що колись дізнаються, ніби народили — мало не плюнув у пику найближчому — героїв!» І дасте віри: саме ця остання, ця найнелюдськіша зневага схиляє їх до мене остаточно — умію я промовляти до душ собачих. Але ось у дверях стає офіцер і двоє зі варти. У цій наглій тиші напруги чуємо мову… лагідну: про те, як це люди гинуть, як це й його служба важка, як усім у світі доля тверда й однакова; а це ж до інтелігентних людей говорить. Солдатів тим часом усе більше в кімнаті: по одному, по двоє… А «інтелігенція» стільки нам у ту хвилину сказати тільки й могла: що хто за зброю вхопився, тому вже не до балачок, а якщо до таких промовляють, то лише для того, щоб за похилену голову легше вхопити. Отож я йому перериваю на початку: «Мій пане, нас усіх прислали сюди, здається, за те, що ми нікого слухатися не хотіли. Тож не тіште себе кращим наслідком вашої красномовності…»

Той і той зі слухачів сахнувся так, що аж із кріслом сахнувся назад, слухаючи з нервовою вже відразою цю задиристу бравуру одержимого.

Проте одночасно з цим їхнім рухом сплеснули раз за разом чиїсь руки. І всі, скільки їх тут було, звернулися в однаковому здивуванні до Ніни, вп'явшись очима в ті долоні, оплеском ще зціплені перед розпаленим обличчям. З-під її повік, досі все ще напівприкритих, а тепер ніби силою раптом розірваних, виблискували до людей маленькі, як горошини, злі, неспокійні очі.

Комеровський аж підвівся трохи, вдивляючись і кулаком загрібаючи в рот бороду свою й вуса.

З протилежного боку нависнув на ньому ще один погляд. Юнак із запалими грудьми й сухорлявим кістлявим обличчям, який з такою нехоттю споглядав був на Ніну, припав тепер до Комеровського анемічним страхом кволих сил. Жахом легкої до гарячки й уже завороженої уяви бачив він себе сам у цьому збунтованому клубочку безсилих під виставлених багнетів загрозою. Достраювався до хвилини, дотягував у грудях кволу струну волі: на тортурах фантазії з розпачливою затятістю дошукувався в собі міці. Перелітно каламутився жар його очей у несвідомо хитром зизі кудись убік, аби з тим більшою покорою підвішувати душу безсилу на похмурому погляді Комеровського.

І річ дивна, Комеровський це саме дихання гарячки й сапаві віддихи збурених слухачів ловив у розширені раптом ніздрі. Пам'ять, що женеться за подальшими картинами розповіді, розжарюючи згаслі досі очі, викривляла йому обличчя в посмішці косій, хитро-меланхолійній, ніби співчуття надмірного повній, а смутком і утиском життя самого так дивно збудженій. Маска якась чужа насунулася на це обличчя. Ось рука, викинута, здається, жестом випереджає подальший хід розповіді, а уста закричать, засичать чи засвистять у цю хвилину: «Ех! і… почалося!» Здавалося далі, що докінчить хід уже не дотеперішньою, чистою мовою, а своєю звичною, напівперемішаною з чужою говіркою, що з неї саме тепер барв і акцентів черпатиме, що применшуючи в розповіді речі страшні, підкреслить якийсь потворний у них дріб'язок, підкреслить його з насолодою, що докінчить розповідь уже не своєю, давньою душею, а цією пізнішою — набутою.

Він говорив далі.

І затамовувався віддих у грудях слухачів; той і той обличчям геть одвертався; сльози не підступали навіть до очей жіночих, ледве губи їхні затремтілі хлюпнули часом у спазмі ковтнутому; щось ніби вогкість підвалів середньовічних трусило шкіру не одному.

А коли розповідь скінчилася, залякані уяви слухачів блукали в тиші власним уже розгоном по всіх муках, жорстокостях і тортурах життя, свідчачи своїй владі почуттів кривду незліченну. Неодин упіймався тут душею як у пастку: розпеченому до білого співчуттю судилося розтопитися з такого роду афектами, а уяві з їхньою болісною потребою — в усіх потім царинах життя.

Тиша панувала глуха; переплавлялися душі у вогні чужому.

Тиша була німа, як безсилля, як смутку дно найглибше.

Порив товариський професора й гарячкове хадатайство коло його господині дому заглушила швидко гіркота вражень, якими він тут наситився. Розмов чоловічих слухав уже мовчки, дивлячись людям в очі випробувально над скельцями бінокля; для жінок ставав прикрим зі своїм монотонним усмішечком, захованим у волоссі обличчя, у перебільшеній, але короткій увічливості, найвиразніше підкресленого розсіяння. Поверталася йому на обличчя маска цієї своєрідної марнославності — наполовину мага, наполовину бюрократа, — яку по університетах здобувають разом із тоггою. Спостерегли це швидко й полишили в дутті. Жінки особливо розрахувалися з ним якнайшвидше перебільшеною в його поблизу легковажністю.

Опинився отже сам. Образ пані з довгим обличчям і волоссям, як бурштин просякнутий світлом, повертався попри все й накучував гідності. Професор присів десь у кутку й загрібав пальцями бороду показну.

Господар пильним оком упіймав цю відчуженість бажаного гостя, хай навіть і в такому ґримасі, як орнамент поважності в салоні. Тож залишив його на певний час, аби той прикрашав обраний ним куток. Лише згодом, побоюючись його втечі, заговорив про якісь нещодавно придбані ґравюри, про свою книгозбірню, затягнув до бібліотеки й надовго зачепив біля полиць зі старими книжками.

Ладнавши це, пан дому вислизнув деінде.

Покурюючи сигару крізь волосся на обличчі, професор сягав по все нову й нову книгу, аби з рухом приємно лоскотаної самовпевненості вертати на місце речі відомі, а ґримасом цікавості й ніби недовіри вітати друки ще не бачені. І за цим заняттям приємно собі муркотів.

Багата книгозбірня господаря була повна найрідкісніших друків раковських, олівських, берестейських, добромильських, могилівських, які походили геть з усіх тих кутків і країв Речі Посполитої, де колись працювали друкарські верстати, а нині кози пасуться або нишпорить темна людська мурашва.

Тішили його особливо ранні друки краківські, де на верстат переносилася, ніби з фоліантів монашою рукою написаних, тиха середньовічна ревність: книжки ці будувалися аркуш за аркушем у побожності деталей — як ґотичний собор. Де-не-де ґотика ще важелезна, у прикрасах і заголовках навіть романіка, але над усім — ніби новий подих, що знімає давній швабах з його натовпом, тесаною жорсткістю та ребусністю римського письма, — подих повітряності, перспективи, милої окові архітектоніки витав над усім цим: пломениста легкість Відродження, яка тільки-но провіщалася із Заходу. І так ось, з найкращого духу минулого зроджена, майбуттям, що вже йшло, неусвідомлено овіяна, у далекі майбуття свідомо ведуча, тріюмфуючою (triumphans) здавалася йому й досі кожна така книга; а що найпобожніше: з титульної сторінки історичної печатки віяло гордістю місця, яке дозріванням загального духу та захистом вільних грудей дозволило цим витворам людськості відбутися.

Напестивши так і очі, і пальці формою старих книжок, легкістю паперу й перґаментною міццю, інтуїтивною стильністю літер, багатою вигадкою прикрас та ініціялів, піднесений у собі цими враженнями аж до погідного розблуску всього обличчя, скріплений при цьому смаком і пахощами сигари, він повільно перейшов до сторінок змісту.

Адже ось потрапляли йому до рук білі круки, про існування яких він міг тільки знати: книжки, які, перейшовши до скарбниці европейського духу, вигинули вщент у місцях свого народження. Вигребла їх звідси шведська мітла, нищили нишком єзуїтські вогні, розвіювали по світу завірюхи останнього століття; а чого щури не догризли по горищах зварваризованих литовських маєтків, те виманила звідти у світи принада високих цін, які за ці шляхетські й монастирські смітники платять европейські букіністи. Нинішній їхній власник купував ці книжки, як свідчили примітки, у Лондоні, Лейпціґу, Петербурзі та Стокгольмі.

Але й ці кілька зернин, зібраних із так дуже розвіяного по світу житницького засіку, цей крам бібліофільських рідкостей мав на собі попри все — як мав би кожен інший, кращий чи гірший подібний збір — похмурий стиґмат безперервного втрачання посівного зерна.

У цю церковну тишу долітали здалеку безладно перемішані луни салонного гомону. Раптом убіг сюди якийсь фат у розкутості розхлябаних рухів, пошурхав між полицями, сам не знаючи, чого його сюди занесло, і невдовзі вискочив.

Вихоплюючи книжки з полиць навмання, блукав професор незабаром у цьому лісі. Ось минув швидко письменників Золотого Віку, у так званому Бароко натрапив на пишні олівські видання, після чого, приваблений зовнішнім розкошем видань Ґроелівських і пулавських, «Поляк», «Пилигрим», «Історія», вступив думкою в сенаторське коло постатей із постаментною ґестикуляцією та світлим поглядом доби Просвітництва — на цю нову хвилю світового припливу, яка, не досягнувши свого піку, завалилася в історичні вири, аби одвічну співпрацю духу в робітні людства та традиційний контакт із його майстрами по світу передати співдії зброї по Европе.

«Ось, — думав він, гортаючи пожовклі сторінки, — "Декади" блукаючого війська останніх лицарів без землі, які ведуть із собою по Європі, ще новій, і своїх труверів. Табірні співаці, перетворені після останньої поразки на бардів паломництва, залишили по битих шляхах Європи польські книжки з-під чужоземних верстатів усіх міст Заходу».

Перегорталися йому безперервно під рукою ці розсіви паломництва.

«А коли за розгромом сил, — міркував він над ними, — прийшло й розпорошення волі серед посвареної громади без вождів, коли на Сході лишився тільки знерухомлений тулуб народу, а по столицях Заходу гризлися його бездіяльні голови, коли ланки духовної спільноти вже навіть починали лопатися в народі, з бардів постали у Європі, ще новій, і останні друїди — "віщуни" свого народу.

І якщо тепер ось, — згадував у цю хвилину, — зведуть у Парижі пам'ятник одному з них, стануть, можливо, найкращі з чужого народу перед собором цієї заледве вгадуваної поезії, ніби перед друїдським храмом Карнаку, дивуючись хіба тільки величі віри, яка його збудувала, і символічним далечіням нав цього відкритого святилища, що ведуть від вівтаря кривавих людських жертв у бік сонця, яке сходить навесні. І згадають, можливо, слів цієї святині жерців, друїдів кельтських, записаних у кодексі короля Гоеля: "Три речі є необхідними: меч, книга й харфа". Ось меч, щерблений у власній потребі, розбризкався на захист свободи народів Заходу; харфа заграла для всього світу під рукою Шопена; книга, хоч і печаттю незрозумілої мови для чужинців замкнена, є все ж для них відчутно Законом душі народу, Ковчегом його заповіту з людськістю.

І, можливо, не один із так замислених згадає своїх часів "ВЕСНУ" та це слово "месіянізм", яке для одного народу, будучи скороминащою доктриною книжок, стало для іншого цвинтарем його жертв. Можливо, згадає ці десятки тисяч польських могил по всіх бойовиськах свободи Франції, Німеччини, Італії та Угорщини й запитає: яке це шаленство робило, за словами одного німця, "цієї шляхту генеральним штабом санкюлотів усього світу"? Відповісти йому може тільки потуга духовної влади друїдів у Європі, останніх "віщунів" народу, тільки вона здатна їм відректи, "чий це їх підхопив вихор і чиє рамено…"»

Та коли в цьому своєму бібліотечному роздумі, підсумовуючи мимоволі книжкові доляписи, став так ось на порозі сьогоднішніх днів, узяв несподівано в душу хрещення спірних думок:

«Чи це справді благословення для народу, що найвищий тон його творчості й останні перед світом вчинки відбулися за примхою часу через дух романтизму й містики? Чи не спрямовує це найкращих усе ще до минулого, роблячи з них рано чи пізно пугачів на руїнах, які повертають напівсліпі відгидливі очі від життя, ненависні кожному сьогоднішньому дню? Чи не призводить це до того, що саме найкращі не здатні вхопити в груди подих реальності й розігріти в ньому серце в доблесному темпі? Чи те, що було в найкращих свого часу, коли власна земля з-під ніг їм утікала, виривом до зірок — задля піднесення сил у людях, — чи це все, не розсіявшись плином цілого століття у буденність, не стало на тлі знерухомленого життя невільним розсадником омани, облуди перед собою — застою? Костеніло так Візантія: кормом душ протягом віків, під прокляттям — незмінно єдиним. Обличчя наймилостивішого Бога ставало у своїй суворості дедалі жорстокішим і дедалі менше мав спільного з життям людей.

Чи ж пак друїди наші, — повертався в роздумах, — усвідомили собі щось більше за те, що передали, і цю таємницю своїх ясновидінь промовчали, як це друїди чинити звикли?

І чи промовчали цілковито?

Чим же є цих вірувань Міцкевичівська Вульґата; потреба жертви з найкращих для відкуплення духу в інших — потреба Леґіону? Чим цієї релігії езотеризм, необхідність розвитку в неперервних смертях, а екстатичному окові видимих, ніби рух ангелів на Яковому драбищі у переродженнях духу в дедалі вищі форми? Чим перед тривогами над майбуттям загроза цієї метемпсихози: відкочування, пригнічення в найглибші низи життя кожної форми, яка в нестримному коловороті часів нового духу з себе не висилить?…

Віз життя угруз у пісках, а духам корм у істоті все той самий: з-перед століття! І одне все ще джерело ідеальних сил, яке має їх на ангелів перетворювати — на ангелів руху й жертви. Бо під цією мілкою й нікчемною поверхнею життя цей струмінь живе по душах кращих. У сентиментальній вразливості уяви екзальтованих покутують усе ще всі упирі та мари романтизму, а над цим шабашем нижчих прагнень — усе ще той тон найвищий тих часів: потреба жертви з найкращих для відкуплення духу в інших.

Оту святиню Карнаку зводила раса з такою силою віри, що за тисячі літ до того притчу Христову виповідала раменами чину: переносила найбуквальніше гранітні гори в чисті поля, розставляючи їх п'ятикратною навою в тужливому напрямку сонця, що сходить, аби цим шляхом щороку вступаючий Бог життя та погоди споглядав на плесо пласке в півколі скель: на зітеклий різницькою кров'ю вівтар людських жертв — для Нього, для Сонця!… Спливла на цьому вівтарі кров раси найкраща; сумні хворобливці духом і тілом лишилися тільки. Залила хвиля чужа».

Згасла сигара в устах професора, а її холодний попіл осипався на бороду. Зникло з обличчя погідне нещодавно розпромінення від вигляду старих книжок, легкості старого паперу, стилю старих літер. Важка задума лягла на чоло в напруженні розтяжних зморшок. І тільки виблуски очей, ніби іскри гніву в сутичках думок кресані, казали, що дух пригнічує олов'яна хмара сьогоденної дійсності.

І олов'яні хвилі безкрайнього моря буденної чужості, що затоплює життя звідусіль.

А в цій задумі якась книжка стара лишилася йому ще в руці, закладена пальцями опущеної долоні. Відставив на полиці — з пошаною чи нехоттю, сам у цю хвилину не знав — цю змуміфіковану головню згаслого вогнища, ніби в страху передусім, аби вона йому на порох і попіл не розсипалася.

«Vitae lampadae traditae (смолоскипи життя передано) — згадалися йому гірко Лукрецієві слова — життя смолоскипи, передані поколіннями одне одному».

— Життя? — повторив уголос, розглядаючись по цій суворій і штампованій занімілості часів, по накопиченнях полиць катакомбних під бібліотечним пилом.

Електрична лампочка під стелею змигнула, як ніби на тих самих дрітах гасили світло в інших кімнатах. Заблуканий у лабіринті полиць і цим зовнішнім враженням із задуми отямлений, чує, як у рівному трабі коней рушає легко з-перед брами останній екіпаж. Роз'їхалися вже всі. Залишився він сам тільки, забутий людьми в цьому лабіринті книжок.

Швидко приходив до тями, протирав здерті з чола окуляри. А перед засліпленими на мить очима постало в наглому натовпі образів усе це життя, яке він тут сьогодні споглядав: гамірне, ройове й пінисте лише на поверхні, а під цією збурленою оболонкою безсиллям ніби вражене.

І весь цей вир людських спілкувань здався йому заколотом величезної втоми, виснаженням усіх спонук громадського життя, стиснутого в затісні рамки, кублом штучних неспокоїв і на холодно створюваних подразнень, занесеною з чужих столиць великоміською гарячкою без вогню цієї гарячкової волі, яка те життя перепалює: безцільним, внутрішнім тлінням марних сил. «Кожна Візантія, — казав у душі, — у старшому поколінні лише муміфікувалася, а розкладалася саме в молодому, саме в тому, яке надавало їй удаваного руху на поверхні».

Коли нове змигання й спалах електричної лампочки змусили його попрямувати до виходу крученою дорогою полиць. Та в цю ж мить світло під стелею згасло; він опинився ніби серед темних мурів. Просуваючись навпомацки, мимоволі звернув короткозорі очі вгору, де висвічувалися в темноті — з першого погляду, сказав би ти, низка молочних ламп — білі бюсти. Він мав ці обличчя в пам'яті викарбувані з портретів у книжках ще юнацьких.

Понад затертими пітьмою книгами споглядало минуле своїм чином і віковим словом, які, минаючи книжки той чи інший спосіб, відбилися все ж печаттю незнищенною на душі кожній, як минуле дерева на своєму найнезначнішому зерні невидимим майбуттям відбивається.

Над засіком книг, затоплених у пітьмі, горять молочним рядом дивні лампи з людськими обличчями.

«Друїдів привиди білі», — подумав мимоволі.

І постала йому знов в уяві ця святиня Карнаку, збудована з гір, перенесених вірою. Ось серед цих брил із мамонтовими формами та потворно нетесаних стоять, ніби білі колони, друїди бородаті: і ті з мечем, і ті з книгою, і ті з харфою. А цим шляхом віри, у який весняне сонце завжди повертає, ідуть без кінця життя молоді, ідуть під ніж — ВЕСНІ на викуп, сонцю на офіру, для піднесення душ, що постали з болотяної безодні пригнічення.

Випав із розтулених уст професора холодний недопалок сигари, а його розсипчасті грудки осипали його всього, ніби попілець після масляної. У прилеглих салонах панувала тиша пустки та пересиченості.

На обличчі в безвість уже розвіялося це всмішене нещодавно задоволення перед формою старих фоліантів, легкістю старого паперу, стилем старих літер і цікавим нутром рідкісних книжок. Наприкінці своєї бібліотечної задуми, не бачачи книжок у темряві, він уже не дбав про них у думках. Перед очима душі стояла йому Арка тисячолітньої мови народу, а вній — книга на харфі.

І цієї харфової книги закон невідкличний.

Отриснувся все ж і, відігнавши привиди з-перед очей, а похмурі думки з чола, шукав виходу з лабіринту полиць. А коли нарешті з-за їхніх кручених стін вибрався, перламутровий світанок привів до тями його очі; а слух, у тиші зосереджений, розвіяв раптовий щебет за вікнами. Займався ранок. Ось перший промінь уже крізь шиби пробивався, у вир і прудке кружляння кидаючи світловою смугою бібліотечний пил. А коли за цією їхньою нестабільністю в сонячному золоті спрямувалися очі в глиб кімнати, він зупинився мимоволі.

На шкіряній подушці біля канапи, напівстоячи на колінах, ледве підвівши голову над сплетеними руками, сумувала тут наймолодша з бачених сьогодні жінок: сказав би ти, заглибилася вона в занадто довгу молитву, збиту наприкінці недоброю думкою.

«Ось і життя!» — подумав під ці щебетливі за вікном звуки радісного безладдя і під це прудке, повне розпатланої нестабільності кружляння сонячного виру довкола цієї дівочої голови.

Вийшов урешті. І знову в темряву ступив. Штори на вікнах були тут ще не підняті, а світла згашені в люстрах. Запах змішаних парфумів, пил і задуха, ніби від людського поту, висіли тут у повітрі під єдиної свічки ніби стрітенським полум'ям.

Він почув з іншого кінця великого салону чиєсь кульгання, нерівне, важке, з важким сапанням, і перш ніж устиг роздивитися, помітив на протилежній стіні велику тінь у потворно перебільшеному русі руки та ґесту. Під жовте миготіння свічки митусилася ця тінь на стіні, як стрига, а коли рамено з палицею викинулося вгору, сягав їхній видовжений силует аж ген на стелю. Та ось зсунулася раптом ця тінь зі стелі, зменшилася на стіні, почорніла ще більше й ось викарбувалася раптом орелячим профілем згрубілої голови, звяленої в напіввідкритий дзьоб. Чути кроки кульгаві та муркотіння старечої балачки із самим собою. Щось ніби приклацування цього дзьоба чи то сичання глузливе.

Глухий, замкнений у своєму світі минулого й роздумів, наче мушля, цим блуканням уночі та раптовим пожвавленням у глушині, ніби таємничий кіт — стрига і упир минулого, снував дідок у попоминальній тиші салону, що ще недавно вирував життям.

Ось він стоїть, розставивши ноги посеред кімнати, спираючись обома руками на виставлений уперед ціпок, зігнутий у спині, гордий головою, чий пташиний профіль затято вирізнявся на тіні. І довбе палицею з упертістю дятела в глухий килим.

— Прийшло й на вас! — чути в цьому сипучому белькотанні. — Прийшло! Війна це завжди розпочинає… По всій землі вашій піде!

Над цією пташиною головою, що тремтіла на сухій шиї, усе ще гойдалося під стелею коло світла, а всю постать омивав жовтавий німб, що безперестанку миготтів у спалахах та згасаннях свічки, — сказати б, це уперте биття душечки в старечому тілі.

«Оце так життя!» — повторилося професорові механічно, як це книжникам зазвичай насуваються такі пасивні констатації перед лицем дійсності. Заледве визирнувши з лабіринту бібліотечних полиць, він сплутав враження: це повільне згасання світляного диска над чолом дідугана та той сонячний вир над головою наймолодшої тут дівчини здалися йому ніби двома смолоскипами життєвих сил на обох крайках змарнілого тут життя…

Злий на рипіння власних кроків, він обережно відступав до найближчих дверей.

Але й тут зупинився на самому порозі. Окреслена припорошеною, цегляною загравою міського світанку, бовваніла в вікні чоловіча постать, наче на полум'яному екрані. Овадлива й кремезна, спиною до шибок повернута, з обличчям, стертим для зору проти цього блиску, вона дивилася лише перед себе кутастою головою та скісною пов'язкою на чолі; а на цьому бандажі — професор зсунув на чоло окуляри й мимоволі роззявив рота — засихала просоченим згустком пляма крові.

Він казав щось углиб кімнати. Слухали його з темного кутка під піччю великі очі: на низькому стільці, хусткою та ліктями зібрана в собі, зависала поглядом на його устах постать жінки, що визирала зі свого закутування кістлявим личком із запалими скронями та гладкою завісою волосся. Втома безсонної ночі фарбувала її щоки гострим сухотним рум'янцем.

— Оці наші нинішні надії на них тут! — фркали під вікном. — Аякже! Сипнуть грошима, маєтки віддадуть лише тому, що кільком заповзятоголовим мариться нова ера з тривоги цієї війни. Особливо вони тут переймуться чим-небудь!… А нашим доктринерам протягом року лише щось повторюй, на другий рік присягнуть на це, як на символ своєї віри. З війною це розпочнеться. Зараз! — фркав він. — Само зробиться. Нервами зробиться. Робітники. Ну саме так! ну саме так! — нарікав він зневажливо. — Ці студенти-вагабунди та амбітні недоучки з четвертаків відчувають лише цю запальну невротичність міського натовпу — самі з таких же! «Душа народу» — бо це в них душею називається!… Пам'ятаєте, як той Єнджей Нємста з Кентів прийшов до нас уперше, як у дверях непотрібно із сільської звички голову гнув і ногу піднімав, ніби поріг хати переступаючи, і як у той наш сленговий ґвалт виголосив від порога, сам собі цим приходом до нас урочистий і ніби єлеєно спокійний: «Слава Ісусу Христу». І тільки один кравчик заїкуватий порвався був із місця, задивившись на ту хлопську сукману, давився, давився язиком у роті й вихопив раптом у вогні всього обличчя: «На віки вічні. Амінь». Отак ці дві окремі «душі» привіталися при нас. І саме від їхнього зачеплення почуттями йшов ніби спокій у вогні, лад у тривозі й витривалість каменю. Зміцнювалися при цьому й наші душі, але це вже інстинкти нам це чинили, що йшли на підтримку нервам — не серця, не голови.

Обличчя, заховане в кутку, слухало його з жіночим завороженням віри: кожне слово вдаряло, здавалося, у ці груди й протікало наскрізь крізь кволе тіло. Ці його тверді роздуми, які вона вбирала в себе, чи то свіжість ранку струшували нею раз у раз, як осикою.

У цьому побенкетному обважнілому повітрі, де з цигарковим димом і запахом страв змішувалися ще жіночі парфуми й піт, луна їхніх хітливих теревенів та шелест шовків, у цю світанкову годину з'явилися йому, ніби непроспаній голові, вирослі з-під землі попоминальні упирі.

Вимела пустка переситу танцювальні та бенкетні пари. Залишилося цих четверо.

І пульси скронь повторили йому раптовим нагадуванням нещодавні думки:

«Vitae lampadae traditae» (Передано смолоскипи життя).

Частина третя

Не підводячись із колін, мимоволі вслухаючись у це раптове пташине щебетання надворі, Ніна не відривала рук від обличчя, боячись ніби побачити ясний день. Коли в гамірному перед цим салоні запанувала передсвітанкова глуха тиша, а все, здавалося, у нори сну сховалося, дихає вній та сопе скоєне зло, як кажан, якого заскочило сонце. Блідо й невиразно пригадувалося їй усе, що поза цим сьогодні тут відбувалося: це оголошення війни, ходи та бешкет на вулицях, той поранений, якому вона перев'язувала голову, гості з передпокою, бачені через замкову шпарину, потім розповідь якась страшна й її палахкотіння обличчя, таке для неї самої несподіване, яке тих людей так здивувало; раптовий вир речей великих і чужих, у яких вона втопила так успішно відштовхувані спогади, аж до цієї хвилини самотності, у якій скоєне зло за горло її вхопило й зупинило спогади лише на одній хвилині.

Нещодавня риска сваволі, цікавості й зухвалого пориву по черзі врізалася в цю хвилину у втомлене обличчя твердою рискою, відчутною, як біль. Долоні вперто зтирали з обличчя ніби липку огиду до себе, коли безперервне нагадування однієї хвилини минулого вечора холодним острахом пробігало крізь усе тіло. А ця смуга світла, яка крізь пил і задуху цієї ночі лягала їй на голову, ніби дотик теплої долоні, породжувала в ній глухе відчуття, що з цього виру й людського рою стільки лише залишилося: важкість її серця й безпорадність голови.

Почувши шелест суконь, вона зірвалася з колін: напівпритомна, засліплена сонцем, похитнулася, мов п'яна.

Лише після тривалої хвилини вона орієнтується, що це Лена, яка мала її сьогодні в себе переночувати, стоїть біля неї, гладить її по голові й розпитує про причини застиглих в очах сліз.

Вона надулася перед цією недбалою ніжністю й ласкавою поблажливістю жесту: відчула в цьому інстинктивно ову, швидко надбану заміжніми жінками, тілесну мудрість з її скептичною поблажливістю до дівочих метань. І все ж пересичений спокій її зрілих форм передавався ніби через гладячу долю. У тілесному подиху жіночої долі спрощувалася якось спокійно вся загадка життя, а нещодавнє пригнічення перетворилося на ревний неспокій і залякану безпорадність, раді притулитися пасивною думкою бодай до чужого щастя.

Лена вказала їй кімнату для нічлігу й повела тим часом на коротку балачку до своєї алькови.

Але на порозі обидві зупинилися здивовані.

У наче заснуваній серпанком позолоті ампли стояла Оля, загорнута у свою ротонду. На піднятому комірі та блідому обличчі, ніби в подвійній рамі в тон стертої білизни, пульсували її жовті очі своїм безперервним неспокоєм. І зупинили обох жінок на порозі німим запитанням жаху. А помітивши, що її зустрічало тут лише здивування, вона вмить стала гіркою.

— Як гадаєш, Лено, — мовила вона, заплющуючи повіки якось болісно, — як гадаєш: якби так деінде у світі, в іншого народу, між інших жінок?… Адже така звістка вириває у жінок із серця… ну, це останнє!

— Про що ти кажеш?

— Про війну.

— А-а, так!

— Тож ти навіть не подумала про те, — казала вона, усе ще не розплющуючи очей, — що вони йдуть, ітимуть тижні, місяці, роки, може, під твоїми вікнами в глухих маршах — на безвороття.

Ніна важко засапала.

— Хто саме? — спитала Лена їдко.

— Ну: чоловіки, брати, коханці…

— Так зазвичай кажуть у таких урочистих випадках. Тільки вся велич цього навряд чи на нашому боці. Вони йтимуть німо й тупо. Що інше можуть дати їм жінки? А наші чоловіки? — засміялася вона. — Якщо комусь із них призов справді загрожує, — почала недбало махати рукою, — викрутяться, вишахрують із цієї халепи, аби цією ж фатальною картою зіграти, може, невдовзі на свої прибутки й доходи в брязкуті чужої зброї.

Тут Ніна звела на неї здивовані очі.

— Ти кажеш так, ніби хотіла б…

— Бути вдовою передчасного героя, дати спалити себе на вогнищі разом із його конем і бути похованою втрьох під таким великим курганом. Заспокойся, моя люба: я не маю таких мрій. Я лише хочу сказати, що наші чоловіки, зрештою, так слушно розважливі й викрутливі в мирній війні, дають нам веселу науку гнучкості. Не змарновану. О ні!

Вона недбало кинулася на ліжко. З подальших напівслів скоріше та замовчувань Олі обидві швидко дізналися, що той молодий музикант, який її тут шукав, отримав був кілька днів тому якесь військове оповіщення, якому не надавав особливого значення: отже, виходило, що й він муситиме йти на війну. І, схоже, саме його вона сподівалася застати тут ще. Обидві жінки, знаючи про цього пана Танського, з яким вона вийшла й від якого, ймовірно, повертається, поглянули на неї з блиском переляканого здивування за це дивне переплетення почуттів одного вечора. Під цим їхнім поглядом вона загорнулася, уся тремтячи та бліднучи ще більше, а вузесенькі долоні, висунувшись із хованки ротонди, простяглися, як тремтливі щупальця, до обох скроней. Тріпотіло в ній серце, і ця нервова дрож почала невдовзі насичувати саму атмосферу. Її величезні очі здавалися все ще здивованими, що все довкола так спокійно, ніби нічого не сталося: було зрозуміло, що збаламучене в собі існування хапається всією силою уяви за звістку про велику подію в сподіваннях, що ось світ перевернеться, життя зміниться, душа із собою впорякується й оновиться в чомусь невизначеному.

Її подруга тим часом, витягнувшись горілиць, погнала свої думки. Заклавши під голову оголені аж до пахв руки, вона задивилася кудись блукаючи.

— Ха-ха! Цей полковник! — коротко розсміялася вона. — Бачиш, я вже була розпочала воєнну рапсодію й вдарилася чолом — у сміховинність… Але чого ти так на мене дивишся, Ніно? Очі такі округлені, запитальні, і ці сльози все ще на них застиглі. Ну, дурненька — що з тобою? Іди сюди до мене, присядь.

— Я тебе зовсім не розумію!

— І це тобі зовсім не потрібно, дитино, для щастя.

— Тільки сумно мені страшенно. І за себе, і за Олю, і за тебе…

— То поплач собі трішки. Тут! — казала вона, схиляючи її голову до подушок.

І Ніна не змусила себе довго просити, бо заледве торкнувшись чолом пестливого пуху, вибухнула рясним на сльози спазмом, безпорадно затремтівши, виплакуючи щедро в подушки весь сьогоднішній душевний розлад.

— Дивись, твої «нерви»! — звернулася Лена із докором до Олі. І зовсім не намагаючись заспокоїти дівчину, погладжувала її по голові, ніби кажучи: «Виплачся, виплачся!» І так її пестячи, не переривала своєї розмови; лише підвищувала голос перед тими спазмами.

— Не знаю, як би там було деінде у світі, серед інших жінок, знаю лише, як у нас мусить бути. Саме так! І якби мені разом із тобою теж заманулося розплакатися, ми оплакували б, мабуть, насамперед себе… Ну, годі! — звернулася суворо до Ніни, трусячи її за плече. — Годі вже!

Тоді й Ніна вирішила незабаром, що вже годі, і простягнутою назад рукою попросила хустку, щоб витерти сльози.

А Оля, перебравшись тим часом безшелесно, як тінь, у куток ліжка, біля їхніх ніг висвічувала свої жовті очі, як та сова, і раптом глухо заукала.

— Інші були б ми всі!… інші!… інші!

Хоча в цьому бракувало будь-якого «якби», Лена легко зв'язала це з попередньою думкою:

— Сильніші, справжніші! — додала вона.

І водночас, бачачи, як озирається Ніна, звернулася до неї лагідно: — Там, серденько, дзеркало, іди, поправся після плачу.

— Вони є, наприклад, сильніші й справжніші перед собою, — укала та своє.

— О, ля! ля! ля! — відмахнулася вона обома руками.

— Яке тут у тебе все елегантне! — озвалася Ніна співуче з кімнати перед дзеркалом.

Вони мимоволі розсміялися.

— Не глузуйте з мене!… Я це так собі: для відволікання думок.

— Твоя правда, душенько! Ми всі отак безперестанку відволікаємо думки від себе і не лише від себе, а й від цих об'єктів чоловічої статі — до речей і дзеркал. Звідси Олині «приклади» кажуть про нас, що ми елегантні… Сідай-но тут, а краще влаштовуйся зручніше.

Але вона цю цікавість, перенесену в очах з-перед дзеркала та розкошів усього оточення, перенесла косим допитливим поглядом на ошатність негліже своєї подруги, на його барву, ніби згармонійовану з туманно-фіолетовим світлом у кімнаті, на ці її рамена, білі мов сніг, закинуті під копну волосся, що в цьому півмороку ніби світилася. Вона вигинається недбало, під легкою тканиною свого вбрання обрисом потужних форм майже видима і на просілому пуху мов скульптура тверда й опукла. Задивившись угору, вона ліниво дихає торсом, ніби з мармуру тесаним, і розкритим майже до самого погруддя. І попри все це вона здалася їй саме зараз ніби мало тілесною: занадто вже величною чи суворою у своїх великих формах. І їй згадався несподівано її дідо, той сивий майор за столом, а потім похмурий брат, який двадцять років був на тих «безвороттях». Злостива думка підкинула в цю хвилину заскорузлі бакенбарди барона з риб'ячою гримасою губ. І в ту ж мить від раптового шоку прокинулася в пам'яті чута сьогодні тут розповідь про самогубство Войди, просто в сусідньому покої. Вона дивилася на подругу з похмурою вже недовірою.

Та тим часом не розплющувала повік, женучи під ними свої сьогоднішні муки. Її нервова дрож вібрувала в ній усе ще нерівним ритмом пульсу, йшли ці таємничі струми нервів крізь світло чи повітря, вдаряючи в зледачілі й пухом зігріті тіла тих жінок.

— А вони тим часом йдуть, — пролунало знову глухо, — по хатах, піддашшях, четвертаках збираються на свої безвороття. І не один із них не витримає на собі цього «навіщо?» — до чужих людей у межі під їхні кулі йти не схоче й віддасть перевагу сам…

— Заради Бога, пані — замовкніть, прошу!

З Ніниних грудей вирвався несподівано цей геть чужий голос: на цілий тон нижчий, грудно глибший і ніби на довгі жіночі роки доросліший.

— А-а?! — схилилася над нею Лена. — Тож і ти, біднота? Тон був аж занадто промовистим.

Вона вислизнула з-під її руки й сховала обличчя в подушках.

— Хм!… Я навіть не питаю, за ким. Маю сумне враження, що лише нерви й уяву мала б тобі поберегти Оля. В іншому разі ти не була б, мабуть, зараз тут, між нами: а там! — де завгодно, біля нього. А потім: бодай за ним.

— За маркітанткою, — втрутилася Оля з такою несподівано тверезою заувагою після нещодавнього котурну воєнної плакальниці.

На ці слова Лена пружно піднялася й, опустивши ноги, присіла на ліжку.

— Хоч за собаку, якщо не можна інакше, — мовила спокійно, але з таким стиском щелеп, що кожне слово пробивалося повільно й твердо.

Цей її несподіваний випад дуже спантеличив обох дівчат.

— І собаці не дозволять.

— Але жінці, коли вона затядеться на своєму, заборонити не можуть і хрестом позначити мусять — червоним.

— О-о!…

— Мати моя йшла за батьком у ті ж краї як собака — за його скованою ногою.

— Це зовсім інше! — боронилася Оля з похиленою головою. — Бо ти ж погодишся, що ці атрибути та знаки «сестринства» для… козаків? Ну, ти ж, мабуть, розумієш? А крім того, ти сама казала: пасивні, німі й тупі від примусу. Яку ж силу почуттів це може в нас запалити?…

— Отож Бог милосердний позбавив нас, нинішніх, цієї здатності любити. І дав нам натомість допитливість, уяву, екзальтацію та нерви; а через надмірну щедрість — ще й самозбережувальну обачність, її гнучкості вчать нас чоловіки… О, я насамперед про себе кажу, — додала вона різко; але, помітивши, що ця її щирість знову занурює Олю в нервове заціпеніння, поцілувала її для заспокоєння.

— Ну, ми ж між собою можемо бути цілком щирими… Поглянь краще, як Ніна на нас дивиться, ув'язнивши плач за закушеними губами, — бо очі не мають часу: очі ловлять слова на чужих вустах, а думка мотає й мотає їх довкола своєї затаєної муки. Ну, чого ти, затворнице, так усе?

— Нічого.

— Так тихесенько? От що я вам скажу на втіху. За давніх часів, під брязкіт зброї та в бурях пристрастей, розпачували жінки по готичних костелах: «Прости нам, Господи, бо ми любили так сильно!» І Бог тих жінок, які любили, бував немилосердним: скільки звідси тужливих балад і легенд у прекрасних віршах, якими живилися по замках уяви жінок, власні, мов пахощі квітів. Нам, нинішнім, випадає зітхати по альковах: «Прости нам, Боже, бо ми такі нервові». І цей Бог нервових жінок виявився… добродушним. Походять звідси хіба що, брр! потворні балади пліток, якими живиться сморідна, як риштаки, уява міських натовпів. Цього остерігайтеся, дівчатка мої: зачиняйте вікна від вулиці!

Ніна знову лежала обличчям у подушках і стискала скроні обома руками.

— Чи до добродушного Бога треба молитися нервами?

— Ні, кмітливістю чоловіків наших.

— Ох, усе це — богохульство слів, сміху, допитливості й безтурботності, — і жаху, можливо, ще: все, що я сьогодні лихого вчинила! Я, мабуть, навіть думкою не згрішила, бо думка…

— Спить тим часом.

— А лихі вчинки наші, — глухо втрутилася Оля, — це тільки богохульство щодо почуттів, бо почуття…

— Дрімають ще.

Тут Ніною стряснув той раптовий холод жаху, що завжди повертався зі спогадом про ту єдину мить. І, зірвавши з подушок, постала на коліна.

— То навіщо? То звідки? То чому те сталося?! Це ж усе таке жахливе, що…

— І чорт не збагне, і Бог не згадає.

Ніна ридала під дзвін приглушених долонь. Оля затулялася в собі, згорталася, як актинія, а ручки вузесенькі на худих плечиках сягали зболених скроней, мов щупальця тремтливі.

Вона притягла їх до себе і обійняла обох руками:

— Ну, цитьте, дітлахи! Цитьте, бідолахи мої. Бувають, щоправда, обачніші за вас, але не обов'язково кращі. А ті справді кращі… Утіштеся: такі смутки часів для тих, кому доля не забезпечила зросту й випасу ялівок. Тільки одне, Олю: нам дуже не личать військові рапсодії; нам випадало б радше складати оливині гілочки добродушному божку миру… застою! — додала вона, важко опускаючись на подушки.

І тільки тоді схопилася за голову.

Вони замовкли надовго, в окопах зусібіч стягнутих подушок розкладені на великому ліжку Лени, як на килимі. Уздовж часу котрась підводила голову, але непевні слова падали назад у груди та роздуми. Тільки Олині натягнуті нерви не витримали на собі тягаря мовчання.

З гістеричною запеклістю повертаючись коловими бездоріжжями уяви все до однієї думки, вона почала повторювати своє:

— А вони тим часом ідуть. У цю ж мить: там, на челядній, де той музикант. Я знаю! Я бачу просто! — казала вона, примружуючи повіки. — Готується в дорогу, прибирає минувшину вбогу серед мотлоху злиденних меблів. У смітник надій, лише розпочатих справ, пам'яток, може, якихось, розпалося в цю мить усе життя перед цим блідим обличчям, на якому призначення викарбовує в цю мить чорний хрест загибелі. За що? Ісусе Маріє, за що?… І навіщо?

А коли ці тонкі й тремтливі пальці натиснули на розболені скроні, тоді розгорталися очі під цим болем, собі заподіяним. І дивилися своїм жовтим блиском, наче п'яні: сказати б, не до кінця приведені до тями з побачених далечин у напівсвідому реальність.

Лена обачно підвелася і, наблизившись до неї, міцно вхопила її за плече.

— Покинути ці думки, — казала суворо, кладучи їй водночас прохолодну долоню на чоло. — Ти нам тут готова ще якимсь нападом закінчити… І що ти там бачиш усе під цією повікою, що дрижить?

— Усе те саме, від миті тієї звістки.

— А саме?

— Кров.

Лена струснула головою.

— Усюди! — шепотіла та, лежачи під її рукою на подушках із очима все ще примруженими; губи дрижали корчево, обличчя бліде, як хустка, а кожне слово, здавалося, завдавало муки. — Усюди! — повторювала попри це. — На вулицях, коли я йшла: калюжі червоні, густі… На мурах хлюпнуті плями… Прийде кров далека… Бризне на мури… Усюди!… Літає!… Буде!…

— Що ти мелеш?… Перестань мені негайно!… Ти б у цю мить і віщункою бути могла, — зменшувала вагу вона умисно тоном тим недбалішим, чим химернішою здавалася їй у цю мить ця дівчина. — Тільки довкола таких віщувань мали б відбуватися хіба що дикі брязкоти мечів і щитів.

— Завжди однаково дикі.

— Чоловіки, коли зі зброєю? Можливо. І хто знає, може, й ми завжди однакові тоді чуйністю неспокою, передчуттям. Може, те, про що ти тут казала нещодавно, це останнє на дні жіночого серця і є саме тим, що в цю мить відчуваєш ти. Тільки що для цього треба мати серце звихорене, розтрощене розбратом до того дна останнього. Розірвали тобі душу за тіло в таку аж потворність перечутливостей. Кинули тебе, бідну, у ці м'які, гадячі лапи неврозу. Не давайся цій марі. Бо це справді мара є. Веде, Бог знає куди. Аж думкам страшно.

Цей струмінь опанування себе, що плив із повноти здоров'я та сил її міцних форм через долоню на те чоло розболене, почав ніби змагатися з нервовою дрижачкою, яка вибивала майне що іскрами з тієї голови. І дійсно, її життєвих сил згуртованість і внутрішній лад перемогли швидко химерну мару гістерії. Оля почала обидві її руки притискати собі до чола, очей, класти їх плазом на тім'я. Вона дозволяла на це з байдужою огидою, розуміючи інстинктивно, що будь-яке зміцнення може ввійти в такі драглі лише в переливі сил чужих: що на ці каліцтва душевні прикладання долоні міцної є єдиним катаплазмом.

І дійсно, та заспокоїлася незабаром цим підкоренням своїх сил розладнаних, утихомирилася, звісно, на свій лад: у виснаження радше, ніж у лад.

Тоді в Лені гору взяла огида: вона стала твердою.

— Аби ти нам тут не поверталася все до тих самих справ, що катують твоє сумління, волію тобі сама докінчити розпочаті рапсодії. З отим тупим «за що?» і похмурим «навіщо?» потягнеться перед тим блідим обличчям і твого лиця видіння… на розвагу! Скільки варті цілі, стільки ж і розваги, казали мені колись. Думаю, що ми всі маємо до роздачі стільки ж розваги сердечної, скільки ти в цьому випадку. І так само справжньої. Але на наше виправдання: на так само хоробрі й самостійні їхні цілі.

Вона урвала, щоб пройтися кімнатою й поправити водночас розпатлане волосся. Але крок її ставав при цьому дедалі повільнішим у напливі думок. Вона присіла на край ліжка і, напружуючи донизу сплетені руки, роздумом злегка розколихана, казала глибшим тоном спогадів:

— Скільки варті їхні цілі, стільки ж і наша для них розвага. Хто діє під примусом, того прокляттям є те, що він плекає в серці фальшиві втіхи, як той, хто діє нечесно. Так мені казали. І аж до кінця! Бо коли життя увірветься, збрехана серцем примара заплющує йому очі й цілує вуста бідні… Зрештою, це не мої думки й навіть слова не мої, тільки напам'ять майже вивчені у спогадах ночей безсонних. Хтось, кого забути не можу…

А перед чуйним поглядом подруг вона повторила останні слова з викличною майже силою:

— Хтось, кого забути не можу… хотів мені дати в душу ту віру, що вартість життя і смерті нашої стоїть у зв'язку далеких Божих призначень від сили почуттів і глибини пристрастей наших: що вони взаємно в небо підносяться і перехрещуються в колі життєвого руху. «А трапляється в історії, — казав, — що зупиняється це коло в безсиллі…» Так казав. Пам'ятаю все!… А коли це коло де-небудь у громаді людській стане, тоді візерунчастість життя нашого, хоч для очей звичайних здасться такою, як усюди у світі, а все ж кожна цієї тканини ниточка забарвлена в облуді перед собою, у лицемірстві сердечному. «А тоді, — казав, — вам, жінкам, висихають джерела: всі ви тоді однакові, над каламутними джерелами штучних своїх почуттів, злиденного їхнього життя і жалісної їхньої смерті».

Такі мені сумні науки давав. Тож, заслухана всім переляком душі, я питала: які сили зможуть розчаклувати неправдивість почуттів, фальш життя і безрух його? Казав:

«Було колись, за тисячі років, існування людей таке застигле між життям і смертю, що донині лишилися нам ці живі у смерті мумії. І ця замара душ змусила тоді наймудріших уперше в історії світу замислитися над таємницею руху людського життя. Що вигадали, було тоді прокляттям покрите. Тільки в єгипетській десь гробниці таких роздумів залишили дивний образ: замордованого бога, з чийого серця виростають колоски посівні: відновлення життя… А потім, — казав, — через подальші тисячі років, коли життя, виснажене у своїх силах, стало знову в безруху, з'явився людям Бог інший — замордований на хресті — з'явився людиною. Тож відтоді це було вже не таємницею сил духу, а знанням про неї: вірою! — Так казав. — А коли через нові тисячі років в іншого знову народу рух життя ставав і ставав постійно, а Бога не було, тоді люди з вірою тією шарпали, шарпали раз у раз коло безруху смертю своєю. Тоді була велика справжність людських почуттів і поважна вагомість життя і смерті: був рух!…

А тоді джерела ваші жіночі напували почуттів і пристрастей потугою!»

Так казав. Таку мені криницю на піску життя мого копав. І не для мене тільки. І так зайнятий…

Вона запнулася в подиху такому глибокому, що дівчатам здалося, ніби той жаль глибокий хіба в жили її з грудей розлився, коли, попри все спокійна, вона закінчувала за мить.

— Так зайнятого в оній криниці я сама присипала піском мого життя!

Вона відійшла в глибину кімнати, куди не доходило ані світло лампи, ані наздогнати її не могли запалені слуханням очі дівчат. У морок віддалі помітна була тільки висвітленою плямою напіврозпаденого волосся, з яким поралися плечі білі. Вона вхопила з кутка якусь хустку темну й оповилася нею вся, ніби посоромившись раптом цієї пишності волосся, цих плечей нагих, цього дихання тіла від грудей неприкритих і свого вбрання барвистості.

І так розчинилася в темряві кімнати, сама в тінь затерта.

Аби за мить відновити знову в цьому примусі під навалом спогадів:

— І того вечора я це саме, я сама, як той збреханий серцем вид розваги, заплющила йому очі й поцілувала вуста холодні, — задрижало коротко в похмурому спогаді губ.

Тим дивнішим і ніби розчарування несучим здався дівчатам після тривалого мовчання голос її, ніби в собі затятий і гордий:

— Зрештою, я не дам зігнути себе навіть і упирам. Чим гіршою почуваюся, тим запеклішою мушу бути: от, цим жіночим порятунком себе самої від себе. І думаю тоді: може, усьому винне було те, що я народилася такою, яка радше як пес за скутою ногою піде, ніж птахом за чужими крилами полетить. І не впаде, не впаде занадто швидко у фальш життя, уже потім — більше ніж будь-коли — неминучий. Бо мені ці шляхи зоряні кожен день життям усміхненим гасить. Мій чорт тверезості шепоче мені тоді до вуха: «А ці виряджання марень на зорі чи не відбуваються вони також тому, що життя стоїть зупинене? Там шляхи вільні!» Особливо для тих, хто є саме як ці мумії навпаки: мертві в житті загальному цим безсиллям своїм власним. А що високо замислене, те гарно мовлене, що їх до сліз щастя зворушує, чи має це справді давати життю… силу й гартунок? А так мріють вони все ж. Чи бува оці ниті їхніх саме найвізерунчастіших тканин не забарвлені в лицемірстві щодо життя? І чи це їхнє джерело нас… дітей безруху — не напувало занадто довго найтрагічнішим лицемірством серця? Особливо нас, жінок? Чи ця неправдивість наша й оточуючого життя не походить і звідси? Романтичні ми тут усе ще буваємо, коли трапиться, що душею прокинулися, — ох, і як дуже запізнілі щодо світу всього! І в якій жалісній карикатурі того, що було колись! І в якій неминучій, може? Видихана сила вина старого в отруту мимовільну для душ… Думаю часом: чи це не було йому отрутою власною, яку він зготував, а я йому подала?

Та в ту ж мить зламався її голос у непевності: вона замовкла. Щоби після тривалої паузи продовжити глухо, здушено:

— Богохулю пам'ять потворно! Відкидаю на нього, як каміння, ледь навпаки повернуті, найгарячіші дарунки його слова. І стільки тільки сили в моєму жіночому мисленні.

Ті дві з трудом охоплювали вже її думки; з тим більшою зосередженістю слухали цього голосу, що доходив із темряви кімнати. Дивним аж до неспокою ставав для них цей сповідний тон душі, що шарпався в полярних суперечностях, ніби відкликаної туди, у темряву — з оцих розкішних рамок її жіночого тіла. Слухали:

— Богохулю. Пурпур марення, зірваний із жертви, повертаю навиворіт глузду й украшаю ним тілесну тверезість жінки. Кожним вчинком моїм удень це роблю. А в самоті стою під ганебним стовпом його погляду, у якому оселилося моє сумління. І питаю — от, як зараз: «Чи правда це, що я пішла б за чужими тачками?» Відповість: «Брат твій був там двадцять років; чи думала ти про нього багато?» — «Дитиною з цією думкою зросла; не знала майже перед поверненням. Зрештою: чи брат це? А я як жінка питаю. І не для того, щоб робити це хотіла, а щоб знала, якою є! Чи пішла б я за кимось — люблячи?» — «Чим? — відповість мені, — допитливістю, уявою, екзальтацією, спогадів муттю, тіла вогнем? Недалеко заведуть — вони завжди ведуть тільки в коло без виходу. Усі ви сьогодні однакові в цьому заклятому колі штучних почуттів, злиденного їхнього життя і смерті жалісної…» Так я ось блукаю тепер сліпа там, де мене покинув: у пошуках справжності своєї. І питаю, як тоді, у гробницю кидаю питання давнє: «Які сили зможуть розчаклувати цю зароджену фальш почуттів і життя та їхнє безсилля?» Відповість мені: «Ось дав я тобі, жінці, сумління руху. Може, з якихось сердець післягробових виростуть посівні колоски відновлення життя та їхнє зерно солодке, як у вільних душах — правда почуттів».

Вона замовкла.

Тепер тільки згасло прискореним диханням заслухання дівчат. Оля підвелася, завжди безшумна, як міль, і, йдучи тінню в глибину кімнати, шепотіла із жахом:

— То ми тим часом, як зачаровані, як прокляті?

— У серце бери, а не розпитуй. Ох, і не буди мене!

І справді, вона стала незабаром ніби іншою, бо обізвалася голосом різким:

— Таж я вам про жінку розповідаю, у якій душа вже не спить — яка вже сталася: з життя і духу, що довкола неї — яка є, як кожна з нас, своєю сучасністю, своєю громадою наскрізь: навіть у мріях і жаданнях! Мої з ним сни наяву іншого тону й мати не могли: саме тому, що більше я була жінкою! Досі, досі ще є на найглибшому дні сердець наших щось, що тривогою зрушеного сумління веде нас у коло племінне… Я тебе одразу відгадала, Олю!… Тільки цим пророчим відчуттям нашим, що шарпають чоловіків мляві рамена, потрібні і крила чужі, і чужий дух. Лепоче в нас дух недужий і крутять нами, як гадом безкрилим, жадання наші.

— Ох, навіщо збудила! — здригнулася за мить оприскливо, ніби перед наближенням уже припливу інших думок. — Ми й самі надто швидко струшуємо із себе ці короткі хвилини наодинці; думки вмить скакати нам починають по речах та дзеркалах.

Ніна, яка, з місця не зрушаючи, пильнувала тим чуйніше, помітила незабаром, як у глибині кімнати укутана досі постать раптом розвиднилася. У своєму строї світлому наближалася до неї Лена, піднімаючи знову рамена до волосся, ніби щоб потягнутися після цього отруєння недавнього. А вступивши у світло, мружила повіки й усміхалася гірко.

— Отакі-то провини мої перед ним були, — зверталася ніби наполовину лише до своїх подруг, бо більше із собою все ще розмовляючи. — Отакі провини! Тяжкі, видно, коли вони мені так душу навпіл роздерли в чварах безупинних із собою та цих докорах постійних. Отакі провини… Що кохала тим ґвалтовніше, з тим більшою запеклістю та ненаситністю, чим п'янішою поверталася з марення; що життю чи своєму бісові тверезості на покуту тим гіршу почуватися просто хотіла, чим шляхетнішою здавалася собі чи комусь. О, цей вогонь через них усіх тільки все життя в нас підпалюваний, а через одного потім, званого чоловіком, тільки ошукуваний!… Знаю, що кажу: саме брутальною бути зараз хочу! Скажу вам більше: не осягаю сьогодні добре свого стану тодішнього, але під кінець майже… майже не був водночас — хтось третій! Презирство мала до себе хвилинами аж до огиди, тим розпачливіше тулилася до Войди і… ха-ха! «шанувала» чоловіка, як це жінки завжди тоді, а заразом здавався він мені хвилинами в цьому підозрюванні нічого — жалісно дурним. Відкрилося все пекло переді мною — за сприяння його, Войди! Неспокій душі жіночої, зрушений мрійництвом і першим уступанням, розпещав найчорніше зло жіночого тіла.

— Ох, і байдуже мені до ваших у цю хвилину розчарувань, — кинула до дівчат — допитувального відсахнення. — Дивіться ж, ви ще жінку в собі відчувати не вмієте, чи ж варто було лізти завчасу в її зло. Таж я вам, дівчата дурні, що наробили казна-чого, таж я вам розповідаю про жінку, у якій думки вже не сплять, а почуття вже не дрімають: я вам кажу про душ наших роздвоєння, коли отямлені. Про ці падіння з екстазу білого в помстивість життя над нами: отже, я не є саме такою шляхетною чи внебовзятою, як комусь і собі до сліз розчулення недавно здавалася. Біс мій знає щось про це. Він радий слухати хіхікання моє… Кажуть, надмірна жагучість віри, за крок один від святості, вела нераз на шабаші слабину душ жіночих. А біси, як злісні мавпи, повдиралися на вежі найпобожніших у світі костелів ґотицьких, обсіли їх довкола й вихиляють свої злі морди з-за кожного рога. А там, де вежиця тільки тому уривається, що Бога не досягла, там саме в камінь по сьогодні за чаклунством закляті — прокляті — справляють біси орґії з черницями, розпещені цим саме знущанням над слабиною душ людських. І тим, може, ще, що їх жагучість побожних там, у горішніх сховках, не роздивиться й не зацікавиться ними. Наразі.

Обірвала, аби за мить розпочати знову цим тоном глушеним:

— А в нас, сьогодні, усе це є з душі жіночої роздвоєння, роздриву: на цей романтизм запізнілий, на його каламуть вікову — а в другій половині душі на цю неміч і забреханість почуттів у застої. А чіпляється це саме натур найбуйніших, у яких марення занімаються до білого гарту… Добре, дідько добре, коли звички та марнославство достатку, діти, пан чоловік розважливий, що підсуває безупинно так звані «обов'язки» жіночі, здолає впоратися з буйною в нас натурою.

А якщо ні?

Прокляття тяжіє на тих із нас, котрі народжувалися з давніх сил багатством… По пояс у пісках, приглушені, забрехані, про себе невідомі… І перелякані в заціпеніння, коли з якоїсь роздертої вкрай душі жіночої блисне дном серця останнім: кров… І заслухані, як оці чайки біля висохлих своїх джерел у грім бурі далекої.

Отакі ми сьогодні тут є: народжені для сильних, рабині розважливих, заворожені слабкими, а вплетені в це коло немочі й безруху життя.

Упала знову горілиць у подушки. А із цим упадом у пух низилися разом і думки. Блиснуло їй, що після цих одкровень повинна якось виправдатися зі своєї зовнішньої ситуації.

— Ох, — казала отже, — нічого жаліснішого за те, що моя марнославність жіноча купила на торовищі щастя. Не тільки, що був багатим мій пан чоловік… Хоч і це також!… Головно однак, що був на виду, на чолі майже всього, що тут діється і за дозволом дітися може. Панування, впливів мені хотілося, коли вже немає таких, що володарюють. А мій пан чоловік високо мітить. І також мріє в загадковий для мене спосіб. Як його ця звістка про війну радісно збурила! Як у нього розблиснулися очі! А першим же поривом до мене прийшов. Цінує, як то кажуть… А однак ця двоїстість їхніх почуттів, коли дуже марнославні! Знаєте, як мене раз назвав пан дружинонька серед своїх там камратів? — що я досконалий «парадний кінь». Мій пан при доброму цигарі та вині висловлюється щасливіше по-німецьки… Парадую отже під сідлом міщанським на очах дзеркал і людей у спокої ситості, у рівновазі марнославства на пісках мого життя.

— І ти це кажеш?

— Питаєш мене, Олю? Бо вже сама не знаю, чи з кимось, чи із собою розмовляю. Саме я, бо ціну досягнутої гармонії знаю добре.

Поглядала похмуро вгору, у цю баню біля стелі, що точила холодну, нудотно-фіолетову задимку світла.

— Усе це мерзенність є, до чого нас життя і чеснота уповноважує, віддаючи молодість нашу на ліниве споживання чужої звички. Перенести таку кімнату і мене на ложі до іншого локалю — а чоловіків характер усього меблювання дозволяв би це зробити — було б тоді менш достойно, але натомість промовистіше. Ну й — веселіше трохи.

І додала вмить ніби десь поза себе через поруччя ліжка:

— Радій, мій бісе: не лише подумала, а й сказала вголос найприхованішу думку моєї покутньої сьогодні чеснотливості.

Тут Ніна озивалася несподівано. Постеливши собі тим часом усе гніздо з подушок на дуже пильне заслухання, а увагою немічною мотаючи радше рвані все ниті своїх думок — тепер урешті заходилася щось казати в стелю задивлена. Бубоніла напівслізним чи то сонним голосом:

— Там є такий великий, чорний мавр: знаєш? Страшний такий. Той, що тоді ввечері: знаєш? І тацю має таку мосяжну.

— То й що з того, дурнику? — перервали їй здивуванням цю безладну дигресію.

— Нічого, — відповіла збентежена і погнала вже в мовчанні свої думки якось дуже неясні.

Отже й Лена повернулася до своїх, але перш ніж налагодила нитку, Ніна озивалася знову.

— Скажи мені: твій брат мав ніби колись якусь панянку?…

— Вчасно ти озивалася з нею! Дивна річ: як таке слухання інстинктом чуйним завжди вчасно зі своїм вирветься! Звідки це тобі вона на думку спала? І хто тобі про неї розповідав?!

— Він сам.

— Ще б пак! Мав теж про що!… Вона пішла, як то кажуть, на лихі шляхи. На дуже лихі шляхи. Через нього до цих його справ утягнута й запалена — а шмаркачами були тоді обоє — разом із ним теж і «впала». А після його заслання в дуже нетривалий час… упала — одразу на офіцерів.

Ніна вхопила це запізнілим вухом, поглинута очевидно більше своїми думками, котрі встигли вже відбігти в інший бік.

— Яких там офіцерів? — питала розсіяна.

— Ну, хіба тут не про барву мундира йдеться?

— Ох, Боже! — здивувалася вдавано, бо в раптовому знову перескоку думки за чисто зовнішньою, звуковою асоціацією пильно їй було розповісти:

— А знаєш, бачила цих жандармів сьогодні через шпарку від замка!

І заходилася розповідати, як це було.

Отже Ніни безладне мислення й скачки її уваги, уже очевидно знеможеної цим усім, що тут сьогодні чула, розбили жінкам геть настрій. Ось у новому перескоку думки нищила його вже цілком розповідями речей мізерних, у цьому дитячому майже розговоренні на порозі передсонного знеможення.

Мала теплі щоки, примружені скляні очі й милий звук злегка заспаного голосу.

— Ох, Боже, — перескочила знову думкою, — яка панна Оля зараз страшенно гарна! Обличчя ніби попелом присипане, а з очей ідуть такі вогні золоті… Нехай пані на мене так не дивиться!

Осунулася на подушки й закривала долонями; аби за хвилину визирнути з-під них цікаво:

— Ух, як страшно!

— Облиш уже, — кривилася Лена на це дитинство.

— Коли я так пристрасно люблю дражнити себе всім, що страшне!… грізне!… небезпечне! — розповідала як самій собі казку передсонну.

На це попелясте обличчя Олі спрямувала Лена чуйну увагу, ніби в побоюванні нового нападу. Та під її поглядом перелилися ніби в тих очах ці полум'я золоті в раптове затьмарення зіниць — саме як у сови: закрилися повіки, не витримала на собі міцного споглядання.

Звернулася отже до цієї другої, темної голови, стежачи за її розширеними знемогою, чорними, пульсуючими зіницями: малі як горох, злі, неспокійні очі.

— Чого це ви стаєте так передсонно химерні, як оці коти?…

Незабаром утім здолав і її смуток раптовий, у якому розвіювалися початково думки всі, аби поступитися місцем припливу спогадів, у образах таких яскравих, що аж серце калатати в грудях почало.

Неспокій дивний затріпотів над нею.

І так ось у першу хвилину виснаження інших запанувала негайно Олина мара: її збуреного життя калатання нерівне та пульсів дрижаки, не відчуваючи опору чужої волі, брали в упиряче володіння атмосферу всю.

Тим часом ці її нерви, що випереджали слух крізь стіни, змушували її озиратися поза себе неспокійно. І вгадувати разом, чим може справді занепокоїти роз'ятрену уяву Ніни, що ховалася несвідомо в скачках знеможеної думки. Вгадуючи це, озирнулася раз іще й мовила з вишуканою флегмою уторблення:

— А зараз увійде мавр.

Ніна вмить зіскочила з ліжка і, задивлена в глибінь темну, відступала задом за поруччя.

— Ні, моя пані! ні! О, бо пані нічого не знає. Я його справді боюся… Лено, не віддай мене! — підскочила до неї й припала до колін.

І в цій-таки хвилині видала здавлений у горлі крик страху.

Портьєра в глибині розсунулася зі стуком кілець на карнизі. У рамі відчиненій став барон: білий сорочкою до пояса; шлейки на плечах і трикутники бакенбардів виділялися міцно на цій білині.

І разом зник за завісою.

— Pardon! Mille fois pardon (Пробачте! Тисячу разів пробачте)! — гукав у бентезі по-французьки.

На спокійне обличчя Лени кинулися криваві рум'янці. Закусувала губи; не переборола себе однак і відкинула роздратовано тією ж мовою, якою до неї промовили:

— Oo! — vos bretelles alors (О-о! — ну й шлейки у вас)!…

Мовби ця одна, така буденна деталь чоловікового негліже переповнювала останньою, мізерною краплею чашу сорому й гніву.

А з-за портьєри розляглося в брутальному нестриманні:

— Звідки ж, у біса, міг я знати! О такій порі!

Дівчат охопив переполох: відчули подих влади пана. Цьомали вдавано Лену, аби майнути якнайшвидше до дверей: право належності робило їх інстинктивно покірними.

Похопила їх за руки.

— На милість божу, таж не підете так негайно!

А попереджаючи новий удар рум'янцю, сховала обличчя в долонях.

І так стояла спираючись про поруччя свого ложа: негліже барвиста, раменами та грудьми гола.

Аби після тяжкої хвилини озиватися з-під долоней:

— Оце є тим часом єдина істотна правда жіночого життя.

Передсонний страх роз'ятреної уяви на думку про з'яву «мавра» збудив у ній пильність напівсонну. Не можучи тепер ось втрапити до призначеної для себе кімнати, блукала по помешканню темному; а це дрижання вже серця самого, що калатати починало в грудях, принесло їй неосяжний страх перед злом у думках, з якого народжуються упирі уяви. Ленин переполох перед хвилиною та її слова останні звучали їй тепер у вухах як скреготливий тріск цієї струни, на якій вигравала своїм подругам якісь недобрі марення. Струна лопнула у фальш, стократно гірший, ніж той в оповіданні зрозумілий.

Блукаюча все ще серед темних кімнат і цим усе більше збуджена в уяві, відчувала глухо неосяжними думками, що серед цих тут людей прибуває все цього неспокою перед злом у думках і почуттях. Розпочалося це — пам'ятає — від розколисання почуттів атмосферою ситості, від цього нестатку цікавості роздражненої, а скінчилося так швидко несвідомим маренням про розкоші: тоді при столі, коли очам примруженим заздрісно здалося, що всі ці розшептані жінки куштували ж найсолодших плодів життя. А ледь ті всі від столу встали… Повернувся знову цей ґвалтовний струсок холоду, якого вистачило за спогади тієї однієї хвилини… Приховані краплі марення про розкоші були в цій забаві людей по салонах і при столах бенкетних. Але там ось, у Лениному алкова, перед пуховим вівтарем її білого тіла — домішане вже до розкошів зажитку щось більше: бо вино духу, тут запрапащеного! Давніше чута розповідь про самогубство Войди стала їй упиряче перед очима.

Прочиняючи двері найближчі, видала короткий крик і кинулася назад.

Там у глибині на тлі портьєри стояв він із своїм обличчям чорним і білопоблискуючими баньками — він, який тоді подавав був Войді отруту, він, який сьогодні тут дивився на її гріх.

«Це є той божок спокою… застою, — подумалося їй раптом, — якому Лена радила глузливо складати жертви».

Смикнувши двері найближчі, дісталася до бібліотеки, звідки її недавно забрала була Лена до себе. Світло ранку, яке крізь розсунені вікна падало сюди, спричинило те, що почула себе знову як цей кажан, заблаканий у сонце, у якому дихає ось і задихається все ґнусьне зло ночі, приховане по почуттях, думках, спогадах та уяві…

А коли вступила в цю смугу світла під вікном, струснулася в його теплі від ніг до голови, сама в цю хвилину як ця мара отямлена. З долонями на очах осунулася на коліна — до молитви здавалося їй — робила це вже вдруге у своїй безпорадності сьогоднішній.

Сонця пестіння втихомирююче несло спокій у молоду голову й потребу уладнення думок, осягнення зізнань своїх.

Заходилася отже мимоволі згадувати всі свої переживання сьогоднішні.

Тих інших чоловіків зацяцьковування підлесливе за шелестом її спідниці, сміх, що його вигинали з неї гамою пустотливості або нетерплячим хіхіканням по кутках. «Вітрогонко!» — казало їй саме дзеркало повторюваним поглядом усіх тих людей, які бавилися непостійністю її молодості аж майже до спазму її подражнених нервів. І тільки один чоловік гордість молодого життя в ній будив — чоловік чужий, брязкотом шаблі від інших у спогаді вирізнений. Бо коли за іншими оглядалася пам'ять, бачила послідовно повагу тих панів за картами, їхні шляхетські наради, посувисті полонези, бенкетні тости — і все як один полонез: пишне, урочисте, вельми шановне… І ось руда голова акторки, благословенна найповажнішими руками за те, що існування всіх цих людей нагадує світові своєю гучною славою. А за цим — оплески великого розчулення, брязкіт чарок, сп'яніння вином, жіночі шепоти й патякання, глибоке зітхання їхніх оголених бюстів і найсоннішого вальсу хітливе розгойдування… І раптом чужого слова в усі ці голови ударення: «Війні́!» І її, наймолодшої тут між ними, перший крик. Поруч сидів він із блідим переляком на обличчі, за руку нею судомно стиснутий. Усі невдовзі посхоплювалися в гармидері; вони обоє з місць не рухалися, як ті діти, тривогою в заціпеніння окрилені й задиплені тупо в дорослих людей. А там, напроти: старечої руки шаленство дивне і цієї сивої голови гойдання глузливе.

А потім, ледве ті всі по кімнатах розійшлися, у її розгойдані почуття і здригнуту уяву кинута самітня самітня самітня самітня самітня головня; потім та мить, яка нагадувала про себе тільки морозом переляку.

Це одне залишилося в пам'яті: його душа слабка, розшарпана тут уже нінащо, і тіло бездушне, що його витягали на війну далеку. І вона сама, повалена під поглядом цієї ляльки мавра… Тим часом як за вікном гриміла одночасно якась сурма мосяжна і спів, наче вихор: так молоде чуже життя гордо оголошувало про себе там…

А потім, сама не знає, як потрапила за пороги: у ці лабіринти полиць із книжками, ніби стіни катакомб, у запах пилу й плісняви та похмуру, як у чинбарні, важкість у грудях. На чолі розпаленім Ванди долоня прохолодна, а перед очима та голова кутаста під бандажем, тот жмут волосся, що сивиною взялося ген, далеко. І розповідь та… І це мовчання разом із плачем, що його вперто в грудях тримали: до пилу й плісняви старих книжок домішаний, гострий запах крові, що всю душу ніби запаморочував!…

А потім — те, що в Лени було: Олі очі страшні й її белькотіння тоді. Далі, запліснілі попри все на дно душі слова Войди, повторювані вустами Лени. Зрештою цієї струни уривчастий тріск у фальш жіночий, що ніс уже тільки спогад про тих чортів, які пообсідали вежі костелів.

Долоні безпорадні почали знову стискати чоло і все обличчя. А ця риска непостійності на щоках дала про себе знову знати на обличчі, як біль: надлишок життя врився в обличчя молоде стигматом муки майже…

З зіткнутим горлом, у своїх думках заблукала невдовзі геть зовсім, втискала голову безпорадну у сплетені руки.

Аж поки не відчула на них чиїхось поштовхів штовхань гвалтовних. Підвівши очі, угледіла над собою діда, що широко спирався на ціпки, і голову його суху, вихилену від здивування на довгій шиї. Над бакенбардами вусів, у дзьобі обличчя струхлявілого жевріли зіниці дрібні на сірих, затьмарених старістю білках, ніби шлак у попелі. А споглядали ці очі так проникливо, що миволі заслонилася від них долонею.

— Що тобі! — буркнув коротко і штовхнув її своїм ціпком. — Чому ти тут? Кажи!

Намірялася піднятися з колін, але в наглім хитанні сягнула його колін і повисла на них. І вже сама не знаючи, що й чому це робить — хилила голову ще нижче…

— Що ти?!

Презирая нею у своїх рухах знерухомлений і в здивуванні ніби заціпенілий, стояв так терпляче певний час. Лише після довгої паузи знову її ціпком штовхнув: відсторонював від себе. Присів із трудом на канапі і в свою жилаву руку узяв її ззаду за голову так міцно, що тримав її нерухомо перед очима. І знову сама не знала, чому так кивати мусить усім поглядом усе блідішого обличчя. Загнівалися брови його: запитав ще похмуріше; тоді з-під її повік опущених котитися почали сльози тихі.

Пустив урешті її голову з затиску твердих пальців, відгорнув волосся на скронях, дивився випробувально на чоло відкрите.

— Так! — озивається врешті. І цією задумою вліпленого погляду прилип до її чола.

Забувся в думках старечих під хропливе розкриття вуст.

Лише після довгої миті підвів ціпок і, погрожуючи ним ніби поза себе, до кімнат:

— Там на столах — казав глухо — залишилися недопиті келихи, залишки страв і квіти звялі, по салонах задуха й чад. А тут — ти! ніби цей келих недопитий, квітка зім'ята, як оця жива рештка, осад і каламуть цього їхнього життя… Боюся, що цей осад і каламуть молодістю тут називається!

Розгойдалася йому голова, слова буркотливі вже до власної задуми тільки зверталися:

— Боюся я, що в цій каламуті й осаді совість зрушена цього життя буде!… Ледарство всіх зло в думках і почуттях варить: молодість, найбагатша на сили, на свої бідні долі й вчинки їх візьме і — рознесе, розтягне по життю.

Отямився від задуми й обурився, тільки тепер помітивши, що дівчина, слів його небагато слухаючи, припала тим часом до його руки.

— Аякже! — фрикнув, торкнувши її твердим пальцем у голову. — Такій голівці кожне слово суворе тепер як це ксьондза фукання — і стільки їй певно треба для полегшення душі… Не ксьондз я! — бурчав — не до жіночих мені сьогодні провищ і каяття. Про інше питав я очей і чола твого. На цінність самого життя дивився: яку це чашу виповнили вони каламуттю своєю? І не одна мені твоя голова сьогодні на думці, а юрби їх цілі… Бо дзвін мені сьогодні в глухі вуха вдарив, дзвін! — хилився до неї крикливо з киванням руки біля свого вуха — дзвін на часи, які йдуть. І ці наглі думки про життя, про майбутнє, про вас, молодих, поставили, дивись, упертіше на занімілі ноги, запалили останні, може, світлі полум'я в оцій голові старій.

Уривалося на хвилину у важкому подиху.

— А старому ніхто тут вуха не наставляє; мумією живою зробили, слугам під опіку, гостям на німе шанування віддали. Сам я тут, по ночах живий, як цей їхній упир поминочний, коли мене смерті страх чи думок мука роблять огидним ложе. Сааам! — гукав їй над вухом.

А їй здавалося, що ці очі витріщаються якось дивно в цю мить, випирають каламутними білками і, захоплені задумою, дивляться косо, ніби невидющі в розсіяності думок.

— Хотів божий випадок, щоб смерті старечої тривога такої от одноденки про молоде життя задумою питала… І хто знає: може, ми маємо багато про що поговорити, зрозуміти: ми обоє. Бо, бачиш — клав їй тверду руку на голову — є душа, юрбам людським спільна, яка й такі навіть два полюси життя одним почуттям в'яже. А однієї це душі шляхи: і цей людей нинішній звичай, і мого довговічного життя знеможена марність.

Розгойдалася старому шия, а слова глухі у далечінь відійшли. Говорив уже зовсім невиразно, сам до себе, при м'яких, ніби жувальних рухах губ. А в міру цієї буркотливої розмови із собою дрижала все дужче рука на ціпку розгойданому.

— Знаєш ти — нахилився до неї раптом обличчям — яке є в лихому житті цих людей зло найгірше? Душі в кожному занападщення. Бо за цим іде нехибно — зрада цієї спільної.

— Таак! — вишептав їй у губи майже і ледве назад не подавшись, тримав її так під скошеними очима завжди замисленими. — Зрада.

Рука з ціпком викинулася знову назад, на кімнати вказуючи.

— А це є цієї зради нора і вогнище: увесь цей людей звичай нинішній!

Задумався, мабуть, про речі надто збурюючі сили безпорадні, бо неспокійним рухом обох рук почав відганяти їх від набряклих скронь і посинілого в цю мить обличчя.

«Гелено!» — заплуталося якось двічі ім'я онуки на губах тремтячих.

Але цим старечим інстинктом самозбереження відганяв від себе думки докучливі, як від рою; а що не відступали, вирішив устати: жестом усував їх від себе, щоб випростовувати з трудом ноги, підніматися на свої ціпки.

— Знаю я — бурчав, борсаючись із безпорадністю своєю у стукоті ціпків нетерплячому — напівсліпий, напівглухий, напівживий, знаю я, що тут по кутках і затишках діється. Що при столі було, мало знав, заглухлий у собі. Але що там на вулиці невдовзі було, те бачив сліпий і чув глухий. І це знаю — вказав ціпком на криваву миску в кутку. — І які тут гості зазирали потім до передпокою. І ваше тут мовчання після розповіді онука чув глухий. Може, це я вам тут приніс цю тишу довгу: там у глибині, за полицями з'явлений. Бо таким упирем мовчання блукає мною смерть лінива по тишах і задумах, так шпигує мною залишеного життя зміст.

І знову замислилися ці його очі, що оббігали скошеним блукаючим поглядом усе оточення.

— І дивна річ, що тут, завжди тут тільки! Ніби до цієї кімнати ховалася завжди, мимоволі, решта духу в житті цих людей… Коли цей Войда два роки тому труївся через кохання, тут я його здибав перед тим. Тут! — уперся ціпком у землю. — Звідти, з алкови вліз, під стіною став, роздрижаний на обличчі блідому, млосний, зі звислими раменами: руїна волі чоловічої! А очима лихоманки водив по цих полицях, по бюстах над ними, ніби перед тими там розраховувався за життя своє. Тоді підступив я до нього і зняв йому ці руки з обличчя. Вереснув пащекою німою, весь у блідому страху, ніби я з-за гробу до нього підступив… «Майже!» — відповів я — «майже!» Вже мене смерть лінива привидом між вами робить і привида владу дає; велить мені блукати по ночах безсонних, перед пропащими марою ставати… Який хочеш від мене що приховати, у вухо мені це верещи, в баньки мені з цим лізь: певно приховаєш. І ти. І Гелена також. Бо бачити й чути не хочу! Бо гребую! Так, шарпайся, шарпайся — честю! А мені в цій зневазі тебе, бідний, більше жаль за рідну онуку: за це душі занепадництво, за себе й інших; за прикладення руки до зради посіву… І інших! — розумієш? Щось краще Бог у груди дав, не для тебе це самого. І не для жінки!… Будь спокійний: за барона не заступлюся; і за жінку ні, хоч онука… Так от усі все — приховати можете від мене. Бо знати не хочу! Але про що вуста ваші вже мовчать, про що душі в собі ще не знають, що в погибель ідуть: цього не приховаєш — жоден! Бо я є, як із прочиненої домовини погляд на життя, як зряче сумління нашої душі спільної…

Щось одсунуло її на колінах, а в грудях заперлося дихання. З цього жовтого чола над нею, білих бакенбардів, вусів і спалаху очей, посаджених десь глибоко в цій пташиній черепушці — дивився на неї жах самий. А подальші шляхи Войди того ж вечора встали їй так виразно в думках, що руки затріпотіли якось безладно біля голови ошаленілої.

Цей її порив здався й старого наводити на спогади подальші, бо говорив невдовзі з головою схиленою:

— Там, за межею, ходив по килиму годину цілу. А потім ніби в упаді сил чи жалю вже запізнілому і розпачі над тим, що вчинив, узявся тут якось шкрябатися до цих дверей. І впав під дверима.

Старий махнув рукою:

— І добре так! З дияволом геть!

Вона видала крик короткий.

— Під цією поверхнею життя — чує за мить слова ще глухіші — яка тут тебе як корок несла, похмуре є наше життя там, де душа спільна прокидається, де сумління рахувати починає. А треба тут сьогодні людям міцних долі тисків, щоб прокинути в мізерній безпорадності душі власної відчуття тієї… Гірше буває, коли почуттів мілкота як цей корок на поверхні нічим притиснутися не дасться, коли молоде життя бездухям у ці ситості всотається; тоді й на смерть душі не стане. Сьогодні тут витягли таке молоде тіло на його цінність останню: каменя в чужій руці на кидання, де треба — на далекої війни погибель.

Затулилася вся в долонях і руках від спогадів тих.

— І добре так! — чує з переляком.

Сплелися з трудом у клубок один вузлуваті пальці старого.

— Дякувати тобі, Боже, що нам бур'яни самі чіпляються!

Дорвалася ривком до цих рук сплетених і шарпнула їх униз.

— На милість Божу, ні!… Така молитва — це прокляття є! І не на нього тільки. І на мене, мабуть? І на мене, може!

Не почув, мабуть, голосу серед сліз, бо тільки ці очі питальні до неї звернув і застиг так: хоч здається, задивлений, а все ж у розсіяності думок невидющий.

І говорив знову до себе тільки:

— Дивлюся я тут від десятиліть на цілі гекатомби життя молодого, спаленого через ледарство загальне вогнем своєї життєвості!… Чи є де-небудь ще на світі життя таке, де між цими двома: зрадою та офірою в дусі й чині нічого не виростає, нічого не дозріває? Усе само знищується, само чіпляється…

Рушив із місця у стукоті ціпків і борсанні тіла за ними. І так товкся певний час по кімнаті. Аж поки не зупинився раптом перед мискою в кутку і губкою в ній кривавою. І став над нею зі скошеними очима замисленими.

— Навіщо? — фрикнув із глузмом. — Заради чого? Ніяк, тільки до залишків страв, вина і квітів зім'ятих на столах, до чаду й задухи після тисняви ситної, до каламуті й осаду в душах молодих — ще й це: старим богам офіра після бенкету, який був… Точить вам цей людей звичай нинішній тепло життя молодого з жил сердечних — точить марно! Дички ви всі з зерна життя, яке було, а ґрунту й повітря, які є. І подумати страх бере: яка дичка на життя багатша, та ґрунту й повітря вбере саме найбільше… Хоч би це твоє поривання до життя сил усіх, які цікавістю зла й добра випереджають долю: з зерна це є. Що з цього вийде, ґрунт і повітря установлять — і долею, твоєю долею називатися це буде! Сили й наміри інших найкращі: з зерна вони будуть, а плід з нас тут усіх — і чином, їхнім чином називатися це мусить!…

Її думки не встигали вже за тим, що говорив. Але слова старця, що лунали глухим відгомоном у цьому лабіринті полиць, як у тумах, пригнічували її груди. Не дивлячись, бачить, як там стоїть за нею, широко на своїх ціпках спираючись, ніби крук зі звислими крилами. Відчуває на собі погляд цих очей замислених.

— Знаю вже! Знаю! — шарпнулася раптом.

— Що ж ти знаєш?

— Совість!

Чує, як сідає з трудом поруч із нею. За мить кладе їй руку на голову.

— Твоє ж це? — питає жалісливо. — Ваше? — дмухає зі зневагою. — Що з совісті безпорадному серцю й голові молодості? Бажання підняти не зможе, а думки тільки мукою спотворить і радість життя в грудях отруїть. Ще й слабкість саму — роздвоїть. Куди ж заведе голову безпорадну серцем слабкий і роздвоєний? Інстинкту життя самого вже невіруючий? Куди ж це все завести може: ваші совісті молоді?!

— Тож!… — піднялася їй голова гордим жестом нетерплячки, ніби втративши вже віру у відповідь для себе зрозумілу.

— Тож — схопив нетерплячу за плече і притягнув її до себе — тож ця сила є вам до потреби, яка й найслабші серця гідністю підніме, а й найнікчемніші від знікчемніння убереже — та, яку вам тут люди зрадили: душа спільна!…

— І в цю гробницю закрили! — додав із рухом плеча на кімнату, ніби в обачному звертанні думок в інший бік.

Бо ось набрякли йому знову скроні, посинів лик. А що дівчина, загіпнотизована вже мовби тою старечою мовою і поглядом, повисла на його устах засклілими від сліз очима, то він штовхав її ціпком, будив із цього заціпеніння, аби вказуванням палиці відвернути її погляд на ті полиці з книжками, на ті бюсти білі над ними, на цю повагу й зосередженість у всій світлиці. Покірна, вона роззиралася якийсь час, але невдовзі поверталася до нього цим поглядом у смутку аж зотлілим.

Але він вже звісив був голову.

— Гробниця це, — мовив після тривалої лише мовчанки, — і для таких голів, як твоя, зачинена. А все ж: і це сьогоднішнє старої душі поривання сюди мене стягнути мусило, аби я відчув і цей ще біль: як таке чоло безпорадне припадає до моєї долоні недужої, немовби вона звідти саме… Облиш! — висмикнув тієї ж миті руку. — Самому огида перед нею. Зів’яла й висохла у кіготь кострубатий і — глянь! — аж зла й похмура на вигляд у безсиллі своєму, як старість кожна. Тобкі руки молодого життя не врятують, а скоро чекай, сплетуть їх люди на байдужість вічну, що залишає молоде життя у безпорадності його. А ці ваші «вперед!» чи «назад!» за одне мені замкнене коло будуть довкола домовини моєї… Жодна рука тут до вас не простягнеться: самі з себе ви нині все… самі. Такий-бо великий смуток усього, що було марно, що не зв’язалося ланцюгом сил живих.

Розчавилися слова подальші в м’якому затиску губ, що витягував у дзьоб уста старі. Глибоку старечу деградацію видобуло збурення з цього обличчя пташиного, виставляючи ще більше вгору гостре підборіддя і стуляючи до нього ніс гачкуватий під невиразне якийсь час белькотіння і хрипкі придихи немічності. Обома руками відганяв від себе це знеможення: скроні стискав, збирати на силі намагався.

— Не дивися так! З жалем… Дарма це! Дзвін я сьогодні почув, дзвін на часи, які йдуть, неспокій про душ молодих силу загарбав аж до нутра нікчемним залишком сил моїх. І не плач мені!… Не про тебе я все ж… Не про тебе.

Та раптом, відірвавши тремтячі долоні від скроней, сягнув обома руками до її голови й пригорнув її з усіх сил до грудей:

— Твою голову наймолодшу!

Застав їх барон, уже зодягнений у півшлафрок (халат) якийсь чи то куртку мисливську. На самому порозі викривив голі уста в ямі бакенбардів, гримнув на старого досить твердо, чого спати не лягає, і задзвонив на слуг, аби ті ним зайнялися. Ніну здивувала ця шорсткість після такого шанування сивини за столом, а вразила ще більше покірна улеглість старого. Барон гукав йому у вуха, склавши у трубу обоє рук. «Таж він не такий вже й глухий! — подумала вона, — то чому вони з ним усі таким чином?…» А старець здався справді враз і заляканим, бо ось, слухаючи чуйно з витріщанням білків, здався чути ще менше, ніж зазвичай. «Ага! Ага!» — кричав у відповідь пронизливо голосно, кивав усім тілом і збирав якнайшвидше ціпки. Він підвівся б на них із цим гнівним поривом енергії, якби не поява слуги, який першим же допоміжним жестом зневажив це зусилля. Відтак у старого поплуталися враз рухи і, бентежний та похмурий, він швидко опав у собі: віддавав свою неміч уже цілком пасивно в руки слуги. А коли його підводили, бурмотів щось під ніс, на що ані барон, ані слуга не звертали найменшої уваги.

Це раптове оніміння, оглушення старого і духу в ньому мовби пригашення твердою рукою тверезої опіки здалося Ніні чимось потворним.

Але ось барон позирав спідлоба на це збурення її, що залишилося після розмови зі старим у сльозах застиглих, у блідості обличчя і тремтінні рук. Хвилину жував голими губами непевність, у якій формі належить звернутися до неї. В побоюванні, чи старий не вибовкав перед нею чогось непотрібного, вважав за необхідне виголосити повчання мале, аби захистити й себе від судів старого.

— Мушу попередити пані, що дідок — (барон зробив для молодої особи це поступство у зменшувальній формі) — не цілком відповідальний за свої слова. І нічого дивного: у такому віці! Тож часом розповідає речі зовсім неіснуючі та судить про справи й людей, яких розуміти не може. Сьогодні ж має особливо збуджену уяву цим оголошенням війни. Також нічого дивного: спогади давні!… Прошу мені пробачити, але з усього вашого вигляду бачу, що він, похмурий як завжди, мусив тут зловжити вашою вразливістю.

Ніна схлипнула сльозами. (Спричинив це майже автоматичний подих контрасту: цієї тверезості ясної після морок старечого смутку.)

— Шляхетною, — додав з огляду на це барон якнайшвидше, — шляхетною вразливістю!… Занадто молоді ви, аби могти витримати на собі цей подих відкритої могили.

— Пане!

— Що ж вдієш, треба ці песимізми називати власними іменами, — мовив сухо. — Звісно: слід вельми шанувати поважний вік, але хто хоче жити…

— А ми хочемо жити! — додав після витриманої паузи з пояснювальним жестом долоні. — Нам треба погоди, довіри, віри в себе. Нам треба кріпити одне одного, а не пригнічувати в такі ось розлади сердечні… Запануйте ж над собою. Я вас у цьому стані не можу навіть саму тут залишити, а дружина вже лягла. Голова в неї болить, — кинув кислим вставним словом. — Нам треба… Може, вам води подати?… Нам треба міцно стояти. Бо рештою ніхто нам руки не подасть.

— Він казав…

— Казав сам? А бачите!

— Про молодих казав.

— Молодість не повинна на науку до могил сходити. Це не школа життя.

— Пане, на милість Божу, таж він ще живий! Отам іде. Може, й чує навіть. Він усе знає, що тут діється.

— Е?!… — барон блиснув косим поглядом підозріливим. — Ні, не чує, — опанував себе негайно. — Дай йому, Боже, якнайдовшого життя. Тільки на це напування старечим песимізмом душі молодої, особливо подруги моєї дружини, не дуже можу дозволити. А за суддю себе його теж не оберу. Кажуть, що належить жити для тих, які після нас прийдуть, але ніхто ще не вчив, щоб жити для тих, які перед нами були. Відтак, що б він тут вам не розповідав про людей і справи… «Bourgeois» (буржуа) зволить нас обзивати пан майор французький перед слугами… З авантюрного життя пана майора по світу маємо тут усі в результаті стільки — (барон показав дулю) — а його розуміння наших потреб та намірів дорівнює цьому ж. Якби все минуле споглядало на нас з апробацією чи ні, мали б у здобутку чи втраті стільки ж. — (Тут барон показав другу дулю.) — Якщо нам тут ніхто руки не подасть, то вони, вони найменше.

— Які ж це «вони»? — запитала глухо.

— Ну, минуле, гадаю.

Озирнулася мимовільно поза себе до відчинених дверей.

Ось виводять його там через салон довгий; калатає у своєму ціпків постуку й бурмоче щось під вусом довгим, на що ніхто не звертає найменшої уваги: плететься саме як це минуле, оглушене й оніміле під твердою рукою тверезості й відпроваджене геть, мовби на переховування до нової нагоди святкового шанування.

— Хіба ви припускаєте, що йому тут якась кривда робиться? — зняв барон із безпорадного нахмарення турботи чи жалю на обличчі дівчини. — Доглядаємо. Що ж ця ваша жіноча вразливість скеровується завжди до немічності радше, ніж до життя… О, ці сльози, наприклад — прошу мені, старшій людині, пробачити щирість! — ці сльози ви собі сховайте на свої жіночі там смутки, дай Боже, найминучіші. Не молодої це жінки справа: суди про життя і людей.

— Я не суджу! — випереджала поясненнями якнайшвидше тоном здивування. — Тільки… А зрештою: вже нічого! Нічого вже не знаю.

Зорієнтувавшись відтак у непіддатливості цієї голови, заспокоїв барон підозри свої. Але сталося це в такому раптовому спалаху очей, у переході від недовірливого погляду до ласкавості, що Ніна, безпорадна в захисті своїх думками, збагнула вмить більше, ніж він припускав. Прийшов сюди вельми роздратований, згадав так кисло, що у дружини голова болить, і був такий дивно підозріливий щодо того, про що розмовляла з дідусем. «Ви, жінки» — кинув при цьому двічі. Той же інстинкт жіночий у таких справах навів її на здогад, що тут між ним і майором старим мусять відбуватися безперервні порахунки, і то заочні, як тепер: що тут ідеться про вплив на Лену, в постійній турботі, аби не бути перед нею приниженим. Хто знає, чи й тепер не прийшов сюди з подібним почуттям: вибухав же від самого початку. Заступила відтак випадково Лену, для беззастережнішого, може, ще висловлення його запеклої гіркоти, ніж це можливо щодо онуки майора.

— Так, — казав тим часом, уже заспокоєний у підозрах своїх, задля безкорисливого мовби повчання, — чи може бути щось фатальніше для самого життя, ніж це зіставлення: ця ваша молода, радісна цікавість до життя і похмурість старця, який сходить у домовину з прокляттям?

— Ой, неправда!

— Моя пані, — викривився барон на цю сміливість опозиції, — навіть благословення песимізму є прокляттям.

— Боже, він так страшно молився! — нагадувала в стресі раптовому.

— А бачите!… Тільки, на милість Божу, не піддавайтеся цьому так. Бо я, як було мовлено, не можу вас залишити саму в цьому стані… Як же це він молився?

— Щоб усе молоде, коли слабке духом… Боже!… саме винищилося, пропало як бур’ян.

Обличчя барона стало в цю хвилину білим і сухим, як полотно, а губи затислися так, що знак уст губився майже у цій голій ямі бакенбардів. «І мати такого старого упиря постійно під дахом своїм!» — здалося їй, що почула в сичанні цих уст.

І пригнітило її враз це почуття, що, повторюючи слова старого, виставила його на такий вибух ненависті. Намагалася відтак захищати його в міру сил, збирала з трудом думки:

— А все ж, — пробувала філософствувати по-своєму, — а все ж це все є…

— Нічого ще немає! — збув твердою зневагою, не силячись навіть шукати ходу в цих зародках думки. — Заледве щось починається, але зате вже просто наочно прокидається душа в цій ось голівці… І як це відбувається у нас зазвичай — а дивлюся я на це все ж нестанно — коли над вразливістю молодою візьмуться до роботи ці старі ідеалізми? Як відбувається це душі пробудження?… Коштом розбиття всіх її інстинктів життєвих! — закінчував уже своїм гострим голосом.

— І це є саме нищівний вплив того, що люди називають песимізмом, — продовжив за мить. — А розсіваються нам його зерна з двох боків: зі Сходу (пізнали ви брата Лени — ні?), а потім із могил тут нестанно провітрюваних, з цієї плісняви й цвілі, втираної як сакрамент в голови молоді. (Ну, дідуся Лени пізнали ви ось щойно!…) А все ж не вони одні! Не обоє вони тільки вартують так над життям нашим.

— Гарно б ми тут виглядали, — понесло його думки, — маючи тільки ці вікна на Схід відчинені й ці ворота в могили минулого. Чим би ми тут були без цього сусідства цивілізаційної вправності за межею на Захід?… Бояться німців? Пфе! — а! а! — вибухнув сухим сміхом, і щось на зразок рум’янцю оживило раптом обличчя застигле.

Урвав однак, тепер тільки зорієнтувавшись, що не до інтелекту дружини говорить. Доповіли йому широко розплющені очі Ніни.

Лестили їй частково ці тверді міркування, виголошувані перед нею; розуміючи все ж, що заступає тут Лену, відчувала в цьому певну брутальність: мусять висловитися у роздратуванні, принесеному звідкись — і край! А все ж роздуми барона падали їй у душу не так важко, може, як слова старця, але через цей контраст саме породжуючи бодай ще більший розбрат.

Він тим часом ходив штифним кроком по кімнаті й розгладжував бакенбарди. А пам’ятаючи вже тепер, перед ким говорить, ударив у тон прямо протилежний:

— А голівка даремно так поникла, так заламується, як на стеблі. Багато з того, що мовилося, казалося з прихильності до неї. Та й ручки нехай заспокояться. З чола у притиснуті ручки розрада не спливе.

Зачепили її ці зменшувальні форми раптові, після такого поважного перед хвилиною тону. Якщо справи життя такі важливі, що правота мусить бути аж брутальною, то чим же є її власне життя, коли раптом: ручка, голівка, лобик. Але одного погляду на нього вистачило, аби переконатися, що ані принижувати її не намірявся, ані улесливим бути у прихильності: навпаки — виголошуючи ці слова «ручка», «голівка», мав якусь повагу, священнодійство майже в собі. І тепер тільки вразило її щось чуже у всій поведінці цієї дещо штифної постаті: кмети раси торкнулися її інстинктивно.

— А з чого спливти може розрада? — видобула з себе голосом недовірливим.

— З любові до життя саме таким, яким воно є. Наперекір усім «табу» ідеалів: усім Войдам, дідусям, панам Комеровським; усім творінням похмурим; з любові до життя насамперед цікавістю, потім прагненням, зрештою боротьбою…

У неї опускалися поволі плечі, а здивовані очі мовби десь удалину блукати почали, шукаючи спогадів сьогоднішніх у їхній послідовній черговості: чи було б у цьому всьому якесь значення для неї незбагненне?…

Не зводила з нього очей широко розплющених.

— Належить полюбити життя, — казав барон тим часом, — понад смуток усього, що є чи бути може; зневажити все, що смуток і песимізм несе.

— Ох, Боже! — крикнула просто, бо старий майор став їй негайно перед очима, саме в хвилину, коли його відпроваджували геть.

І якась непевність відбилася на її рухах, враз неспокійних.

— А якщо зло… власне? Якщо гріх? — прокинулося в раптовому стрибку думки.

— Е! Навіть зі зла і гріха, коли душевним спокоєм подолані, зародитися може… ось, недоля через людей. Не слід самого себе ніколи полишати перед людьми, слід бути тоді тим більше відважним. Нещастя виникає лише з цього смутку, який кублиться на лихому вчинку, з цієї непевності, яка охоплює нас перед людьми, з похмурих допитувань щодо себе.

Здивування підняло її з крісла. Але отямившись, присіла негайно. «Таж я тоді саме несвідомо і мимовільно — згадувала гарячково — злякалася найбільше цього смутку, який із гріха визирнув, і заглушила все цікавістю, рухом, іншими справами, мовби у забутті раптовому: сама не знаю, якою в собі силою».

Дивилася на нього як у світлість: усвідомлення себе пила просто з його слів.

— Пане, я була… Я тут несвідомо ставала…

— Якою ж?

— Як ви.

— Хм?!…

І в цьому розпроміненні, а напливі довіри в душу відкриту, волала у квапливому стрибку до іншого його слова:

— І відважна я дуже. Страхів то я часом боюся, але перед людьми!… Часом це я аж дивною собі здаюся: пробую уявити собі речі жахливі, ну й… Я люблю навіть речі загрозливі. Я б усього менше боялася, ніж… ну, ніж Ванда навіть!

— Е?!…

Барон крокував штифно по кімнаті й позирав час від часу косо в її бік.

Вона тим часом працювала пильно думкою, відчуваючи потребу висловлення порушеного виру. Складала якісь міркування вимовні, переконливі, охопивши їх усі, наважилася зрештою говорити і… збила думки всі вигуком з грудей:

— Пане, я так страшно хочу бути щасливою!

Мимоволі він відповів сміхом, який невдовзі переріс у поблажливий смуток. Наблизився до неї, погладив по голові. І їй, як тоді з-під долоні Лени, почала тепер струмувати добра втіха. Від його життєвого глузду віяло подихом рівноваги — як від негліжу та вбрання його дружини, — цим тілесним подихом людської, жіночої долі, у якому все питання життя так лагідно спрощується. Тож і тепер це пригнічення й розгубленість, яку залишив по собі сивий майор, перетворилися на безпорадність, залякану й зворушливу, радшу притулитися в думках до чийогось переможного щастя. Або ходай тільки до цього щастя науки.

Але втіха була такою благодійною, що вона навіть слухати й розуміти невдовзі перестала: сам тон діяв благодатно і ця впевненість, що говорить хтось, хто міцно стоїть між людей, чию правоту випробувало саме життя. Подумала тільки: «Таким саме мусить бути чоловік Лени! — інакше з нею було б кепсько. З нами всіма було б кепсько, якби не такі саме чоловіки!»

І намагалася слухати уважно.

— …у цій боротьбі за свої права на щастя…

— Ох? — відгукнулася тоном розчарування. — Про таку боротьбу ви казали?!

— Про яку ж іще?… У цій боротьбі душевний спокій є половиною успіху серед людей, упевненість у собі, відвага у досягненні свого значення та становища роблять решту. Знають і жінки про це.

— Ох, така відвага?!… А чоловіки?

— Іншій тут не місце і не час. А чоловіки змушені тут воювати хіба що тією ж зброєю, що й жінки: життя тут занадто мляве у своєму смутку, занадто безформне у безпорадності, занадто неподатливе до всього, щоб його треба чи можна було підкоряти: воно дається лише зваблюванню.

Але її пильній тепер і завзятій увазі негайно згадалися слова Лени про цю з користю засвоєну науку гнучкості, яку тут жінкам дає життя їхніх чоловіків.

— Чи ж завжди треба бути гнучким? — скривилася вона зневажливо.

І цим вона ніби підтовхнула його думки до безжалісності, губи його затялися.

— Перед слабкими й смутними — ні! І про це знають жінки. Для себе можна було б щодо таких бути лише недбалим, і зазвичай людина мала б достатню жіночу сатисфакцію, показавши їм це. Але на захист самого життя слід бути до них неблаганно твердим! І це відбувається само собою у кожного, хто має в собі справжні інстинкти життя. Коли я повертаюся, наприклад, з Європи, з Берліна, я відчуваю просто, як у мене по дорозі, у залізничному вагоні обличчя холоне і затинаються губи на весь час «щасливого» перебування тут. Це просто відрух життєвого інстинкту на захист від цього смутку й безпорадності, якими тут з повітря дихаєш. Бо борони Боже комусь дозволити собі мати тут вигляд погідний, який вивозять, наприклад, за кордон, до Берліна. Невдовзі помітить, як розжаряться довкола нього баньки шакалів. Ніхто так не тямить на правих стежках життя, як безпорадність; а ці праві стежки нудні ж і смутні, знають шакали. «Оце йде хтось погідний, усміхнений; видно, щастить йому в житті: напевно, людожер. Але спіткнеться він, спіткнеться! не скоро, але справедливо» — облизуються шакали. Це опікуни кожної вправності, кожної життєвої діяльності у нас! А нехай ці голоси шакалів лише зачують гієни ідеалізму!… О, я щиро зізнаюся, що до фізичної огиди терпіти не можу найвіддаленішого завивання цього «їхнього» тут ідеалізму. Ненавиджу, наприклад, «їхнє» тут мистецтво! Тхне мені це все розкладом життєвого інстинкту.

Тут барону надмірне збудження саме замкнуло вуста, породжуючи знову запізніле усвідомлення, що не з дружиною він сварку веде, не перед нею вибухає. Отож із вимушеним спокоєм і акцентом жалю у голосі закривав справу, ніби перед самим собою: — «Ми» самі себе ховаємо.

— Цей «ваш» тут Войда, — фиpкнув попри це за хвилину, — який дружині хотів якісь там вірші свої присвятити — Боже! як я цiєї людини терпіти не міг! Весь цей тип як стара діва: смутний, претензійний, і не впевнений у власних чарах. Мовив би, фізично слизький у своїй цій трагічній безпорадності перед найдрібнішою життєвою справою, де треба хоч на гріш мати волі. Просто наживав я собі якусь погану мономанію від люті до цієї людини. З'явився мені новий сторож мого щастя. Мав ідеалістичний вплив на сестринську душу моєї дружини… Прошу лише помислити: такий дід! брат такий! — і ще той! Таке чатування гієн ідеалістичних і ці баньки шакалів над чужою радістю життя; над джерелом його вправності, звитяги чину — оце і є польське щастя!

Дивилася на нього розширеними округлими очима: «Що це має означати?!…»

Обличчя барона цієї хвилини було знову білим як полотно, вузькі губи зникали у стиску.

— О, якби цей Войда не був настільки дотепним і не перенісся добровільно на саме «табу» ідеалу…

— Ох, Боже — і цей також!

— Хто ж це йому ще віншував цей крок?

— Дідусь.

— Е?… — барон стояв хвилину з роззявленим ротом.

Невдовзі, однак, зорієнтувався і в цьому.

— Люблять одна одну дуже гієни всі! І ці не є винятком. Над трупним мослом ідеалу непідкріплені, пожерають одна одну. Створює це так звану атмосферу… — барон фиpкнув у кулак, встромлений між бакенбарди, — духовного життя у цій… пх!… метрополії ідеалів.

І обличчя йому надулося зневагою безмірною: розлазилися бакенбарди.

У переляку й раптовій бентезі довіри вона перестала вже орієнтуватися у всьому цьому. Розуміла лише ненависть і зневагу, не знаючи точно, до чого й кого вона власне стосується. Мордувалася у тісному колі своїх припущень, установивши решті по-жіночому, що це все разом є заздрістю до впливу на Лену, а може, й до неї самої. Хоча барон, можливо, нічого не знає про її стосунки з Войдою, тим паче саме непокоїть його це так сильно, що аж ненавистю у труну сягати змушує. Барон це все ненавидить і цим гребує, що той полюбив і що обожнив. Виклавши собі відтак усі хвилі життя, які з його слів у неї вдаряли, на свій жіночий лад, заспокоїлася невдовзі. І підвела на нього погляд, хоч і не давньої вже довіри, а все ж ще більшої цікавості.

— Треба мати твердий кулак, — чує ось голосом таким гострим, що здригнулася мимоволі, — треба мати твердий кулак для всіх тих, хто облягає радість життя, як ці гієни й шакали. Це все й так призначено на загибель. Прийдуть інші, міцніші, прийти мусять, як білі до дикунів. «Табу» залишиться як диковинка музейна запеклої віри, яка цивілізованих людей скинула назад через варварство — у дикість. Якби пан майор, дідусь ніби, міг пережити цю війну, сьогодні оголошену, та все те, що після неї неминуче має статися, показували б його, можливо, за кілька років у Берліні по кунсткамерах як останнього з могікан. Може, з пір'ям на голові та томагавком у руці.

Зірвалася з крісла у сліпому вже відруху обурення.

Але він у своїй люті вже не помітив навіть цього. Вирвалося ж бо з вуст те, що мусили стискати зуби у своєму оточенні протягом стільки років: тріснув нарив загноєної гіркоти.

— Так, по кунсткамерах! — ствердив ще раз. — Люди завзяті, перед якими майбутнє власне та світу, туди відсилатимуть ці пафоси смутку й песимізму. А похмуростями у перспективі кунсткамерними частуються, як відомо, тим часом злочинні інстинкти. Це буде крайня межа впливу песимістичного ідеалу!… Я читав у якогось місіонера чи то мандрівника, що здегенеровані особини вимираючих племен, викрадаючись ночами на «табу», повертаються з такою жагою крові у ніздрях, що краще не чекати, краще одразу у лоб застрелити. Я моєму пану шурину, коханому братові Лени, просто боюся нерідко в очі глянути. Адже в цих баньках олов'яних дрімає тим часом замасковане знищення.

— Ісус Марія! — шепотіла вже з безпорадним тріпотінням рук біля вух.

— Чи маю ще сказати й про третю гієну: про Войду? Сходить ось із «табу» у «багряниці мрії», каже дружина — і тримає золотий ключ містичних таємниць. Нічого ним якось відімкнути не вдається, що глузд чи розум хотів би мати, наприклад, хоч трохи прочиненим. Натомість пасує цей ключ дивно до всіх жіночих сердець та всілякої кволості чоловічих душ. Відмикач! І відкриває їм темні глибини життя у їхніх власних засмученнях! — сумліннях! — веде на височини кращих пізнань, ніж прагнень, вищих прагнень, ніж схильностей, щоб у цих переляках душі безперервних перетворити просту любов до життя у любов лиху, похмуру, перекручену!… Треба цей запізнілий романтизм мародерів цивілізації: цю ідеологію песимізму за роботою підглянути — над формуванням душ молодих. Є від чого жахнутися! Бо все, що було сказано, це все ще той правий, високоідеалістичний бік медалі. Лівим, неминучим відповідником є одночасно посилення беззахисності перед усілякими спонуками та подразниками життя, аж до розладу вразливості — при завжди «нечистому сумлінні» ідеаліста. Похмурі зазнання провіщаються так спрепарованим песимізмом душам… А ключ містичних таємниць працює у них тим часом безупинно: добирається до найпотаємніших закутків смутку, сумління, безнадії, білої екстази та чорної перверзії! Спасіння нас усіх лежить на дні цієї «таємниці». Абракадабра!

І почула сміх такий низький, що, здається, тільки в грудях гудів під отруйною гримасою губ.

— Це останнє слівце — чаклунське, — фaркнув за хвилину, — може бути й багряничним, оскільки нічого означати не зволить. Я читав у того ж місіонера, що чаклуни чи то жерці здегенерованих племен…

Але тут вона затріпотіла вся як пташка в останній безпорадності. І повернулася обличчям до стіни, припала до неї чолом, вуха обома руками закриваючи.

— Замовкніть! Я не можу цього слухати! І не хочу!…

Наблизився до неї і нахилився над вухом. Відчула ззаду на шиї сухе торкання бакенбардів.

— Ось як чатують гієни песимізму та шакали чесноти над охочістю до життя у нас. Оце і є польське щастя! Цих бестій сполохати й відганяти їх здатний буду я, можливо, — холодом крові та думкою оборонною, вигостреною в житті як ніж. Але ось душа, яка прокинутися має тільки, інстинкти життя найбуйніші, можливо, з оточення всього. А гієн і шакалів приваблює найшвидше тепло крові найбільш палкої. І вчасно! Швидше, ніж справедливо, вже тут підтято життя молоде у легкодухості чи божевіллі якомусь. (Стежу я добре за словами і невдовзі впіймаю дрібноту таємниці молодої!) Отож бачу вже просто, як допадають це життя шакали й гієни. Шакали поступляться: і в пащі слабші, і за чуттям воліють те, що вже розкладається. Почекають!… Гієни торжествуватимуть тим часом і збудять, збудять невдовзі смуток безпорадний у пустоті давній: розшматують песимізмом ці інстинкти життя буйні, розтягнуть по цвинтарях старих. Вже той дід похмурий розпочав цю роботу!

— Хто ви?! — крикнула, не відриваючи чола від стіни. — Хто говорить?! Я, мабуть, уже напівпритомна… Цей шепіт!

І здавалося їй, що чує у відповідь:

«Прокидається душа молода назустріч призначенню своєму: шепотом говорити належить».

Відчула на тім'ї його руку пухку; потягнув її до себе так, що голова приголомшена спиралася проти волі на його груди.

Чує цим разом уже виразно голосом холодним єлейної доброзичливості:

— Отож жаль мені цієї голівки молодої.

— «Усе само нищиться, само бур'яном зарастає» — вирвалося з її вуст у раптовому спогаді.

— Що вам?…

— «Усе, що не є офірою, або…»

Вчасно підхопив її за талію, перш ніж вона осіла важко на землю.

Безпорадний, не маючи води під рукою, намагався опустити її голову, щоб привести до тями так викликаним припливом крові. Підхопив на руки: повисла йому в них саме як та стеблина зламана. Напівприведену цим до тями, доніс, дотягнув за поріг, де на таці Мурина стояв глечик і чарка. Перекинув на одне плече, другою рукою налив води й приставив до вуст.

У рамені його лежача розплющила повіки й глянула на чарку з божевільним жахом у очах.

«Войда пив!» — крикнула думкою.

Цокотіла зубами об скло і затяла разом вуста у корчовому стиску щелеп. Розпачлива, упертість, що борсалася, була у сполосі цих очей та непритомних спалахах ненависті.

«Таїнство диявола!…»

Натиском тім'я подавав голову й втискав край чарки між зуби. Зацокотіли дрібним тремтінням вдруге об скло. Вже не ненависть була в очах, а заціпеніння страху благальне.

Вичерпав залишок терпіння. Брутально міцним натиском щік під вухом розтулив щелепи стиснуті й влив увесь вміст чарки. Короткий крик її заглушило белькотіння в роті.

А полум'я жаху на зіницях розвіялося невдовзі у здивуванні, з яким споглядали за хвилину очі. На канапу покладена й не бачачи його перед собою, мала дивне враження, що він зник, пропав раптом, ніби у цих димних клубах ненависті й зневаги, у яких губилася думка, яка ледь отямилася.

Коли одна думка підняла її повільно над подушками:

«Котре ж це було прокляття, а котре благословення?» — запитувала себе, згадуючи два обійми своєї голови.

«І до чого?…»

А він, випаливши тим часом цигарку й опанувавши роздратування тимчасове, став над нею з руками в кишенях і опускав гірко губу.

— Що це було власне? Гей? Якийсь невроз на додачу після зомління?

Протирала очі.

— Ох, ви тут?! Мені так дивно, що я вас ще бачу.

— Чому ж це ви не давали мені вас рятувати?

— Рятувати? — повторила тупо, все ще в мороки якомусь. — Не знаю.

Здвигнув плечима.

— Я одразу мав цей острах, що вас не слід залишати саму в цьому розладі, у який вас увів розмова з дідусем.

Дивним їй здавався голос той цієї хвилини: що такий природний, простий, розважливий і хоч гострий у звучанні, а все ж сповнений доброї доброзичливості. Перепрошував за свої пориви у недавній розмові та за яскравість суджень про людей з-під даху свого. Заспокоював зверненням до глузду, спокій думкам радив.

Цієї хвилини з обуренням уже згадувала дикі вигадки своєї уяви. «Адже це він, — думала тепер, — наказуючи слугам вивести старого, проганяв водночас примари смутку, безнадії, смерті, минулого… Про щастя людей живих він один серед них усіх тут переймався турботою суворою та працьовитою. «Інстинкти життя» — висловив з її власних відчуттів правду просту. І подарував їй цю правду в очі довірливі. Усмішка, від годин забута, через сльози виманив на цю його дорогу: від губ нетерплячістю розтулених до очей у пильній цікавості завжди напівприплюснутих, у цю рису тремтячу на обличчі: у це клеймо життя на щоках молодих. Розяснював, освітлював душу. Натомість людей у майбутньому, можливо, неохочих, зла скоєного пам'ятливих — шакалами завчасно обзивав. А відвагу, сил життєдайних дар сліпий, проти них спрямував: на боротьбу за свої права на щастя!…»

Ось все ще намагається заспокоїти її розвагою своєю. Але вона вже слухати уважно перестала: сам тон солідний робив своє, вводячи знову у цей благосний ступор покори. «А все ж, — подумала ще, — єдині це вуста, які можуть говорити про справжнє життя; єдина людина, яка, знаючи його наскрізь, може дати повчання щастя. Єдина це теж рука, яка за це просте прагнення власного щастя погладила її з повагою батьківською. А слова «голівка», «ручка» промовляв з єлейністю майже пасторською, наче благословляючи всі інстинкти та почуття жінки».

Підвівшись на ліктях, опустила ноги, присіла на канапі й хоч до слів неуважна, заслухана однак все ще в утихомирювальну перору тону. Узяла його тепло за руку, змагаючись хвилину з неподатливістю чи то примусом, піднесла її решті до вуст.

Прийняв він це майже з флегмою, як річ належну або принаймні таку, до якої звик, можливо, поруч із дружиною в певні хвилини, коли її охоплювали роздуми.

Уся зібгана, схилена перед ним, вона перенесла його руку від своїх губ до зболеного лоба.

«Невільниці розважливих!» — витягла згадка вперта і ці слова Лени. Не викресала з них, однак, ані тіні опору, а навпаки: свідоме вже прагнення до найбільшого заспокоєння душі.

А все ж облудні це були втіхи: течія сягала глибше і давалася лише зверху заколисати й вигладити засиплячим душу жіночу тоном чоловічої розважливості.

Бо ось ледь двері за ним зачинилися, роз'ятрена стількома враженнями уява вирвалася з глибини й понеслася знову шляхом натовплених образів у неспокій новий.

На латунній таці над її головою грають відблиски свічки і відтягують туди раз у раз погляди лякливі. У кришталевий глечик занурилося відображення полум'я, іскрами світла блищить чарка поруч. А над тацею, глечиком і чаркою визирає голова опудала чорна і білоблискучі її баньки, причаєні в тиші нічній: ті самі, пам'ятала, які тієї хвилини дивилися на її гріх.

Пробіг її наскрізь цей струс, що стискав губи і повертався з кожною хвилиною того спогаду. У гвалтовному напливі огиди пробувала зірватися з канапи, але сил не стачило. Попри те що у своєму заслуханні в тишу вирішувала не озиратися назад, щось їй все ж скручувало ніби шию, змушуючи роззирнутися на цю гранчасту голову зі склянистою чорнотою, глухі сліпи Вола і губи, кров'ю здуті.

«Ось стоїть він — божок застою!» — згадувала знову слова Лени.

І подумалося їй знову, що під його то поглядом випивав Войда чашу свою, аби там ось невдовзі потім звалитися — біля тих дверей.

Погляд її впився в це місце на килимі, заплутався в якихось його арабесках і не міг з них вирватися, наперекір самій тривозі.

А одночасно оживала в пам'яті та Войдина розповідь, повторювана недавно устами Лени: про життя, закляте в нерухомість і обман, про серць жіночих заклепання облудне. Слухала цього ніби казки напівзнайомої про красу юності, закляту в скляну домовину: про те, що коли серце жінки застигло, увесь світ завмер у нерухомості… Витягнулися тоді руки по цей спокусливий плід краси, уста занадто швидко розгризли в ньому хробака. Бо який же осад залишився після всього цього з тієї уяви жінок, яка за життя їм була, красу високу марить, а зло в допущеннях думки виплоджує потворно. Ось поверталися до пам'яті ті дияволи, що як злісні мавпи подряпалися на вежі церков і визирають з-за кожного заглиблення свої злі морди, аби там, де вежа уривається, неба не досягнувши, аби там саме…

Струснулася жахом.

«Чи ж це не жінки?» — приніс дивно блиск переляку.

«Найчутливіші, передчуваючі сумління життя!» — повернулася думка навпаки спогадом і цих слів Лени.

У заляканості інстинктів ставала перед нею справжня таємниця життя: загадка самої себе.

І охопила її втретє вже тут несамовита тривога перед злом, затаєним у думках і почуттях. Наче за кожним словом, сміхом і поривом серед цих людей, за кожним подихом, серед них зачерпнутим, прибувало цього неспокою. А те, що говорив барон — чи не нагадує це, попри все, роєм непевності? чи не віддає гордою жадобою щастя у димні клубки напівзрозумілих зневаг і ненависті до цього щастя ворогів: гієн і шакалів, як їх називав?…

Серед цих тут людей із початкових слів, сміхів і поривів дріб'язкових творилося вже осипище рухоме десь до долів стрімкої лавини.

А в цій заляканості — Лена, яка після своїх високих розповідей так швидко поруч із чоловіком мучила себе принижуючим думки допустом, що ось у перехожого чоловіка в обіймах і деінде лежить: та Лена відьмою здалася їй у цю хвилину. І ось коли холодне тіло відьми тепер, можливо, знову свою службу справляє, щось від неї птахом відривається, у північного кажана вмить перетворюється і тут ось блукає — під дверима — де він скінчив… А та, друга, з її тремтінням і тіпанням звивистого життя — стригою їй просто здалася.

Ці думки-марення, зачепившись за роз'ятрену уяву, майже що привидом ставали. Ті молі й кажани, які таїлися тут ніби по темних кутках на кожну хвилину виснаження, з'явилися знову — цим разом із такою силою, що стають для очей роєм тіней, які блукають тихо у пітьмі кімнати.

А там, на килимі, звідки погляд досі відірвати не вдавалося і ледь долонею заслонити дозволяв, там під дверима — лежить Войда цієї хвилини: достатньо, можливо, тільки руку опустити, аби побачити поваленого клубом у корчі отруєння. А довкола цього місця стрига виється; кров, з вуст його вузьким струменем поточна, вишукує стрига звабними ніздрями, цим обличчям попелястим і золотим виблиском круглих очей: припадає і тіпається безшумно — з тихим, мишачим писком кажана.

А коли це бачить уява, шию скрутило знову раптом, змушуючи роззиратися на цю чорносклянисту голову і баньки в ній білі: дивитися пильно в очікуванні одного слова, яке гаком зачепилося за уяву.

Бачить виразно: рухаються ось широкі, кров'ю здуті губи — червона паща витискає з опуки це слово чаклунське:

— Абракакс!…

Зусилля сміху над собою за це марення перейшло негайно в регіт уривистий і обірвалося у спазмі короткому, заглушеному в подушках.

Тиша ночі стала як струна глухо гудуча, ударена биттям її серця, а закінчена глухим прийняттям подиху і благальним лепетом, кинутим у ніч, мовчазну як прірва. Упала голова на подушках, назад яксь опустилася на напруженій шиї, оповилася, бліда, безладом волосся: з широко розтулених вуст виривалося спечене дихання гарячки, свинцеві тягарі лягли на очі, піт заливав лоб. Над головою приспаною простяг страх чорний свої тріпочучі крила.

Невдовзі все заніміло довкола неї ще більше, ніби хтось зачинив тихо останні ворота яву.

Побачить себе біля вогнища: загорнута, тремтяча, ніби з-під негоди й сльоти великої сюди продерлася — через ці дими густі довкола, з яких висуваються колом вузькі морди і жаріють безліччю баньки круглі в зеленкуватих спалахах. Вогонь, дивно міцний на тлі цієї ночі димної, тріпоче в пурпурових полотнищ розриві й тріщить безперестану від цього рою молей і кажанів, що втріпуються у нього без кінця.

Бачить Лену поруч: тілом голу, ледь волосся солом'яного віхтєм на карку прикриту; гріє у бліску червоному боки тлусті, зі шкірою лискучою і як на барабані натягнутою; важить у долонях груди, чи скоро звисати почнуть; хлюпається по стегнах долонею теплою, ніби сказати хотіла: «це єдина правда наша!…» Напроти, через розвіювання полум'я щомиті видно, лежить брат її: витягує рамена важкі, гріє перед вогнем кулаки бронзові, позіхне страшенно і валиться на спину, як той ведмідь у клітці знуджений… Поруч зібрався вузько в горб великий над ціпками дід Лени; гріє біля вогню члени худі, смертю холонучі і киває головою як годинник маятником: німий, глухий, сліпий… Ось входить через клуби диму хтось чужий: на постать похмуру пурпур вогнища накинув плащ блиску; припадав очима до Лени; а коли засів до вогню, здався переляканим тим, що робить; хитався, схилявся і валився врешті до ніг її: і так і залишився у тіні її тіла. Але ось входить через дим хтось другий, уже не на Лену, а на неї саму споглядаючи млосною посмішкою знемоги: впізнала разом із цим струсом морозним, з яким повертався завжди спогад тієї хвилини. Він тим часом сідає занадто близько до вогню; а у неї терпнуть руки безпорадні, голос замирає на устах: і так дивитися мусить, як полум'я охоплює його рукави, оповиває груди і буяє вже над головою. Витягує до неї рамена палаючі і з дурнуватим смішком на устах за руки хоче її вхопити, у вогонь шарпнути. А вони всі такі дивно спокійні, наче ніхто цього не бачив.

За ними, у димі робився тим часом рух серед тих очей, що жаріли довкола; згасли раптом усі: і колом обсіли вогнище громади панів і дам із обличчями примильних гостей сьогоднішніх. А погляди їхні зверталися згідно в один бік.

Йшов з обличчям блідим і сухим як полотно і шорсткими бакенбардами, а у голій ямі цих волосин затискалися губи так, що вуст зовсім видно не було. Все гнулося перед ним — минав із зневагою. А коли до неї присів, заніміла в тривозі. Витягнув руку, похилилася до неї.

— Усі це робили, — мовив сухо, — скільки їх тут бачиш. А ти мусиш: не для себе тільки… Стеж, аби на обличчі не читали переляку: шакали дивляться. Вуха нахили, очі опусти: дитина твоя…

— Исусе!

— Мовчи.

Блиснули йому очі червоним відображенням полум'я. І плюнув у вогнище.

— Усі мені тут угодливо роблять для своїх там причин, про які не дбаю: голоду, амбіцій чи жінок. Тож і про твої дріб'язкові причини не дбаю. Усі мені тут не тільки угодливо роблять, а й за моєю думкою. Знемоглися душі у безсилля роздумів про себе, у тривогу перед цим, у ненависть до цього: песимізмом звуть — і це також!

І почує сміх низький, на устах затиснутих не видий, у грудях тільки глибоко затремтілий.

— Але ти наймолодша, душею незнеможена. Тому до тебе присів. І стеж — шепотом кажу: «прокидається душа молода до призначення свого».

Присунувся ближче, устами до вуха нахилявся.

— Ясність зла дарую, плід щастя у тремтячі долоні дам — за одне тільки: за зречення правди почуттів і думок, власних виключно, тих перед собою єдиною, про які й так ніхто ніколи не знає.

— Зректися?!

— Не за себе тільки. Не про твоє дріб'язкове щастя йдеться. Не про твою душу дбаю.

— Згадую! — вирвалося з неї у подиху глибокому. — Життя зупиниться — у нерухомість душ, казали.

Тоді він зірвався із землі і зайнявся гнівом у очах червоних перед цією загравою вогню.

— Чи ж не знаєш, перед яким ти вогнищем?! Чи не казав старий?! Чи не напував я тебе тут у турботі рятівній? Куди б не втекла: у собі маєш цей напій жадоби щастя і ситості.

І побачить його тоді тільки у його постаті власній, очам людським прихованій…

Біжить по бездоріжжю димному. А за нею, зірвавшись із-перед вогнища, женуть колом широким хмари шакалів. Гадала, що вперед біжить, швидко однак відчувати почала, що в колові бездоріжжя женуть її перед собою у мглі й пітьмі ці баньки круглі з зеленими спалахами, які гарчать все: «дитина! дитина твоя!»

Коли раптом почує біля себе рипіння пискляве, десь неподалік у цій темені.

— Кров!… Кров!… — скаржиться довкола неї і скавулить ця стрига невидна. — За мною йди — шепоче — виведу, відчую! Крила попалили, тіло зганьбили, душу розтерзали, дно серця оголили: раніше ніж я відчую! Йди за мною. Виведу… Дивись — є! Є один!

Бачить перед собою того — з-перед вогнища, з-за полум'я розвіювання: з пов'язкою бинта на голові й плямою крові запеклої, що крізь неї на лоб просочилася. «Сама в'язала», — згадує.

А він:

— Подібна! Дивно ти мені подібна…

Махнув рукою важкою: відкинув геть спогади.

— Дивись! — підхопив думку іншу. — Жадоба ситості в однієї жінки скількох людей принизила! Знітився біля неї, отрути сягнув дух-охоронець; нікчемніє біля неї, отрутою чужих статків отруєний, і рід її власний… І я ліг біля її вогнища після двадцяти років великої знемоги. Страхом чужої крові свинцевої двадцять років отруєний, тут між ними іншої чужості отруту всотую. І так між двома духами чужини за молодою своєю душею назад дивлюся, молоді свої сили своїм людям віддав вщент, молоде моє почуття на ганьбу послали у віддяку. Сам я!… чекаючи все.

— На що?!

— На кров, — озоветься перед ними.

У цій хмарі темній, у хороводах серед пітьми непроглядної заблукала швидко, згубивши їхні голоси перед собою. І охопив її страх самотності перед темними шляхами у тумані. Тож стала на коліна безпорадно, уся в собі згорнута, обличчям у раменах схована.

Аж поки не відчує на собі поштовхів гвалтовних і не кинеться обіймати коліна старця, схиляючи голову і лоб до землі.

— Не про тебе я! — бурчить старець над нею. — Не про тебе ж бо! На твою молоду голову збуреними очима дивлюся, а громади їхні цілі бачу. Над кожною — усі до сліз кривавих оплакувати будуть, а серед усіх — кожна мені нічим. Бо смерть, байдужості мати, не над долею чиєюсь, а над душі спільної майбутнім думати мені велить… Не чіпляйся за руку! — дивись зло в корчі недолугості, як старість кожна… І куди мене волочеш… Куди це шаленство тягне? І чи це я ніби веду? Назад поволочуть і так само я вестиму. А мені ці ваші «назад» і «вперед» в одне замкнене коло замикаються довкола домовини моєї… Дай, нехай спочину… Йди у призначення своє, йди!… Все саме винищиться, саме виполеться…

А коли від цих слів, як від прокляття, обома руками заслониться і підведе погляд — побачить гієну біля домовини, кістяком майже видітиме, ніби попелястою трухлявиною тільки присипаним, і її глухі, збурені очі цвинтарного погляду.

Йшла сліпа все, ці зеленкуваті спалахи шакалячих очей бачачи тільки довкола. Поки в цих хороводах серед пітьми таємниць непроглядної не побачить людей як тіней, що шепочуться між собою тихо; потім громади їх цілі, врешті натовп великий, як хмару. А у коливанні голів, для зору в плями затертих, у морі облич невидимках — десь, ген, як свічка ясна: Ванди обличчя бліде. Але ось перед ці натовпи вискочить він із карабіном у руці. «Маю один!» — крикне. А які ближче, забурчать зневажливо, натовп за ними шумить як море. Ці грізні побуркування і коливання громади, повітря іскор і полум'я повне розірвали перед нею всі тумани почуттів у ясність захоплення: вирвалися рамена догори і заплескали руки шалені.

А вони забурчать:

— У смерть ти нас овечу, на погибель!

— По черзі підете: «як ті камені, один за одним…» Теж я вам просто ніби з книжки: за віщуном роблю, — кинув їм зі зневагою.

— За каменів купу?…

— До чого вас матері родили, не знають напевно самі. Ледь згадають, чому на світ вивели; згадають із мрією чи регітом. А їм, жінкам, що — у яке нас життя кинули? До чого ви виросли, знаєте самі сьогодні. А до чого ви здатні, знаю я. Я один знаю, що життя нерухомість на бездушшях плодить: яких дітей ці матері родити здатні. І до чого? Перш ніж матері ваші дізнаються, до чого вас родили, цю їм пакість зроблю, що дізнаються випадково, що зродили… героїв! — викинув їм ніби з руки зневажливої при стиску зубів.

Згубить його на хвилину з-перед очей у опущенні голови, а коли його поглядом над натовпом шукає — побачить гієну волохату і її пащу спочатку роззявлену, тепер у іклах виблиску роззявлену під олов'яних очей тверде задивище.

«Ходи! Тікай від них геть! Не лізь у цю їхню роботу. Ванду я знала, на покуті знала… Бачиш: розпука ця твоя, цей фрассунок із дитиною в думках, заглушений гармидером гуртових справ, усе ж на дні жіночої душі жив найдужче. Тільки ж такі ми вже за природою. І ось вони, ці фрассунки, загрозою спогадів та спалахом розпачу просто й у руки тебе завели — у темряві. А Ванду я знала, під замком знала. Нераз їй кажу: «За чоловіками лізла пані в це: знаєш чи не знаєш. Кожна з нас, жінок, усе, що робить, то тільки через цих драбуг. А самі ми: це або заміж піти, або… того. Тільки й спроможні з себе…» А ти й не лізь до них! Вони саме на таких ніби затаїлися: яка не знає, куди в життя, а відважна з себе. Підбурять, до білого гарту розпалять і каменем кинуть, куди їм треба. Надивилася я на цих соколів, коли вони, на яструбів по клітках перетворені, годують печінку спогадів… Що й треба ж, не натрапили на підбурену соколицю, на саміць зшаленілу, яка помститися схоче, як це жінка: на собі, що протверезилася, на них, що зрадили — і, в клітку замкнена, сама яструбом у їхню печінку спогадів сягне… Гу!… зле було б!…

А ти не дрижи! І не тріпай так плечима, не простягай рук благально. Тут тобі ніхто руки не подасть. Не бійся, ніхто!»

«Пригадую! — відповіла глибоким віддихом. — Старий казав: Ніхто руки не подасть!…»

І впала обличчям у долоні.

Тоді та під руку її візьме й веде кудись перед себе.

«А дурна ж ти мені! Кожна з нас, що гарячішу має кров, то на кар'єру дурніша. Це ж ти втекла від вогнища польського щастя. І куди? Доки? З дитиною в череві! А ти думаєш, що тільки вони щастя хочуть: буржуї? Кожна злидота, кожне падло останнє має ще диявола свого, якому радо віддасть за це останнє шмат душі. Тільки що в них ладу, складу, порядку гарного в бажаннях більше; а смуток їхніх дамочок у ліжках, коли ті порожні, — гарний, дуже бо гарний! А тут у нас: небо з пеклом змішалося, бажання вирують, як це в гадючнику, а смутки наші звуться: злочини».

«Хто ти?!» — крикне аж тепер і вирветься з її рук.

«Я Манька «Калоша»! Пані баронової сестра старша. Молочна сестра. Одну мамку ссали. Ху-уду! А обидві гладкі… Не бійся сміху мого. Хоч і грубий. Не бійся!»

І тільки тоді побачить її постать власну, очам досі приховану.

«Не втечеш, я тебе наздогоню… Відьомство ж у душу защеплювали: на шабашах була вухом! Не простягай отже рамен: тут не гарних смутків пора, тут не білих дамочок ложе; тут уже наші розпуки й шалені хихоти наші! Тут уже на себе взята доля!… Власна — твоя — бідна — доля!… Доля!… Доля!… Стій! Вмить тебе наздогоню. Хай хоч у стегна свої окрочу, спідницю в крила, на плечі! вище пупка, вище заду і — гу-у! смігаю в політ нездогнаний… Їх не бійся: це шакали! мої котики, мої пестунчики: «Кіці-кіці, гості любі! друзі, подруги людей…» Ходи-но, кісточко диявола тверда! Я вилущу тебе з корсетів. Геть ці шмати! вон апласи!… Біле курча з-під шкаралупи. М'яса мало, пір'я багато. Гладенька ти. Тепла ти. Солодка в шиї. Лоскотлива під кігтем. Мене тримайся, курви старої. Я розуміюся на дорогах темних, не злякає мене зневага; нас прокляття вихором мете у найтемніших доріг розкоші: на шабаші! на шабаші!… Уж шакали у політ збираються: як смолоскипи з нами злетять очей вогні їхні зелені. Дай, намащу тебе, щоб літала. Литки пружні, стопи котячі… Уж заблищали очиська скорі? Шкірка в дрижаках, волосся дибом… Візьмуть тебе, візьмуть дикі дрижаки, як тих вежових шабашниць під блискавицею неба грози: Богові, людям, чортові перечні!…»

«Хто?» — шарпнеться тілом, відчувши себе схопленою за плечі й руки водночас.

А вона ген іздалеку вже:

«Офіцерики ґречні».

— Свята ти для мене, Ваню, єси! — тож дозволь, дозволь мені клячати перед тобою. Бодай за те, що мене зі сну страшного збудило твоє обличчя ясне. Бог хотів, що ти там тиха в покійницях біля раннього залишилася, аби почути через стіни моє плакання безрадне. Душа мені, Ваню, прокинулася й виривається — слів ладу не дивиться — ох, бо я знаю! — у твої хіба очі глибокі. Справжність є в них почуттів бездонна! До неї руки складаю… «Свята Бригіда, кельтського короля донька єдина…» Ох, не відпихай мене. За молитву мені це стає утишення. Я слів молитви в пам'яті тепер не знайду. Зло ще не дає: ледве поступилося перед тобою. А те повертається до думки, щоразу як на тебе гляну. У «житії» читала дитиною. Дитячою пам'яттю повторюю… Ох, не відхиляй мене від себе! Не лякайся ти мене. Якщо щось зі сну цього гарячки залишилося, не моя це вина. Зло життя усе через мене гарячкою говорило і жар свій пекла самого ще мені на губах залишило. Але почуття вогнем глибше впало: у груди, Вандо!… Ох, не лякайся ти мене, не відпихай ручками холодними! Поцілую! — вблагаю! — обожню!

Вона тоді за плечі її схопить і щосили кволої струсить нею.

— Збудися ти, збудися ще дужче: якісь недобрі сили цього сну шарпають тобою все ще. Голосу ж не впізнаю — обличчя не те: не твоє. О, і ці очі!

— Окропилася я душею, окропилася, Вандо.

— І встань із колін, люба.

— Ти не знаєш цієї потреби обожнення чогось, що можна бачити, відчувати, чути — за руку схопити: помічну, рятувальну.

Та в тої ж миті, ніби іншою думкою вражена, соталася з колін, заточилася як п'яна й захихотіла гостро.

— Я тут постійно до чиїхось колін припадала, постійно руки якісь цілувала: так мені душа випрошувалася в прокидання… Вони повинні були знати. А якщо не до рук чужих доривалася, то хихотіла при усміхах чужих або спалахувала уявою в конопляний спалах спаленіння та в темряви страху величезні. А пульси то відчувала тут, на щоках, де цей усміх… болів постійно, — вирвалося з хрипким схлипом плачу раптовим. — І тут на губах пульси відчувала, на устах, готова прихилити їх кожному, хто розважить, розсмішить, здивує, подражнить, злякає, захопить — усе одно! Вони повинні були знати.

— Що ж це люди знати б повинні?

— Яка я… буду.

— Не кажи так! О і це волосся у вихорі безладу довкола обличчя — і ніби в загарбленій чорноті. Поправ! поправ його якнайшвидше! Ох, ні — не роби цього йому назлість! Не розкидай його. Не можу дивитися!

— Ха-ха! Готова втекти від мене! Дивись, так нас убрано і посаджено у світлі: лялечки дурні й порожні, у яких думки сплять. Аж поки…

Схоплювала у жмені волосся й у мавпяче звивистих рухах заплітала його довкола маківки.

— Знаєш ти, — казала швидко, ковтаючи слова, — що я тут сьогодні ввечері віддалася. Комусь, котромусь… Мусило прийти. Який найбільше розважив спершу, потім найбільше розчулив, зворушив і найбільше злякав. Розважив пустотою: тим, що так змінився за роки, що вже обоє не діти, що в пустощах і боротьбі давній щось нам через тіла протікає тепер. Розчулив спогадами молодості. Зворушив аж до розпачу тим, що його з моїх рук вирвали на війний погибель. Злякав до шалу духу свого зам'яттям — тоді вже. І так у чутливості, зворушенні, жаху й ляку, на порозі хіба несвідомої огиди в моїй душі бездумній. А сам він, тоді вже без душі майже: звір ніби. О-о! огида й відраза тільки тепер!… Привітай мене з першим коханням.

Ванда цокотіла зубами. І блідла на обличчі так, що ті жилки блакитні на скронях виступати почали в синій уже сітці й вузлах. А з очей фіолетових усього кола почали виціджуватися сльози, як роса на її віях великих.

— На милість божу, замовкни, — шепотіла благально і так тихесенько, що та ледве за рухом губ зчитувала її слова. — Вони тут тобі справді вогню в жили хіба налили.

— О, ти не розуміла зовсім: ані з яким безладним жаром молитися тільки може душа після цього, ані з якою великою ненавистю до себе сповідатися після цього.

— Після чого це постійно?

— Після шабашу.

— Та що ти?!… Що ти знову?

— Усе, що тут було цієї ночі, на що дивилися ми обидві, — шабаш це був відьом і шакалів зліт перед диявольським вогнищем. А хто від нього втече, тому ніхто руки не подасть, ніхто! — казав старий… Гієни й шакали оточать його й до добра вести схочуть. Бо немає «сил живих» нам на допомогу, немає! — казав старий… Зло тільки живе; зло веде, зло керує: це зло думки все, яке зі старого вина каламутить лінощі. Ми це на свої долі… — казав майор старий. О, не можу! Мені цей старець… мені жертва, мені зрада обидві голову стискали, обидві благословляли! — обидві прокляли? Не знаю. І не мені може тільки. І ніхто з нас не знає. Природа, вона одна знає… Вогню, кажеш, у жили налили? Був там він уже, Вандо. Природа хотіла. Вони тільки його іскри відшукали в смітнику пустоти, розгребли всі в дратуванні, розпалили гріхом похмурим; а потім злим почуттям, злою думкою й уявою, як сухим вихором у нього дмухали. Пожежу маю я в собі!…

Ванда дихала важко, разом і цих очей колом розширеним.

— Поглянь, — перебивала якнайшвидше її подальші вибухи, — поміркуй, як дивно: так недавно ще там у покійницях блищало все від барв і світла серед дзеркал, а тепер? — глянь, сонця смуга просто нам на голови. Самі ми тут тепер: чуйні після цього ґвалту великого, як дві сестри бідні в тиші величезній. Тут завжди така задума є в повітрі, тут перед книжками, що заспокойся тільки трохи, а побачиш, як утишення сочитися почне в тебе несвідомо. Може, кожне життя є шабашем злих людей, а добрих думок і вчинків на узбіччі. Поглянь: цілі віки життя тут, а який спокій, яка гідність! Декілька разів думаю, — казала, йдучи до полиць і кладучи боязко руку на якусь книжку, — декілька разів думаю, що коли ці сторінки поставали, ґвалт життя чинився довкола недобрий. Ґвалт стих і пропав, а душа залишилася на цього життя свідчення. Поміркуй: скільки тут життя свідчень, скільки душ колись чуйних. А скільки було цих німих, які тільки смертю своєю могли…

— Ти душа! — вибухне раптом Ніна. — Ні, не кажи нічого, не заперечуй!… І мені дивно, що коли цей шабаш у ніч запав перед тобою, ти одна тут після цього зам'яття всього: у цьому перловому, майже білому повітрі ранку сама в сукні білій, що снується, струнка — і така тиха кожним словом.

— От і знову, — відповіла спокійно, — витягнула ніби щось із себе аж боляче й спалила в руці на конопляний спалах. Чим я тут! — здвигнула легко плечима. — Усе, що казала про цю тут тишу, про життя зам'яття, що запало в непам'ять, і про душу, яка живе, казала тільки тобі на заспокоєння: щоб ти забула.

— Чого?

— Тіла. Бо з нього весь ґвалт життя і шабаші всілякі.

Та звісила повільно голову.

— Тож заспокойся так, — казала, кладучи їй тепер тільки долоню на плече. — Звідти ґвалт життя. А неспокій душі, це зовсім звідкиінде. Це ніби дзвін якийсь далекий… Мала я перед хвилиною розмову дивну з тим, кому ти чоло сьогодні перев'язувала. Кожне слово запало мені в груди. І знаю, що це зле життя людей стало на край сьогодні саме: на роздорожжі, над прірвою, може. Наближається щось велике, йде, прийти мусить… Коли фатум провіщався людям давніше, то перш ніж птахи показалися на небі, жінки зривалися по ночах, одні до дітей, котра за ворота, інші — виглядати… Неспокій це в нас злих передчуттів. І звідси це прийняття життя людей усього тривогою у свої груди, за свій ніби гріх. Тільки ти це все вплела в гарячку снів.

— Бо чим ми, жінки?…

— Душі німі. Як квіти в полі. Живуть же вони найчуйніше.

«Казала Лена подібне» — мала вже на устах, бо тепер тільки дихнуло на неї інстинктивно і спорідненість думок, і подібний перебіг розмріяності.

— Ти знала Войду? Правда! Пригаду… — казала повільно, у міру як її очі в все більшому й більшому здивуванні та смутку задивлялися у Ванду. — Таж я все розумію. І знаю навіть усе. І про його страшний кінець через ту! І цю річ ще страшнішу знаю тепер, — барилася в мовленні під здивування думки все більшим, — що все краще в тугах цих людей, а що вони так скаламутили… Я на джерело цього всього натрапляю тепер сліпа! Як це вони казали? «Справжність почуттів?» Ти її тільки давала всім життям, почуттів тихістю і ще більшою тишею того, що чинила, в'язницею твоєю, кров'ю з уст плюнутою. І всім, чого я не знаю. І всім, що буде. Як вони це називали це друге? «Сумління руху?» Скажи!… Ти німа. Звісно. Ти на смерть навіть не мала б слова жахів, тільки усміх, може, смутний. А вони всі є з брехні слів! І брехні уяви, яка народжується… О, з ненаситності перенасичень хіба! Щоб плодити в думках розкоші більші від зазнаваних. Ох, я пам'ятаю кожне слово з того, що Лена тоді розповідала. І розумію тепер тільки. Він мав рацію.

— Хто такий?

— Диявол, — засміялася гостро.

Та невдовзі й на сміх навіть не стало в пристрасті. Долоні тільки то розчепірювалися пальцями, то стискалися в кулаки.

— Казав, що «пурпур мрії» це ніби Ленін негліж ошатний. Що це також зі почуттів і для почуттів. Бо інакше не було б це ані мрією, ані уявою, ані красою все ж. А страшна їхня робота, казав, над нашими душами молодими.

— Чия?

— Гієн цих. І цієї останньої також.

— Якої?

— Войди.

Підскочила до неї Ванда вмить і затиснула їй уста долонею всією.

— Це тобі тільки диявол сам міг сказати.

А вона тим нестримніше обніме її за шию і збуренням своїх долонь міцних шарпає, потягає її голову до себе — обличчям до щік.

— Ти душа!… Та, про яку майор старий казав: зраджена! Тому тебе сюди Лена до себе «тягнула» майже що з в'язниці просто, аби ти не «здичавіла», аби ти освоїлася з їхнього життя принадами. А ти самотністю залякана підглядала це життя з тихих кутків сором'язливостей. Тому вони тебе так раді принизити, потоптати, одним «Ге?!» — що на ім'я твоє падає їм із губ огиди. Або жалісливим співчуттям оточити, як Лена тебе, вбрану, може, за її гроші на ці бали, аби за тебе соромитися не мала потреби. Немає на тобі пурпуру мрії! А ти з-під їхніх зневаг німих, з-під ніг розтанцьованих майже, цією Леніною красою «величною», як казала, розболіла у спогадах, утікала у своїй вразливості сюди, у цю «гробницю», казав майор. Тут тебе бачила завжди, тут тільки з тобою розмовляла. О, я все тепер розумію, все бачу, прокинувшись!

Та вона зняла повільно її руки з шиї. Здавалася лише знеможеною цим вибухом.

— Знову спалахнула в конопляний вогонь. І знову через мене. Ач, і відхили твої щоки далі: жар від них віє такий. На шиї відчуваю здалеку. І руки зніми, від долонь навіть; не стискай їх так: маєш гарячі такі! — казала з тремтячою гримасою огиди. — І пробач мені. Мені холоду треба було все життя й забуття у собі…

— Чого?

— Тіла, Ніно. Тихо! Не муч… Скажу тобі за це, — казала, опановуючи тремтіння голосу, — що того вечора, коли всі голови втратили, а Лена спазми мала — коли він уже холонув, я змивала йому з обличчя ту кров, яка — ох, так довго ще, так постійно! — стікала йому вузькими цівками з уст і носа — ох, і з очей навіть.

— Матір Божа!

А після довгого важкого дихання їх обох:

— Тут страшенно добре, Ніно, у цій тиші костьольній перед книжками, у цій гідності й спокої після життя, яке було.

Притихли обидві; серед лабіринтів гробниці суворої у перловому світлі ранку — ті, що снуються, живі, побожно замовклі.

Ванда зупинилася, вказуючи на ряд книжок.

— Ох! — затремтіла водночас інша всім тілом. — І він тут?!

Тихо понесли це до вікна.

Ванда довго мовчала, перегортаючи сторінки тремтячою долонею. Очі другої в цьому чеканні заблукали вгору, де над полицями ряди погрудь палали о ранку, мов дивний ряд білих ламп. І чує ось:

Жертвенних снів гробовище біле, Я в тобі птах, що блукає в пітьмі! Коли в сонячне жити злетіло Птаство молоде у ясні дні, Мене ж долі спільної влучила стріла: До гробів прикувала кохання голка!… І в терня спліта мені мрій вінці, У мрії твого хреста знак, Жертвенних снів гробовище біле, Що в смерть упиваєш пропащих цвіт… Аби на твоїм хресті кожен пив Розмріяності своєї оцтовий шид: Чи є? Чи буде? Чи вже був? Чи світ омана, чи він мара?!… Так арф'яних книг вимагає офіра, Терновник нам у зміїне перстень спліта: У стигмат світу, що в безодню пада: У мито безконечної жертви…

Ще не стихли ці немовби струнні відгомони її голосу, ще вона сама стояла в цій золотій смузі під вікном — у молитовному заціпенінні, із лицем у долонях, коли та друга раптом кинулася назад і напружила перед собою руки.

Просто біля цього сонячного променя та білої його появи побачить вона мару непроспаного сну, із мордою з губ, ніздрів та очей кров'ю стікаючою: бачить гієну в оскалі іклів цвинтарного звіра — хижацькому й терплячому…

Частина четверта

Ознайомлення професора з Комеровським супроводжувалося огидним скреготом. Оці коли за пригашення світла вийшов він тоді з бібліотеки, минув старого, що стукав у порожньому салоні, і натрапив на отой монолог, що з-під вікна виголошувався до дівчини, то після першого заломлення відчув себе чудно незручно в цьому випадковому підслуховуванні речей чужих і таємничих. Почав отож виправдовуватися: як то, засидівшись коло книжок, шукав виходу і прагнув попрощатися з господарем. Особняк із пов'язкою на чолі відповів аж після тривалої тиші неокресленим бурчанням. Ванда натомість намагалася пом'якшити цю його грубість виявом надзвичайного шанування. Професор белькотнув отож щось на виправдання і поступився. Ледве встиг відійти з кімнати, як почув за собою низьким шепотом:

— Не ходить він тут із вухом? га?

— Бійтеся ж Бога: професор із Кракова!

— Мало що професор! І мало що з Кракова!

Почувши й це мимоволі, здригнувся від огиди: з цієї напівчужої говірки пробивало в похмурому напруженні цих підземних людей геть якесь здичавіння душ по хащах. Занадто повний був сам роздумами над минулим і враженнями, принесеними з бібліотеки, аби цей перший голос сучасного життя не відчути як потворний скрегіт всебічного вже зварваризування: почуття, мислення і слова.

Але за Вандиним наполяганням рішучим похмурий особняк наздогнав його в передпокої і відрекомендувався як брат Лені. Мовби вгадуючи враження, яке мусив справити, намагався бути коректним, а говорив при цьому просто і найнесподіваніше щиро. Професор стверджував для себе мимохідь потугу расовості: «Адже й такий ведмідь навіть, — думав, — коли завдасть собі тільки трохи клопоту і визирне з цієї нарослої шкаралупи варваризму, стає майже шармером у поводженні». При обопільному отож зусиллі загладити неприємний скрегіт щонедавньої хвилини зав'язалася розмова, а разом і гаряча дискусія. Професор сам не помітив, як довго вона затяглася.

Ванда, послухавши якийсь час, відійшла була до покоїв, до Ніни; вони ж розмовляли й далі.

У пальті на плечах, із циліндром у руці, ходив професор неспокійним кроком по передпокою, зупинявся, похмуро вслухаючись, і вибухав час від часу:

— А ж бо люди тут сліпі й глухі! Ані котрий не здогадується, що ви їм тут під землею, просто під ногами готуєте.

— Вони тут здитиніли зовсім in rebus publicis (у справах державних) — відповів Комеровський із цим недбалим змахом долоні в манжеті. — Розписуються тут по часописах, що відозви у справі цієї війни та інших справ розкидають завчасно між людом… гакатисти. Бо це найновіший лякач няньок. Тут є тільки один чоловік, який передбачає досконало, на що заноситься, і бере це в розрахунки своїх отих загадкових і нецікавих, зрештою, комбінацій.

— А саме хто такий?

— Мій пан швагер: барон.

— Ач? — здивувався професор. — Чи ж би він вам сприяв?

— О, до певної міри. І часу, правдоподібно. Наразі готовий був би навіть і фондом певним…

— Чи ж би? А потім?

— Про симпатії таких людей вирішує сила.

— Думаю! — професор надимав губи й кивав головою: дуже дивним і невиразним здалося йому те, про що він тут дізнавався про барона.

Але ось повернулася Ванда, принісши із собою бліде мовчання. У сплетених руках тримала якісь книжечки малі, ніби молитовники цього зосередження. Збиралася до виходу. Баронової довіреної особи просила, щоб послав когось зі слуг на місто по щоденний одяг Ніни, яка, не думаючи вже про відпочинок, прагнула тільки якнайшвидше звідси вибратися. Виходили отож утрьох, бо Комеровський занудився проводити Ванду.

На порозі зупинився в роздумах і дав від себе доручення слузі. Вручав ключ і посилав на свій четвертак (кімната на четвертому поверсі або флігель) на сусідній вулиці, аби переконався, чи там когось не шукали, а якщо можна, забрав якусь паку з печі і переніс її сюди. Довірений чоловік вхопив наказ у наставлене вухо і, нахиляючи голову статечно, прижмурив повіки на знак суворого й мовчазного виконання доручення. Ванда дивилася на це клопітливо і мовби з докором; її великі очі здавалися казати: «Навіщо ж його втягувати в такі конфіденції!»

— Ну що ж? Він добрий чоловік, — пробурчав Комеровський недбало.

Чоловік довіри, подавши професорові з гідністю пальто, виводжував їх усіх на сходи, зупинившись біля дверей як постать. Професор зрозумів цю постатевість слуги і цофнув у кишеню жменю з дрібною монетою. А коли побачив перед собою низько нахилену голову, охопила його раптом така незрозуміла огида до цього лоба, що цофнувся від нього гвалтовно, мов у корчі.

Почув глухе зачинення дверей, яке, вдаривши луною під високу стелю сходової клітки, поверталося низьким гуком, мов притаєного в цих мурах зловісного сміху.

Здригнувся гвалтовно на цей останній акорд сьогоднішніх вражень.

Тут уже не духи поступові й «життя лампи», а невиразна атмосфера якихось інших духів, що гасять зародкові промінчики, штовхала чуйність думки в огиді ледь свідомій.

«А все ж це життя, — думав тепер, — під дріб'язковою та нікчемною поверхнею своєю є все ж підмите глибшими струменями, як ніде, може, у світі, у тісноті людського тут буття стикаючись неймовірно; ворожими на смерть, а спорідненими так дивовижно інстинктами підземелля».

Ця поблажливість Комеровського до зневажених комбінацій барона, над якими замислитися навіть не зволив! А потім ця його недбала добродушність щодо — хто знає — чи не духа-охоронця над бароном! «А я ж, — пригадував, — як же я тут був зустрінутий?»

Вузол був занадто тривожний, аби не звернути думку на його розплутування.

«Про те, — розважував отож, — що людей роззброює між собою довірою — не про симпатію аж ніяк, але про певну привабливість один до одного, — вирішує атмосфера, яка кожне життя оточує в зовсім неусвідомлених дрібницях способу віддавання себе, жесту, руху, погляду. Для ледаря інший ледар буде щоправда зовсім байдужим, але в цій саме байдужості… «ну що ж? — добрим чоловіком»; для юнака навіть розбійницька зухвалість готова стати чимось заворожуючим; щирого навіть дрібна й порожня щирість в'язатиме нехибно; для прихованого чужої прихованості ще навіть неусвідомлені риси будуть чимось, що викликає довіру. Є певне похмуре споріднення інстинктів, навіть серед тих, хто кермує волею в діаметрально протилежні боки: ці найважче повірять у злобу родича. Неймовірні й зловісні спорідненості провіщають інстинкти підземелля».

Прокинувшись із роздумів, чув останні, усе нижчі гуки в глибокому колодязі сходової клітки: сміх стихав, таївся в цих мурах.

Вийшли нарешті на вулицю і почали вбирати свіжість ранку в здавлені груди. Очі професора блукали мимоволі по монотонних рядах вікон напроти. «Ось, — думав, — яким повітрям дихають по всіх цих приміщеннях, у яких давиться дух загальності, втиснутий у рамки затісні».

І замислився над тим, чи кожен приборканий запас давніх сил, наперекір цьому життю в цих приміщеннях народжений, не мусить силою неминучості піти на згубу по далеких етапах? Чи кожна щиріша вразливість, по кутках родинних пам'яток павутинням минулого оповита, не зів'яне тут у молодому смутку для життя і не дозріє на тиху офіру? Чи кожна пристрасть, в атмосфері застою до амбітного чину не піднесена, не горить тут без полум'я і не тліє димно разом із душею молодою? Чи буденне тут мрійництво жінок і чоловіків не виповниться занадто швидко каламуттю згрубілого довкола життя? Чи, рідкісній тут в істоті, буйності жіночої натури в атмосфері таких почуттів і пристрастей не загрожує злам безстерним запасом емоційних сил? Чи… і так без кінця!

А понад усе: чи це не цих приміщень офіри неминучі? І чи не звуться вони цього життя — молодістю?

Зачепив його нарешті Комеровський, який дивився в такому суворому зосередженні на ці глухі ряди вікон навпроти.

— Ох, пане! — відповів. — Зазирнув ось сьогодні до одного з приміщень таких — і знаю їх усі вже! Виходжу п'яний смутком аж до ненависті до життя. Це почуття мусить бути вам добре знайоме, га? — глянув на нього спідлоба. — Аж до ненависті до самого себе, коли енергія без виходу зло чи жовч у собі тільки варить і серце нею власне заливає. Досить із вами вечір один прожити, аби вас зрозуміти.

— Отож-бо полковник розтинав вузол нашого життя мечем. Готовий був нас усіх на війну запросити.

— І мав рацію, їй-богу!

— Правда? — розпроменився Комеровський в очах.

І насунувши глибше капелюх на чоло для приховування тут на вулиці бандажної пов'язки, схопив його аж під руку в оживленні раптовому.

— Правда, пане? Це більше ніж рація: це розуміння неминучості. Бо крім «рації стану», життя та його кривд чи жадань є ще ця найважливіша: рація душ до чогось фатально дозрілих. Дозрілі тут вони, як фрукти пізні. І гниють, гниють на деревах. Належить їх якнайшвидше обтрушувати.

— Собі! — пробурчав і глянув на нього знову спідлоба.

— Чия ж це власність — ці душ сади? Боюся, чи не першого вітру. Маєте мені гнити марно і розсіювати тільки колом ваше зло безплідне, чиніть же мені моє зло творче.

— Хто ж це так ніби каже?

— Мій би мовити той, хто каже про себе: я є розум, я є неминучість, не час мені брат, але сестра вічність… За рими перепрошую; звик промовляти до молоді, мушу отож цитувати втілителей: інакше я недостатньо переконливий.

На устах осів йому усміх якийсь чужий: «скошений», хитро-меланхолійний, невідомо — з себе чи з інших кпилавий.

Професор косився на нього уважно понад окулярами. Дивно бо протилежним із цим усміхом здавався йому отой недбалий змах долоні в манжеті. У цьому жесті короткім було все ж щось із «vogue la galère!» («будь що буде!»), щось із волі та фатальності водночас: якийсь спалах юнацтва з-під хмари меланхолії.

«З тебе б, брате, обскребти цей пил двадцятилітнього варваризування в утиску душ чужих, поголити, як годиться, убрати в мундир, посадити на коня, дати вести штурм якийсь, і довершив би, може, чудес не гірших від тих, що увіковічені давньою славою… І стирчить ото такий у тужурці ризничій, оброслий на шиї, як той вовк морський, самотній, похмурий і здичавілий, як ці рибалки. І виловлює ото в каламутних водах життя рештки енергій життєвих, не гордуючи й жіночими. Тобі ж то бешкетувати серед натовпів, як тому ченцеві, втілителей цитувати мов Отців Церкви?… Чи може бути більше перекручення натури наперекір? Чи статися може воно деінде у світі?»

А він тим часом із цим змахом долоні в бік вікон навпроти закінчував своє:

— Хай там як, по всіх цих приміщеннях чекають його рекрути.

— Чиї ж це, кінець кінцем?! Хто ж це той розум і неминучість водночас, а вічності брат? Я не такий сильний у поезії.

А він, підвівши очі з-за крила капелюха, подивився ними твердо:

— Той, хто кожну війну у світі розпалює: історії сатана.

І знову з цим дивним усміхом на терпких устах:

— А про сатану треба тут молоді казати густо: вихололи бо душі на людськість у собі повну, яка й суворі властивості мати в собі повинна. Не мають тут люди доброго сумління в чині твердому. Є одна річ, яка це добре сумління завжди дає: команда громаді. Де її немає, там треба в людях підтримувати те, що хоробрості щоправда не творить, народжує натомість… ну! — заповзятливість чином. Треба в них підтримувати…

— Зле сумління романтиків! — впав йому гвалтовно в слова.

Рушили нарешті. Ванда, що чекала на них осторонь, посилала тим часом поклони в бік найближчого вікна на першому поверсі.

— Прийди до мене зараз, як тільки зможеш. Чекатиму в себе.

Під гостре світло ранку вимальовувалася за склом стерта силуетка голови дівчачої і дві долоні на шибах приплюснуті, як два білих крила біля чола.

На першому повороті вулиці чекало на Комеровського двоє юнаків, мабуть у тій справі, у якій посилав був слугу на свій четвертак. Професор пригадав собі ці обличчя: були це серед гостей сьогоднішніх оті два волоцюги європейські, панове Мікульський та Богданович. У м'яких, трохи дротяних капелюхах, із комірами пальт наставленими на приморозку ранку приєдналися до них мовчазні, ледве привітавшись бурчанням.

Професор, звиклий до більш шанобливого поводження з боку молоді, почав роздумавати над тим, як це тут серед молодих втрачається будь-яке почуття ієрархії, насамперед інтелектуальної. Усе це здається в них стосується тільки чужих: свої є свої — і край! Бувають буржуа і пролетарі — і край!… Придивлявся просто з неспокоєм суворим обличчям юнаків. «Як це все самопасом по широкому світу ходити мусить, самоцвітно розвиватися, недовірливе до всього, що їм підтакувань не обіцяє. І яку похмуру фатальність має це виписану на своїх чолах молодечих».

Почала його дратувати недоступність цих «шмаркачів», як думав. «Що ці серця відкриває, що їх розігріває?» — питав себе в душі. І цим неспокоєм керований, зачепив панібратськи про те й се, скинувши пиху гідності з себе. Але вони пам'ятали йому добре його грубе й тверде збуття їхнього прохання про пораду у справах «суспільних студій» для олодження собі огидної «техніки»: відповідала остигло молодь похмура. Відчував мур між собою і ними. «Чи ж би, — думав із жахом, — чи ж би мур такий відділяв тут уже… покоління обидва?!»

Жвавіший із цих двох юнаків, пан Богданович, розм'якшив обличчя нарешті:

— Що там… у Кракові? — зачепив.

І не отримав зовсім відповіді, тільки півгубне надимання губ і бистре косіння над окулярами: останнє слово вимовлене було якось занадто весело як на місто поважне; звучала в цьому крім того дивна нота вироззумілості молодого пана, що прагнув видно репрезентувати життя більш сучасне. «Річ неможлива! — дивувався в думках, — аби ці епідермальні упередження й нехоті Сходу спромоглися силою часу самого прилипнути й до таких!»

Просто біля тротуару тяглася слідом за ними прикра дрожка, яку волокло худе коняче очудство з пронизливо випнутими боками. Кучер на козлах сидів, а радше висів, у демонстративно апатичній позі, закинувши ноги на перед екіпажу, вищий за сидіння, і виставляючи велетенську дірку свити на згарбленій спині та якісь клапті, що з неї випалилися. Зівадо на них північне волоцюжництво, і з цих будинків, ніби кривих під це коливання скрипучого екіпажу, з кам'яниць коліру проміжного між гранітним тоном міст Заходу та строкатістю Москви: фасадів із барвою брудно-веселою, прикрашених до того ж бляхами й вивісками розмаїтих, що яскравістю сварилися між собою. Під ці аспекти архітектури дивовижно потворні, без жодного сліду будь-якої волі, крім зиску, гупав по бруківці лазаронський екіпаж, кидаючи, здавалося, на все, куди б не звернулися очі, свій торохтіння апатії монотонної: як Бог дав! як єврей схотів! скільки кожен із того мав!…

Ледь не наступивши на ноги жебрака, який виклав на тротуар свої висохлі на кістку гомілки, наче пастку на доброчинних осіб, вони пробралися під мур і швидко звернули вниз до Повісля, де мешкала Ванда.

Коли вони, однак, заглибилися в стрімкі завулки, що вели до річки, коли на них дихнуло пронизливо затхлим смородом злиднів, коли з мурів і ринштоків, одягу та людських голів майже смердіти почало їжею, виділеннями й їхнім гниттям водночас, професор опустився в собі й зблід на обличчі. Дивився з огидою на рахітичних байстрюків, загноєних довкола рота й носа, на тлустих єврейок, що поповзом пересувалися, мов брунатні ропухи, від крамнички до крамнички, на герготливе роїння євреїв, на ці їхні кролячі, напівкриваві баньки створінь, які живляться по смітниках. А ще більш пригнічувальною за будь-який бруд і злидні була для нього барва каламутної сірості, що лежала на всьому, — тон уже навіть не асфальту, а харкотиння.

— Циліндер! — почув він раптом із підсвистом, наче голосом шпака.

І виблиснули раптом перед ним, як ртуть, живі очі на голові, вистриженій у солом'яну кулю. На зимову пору, видно, тепло вдягнений, цей підліток стирчав у широкому піджаку з чужого плеча, що звисав йому до халяв важких чобіт. Ця фігурка, схожа на колоду, на якій стирчала солом'яна, від вистриження слизька голова пацана з розбіганими від цікавості очима, справляла враження гнома, замазюканого з голови до п'ят, мовби на якійсь капосній роботі.

— Франку! — крикнула Ванда.

Він припав до її руки, а миттю по тому якось закрутився між ними всіма, заблищав очима, мов той молодий пес: свої господарі!

Комеровський сягнув жменею до цієї жовтої голови.

— Здорово був, шибенику!

— Я підстригся, — мовив хлопець, раптом зніяковівши під цією долонею, що ковзала по його тім'ю.

— У туалетному клубі! — заповзятливо парскнули. — У ратуші шельму знову обстригли. Чому це ти знову щось цапнув?

— Їй-богу!… — закричав хлопець, і очі його спалахнули глибоким жаром. Але з забобонної обережності він волів якось краще не закінчувати цієї присяги; очі згасли так само раптово, як і спалахнули, і стали якимись невиразними. Проте, поглянувши на розважені радше в напівусмішках погляди людей, він хитро блиснув очима й махнув рукою:

— Та-а, через яблука там пішло.

— «Пішло»! Комусь там через них пішло.

— Ой, Франку, Франку! — погрозила Ванда.

Умить він припав до її руки.

— Що це знову таке? — питав професор, усе ще приглядаючись до цієї колодуватої силуети, у якій стирчало гнучке й гнучке тіло отрока.

— Це? — Комеровський пригорнув хлопця плечем. — Саме життя, у первинному вигляді. Дітлашня, як це кажуть у нас сентиментально. Робітнича, зрештою… «Фотки» маєш? — звернувся він раптом до хлопця, про щось згадавши. І, не чекаючи відповіді, швидко сягнув йому до кишені. Вихопив якийсь пакунок і вдарив його ним із розмаху по голові.

— Ах ти свиня мала!… Оце чим такий торгує охочіше, ніж газетами. Вибігає з цим перед готелі.

— Тху!

— А що ж, живиться чим може, як оці собаки в Константинополі, не так із ласки людей, як зі сміття.

— Батька маєш? — суворо спитав професор.

— Ні.

— Де народився?

— У лікарні.

Ця дивовижна конкретність відповіді розсмішила когось. Хлопець почервонів умить аж по вуха, вколотий у саме самолюбство цим сміхом.

— А хіба це погано? — живо занепокоївся він, перестрибуючи очима з одного обличчя на інше.

Між вайлуватих по брамах баб та непосидючих єврейчиків на вулиці тим часом зчинився якийсь раптовий неспокій: це підривалося, мов гайвороння, бігло через вулицю, збиваючись гамірливо біля однієї брами віддалік. Мовби хтось камінь у мурашник кинув: у малолюдній перед хвилиною вулиці раптом загустіло від лапсердаків, бабських спідниць, дітлахів, що мчали табунами. Зчинявся ґвалт великий і каламучення чутливих передміських натовпів.

«Мешканець!…» — чути було шепотом дивакувате слово в цьому гармидері.

Через юрбу, що розступалася, йшов хтось із голою головою, великою як цебер і звихреною в брудні клоччя: постать злиденна, худа, з довгими мавпячими руками; землеристо-бліде обличчя дрижало йому худобочністю від свіжо скоєного там учинку.

Бо ось натовп рвав за ним, як оці собаки за кабаном. Він же зупинявся раз у раз і озирався спідлоба — зупинялися й вони. А коли вирушав, штовхали один одного йому на п'яти. Волочившись досі під муром, він викотився на середину вулиці, сягає довгою рукою по камінь бруківки.

Але ось із натовпу випхався ліктями хтось рішучий і, втоплюючи в кишені кулаки, що кипіли люттю, твердо наступав за ним.

— Гей!… — кинув тільки.

Той ледве глянув йому в очі й тієї ж миті скочив убік: розвіяв натовп ударом тіла й шмигнув перед себе в утечу. З завиванням і пронизливим свистом валив за ним увесь натовп.

Зачепили запитанням когось із краю.

«Мешканець» — почули знову це чудернацьке слово.

— У сутичці, — додала гордим тоном обізнаної особи якась вагітна молодиця. — У живіт штрикнув.

Комеровський махнув рукою з байдужою огидою й потягнув уперед свою компанію. Але втікач, маючи там у глибині, видно, перегороджену дорогу, кинувся назад і біг просто на них. Особняк із руками в кишенях трохи прискорив крок. Комеровський пізнав, видно, знайомого й гукнув до нього:

— Облиште, Юрку, це лайно! Не ваша справа.

Той вирвав руки з кишень одрухом і завагався на хвилину в покорі.

— Це справа зовсім інша! — буркнув, однак, опираючись. — Облишити?… Еге ж! — щоб він нас тут усіх розпоров. Такий уміє покволитись із ким треба: його не так швидко нам зачеплять. А тримають нас ці вовки в страху, як отих овець дурних. Не чіпати! — звісно.

Утікач, бажаючи збити з пантелику погоню, скочив у подвір'я найближчого будинку.

— Попався! — мовив спокійно робітник. А натовпу скомандував, аби перегородили там у глибині подвір'я доступ до паркану. І, усе ще не поспішаючи, повільно входив у браму будинку. Обсмикував півкожушок, готував плечі до твердої розправи. Професор здивувався, спостерегши, як коротким прихованим рухом той перехрестився наостанок.

Юрба на вулиці вщухла радісно: іскрилися очі в нетерплячому очікуванні. Зрештою пролунав там здушений крик страху: «Не стріляй!» — «Іди сюди!» І одразу лункий гомін якоїсь боротьби на сходах.

— Має його! — констатували лаконічно в натовпі.

А потім нелюдські завивання в глухому шарпанині, гуркіт тіла, що його кидали по сходах, хрипкий вереск під глухими ударами, що сипалися; зрештою тільки стогін, витягнутий у довгий скавулищ.

— Юшить він там тепер, як той вепр оглушений, — вгадував хтось у натовпі.

У професора широко розтулялися губи: «Що це?!…»

— Грінка, — пояснювала стисло вагітна молодиця.

Потворний подих ошаленілого мотлоху тільки тепер струсонув його всього огидою. Він схопився за голову й відступав убік. Найохочіше заплющив би очі, аби не бачити всіх цих розлючених, як відчував у цю хвилину, баньок довкола.

— Що означає в цієї дичини слово «мешканець»? — сіпався від огиди, вгадуючи й у цьому якусь мерзоту.

Розсміялися.

— Ну, такий, що мешкає кутком у робітничій родині — під вікном або піччю: жилець зветься. Мусив це бути номер ще той, коли це невибагливе життєве становище стало для нього богатирським закликом і сіяло жах серед цих темних людей.

— А, облиште мене! — тільки сплюнув той у відповідь. — Усе це разом — одна каналія, придатна для розстрілу за першої ж нагоди…

— Ей, циліндре, не гнівайся! — кинув йому якийсь робітник, що проходив повз. І витягнутою лапою вбив би йому капелюх на лоб, якби його вчасно не відвела чиясь рука. Сильно відкинутий на мур, він сприйняв це добродушно й спокійно пішов далі.

— Не гнівайся! — гукав тільки ще раз.

Професор навіть не спромігся подивитися йому вслід.

— Ага-а! — засичав він тільки перед себе, у натовп. — Скільки в цій ораді косооких пик! Скільки татарщини, скільки Сходу всілякого мусило домішатися сюди кров'ю — а духом скільки хама східного в цьому зварваризованому мотлоху нашому! Скільки тут факторажу голодного, скільки вештається без діла волоцюг та лапсердаків! — скільки вовчих поглядів спідлоба підозрілих! — скільки писок, що нишпорять! — скільки якихось «панебратських» постатей, що стирчать, мов боввани, під шинками: скільки тут рук безробітних у цих злиднях!… Чи ж треба виразнішого тавра й стигми Сходу на цьому вошивому тілі злиднів!

— Чи той кат-доброволець, — вибухнув він раптом із гребуванням, — скоро закінчить свою молодечу роботу? Оцю свою «грінку»?… І яке ж слівце миле, рідне винайшли для своїх інстинктів падлячих!… Бойтеся ж Бога, — знову схопився він за голову, — подумати, що це все — наше!…

— А чиє ж воно має бути, благодійнику, як не наше? — кланявся мацеєвкою якась низька фігурка. — Без образи, що промовляю. Бачу: особа поважніша, думаю: треба пояснити. Бо звідки знати такому панові. Ану ж бо: дісталася одна воша наших злиднів у тверді пальці — тиснуть міцно, хоч у делікатних осіб вуха здалеку болять. Кого він, «мешканець» цей, тут не підманув, кого не задурив написанням прошень чи іншого лиха до судів: здирник один! Кого він у які крутійства й нечесноти не втягнув, яку дівчину, хоч трохи на людей схожу, євреям на Америку не продавав! А скількох він людей по вулицях не витягав фальшивим доносом? Скількох п'яних не обібрав до нитки? Хто злічить! А ця вдова, що йому житло під самісінькою піччю давала, бачила вона плату за куток? Зі страху тримала. Ну й має тепер! А на цих вуличних повій адже наклав данину й пильнував, щоб як податок — від штуки: акуратний, як німець. Отакий він сутенер вигадливий! — раптом розвиднилося обличчя скаржника. — А сучий син сам! — розпроменився він ще ширшим усмішком. — Хто злічить? — посерйознішав із трудом. — А хіба такий заплатив коли за те, що в кендюх клав? Єврейки з кошика харчі давати мусили. Що застаріли, казав — (і знову пополотніло обличчя скаржника). — І правда ваша: кожна рація добра, кого люди бояться… А щодо вошей, то буду просити, щоб щиру правду міг сказати, — кланявся він знову шапкою. — Не бракує їх і там, нагорі, у місті: серед панів. Тільки іншого гарту загарбники, іншого хитрування сутенери, іншої манери здирники. І ми тут не такі вже й темні, щоб не знати… Е-е, пане! На вошивість усе наше тіло без винятку хворе. І що я вам скажу: ці хатні воші — вони найгірші!

— Хто ви тут такий — за заняттям? — перервали його з похмурою повагою.

— Швець, пане.

У розмову втрутилася ця вагітна молодиця, яка, учепившись раз професора, уже від нього не відступала, ніби зачарована циліндром і золотими окулярами поважної особи або прагнучи просто щось потягнути при нагоді. Підбираючи спідницю то справа, то зліва, дріботіла все біля нього.

— Грінка вже скінчилася, — заспокоювала вона новий його струх огиди перед цими криками, що не вщухали. — Він там верещить вже тепер більше від приниження, від ганьби: що це при стількох людях.

— Приниження! Ганьби! — повторив він із раптовим поривом нервового сміху.

І аби не дивитися на огидні йому в цю хвилину фізіономії всіх цих людей, блукав поглядом угору. Легкий мороз швидко поступався в погожий день, і бурий тон багна заливав усе, на що очі споглядали. Мляве світло висіло над цим похмурим світом, відблиски запилені й ржаві цідило тут сонце злидарів.

— Циліндер! — накрапали йому уперті викрики з натовпу.

— А все ж живуть тут люди, — наздогнав його Комеровський і впав одразу в думки, які вгадував. — І ось які поклади сил витрискують по цих смітниках! — казав він, ведучи Франка під руку. — А ти, шельмо, викинь із ніздрів ці circenses вуличні! Як це ніздрі затіпалися в табунного лошака.

— А ти де є… жильцю? — спитав його професор похмуро.

— О, він ще молодий і непосидючий, ненадійний у житті: не наймає кутка ніде.

Професор подивився спідлоба на Комеровського. «Таж у тебе самого ніздрі в цю хвилину ходять!» Огидним для нього було це дивне збудження його в цю хвилину.

— Але чи повірили б ви! — вигукував той тим часом. — Хлопчисько, коли його тут колись шукали, спав якийсь час у похоронній капличці.

Франек почервонів знову по вуха й розбігся очима по присутніх: таке житло здавалося йому знову таким, що виставляє його на сміх перед людьми.

— О, я мерців не боюся! — рятував бравурою своє самолюбство.

— Зате будуть тебе боятися незабаром живі, — буркнув професор у бороду.

— «Мерців!» — сміявся Комеровський широким басом.

У цьому пожвавленні його нездоровому серед кривавого мотлоху, при звуках тваринного вереску катованого кривдника злиднів, у цих вигадках і сміху в цю хвилину вгадував професор думками ще не охоплену, а все ж уже відчутну, похмуру перверзію смутку, що проїдала серце до самого дна й лоскочеться в раптові пожвавлення вже тільки залицянням помстивої крові. Також… «червоний сміх», — думав він.

«Ось де найбагатші, хоч і найкаламутніші води для тебе, рибалко! — де найрясніше сьогодні юнацтво для тебе — онуку, правнуку!…»

— А ви, панянко Вандо, — звернувся він уголос до неї, — вважали, що найнагальнішою потребою тут є… Адже це ви збирали цю молоду голоту в себе, ентузіастко алфавіту?

— Так, — відповіла просто.

— А донесли ж вони самі?

Вона не відповіла зовсім.

Цією вуличною подією залякана в тихий переляк, дрижала в собі, притискаючи під пахвою забрані з бібліотеки баронів томики поезії.

Рушили далі, протискуючись крізь натовп.

— Ци-ліндер! — викрикували уперті шпаки вулиці.

Минули нарешті ці людні завулки й вибралися в порожнечу довгого тракту, що біг паралельно до річки. Тут і там крізь поперечки виднівся потік каламутного розливу води, дивовижно рясний і швидкий о цю пору м'якої зими. Дорога перетворилася швидко на багнисті розтопи; повітря ставало повне диму, вугільного пилу й металевого гуркоту; гупав здалеку глухою монотонією великий молот вальцовні. Щетинилися довкола фабричні димарі.

Панове Мікульський та Богданович пожвавилися в раптовій розмові між собою й озиралися цікаво: ніби ті природознавці сучасні, які свою природу наперед із книжок пізнають і перевіряють потім, цікавлячись, роздивляючись види з їхньою схемою у пам'яті. Щось там товклося в їхній розмові про наш «промисел».

— Аякже: наш! твій і мій, — гримнув на них Комеровський. — Отам усе, аж до муру — це бельгійське; далі: осей ряд грубих димарів — це німецьке, з іншого боку — французьке; оці фабрички при вулиці малі — єврейські. Усе це дуже наше.

— Капітал не знає батьківщини.

— Почніть-но знову своє! «Ходила чапля по червоній дошці…» Але ж є напевно такі місця, де людина влаштовується, обживається, а з собою мимоволі і край увесь; де споживають, створюють численні потреби й вищі галузі праці, де крутиться, ділиться, розпадається, накопичується — ця зібрана звідси праця. Відбувається це все у Франції, Бельгії та Німеччині. Оті червоні димарі — то величезні рила, великі присоски праці, прип'яті до цієї землі заради чужої вигоди. Наше лише те, що було там у завулках… І не нудьте вже про це!

Але молодим панам не до мовчанки: диспут саме зараз розпалився між ними на жарт.

— От, погляньте! — перебив їм, указуючи на екіпаж, що забризкував усе болотом, — їде такий собі чужоземний можновладець капіталу: експлоратор серед негрів. І чи повірить хтось, що це француз! Подивіться-но, навіть не зволив віддатися салютом он тому добродею. Чи був би подібний боном із паризькою фізіономією можливим у себе вдома в такому потворно пихатому бундюченні? *Mais, mon cher monsieur Duval, qu'avez vous donc?* Це Польща вас так роздмухала погордою?… Ні, пане, ми не вклоняємося. Що за погляд!… Проїхав. Ну й з Богом. До приємного побачення — у кращі часи кращої поваги.

— Гм? — косо ковзнув на нього професор поверх окулярів.

— Та нічого. Зітхання благочестиве, аби… «відали народове, що вони є люди».

— За ті завулки? Глядіть, пане, аби вони не почали вирішувати і за вас.

— Якось уже порозуміємося.

— Боюся, аби з цього не вийшли сутички та перепалки — і між вами. Панове Мікульський та Богданович — із облич читаю — вже готові до опозиційних виводів. А «недозріла всяка німецька теорія» при такій от, як тут, польській практиці.

Невиразний подих нового замішання на вулиці змусив їх невдовзі замовкнути й роззиратися довкола. Там зупинялися підводні торохкотливі прольотки й роз'їжджалися вбік. У глибині з'явився густий натовп. Чути було якесь глухе співання.

Люди чужі! — довгобороді, степові обличчя: селяни в чорних сарафанах та пухких підкожушках. Ішла ця юрма безладною купою, стиха бубонячи. Налякана місцем і виглядом чужих для неї людей, вона поспішала підпріскою, наче отара овець, а по боках її наздоганяли перелякані роззяви з бородами, що то й річ відставали. Йшли, а точніше дріботіли, виблискуючи світлими патлами оголених голів і щільно тулячись довкола кількох кремезних селян із розвіяними рудими бородами. Басове гудіння колихало цей натовп. Чулося це наче наші похоронні голосіння: то затихаючи в сонному бурмотінні клириків, то знову підхоплюючись мелодійним зойком священничого хору.

Спантеличено розкривалися роти. «Що це знову за упирі?» — висіло на всіх устах. Дивилися на це, як на зграю дивовижного птаства, яку вітри знесла з далеких шляхів і завіяли на вулиці міста. Той чи той із цікавих підбігав до них і вертався швидко з ще більшим здивуванням у очах.

— Кажуть, що християни. Та й годі.

— А ми тут що, погани? — гнівно кинулася ота молодиця вагітна, яка, вчепившись професора та його компанії, вже від них не відступала і, підбираючи без упину спідницю то справа, то зліва, вешталася між ними безупинно. — Не бачиш, кацапе один з іншим, костьолів католицьких! — показувала вона їм удаличінь широким жестом обурення.

«Хто вони такі?!» — знизували в натовпі плечима. «Звідки? — куди? — і як сюди забрели!» — «На засланні вони тут у нас, над кордоном їх оселили, — пояснював хтось обізнаний. — Я з тих країв, тож знаю… Слухати вони нікого не слухають: кажуть, що це гріх, аби людина людині худобою була. На місці сидіти не люблять: ісходи чинять. А оті по наших селах поголоски, що на війну йде, зрушили їх знову у світ. Для них війна — гріх найбільший: Антихристова справа. Тільки й почуєш від них: про гріх та Антихриста — по колу. А втім, розумні у них бувають старці, і взагалі вони добрий та праведний народ».

Професор не втерпів і заговорив до якогось із дідом. Той статечно зупинився й почав говорити з урочистим спокоєм: — Віруємо ото і сповідуємо, що є один Господь наш, Ісус Христос, син Божий. Бóg є чоловік! — казав він із притиском і підняттям руки…

Перебила їм умить якась баба гістерична, знову чи то вагітна, чи лише роздмухана картопляним животом на худому, мов кістяк, тілі. Огорнута в хустку, підскочила до них із вулиці й, чутливо слухаючи, вбирала слова гарячковими устами. І давай голосити, незрозуміло для тих селян:

— Люди ви мої! Чоловіка в мене забрали на ту війну. Шестеро маю: підвидихаємо як ті миші по чужих кутках. Люди ви мої, де ж те милосердя?! Чи правда те, що кажуть, ніби світу кінець… Чи правда, що буде милосердя. І кінець усьому!

І давай рвати на собі спідницю.

— Останній шеляг із себе здеру.

Велетні тим часом, опанувавши вуличний рух, ішли тепер упевненим кроком, руді бороди випиналися в урочистій зосередженості. Йшла ця хмара чужої юрми зі своїм незрозумілим *oremus* під підсилювану раз по раз погрозу басового підспіву. Над це гудіння монотонного бубоніння виривався стогоном найглибший бас і виводив на чолі псалом: «Господи, чому так помножилися мої вороги? Багато їх повстає проти мене!… Але Ти, Господи, щит мій, слава моя і Той, Хто підносити голову мою!…»

Професор вухам своїм не вірив: хоч мова сприймалася з трудом, але чує виразно цей псалом Давидів. І блискавкою промайнули в його пам'яті всі ці картини бездушного зматеріалізування людей, на які він дивився всю ніч, аби на світанку зануритися по цих завулках у найбрудніші калюжі злиднів із тавром здичавіння та східної гнучкості, витиснутим на всьому існуванні людей. І ось випадкові вітри завіяли на вулиці, наче птахів-віщунів, цих круків Сходу.

А думка поверталася вперто до тих скупчень ситого натовпу по салонах, де змертвіли в застої всі почуття й пристрасті. Розхитана ж уява підкладала цим богомільним прочанам ще й такі psalmy Давидові: «Бо немає в устах їхніх правди: серце їхнє — лукавство, гроб відкритий — гортань їхня, язиками своїми зраджували…»

Це вони, думав він про цей люд по завулках: «… зачали біль і родили неправду. На голову їхню впаде їхня неправда. Яму викопали і вирили її: і впадуть у яму, яку вчинили».

Ідуть тим часом ці дивні батьки-бородачі, будителі й збирачі душ, входять у місто чуже, заглушене в бездушність одних та здичавіння інших, ідуть, наче ті ченці середньовіччя — невідомо звідки, несуть незагашену смолоскип душі.

І поринули його думки раптом у далеч минулого, викликаючи в пам'яті подібну й так само чужу юрбу, що наближалася серед ночі до мурів міста. Чути по вежах глухі сигнали рогів і велетенський шумисько натовпу, що насувається. Він бачить майже цю голоту дику й чужу, зібрану в купу по всіх шляхах Європи: цю криваву навалу бичувальників, що насувається з криком «Kyrie eleison» на вулиці… Кракова часів Локетка. І згадує мудрість його, який гнав своїх слуг геть за місто: у світ чи пекло, звідки й вийшла ця сарана анархії під хрестовим знаком, ця зараза розпещеності й песимістичного зам'яття в юрмах «християн» та чистилищного по містах Європи хаосу. «Шістсот п'ятдесят років тому!… От коли ми переживали такі речі! — казав він до себе. — А перед тим, значно раніше, робили до нас свої молитовні «ісходи» лагідні богомили слов'янські; лунали свого часу і наші шляхи ягнячими закликами радісної покори францисканської; носили по замках свою таємничу веселість, свою «радісну науку» маніхеї вроцлавські; в'язали нас брати «чеські» та «польські» в лагідні громади спільноти й простого духу християн, учили не служити злу у війську та урядах, а не противитися злу насильством… Ми пережили всі бурі, хуртовини й буревії богобійного духу, тільки за пів тисячоліття до цього набагато радісніше й багатше духом за всі ці людинолюбні провіщення східної анархії».

— Було! було! — казав він уже вголос до себе. — Все було!…

З пригніченням він помічав, що вся його компанія вітала цих прочан із явною симпатією в очах: їхні похмурі чола раптом розяснилися чуйним просвітленням, наче в ці голови вдарило перше дихання очікуваного зі Сходу вітру. Обличчя Ванди зблідло, воно було дивно зосереджене тими сльозами, що застрягли в очах. Уперше його вразила удухотворена краса цього обличчя та глибока чесність її погляду.

Принижений за них і за себе за це підкорення своєї вразливості почуттям, попри все, чужим, він блукав очима вдалині, минав ними фабричні димарі й зупинив їх раптом на гострій у золотому бліску, наче друге сонце зимового ранку — бані церкви.

За ходою чужих прочан тим часом утворювалася все чисельніша процесія. Втім, більше за їхні незрозумілі псалми, занадто урочисті для цікавості глядачів, ділилися в натовпі жалі та пориви тієї гістеричної баби, яка взяла на себе несподівано роль посередника й тлумача благочестивих намірів чужих батьків-бородачів. Виводячи зі слізливими прокльонами всі кривди й приниження злиднів, вона пояснювала своїм, що ці батьки благочестиві кличуть світ на покуту: Антихрист має скінчити світ, наче на злість багатіям і кривдникам усім. І так от в місцевій аурі перетворювався вмить похмурий деміург степової єресі на месника за кривди пригноблених людей.

Чоловіки слухали неохоче ці пориви баби. Зате розпочинали між собою зацікавлені балачки: «Священників чи попів вони зовсім не знають; самі собі правлять». Хтось там почав глузувати з священничого «бурмотіння» — «дуже дорогого».

І зчинилося бубоніння.

«Хто за злидні сильніший? Хвороба. Вона з бідності бог зна що витисне: то на лікарів, то на ліки. А хто ще сильніший? Священник. Чим би ти тим душам дитини чи жінки твоєї померлої не догодив, коли їм, бідним, з життя вже нічого. Плати, каже священник. Немає ради!…» — «А інший по селах то собі такі станції, як з таблиці, призначає. Від костьолу з похороном — до дороги: стільки! до шинку: стільки! до брами цвинтарної: стільки! А якщо перед саму могилу: о! плати, чоловіче, коли ти такий гордівливий перед Господом Богом».

Бурчав сердито похмурий люд. «Авжеж!» — озивалося звідусіль ехом стверджень.

Гістерична баба тим часом захрипла від балачок і торочила щось про гріх війни найбільший. Торкнувшись найживішого сьогодні власного болю, вона діставалася і до сердець людей; а відчувши це вмить, вибухнула разом і справжніми корчами. Жінки сапали, хмарилися чоловіки. Зникала поволі відстань між прочанами та процесією цікавих: перемішувалися натовпи. Вже не як роззяви приєднувалися тепер люди з вулиці, а наче несучи за ними свою недолю чи затятість. Невдовзі — і вони вже йшли довкола них муром. У рухах чоловіків з'являлося щось таке, що занепокоєні баби чіплялися то тут, то там за їхні плечі, відтягуючи геть.

До професора тим часом озвалася фігурка франтувата, гнучка й нервова в жестах, без віку на вигляд, без статі, сказати б майже, якби не чоловічий одяг, підстрижені вусики й цигарка, що танцювала в устах: особа зі сфер інтелігенції великого міста.

— Від кордону йдуть ці благочестиві святенники, — мовила вона отруйно, зблиснувши злісним очком.

Комеровський приплющив повіки від огиди, наче кажучи: «Ох, знаю аж занадто! Ох, чую таких щодня! О, цей подих нинішньої «своїськості» від наших сфер!…»

І професор підхопив із його уст тими ж думками:

— Аби лише прослизнути над кожним глибшим питанням життя й душі…

Інтелігентна особа підслухала ці слова здалеку нервовим вухом і вмить збагровіла від ображеної гордості. Поставивши якось ноги навхрест, вона піднесла до уст набалдашник палиці.

— Ви вважаєте?… Нас тут життя вчило менших симпатій — у той бік. Звісно, незацікавлених. Бо не знаю, перед ким я вчинив необережність… використавши нашу тутешню останню зброю. До того ж саме повітря столиці позбавляє нас провінційних сантиментів і наївності щодо всіх виправлятелів світу й робить із нас скеп…

— Гострослівів! — упнулося в це раптом, наче молотом.

Наставившись боком до інтелігентної особи й згорбившись від занурення рук у кишені, з'явився тут несподівано той робітник, Юр — той кат із власної волі, — пригадав професор.

— Ну й компанія! — цідив пан з-за набалдашника своєї палиці й запалив у очах таку отруту злісності, яку лише у великоміському житті можна в собі розвинути.

І шуснув у натовп.

— Забирай свої костомахи звідси геть, кавалере! Та швидко: бо тут може стати невдовзі дуже гаряче. Тут не дотепами й язичками фехтувати люди йдуть, а груди свої підставляти.

— За що? — буркнув хтось збоку.

А той, розпалений, не почув, звідки голос — і, вихопивши кулаки з кишень, підскочив до нього, червоний на все обличчя.

— А от щоб ти знав: за віру свою!

— Твоя це, чоловіче? — промимрив той самий голос огиди.

— Моя, не моя — а віра міцна, та й годі! Під батоги вони лізуть, рубати себе дають, гнати по всій землі — а не поступаються. Тобі кулак до зубів приставлю, то ти миттю про дух у собі забудеш… Іди, іди до свого паничика, у того є віра для тебе: гладенька, як його атласи, як оці дамочки по візитах! Його ґречний Пан Бог розуміє, певно, лише по-французьки і гидує нами, як він сам, отой паничик, як оці його дамочки, як ти!

У натовпі пролунав ревом сміх задоволення.

А Юр гукав уже в натовп із рукою, скинутою вгору над головами:

— Кажуть, що оці паничики носять шовкові панчохи. Сучі діти!

Глузування натовпу розлягалося довгою сальвою довкола.

Комеровський смикав бороду.

Його лихе пожвавлення тоді серед завулків швидко минуло, залишивши огиду до себе за зайвість будь-яких слів. З появою цих чужих прочан у його очах спалахнули блиски, але чоло замарилося ще більше. Він натягував капелюх глибше на пов'язку чола, піднімав комір: увесь чоловік наїжачився мовчанням. Та й віддовго уже не озивався тут між ними взагалі. Тільки тепер під це бубоніння й злі смішки натовпу він ніби прокинувся й зупинив на них глухий погляд. Смикав бороду. Врешті обізвався голосом, ніби знеможеним, із трудом видавлюючи з себе їдкі слова:

— Оці ваші ідіотські симпатії, Юре, до святенництва. Свята «Агапа» була *також* комуністкою, сказав вам, може, якийсь дурнуватий клирик. І оці мужики є ними так само.

Той зніяковів у першу мить, але невдовзі затявся поглядом на знак того, що про такі речі говорити не хоче.

— По-книжному, по-вашому, — бурмотів лише, — договорився б я з людьми років через десять, мабуть.

Комеровський рвучко повернувся до професора з розпачливим розведенням рук.

— А все ж таки: завжди те саме! На дні всього цей клятий сантименталізм народу! Там, — казав він, указуючи вгору, до міста, — «пророків» біблійна мудрість чи доктринальне святенництво; тут: ідеалізація злидарів як «праведників у Господі» та виправлятелів світу, покликаних насамперед «рівняти шляхи Його».

Професор лише дивився йому в очі, ніби мовчазно погоджуючись із кожним його словом. Лише після тривалої мовчанки мовив далі:

— Отож-бо й є! Вони досі ще на дні душі — лише ягнята Господні! Вони потребують насамперед глибокої віри в чиїсь указівки та сповідання чудес цієї віри; а в надмірній своїй жагучості — саме єресі та розколу… І так само, мабуть, у всіх проявах нашого життя! Там, нагорі, — мабуть, навіть у сфері мистецтва! Будь-яке пробивання вікон у світ, упровадження нового заквасу духу, нових чи вільних думок, будь-яка агітація серед натовпу й ця найелементарніша річ: боротьба — усе це перетворюється у нас завжди — хоч-не-хоч! — на сектантську каламуть.

Юр слухав цю розмову інтелігентів з цікавістю і водночас із недовірою. Він бундючився від затятості власних, зовсім інших думок.

І цим привернув до себе увагу Комеровського.

— Слухайте-но, Юре, — сказав той нетерпляче, — що означає це ваше втручання в усі тутешні справи? То добровільне катування якогось байстрюка, потім це знущання над постаттю злісного перехожого… Чого ви сюди пхаєтеся постійно не у свої справи?

— Бо я «на дільниці».

— Таж не за поліціянта, бува?

— А чому пан не при роботі, не на фабриці? — запитав його професор звисока.

— А тому! — кинув той гордовито, ступаючи до нього.

Проте професор коротким жестом долоні показав, що вимагає дистанції і в кроках, і в словах.

— У-у!… Граф, либонь.

І дійнятий до живого шляхетською та «інтелігентською» зверхністю польських радикальних панів, а також зачеплений у власній гідності, сказав йому ніби пошепку, просто в ніс:

— У мене тепер інша робота настала. Я на партійному утриманні.

Та тієї ж миті губи його зліпилися, а обличчя зблідло. Професор мимовільно глянув на Комеровського.

І сам злякався в цю мить його очей, досі завжди глухих і сліпих.

Настала важка хвилина тиші.

Юр стояв усе такий же блідий, мимоволі витягнувши руки вздовж тулуба.

Урешті, ніби вивільнившись з-під цього пригнічувального погляду, він звернувся до панів Богдановича й Мікульського, виголошуючи свій захист на їхню адресу:

— Бо кривда, мої панове, вона не по світу собі ходить, а по людях, — зробив він водночас закид їхнім абстрактним теоріям, яких чутно було, наслухався, й реабілітував право свого кулака. — Взяти хоч би й того «жильця» усього. Довелося з ним розрахуватися. Є такі п'явки, особливо по болотах злиднів, яких ніхто не виловить. Хто його зачепить, хто свідчити буде, коли його всі страхалися? І ці дівчачі бешкетники, ці шибеники, зухвальці вони, а не впоралися з ним усе ж, хоч котрийсь і штрикав його часом своїм козацьким ножиком… Бо організації між ними нема!… А тому що? — у лікарні тільки випиндюрювався. Ледве виліз: і от, яку штуку влаштував тій вдові. Усе ж їй тельбуховиння випотрошив із живота гарненько наверх. Оком не змигнеш: мить — і вже! У-у! — майстер він на ніж.

— Замовкніть, Юре! — засичав Комеровський, із просто-таки змученим обличчям.

Юр закусив губи.

— Поваги тільки хотів за таку наругу, — забурчав він тоном виправдання.

— Вона є. І годі про це!

Професор дивився на Комеровського з мимовільним відкинуттям голови назад під цим внутрішнім відстороненням. І все ж спромігся попри все на стільки розумного співчуття у погляді, що воно виманило на уста того ову давню усмішку: лукаво-меланхолійну, повну муки й остраху за себе чи за життя — хтозна.

— О, я не маю ілюзій щодо людей.

Хвиля натовпу несла їх тим часом усе ще поблизу прочан, то наближаючи до них, то знову відпихаючи вдалину тисковицею людей. Збиті вже гурти сунули вулицею.

У все більшому гаморі заглушилися були й замовкли монотонні наспіви чужих псалмів. Галасливий гуркіт удалині, металевий стукіт з фабрик і глухий молот вальцівні несли дійсність місця й часу та їхнє тутешнє право.

Нею ніби шарпана, у безладному лаштуванні, у взаємних шепотах та заохоченнях розпочиналася пісня в зовсім інших ритмах. І з цього заколоту голосів вирвалася раптом повним акордом і вдарила у вулицю сурмою пісні, мовби здивованого, ніби вихопленого несподівано з пам'яті натовпу. З цим вигуком: «Варшаво!» впала пісня у вир юрбища — у вирування людського тлуму, вже гарячкове.

«…святу й пра-а-вну!» — заводив далі верескливим дишкантом голос Юра — поодинці лише.

Спільний марш здолав цей безлад. На мить загуготіло тільки роїння кроків, чути було ходу: велика навалу натовпу — мов після гуркоту зірваної греблі ця тиша повіні — найстрашніша.

Хтось кволою рукою схопив професора за плече: він побачив обличчя Ванди в наглій задишці й відчув через цей дотик її руки шалене биття її серця.

Поглянувши перед себе, вона випускає його негайно й кидається в натовп.

— Ніно! — гукає біжачи.

Але ось вирвалося знову повним акордом із безладного гамору натовпу.

«…святу й пра-а-вну!» — понесло цього разу в єдинодушному екстазі.

Він відчув миттєво дивне враження, що перестає тут реагувати власним почуттям, що запальність спільного вже нерва запаморочує йому голову. Штовхнутий напором якогось гурту, він не лише поступається легко, а й потрапляє суворим кроком у його ритми… Раз! — раз! — раз! — забарабанила маршем кров, що зрушилася в жилах.

Він спам'ятався все ж, надувся гідністю і захотів від цієї тіснини усунутися геть, десь убік.

Раз! — раз! — раз! — ніс його запеклий натиск людських мас.

У сірому роїнні постатей, важких, як колоди, мигнуло щось чепурніше й водночас гнучке. Упізнав! — це друга дівчина, бачена сьогодні в тих салонах. Вищою здалася тепер у своєму темному вбранні й більш зібраною в ході. Хутряні пласти коміра, перекинуті через плечі назад, що розгойдувалися в цьому темпі, який колихав, здається, усю вулицю, додавали силуету — вже на око — міцного ритму. З палом в очах і на обличчі крокувала перед найближчим до себе гуртом людей, які мимоволі вдивлялися в неї, заворожені цим прудким кроком молодості. Пташиними рухами неспокійної голови вона розглядалася на них усіх, убираючи від них натомість усю бурхливість миті в роздуті ніздрі.

— Вандо?! — сплеснула раптом у долоні.

Натовп їх охопив, пригорнув до себе.

Професор опинився сам серед чужих облич: це збурення людського рою розбило його компанію, а самого Бог знає куди в товчію впхнуло.

Цей марш натовпу, їхній твердий наступ, невідомо на які шанці, крокував у цю мить ніби під ритми глухого молота вальцівні, що бив удалині. Часом робився з цього гамору лише якийсь великий шум. А коли око провулком між парканами до річки несподівано вибігало, здавалося на мить, що це Вісла шумить так розлитим потоком каламутних вод.

Тим часом в оркестрі натовпу переплуталися ніби ноти: хтось інший перехопив, видно, диригентську паличку, бо ось над цими головами, раптом знову розхитаними, вирвався криком інший спів: «…Суддями будемо тоді ми!»

Раз! — раз! — раз! — вибивав здалеку квапливо зі збитим ритмом молот вальцівні свої глухі металеві удари. «…Суддями будемо тоді ми!» — принесло лементом луну з далини.

Над головами люду висів на паркані Франек, гнучкий як вивірка. І озирався цікаво жовтою головою — та не за ходою дивлячись, а в протилежному напрямку. Наставив ніздрі, стриг вухами. Раптом засунув у рот чотири пальці, свиснув пронизливо й кинувся згори в натовп, як у воду.

Пірнав у тисковиці, розносив гучний свист: сіяв паніку.

Здалеку по гострих бруківках почулося дрібне цокотіння. На луговий поворот вулиці вискакували в галопі кошлаті голови малих коней, людські обличчя, припалі до їхніх ший, і руки, що замахувалися білим зблиском.

Ніна піднялася на руках і присіла на бруківці, здивована такою наглою тишею й пусткою довкола.

— Кінь! Кінь біжить! — вигукнула раптом вголос, бачачи, як осідлана тварина без вершника, вдершись важким тупотом на тротуар, нюхає неспокійною мордою цю слизьку дорогу, зупиняється перед чимось і в наглому розвороті та висіканні іскор кидається в галоп щодуху: мчить у величезному гуркоті серед глухої вулиці.

Зовсім поруч, перед її ногами пролетів, б'ючись по боках розгойданим стременом.

Чиясь рука простягається за ним здалеку. Підхопився хтось пружним стрибком із землі, пробіг кілька кроків і звалився знову, а витягнутою судомно рукою, здається, все ще намацує перед собою випущену з рук вуздечку.

На бруківці, куди сягає око, видно кашкети, капелюхи, палиці, темні бабські хустки й строкаті парасольки. Під самим парканом лежить щось, ніби впале з нього: чоловічий одяг довгий, чорний, трохи здутий над бруківкою…

Охоплена страхом інстинкту, вона дивилася з пильністю майже звіра.

Стирчать з-під цього пальта ноги зашпотані.

Серце її стиснулося наглим корчем і забило подих жахом найстрашнішої речі, баченої вочевидь уперше молодими очима. Повіки важко опустилися; як ніби якась опікунча й сувора долоня заслонила їй очі: «Не дивися! У душу не бери!»

— Кінь! Кінь! — зраділа вона знову живій істоті в цій пустці гробовій. «Повертається!» — думала з теплою ніби надією, коли знеможена голова опускалася водночас назад. Потилицею вдарившись об бруківку, вона чує тим виразніше ритмічні пориви галопу…

— Ні, навіщо під мур? Навіщо? — уперто відмовлялася вередливо в чиїхось обіймах. — Коли все одно. Зараз встану. Merci, пане.

— Нехай панянка не боїться нічого! — гукали над нею співучо, як у полі: з акцентом на останньому слові.

— Де кінь?

— А мені що з нього?! Не мій. І є про що думати тепер!

— Таке все страшно дивне…

— Ніби що? Болить голова? Перев'яжуть.

Він опустився на коліна біля неї, щоб оглянути порану голову. Та коли в обличчя її глянув, попри суворість в очах, блиснуло в них щось минуще, як це завжди у чоловіків, коли котрийсь із них зненацька на неї гляне. Вже не нахиляв її голови до себе, а сам над нею згинався; капелюх знімав повільно й обережно, аби якомога менше болю завдати. Дивився уважно, волосся розгортав — торкнувся раз і вдруге: вона засичала від болю. А він розхмарився раптом, відняв закривавлені при цій роботі руки й, піднімаючись із колін, ховав їх у кишені — з делікатності до неї: щоб не лякати.

— Що оксамит — казав, — це добре. І ці шпильки. А потім волосся стільки. По цьому й ковзнуло. Ледве що зачепив. Тільки струснув трохи голову, звідси й дрож та гарячка. І опадає звідси голова підборіддям… Добре, що не затулялася руками, як це молоді жінки найчастіше, одразу в русі. Могли б уже руки лежати там — у ринштоку.

— Ой? — здивувалася вона якось спокійно, радше з цікавістю. — Таке все страшно дивне!

А він тим часом подивився хвильку уважно, відвів очі й замрумкав під ніс: «Матір Божа неустанної помочі, милосердя Твоє!…» І лише потім відповів їй суворо:

— Нічого дивного немає.

— Я танцювала цілу ніч, — скочила її химерно гарячкова думка.

У нього змінився одразу блідий і затятий вираз обличчя на розсіяність миттєву.

— І це мені не дивно зовсім! — пирхнув коротким сміхом.

Подивився ще раз перед відходом. Відчувалося, що намагається говорити якомога лагідніше, як тільки вміє.

— Нехай панянка не боїться нічого. Приїдуть дохтори, перев'яжуть. А якщо там потім кудись заберуть, то для перевірки тільки. Бо це ж у тлумі: з цікавості могло бути, а не з вини.

— Хто ви, пане?

— Юр. І годі… Прізвище загубив разом із паспортом, — оскалився він зубами.

— Утікайте, пане! — кинула вона йому із проникливістю бистрою.

— Еге, вже там перекрито скрізь: облавою.

Блиснув їй в очах спогад наглий: тепер тільки подивилася на нього уважніше, з трудом піднімаючи голову.

— Це ви були?!…

Замість відповіді він почав розглядатися довкола.

— Мушу я щось із кишені підкинути на вулицю… От, тому вайлуватому, що його з паркана зняли, всаджу. Папаху має на голові — о!… На війну йшов. Такому буде й до лиця лежати з цим ось у лапі. З теплим іще. Хоч сам уже холодний.

Пішов. Вона бачила тільки халяви чобіт: так низько звисала її голова.

Втиснувшись глибше в куток муру, вона намагалася опанувати безперервне тремтіння. Руки простягалися при цьому кудись перед себе й розкладалися безпорадно, з грудей зривався плач і затинався сухо в горлі. Але ось закинулися раптом ці руки на голову, вчепилися у волосся й нуж рвати його на собі у люті безсилого гніву. І тоді тільки почали її шарпати корчі спазму.

Гарячка непритомна почала охоплювати цю голову й п'янити блекотою помсти жіночої.

Хтось піднімав лагідно її голову, повіки розплющилися нарешті, а руки закинулися з усієї сили на шию Ванди, що клячала над нею.

— Там хтось під парканом… залишився, — каже за мить притомно.

— Не дивися! — поривається Ванда раптово заслонити її всім тілом. — Не дивися туди! — гукає, кладучи їй обидві долоні на очі. І закриваючи її так, ридає над нею як дитина.

— Лікарі зараз прийдуть. Інших минають, щоб до тебе швидше. Випросила, обнімала їх за коліна… Ідуть уже! Ідуть. Дивись!…

— А коня спіймали?

На порожню незабаром вулицю висипали з брам двірники з водою, мітлою та піском.

До своєї роботи неохочі, збиралися вони в цих глухих поголосах важкого подиху, з яких падають перші зерна чуток, що потім по світу ходять і сіють неспокій у людських масах. І все ж це найближче, що перед миттю тут сталося, вплітали лише причіпно в інші розповіді, згадувані за аналогією; мовби в цих людей була сором'язливість якась перед оголеністю страшних хвилин, бачених на власні очі: думка їхня відпихала просто від себе реалізм події занадто близький, який стискав уже тільки шлунок і нудив печією по стравоходу.

А насамперед балакати хотілося: глухо, тихо, сопучи — душі на полегшення, на розвіювання цієї млявості з оплатнілих плечей. Як же тут братися до чогось, коли за першим рухом чоловік зітхне, засапається й стане роззявою — замисляться йому руки самі… Війна! — отож річ подібна, а ще більша. Ось один із них, що тут стоїть, уже сьогодні зранку лаштувався був до казарм. Чоботи за свої купив — радилися громадою, оглядали сумлінно — ложку дерев'яну за халяву засунув, із бабою та дітьми попрощався і, лихій долі наперекір, затявся у собі: молодцем ішов! Аніж заскочило його це на вулиці. У чоловіка скривилася пелька, згасло в очах і затрусився весь. Слухав отже людську мову радий: нехай гомонять, нехай заговорять нагальність речей.

Службовець-солдат. Перебивав їм розмову дідок сухий, що вартував неподалік убогого житла робітничої бідноти.

— З миколаївських я! — бурмотів раз у раз. — Двадцять років із гаком служив.

Раз уже старий балакати набивається, питали про «севастопольську»: нехай скаже, що знає.

Стариган шкрябав себе в потилицю, колупався в ній, урешті викопав щось із пам'яті:

— Бувало, що з отих їхніх животів, що ми їх натрикрали, так капустою смерділо, що гов!… Ну, кажу ж.

Замислився, загойдав головою, урешті підняв до них свої кролячі очі:

— А з нас що смердіти мало? Житній хліб? Каша?… Де ми щось інше коли бачили!

Стільки тільки й залишилося на старість у голові воїна. Рухалися тільки в задумі його подвійні щоки-воли, які не досить напрацювалися за життя над їжею і не можуть цього світу пробачити над могилою.

— Медаль маю! — поправився все ж. — У неділю, до церкви то її собі й чіпляю.

Попідсміювалися люди з нього.

— Тобі б ковбасу в зуби на неділю давати.

— І осячитися так! — схилив голову той, що на війну сьогодні йшов.

Прогнали його зі злості самого до цієї роботи, яка тут на них усіх чекала. Узяв мітлу, піску кошик і рушив байдуже робити своє. А вони заговорили між собою.

— А пані що собі гадає?! — невдовзі пролунав позаду них голос того ж дідугана, але цього разу суворий, сторожовий: при виконанні. — Тут не вільно ніяк! Я маю право арешто… Що вона за одна буде? — повертався він до свого гурту, вказуючи їм на якусь білу жіночу постать, що миготіла під парканом. — І звідки вона тут узялася? Брами ж зачинені за наказом, а вулиця геть порожня. Звідки вона? З-під землі вилізла?…

Замовкли й уважно вдивлялися в цю жінку, що посувалася під парканом: була вона дрібна з себе й широко прикрита світлою ротондою з білим хутряним коміром; якийсь ошатний блакитний очіпок зсунувся з білявого волосся.

— Що вона за одна буде?… Наче з танцювального закладу йде.

— Всякий дивний народ на таку нагоду дідько з усього міста зганяє.

— Гей, пані! Що пані собі там гадає?…

Устремилися до неї швидким кроком.

— Мені б туди до неї… — семенив за ними дідуган, волочачи за собою велике мітло, — мені туди до неї не кортіло. Краще здалеку налякати. Скажу вам: тут над калюжею стояла білісінька, наче видивлялася в червоному.

— Тху! — почали плюватися по черзі.

І зупинилися з огидою на обличчях.

А дідусеві раптом межи очі спалахнув блиск: ворухнулася пам'ять і вихопила щось несподіване.

— Казали ті, яких за небіжчиків на полі лишили: коли все стихне, особливо вночі, ходить таке по полю. Біле воно й млосне, як блукаючий вогник: то сюди, то туди — за вітром. Над чиїм тілом ще дрижить — над тим присяде; і гладить, і пестить: Мора, літавиця!… І вдень трапляється, як після битви… А хто її перед битвою побачить — тому знак, що припав їй до вподоби легінь.

— Страхай себе, діду дурний!

Однак уже не поспішали, йшли швидше роздивитися здалеку: що воно таке?!…

— Не дай Боже, при зброї, на варті — застрелив би.

— Стріляли, бувало! — махнув дід рукою. — Вій то сміх. А тому, хто стріляв, — куля в лоб за помилкову тривогу. І от так вона собі вгледіла його — а що!…

— Божевільна вона, та й годі, — суворо мовив той, що на війну мав вирушати. — Рухи її… некоректні, — спостерігав за нею й зважав мазур розсудливий. — Геть як у таких… Зімліла вона душею під копита підпавши й схибилася в собі. І чоловікові в битві, кажуть, трапляється. Дивина! — панночка ж бо. Таж бачу.

— Панночка вона і є, — бурчав старий, — коханка, гарна вельми.

— Хто?

— Смерть така.

Мазур аж присів перед ним у розпалі гніву:

— Вже тебе та коханка не обніме, діду! Хіба та старюха кістлява. Тож не затьмарюй страхами людей, яким на війну треба!… Еге ж! Щоб ти знав, щоб ти знав наших.

Поправив себе гнівно в поясі й рушив на ту змору.

Невдовзі, однак, так захрипів, що аж груди йому, як міхи, піднялися: там під парканом, куди навмисне не дивилися, де — відома річ — залишився один, над патріотичним чорним пальтом і шиєю — голови не розгледіти — видно таку ж баранячу шапку військового фасону, яку йому вже сьогодні єврей хотів нав'язати, аби той за свої купив. Отже, і цей ішов зголошуватися на війну. І тут зі смертю квапився. Рамено, витягнуте з-під тулуба, прикриває долонею плаский револьвер.

А вона ж саме до того посувається й припадає навколішки над його головою, як тота купа світла під пелериною своєю. А ручку білісіньку кладе йому на ті чорні барани шапки. «І справді: пестить!» — подумав.

І зацокотіли йому зуби в роті.

Зупинився.

Вона стягнула тим часом з того шапку з голови. Гляне на його воронячу голову, зачесану гладенько, по-панському, заліпається якась уся, за скроні вхопить, похитає так головою в тузі й ну піднімати ту голову: у пельку зазирнути хоче трупові.

— Пан Бо-ле-слав! — застогнало буремним шепотом, як вітер заговорить до переляканого.

Тож, мабуть, недочув, думає, бо й вуха не вхопили, як слід, акуратно: не знає, що це могло б означати.

Тим часом уже його саме з місця зрушує без рішення: уже ненависть встигла залити серце; уже й кулаки самі за щось хапатися рвалися: мусово!

Підвелася, підстрибнула й виставилася йому в очі, як те дзеркало зле — угледів обличчя рум'янолице попелястим і золоті очі величезні…

Тож на тих чоботах, сьогодні свіжо на війну куплених, затупотів мазур по бруківці гострій, як той кінь сполоханий. Ті вже подалися до брам. Тупотів отже галопом до дружини та діточок своїх.

— Це ж вона насправді: Мора на полі бою! Не повернутися мені вже мабуть до вас, мої любі! Не повернутися з тих Сходів занадто Далеких!

Тут, на плотові колоди біля самого берега Вісли впав.

З долонями на окулярах і обличчі, ніби увесь цей шарварок побаченого й почутого утримуючи руками.

Той один момент минала думка уперта; пам'ять здавалася пораненою в цьому місці: якийсь спалах найбезглуздішої, ні до чого деталі, яка тоді саме чіплялася очей, і — проліт хмари апокаліптичної над головою. Навіть криків підхопило вухо дивовижно мало. З чиєїсь руки розсипалися постріли дивно глухим тріском. Тільки це й затримала пам'ять. Потім якась потворна машкара жаху: червона, що дивиться кров'ю залитими ямами; річ геть малоймовірна й небачена. Ці видива не хочуть бути для пам'яті реальністю: інстинкт самозбереження кидає на них чорну завісу, скидає в кошмар нічний. «Так краще буде життю» — прагне природа.

Виразніше пригадувалися лише хвилини на подвір'ї, де зігнали їх усіх і протримали кілька годин.

На сонці, дякувати Богові!

Здивував його насамперед цей шепіт у натовпах баб і робітників, що військо привів «локатор». Знайшлися такі, які готові були присягатися, що бачили його в натовпі, як той кульгав, із набряклою пелькою, як заохочував до співу і як потім стріляв для погіршення ситуації, якої, річ ясна, ніщо ані погіршити, ані виправити не могло в цю мить вирішальну. Він не вірив цим балачкам, будучи певним, що особникові, якого Юр там у провулках гамселив, довгі місяці зростатимуться кістки. Здивували його, однак, ці малодушні теревені заляканих жахом людей та ця уява натовпу роздратована, яка з першим поривом шукає зрадників і створює власних потвор моральних, наділяючи їх надприродними силами. Падали й тут перші зерна поголосу, ті жахом таємничості та зла найбільш розсівні, що несуть неспокій у життя, вибивають його з пасивності, пробуджують сили в масах безвільних стократ певніше, ніж будь-які агітації.

Творилося тут крім того щось таке, що вело глибше в таємниці душ людських — спотворення зла в потугу, його демонізація: народжувався завжди новий сатана — на завороження життєвих сил безладних і сил безстернових у душах нікчемних; спліталася наново та сітка його фатальна, яка тими часами не лише виловлювала, а й створювала зрадників віри спільної: русалок і відьом.

Урешті зчинився на подвір'ї рух людей новоприбулих — спокійних і діловито клопітких. Про те, що тут сталося, ніхто не згадував: не в тім, здається, річ була, а в шикуванні, шеренгах, порядку й паперах.

Як професора й за паспортом закордонним, відпустили його негайно. Інших вишикували в шеренги для виведення. Запевняли його, зрештою, що лише для формальності й перевірки осіб, бо хоч і до суду з часом дійти може, то з огляду на розпочату війну — де там! коли! Тягнуться такі справи роками, а затримувати немає причини. Той, хто стріляв і ймовірний провідник, уже неживий; справжніх же винуватців усього, тих прочан, уже вивели й розправляться з ними там окремо.

Пояснювали йому це все дуже ввічливо, не стільки з огляду на його професорську гідність, скільки на вроду та гнівні очі Ніни, яка стояла неподалік.

— Паспорт! — забряжчали біля неї хвадецько шпорами.

— Чого ще?!

Він відкинув голову назад і наїжився обов'язково.

— Ви думаєте, що я вас боюся?

Зрештою, не порозумівся з нею: мусила й вона бути виведеною. Розвели руками на знак, що намір був кращим.

Адже, минаючи й клопочучись коло чогось іншого, встигли її турботливо запитати, чи голова дуже болить.

— Хоч би як боліла, то… не болить. Merci.

Короткий рух головою дуже гарний, майже породистий, попри бандаж: рана, очевидно, була нескоромна, а це заніміння на потилиці минулося легко.

Але її останнє, крізь зуби кинуте слово викликало цілий потік французького красномовства. Дівчина надулася й мовчала, а під задиракуватими здалеку поглядами висувала кінчик язика — частково з недбалої гримаси, частково ж для освіження губ, коли вже на неї так дивилися. Очі мружилися при цьому мимовільною цікавістю, хоч і все ще гнівно; тільки цього разу на себе: за цю настирливу муху усмішки на своїх щоках.

Метався неподалік у сварливих жестах, пан Богданович і Мікульський пересварюючись, пан із рудою бородою й криво посадженим пенсне на стривоженому обличчі. У дискусії тримав усе час долоні, що пояснювали щось, близько обличчя, як кріт. Назвався Мойсей Гуревич з Вільна. — Журналіст, — додав, сподіваючись враження.

Хоч поводилися тут із людьми спокійно, однак Франекова голова жовта, виголена на слизьку кулю, і весь його силует злісного карлика дратували руки. І справді — дісталося йому по цій голові раз і вдруге за відбігання з місця й безперервне крутіння. Встав отже, аби не наражатися, і плював собі від нудьги: цвірчав слиною по-солдатськи, як чоловік із фантазією, якого нудить чекання.

Сидів біля нього селянин у свиті: великий і урочисто німий. Ішов був від мосту зголоситися в казарми на війну, ніс сундучок на плечі й буханець хліба під пахвою. Замішаний у жах тієї хвилини, сундучка не випустив, хліба не зронив; а взятий на подвір'я, став як укопаний на одному місці, ноги лише злегка розставивши — з недбалості: бо це не річ військова, а інша. І стояла муром ця селянисько велике, як білий постамент зі своїм сундучком на плечі й хлібом під пахвою; і хоч люди в цьому безладі та гармидері все відштовхувалися від нього, не здригнувся кроком із місця. Назвався огризливо: Єнджей Нємста з Кентів.

І стільки, стільки інших постатей сірого на вигляд натовпу, над яким робилася очам, ще так недавно зневажливим, веселка барв людськості.

Проходили в його пам'яті всі картини серед того гомону по салонах і навели на враження там останні.

«Vitae lampadae traditae», — пригадалися йому власні слова.

Висвітили йому ці лампи шлях через злиденні провулки, через темноту люду накинуту, зустрілися божим робом із незгаслими десь по східних степах смолоскипами душі й вивели разом… у жахіття того, що тут коїлося нещодавно.

«Чи може поразка так неодмінно породжувати оптимізм? — питав себе, — або принаймні надію на міцне вкорінення його енергії в людяності груп? — навіть якби корона була трухлява й безплідна?»

Відпихаючи від себе в думках цих енергій безстерновість чи часову спрямованість, мусив однак пригадувати:

Юркова постать у півкожушку кремезну, згорблену: слюсарську — селянина ніби сучкуватого з упертим кроком і чолом. Потім того Єнджея з Кент: селянисько як свічка пряме й, сказати б, змуроване з гарту й упертості. Також тих інших мазурів, випробуванням війни зачеплених: енергії з корінням дубів, розважливі тисячоліттям твердої боротьби за життя, полум'яні не від подиху слів чи командного барабана, а лише від гри власних сил; енергії довгою терплячістю, тверді витриманням і квапливі в русі, як соки цієї бідної землі: сили мазовецькі, хлібні…

В очах, які несвідомо шукали Комеровського, постало похмуре запитання:

«Доки ж цього зачарування романтизмом над кожним тут твердішим чином, що веде маси?! Доки ж цього подолання гідри силами колисок і змагання центаврів руками дівчат?! Доки це поетів «рамено й буревій» будуть вихоплювати недоуків не в царину духу на охоплення «людства цілих неосяжностей», а до провідного чину з малих доктрин вузькості? Чи ж це справді є призначенням молодості, а не інших сил у масі?…»

Перервало йому роздуми остаточне шикування шеренг. При цій нагоді нагримали на нього суворо, чому звільнений не забирається звідси.

Вигляд однієї групи при виведенні врізався йому в очі на довгу пам'ять.

Попереду в темне вбрання загорнутий, із капелюхом, глибоко насунутим на пов'язку чола, увесь у собі хмуро зібраний, сказати б, зім'ятий стражданням, ішов Комеровський. Поруч у світлій пелерині й такому ж береті на голові — Ванди силует прямий. Біля неї це селянисько велике в білій свиті із зеленим сундучком на плечі й буханцем під пахвою.

За ними слідом: Франекова каторжно виголена, жовта голова в безперервних стрибках і Юрків крок упертий. Біля них Ніна у своїх напівтанцювальних рухів зухвалому вигині, розкапризована на щоках і губах під задиракуватими здалеку поглядами.

А їм усім по п'ятах: пани Мікульський, Богданович і Гуревич у сварці лопотущій, як ті півні бійцівські: вже під рукою, а проте все ще в суперечці запеклій.

Пистрого натовпу вимарш, вишикуваний у шеренги там на подвір'ї, ось так виходив на вулиці міста: з цією купкою попереду. Карбувалася вона в його уяві як знамення часу, що йде, як усіх бурь зародки — самі ось із лона суспільства nascentes. І кожен із цих людей здавався йому носієм чогось із фатальності лавини, що зрушилася, чогось із фатуму часів, узятого на себе життєвістю сил із племінного кола.

Опала думка й пішла терпка в ті вулиці середмістя, де в какофонії гамору торохтять дрожки недбалі, розхитані в осях і колесах, як цей віз життя увесь. Торохтить цей екіпаж північного злидарства під брудно-веселі аспекти лінивого середмістя, де засів у бронзі постаментній той, хто світи зрушив, вдивляючись усе ще в символ їхнього системного обертання.

А навпроти — пригадалося йому раптом — Христос, що з костелу вийшов під хрестом жертви зігнутий.

А під їхніми стопами місто в нерухомості застигле.

Нижче, по долинах, це похмуре зварваризування злиднів і крутійство серед них усяке.

Ще нижче: ці комини червоні, ніби потворні рила мурахоїдів чужоземних.

І цією ось дорогою — пригадував знову — від цих коминів червоних через провулки злиденні, у брудно «елегантні» аспекти середмістя крокують маршем ті натовпи гонені — з цією групою попереду, ніби з чолом розпочатого походу історії.

«Кинь у них каменем!» — шарпалися в ньому почуття, в інстинктах цієї їхньої підземної роботи наскрізь суперечливі, що лякають тривогою розпаду саме там, де займаються для них зірки надії.

Борсався внутрішнім відторгненням від них усієї своєї натури й не мав ради цій силі.

«Таємничість!» — ось що поневолює й ярмить натовпи, приваблює уяву, а відштовхує думку. «Таємниця натовпів!» — відступає передчуття в огиді каламуті людської.

А наперекір цим антипатіям постало в думках життя й доля Комеровського; потім тієї дівчини, Ванди, молоде чоло думками чисте й бездонна праведність її погляду; зрештою цей селянин, як постамент промовистий і простий у кожному русі.

«Чи ж це каламуть?…»

Угледівши на бруківці якісь дві книжки в блакитній оправі, нахилився: пригадав інстинктивно, що просила його Ванда підняти їх у разі знахідки.

У першу мить хотів ці книжки з огидою відкинути: виваляні були в згустку червоному. Присвятив однак хустку й витер їх.

Коли зазирнув у сторінки, гримаса терпка перейшла одразу в сміх, нервами шарпаний:

«Поезії!…»

Забагато мав занадто гострих вражень сьогодні: ця деталь дрібна вибила його дивним робом із залишків опанування себе.

Як сліпий блукав під парканом вуличним, минув віз пожежний, що вивозив трупи, повернув механічно в перший провулок і опинився над річкою.

І тут впав: на колоди плотові біля самого берега Вісли.

На пустища мазовецькі дивився він, наче на море. Вітер бушує вгорі безголосий і жене перед собою хмари, мов хвилі монотонні, збиті на виднокрузі у хмару далекого суходолу. Села, тут і там помітні, ніби рибальські човни під час морської тиші, стримлять сонно в цій пустці. Снігу довкола ні сліду: бура завіса багнистих розтопів покрила землю. Дивиться на це сонце, знизу випарами притьмарене, зверху розіскрення повне, з диском яскравим, що прямує до зеніту, мовив би ти, наочно для довгого погляду і довгого віддиху людської меланхолії.

«Оце й є черепахи землі шкаралупа гола!» — подумав, западаючи саме в цю задуму повільного віддиху.

«Як вік довгий працювала коса смерті таких по всій цій землі довкруж: що коса рід підтяла, сокира бір знесла; скільки потуги нажала коса, стільки кволої краси висохло в безмінні; чим коса життя, тим сокира збожила землю, а обидві — дух. З-під борів визирнули багнища, з-під лісів рушили піски на всіх вітрів широкі гостинці: міста, двори та застінки, вилущені з пущі на голу землю про надто далекий виднокруг, корчилися ніби й меншали у самітності своїй серед цієї повітряної перспективи без кінця, у примхливій сваволі всіх вітрів сходу, заходу, півночі й півдня».

«Спустошена Земля-Церера!» — подумалося йому дивно.

У пам'яті постало з незмірною раптово виразністю тверде обличчя Комеровського та очі його, затуманені ляком, що дивилися ніби відбитком цього погляду землі оголеної та її меланхолії.

pallere ligustra, Exspirare rosas, decrescere lilia vidi,

— отямилися в його увазі тільки тепер ці слова, вміщені на першій сторінці книжки, котру тримав у руці.

Знайшов підпис цього мотто: Клавдіан, *Про викрадення Прозерпіни*… «Ось і дитя Церери, — думав, — весна, молодість у підземелля викрадена».

«Песимізми! оптимізми!» — забриніли йому раптом у вухах, мов муха, ці слова, на бруківках породжені, галасливі та торохкотливі, як уся тут великоміська клопітливість і клопотання кожного про себе.

А однак…

Дивно злагоджену віру в інші сили та дива випрацьовують тут часи самі як у тиші заглиблень, так і в стихійному нуртуванні серед натовпів: віру в сили та дива душі спільної, відновленню підлеглої, через офіру, оживання, омолодження; прадавню віру містерій оних, при яких омолоджувалася протягом віків найвідважніша душа спільна, яка коли-небудь була: там у Греції — в Елевсіні!

Чи ж не справляється тут справді містерія підземель: ожила — елевсінська?

Ось загублене дитя Церери — Персефона, молодістю найчутливіша, силами підземелля викрадена, сходить у глибінь.

Гомерівську весну квітучу перетворила ось так глибша думка Гесіода на володарку смерті й провідницю тіней, саму лицем як ця квітка змерзла, повну смутку смертних розмріяностей, які її в душі праведності аж до брами Аїда довели — з оних туг промовою всією в омертвілих долонях: із гранатовим яблуком і жменею колосків, за двоякої плодючості символи.

Так і живе в скульптурі грецькій.

Ось спустошена Земля-Церера, Деметра шукаюча, Мати скорботна стародавніх містерій — вона, жалібниця-блукач, «яка з усіх птахів великої зграї обрала собі за супутників і провідників — журавлів», — каже отой Гомерівський *Гімн до Деметри*, віднайдений заледве сто років тому — у Москві.

Ласкава володарка врожаїв перетворилася на бездомного упиря помсти: на Деметру Еринію смолоскипами в руках і волосу русявого криком на вітрі.

«Не одне біле зерно посіву, — провіщає *Гімн*, — падало марно на землю безплідну. Висохле насіння спочивало в грудці. Марно леміш краяв скибу…», доки дитя Деметри, весна й молодість водночас, у підземеллях живе.

А у останнього послідовника старих богів, Клавдіана, ось так голосить Деметра шукаюча:

«Де ж ти, моя перша радосте і щастя моє останнє? — адже через тебе була я плодюча! Доки ти для мене собою сяяла, богинею я була, красою Юноні рівна: нині я жалісна й нікчемна — squalida et vilis… О, честе моя, о надіє, гордосте матері вся:

O decus, o requies, o grata superbia matris!…»

І ось до цих двох, матері й дитини, яких Аїд охопив, приєднаний таємничий і двоєдиний божич боротьби за весняні відновлення життя: Діоніс. Колись найпогідніший, виноградників охоронець, в обличчі землі пустельної озвірів сам. «І як Деметра журавлів, Гера павичів, Венера голубів, так він обрав собі за супутників — вовків». Колись запалом і шалом молодих вином напував, тепер і жінок своїх навіть кров'ю годує. І так себе шанувати велить за найжорстокішими обрядами, які створила віра грецька.

І сходить цей Діоніс, озвірілий божич боротьби за весняні відновлення життя, сходить на — розшматування…

Як Персефона в Аїд викрадена і Деметра помстою охоплена вибралися до сонця; як володарка смерті й провідниця тіней квітучою весною молодості наново стала і стопи своєї слідом квіти кохання сіяти почала — про це знали в Елевсіні. Навчали також, як Аполлон змилосердився нарешті над своїм братом молодшим і послав Геру, аби з розтерзаних членів Діоніса рятувала ще не змертвіле остаточно, ще биюче серце і зберегла його — в Аїді, перш ніж Деметра нового тіла і нового биття погоди не створить для цього божественного серця речей усіх, які звали колись — ентузіазмом! доки через смерть, оживання й омолодження не постане торжествуючий веселістю бог життя самого — Ях!

Про перебіг речей цих таємних, їхній дух та полум'я запальне…

«…навчали в обрядах святих містерій оних, про які жоден язик говорити не сміє! — проголошує *Гімн*. — Благословенний той, хто їх бачив, а доля його після смерті не буде рівною долі інших смертних…»

Вогонь там пломенів незбагненний: загрівалися біля нього ті груди нечисленні, про які під Марафоном і Саламіном розбилася вся огромність світів чужих; запалювалися там ті душі й голови, які височіють над усім, що людство донині створило. Бо те, що безсилля натури людської перемагати й нерухомість душ долати мало, волю гуртувати в грудях чи головах найвідважніших — жити це мусило безперервно в душі спільній, горіти святим незгасимим вогнем віри у відновлення душ, в ентузіазм для життя самого!

І цим була, можливо, на дні своєму таємниця елевсінська.

Разом із нею запало в прірву часів і наше нинішнє розуміння найглибших таємниць волі тих, які — у нинішньої совісті постаті — виходять із костьолу під хрестом своєї муки, задивившись як у монстранцію променисту в символ єдиної могутності відновлення життя і душ: у рух.

Передали нам крім того віки й це ще на розігрів грудей власних.

З глибшого духу північних народів Греції зійшов на погідних богів Еллади цей смуток містичний і вів їх крізь таємниці душ людських. Але після дев'яти днів містерій елевсінських воскресала ця трійця богів тим, чим була для народу: простими богами посіву, жнив і винобрання — але здійснюючими тепер свій посів і плід — і по душах людських, охоплюючи собою ось так диво життя все!… І не було після оних днів дев'яти жодної душі, не переповненої надією, жодного серця без любові до життя понад міру всього. Робилася шляхом святим до Афін народу проща серед богомільного шалу радості. Над натовпним гармидером діонісійських сп'янінь панував несений статуєю він сам: ожилий Ях, бог, що освячує веселощі.

А душам, визволеним у довіру до себе, радісно святим було все, що биття життя вибиває: і любов, і пристрасть, і ненависть, і ворожнеча, і війна, і вжиток, і розкіш, і чин, і пісня, і легкість пустощів, і заглиблення мудрість; усе, до чого закликає з черги життя і грудей людських повнота. Веселе святою була надіям і смерть навіть, бо за нею у святому колі руху слідувати мало — оживання, омолодження! Безсилим був тут Аїд, що поглинав одиниці смертні: за Яха ходою натовпною йшла людина єдина — вічна.

І байдуже, що довкола осінь бура савани сивих тіней розіслала по скелях і грудках, сиплючи на дорогу листя мертве: надією п'яні серця зв'язувалися — нею саме найбільше! — в одне живе серце народу.

«Встань і удар у пісню, який у поросі жив!» — голосили напереперебій священики під високі тони флейт. А вакхічний крик народу у відповідь глушив шуми моря, що билося об скелі.

Сховалося ехо цих волань там, де ехо мешкає з прадавнини — у горах. І сьогодні ще почує вухо пильне по виноградниках альпійських і по полонинах карпатських той-таки, що й колись, дикий крик жаги життя та її тріумфу:

«Я-хоо! Я-хоо!… Ях!»

На пустища мазовецькі дивився він, наче на море. Вітер бушує вгорі безголосий і жене перед собою хмари, мов хвилі монотонні, збиті на виднокрузі у хмару далекого суходолу. Села, тут і там помітні, ніби рибальські човни під час морської тиші, стримлять сонно в цій пустці. Бура завіса багнистих розтопів покрила землю. Дивиться на це сонце, знизу випарами притьмарене, зверху розіскрення повне, з диском яскравим, що прямує до зеніту, мовив би ти, наочно для довгого погляду і довгого віддиху людської меланхолії:

pallere ligustra, Exspirare rosas, decrescere lilia vidi…

А рука таємна, що під цієї омертвілості покров Весну омолоджень у підземелля викрадає, чи це дух погибелі, чи смерть сама, що викрадає надії останні:

Nosse nec aurigam licuit: seu mortifer aestus Seu mors ipsa fuit?!…

У пам'яті з'являлася йому знову передова трійка тієї громадки під час виведення; а між цим, як хмарою прихованим, похмурим чоловіком та селянином білим із хлібом під пахвою — тієї дівчини, Ванди, краса все дивніша спогадам: опал обличчя й очей великих фіолет у рамі волосся, ніби кора сохнучого куща, а обличчя це все ніби просвітлене заглибленням призначення і смутку.

Узрів її в уяві неживою на тлі мурів і веж міста — там, де Христос під хрестом виходить із костьолу і де засів у бронзі той, хто землю зрушив. Бачив її там під покрову пилу міського, а тим яснішою обличчям тихим, що тримає в долонях мертвих гранатове яблуко і колосків жменю: символи двоякої плодючості землі.

— Чи ж це правда? — спитала вона тихо. — Чи ж ти думала над цим? — Чи ж це брат твій? — Справжній *Paradepferd* (парадний кінь)! — мовив він із легким смішком. У цьому середовищі все мало свій особливий *cachet* (відбиток) вишуканої зіпсованості.

Вона встелила була ліжко м'яким шовком і чекала. — *Pardon! Mille fois pardon!* (Вибачте! Стократно вибачте!) — вигукнув він, зачепившись за край сукні. — *Vos bretelles alors...* (Ну й шлейки у вас...)

Той день лишався для неї чимось незбагненним, не впійманим. Він подавав був колись надію, але все розвіялося, мов дим. З даху звисав прозорий бурульок, а в її грудях палав несамовитий розгар пристрасті. Вона дивилася на його бюст і сміялася виразно, немов згадуючи давні образи.

Все це робилося тільки заради нього, аби вгодити його химерному смаку. Вона почала називати його дивними, вигаданими іменами, шукаючи те *ultissimum* (найкрайніше) слово, що могло б його зворушити. Воно мало стати тим ключем, що відмикає тисячу замків, закляттям на кшталт *Abrakax* (Абракакс).

Вона припала до його грудей і почала борзо шепотіти свої таємниці. — Не треба принижувати себе перед ними, — мовила вона, згадуючи тих, кого звикла називати ворогами. Таке заспокоєння було для неї єдиним ліком. Він звик був до такого життя, та нині прагнув тільки одного — упокоєння.

Чоловік із цупкими бакенбардами мовчки спостерігав. Йому доводилося чинити на догоду своїх господарів, хоча сам він зовсім не дбав про їхній статок. Навколо нишпорили зграї шакалів, а перед ними простягалися лише темні шляхи.

— *In rebus publicis* (у справах державних) не можна керуватися почуттями, — повчально мовив старший. Та глибокими потоками протікала в ньому прихована злість. З самих глибин його істоти виринав жах перед цим кривавим захопленням влади.

Це було справжнє волоцюжництво. На роздоріжжі, біля старої крамнички, стояв молодий юнак. Текст показували *in crudo* (у сирому вигляді). Його рана продовжувала стікати юшкою.

— Він *bonne pour être mitraillé* (придатний для розстрілу), — байдуже кинув офіцер. — Заберіть його в холодну.

Країна повалом господарює наново, хоч і проти волі її люду. — *Grün ist jede deutsche Theorie* (Зелена, тобто недозріла, кожна німецька теорія), — пробурмотів пан, поправляючи свій важкий жупан.

— *Oremus* (Помолімося), — прошепотів священик. Ці слова застрягли у нього в устах.

Невідомо звідки знявся вітер, виганяючи геть переляканих птахів. Повітря виповнилося страшними прокльонами. — Він каже, що не має стільки грошей, — переповів селянин. — А це хто? — Це наш паничик. Навколо лунав лише гіркий глуз та глум. Мужик похнюпився. Мабуть, доля його вже була вирішена. Хтось намагався заморочувати йому голову обіцянками, але дівчина лише тісніше стягнула хустку і витягнула свій паспорт.

— *Merci* (Дякую), — мовила вона. — У мене вже інша дорога. Чи ж може людина вирватися з цього замкненого кола? Чи ж є тут бодай якась надія? Обличчя їхні були мов *nascentes* (новонароджені) видіння. Чи ж є вони насправді?

Навколо простягалася лише *Ceres deserta* (спустошена Земля-Церера), де жодне насіння не могло дати нового паростка.