Л - Словник літературознавчих термінів - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Словник літературознавчих термінів

Л

Легéнда (від лат. legenda - те, що має бути прочитане) - епічний жанр; невеликий за обсягом прозовий твір усної народної творчості, в якому йдеться про чудесні події й уславлюється головний персонаж. Легендою називають також розповідь про незвичайну й захоплюючу подію, що належить до минулого і, як правило, прийшла з давнини. Виникла вона на початку нашої ери в Давньому Римі. Сам термін з’явився у католицькій писемності, де він вживався для позначення житійної літератури. Легенда в цьому значенні стала найпоширенішим жанром європейського середньовічного письменства, починаючи з VI ст. Пізніше легендами стали називати оповіді релігійного змісту з повчальною настановою, притчі про походження тварин і рослин. З таких легенд упорядковувалися численні збірники, їх сюжети передавалися віршами, використовувалися в шкільних релігійних виставах (містеріях, міраклях, мораліте). У західноєвропейських країнах особливої популярності в XIII-XV ст. набуло зібрання християнських легенд під назвою “Золота легенда” (Legenda aurea). Сюжети з цього збірника використовувалися в усіх родах літератури європейського Середньовіччя.

Лейтмотúв (від нім. Leitmotiv — ЧІЛЬНИЙ, провідний мотив) - образ, головна тема чи ідея, художня деталь, фраза, визначальна інтонація тощо, яка пронизує твір або творчість митця, ненастанно згадувана, ключова для розкриття авторського задуму.

Лíрика (від грец. lyrikos - лірний: твір, що виконується під акомпанемент ліри) - один з трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури, характерними ознаками якого є: ритмічна мова, організована в короткі рядки, найчастіше з римами; зосередженість на розкритті внутрішнього світу людини, відтворенні емоційного і душевного відгуку автора на життя; використання специфічних засобів художньої виразності, які формують особливу інтимну атмосферу. Ліричний твір, як правило, не має фабули, обсяг його невеликий, найчастіше складається віршами. За основним змістом лірика умовно поділяється на такі види, як громадянська, філософська, інтимна, пейзажна, медитативна, сатирична, релігійна.

Лíрика інтúмна (франц. intime, від intimus - найглибший, потаємний) - умовна назва ліричного твору, в якому провідним є мотив любовної пристрасті і розкривається широкий діапазон душевних переживань, втаємничення заповітної істини, пов’язаної з історією кохання. Таку лірику ще називають любовною, вона належить до вічних у світовій літературі. Взірцем інтимної лірики визнано поетичні твори Данте, Ф. Петрарки, Гафіза, О. Пушкіна, І. Франка, В. Сосюри та ін.

Лíрика медитатúвна (ВІД лат. meditatio - роздум) - різновид ліричної поезії, у якому автор розмірковує над проблемами людського буття, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень, виявляючи в них свою свідомість. Основними опозиціями у медитативній ліриці є такі поняття, як “людина - суспільство”, “людина - людина”, “людина - особистість”, колізії морального характеру. Вона часто виступає як “контекст долі поета”, її художньою настановою постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах переважають роздуми, які спрямовані в глиб осмислюваного явища. Поети сприймають час як категорію духовну, історію душі. Нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним. Медитація особливо спостерігалася у поетів-романтиків, символістів початку XX ст. та багатьох інших. У сюжетному аспекті це - потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, людях, у якомусь життєвому явищі, може виявлятись у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою. Медитативна поезія часто репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини.

Лíрика філосóфська - різновид лірики, спрямований на філософське осмислення світу, людини, який є виявом філософських поглядів, процесу самоусвідомлення ліричного героя у загальній картині буття. Філософська лірика і філософія мають спільний предмет осягнення — загальні закономірності життя, природи, розвитку суспільства. Однак якщо наука базується на узагальненнях логічного порядку, то поезія - на художніх образах, асоціативних роздумах, виражених естетичними засобами.

Філософська лірика існує в межах різних жанрів: сонет, рубаї, хоку, танка, газель, елегія, еклога тощо.

Стилістично філософська лірика може виявлятися по-різному: то в підкреслено простих поетичних формах, то, навпаки, — у сюжетно-композиційних конструкціях, багатозначних образах, громіздких висловлюваннях.

Представники філософської лірики

Античність

Гесіод, Овідій, Лукрецій

Середньовіччя

Лі Бо, Ду Фу, Омар Хайям, Рудакі

Відродження

В. Шекспір, Ф. Петрарка

Просвітництво

Й.В. Ґете, Ф. Шиллер

XIX ст.

В. Вітмен, Дж. Байрон, Г. Гейне, Є. Баратинський, О. Пушкін, А. Фет, Ф. Тютчев

XX ст.

Р.М. Рільке, М. Зеров, М. Бажан, Д. Павличко

Лірúчний відступ - прийом у ліро-епічному творі, коли автор безпосередньо висловлює свої міркування з приводу композиції чи сюжетних ліній твору, вчинків або характеру героя, певних явищ, що асоціюються із зображуваними подіями тощо. Ліричні відступи трапляються також в епічних творах.

Літератýра (лат. literatura - написане, від litera - буква, літера) - сукупність писаних і друкованих творів певного народу, епохи, людства; різновид мистецтва - мистецтва слова, що відображає дійсність у художніх образах, створює нову художню реальність; результат творчого процесу автора, зафіксований у відповідному тексті за допомогою літер. Розрізняють літературу технічну, наукову, довідкову тощо та художню, призначену спеціально для задоволення пізнавальних, інтелектуальних та естетичних потреб. Виникненню терміна “література” сприяв розвиток книгодрукування, а до цього були вживані інші поняття для позначення словесного мистецтва: “поезія”, “поетичне мистецтво”, оскільки воно призначалося лише для публічного виконання і сприймання на слух. Художня література створювалася на основі усної народної творчості і спочатку не виділялася в окремий вид із записаних творів. У давніх писемних пам’ятках (Біблія, “Магабгарата”) елементи словесного мистецтва органічно поєднуються з міфологією, релігією, моральними та практичними настановами, різноманітною інформацією з різних питань. Синкретичний характер цих пам’яток не позбавляє їх естетичної цінності, яку мають художні твори. Хоча література формувалася протягом багатьох тисячоліть, вона як писемна форма мистецтва слова визнається лише з часів значного розповсюдження книгодрукування. Визначення художньої літератури як такої, що відтворює дійсність у художніх образах, створених засобами мови, передбачає вживання понять “мистецтво”, “вид мистецтва”, “єдність змісту і форми”, “художній образ”, “засоби художньої виразності”, “відтворення”, “відображення” тощо. Твір художньої літератури не стільки відображає дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, і у цьому відношенні художня література є результатом творчості, засобом висловлення, своєрідною мовною структурою, яка конкретизується в читацькому сприйманні і певною мірок відтворює об’єктивну дійсність крізь призму суб’єктивного світу. Залежно від своєрідності змісту і форми художні твори поділяються на певні роди і жанри. Кожної доби набували поширення різноманітні жанрові форми, серед яких домінували ті, що найбільш відповідали характеру часу, провідному напряму тощо. У художній літературі розрізняються ще й різні творчі методи та стилі. Конкретно зазначений метод і стиль притаманні літературі певної доби або напряму; з іншого боку, кожний видатний письменник створює свій індивідуальним метод і стиль у межах близького йому творчого напряму. Художня література досліджується такою наукою, як літературознавство, що включає історію та теорію літератури, літературну критику тощо, а літературний процес зазначеного часу є предметом вивчення саме літературної критики.

Літератýра аболіціонíстська (від лат. abolitio - усунення, відміна) - література 30-60-х років XIX ст. у США, пов’язана з суспільно-політичним рухом за визволення негрів від рабства. Засновником цієї літератури став Р. Хілдрет - автор роману “Раб, або Спогади Арчі Мура” (1836). Найвизначнішим твором, в якому змальовано жахливе становище негрів-рабів, вважається роман Г. Бічер-Стоу “Хатина дядька Тома” (1852). Мотиви аболіціонізму відчутні у творах видатних американських письменників Г. Лонгфелло, Е. Емерсона. В. Вітмена та ін.

Літератýра бульвáрна (від франц. boulevard - міський вал) - псевдохудожні літературні твори про злочинців, любовні пригоди тощо, розраховані на низький читацький смак.

Літератýра всесвíтня (світовá) - сукупність літератур усіх народів світу від давнини до сьогодення. Зародження літератури в кожній країні пов’язане з виникненням писемності і художньої творчості в царині мистецтва слова, що відбувалося неодночасно в різних регіонах, державах тощо. Література кожного народу має свою національну й художню своєрідність, але вона сприймає досягнення літератур інших країн і розвивається у взаємодії з ними, запозичуючи окремі елементи (факти, ідеї, поетичні форми тощо). Тому як поняття всесвітня література була усвідомлена лише в XIX ст., коли особливо поширилися літературні зв’язки різних країн. Уперше сукупність усіх літератур світовою літературою назвав И. Ґете у 1827 р. Під час вивчення її слід звертати увагу на загальні тенденції розвитку, взаємозв’язки та характерні специфічні особливості кожної з національних літератур, їх здобутки, спираючись на творчість визначних письменників, які презентують певні літературні явища різних періодів (античність, Середньовіччя тощо), регіонів (Західна Європа, Близький Схід тощо) конкретно зазначених країн.

Літератýра націонáльна - література окремої нації, народу, якій притаманна власна національна специфіка, складова частина всесвітньої (світової) літератури. Національна специфіка літератури кожного народу ввібрала в себе органічні якості, що відрізняють дану літературу від інших. Вона зумовлюється низкою чинників (насамперед ментальністю народу), характеризується системою змістових і формально-стильових особливостей, властивих творам письменників даної нації. Національна специфіка літератури виявляється на різних рівнях: історико-літературному (наявність тих чи інших етапів розвитку літератури, а також зміна і взаємодія літературних напрямів, течій, шкіл), тематично-проблемному (розгляд певних тем і проблем, актуальних для даного народу, нації), жанрово-стильовому (розвиток характерних для даної літератури жанрів і стилів), характерологічному (створення національно-типових характерів, що відображають ментальність народу), мистецько-творчому (індивідуальні здобутки окремих митців) та ін. У літературному процесі різні національні літератури взаємодіють між собою і впливають одна на одну. Ця взаємодія і взаємовплив можуть виявлятися в межах одного регіону (наприклад, взаємодія слов’янських чи германських літератур), певної доби (російсько-українські зв’язки доби XIX ст., взаємодія європейських літератур доби Відродження та ін.) або виходити далеко за її межі (скажімо, вплив античності на творчість українських неокласиків). Взаємодія відбувається на рівні зв’язків окремих національних літератур (історія польсько- українських літературних взаємин тощо), на особистісному рівні окремих письменників (М. Коцюбинський і Максим Горький, П. Тичина і Л. Арагон та ін.) і всієї художньої культури окремих народів (наприклад, візантійська культура позначилася на розвитку літератури і мистецтва Київської Русі). Художні відкриття національних літератур впливають на розвиток духовної культури інших народів. Як правило, літературні твори в усіх країнах пишуться національною мовою, яка є для них будівельним матеріалом. Письменники кожної національної літератури є також творцями справжньої літературної мови, тому поняття “національна літературна мова” за походженням пов’язане з поняттям “національна література”, оскільки йдеться саме про мову, якою створена національна література.

Літератýрний процéс - історичне існування, функціонування та поступовий розвиток літератури протягом як певної доби, так і всієї історії нації, країни, регіону, всього світу. У кожний конкретний період він вміщує поряд з художніми творами літературну критику, різні періодичні видання, епістолярну та мемуарну літературу тощо, тісно пов’язаний з історичним та суспільним розвитком, є невід’ємною частиною загального культурного процесу. Обґрунтування цього поняття здійснювалося протягом XIX-XX ст., а термін “літературний процес” виник лише в 20 - 30-х роках XX ст. Важливим є визначення загальних тенденцій, за якими відбувається розвиток всесвітнього літературного процесу, та певних закономірностей, пов’язаних з особливостями історичного і культурного розвитку різних регіонів та окремих країн, що впливає на специфіку їх літератур. Розуміння специфіки кожної національної літератури у зіставленні з іншими, зі схожими тенденціями розвитку всесвітньої літератури, які є спільними для всіх національних літератур, знання особливостей літератур різних епох, напрямів, творчих методів тощо надають можливість збагнути сутність такого поняття, як літературний процес.

Літератýрні прéмії - це визнання внеску письменника в історію культури, відзначення його художньої майстерності, таланту, оригінальності творів. Найпрестижнішою є Нобелівська премія, яка була заснована в 1900 р. шведським хіміком, винахідником динаміту Альфредом Нобелем. Вона присуджується Шведською академією у Стокгольмі за досягнення в галузі фізики, хімії, медицини, літератури, а також за внесок у справу зміцнення співдружності націй. Перша премія була присуджена в 1901 р. французькому поетові Сюллі Прюдому. У подальшому Нобелівськими лауреатами стали М. Метерлінк, К. Гамсун, І. Бунін, Е. Хемінгуей, Б. Пастернак, А. Камю, Г. Белль, Г. Гарсіа Маркес, Й. Бродський та ін. (див. розділ “Список лауреатів Нобелівської премії”). “Малою” Нобелівською називають премію імені Г.К. Андерсена, яка присуджується один раз на два роки Міжнародною Радою з питань літератури для юнацтва в Базелі (Швейцарія), починаючи з 1956 р. Асоціація письменників країн Ази та Африки присуджує премію “Лотос”. Із 1973 р. Міжнародний комітет ЮНЕСКО визначає тих, хто сприяє взаєморозумінню між людьми за допомогою книги. У Франції відомою є премія братів Едмона і Жуля Гонкурів, яка присуджується за досягнення в жанрі роману. Лауреатами цієї премії були А. Барбюс, М. Пруст, М. Дрюон та ін. Найпрестижніша премія США - Пулітцерівська - присуджується щороку за кращий твір (за жанрами): роман, драма, лірика тощо. В Англії досягнення письменників визначають Британська академія та Пен-клуб (поезія, есе, новела), кращі поетичні твори нагороджуються Золотою медаллю королеви. Відомими є премії імені Ф. Петрарки (Італія), М. Сервантеса (Іспанія), Т. Шевченка (Україна) та ін.

Літóта (від грец. litotes - простота) - вид метонімії, протилежний за значенням гіперболі, у якому міститься художнє коментування розміру, сили, значення зображуваного предмета чи явища. Літота вживається в різних родах літератури, притаманна народному світосприйманню, зафіксованому у фольклорі (казка, легенда, героїчний епос тощо).






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.