Словник літературознавчих термінів

М

“Магíчний реалíзм” - умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Америки. Термін увів А. Карпентьєр, який поряд з Г. Гарсіа Маркесом, X. Кортасаром та ін. був одним із найяскравіших представників цієї течії. Для літератури “магічного реалізму” характерним є поєднання фантастичного та реального, своєрідне їх “сплавлення” у ціле, причому вторгнення фантастичного в реальне не супроводжується яскравими ефектами, а подається як звичайна подія. Створення особливої фантастичної дійсності є засобом пізнання та відображення глибинного, прихованого смислу явищ реального життя. Магічний реалізм притаманний передусім латиноамериканській літературі (“Екул - Ямба - о!” А. Карпентьєра, “Мертве море” Ж. Амаду, “Сто років самотності” Г. Гарсіа Маркеса).

Метáфора (від грец. metafora - перенесення) - один з основних тропів поетичного мовлення; образний вислів, у якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю; переносне значення слова, що ґрунтується на уподібненні одного предмета чи явища іншим за схожістю або контрастом. За доби Пізнього Відродження і бароко (XVII ст.) набув поширення концепт - розгорнута метафора, що містить у собі певну загадку.

Мéтод худóжній (твóрчий) (від грец. metodos - шлях дослідження) - сукупність засобів творення художньої ДІЙСНОСТІ в літературі, що ґрунтується на певному, притаманному лише певному митцеві розумінні світу, суспільства і людини в ньому. Він включає в себе принципи добору життєвих фактів і явищ, засоби художнього узагальнення і побудови образів. Основними художніми (творчими) методами в літературі XVIII-XIX ст. були бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм та ін.

Метонíмія (від грец. metonymia - перейменування) - вид тропа, близький до метафори, коли одне слово замінюється іншим, таким, що перебуває з ним в якомусь зовнішньому чи внутрішньому зв’язку (часто це суміжність), а не за подібністю, як у метафорі.

“Мистéцтво для мистéцтва” (“чúсте мистéцтво”) - назва НИЗКИ естетичних концепцій, що стверджували самоцінність художньої творчості, її незалежність від політичних, ідеологічних, соціальних та інших зовнішніх чинників. Теорія “чистого мистецтва” сформувалася у середині XIX ст. як реакція на прагматичну ідеологію буржуазного суспільства, з одного боку, та естетичні концепції, які спиралися на ідею соціальної детермінованості художньої творчості, з іншого. Значною мірою теорія “чистого мистецтва” була пов’язана з системою романтичних уявлень: так само, як і романтики, представники названої течії протиставляли буржуазній дійсності ідеальний світ краси, спрямованість у царину “вічних” тем буття. Ідеї “мистецтва для мистецтва” набули поширення у Франції в 30-ті роки XIX ст. Вони створили підґрунтя таких яскравих явищ французької поезії, як творчість “парнасців” та символістів. У 50-60-ті роки XIX ст. школа “чистого мистецтва” активно утверджується в російській літературі. Приблизно на цей час припадає розвиток аналогічних тенденцій в англійській літературі. Широкого розповсюдження концепції “мистецтва для мистецтва” набули за доби декадансу.

Міф (від грец. mythos - слово, переказ, розповідь, бесіда, мовлення, сказання, речення) - форма мислення стародавньої людини, спроба пояснити невідоме й незрозуміле у навколишньому світі й природі, а також саму себе, тобто людину, її характер, вчинки, стосунки між людьми. Міф у Давній Греції виник дуже давно, коли елліни намагалися у вигляді образних розповідей відбити фантастичні уявлення про природу та людину. Таким чином, міф є своєрідним ступенем пізнання людиною навколишнього світу, що наділяє всю природу людськими рисами, думками, почуттями, бажаннями. Бурхлива фантазія породжувала фантастичні картини, населяла навколишній світ фантастичними істотами - страховиськами і потворами, які були втіленням зла, і чудовими богами, дуже подібними до людей, але, на відміну від них, непідвладними смерті, які керували світом, природою і постійно втручалися в життя і справи людей. Міф ґрунтується на глибокій вірі у реальність цих істот та їхню надприродну силу. Походження своїх предків елліни виводили від богів, їх називали героями і розповідали про них у міфах. Отже, міф - це розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили, які брали участь у створенні світу тощо. Міфи існували у віршовій або розповідній формі, зумовлювали створення національного фольклору та літератури. На честь богів та героїв у Давній Греції влаштовувалися урочисті свята, масові процесії та магічно-мімічні вистави, на підставі яких згодом виник театр, з’явилася драматургія. З міфів У Давній Греції виникла епічна пісня, вони служили скарбницею поетичних образів, мотивів, сюжетів і тем для грецької, а потім римської та європейської літератур.

Міфолóгія - сукупність міфів; своєрідна система поглядів на навколишній світ, природу, людину і суспільство. Міфологією ще називають галузь науки, що вивчає і досліджує міфи. Давнім грекам міфологія, тобто вся сукупність міфів, замінювала наукове пізнання, зберігала пам’ять про історичне минуле, була водночас и релігією, що вивільняла їх від первісного страху перед світом і природою. Елліни поклонялися богам, намагалися зробити їх прихильними і добрими до себе, приносили їм жертви, тобто створювали культ богів. Найбільш поширеними були культи Зевса, Деметри, Діоніса, Афіни, Аполлона. Виходячи з того, що міфи відтворювали уявлення еллінів про добро і зло, їх моральні норми, філософські роздуми про сенс буття, міфологію можна вважати їхньою етикою, філософією, наукою життя. За тематикою давньогрецькі міфи поділялися на окремі групи (кікли): міфи про походження світу, богів і людини; Троянський кікл, пов’язаний з історією Троянської війни; міфи про аргонавтів - героїв, що здійснювали морський похід до Колхіди за золотим руном; Фіванський кікл, присвячений родині фіванського царя Едіпа. Найкраще збереглася і набула наиширшого літературного переосмислення антична міфологія, зокрема давньогрецька. З XIX ст. розпочалося вивчення та порівняльно-історичний аналіз давньоіндійської, давньоіранської та давньогерманської міфологій. Міфи різних народів мають багато спільних тем. За тематичними групами виокремлюються міфи про виникнення світу, походження богів і людей, тварин і рослин, ремесел та землеробства, подвиги героїв та напівбогів.

Модернíзм (від франц. modern — сучасний, найновіший) - загальна назва літературно-мистецьких напрямів, течій, шкіл кінця XIX - початку XX ст. нереалістичного спрямування, що виникли як заперечення традиційних форм та естетики минулого.

Модернізму загалом притаманні такі риси: вираження глибинної сутності людини й одвічних проблем буття, перевага творчої інтуїції, творення нової художньої реальності (на противагу навколишній дійсності), сміливі пошуки нових формальних засобів у мистецтві; синтез мистецтв; тяжіння до умовності; відмова від міметичних засобів письма, реалізму та натуралізму, хоча у творах модерністів знаходимо елементи цих напрямів; орієнтація на створення не соціальних типів, а “симптомів епохи”, тобто культ особистісного, індивідуального начала тощо).

Модернізм виник у 60-70-х роках XIX ст. у Франції і невдовзі поширився в інших країнах. Його філософські засади: “філософія життя” Г. Зіммеля, Ф. Ніцше та ін.; інтуїтивізм А. Бергсона; психоаналіз 3. Фройда та ін.

Генетично модернізм дуже близький до романтизму. Логіка розвитку останнього призвела до появи модернізму, тому нерідко пізні романтики ставали першими модерністами (Ш. Бодлер, І. Франко, Леся Українка та ін.).

Виникнення модернізму пов’язане з принципово новим розумінням мистецтва і його співвідношення з людським буттям. Мистецтво втрачає функцію наслідування життя, яка була головною ознакою реалізму і натуралізму. Прагнення до свободи самовиявлення митця, усвідомлення твору як особливої реальності, не менш значущої, ніж дійсність, а також пошук нових засобів творчості зумовили справжню революцію в мистецтві кінця XIX - початку XX ст. Особливо це стосується принципів зображення людини. Якщо у творах реалістів і натуралістів людина була представлена як “соціальний тип”, носій загальних рис, зумовлених передовсім суспільно-історичними чинниками, то для модерністів людина - яскрава й унікальна особистість, яка стає центром художнього твору як самостійна категорія, як особливий і неповторний світ, що має свої закони. Пізнання законів людської свідомості та підсвідомості у контексті вічних проблем буття модерністи оголосили своїм головним завданням.

Ранній модернізм уперше пориває з традиціями реалізму і натуралізму, відмовляючись від зображення “життя У формах життя”, але не відкидає досягнень романтизму, беручи його систему за вихідну. Головною у творчості письменників стає естетична проблематика. Художній твір усвідомлюється не як засіб соціального аналізу, а як виявлення творчої особистості митця. Незалежна й духовно багата особистість, її думки, враження, свідомість визначають розвиток сюжету, який переходить у площину самозосередження й самоспоглядання.

У зрілому модернізмі простежується відхід від зневажливого заперечення дійсності до її освоєння, пошук нових форм одухотворення реальності, поетика -синтезу, перехід від миттєвого до загального тощо.

Видатними письменниками-модерністами визнані Ш. Бодлер, П. Верлен, А. Рембо, Дж. Джойс, Ф. Кафка, М. Пруст, Р.М. Рільке, О. Блок, М. Вороний, Олександр Олесь, М. Коцюбинський та ін.

Модернíстський ромáн - різновид роману, що будується на засадах модернізму. Видатні представники цього жанру: Т. Манн, Дж. Джойс, М. Пруст, М. Булгаков, А. Франс, Г. Гарсіа Маркес, Е. Хемінгуей та ін. У межах цього жанру новоутворення були здійснені відкриття таких романних форм, як роман-міф, роман-притча, роман-одіссея, роман - суб’єктивна епопея, роман у романі та ін.

Монолóг (від грец. mono - один, єдиний і logos - слово) - тривале, внутрішньо однорідне і зв’язне висловлювання, яке належить одному героєві та не вимагає безпосередньої відповіді. Монолог є самостійним, порівняно незалежним компонентом композиції художнього твору, тому може вживатися як у присутності слухачів, так і без них. Він виражає думки, переживання, почуття героя і є важливим засобом розкриття його психології, його внутрішнього світу, духовного стану. У сучасній науковій літературі визначаються такі різновиди монологів: монолог-оповідь (персонаж розповідає про події, що вже відбулися чи можуть бути зображені безпосередньо), монолог-роздум (персонаж, опинившись перед складним вибором, розмірковує про своє рішення), ліричний монолог (розкриваються сильні переживання, емоції, рефлекси, фантазії героя), монолог-сповідь (герой переосмислює своє життя, вчинки, він є важливим моментом самоусвідомлення персонажа, його самооцінки), авторський монолог (автор безпосередньо звертається до читачів), внутрішній монолог (відбувається у свідомості героя, він не розрахований на промовляння вголос) та ін. Але хоч яким би був монолог, йому завжди притаманна підвищена суб’єктивність оповіді, підкреслена емоційність та експресивність засобів. Майстрами створення художніх монологів були В. Шекспір, Ф. Достоєвський, Л. Толстой, О. де Бальзак, М. Коцюбинський, О. Кобилянська та ін. Особливо популярним монолог був у літературі сентименталізму, романтизму, модернізму. Найяскравіше внутрішній монолог проявляється у письменників-модерністів Дж. Джойса, М. Пруста та ін., що призвело до створення літератури “потоку свідомості”, побудованому на монологічному мовленні. Значне місце монолог посідає і в сучасній літературі, набуваючи нових ознак.

Монолóг внýтрішній - різновид монологу, в якому відтворюються внутрішні переживання персонажа замість опису зовнішніх реальних подій, що спричиняють це переживання. Стилістично внутрішній монолог оформлюється як внутрішня мова персонажа з відповідними синтаксичними конструкціями, способом висловлення тощо. Такий монолог завжди відзначається підвищеною схвильованістю, експресивністю зображувальних засобів, емоційністю. Він є художньою формою психологізму, сприяє розкриттю внутрішнього світу особистості, її духовних процесів, відіграє важливу роль як у створенні характеру героя, так і в композиції твору. У цьому плані внутрішній монолог є домінантним композиційним прийомом створення образів героїв. Внутрішні монологи наявні у творах В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, Л. Толстого та ін.

Монтáж (від франц. montage — букв, підйом, піднімання) - створення єдиного цілого з окремих частин, що добираються за певним планом.

Мотúв (франц. motif, від лат. moveo - рухаю) - формально-змістовний складник художнього твору, неподільна смислова одиниця, що відіграє важливу роль у формуванні фабули, сюжету. Мотив - вияв теми твору, нерідко ці поняття перехрещуються. Мотиви рухають вчинками персонажів, збуджують їхні переживання, динамізують внутрішній світ героїв. Мотиви часто бувають сталими, повторюються як протягом твору, так і загалом у творчості письменника. Наприклад, у “Гамлеті” Б. Шекспіра знаходимо мотиви помсти, божевілля, смерті, тлінності буття, двійництва тощо.