Словник літературознавчих термінів

Н

Нáпрям літератýрний - сукупність художньо-змістових та естетичних принципів і тенденцій, що характерні для творчості багатьох письменників певного періоду розвитку літературного процесу. Так, у XVII-XVIII ст. - це класицизм, бароко, сентименталізм, у XIX ст. - романтизм, реалізм, натуралізм тощо. Представників кожного літературного напряму об’єднують однаковий підхід до зображення дійсності, місця людини в суспільстві та Всесвіті; використання системи нормативних правил на рівні стилю, композиції, жанрових форм, сукупності художніх засобів; спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, які є характерними для конкретного літературного напряму.

Натуралíзм (франц. naturalisme, від лат. natura - природа) - літературний напрям, що характеризується об’єктивістським, фактографічним зображенням дійсності, трактуванням обумовленості людського характеру біологічними, спадковими чинниками та соціально-матеріальним становищем. Він виник у Франції в 70-х роках XIX ст., у 80-90-х роках охопив літератури інших європейських країн та СІЛА. Теоретичні засади цього напряму розробляли брати Ж. та Е. Гонкури, Іполіт Тен, Е. Золя. Програму натуралізму виклав Е. Золя у книгах “Експериментальний роман” (1880), “Романісти-натуралісти” (1881). Натуралісти прагнули з науковою точністю відтворювати дійсність, наводили описи певних картин життя, середовища, де перебуває людина, відмовляючись від їх художньої інтерпретації (їхні твори - це “клінічний документ”, “історія спадкової хвороби”, “протокол судової експертизи”, “точна копія факту”). Вони виступали проти авторського втручання у перебіг подій, проти оцінки зображуваного, важливе місце у своїх творах відводили описові, що не давало можливості створювати узагальнюючі картини та образи. У літературі XX ст. традиції натуралізму посідають помітне місце. Багато письменників, спираючись на досвід сміливого відображення непривабливих явищ дійсності, використовуючи окремі прийоми натуралізму (підвищений інтерес до сфери конкретики, різноманітних описів тощо), створили своєрідні твори з певними художніми здобутками (А. Барбюс, Т. Драйзер та ін.).

Неокласицúзм (від грец. neos - новий і класицизм) - умовна назва для позначення тих тенденцій у поезії на межі XIX-XX ст., що брали за основу “класичну норму”, яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на кращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, які належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи. Неокласичні тенденції спостерігаються в ліриці таких модерністів XX ст., як Т.С. Еліот, П. Валері, Р.М. Рільие, О. Мандельштам та ін.

Неоромантúзм (від грец. neos — новий і романтизм) - стильова течія модернізму, визначальною рисою якої є спроба подолання розриву між ідеалом та дійсністю (характерне для романтизму) завдяки могутній силі особистості, здатної перетворити бажане на дійсне. Виникла в літературі на межі XIX-XX ст. і виявилася у творчості К. Гамсуна, Р. Стівенсона, Р. Кіплінга, представників “Молодої Польщі” та ін. Найповніше в Україні романтизм окреслився у творах Лесі Українки, яка цю тенденцію в літературі назвала “новоромантизмом”. Своїм “проривом у блакить” вона створювала основу для подальших поетичних здобутків українських представників “розстріляного відродження”, “празької школи”.

Новáторство в літератýрі (від лат. novator - оновлювач) - оновлення художньої літератури, відкриття для неї нових шляхів, відмова від тих традицій, які вже застаріли, і введення нових тем та ідей, нових героїв і конфліктів, збагачення художніх форм і засобів їх створення тощо. Новаторство - один із яскравих проявів таланту письменника, його зав’язків із суспільним життям і глибокого проникнення в його закономірності. Новаторство - це продовження і розвиток прогресивних традицій минулого відповідно до нових умов і потреб суспільного і культурного життя, вияв дальших творчих шукань і в змісті творчості, і в її формах. Усі видатні письменники були новаторами, які відкривали нові життєві конфлікти та нових героїв і знаходили нові мистецькі форми чи оновлювали попередні, що відповідали б новому змістові їх творів. Новаторством позначена творчість Е. Хемінгуея, Г. Ібсена, Б. Шоу, Б. Брехта, В. Маяковського, О. Довженка та ін.

Новéла (італ. novella - букв, новина, від лат. novellus - новітній) - епічний жанр; невеликий за обсягом прозовий твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, напруженою та яскраво вимальованою дією. Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Вона вирізняється стрункою та усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать наявність згорненої композиції з яскраво вираженим переломним моментом у сюжеті, перевага сюжетної одно лінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Героями новел є особистості, які потрапили в незвичайні життєві обставини, і автор концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань та настроїв. Сюжет новел простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної або психологічної несподіванки. Новела як літературний жанр з’явилася у XIV-XV ст. в Італії. В епоху Відродження новела - це невеличке оповідання з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало “новини дня”. “Декамерон” Дж. Боккаччо є характерним циклом новел тієї доби. У XVII ст. з’явилися “Повчальні новели” М. Сервантеса. Найбільшого розквіту новела досягає у XIX ст. (П. Меріме, Гі де Мопассан, О. Генрі, Е. По та ін.). Звертаються до цього жанру й сучасні письменники.

“Новúй ромáн” (“антиромáн”) - умовний термін для позначення художньої практики французьких письменників 50-70-х років XX ст. (Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор та ін.), які замість техніки традиційного роману, що, на їхню думку, вже вичерпалася, запропонували прийоми творення тексту без сюжету та героя.