П - Словник літературознавчих термінів - Хрестоматія - Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Матюшкіна Т. П. - 2009

Зарубіжна література: від античних часів до сьогодення - Хрестоматія - 2009

Словник літературознавчих термінів

П

Памфлéт (англ. pamphlet, від грец. pan - усе, flego - палю) - невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему. Призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманні ораторські інтонації, яскрава афористичність, експресивність, іронія, сарказм. Жанр памфлету склався за доби Реформації (М. Лютер, Е. Роттердамський та ін.), використовували його і письменники XVIII-XIX ст. (Дж. Свіфт, В. Гюго та ін.). Його традиції продовжують письменники і журналісти XX ст.

Парадóкс (від грец. paradoxes - несподіваний, дивовижний; той, що суперечить здоровому глуздові) - міркування у логіці, яке не належить до ряду істинних або хибних; художній засіб в літературі, що відіграє відмінну за смисловим навантаженням функцію. Парадокси мають різне оформлення: вони постають то у вигляді афоризму, близького до народного прислів’я, то каламбуру. Віртуозністю парадоксального мислення відзначалися Ф. Ларошфуко, О. Уайльд, Б. Шоу та ін. Парадокси письменники часто включають до висловлювань персонажів своїх творів, щоб окреслити індивідуальні особливості певних дійових осіб. Парадокси значно рідше використовуються в літературі як окремий твір (“Парадокси” Цицерона, “Парадокс про актора” Д. Дідро та ін.). У практиці авангардистів принцип парадоксу часто гіпертрофується, тому при втраті відчуття міри перетворюється на фарс. На парадоксах будуються деякі народні прислів'я (“Тихіше їдеш - далі будеш”, “У семи няньок дитя без ока”). Часом парадокс перевертає навиворіт поширену сентенцію: “Не відкладай на завтра те, що можна зробити післязавтра” (О. Уайльд).

Паралелíзм (від грец. parallelizmos - зіставлення, порівняння) - стилістична фігура, що ґрунтується на паралельному зображенні кількох явищ з різних сфер життя; аналогія, уподібнення, спільність характерних рис, ознак тощо. У фольклорній традиції, у поезії найчастіше виявляється в синтаксичних конструкціях, де картини природи пов'язуються з душевними настроями людини, створюється так звании психологічний паралелізм. На відміну від порівняння, паралелізм виконує композиційну функцію: у художньому творі пов’язує певні мотиви чи елементи стилю, особливе значення йому надається в ліричному сюжеті, зокрема від доби романтизму, коли пейзаж втратив функцію лише описовості, набувши лірично-емоційної специфіки. Досить поширений цей прийом в українській поезії (І. Франко, B. Самійленко, П. Тичина та ін.).

“Парнáс” (Parnasse) - назва групи французьких поетів, що утвердилася після виходу збірки “Сучасний Парнас” (перша збірка вийшла друком 1866 р., друга - 1871 р., третя - 1876 р.). Творчість цих поетів спиралася на принципи, які були викладені Т. Готьє та ПІ. Леонтом де Лілем й відповідали естетиці “мистецтва для мистецтва”. До складу цієї групи входили Т. де Банвіль, Ж.М. Ередіа, Ф. Коппе, К. Мендес та ін. У виданнях “Парнасу” брали також участь П. Верлен та C. Малларме.

Парóдія (від грец. parodia - пісня навиворіт, переробка на смішний лад) - один із жанрів фольклору та художньої літератури, гумористичний або сатиричний твір, у якому імітується творча манера письменника задля осміяння її як невідповідної новим мистецьким запитам. Інколи пародія переінакшує зміст відомого твору, надає йому нового звучання, подібно до бурлеску та травестії. Пародія з’явилася ще в античності. До нас дійшли пародії Гіппонакта на героїчний епос; поеми “Батрахоміомахія”, “Гігантомахія” Гегемона (V ст. до н.е.), що пародіювали Гомера. У добу Відродження до пародії зверталися М. де Сервантес, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, Дж. Свіфт та ін. Продовжуючи традиції сміхової культури, письменники XIX - XX ст. також використовують цей жанр, створюючи іронічні імітації осміюваного зразка, у яких посилюється функція гіперболи, шаржування деяких особливостей літературного твору (тематики, композиції, персонажів, мовлення тощо), що сприяє досягненню сподіваного сатирично-комічного ефекту.

Пáфос (від грец. pathos — почуття, пристрасть) - натхнення; пристрасне переживання душевного піднесення, викликане певною ідеєю, подією тощо. Термін перенесений до поетики з риторики. За Арістотелем, пафос - це якість душі, пристрасть у широкому розумінні слова, і тому яскрава промова має бути “патетичною”, тобто впливати на почуття. Пізніше поняття “пафос” пов’язувалося з характеристикою стилю твору, категорією піднесеного. Розрізняються такі категорії пафосу: героїчний, трагічний, драматичний, романтичний тощо. Інколи цей термін вживають в іронічному значенні (для означення “пустого пафосу”).

Пейзáж поетúчний (франц. paysage, від pays - місцевість, країна) - один із компонентів художнього твору; опис природи, місцевості, будь-якого незамкненого простору зовнішнього світу. Існують статичні та динамічні описи, за тематикою пейзажі поділяються на степовий, лісовий, мариністичний (опис моря), урбаністичний (опис міста), індустріальний (опис різних промислових підприємств) тощо. Естетичні функції пейзажу залежить від епохи, в яку написано твір, від його стилю та жанру. На ранніх стадіях літературного розвитку природа часто персоніфікувалася, сприймалась як жива істота. Поступово вона набуває самостійного естетичного значення. Пейзажі стають засобом художнього зображення внутрішнього світу людини. Це відкриття зробили письменники-сентименталісти (Ж.Ж. Руссо, Л. Стерн та ін.). У романтиків (Дж. Байрон, А. Міцкевич, В. Гюго та ін.) природа стає своєрідним дзеркалом, що відображає душу митця, ліричного героя або є формою вираження волелюбних прагнень. Письменники-реалісти розширили коло функцій пейзажу, який став частиною реальної дійсності. У деяких творах пейзаж переростає функцію просто предметної зображальності, стає ліричним, відтворюючи зміну настроїв героя, іноді виконує функцію прологу, розширює і доповнює експозицію, вказуючи на місце дії, сприяє виникненню зав’язки, епілогу. Пейзажні описи значною мірою допомагають розкрити ідейний зміст твору, часто будуються за принципом психологічного паралелізму - контрастного зіставлення внутрішнього стану людини з картинами природи.

Передмóва - вступна стаття до книги, написана автором, упорядником чи літературознавцем з метою зорієнтувати читача у змісті видання.

Перéклад худóжній - див. Оригінал і переклад.

Перéспів - твір, написаний за мотивами твору іншого автора з наслідуванням елементів його стилю, наближений до перекладу, але відмінний від нього, оскільки він недослівно передає чужий текст.

Персонáж (франц. personnage — маска актора; від лат. persona - особа) - літературний герой, зображений письменником у художньому творі; загальна назва дійової особи будь-кого літературного жанру.

Персоніфікáція (від лат. persona - особа та facere - робити) - уособлення; надання неживим предметам чи явищам природи людських якостей. Це вид метафори, що сприяє поетичному олюдненню довколишнього світу.

П’єса (від франц. piece - частка) - назва всіх драматичних творів, незалежно від їх жанрової приналежності (трагедія, комедія тощо). Спочатку п’єсами називали невеликі музичні твори, що залишається і зараз, у XIX ст. - ліричні вірші, і лише з XX ст. цим терміном почали позначати всі драматичні твори.

Підтекст - прихований, внутрішній зміст висловлювання. Виникає завдяки здатності мовних одиниць виражати, крім основного значення, ще й додаткові (семантичні, стилістичні), набувати таких значень внаслідок взаємодії з іншими елементами твору. Підтекст надає твору багатозначності, можливості різного його прочитання.

Підтекст може створюватися не лише за рахунок вербальних (мовних) засобів, але й інших, невербальних (як от у драматичній виставі - за рахунок якоїсь мелодії, зміни освітлення, різних звукових ефектів, акторської гри тощо). Роль підтексту розуміли ще В. Шекспір, Мольєр та ін. Значення підтексту зростає зокрема у літературі кінця XIX - початку XX ст. (А. Чехов, Г. Ібсен, М. Метерлінк та ін.). Письменники-модерністи та постмодерністи всіляко поглиблювали и активізували підтекст у своїх творах.

Пірúхій (грец. pyrrichios, від pyrriche — військовий танок) - в античному віршуванні: стопа з двох коротких складів (∪ ∪). У силабо-тонічній системі віршування пірихієм умовно називається заміна стопи ямба чи хорея стопою з двох ненаголошених складів.

Пíсня - найдавніший різновид лірики, провідний жанр усної народної творчості і давньої пісенної поезії (хорової та сольної); словесно-музичний твір, призначений для співу. Характерними ознаками пісні як жанру лірики є строфічна будова, повторюваність віршів строфи, розмежування заспіву та приспіву (рефрену), виразна ритміка, мелодійність звучання тощо. У давні часи пісня була важливим компонентом обрядів, її текст виконувався під акомпанемент музичних інструментів, супроводжувався танцями чи пантомімою. Давньогрецькі поети VII-V ст. до н.е. створили різні види пісень: культові, застільні, любовні, хвалебні, пісні-елегії різноманітної тематики, гімни на честь богів та переможців у змаганнях. З часом деякі з них стали самостійними поетичними жанрами (елегія, гімн, ода). За доби Середньовіччя провансальські трубадури складають нові пісенні форми (канцона, альба, рондо, сирвента, серенада, балада). Поєднанням літературних і фольклорних традицій визначаються пісні французьких труверів та німецьких мінезингерів. У XVII ст. - період панування ієрархії жанрів класицизму — пісня посідала незначне місце в літературі, а з XVIII-XIX ст. вона знову набула розквіту у творчості визначних поетів-ліриків: Р. Берне (Шотландія), П. Беранже (Франція), Г. Гейне (Німеччина), та ін. Залишається пісня популярною і в наш час.

Пóвість - епічний прозовий твір. Як самостійний жанр вона з’явилася лише на початку XIX ст., а до цього повістю називали будь-яку розповідь про життєві та історичні події (“Повість минулих літ”). У сучасній літературі цим терміном позначають середню форму епічної прози на відміну від великої (роман) та малої (новела, оповідання). Повість характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між романом та оповіданням. Вона схожа з романом підходами до зображення подій та розкриттям характерів дійових осіб, але повість охоплює менше коло проб лем, ніж роман, коротший період із життя головного героя тощо. Від оповідання, крім обсягу, вона різниться розгорнутішим сюжетом, більшою кількістю персонажів, повнішою їх характеристикою, наявністю різних описів та ін. У сучасній художній літературі жанр повісті залишається провідним поряд з романом та оповіданням.

Пóвість-прúтча - різновид жанру повісті, у центрі якого постає історія із життя героя (героїв), що набуває алегоричного змісту. Для повісті-притчі характерні відсутність розлогого сюжетного руху, незначна кількість персонажів, символічність образів і ситуацій, повчальний характер, філософська або моральна насиченість. Повість-притча будується на двоплановості зображення: за реальними особами, явищами, предметами приховуються проблеми буття людства. Звідси в повісті- притчі простежується перехід від конкретного зображення до широких узагальнень, що можуть тлумачитись по-різному. Велику роль у ній відіграють описи, що засвідчують умовність часу й простору. Багатозначність і філософська спрямованість надають повісті-притчі позачасового значення, а символічність образів та алегоричність змісту роблять її своєрідною художньою метафорою людського життя. Яскравим прикладом повісті-притчі є твір Е. Хемінгуея “Старий і море”. Цей жанровий різновид розробляли також В. Голдінг, Г. Гарсіа Маркес та ін.

Повтóр - одна з найпростіших стилістичних фігур, що дає змогу посилити змістовно-емоційне звучання слів і словосполучень у художньому творі, звернути на них особливу увагу читачів. М. Бажан у написаному в перші дні Великої Вітчизняної війни вірші “Клятва” висловлює незламну віру в перемогу над фашистами, зокрема за допомогою повтору слів “єдина” і “ніколи”:

В нас клятва єдина і воля єдина.

Єдиний в нас клич і порив:

Ніколи, ніколи не буде Вкраїна

Рабою фашистських катів!

Поéзія (грец. poiesis - творчість, від роіео - роблю, творю) - словесна художня творчість; ритмічно організоване мовлення, що постало на основі конкретно-історичної версифікаційної системи, відмінне від прози. Цим терміном позначають також віршовані твори певного автора, нації чи епохи. Поняття “поезія” і “лірика” близькі одне одному, але не тотожні, оскільки в історії письменства траплялося таке, коли літературні роди - епос, драма, лірика - містили в собі як віршовані, так і невіршовані твори, а епос на ранніх етапах розвитку літератури найчастіше був віршованим. У подальшому термін “поезія” набув більш конкретно означеного смислу.

Поéма(грец. роіеmа, від роіео - творю) - великий віршований твір епічного, ліричного або ліро- епічного характеру. Виникла поема на основі давніх і середньовічних пісень, сказань, епопей, що уславлювали визначні історичні події та яскраві героїчні характери. В античний період і в добу Середньовіччя поемою називали анонімну чи авторську епопею. Первісна поема мала епічний характер і була пов’язана з міфологією. Такими є давньоіндійські поеми “Магабгарата” і “Рамаяна”; поеми “Іліада”, “Одіссея” Гомера; “Енеїда” Вергілія та ін. Всесвітньої слави набули поеми “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі, “Шахнаме” Фірдоусі, “Божественна комедія” Данте, “Паломництво Чайльд Гарольда” Дж. Байрона, “Німеччина. Зимова казка” Г. Гейне, “Пісня про Гайавату” Г. Лонгфелло та ін. Як жанр, що розвивається і поєднує в собі характерні засоби та прийоми художньої виразності епосу, лірики і драми, поема залишається найпродуктивнішим жанром і в сучасній літературі.

Поéтика(грец. poietike - майстерність творення) - один з найдавніших термінів літературознавства, який постійно зазнавав внутрішньої змістової переорієнтації у зв’язку з розвитком художньої літератури. З античної доби так називалось вчення про художню літературу взагалі, згодом проблеми сутності мистецтва перейшли до філософи та естетики, лишивши для поетики нормативні питання стосовно художньої форми літературного твору. Ці аспекти набули подальшого розвитку в середні віки, за добу Відродження та класицизму (“Поетика” Скалігера, “Мистецтво поетичне” Н. Буало), що сприяло перетворенню поетики на самостійну науку з чітко окресленими межами та завданнями. У XIX ст. поетика збагачується філософськими категоріями (Г. Гегель), поглядами романтиків (Ф. та А. Шлегелі), мовознавців (О. Потебня, О. Веселовський), у XX ст. - структуралістів та ін. Інколи, на відміну від теорії літератури, поетикою називають ту частину літературознавства, що вивчає композицію, поетичне мовлення, версифікацію тощо. Це поняття використовується також для розкриття особливості певного жанру, цілісної системи творчих засобів письменника, стильових тенденцій або літературних напрямів, закономірностей їхнього розвитку тощо.

Полісемíя(від грец. polysemos - багатозначний) - багатозначність, наявність у мовній одиниці (слові, фразі, синтаксичній конструкції) кількох значень. Розвиток полісемії відбувається здебільшого на основі подібності або суміжності предметів чи явищ, які називаються певним словом. У поетичній мові особливо яскраво простежуються складні асоціації, покладені в основу словесних образів.

Поліфонíя(від грец. polyfonia - багатоголосся) - багатозвуччя, засноване на гармонійному поєднанні та розвитку рівноправних мелодійних ліній. Один з найважливіших виражальних засобів у музиці та поезії. Це явище викликало особливий інтерес у романтиків, символістів та інших поетів, які намагалися використати в ліриці всі потенційні мелодійні можливості фоніки, інструментування вірша тощо. Поліфонія як наявність багатьох художніх світів, розмаїття порушених автором проблем тощо притаманна епічним творам XIX-XX ст. (Ф. Достоєвський, М. Булгаков, Г. Гарсіа Маркес та ін.).

Порівняння - художній прийом: зіставлення одного явища з іншим за якоюсь спільною для них ознакою з метою яскравого увиразнення потрібної письменникові риси, виявлення його ставлення до зображуваного. Порівняння, крім однієї, може розкрити ще й додаткові ознаки певного об’єкта, що значно посилює художнє враження. У порівняннях пояснення ознак одного предмета через інший, подібний до нього, здійснюється за допомогою сполучників як, мов, немов, наче, ніби тощо або слів подібний, схожий, нагадує, здається тощо. Інколи в порівнянні не вживаються сполучники, тоді воно наближується до метафори. Цей художній прийом має давню традицію, широко застосовувався в усній народній творчості, залишається дієвим засобом художньої виразності в сучасній літературі.

Портрéт у літератýрному твóрі(франц. portrait, від portraire - зображати) - різновид опису; зображення зовнішності персонажа (риси обличчя, поза, міміка, жести, одяг тощо) як один із засобів його характеристики. Маючи за основний об’єкт художнього зображення взаємодію людини з довкіллям, письменники відтворюють зміни зовнішнього вигляду персонажів у конкретних ситуаціях. Пильна увага до портретів дійових осіб ґрунтується на загальній закономірності, згідно з якою внутрішній психічний стан людей відбивається в їх міміці, динаміці мовлення тощо. Одяг людини свідчить про її майновий стан, естетичні смаки, рід занять тощо. Тому письменники фіксують як зовнішній вигляд персонажів, так і їх внутрішній стан, намагаються розкрити відповідність чи розбіжність між ними. Портрети персонажів бувають докладними, розгорнутими і фрагментарними, неповними. Вони можуть подаватися у творі відразу в експозиції чи при першому введенні персонажа в сюжет або поступово, з розгортанням дії тощо. Усе це залежить від традицій, особливостей літературного напряму, норм відповідного жанру, індивідуального стилю письменника. У добу античності, героїчних епосах Середньовіччя головних позитивних героїв наділяли найкращими прикметами, а негативних виставляли непривабливими істотами. Так само контрастно зображували своїх персонажів класицисти. Героїзували яскраві постаті романтики, заглиблювалися у внутрішній світ переживань своїх героїв сентименталісти, докладні портретні описи наводили реалісти. Портрет поряд з іншими описами та авторською розповіддю становить художній світ твору. Як самостійний епічний жанр існує літературний портрет - документальний або мемуарний нарис визначного письменника, літературного критика та ін.

Постмодернíзм(лат. post - префікс, що означає наступність; франц. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникли після модернізму та авангардизму. Постмодернізм поширився наприкінці 60-х років XX ст. (поп-арт, неореалізм, геппенінг тощо). Головним він вважає варіювання та співіснування усіх - і найдавніших і новітніх - форм. Відтак принципи повторюваності та сумісності перетворилися на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії тощо. Постмодернізм стирає грані між високим мистецтвом та кітчем, медитацією та геппенінгом тощо. Постмодерністи особливу увагу надають психологізму, що активізує в індивідуальній свідомості закріплені архетипи, перетворює мистецьке явище на густу сув’язь асоціацій та метафор. Велике значення в постмодернізмі надається текстові в тексті. У цей період поширюється такий різновид модерного роману, як “антироман”. Наявність такого розмаїття сприяє подальшому розвитку культури XX ст.

“Потíк свідóмості”- художній засіб зображення внутрішнього світу людини, що полягає у безпосередньому відтворенні “зсередини” плину її роздумів, переживань, настроїв як складного психологічного свідомо-підсвідомого процесу; своєрідний спосіб фіксації та вираження найприхованіших складників цього процесу; один із провідних прийомів літератури модернізму.

“Потік свідомості” нерідко називають розширеним внутрішнім монологом. Для нього характерні підкреслена увага до духовного життя особистості, спонтанність виникнення думок та образів, відсутність чіткої послідовності, поєднання свідомого та несвідомого, раціонального та чуттєвого, підвищена емоційність, зменшення ролі автора на користь “я” героя, безперервність процесу внутрішньої діяльності особистості, глибинний психологізм тощо. Стилістично “потік свідомості” виявляється у синтаксичній невпорядкованості мовлення, використання невласне прямої мови, оповідної манери, ремінісценцій, ліричних відступів, асоціацій тощо. Художній час у цьому потоці є часом “життя душі” літературного героя, що може вміщувати в собі не тільки минуле, теперішнє і майбутнє, а й бажане, уявне, омріяне та ін.

Термін “потік свідомості” належить американському філософу і психологу В. Джемсу, який у книзі “Наукові основи психології” (1890) писав: “Ми то бачимо, то чуємо, то розмірковуємо, то бажаємо, то згадуємо, то очікуємо, то любимо, то ненавидимо... Кожна думка, яку ми маємо в даний момент про даний факт, строго кажучи, єдина і має подібність споріднення з іншими нашими думками про той самий факт”. В. Джеме заперечував існування об’єктивної реальності, утверджуючи пріоритет свідомості людини, що постає у вигляді потоку ріки, який є безупинним і в якому думки, почуття, раптові асоціації постійно змінюються і химерно переплітаються.

“Потік свідомості” уперше використали сентименталісти: Л. Стерн у романі “Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена”(1767), С. Річардсон, Ж.Ж. Руссо та ін. Цей засіб застосовували і реалісти XIX ст. (Стендаль, Ф. Достоєвський, Л. Толстой та ін.). У модернізмі такий засіб абсолютизується, нерідко перетворюючись на основний спосіб організації художнього тексту, провідний стилістичний прийом, загальний метод зображення дійсності, що претендує на певну універсальність.

Класичні зразки літератури “потоку свідомості” створили Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вулф та ін.

Прерафаелíти - група англійських поетів і художників, які в 1848 р. об’єдналися у “Прерафаелітське братство”, спираючись у своїх поглядах і художній практиці на творчість італійських художників дорафаелівської доби (Джотто, С. Ботічеллі), на поезію Данте та англійських романтиків. Для цього угрупування характерними були культ краси, містичні мотиви тощо. Очолював братство художник і поет Д.Г. Росетті. У 1850 р. прерафаеліти випустили чотири номери часопису “Росток”. їхня творчість вплинула на деяких представників декадансу наприкінці XIX ст. (А. Суїнберн, О. Уайльд та ін.).

Преромантúзм (франц. preromantisme - передромантизм) - сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини XVIII - початку XIX ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму. Найповніше ця тенденція проявилася в Англії та Шотландії (Т. Чаттертон, Дж. Макферсон, Г. Уолпол та ін.), зумовивши появу так званого готичного роману.

Пригóдницькі твóри - твори із захоплюючим сюжетом про складні випробування, через які проходять герої. В основі цих творів гострі конфлікти, а герої - учасники багатьох цікавих подій, у яких з великою силою виявляються їх розум, винахідливість і мужність. Ці герої розкривають великі таємниці, здійснюють важливі відкриття, показують чудеса відваги в революційних битвах, громадянських і визвольних війнах тощо. Широко відомі пригодницькі твори Д. Дефо (“Робінзон Крузо”, Ф. Купера (“Лоцман”), А. Дюма (“Три мушкетери”), Ч. Діккенса (“Пригоди Олівера Твіста”), Р. Стівенсона (“Острів скарбів”), Ж. Верна (“Діти капітана Гранта”), М. Твена (“Пригоди Тома Сойєра”), Е. Войнич (“Овід”) та ін. Пригодницька література тісно пов’язана з науковою фантастикою, детективною літературою та розповідями про мандрівки.

Прúказка - близький до прислів’я влучний, афористичний, іноді римований вислів, який, проте, не має властивого прислів’ю повчального змісту та обґрунтування висновку. Прислів’я часто є завершеним двочленним судженням (“Риба шукає, де глибше, а людина - де ліпше”), а приказка - ні, вона одночленна, вона лише натякає на висновок (“Людина шукає, де ліпше”). Отже, приказка - це часто скорочене прислів’я. Але чітку різницю між прислів’ями і приказками встановити іноді важко.

Прислíв'я - стислий і влучний, часто афористичний і заримований народний вислів, у якому в образній формі виражена легка для запам’ятовування повчальна думка чи емоційна оцінка якогось явища. Близькими до прислів’їв є приказки. Із сивої давнини прислів’я супроводжують життя людей праці. Уже в пам’ятках Київської Русі знаходимо яскраві прислів’я. У багатьох прислів’ях знайшли відображення важливі історичні події. Великий інтерес до народних прислів’їв проявляють письменники. Вони їх збирають, використовують у своїх творах, за їх зразком створюють свої. Наприклад, І. Франко зібрав понад 30 тисяч прислів’їв (він їх називав приповідками). Байкарі часто прислів’я розгортають у байки чи завершують їх ними. Іноді письменники виносять прислів’я у назви своїх творів.

Прúтча - твір з чітко вираженою мораллю, з конкретним повчальним змістом. Фабула у притчі є розгорнутою алегорією. Багато притч містять біблійні книги. Чудові притчі складав український письменник і філософ Григорій Сковорода. Нового змісту притча набула в сучасній літературі (“Старий і море” Е. Хемінгуея, “Володар мух” В. Голдінга) (див. Повість-притча).

Проблемáтика худóжнього твóру - сукупність проблем (соціальних, морально-етичних, філософських, екологічних та ін.), які автор розглядає у творі.

Прóза (лат. prosa, від prosa oratio - проста, розмовна мова) - літературні твори, написані невіршованою, звичайною Мовою. Художня проза інтенсивно формується в період Відродження, за доби Просвітництва вона посідає провідну роль у літературі (роман, новела, повість). У давні часи існувала ритмічна проза, яка наближалась до поезії і виконувалася співцями під музичний супровід.

Пролóг (грец. prologos, від pro - перед, logos - слово, мова, вступ, передмова) – вступна частина літературного твору, у якій коротко викладаються розгорнуті далі події, пояснюються першопричини подальших колізій або повідомляється, про задум автора, мету твору. Прологом в античній трагедії є дія на початку основної ситуації, сцена перед парадом - прибуттям хору і початком власне вистави, коли автор оголошував монолог, звернений до глядача, в якому висловлював свої погляди щодо зображуваних подій, поведінки дійових осіб тощо. У середньовічній драмі-містерії пролог роз’яснював смисл легенди, притчі, що були покладені в основу п’єси, і перетворювався на проповідь. У добу Відродження та Просвітництва пролог драматичних творів став вступною частиною п’єси, в якій викладалися естетичні декларації автора і роз’яснювались наступні події. З XIX ст. пролог у творах виконує роль складової частини композиції, якою відкривається твір і роз’яснюється його зміст. Художня література XIX-XX ст. характеризується різноманітними прологами, які постають у різних формах (повідомлення від автора; роздум над долею героїв, епізод, розділ твору тощо).

Просвітнúцтво - доба в історії європейської культури XVIII ст., “Доба Просвітництва”. У цей час формуються нові уявлення про світ, людину, суспільство, про сенс життя тощо. Письменники, філософи, вчені того часу вважали, що вони несуть людям світло нової істини, тому їх називали просвітниками, а всю добу - Просвітництвом. Просвітники стверджували, що з усіх цінностей людини найбільшою є розум, що у Всесвіті діють однакові універсальні закони, і людина буде щасливою тоді, коли пізнає їх і влаштує власне життя за цими законами, найвищим з яких є закон Розуму. XVIII ст. - це вік моралі, що ґрунтується на вимогах Розуму. В основу Просвітництва було покладено наукові знання, були зроблені визначні відкриття у фізиці, хімії, математиці, психології тощо, наука набула світського характеру. Відкривши новий погляд на світ, просвітники вирішили пояснити усе життя з позицій Розуму. Так виникла видатна французька “Енциклопедія”, у статтях якої викладалися нові погляди на природу, людину, науку, релігію, мистецтво тощо. “Енциклопедія” налічувала 35 томів і видавалася майже 30 років, починаючи з 1751 р. Очолили видання математик Ж. д’Аламбер та філософ і письменник Д. Дідро. Королівська цензура і церква переслідували енциклопедистів. Перші два томи були спалені владою, наступні томи видавалися нелегально. Серед авторів видання були відомі мислителі, письменники, учені: Вольтер, Руссо, Монтеск’є, Гольбах, Гельвецій та ін. Французька “Енциклопедія” довершила переворот у духовному житті Європи. Найвидатніші з її укладачів були також визначними письменниками (Вольтер, Д. Дідро, Ж.Ж. Руссо та ін.), які створили класичні зразки просвітницької художньої літератури. В Англії рух Просвітництва започаткували письменники Д. Дефо, Дж. Свіфт, Г. Філдінг, шотландський поет Р. Берне. Німецька література доби Просвітництва досягла розквіту в другій половині XVIII ст. (Г. Лессінг, Й. Ґете, Ф. Шиллер).

Прототúп (від грец. prototypon - прообраз) - реально існуюча особа, яка слугувала авторові прообразом (моделлю) для створення літературного персонажа. Окремі герої літературних творів можуть мати кілька прототипів, запозичених як з реального життя, так і з інших літературних творів.

Псевдонíм (від грец. pseudonymos - несправжньо іменований) - вигадані ім’я та прізвище митця, якими він підписував свої твори. Це явище було розповсюджено в літературах усіх країн світу та епох. Інколи автори відмовлялися від обраних ними псевдонімів і надалі підписували твори своїми справжнім іменем та прізвищем. Деякі з псевдонімів так закріпилися за їх носіями, що сприймаються як постійно існуючі літературні прізвища, а справжні згадуються лише при вивченні біографій письменників (Мольєр, Стендаль, Ільф, Леся Українка та ін.).

Публіцúстика (від лат. publicus — суспільний, народний) - вид літератури та журналістики, що розглядає актуальні політичні, економічні, філософські, культурно- громадські проблеми і має на меті вплинути на сучасну громадську думку з чітко окресленого питання. Картини дійсності, людські характери й долі використовуються в публіцистичних творах як аргументи, запозичені із самого життя, як система доказів, як об’єкти для дослідження тощо. Різновидами публіцистичних творів є статті, нариси, памфлети, фейлетони тощо.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.